• banner11.png
  • banner12.png

 Печать  E-mail

Зелена година (Zielona Godzina)

I

Розхиталося віття, ніби маятник, непомалу,

Сном підштовхнутий! Вибиває Зелену Годину!

Вийди, лісе, з глибин, ти – і наш і не наш, бо б’є!

 

І чия ж то душа у гущінь твою запропала?

І чиє ж то лице твоїм струменям – крапелина?

Ще моє миті тому – але вже лице нічиє...

 

Мені дивно, що бачать дерева і води – в тиші –

Те саме – а вже інше, й шепочуть: «Воно! знестанне,

Поза нами заблукане – але Бог вернув його нам!...»

 

Чи ж я мав би за ним ліс впізнати, що пісню дише?

Я ж казав: як Година Зелена мені настане –

Віддам лІсові – лІсове, хай би навіть загинув сам!...

 

II

І настала!.. Ворухкі мурашині відчули мури,

Що це я тут ступаю, павутиння рвучи шовкове,

Що іскриться, як сяйва рінь, – знізвідкіль, без тла...

 

Тиша, давлячись в квітах, забриніла вгорі в лазурі,

Наче скривджена квітами, тоскна, мов річ без мови,

Недовидима дівчина, вголос плачучи, тут пройшла!

 

Духу мій, застромлю тебе – дзьоб буслиний –

У болота набряклі, сапом жаб’ячим здуті чорно,

Щоб вловив запах вод між надр і мовчань ясу!

У тобі – шерех змій гарячий, в передсмерть хвилини,

Червінь вивірок, сяйво збіжжя – часу сито й горно,

Жар ромашок, студеність моху, упадання в красу.

 

Як цей ліс, із тобою разом зеленіючи, дише!

Вздовж галяви дві миті тому тінь мандрована – крук –

Брів торкнувшись моїх, майнув – мимохідь, навскоси.

 

І здається мені, що зараз – в цій задусі, в цій тиші,

Коли дятел стукоче в дерево – в затамований бук –

Прочиняються двері хати – вдалині, у ліси!..

 

III

Кохайте мене, кохайте, ви – хащі зелено-сині,

Що виповзли з нір підземних на світла яскрінь простору,

Вона народилась того ж, що й серце моє, дня!

 

І ви, дрімливе громаддя, всуціль заплетені тіні,

Із сонця глибин назавжди спроваджені в присмерк бору,

Й ти, пню старий, незворушний, який – впертіший від пня!

 

І ти, омело вертлява, що звикла вгорі на дубі

Гніздитись чіпкими кублами – для тиші, перш ніж вона

Сном золотим опериться – у зАсвіти відлетіти!

 

І ти – вузенький струмочку, що в срібного дому зрубі

Зачаюєш небо – для нутрії, для зайця, для кабана,

Що дрож твоїх хвиль тривожать, зминають край русла квіти!

 

Кохайте мене, кохайте! Бо вихор – морозом, кров’ю –

Мене до вас гнав – з безлісих зірок аж на берег другий

Життя, де в розмаю зЕлені скрань стигне, як небокрай!

 

Кохайте мене, кохайте, бо я є жаский любов’ю!

Не знаю меж ні кордонів! Жадаю й палаю з туги!

Кричу, палаючи, світові: «Зі мною разом палай!»

 

IV

ДІвчино, перш ніж в моїй відіб’єшся зіниці,

Ти повинна здолати сплет зеленості, зел рої,

Що давно мого ока запорошИли глибінь.

 

Там лісисто і сутінь, наче в отій криниці,

Де вершечки дерев – на дні. Не дивися в очі мої,

Адже постать твоя заступить щокожну тінь!..

Як вони довго – ці очі – між ярів заблукалі –

Збирали квіти живлющі, зілля смертне – лелії,

Озирались на нетель, на їхній танок довкруг.

 

А нині глибінь їх – пуща, видюща – яро, чимдалі...

І мені не відомо, чи підніме смерть, чи зуміє

Дух – глек, ягодами обтяжений, – взяти за пруг!

 

Не раз бо вони – ці очі – у сонце зірчисто

Задивлені, світлом розхлюпані по дубових сучках,

Відчували, як в них дозріли папороті та роси...

 

Тож їм дано на кохання прозирати крізь листя,

Тінь любові слабка поповзла по моїх руках,

І зараз ці руки, дівчино, розплетуть твої коси.

 

Та як же цими очима, в яких зачаїлась пуща,

Я зумів тебе запримітити – у хаті твоїй з лелекою,

Коли скрізь навкруги і далі час палахтить в речах!

 

Але хоч би ти пригорнулась до мене ближче і дужче,

Я завжди тебе буду бачити такою предивно далекою –

Крізь ліс, тобі не відомий, у сховку, в моїх очах!

 

V

Чи я світів потаємних форпост, чи у мурі – вилом,

Чи кладуть на мене дерева свої тіні у забутті?

Моє тіло – на березі, решта – в пітьмі схорон.

 

Аз єсм місце стрічання сльози з золотим пилом

Сонця, явного птицям!... Лісу бачаться золоті

Листям вкриті про мене сни із гущавини крон!

 

Снить, що йду, де – не знаю, безпричинно, незряче –

До безнаміру, що занурений у нездОлану тишу,

До безназви, де все – не дихає, де ні меж, ні тривог.

 

На руках несу голий струмінь, що, здригаючись, плаче,

Потішаю його усмІшкою, до дрімоти колишу,

Щоб покласти його під скелею – на траву – і на мох.

 

І берези, нараз відірвані від землі та від глини,

Йдуть за мною, щоб співами скоротити мій путь,

Влити силу – натхненному – лісову – в чаші днів...

 

Вони знають, що струмінь зблідлий на руках моїх гине,

Що його треба квітам дати і деревам вернути в суть,

Що його треба закопати, щоби жив і дзвенів.

 

І закопуєм струмінь разом – і дзвенить він нам, і живе,

За край лісу біжить собі, в безкінечність, тотожну чуду,

Увібравши у себе – в дзеркало – зелень поля усмак!

 

А берези з відлюддя дивляться – вже на мене – в страху сливе,

Адже знають, що я у землю не закопаний і не буду,

Що я інший, що я – чужинець, але й виродок, і дивак!

 

VI

У яру, у тіні ліщини, що розхристана і тривожна,

Впавши з неба, як легкодух, із ранковими росами –

Бог дрімає, розлігшись між ромашок навзнак.

 

Дно яруги квітує під його тягарем вельможним.

Мчу туди, чешу мокрі трави ногами босими,

Нахиляюся над дрімливцем – і говорю до нього так:

 

«Прокидайся, ти – птаху сонний, великодня нетле майбутня,

Що воскреснеш квапливо, щоб летіти в сліпі й густі

Зір світлА, де в чорнотах світу опалимий твій чар!

 

Прокидайся! Вже сонце встало! Хай рука твоя всемогутня

Квіти рве ті самі, що й я, – їх у кучері золоті

Своїй дівчині я вплітав, як твій щедрий небесний дар!

 

Прокидайся! У перших щигликів запитай про дорогу

До обійстя, де вечорами крізь віконниць щілини й шпари

Сміх мій, добрі мої надії в запашний задивлені світ!

 

Йди зі мною! Плече підставлю, кинусь на допомогу!

Покажу тобі сновидіння, наші хащі та хмари –

Й сонця яр ув очах пташиних, що вдивляються в саду цвіт!..»

 

Так до нього говорю – й руку простягаю, мужньо і вільно,

Ніби понад старою брамою, власне, понад розверстям брами, –

Й натрапляю на Божу руку, на долоню простерту ввись!

 

Й маю здогад – при тім очима тихо водячи виднокільно –

Що він, Бог, був до мене з яру говорив і моливсь так само,

Як і я – угорі, над яром – був до нього моливсь!..

 

VII

Задзвени, Зелена Годино! Запалай – гарячіше –

Дню, шурхотом віття вимкнений з далі мли!

Розпізнайся дотла, душе моя, – за повівом трав!

 

Ти є і цвіт, і дерево, ти є ледь менше – й більше...

Лісом – сон весел про сонце на хвилях і дух смоли –

Тепер до снаги мені світ подолати убрід і вплав!

 

Жар міражем сокир золотих вдарив у сосен тлуми!

Треба всіх їх понарікати, ще раз дати їм імена,

Щоб були вони розпізнавані у спекотного вирі сну?

 

Перемінились вони навзаєм – на сутіні, тіні й шуми,

Одні проти одних висновують з лона квітного (це – ціна)

Ті з дивОвищ, що вихор тихо умовляє озера дну!

 

Папороть тіні лататтю кине, отже, лілія знов

Спогад там понесе, де човен води розверз наскрізно,

Разом із тінню метелика, який був цю воду пив.

 

Верба стелить на трави – знайому імлі з помов

Дівчини тінь, що йшла колись цими садами слізно,

Жоломійка сади вигравала – у веснянці когось, хто снив.

 

Обіч дуба – в якійсь скіснІй геть обрізана перспективі

Тінь розпукнутої, як брунька, невідомої хати, й віти.

Хата раптом колись настане, стовбур дуба зруйнує...

 

А від тої моєї постаті, що імріє у дива мливі,

Хоч зненацька до ніг лягає, – опадає на квіти

Бога тінь – жаска, понадмірна: тінь що є і пульсує!

 

VIII

Вийди ж, лісе, із нетрів, з надрищ! Вийди із лігв вітрів

І зачаєних розквітів, що дрімотно й зеленокружно

Вперті в землю, у жар задивлену з тіней і прохолод!

 

Вийди раптом із нір і з кублищ, з безіменних ярів,

З хащ, утоплених в мочарі – з очеретів, поврослих тужно

В плес свічада, які подвоюють сон свій і сонність вод!

 

Вийди з пряноща змедовінь, бо заплутались леготи

Материнки з кропивою і рум’янку з осотом в рові,

Де зашиті у тінь чорноземність і звільглість тиш!

З гнізд пташиних, з яких бринять сонцю щебети й реготи

Безтурботністю цвіркотань, розпробуджених в слові,

Що бездумно втекло із губ – нічиїх – у клечання ніш!

 

Вийди! Валом зеленозелим кань на душу крізь мрії,

Щоб до смерті себе підгонити наснаганням в зеніті,

Що виходить тобі назустріч – в даль, і в час, і в немить!

 

І з’явися – шумкий, великий – в сонцевирі, в завії,

Повний страху в моїх очах, і в небесних – блакиті,

З серцем, спраженим, як валун, що у грудях тяжить!

 

Забороло відкрий нараз, празеленістю сутніх ліній

Непізнанне лице яви, пребожественне, яросливе,

Що предвічно з-поза кущів непокоїть мене крізь сміх!

 

Хай увесь відіб’юся твій у зіниці твоїй орлиній,

Хай побачу в ній відсвіт чар, незбагненне й мисливе,

Хай дізнаюся, чим я був – твій, тобі, в снах твоїх!

 

IX

Ліс підняв зі своїх барлогів підземних парнИх на вершечок

Душу, що впИлась сучками премногими в коловорот живичний

Снів про сонце, задивлене в шпиці колісні смоляних кіл...

 

Безліччю білячих богів шумуючи, вилуплених з гніздечок,

Йшов до мене – зігрітий яро, великий, крізь сміх – величний,

Видихаючи надміри пущ своїх, і озер, і суцвіть, і бджіл.

 

Після довгих нестріч, небачень – знов страхів, і надії, й сили

Ми набралися, щоб зійтися в день яскріючий. Наші лиця

Повні сонячного змужніння, змін підземних; ясне – й туман!

 

Крізь недоспані у розлуці сотні півночей – спорохніли! –

Бачу постать свою маленьку, відображену в хащ зіницях, –

І вона зелениться птицям, як далекий-далекий лан.

 

Навіть знаючи, що пахучі грози нам навздогАд помстяться

За цю видиму через оболок небу зустріч нашу сьогодні,

Ми тривали – дві давні туги, смутки, виповзлі з нір – в шатро!

 

Я чекав, поки сновидіння всі мої до нього зземняться,

Щоб у тіні густої папороті понасичувати безодні,

Ну а він дожидав, що в ньому мій впросториться дух, нутро!

 

Один в одного ми вглядалися – неошукані, довго й радо, –

І напоювались навзаєм трунком цвіту з глибин і мряк

Зеленіючи – він і я – сокровенністю шат і віт.

 

Аж в мерехкотіннях помітивши власних тіней щільну громаду,

Коли нас розділив зненацьким ручаєм перший переляк,

Відступили ми – всяк до себе, в морок власний, у власний світ.

 

X

Я вже знаю, що скрізь навколо – поза мною і – далі

Юрми поглядів закохАння з-за кущів і з-за квітів

Ждуть, чигають на мить наближення мого серця до зір!

 

Я вже знаю, що означають в глибині алеї емалі

Тіні – те, що крізь листя сіючись, опадає в засвіття сіті,

Проти сонця, уздовж землі, а ступням моїм – набакир!

 

Все – дощенту – явленносуще! Все – по вінця – клекоче в пінній

Відображень взаємних дивності! Глянь крізь хвою на сиві

Небеса, чи на плесо озера – тільки очі примруж!..

 

Бог змішався в моїх очах з блиском сонць, що на іній

Вбігли золотом, – але й з шурхотом веретільниць в кропиві,

І з солодкою кров’ю уст в поцілунку, і з чадом руж!

 

Задзвени, Зелена Годино! Безсоромний любові шалом

Пломеній, запахущий світе, ти жалоби позбувся пливко

За блукальцем, сиріч за мною, що ховався від тебе в біль!

 

Ось я йду на осоння, знаючи, що стаю тут живим кристалом

Для дерев, по дорозі стрінутих, і для птаха, що дзьоб з поживком

Ще занурить в мої вуста, відображені серед хвиль.

 

Що приснився я і привидівся цим – в буянні – квіткам і зелам,

Що приліг я на їх життя, наче бусол на луг, – пробачте,

Понад себе я розквітаю, понад себе триваю сам!

 

О струмки, із яких веселка й небеса озирають села!

О гущавини див лісних! О рослини в цвіту, що бачите

Мій на землю прихід раптовий – сон, і сонність, і слава вам!

 

 

 

 

Zielona Godzina

 I

Rozechwiały się szumne gałęzi wahadła

Snem trącone! Wybiła Zielona Godzina!

Wynijdź, lesie, z swej głębi, ty nasz i nie nasz!

 

Czyjaż dusza w twe gąszcze znowu się zapadła?

Czyjaż twarz się strumieniom twoim przypomina ?

Jeszcze moja przed chwilą już niczyja twarz...

 

Dziwno mi, że ją widzą wód prądy i drzewa,

Tę samą a już inną, i szepczą: To ona!

Zbłąkaną poza nami Bóg przywrócił nam!...»

 

to Mamże dziś po jej rysach poznać las, co śpiewa ?

Wszak mówiłem: gdy przyjdzie Godzina Zielona

Oddam lasom co leśne, choćbym zginął sam!...

 

 II

I przyszła!... Czują mrowisk ruchliwe pagóry,

Że to ja po nich stąpam, rwąc pajęczyn gazę,

Skrzącą się, jak sam poblask znikąd i bez tła...

 

Cisza, dławiąc się w kwiatach, brzmi echem w lazury,

Jakby właśnie, do kwiatów mająca urazę,

Niewidzialna dziewczyna, głośno płacząc, szła!

 

Duchu mój, wrażę ciebie, niby dziób bociani,

W mokradła, żab oddechem nabrzmiałe i wzdęte,

Byś poznał woń pod ziemią zaczajonych wód!

 

W tobie znojny szmer wężów, śmierć zdybanej łani,

Nagła czerwień wiewiórek i zbóż złoto święte,

I skwary macierzanek i paproci chłód.

 

Jakże las, wespół z tobą zieleniąc się, dyszy!

Wzdłuż polany przed chwilą wędrowny cień kruka

Przemknął, ledwo ukosem tykając mych brwi.

 

Zdaje mi się, że teraz w tym znoju, w tej ciszy,

Kiedy dzięcioł do dębu pierwszego zapuka

Czyjejś chaty dalekiej rozewrą się drzwi!...

 

 III

Kochajcie mnie, kochajcie, wy gęstwy zieleni,

Wypełzło z nor podziemnych na jasność przestworu,

Zrodzonego w tym samym, co me serce, dniu!

 

I wy, senne gromady powikłanych cieni,

Z głębi słońca na zawsze wygnane w zmierzch boru,

I ty stary, uparty, niewzruszony pniu!

 

I ty, skrętna jemioło, coś zwykła na dębie,

Wieszać gniazda czepliwe dla ciszy, nim jeszcze

Snem się złotym opierzy, by ulecieć w świat!

 

I ty wąski strumieniu, co w srebrnym obrębie

Taisz niebo dla szczura wodnego, gdy w dreszcze

Fal twych wpada, nadbrzeżny potrącając kwiat!

 

Kochajcie mnie, kochajcie! Bo mnie wicher mroźny

Gnał ku wam z gwiazd bezleśnych aż na tamtą stronę

Życia, gdzie w zieloności wypoczywa skroń!

 

Kochajcie mnie, kochajcie, bom miłością groźny!

Nie znam granic ni kresów! Pożądam i płonę!

Płonący wołam światu: Razem ze mną płoń!

 

 IV

Dziewczyno, nim się w mojej odbijesz źrenicy,

Musisz przebrnąć splątane zieloności zwoje,

Co od dawna mych oczu zaprószyły głąb.

 

Leśno tam i cieniście, jak w owej krynicy,

Gdzie drzew wierzchy tkwią na dnie. Nie patrz w oczy moje,

Bo twą postać przesłoni pierwszy z brzegu dąb!...

 

Długo one te oczy zbłąkane wśród jarów

Zbierały kwiaty żywe i śmiertelne zioła,

Zważając na motyli dookolny tan.

 

Dzisiaj głąb ich to leśny a widzący parów...

I nie wiem, czy śmierć kiedyś udźwignąć podoła

Ducha jagód purpurą przeciążony dzban!

 

Nieraz one te oczy wpatrzone gwiaździście

W słońce, światłem rozprysłe po dębowych sękach,

Czuły, jak w nich dojrzewa i paproć i wrzos...

Więc im dano na miłość poglądać przez liście,

Nikłym cieniem na moich pełgające rękach,

Co za chwilę, dziewczyno, rozplotą twój włos.

 

Że też tymi oczyma, gdzie las ma schronisko,

Zdołałem postrżec ciebie w twej chacie za rzeką,

Gdy się wokół i dalej rozpłomienił czas!

 

Lecz choćbyś do mej piersi przywarła się blisko,

Zawsze będę cię widział cudownie daleką

Przez ukryty w mych oczach, nie znany ci las!

 

V

Czylim światów tajemnych zjawionym przedmurzem,

Na które drzewa cień swój kładą nieprzytomnie?

Ciało moje na brzegu, reszta w mroku den.

 

Jam jest miejsce spotkania łez ze złotym kurzem

Słońca, ptakom widnego!... Oto bór śni o mnie

Sen, liśćmi zaprószony, galęzisty sen!

 

Śni, że idę, nie wiedząc ni dokąd, ni za czem

Ku bezcelom, zapadłym w nieprzebytą ciszę,

Gdzie wszystko jest bez nazwy, bez granic, bez tchu.

 

Na rękach niosę strumień, potrząsany płaczem,

I uśmiechem go koję i do snu kołyszę,

By go złożyć pod skałą na trawie na mchu.

 

Brzozy, nagle od ziemi oderwane łona,

Idą za mną, by drogę śpiewaniem mi skrócić

I marzeń dźwigaczowi leśnych przydać sił...

 

Wiedzą, że blady strumień na ręku mym kona,

Że go trzeba zdać kwiatom i ziemi przywrócić,

Że go trzeba pogrzebać, by dzwonił i żył.

 

I grzebiemy go wspólnie i żyje i dzwoni,

Za kres boru wybiega, w nieskończoność polną,

By się sycić odbiciem najzieleńszych niw.

 

A brzozy z trwogą na mnie patrzą z swej ustroni,

Bo wiedzą, że mnie w ziemi pogrzebać nie wolno,

Żem inny, niepodobny odmieniec i dziw!

 

VI

W parowie, pod leszczyny rozchełstanym cieniem,

Spadły z nieba bezwolnie wraz z poranną rosą

Drzemie Bóg, w macierzankach poległy na wznak.

 

Dno parowu rozkwita pod jego brzemieniem.

Biegnę tam, mokre trawy czesząc stopą bosą,

Schylam się nad drzemiącym i mówię doń tak:

 

Zbudź się, ty ptaku senny! Ty ćmo wielkanocna,

Co zmartwychwstajesz pilnie, by lecieć w ślepotę

Świateł gwiezdnych, gdzie w mroku spala się twój czar!

 

Zbudź się! Słońce już wstało! Niech twa dłoń wszechmocna

Zrywa kwiaty te same, com we włosy złote

Mej dziewczynie zaplatał, jak twój z nieba dar!

 

Zbudź się! Pierwszego szczygła zapytaj o drogę

Do chaty, gdzie po nocach przez okienic szpary

Śmiech mój i me nadzieje patrzą w wonny świat!

 

Pójdziem razem! Ramieniem własnym cię wspomogę!

Pokażę ci sny nasze i nasze moczary

I słońce w oczach ptaków, zapatrzonych w sad!...»

 

Tak doń mówię i dłonią, wyciągniętą mężnie

Nad nim, jak nad zwaloną od uderzeń bramą,

Trafiam na jego ku mnie wyciągniętą dłoń!

 

I zgaduję oczyma wodząc widnokrężnie

Że on do mnie z parowu modlił się tak samo,

Jak i ja nad parowem modułem się doń!...

 

VII

Dzwoń, Zielona Godzino! Płomień się goręcej,

Dniu, szelestem gałęzi zwabiony z mgieł dali!

Poznaj się, duszo moja, po zapachu traw!

 

Tyś jest kwiatem i drzewem, mniej nieco a więcej...

Przez las biegnie sen wioseł o słońcu na fali

Teraz mi całą ziemię przebyć w bród i wpław!

 

Skwar widmem złotych siekier uderzył w drzew tłumy!

Trzebaż im ponadawać raz jeszcze imiona,

By je poznać w zamęcie upalnego snu?

Zamieniły się wzajem na cienie i szumy,

Wysnuwając wbrew sobie z rozkwitłego łona

Dziwy, wichrem wmawiane jeziornemu dnu!

 

Paproć rzuca cień lilii, co w nikłym kielichu

Dźwiga wspomnienie łodzią rozszemranej wody

Wespół z cieniem motyla, co tę wodę pił.

 

Wierzba ściele na trawie mgłom znany ze słychu

Cień dziewczyny, idącej kędyś przez ogrody,

Wyśpiewane z fujarki przez kogoś, co śnił.

 

Wpobok dębu w ukośnym majaczy skróceniu

M Cień rozwartej na słońce, niewiadomej chaty,

Która kiedyś powstanie, burząc jego pień...

 

A od mojej postaci, widnej mi w marzeniu,

Znienacka u stóp legły upada na kwiaty

Cień Boga ponadmierny, niespokojny cień!

 

 VIII

Wynijdź, lesie, z swej głębi! Wynijdź z legowiska

Zaczajonych rozkwitów, zieloną drzemotą

Wpartych w ziemię, po ciemku zapatrzoną w znój!

 

Wynijdź nagle z nor wszystkich, z jarów bez nazwiska,

Z kniej zapadłych w moczary z trzcin wrosłych tęsknotą

W wód zwierciadła, by zdwoić sen nad wodą swój!

 

Wynijdź z woniejącego na wiatr pogmatwania

Macierzanek z pokrzywą, zaszytą w cień rowu,

Gdzie pełno czarnoziemnych, zwilgotniałych cisz!

 

I z gniazd ptasich, skąd radość słońcu się odsłania,

Beznamysłem świegotu, dająca moc słowu,

Zbiegłemu z ust niczyich w zmierzch zielonych nisz!

 

Wynijdź! Wałem zieleni spadnij na mą duszę,

Przynagloną do śmierci spełnieniem zachwytu,

Wyszłego na spotkanie tobie w dal i w czas!

 

Zjaw się szumny i wielki w słońca zawierusze,

Pełen jeszcze na oczach zgrozy i błękitu,

Z sercem, w piersi ciążącym, jak rozgrzany głaz!

 

Uchyl nagle przede mną zielonej przyłbicy,

Ukaż twarzy nieznanej boskość i zaklętość,

Co wiecznie spoza krzewów niepokoją mnie!

 

Niech odbiję się cały w twej sępiej źrenicy,

Niech zobaczę tych odbić czar i niepojętość,

Niech się dowiem, czym byłem dla ciebie w twym śnie?

 

 IX

Zdźwignął las ze swych parnych pod ziemią barłogów

Duszę, wbitą sękami w żywiczne zamęty

Snów o słońcu, wpatrzonym w szprychy smolnych kół...

 

Szumiąc mrowiem wylęgłych z gniazd wiewiórczych bogów,

Szedł ku mnie zgrzany wiosną, wielki, uśmiechnięty,

Wzdychający nadmiarem swych jezior i pszczół.

 

Po długim niewidzeniu nowych zgróz i mocy

Nabraliśmy, by zejść się w dzień zmowny i jasny,

Pełni zmężnień słonecznych i podziemnych zmian!

 

Skroś tysiąc nieprzespanych w rozłące północy

Odbity w jego oku widzę kształt mój własny,

Zieleniący się ptakom, jak daleki łan.

 

Wiedząc, że wonne burze na oślep się zemszczą

Za to nasze niebiosom widne z chmur spotkanie,

Trwaliśmy dwie tęsknoty, z nor wypełzłe dwóch!

 

Jam czekał, aż się moje sny ku niemu zziemszczą,

Aby w cieniu paproci zrosić swe otchłanie,

A on czekał, aż w nim się rozlegnie mój duch!

 

I długo my patrzyli w siebie niezwiedzeni,

Wonią głębin rozkwitłych pojąc się nawzajem,

Zieleniąc się na przemian tajnią swoich szat.

 

Aż dojrzawszy z kolei gromadę swych cieni,

Gdy nas pierwszy lęk nagłym rozdzielił ruczajem,

Cofnęliśmy się każde w swą ciemność, w swój świat.

 

 X

Teraz ja wiem, że wokół poza mną i dalej

Tłumy spojrzeń miłosnych zza krzewów i kwiatów

Czyhają na zbliżenie mych piersi do zórz!

Teraz ja wiem, co znaczy u wylotu alej

i Cień, upadły z przesianych przez liście zaświatów,

Słońcu na wspak, a ziemi i mym stopom wzdłuż!

 

Wszystko widzi się! Wszystko pełni się po brzegi

Czarem odbić wzajemnych! Spojrzyj przez igliwie

W niebiosy, a w jezioro poprzez płotów chrust!...

 

Bóg się zmieszał w mych oczach z brzaskiem słońc, na śniegi

Wbiegłych złotem iż szmerem jaszczurek w pokrzywie,

I z wonią bzu i z słodką krwią dziewczęcych ust!

 

Dzwoń, Zielona Godzino! Miłością bezwstydny

Płomień się, wonny świecie, pozbyty żałoby

Po mnie, com długo krył się przed tobą w mój żali

 

Idę oto na słońce, wiedząc, żem wskroś widny

Drzewom, w drodze spotkanym, i ptakom, co dzioby

Zanurzają w me usta, odbite wśród fal.

 

Żem się przyśnił i zwidział tym kwiatom i ziołom,

Żem się pokładł na życiu, jak żuraw na łące

Ponad siebie rozkwitam, ponad siebie trwam!

 

O, ruczaje, skąd niebo przygląda się siołom!

O, gąszcze dziwów leśnych! O, kwiaty, widzące

Mój na ziemi zjaw nagły sen i chwała wam.

 

Глухоніма (Głuchoniema)

У селі нашім є така і глуха й німа дівка.

Хочеш чуть її голос, як зорить на дорогу,

В її оці зачаєна говірлива наспівка.

А прибилась іздалеку, з невідомо якого.

 

Невідома фамілія й сон, про неї наснЕнний

Смерть хіба лиш позве її, мовить ймення на грані…

Я – хотів бути смертю їй, щоб в глухому мовчанні

Віднайти струну Божу, звук струни сокровенний.

 

Я гадав, що коли мене вічність втягне у безум,

Пригорщ глини ввімну я в грудь німотну дівчИни,

Лебедине ячання загукоче в долини

Й на озерах розбудить лебедівен над плесом!..

 

 

У селі нашім є така річка біла аж синя,

Якийсь дід сіть занурював у глибінь, що й не дихав,

Я питаю про річку – він відказує стиха:

«Важко те називати, що тече в далечІнях...

 

Одні кажуть, що Тикич, другі кажуть – Могила,

Ще хтось каже: Далека, інші: Ближня, виходить.

Я старий, я вже знаю: безіменні ці води...

Що ріці з того імені; як у снах дно згубила!..»

 

У селі нашім маються надвечір’я казкові,

Як зоря перетворює світ на сон про нестале,

Тоді будяться в душах поторочі бузкові

Думки й згадки про речі, які не існували.

 

В такий вечір я бачив, як глуха і німа

Із душею, що схожа на вмерлого птаха,

Безголоса співачка, ліра в страсі без страху,

Йшла до річки, вітала її дланьми двома.

 

Стала там, як людина: чує все, хоч не хоче, –

Й сіть коси золотої опустила в затон.

Невідничка! – запрагла голубиний свій сон,

Що на дні ріки власним її гласом туркоче!

 

Або, може, жадала ця відважна ловчиня

Відсвіт свій упіймати в сіть – умінням чи чаром,

Бо вважала, що відсвіт, з мови людської даром,

Людям все розповість – все, чим мовкла донині!

 

Раптом косу струсила. Зір вогнями загравши,

Впало світло відвічне, притьмяніле і сонне...

Поміж ніччю і днем, всім чужа й безборонна,

Над рікою без імені – безіменна, як завше...

 

Głuchoniema

We wsi naszej jest jedna głuchoniema dziewka.

Pragniesz głos jej posłyszeć, gdy patrzy w lazury,

Bo w jej oku się tai gadatliwa śpiewka.

Przyszła do nas z wsi obcej, nie wiadomo której.

 

Nikt nie zna jej nazwiska ni snu, co ją stworzył –

Chyba śmierć ją zawoła kiedyś po imieniu...

Ja – chciałem być jej śmiercią, aby w jej milczeniu

Znaleźć strunę, na której Bóg dłonie położył.

Myślałem, że gdy w złotym wieczności obłędzie

Garścią ziemi uderzę w niemą pierś dziewczyny,

Pierś ta dumką łabędzią zahuczy w doliny

I zbudzi na jeziorach uśpione łabędzie!...

 

We wsi naszej jest jedna rzeka bardzo blada,

Dziad jakiś nurzał sieci w falistej głębinie –

Pytam go, co za rzeka? – a on odpowiada:

‘’Trudno dać imię temu, co w dalekość płynie...

 

Mówią jedni, że Tykicz, drudzy. że Mohiła,

Inni mówią: Daleka, a zaś inni: Bliska –

Ja stary wiem, że nie ma ta woda nazwiska...

Co rzece po imieniu; gdy w snach dno zgubiła!...’’

 

We wsi naszej nieziemskie bywają wieczory,

Gdy zorza świat przemienia w sen o snach nietrwały,

Wtedy w duszy się rodzą fioletowe zmory

I wspomnienia o rzeczach, które nie istniały.

 

W taki wieczór widziałem, jak ta głuchoniema

Z duszą do umarłego podobną słowika,

Ta śpiewaczka bezgłośna, lira bez lirnika,

Szła ku rzece, witając ją dłońmi obiema.

 

Tam stanęła, jak człowiek, co nie słysząc, słucha –

I złotą sieć warkocza zanurzyła w głębi.

Rybaczka! – chciała może złowić sen gołębi,

Który własnym jej głosem na dnie rzeki grucha!

 

Albo może pragnęła ta łowczyni śmiała

Chwycić własne odbicie w sieć złocisto-płową,

Myśląc, że ono, ludzką obdarzone mową,

Opowie ludziom wszystko, o czym wciąż milczała!

 

Nagle strząsnęła sploty. Ognie zórz ją złocą,

Jak światłość wiekuista, przyćmiona i senna...

Obca sobie i światu, między dniem a nocą

Nad bezimienną rzeką stoi bezimienna...

 

 

У малинових хащах (W malinowym chruśniaku)

***

W malinowym chruśniaku…»)

У малинових хащах, від цікавого ока

З головою сховавшись в кущі – не годину

Ми зривали за ніч придоспілу малину.

Твої пальці були закривавлені соком.

 

Джміль гудів басовито, ніби сварячи квіти,

Бік промінню підставив листочок несмілий,

Павутиння старого діадеми яскріли,

Жук рудий виповзав на осоння пригріте.

 

Жар з малинника вверх підіймався покатом

Шепіт тихнув, шарівся, як малини червоні.

Я губами збирав із твоєї долоні

Пипки ягід, просяклі твоїм ароматом.

 

І зробилась малина знаряддям любові,

Щонайпершого пестоща – з неба і з раю –

Що п’янить сам себе, бо себе тільки знає,

І жадає повторення – в подиві – в нові.

 

І не знаю, як сталось – блискавично і млосно –

Ти торкнулась губами до чола мого голого

Я вхопив твої руки – ти віддала серйозно

А малинові хащі стояли навколо.

***

W malinowym chruśniaku

W malinowym chruśniaku, przed ciekawych wzrokiem

Zapodziani po głowy, przez długie godziny

Zrywaliśmy przybyłe tej nocy maliny.

Palce miałaś na oślep skrwawione ich sokiem.

 

Bąk złośnik huczał basem, jakby straszył kwiaty,

Rdzawe guzy na słońcu wygrzewał liść chory,

Złachmaniałych pajęczyn skrzyły się wisiory

I szedł tyłem na grzbiecie jakiś żuk kosmaty.

 

Duszno było od malin, któreś, szapcząc, rwała,

A szept nasz tylko wówczas nacichał w ich woni,

Gdym wargami wygarniał z podanej mi dłoni

Owoce, przepojone wonią twego ciała.

 

I stały się maliny narzędziem pieszczoty

Tej pierwszej, tej zdziwionej, która w całym niebie

Nie zna innych upojeń, oprócz samej siebie,

I chce się wciąż powtarzać dla własnej dziwoty.

 

I nie wiem, jak się stało, w którym okamgnieniu,

Żeś dotknęła mi wargą spoconego czoła,

Porwałem twoje dłonie – oddałaś w skupieniu,

A chruśniak malinowy trwał wciąż dookoła.

***

(Śledzą nas... Okradają z ścieżek i ustroni)

Нас чатують. Крадуть нам криївки і спуди

Тяжко знайдені нами – аж блідну в облозі!

Квапно нам – до цілунків, до шалу, що буде,

Ми жадаєм тіла пізнавати в знемозі.

 

Всупокір перешкодам, ми – безрадно-урочі –

Одне одного всотуєм – джмелик і рожа.

А як, втомлені пристрастю, змружуєм очі –

Дізнаємо, що вийшли з обіймів і з ложа.

 

Так ніхто не дивився – з-під ягід чарунків,

Так ніхто не тонув у живій насолоді,

Не занурив бездомних громадку цілунків

Між малину, на ложе, жадання на споді.

***

(Śledzą nas... Okradają z ścieżek i ustroni)

Śledzą nas... Okradają z ścieżek i ustroni,

Z trudem przez nas wykrytych. Gniew nasz w słońcu pała!

Śpieszno nam do łez szczęścia, do tchów naszych woni,

Chcemy pieszczot próbować, poznawać swe ciała.

 

Więc na przekór przeszkodom źrenica bezradna

Chłoniemy się nawzajem, niby dwa bezdroża,

A gdy powiek znużonych kotary opadną,

Czujemy, żeśmy wyszli z uścisków i z łoża.

 

Nikt tak nigdy nie patrzał, nie bywał tak blady,

I nikt do dna rozkoszy ciałem tak nie dotarł,

I nie nurzał swych pieszczot bezdomnej gromady

W takim łożu, pod strażą takich czujnych kotar!

***

(***Taka cisza w ogrodzie)

У саду така тиша, що ховає в утробі

Сотні звуків – всяк тане у ній і зникає.

Білка мідна промчала сосниною, краєм,

Капустянка гойдає себе на кропі.

 

Самовільно, співуче, мов з крові і плоті,

Рине з яблуко в трави, зірвавшись з галузки,

По дорозі ламаючи мертве на друзки,

Порохно ж – л??? едь припізнене – падає потім.

 

Плід схопила, у м’якоті зуби затисла –

Й простягаєш мені: квапно, щиро, любовно

Я гризу там, де ти – в мить до того – надгризла,

Білозуба й розсміяна – щедро і повно.

***

Taka cisza w ogrodzie

Taka cisza w ogrodzie, że się jej nie oprze

Żaden szelest, co chętnie taje w niej i ginie.

Czerwieniata wiewiórka skacze po sośninie,

Żółty motyl się chwieje na złotawym koprze.

 

Z własnej woli, ze śpiewnym u celu łoskotem

Z jabłoni na murawę spada jabłko białe,

Łamiąc w drodze kolejno gałęzie spróchniałe,

Co w ślad za nim – spóźnione – opadają potem.

 

Chwytasz owoc, zanurzasz w nim zęby na zwiady

I podajesz mym ustom z miłosnym pośpiechem,

A ja gryzę i chłonę twoich zębów ślady,

Zębów, które niezwłocznie odsłaniasz ze śmiechem.

***

(***Hasło nasze ma dla nas)

Наш пароль має власні тривання таємні.

Лампа в тебе – ми так укладали умову –

Має згаснути спершу – і засяяти знову.

На цей знак трачу подих. Сходи – знаю – вже темні.

 

Ждеш з рукою на клямці, наче тінь при портьєрі.

Ця долоня твоя – пожадання люстерце.

Ти ж мої дві долоні притискаєш до серця,

Всім єством завмираючи у переддвер’ї.

Прокрадаюся тихо, наче злодій, і ревно –

Поміж меблями, смерку сягнувши заглибин.

Сама стелеш постелю – чародієш аж ніби,

Щоби пестощі наші чулись добре і певно.

 

Зазвичай мовчимо – всі слова тут намарні –

Доки стелиш полотна й шовки білосніжні.

Маєш руки – як диво, турботливі й ніжні.

Я кохаю їх так – бо твої, бо прегарні.

***

(***Hasło nasze ma dla nas)

Hasło nasze ma dla nas swe dzieje tajemne:

NocLampa, gdy noc już zdąży świat mrokiem owinąć,

Winna zgasnąć w tej szybie, a w tamtej zapłonąć.

Na znak ten oddech tracę. Już schody są ciemne.

 

Czekasz z dłonią na klamce i, gdy drzwi otwiera,

Tulę tę dłoń, co jeszcze ma chłód klamki w sobie,

A ty wzamian przyciskasz moje ręce obie

Do serca, które zawsze u drzwi obumiera.

 

Wchodzę ciszkiem, jak gdyby krok każdy knuł zbrodnię,

Między sprzęty, co dla mnie są sprzętami czarów.

Sama ścielesz swe łóżko według swych zamiarów,

By szczęściu i pieszczotom było w nim wygodnie.

 

I zazwyczaj dopóty milczymy oboje,

Dopóki nie dopełnisz podjętego trudu.

MiłośćIleż w dłoniach twych pieczy, miłości i cudu!

Kocham je, kocham za to, że piękne, że twoje.

***

(***Zazdrość moja bezsilnie po łożu się miota)

Моя ревність безсило метається ложем:

Хто торкавсь тебе там, де найбільш сокровенне?

Чи між ласк твоїх, пестощів, пройнятих дрожем,

Є одна хоч – лиш наша, єдино для мене?

 

Злість мою твої сльози не вистудять, мало

Мати гордість, бо й гордість вкриває пилюга.

Стомільйонний обридлий джиґун, волоцюга.

Селадон жалюгідний – так мене ти назвала,

 

Гола – геть вислизаєш. В сусідній кімнаті

Ти ридаєш, загублена в плАчу пустелі.

І я знаю, що ти на прим’ятій постелі –

Мов нага потопельниця в білім лататті.

 

Мчу туди. Плач згасає, як зірка на небі.

У калачик згорнувшись, цілком нерухома,

Наче мертва, лежиш, свого болю свідома,

Аж зненацька за руку мене тягнеш до себе.

 

Цілком мокра від сліз, вся спітніла, по танці,

Чи по герцю зі мною – ще зі мною в сплетінні!

Твоїх ніжок розтулені в пестощах пальці

Поціловані мною стократ – і безцінні.

***

Zazdrość moja bezsilnie po łożu się miota:

Kto całował twe piersi, jak ja, po kryjomu?

Czy jest wśród pieszczot choć jedna pieszczota,

Której, prócz mnie, nie dałaś nigdy i nikomu?

 

Gniewu mego łza twoja wówczas nie ostudzi!

Poniżam dumę ciała i uczuć przepychy,

A ty i odpowiadasz, żem marny i lichy,

Podobny do tysiąca obrzydłych ci ludzi.

 

I wymykasz się naga. W przyległym pokoju

We własnym się po chwili zaprzepaszczasz łkaniu

I wiem, że na skleconym bezładnie posłaniu

Leżysz, jak topielica na twardym dnie zdroju.

 

Biegnę tam. Łkania milkną. Cisza niby w grobie.

Zwinięta, na kształt węża, z bólu i rozpaczy

Nie dajesz znaku życia – jeno konasz raczej,

Aż znienacka za dłoń mię pociągasz ku sobie.

 

Jakże łzami przemokłą, znużoną po walce

Dźwigam z nurów pościeli w ramiona obłędne!

A nóg twych rozemknione pieszczotami palce

Jakże drogie mym ustom i jakże niezbędne!

 

 

***

(***Z dłońmi tak splecionymi...)

Склавши руки під щічку, в подушковий вилом,

Задивившись в видіння, мені недосяжне,

Раптом плачеш вві сні, і – здригнувшись всім тілом –

Порятунку благаєш – жагуче й протяжно.

 

Ти ще плачеш – а я вже звиваюсь змією,

А ти гоїшся в мені, вся ущент кровоспинна,

Всю тебе я цілую – груди, стегна й коліна,

І плече, і сорочку, і усе що під нею.

 

Нагодований диханням пряно-медовим,

Не спитаю про сни і видіння. Над ранок

Поцікавлюсь: ну як? – промінь вийде з фіранок,

Ти щось скажеш невлад – я всміхнуся: чудово!

***

Z dłońmi tak splecionymi, jakbyś klęcząc, spała,

W niedostępne mym oczom wpatrzona widzenie,

Płaczesz przez sen i wstrząsem wylęklego ciała

Błagasz o nagłą pomoc, o rychłe zbawienie.

 

Jeszcze płaczu niesytą do piersi cię tulę,

A ty goisz się we mnie, niby lgnąca rana,

A ja płacz twój całuję, biodra i kolana

I ramię i zsuniętą z ramienia koszulę.

 

Lecz karmiony ust twoich spłakanym oddechem,

Nie pytam o treść widzeń. Dopiero z porania

Zadaję ciemną nocą tłumione pytania.

Odpowiadasz bezładnie – ja słucham z uśmiechem.

***

(***Wyszło z boru ślepawe, zjesieniałe zmrocze)

Вийшло з бору присмеркле, сліпаве, зжовтніле,

Самозроджене з себе в знегадці дрімливій.

Ще не звикле до неба, що хмарне і біле,

Світ обнюхує – незрозумілий, грімливий.

 

Поринає в калюжу тирхата утроба,

Що манить, наче миска, – голодна на вдачу,

Висисає із квітів кров червоно-гарячу –

Й каламуть мацаків смужить шлях, як оздоба.

Звір цей в світі задовго не втне потривати,

Бо усе, що навколо, – отруює, нищить.

Та коли хребетання погладиш кудлате,

Він з мурчанням до ніг припаде – щоб поближче.

***

Wyszło z boru ślepawe, zjesieniałe zmrocze,

Spłodzone samo przez się w sennej bezzadumie.

Nieoswojone z niebem patrzy w podobłoczne

I węszy świat, którego nie zna, nie rozumie.

 

Swym cielskiem kostropatym¹ kąpie się w kałuży,

Co nęci, jak ożywczych jadów pełna misa,

Czołgliwymi mackami krew z kwiatów wysysa

I ciekliną² swych mętów po ziemi się smuży.

 

Zwierzę, co trwać nie zdoła zbyt długo na świecie,

Bo wszystko wokół tchnieniem zatruwa i gasi,

Lecz, gdy ty białą dłonią głaszczesz je po grzbiecie,

Ono, mrucząc, do stóp twych korzy się i łasi.

***
(***Czasami mojej ślepej posłuszny ochocie)

А буває, що я, розбуялий у хіті,

Хочу мати слугиню – на хміль і на солод,

Щоби пестощем потамувала мій голод –

Ти ж вигадлива в ласках і найкраща на світі.

 

Як коса твоя – вибухле зілля – несміло

Обвіває мій дух саду подихом пряним,

Я торкаюсь коси – почуваюся п’яним –

І губами вслід дрожу проводжу по тілу.

 

Я радію, як ти виціловуєш – щира –

Мої груди кошлаті, повні в любощах моці.

В них примарюю груди могутнього звіра –

І стараюсь, як пестиш, звіра мати на оці.

***

Czasami mojej ślepej posłuszny ochocie

Pragnę w tobie mieć czujną na byle skinienie

Sługę, co pieszczotami gasi me pragnienie,

A ty jesteś tak zmyślna i zwinna w pieszczocie!

Gdy twój warkocz, jak w słońcu wybujałe ziele,

Tchem rozwartych ogrodów mą duszę owionie,

Głowę twą, niby puchar, ujmuję w swe dłonie

I wargami w ślad dreszczu prowadzę po ciele.

 

I raduję się, śledząc tę wargę, jak zmierza

Do mej piersi kosmatej, widnej¹ w niedomroczu,

W której marzę pierś w lesie ryczącego zwierza

I staram się, gdy pieścisz, nie tracić go z oczu.

***
(***Ty pierwej mgły dosięgasz)

 

Ти першою мли сягаєш – я йду за тобою, рідна,

В ті ж нетрі гулкі запАстися і прагну, і поспішаю

Ти бліднеш в хвилину шалу – і я за тобою блідну,

І твій відшукавши безмір – я сам гублЮся в безкраю.

 

А потім вдивляюсь в очі: чи добре тобі, чи мило,

Чи досить зімління щастя, чи в млості – солодкі злети,

Зминаю твої долоні, мов квіти кладу в букети,

Щоб п’ясті доцілувати до хрящиків і до жилок.

 

А кісточки випинаються, і кожна – мов та церковка,

Мов кісточка коло кісточки плодів, що самі – як диво,

Всі горнуться, припадають до вуст моїх несміливо,

Зачаєні в їхніх власних, нагрітих ласкою сховках.

 

А дотик будить зворушення, занедбані відпочатку,

Даєш мені цілувати зап’ясток – і знов, і знову,

Дитиннішаєш в обіймах, у пестощах – як пташатко,

Ще мить – і тобі, маленькій, наспівую колискову.

***
Ty pierwej mgły dosięgasz

Ty pierwej mgły dosięgasz, ja za tobą w ślady

Zdążam, by się w tym samym zaprzepaścić lesie,

I tropiąc twoją bladość, sam się staję blady,

I zdybawszy twój bezkres, sam ginę w bezkresie.

 

A potem wzieram w oczy, by zgadnąć, czy dość ci

Omdlenia, co się nogom udziela, jak szczęście,

I twe dłonie, jak w pąki, mnę w zdrobniałe pięście,

By się w nich docałować twych chrząstek i kości.

 

A one wypukleją na dłoni przegibie,

Niby pestki owoców, zróżowionych znojem,

I nieśmiałym do ust mych garną się wyrojem,

Zatajone w swej ciepłej od pieszczot siedzibie.

 

Ich dotyk budzi wzruszeń zaniedbanych krocie,

A ty, tuląc je w warg mych rozrzewnioną ciszę,

Dziecinniejesz w uścisku, malejesz w pieszczocie,

Chwila – a już cię do snu z lat dawnych kołyszę.

 

***
(Zazdrośnicy daremnie chcą pochlebić pierwsi)

ЗавИдники надаремно підлещуються найперші

До магії твого тіла – і мого знання про нього.

Ті очі, які у сутіні твоїх не торкнулись персів,

Не матимуть навіть домислу про чар той, не ймуть нічого.

 

Хто в мить поцілунків трепетних не грів був свої долоні

На стегон жагучих згинах, що палко нагріті нами,

Ніяк не опише п’янкості – той запах, при тому лоні –

Що прянощем плине з тебе, – як з ружі, потертої снами.

 

Хто не випивав вустами любовного твого дрожу,

Той не передасть словами очей твоїх заімління,

І хоч би їх денно й нощно досліджував до зіскніння,

Не видивиться з них того, що я з них випещу, зможу!

 

***

Zazdrośnicy daremnie chcą pochlebić pierwsi

Czarom skrytym w twym ciele z moją o nich wiedzą!

Oczy, co się rzęsami nie tknęły twych piersi,

Czyliż pustym domysłem te czary wyśledzą?

 

Kto w chwili pocałunków nie zagrzał swej dłoni

Na twych bioder nawszałej żądzą przegięcinie.

Nie potrafi określić upojeń tej woni,

Co z ciebie, jako z róży, snem potartej płynie.

 

Kto ustami w nóg twoich nie wdumał się dreszcze,

Nigdy dość nie wysłowi twych oczu omdlenia,

A choćby je dzień cały badał bez wytchnienia,

Nie wypatrzy z nich tego, co ja z nich wypieszczę!

 

 

***
(***
Zmienionaż po rozłące?)

Ти змінилась після розлуки? Радше – ні, я не бачу зміни.

Але квітка з твого волосся під вівтар втекла, таємнича.

Й хоч відсутність тої втікачки не потьмарить твого обличчя,

Моє серце від твого серця нишком, потайки, тихо гине...

 

А твоя душа сміє мріяти, що, у зоряні заметілі,

Задивляючись, світло тямлячи, буде сущою знов і знову?

Ну а тіло твоє? У всесвіті хто намислить про нього мову,

Окрім мене, що в нього – вірить, любить – в пестощах розпашіле?

 

І коли ти слова шепочеш, і вони – наче шум у листі,

Пестощ в шепоті вибухає і палає, як крик німого,.

Замовкаю при твоїх персах, що – джерела мої пречисті,

І молюсь за безсмертя тіла – твого тіла, щоразу – твого.

 

***

Zmienionaż po rozłące? O, nie, niezmieniona!

Lecz jakiś kwiat z twych włosów zbiegł do stóp ołtarzy,

A choć brak tego zbiega nie skalał twej twarzy,

Serce me w tajemnicy przed twym sercem kona...

 

Dusza twoja śmie marzyć, że w gwiezdne zamiecie

Wdumana, będzie trwała raz jeszcze i jeszcze –

Lecz ciało? Któż pomyśli o nim we wszechświecie,

Prócz mnie, co tak w nie wierzę i kocham i pieszczę?

 

I gdy ty, szepcząc słowa, w ust zrodzone znoju,

Dajesz pieszczotom ujście w tym szepcie, co pała,

Ja, zamilkły wargami u piersi twych zdroju,

Modlę się o twojego nieśmiertelność ciała.

 

***

Заздрі люди намарне ласки запобігають,

Чару й магії твого тіла та його привороту.

Очі, що не торкались пипок віями – мають

Лиш ілюзію, домисел, голий здогад достоту.

 

Хто у любощів миті не зігрів свої руки

На опуклині стегон, що кругліша перлини,

Не опише той запах, що п’янить, аж до муки,

Що із тебе, як з ружі, сном потертої, плине.

 

Хто губами тебе не доводив до дрожі,

Щоби аж очі імліли, щоб аж терпли коліна,

Той ніколи не випестить з тебе моління,

Ані краплі моління – я ж зіп’ю їх на ложі.

 

***

Чи змінилась розлукою? Ні, ти – як перше.

Тільки квітки живої в волоссі немає.

І хоч брак тої квітки – неявний, конає

Моє серце таємно від твого – завмерши.

 

Дух твій мріяти сміє, що в зір заметілі

Буде ще раз, і ще раз тривати незникно,

Але хто розпізнає всесвіт в людському тілі,

Окрім мене – що пестить тебе неуникно?

 

І коли ти вишіптуєш спрагу до краю

Й пестиш шепотом так, що стаєш змерехтіла,

Я при персах, джерелах твоїх, замовкаю,

 

І молюсь за безсмертя коханого тіла.

 Печать  E-mail

Болеслав Лесьмян (властиво Болеслав Станіслав Лесман, 22.01.1877 (дата народження не до кінця встановлена, тут подається дата, вказана в акті про хрещення), Варшава, – 05.11.1937, Варшава) – польський поет єврейського походження. Народився у Варшаві, але у вісім років опинився в Києві, де закінчив класичну гімназію та юридичний факультет Київського університету. З 1901 року – знов у Варшаві, потім жив у Німеччині, Швейцарії, Італії та Франції, звідки повернувся до Польщі в 1918 році. До 1929 р. був нотаріусом у Грубешові і Замості. У 1935 р. став академіком польської Академії літератури, тоді ж, у 1935 р. повернувся до Варшави. Попри звання академіка Академії літератури, був абсолютно недооцінений. Доводився двоюрідним братом поету Яну Бжехві і небожем поетові Антонієві Ланге.

Його називають одним із найбільших польських поетів усіх часів, його любовна лірика (зокрема цикл «У малинових хащах») вважається у Польщі неперевершеною. Лесьмян є творцем балади нового типу, як теоретик і режисер-новатор він стоїть коло витоків сучасного польського театру. Поетика Лесьмяна характеризується використанням значної кількості неологізмів, які виділяють в окрему групу т. зв. «лесьмянізмів», і дуже особливим синтаксисом. Перекладав Тараса Шевченка. На жаль, в Україні його творчість майже не відома. До найбільш вдалих перекладів належать переклади Юрія Бедрика, публіковані в періодичних виданнях в середині 1990-х років. У пропоновану добірку ввійшли вірші, так чи інакше пов’язані з життям Лесьмяна в Україні, а також цикл «У малинових хащах».

Увечері (Wieczorem)

Морок гущавіє садом, холодом тягне з землі,

Здається, що збавлена далеч іде до воріт в імлі.

Вітер зі стріхи зсунувсь на віття дерев – напів.

Чи він так в мені співає? Я бачу крізь спів

Як місяць сходить над бором.

 

В подвір’ї, куди зазирнув він з-поза темних беріз,

Стало видно криницю і одинокий віз,

Промінь упав на колеса. І десь межи шпицями їх

Дух, що не знає дороги, як нитка, всиливсь на нічліг

У пізню вечірню пору.

 

Крізь тьмяні шибки моїх вікон, що задивились у став,

Додолу падає сяйво і тліє між звільглих трав.

В руці довмирає верес і тишу глибоку п’є.

Як дивно промовити вголос власне ім’я своє

У пізню вечірню пору.

 

Тінь моя вдень лягала на лан золотий, на гін –

Вночі ж прагне заповнити пустку полотен стін.

До шибок, нізвідки з’явлені, прибилися нетлі з пітьми –

Ставок нараз посрібнішав і бачить не так, як ми,

Як місяць сходить над бором...

 

Wieczorem

Mrok się gęstwi po sadzie, ziemny powiał chłód,

Zda się, iż dal zbłąkana podchodzi do wrót...

Wiatr się zsunął ze strzechy na gałęzie drzew

Czy on we mnie tak śpiewa? Widzę poprzez śpiew,

Jak księżyc wschodzi nad borem!

 

W podwórzu, dokąd zajrzał spoza ciemnych brzóz,

Rozwidniła się studnia i samotny wóz,

Między szprychy znienacka oświetlonych kół

Duch, drogi nie znający, na nocleg się wsnuł

Wieczorem, późnym wieczorem.

 

Poprzez szyby moich okien, zapatrzonych w staw,

Blask upada i tli się wśród wilgotnych traw.

W dłoni mojej zerwany doumiera wrzos.

Jakże dziwno wymówić własne imię na głos

Wieczorem, późnym wieczorem!...

 

Cień mój, co we dnie kładł się na złocisty łan,

Nocą pragnie zapełnić pustkę moich ścian.

Do szyb, znikąd zjawione, lgną puszyste ćmy –

Staw posrebrzał i widzi inaczej niż my,

Jak księżyc wschodzi nad borem...

 

***

(Gdybym spotkał ciebie znowu pierwszy raz...)

Якби знову вперше я тебе зустрів,

Та в саду не цьому, в іншім гаї,

Може, нам інакше гай би зашумів,

Видовжений млою у безкрає.

 

Може, інші квіти, і не з тих кущів,

Взяла би рука, затрепетавши.

Може, ти сказала б кілька інших слів, –

Кілька інших слів, не тих, що завше.

 

Може, я серця нам сонцем би спалив

У троянд каскаді, у чаду п’янкому,

Якби знову вперше я тебе зустрів –

В іншім гаї, у саду не цьому.

***

Gdybym spotkał ciebie znowu pierwszy raz,

Ale w innym sadzie, w innym lesie –

Może by inaczej zaszumiał nam las,

Wydłużony mgłami na bezkresie...

 

Może innych kwiatów wśród zieleni bruzd

Jęłyby się dłonie, dreszczem czynne –

Może by upadły z nie domyślnych ust

Jakieś inne słowa – jakieś inne...

 

Może by i słońce zniewoliło nas

Do spłonięcia duchem w róż kaskadzie,

Gdybym spotkał ciebie znowu pierwszy raz,

Ale w innym lesie, w innym sadzie...

 

Ружа (Róża)

Чи я пурпурові маки

Кидав на дорогу темну?

Я сон мав. Який? – ніякий.

Уже й не згадаю, певно.

 

Твої ці вуста розради?

Моїми були долоні?

Пустка – глиб мого саду,

У брамі – серпик червоний.

 

Дням до часу байдуже,

Ночам – в озерах кволо...

Коли ти цвітеш, руже?

«Я не квітну ніколи...»

 

«Я не квітну ніколи...»

Чи твій це голос, о руже?

Слово за словом, по колу.

Дням до часу байдуже.

 

 

RÓŻA

Czym purpurowe maki

Na ciemną rzucał drogę?

Sen miałem, ale – jaki? –

Przypomnieć już nie mogę.

 

Twojeż to były usta?

Mojeż to były dłonie?

Głąb’ sadu mego – pusta,

We wrotach – księżyc płonie.

 

Dni się za dniami dłużą,

Noce – w jeziorach witam...

Kiedy ty kwitniesz, różo?

Ja nigdy nie zakwitam...

 

Ja nigdy nie zakwitam...

Twójże to głos, o, różo?

Słowo po słowie chwytam,

Dni się za dniami dłużą...

 

Вуста і очі (Usta i oczy)

Я знаю кожен твій пестощ. Та день западає в ріки –

І з присмерку сяє зірка, безмовна, немов любов.

І каже тобі вустами шукати мої повіки…

Таким є наше прощання, перш ніж прийду я знов.

 

Чому якраз тої миті, як зріють розлуки зерна,

Голубиш очі – ще перш ніж побачать розкОші лук?...

Є так, що зринає сонце із вод золотих озерних –

І мусимо поспішати розняти сплетіння рук.

 

Об шибки – іще холодні – вдаряє світіння казка,

Зненацьке з неба на землю падіння проміння в суть –

Цілуєш мої повіки – яка невимовна ласка!

Що хочеш сказати нею? Кажи – але песть і будь!

 

Usta i oczy

Znam tyle twoich pieszczot! Lecz gdy dzień na zmroczu

Błyśnie gwiazdą, wspominam te jedyną – bez słów,

Co każe ci ustami szukać moich oczu...

Tak mnie żegnasz zazwyczaj, nim powrócę znów.

 

Czemu właśnie w tej chwili, gdy odejść mi pora,

Pieścisz oczy, nim spojrzą w czas lasów i łąk?...

Bywa tak: świt się budzi od strony jeziora,

Nagląc nas do rozplotu snem zagrzanych rąk...

 

O szyby – jeszcze chłodne – uderza pozłotą

Nagły z nieba na ziemię świateł zlot i spust –

Usta twe – na mych oczach ! Co chcesz tą pieszczotą

Powiedzieć? Mów – lecz zmyślnych nie odrywaj ust!

 

Ополудні (W poludnie)

Вздовж хат, понад дахами,

Завзятий жар ополУдня

Повітря імрить пучками

Невловного світла пруття...

 

Серед мурав темнолицих

Рос сохнуть в пітьмі сліди,

А журавлі при криницях

Вдивляються в даль, в сади.

 

На пагорб з іншого боку

Глід виповз і барбарис

На сонячний пил потоком

Тінь гілля жбурля навскіс.

 

Ополудень сам із себе

Розтринькує в сон таємний

Просвічує небом в небі

Прозірчастий місяць денний.

 

Зненацька в дерев міжвітті

Засяла смагляво вишня –

О, зараз, в цей час, в ці миті

Кохати – когось – всевишньо!..

 

Цей жар і блакить у змові – –

У грудях подих запертий.

Моя голова любові

Ополудні снить уперто.

 

 

 

W południe

Wzdłuż chat, ponad strzechami

Południa żar zawzięty

Widomie drga i mami

Niepochwytnymi pręty...

 

Wpośród zielonych muraw

Schną rosy ciemne ślady,

Samotnej studni żuraw

Patrzy w dalekie sady.

 

Na przeciwległe wzgórze

Głóg wpełzły i berberys

Poprzez słoneczne kurze

Gałęzi rzuca przerys.

 

Południe samo siebie

Roztrwania w oman senny...

Niebem prześwieca w niebie

Przezroczy księżyc dzienny.

 

Znienacka w drzew gęstwinie

Wiśnia się płoni smagle –

O, teraz, w tej godzinie

pokochać – kogoś – nagle!...

 

Ten znój z bł?kitem w zmowie

Dech piersiom tak utrudnia!

Zachcia?o si? mej g?owie

?ni? mi?o?? w?r?d po?udnia!

ękitem w zmowie

Dech piersiom tak utrudnia!

Zachciało się mej głowie

Śnić miłość wśród południa!

 

У сутінках (O zmierzchu)

Сонце згасло. Звивні, юні, занурені в тінь руду

Смерки червня, перш ніж північчю стануть, утопленою у втому!

По губах твоїх я долонею, що заслухана в форму, веду,

Немов по поверхні коралів, видертих з моря мить тому...

 

Ти сплети-но ступні, очі змруж – і назви це чудом звідсіль,

Що ми разом, далекі від денного жару, задивлені очі в очі!

Як же легко задути щастя, ціною таких зусиль

Роздмухане нами в кімнаті твоєї ночі!

 

Це легше, аніж розплести золотої коси перевитість знов,

Незбагненну для присмерку, що ніяк не дотямить того,

Чому ці звичайні слова: вечір, тиша, любов –

Будять в серці моєму забобонну і злу тривогу?..

 

Чому я тебе, запроторену сном у розпачі мого раю,

Пещу так, ніби в щастя розкоші безнастанній

Кожен мій поцілунок мав би бути уже –  останній...

Сонце згасло... О, лише не цілуй інакше, благаю!..

 

O zmierzchu

Słońce zgasło. O, jakże zwinne są i młode

Zmierzchy czerwca, nim w północ głuchą się przesilą!

Po wargach twoich dłonią, kształt czującą, wiodę,

Jak po koralach, morzu wydartych przed chwilą...

 

Spleć stopy, przymknij oczy – i nazwij to cudem,

Żeśmy razem, dalecy od dziennego znoju!

Jakże łatwo zwiać szczęście, z takim oto trudem

Rozniecone w ciemnościach twojego pokoju!

 

Łatwiej, niż rozpleść złotą warkocza zawiłość,

Niepojętą dla zmierzchów, co zgadnąć nie mogą,

Czemu te słowa: cisza i wieczór i miłość –

Napełniają mi serce zabobonną trwogą?...

 

Czemu ciebie. poległą snem na mej rozpaczy,

Pieszczę tak. jakby w szczęścia przepychu dostatnim

Każdy mój pocałunek miał być już – ostatnim...

Słońce zgasło... O, błagam, nie całuj inaczej!...

 

Травневий смерк (Zmierzch majowy)

Смерку травневий, багрянцем стелись!

Яблуні-луни заквітли увись!...

 

Сплавлені в хвилю без хвиль, як печаль, –

З ясністю – туга, а з тугою – даль.

 

Травень цей в небі, присмерклий розмай!

все пригадай – і збагни – і ридай!

 

Знаю, ти вихиливсь зараз – давно –

В розкрите на ясність, на запах вікно.

 

Й погляд натужиш за край життя, крізь,

Аж до загублення подиху й сліз –

Аж до всякання віддалень і тиш,

До незнання, що й для кого так сниш?

 

Аж до питання, чом в спеки застій

Світ мов чужий, хоч близький він, хоч твій?

 

Чом сполох багряний в призахідний час

В тривогу вганяє тебе, але й нас?

 

Чом треба, щоб сполох вблагати чимдуж,

Четвірко долоней і двієчко душ?..

 

Zmierzch majowy

Zmierzchu majowy, purpurą się ściel!

Z jabłonnych kwiatów – czar tobie i biel!...

 

W jedną się falę stapiają bez fal –

Ze światłem – smutek, a ze smutkiem – dal.

 

Ten Maj w niebiosach, zwieczorniały Maj!

Przypomnij wszystko i zrozum – i łkaj...

 

Wiem, że ty teraz pochyliłeś skroń

W okno, rozwarte na światłość, na woń.

 

I wzrok wytężasz poza życia kres

Aż do utraty oddechu i łez –

 

Aż do wchłonięcia oddali i cisz,

Aż do niewiedzy, dla kogo tak śnisz?

 

Aż do pytania, dlaczego w ten znój

Świat zda się obcy, choć bliski, choć twój?

 

I czemu zorzy purpurowy czas

Do trwóg przynagla i ciebie i nas?

 

I czemu trzeba ku zbłaganiu zórz

Poczwórnych dłoni i aż dwojga dusz?...

 

 

 

Прийду завтра, хоча – не знаю години
(
Przyjde jutro, choc nie znam godziny)

Зіржавіли завіси твоєї брами,

Дим із хати твоєї не рветься в небо – 

Там нема мене! Я весь отут – без тебе,

Тут, де в пустці минає час вечорами!

Я змінився, та перш ніж візьмеш в обійми,

Ти впізнаєш мене за плачем провини!..

Жди мене, в тінь задивлена власну – віями,

Прийду завтра, хоча – не знаю години...

 

Запали мені світло коло порогу,

Із ромашок вінок одягни на чоло,

Научи дітей слова ймення мого,

Збережи мені місце за нашим столом!

До цієї дороги, де йдуть прочани,

Ллють долоні твої синю тінь, що лине...

Посади нам берізку, хай біло тане,

Прийду завтра, хоча – не знаю години...

 

Дух мій, вквітлий – волошки, верес і колос,

Прагне бур, які – холоду таємниччя!

Я не знаю, що стане для мене – голос,

Я не знаю, що стане мені – обличчя.

Ти єдина впізнаєш мене незламно, як

Я, ім’я твоє викричавши в долини,

Перемінений, з чорною в грудях раною,

Прийду завтра, хоча – не знаю години...

 

Przyjdę jutro, choć nie znam godziny

Pordzewiały twej wrótni zawory,

Dym z twej chaty nie buja po niebie –

Mnie tam nie ma! Tu jestem – bez ciebie,

Tu, gdzie w próżni mijają wieczory!

Zmienionego, nim przywrzesz do łona,

Wiem, że poznasz po łkaniu przewiny!...

Czekaj na mnie, w cień własny wpatrzona,

Przyjdę jutro, choć nie znam godziny...

 

Zapal światło u progów przedsienia,

Z macierzanek spleć wieniec nad czołem,

Naucz dzieci mojego imienia

I zachowaj mi miejsce za stołem!

Ku tej drodze, gdzie idą pątnicy,

Dłonie twoje rzucają cień siny...

Zasadź brzozę pod oknem świetlicy,

Przyjdę jutro, choć nie znam godziny...

 

Duch mój, chabrem porosły i wrzosem,

Burz zapragnął, co chłodem go zwarzą!

Nie znam głosu, co będzie mym głosem,

Nie znam twarzy, co będzie mą twarzą –

Lecz ty jedna mnie poznasz niezłomnie,

Gdy twe imię śpiewając w doliny,

Z raną w piersi, zmieniony ogromnie,

 

Przyjdę jutro, choć nie znam godziny...

 Печать  E-mail

Поразительное впечатление производят ритмически и рифмически организованные присказки, речения святых отцев, возлюбленных православным миром. Поразительное тем, что никаких «искусств» от них привычно не ждёшь. Что в этих стихах? Особое веселье словесного ума? Единственно возможная игра для монаха?

Быть может, эти реченья корнями подпитаны самой народной склонностью к «говорению стихами»? Из которых классическими образцами мы бы сочли такие поговорки, как «Страшен сон, но милостив Бог» (слабая рифма, да ведь фраза – стиховая!), а также «Тяжёл крест, да надо несть» или, и того пуще, «Без креста – нет венца!» (так писал оптинский преподобноисповедник Рафаил (Шейченко). Убийственно-самокритичное: «Жил монах Мних. Имел сто книг. И не знал, что в них». Или гениально-дерзновенное высказывание «Смирен пень, да что в нём». Один монастырский старец говорил о себе: «Я не учёный, а толчёный». А отец Павел Груздев приговаривал: «Кто без крестов, тот не Христов». И даже «сомнительный Фотий» в сочинении Н. Лескова «Несмертельный Голован» повторял присказку: «Я не чей, а Божий, обшит рабьей кожей, а живу под рогожей».

«Будем во аде, но сзади!» – любил повторять тоненьким голосом схиархимандрит Питирим, который, по свидетельству протоиерея Владимира Гамариса, после лагерей и ссылки приехал в Киев, где православные прятали его от гонителей в сарае известного профессора-офтальмолога Макухи.

В комнате святого праведного Иоанна Кронштадтского в Пюхтицком Успенском монастыре в Эстонии хранится скатерть, которую вышивала княгиня Елизавета Дмитриевна Шаховская (1844–1939). По её сторонам читаем речения, проходящие в прямом смысле красными нитями: «Бойся Всевышнего – не говори лишнего!», «Не всё сбывается, что нам желается», «Толк да лад – тут и клад».

Рассуждая не только о фольклорном, но и книжном истоке «стиховых слов» нашего священства, приведём пример присловья митрофорного протоиерея Всеволода Чаплина: «Человек – яко трава... Вот и все его права». В начале высказывания мы слышим усечённую цитату из Псалтири, целиком выглядящую так: «Человек, яко трава дние его, яко цвет сельный, тако отцветет...» Обратим тут внимание на решительно современный, весьма смелый способ осваивания канонического текста: источник цитируется, давая известную подсветку, однако и переводя мысль в другое русло.

Но, может быть, в помощь нашим старцам было и «Моление Даниила Заточника», такие фразы из него, как «бысть язык мой трость книжника скорописца, и уветлива уста, аки речная быстрость», «да не восплачюся рыдая, аки Адам рая», «не имей собе двора близ царева двора и не дръжи села близ княжа села», «не зри внешняя моя, но возри внутренняя моя»...

Удивительным образом стиховые речения нашего священства и монашества высвечиваются в начале третьего тысячелетия от Р. Х., когда версификационное мастерство весьма выросло, а местами являет собой выдающиеся имена. Кроме того, современный стихосочинитель оказывается в широкой горизонтали: только на сайте Стихи.ру, именуемом сетевиками ласково-иронично-покровительственно «стихирой», зарегистрировано уже более 300 тыс. стихослагателей. Нас окружает море пищущих, в коем и мы сами являемся песчинками. Некоторые лица как о новом приёме говорят о верлибре, вольном метре, комбинировании стилистик или о минималистских формах (вплоть до однострочий). Однако, как выясняется (не о том ли и предупреждал Экклезиаст), что «всё уже было». Если внимательно вглядеться туда, куда мы до сих пор не глядели, то мы имеем шанс сильно удивиться – как собственному невежеству, так и новым открытиям, не исключено, что радостным.

1.

Начнём с самого известного и, конечно же, провиденциального примера.

В 1839 г. к старцу Илариону Троекуровскому обратился за духовным советом Александр Гренков (будущий знаменитый старец – преподобный Амвросий Оптинский), тогда искавший монашеской жизни. Отец Иларион сказал молодому человеку: «Иди в Оптину, и станешь опытным». Потом прибавил: «Можно бы поступить и в Саровскую пустынь, но там уже нет таких мудрых старцев, какие были прежде, а в Оптиной пустыни старчество процветает». Беседа старца Илариона с А. М. Гренковым состоялась через 6 лет после блаженной кончины преп. Серафима Саровского, и духовная обстановка в Саровском монастыре в те времена действительно изменилась не в лучшую сторону.

Однажды в храме Христа Спасителя Патриарх Московский и всея Руси Алексий ІІ произнёс эту знаменитую поговорку «об опыте» в расширенной и изменённой редакции: «Если ты суров – ступай в Саров, если хочешь опыта – отправляйся в Оптину, а если ты упрям – езжай на Валаам!».

Ю. Зайцев, с которым мне довелось совершить в жизни множество путешествий, а в последние годы – сподобиться посетить с Божией помощью Оптину пустынь, Дивеево, Валаам, Почаев и другие святые места, добавил к этому: «...если печален – отправляйся в Почаев». Не удержусь и от своего варианта: «...а коль отчаян – иди в Почаев». Можно и соединить оба: «...а коль отчаян или печален – иди в Почаев». Вот так же, в фольклорной традиции, досочинялись безымянными веками многие изустные реченья.

А не от той ли фразы о. Илариона пошли знаменитые рифмовки о. Амвросия? Например, самая знаменитая, наиболее часто цитируемая:

Где просто,

там ангелов со сто,

а где мудрено,

там ни одного.

При понимании всего величия этого суждения, нельзя не признать конгениальным ему – смыслово и стилистически – и умную сентенцию нашего современника: «Пускай сложно, лишь бы не ложно».

А вот дивная реплика четырёхлетнего мальчика из Черкасс, Вани Слепынина, произнесённая задолго до появления «олбанского» интернет-сленга: «На свечке воск, а в голове моск!» Эта грандиозная мысль, глаголющая устами младенца, пожалуй, становится в ряд с известной народной мудростью – «На Бога надейся, а сам не плошай!».

Или у преп. Амвросия:

Кто уступает,

тот больше приобретает.

Или такая Амвросиева реплика, которая представляется и блестящей в версификационном смысле, и не очень уж простой в понимании (в части «бычьего обычая»):

Что реку

человеку-чудаку

или возглаголю

творящему свою волю? –

Так-то, брат, обычай-то

у нас бычий,

а ум-то телячий...

Хорошо, извините, «литературно», и такое высказывание старца:

Жить – не тужить,

никого не осуждать,

никому не досаждать,

и всем – моё почтение!

Здесь композиционная неожиданность четвёртой строки вызывает даже радость, улыбку. На самом-то деле, в столь лёгкой форме подаётся поведенческая формула невероятной духовной высоты. Однако попробуйте-ка исполнить её! Думается, личность, осуществившая этот посыл, сообщённый нам словно в улыбчивые усы, несомненно, обретёт ту благодать, которую мы на земле считаем святостью.

Продолжение батюшкиных присказок:

Нужно жить нелицемерно и вести себя примерно,

тогда наше дело будет верно, а иначе будет скверно.

«Что тебе за дело, что про тебя говорят? – говорил о. Амвросий –

Если слушать чужие речи,

придётся взвалить осла на плечи».

Засим батюшка рассказывал известную притчу про старика, мальчика и осла.

«Настанет лето, будем там и сям – достанется и уткам, и гусям», – говорил преп. Амвросий, имея в виду под утками шамординских сестёр-монахинь, а под гусями – братию Оптиной пустыни.

Кто-то сказал старцу Амвросию: «Вы, батюшка, очень просто говорите», на что преподобный улыбнулся: «Да я двадцать лет этой простоты у Бога просил».

Одной монахине, должно быть, из Шамордина, он говаривал, предостерегая от высокомерия (и тут нам трудно сдержать улыбку):

Смотри, Мелитона, держись тона:

возьмёшь высоко, будет нелегко,

возьмёшь низко, будет склизко;

а ты, Мелитона, держись среднего тона.

Хороши эти наставления: ненарочиты, веселы, запоминаются сходу, с ума нейдут. Хорошо бы нам ещё и научиться неукоснительно руководствоваться ими.

Послушай, сестра!

Не будь востра, не будь пестра!

А будь постоянна и смирна,

И будешь мирна!

О скуке:

Скука унынию внука, а лености дочь.

Чтобы прогнать её прочь,

в деле потрудись,

в молитве не ленись,

тогда и скука пройдёт, и усердие придёт.

А если к сему терпения и смирения прибавишь,

то от многих зол себя избавишь.

Вот совет преподобного о жизни духовной:

Не будь как докучливая муха, которая иногда без толку летает,

а иногда и кусает, и тем и другим надоедает;

а будь как мудрая пчела,

которая усердно своё дело начала

и к осени кончила медовые соты,

которые так хороши, как правильно изложенные ноты.

На вопрос одной женщины, где ей жить – в миру или монастыре, преп. Амвросий ответил:

Можно жить и в миру,

но не на юру,

а жить тихо.

И ещё про монастырскую жизнь: «Чтобы быть монашкой, надо терпения не воз, а целый обоз».

И на эту же тему:

Терпел Моисей,

терпел Елисей,

терпел Илия,

потерплю и я.

Когда батюшке говаривали, что, де, не дают ему покоя, он ответствовал:

Для нас тогда настанет покой,

когда запоют над нами «Со святыми упокой!»

У преподобного Нектария Оптинского, последнего из четырнадцати канонизированных преподобных оптинцев, была келия, выходившая дверью в церковь, в ней он прожил 20 лет, не разговаривая ни с кем из монахов: только ходил к старцу или духовнику и обратно. Сам он любил повторять, что для монаха есть только два выхода из келии – в храм да в могилу. На этом послушании он часто опаздывал в церковь и ходил с заспанными глазами. Братия жаловались на него старцу Амвросию, на что тот отвечал:

Подождите, Николка проспится, всем пригодится.

Николай – мирское имя преп. Нектария, коего моя дочь, Аня Минакова, назвала в детстве «старец-Нектарец». Ему принадлежат и удивительные слова, сказанные в начале 1920-х: «Передайте матери Блока, что её сын уже на небесах».

О преп. Иосифе (Литовкине), уроженце Старобельского уезда, тогда Харьковской губернии, братия вспоминала: «Жил при Оптиной пустыни древний старец-прозорливец, отец Пахомий-блаженный. Он очень любил о. Иосифа; и когда тот был ещё простым монахом, о. Пахомий всякий раз, с ним встретившись, непременно просил благословения.

– Отец Пахомий, да я не иеромонах, – улыбался отец Иосиф.

– Удивляюсь, – отвечал Пахомий. – Отец Иосиф всё равно, что отец Абросим».

Н. Ильичёва приводит высказывания оптинского монаха новейших времён, отца Трофима, который, по рассказам многих паломников, был по своему духовному устроению близок к оптинским старцам. Разговаривал с ними шутливыми, краткими изречениями, часто в рифму, как старцы Амвросий и Нектарий. Например, увидит паломника, курящего за оградой монастыря, и с улыбкой скажет:

Кто курит табачок,

не Христов тот мужичок.

А тем, кто мог вместить, говорил такое:

Согнись, как дуга,

и будь всем слуга.

Нельзя не вспомнить о трагической кончине о. Трофима: на Пасху 1993 г. сатанист зарубил троих монахов прямо посреди двора Свято-Введенского монастыря «Оптина пустынь». О. Трофим и о. Ферапонт были выходцами из сибирских деревень, а отец Василий, молодой человек, в миру был выпускником журналистского факультета МГУ, членом сборной страны по водному поло, автором духовных стихотворений, написанных в знакомой нам современной стилистике.

Словно подхватив через целый век «пиитическую» оптинскую традицию, ещё один из братьев Оптинской обители («отец Ф.») так наставлял искавших у него совета:

Смотри в себя,

и будет с тебя.

Здесь в рифмованную пару коротких строк сразу сведены и древнегреческое «Познай самого себя!» (с подтекстным продолжением «...и познаешь весь мир»), и Господне назидание о том, что мы не различаем в собственном оке бревно, а судим о соринке в глазу ближнего своего. «Будет с тебя» – то есть и этого знания уже очень много, во всяком случае, достаточно для спасения; не бери самонадеянно ноши больше. Не познав себя, как можешь судить кого-то? И в том фокус, что, познав себя, никого судить и не будешь.

Отчего человек бывает плох?

Оттого, что забывает, что над ним Бог.

Или вот, вполне ритмически организованно:

Не хвались, горох,

что ты лучше бобов:

размокнешь –

сам лопнешь.

Благое говорить – серебро рассыпать,

а благоразумное молчание – золото.

Нельзя не вспомнить и чистые афоризмы, которые сегодня мы могли бы назвать однострочными стихами: «Кто мнит о себе, что имеет нечто, тот потеряет», или уже ставший знаменитым – «Кому Церковь не мать, тому и Бог – не Отец».

И совсем уж грандиозна – для грешников – спасительная мысль: «Праведных ведёт в царство Божие апостол Пётр, а грешных – Сама Царица Небесная».

В своей статье с симптоматичным для нас названием «Твори Благо, избегай Злаго» Я. Ушаков рассказал о прозорливом старце, архимандрите Павле (Груздеве), служившем в Толгском монастыре под Ярославлем, священником и монахом ставшем поздно, когда его годы уже перевалили за пятьдесят. Тридцать лет батюшка служил в селе. «И всё было у отца Павла просто, по-русски, – пишет автор. – Первым делом всех приходящих кормил, притом готовил преимущественно сам. За столом рассказывал разные истории, притчи, пел песни. Всё это перемежалось с поговорками, прибаутками. Говорил: «Хороший смех – не грех». Язык у него был простой, но чрезвычайно образный, с характерным волжским говором. Да и как ещё могло быть, когда вся жизнь прошла с народом – лагеря, ссылки, тяжёлый труд, сельская жизнь. Сам на огороде, сам на ремонте храма, сам воды натаскать, сам туалеты вычистить. Кратко об отце Павле можно сказать, что был он настоящим русским человеком, русским священником. Ещё с дореволюционных времен сохранил и принёс он в наше время образ подлинного русского православия. И всей своей жизнью явил образ настоящего христианского служения и любви – любви к Богу, Церкви, церковной службе, молитве, любви к Русской земле и её святыням».

Отец Павел наставлял:

За всех молитеся –

по примеру Спасителя!

Или:

Не бойся сильного грозы,

а бойся слабого слезы...

Что означает, по-видимому, наставление не бояться попасть под чей-то гнев, а опасаться кого-то обидеть.

А учил православию и христианской любви старец просто, без лукавого мудрствования, притчами, жизненными рассказами. О рассказах и словах отца Павла один священник отозвался так: «Вот, кажется, всё такое простое, житейское – а всё приводит к Богу и молитве. Прибаутки какие-то, а хочется в Церковь».

Вообще о склонности наших преподобных отцов к рифморечению собраны многочисленные свидетельства. Они повторяются и распространяются паломниками. Сегодня широко известны строки, оставленные нам иеромонахом Серафимом Вырицким, который в годы борьбы с фашизмом так пророчествовал о судьбах Отечества: «Пройдёт гроза над Русскою землёю. Народу русскому Господь грехи простит, и Крест Святой Божественной красою на Божьих храмах снова заблестит. Открыты будут вновь обители повсюду, и вера в Бога всех соединит, и колокольный звон всю нашу Русь Святую от сна греховного к спасенью пробудит. Утихнут грозные невзгоды, своих врагов Россия победит, и имя Русского Великого Народа, как гром, по всей вселенной прогремит!».

 

Преподобный Серафим повторил тысячедневный молитвенный подвиг стояния на камне своего соименника, в честь коего и был наречён, всероссийского батюшки Серафима Саровского, чудотворца, который, кстати, и сам порой высказывался стихами:

Других учить легко,

как камни с колокольни бросать;

...самим исполнить тяжело,

как камни на колокольню таскать.

Бесхитростно построено это высказывание: размеры параллельных строк не соблюдены; не назовёшь, с точки зрения версификационной, это и краесогласием, однако афоризм запоминается сразу и прочно, эти оппозиции, «легко-тяжело», «бросать-таскать», действуют безотказно.

А святитель Мелетий Харьковский наставлял иноков: «В радости – не возносись, в горести – не унывай. Как подвижник Христов – на всё будь готов».

2.

К угоднику Божию Илариону Троекуровскому золотой духовной ниточкой привязана и такая история. Когда некий инок Иоанн прибыл к келии уже «снискавшего подвижнические лавры» Илариона, тот, провидев Духом Святым, смиренно сказал: «Не Иоанн мне, а я Иоанну должен служить...» С этими словами старец Иларион послал Иоанну стакан чая, чтобы тот напился. Здесь видится некий символ, связанный со строем монашеской жизни, но об этом – чуть ниже.

Речь идёт о монахах, подвизавшихся в Лебедянском уезде Тамбовской губернии (ныне – Липецкая область) и ставших впоследствии местночтимыми святыми – преподобных Иларионе Троекуровском и Иоанне Сезеновском.

Эта местность была и родиной преп. Силуана Афонского, коему в детстве было Господом явлено свидетельство о двух его знаменитых духовных предшественниках.

Было ему и откровение во время молитвенного борения: «Держи ум свой во аде и не отчаивайся».

Не удивительно, что именно от преп. Силуана Афонского уже в середине ХХ века о. Софроний (Сахаров) воспринял такое речение:

Стой на грани отчаяния,

а когда нету сил,

то отойди и сядь, выпей чашку чая.

Словно щёлканье молитвенных чёток «ча – ча» здесь звучит в необычной рифме «отчаяния – чая».

Эта фраза тоже знаменита в монашеской среде, поскольку чай играет особую роль в иноческой жизни. Отвлекшись «на чай», вспомним, что проникновенно о чаепитии в скиту на Валааме написал Борис Зайцев в известном очерке «Валаам». Однако отметим и поразительную деталь, что в некоторых валаамских скитах чай не благословлялся – по строгости воздержания. Она особо поражает, если вникнуть в смысл, суть и значение чая и чаепития в монашеском бытии.

Невозможно миновать свидетельство книги М. Янсона «Валаамские старцы» (Берлин, 1938) о схиигумене Феодоре (Феодуле Пошехове, из крестьян Ярославской губернии), родившемся в 1863 г. и почившем 5/18 февраля 1937 г., 22 года проведшем в одиночестве, в пустыньке на Порфирьевском острове Валаамского архипелага и точно предсказавшем дату своей кончины.

«...Спустя некоторое время о. Феодору опять стало хуже, но он всё-таки старался бывать в монастыре каждый понедельник. Эти его посещения прекратились в середине ноября. Обеспокоенные этим обстоятельством, мы с о. Иеронимом, монастырским доктором, поехали на лодке к о. Феодору вновь 17 декабря. Старец встретил нас с живейшей радостью, но сильно изменившимся. «Это уж Сам Бог послал вас», – сказал он.

Оказалось, что этой ночью он очнулся лежащим на полу своей келии и долго не в состоянии был подняться и что-либо сделать. С большим трудом удалось ему поставить самовар и согреться горячим чаем. По совету доктора старец решил немедленно ехать в монастырь. Но, со свойственными ему любовью и редким радушием, пожелал угостить нас чаем в последний раз в своей пустыньке.

Это было незабываемое чаепитие: о. Феодор с радостью говорил о своей близкой смерти и о предстоящей встрече с дорогими ему отцами и братьями. Целых два часа длилась эта прощальная беседа, после чего, помолившись Господу Богу в доме и в часовенке преп. Серафима, что на его островке, мы двинулись в последний для о. Феодора путь на лодке по монастырским заливам. Ехали в глубоком сосредоточенном молчании, и казалось нам, что о. Феодор прощается со всеми столь глубоко любимыми им местами. Приехав в монастырь, он прошёл прямо в больницу, где и водворился в ожидании смертного часа...»

Через два месяца, 17 февраля, в присутствии посетившего его о. игумена Харитона, на слова настоятеля, сказанные схимонаху о. Николаю, находившемуся близ умиравшего, что о. Феодор, может быть, ещё поправится, последний твёрдо и решительно сказал, что он

не поправится,

а через сутки отправится.

Так и случилось.

3.

Отец Геннадий (Давыдов) из села Покровка Белгородской области, отошедший к Богу в 1987 г. схиархимандритом Григорием, в ответ на неискреннее, «автоматическое» покаяние говаривал:

Бог простит

и прихворостит!

Занимательный глагол придумал о. Геннадий! Прихворостит – это значит «поддаст хворостиной»? Или «добавит хворосту» в костёр, на котором ты горишь? Или здесь речь о хворости – болезни, которую посылают свыше в наказание за грехи?

Об одном мнимом больном старец провидчески сказал:

Никакой у него не рак,

а дурак.

Нельзя не заметить, что во многих пиитических реченьях старцев, при серьёзном разговоре о жизни, смерти, Боге, присутствует особый, живейший юмор – как свечение радости бытия.

Как видим, нередка в улыбчивых «стиховых словах» назидательная, просвещающая и напутствующая нота.

Валаамский игумен Назарий (Кондратьев), начинавший подвижнический путь в Саровской обители и почивший там же 23 февраля/8 марта 1809 года (между прочим, один из духовных наставников преподобного Серафима Саровского), назидал братии:

О себе рассуждать,

себя осуждать...

И продолжал фразу «прозою»: «то есть свои дела, слова и помышления, совлецыся своея воли, яко срамныя одежды».

Он же утверждал:

Смирение – ограждение,

терпение – подтверждение,

любовь –

покров,

а где любовь, тамо Бог...

С 1830 г., когда самый известный впоследствии Валаамский игумен о. Дамаскин уже третий год жил в пустыне, настоятелем Валаамского монастыря на смену скончавшемуся 22 января игумену Ионафану избрали о. Варлаама. Уже потом, будучи в Оптиной пустыни, куда его отправили, низведя из игуменов по вердикту святителя Игнатия (Брянчанинова), о. Варлаам на вопрос, как спастись от бесовских страхований, ответствовал:

«От бесов и в келии не уйдёшь,

коли не тем путём пойдёшь...

Впрочем, пути спасения различны: один спасается сице, ты же, по слову святого Исаака, общим путём входи на восхождение духовного пира».

4.

А вот и слова самого о. Дамаскина, 40 лет пробывшего настоятелем Валаамской обители и почившего в 1881 г.:

Бога любите,

от мира бегите,

в келье сидите.

Келья всему добру научит,

И седяй в ней Бога ради,

никогда не соскучит!

Первая часть назидания, скорее всего, восходит к давнейшему, чуть ли не из древних пустыней к нам пришедшему: «Всех люби, от всех беги».

И такое было у него присловье:

Кто к миру пристрастится,

тот с пустынею распростится.

Об игумене Дамаскине через четырнадцать лет после его кончины писателю Ивану Шмелёву один валаамский инок сказал: «Хорошо умел проповеди говорить... как святой стих высказывал. Начнёт так напевно, заслушаешься... Я в уме держу стиховые его слова, сладостные...»

Не смеем игнорировать эти бесхитростные (а следовательно, верные) ключевые критерии: «как святой стих», «напевно», «сладостные». Это и есть признаки, по которым определяется то, что – всегда и именно – нужно душе. Очень хорош и точен оборот «стиховые слова», позаимствованный нами для подзаголовка.

Ознакомимся с совсем уж развёрнутым полотном – из простых, вроде бы безыскусных проповедей о. игумена Дамаскина.

Итак, братия, – мира бегите,

Бога любите,

с советом живите,

своей воли не творите!

Молвы и рассеянности себя удаляйте,

в пустыню водворяйтесь!

Кто Бога и пустыню любит, –

того и Бог полюбит...

А кто к миру пристрастился,

тот и с пустынею простится,

да и Бог тогда от него удалится!

И останется человек, яко ветроград не ограждённый,

на расхищение птицам и зверям;

да и сам будешь для других ловушкой.

Он всегда празднословием своим всякого готов занимать

и молитву к Богу от нас отнимать;

Ему скучно о спасении души говорить,

не любит он постом и поклонами тело своё утруждать,

да не хочет и молитву творить,

а всячески старается время всуе провождать;

он в том и находит себе утеху,

как бы наделать людям побольше смеху...

Творческое многоглаголание заканчивается естественным самоуничижением, коему душеполезно поучиться всем нам:

Много сегодня я, братия, грешный говорил,

и сам ничтоже пред Господом благо сотворил;

горе мне грешному и сущу,

благих дел неимущу,

глаголющу, а не творящу.

Учай другага – себе не учиши, –

увы, увы! душе моя, горе тебе!

Здесь мы видим технический версификационный недочёт: пара «себя удаляйте – водворяйтесь» не является удачной рифмовкой даже в стилистике этих сочинений, где предшествуют точные, полнозвучные «любите – бегите – живите – творите», а ниже следуют «любит – полюбит», «занимать – отнимать», «говорить – творить». Редакторский въедливый глаз сразу заметит, что недостаток легко устраним, поскольку «себя удаляйте» вполне заменимо на адекватное «удаляйтесь». Думается, что этот изъян связан либо с характером сочинения – импровизационно-изустным, либо первоначальный текст подвергнут искажению в чужих пересказах.

5.

Приведём примеры несколько иного, не устного, а, скорее, письменного жанра, хотя и здесь слышны мотивы «говорительные», тоже отчасти напоминающие стих-раешник.

Речь идёт о допросе 1926 г. в Сердоболе (Сортавала) впоследствии насильно выселенных с острова валаамских монахов, не пожелавших переходить на новый календарь. Текст повествования игумена Филимона приведём по изданию Почаевского Братства («Скорбный юбилейный листок. 1926–1936 гг.», Владимирово, Словакия, 1937), где он дан прозой, однако в нём явна поэтическая, особым образом выстроенная основа, которую можно воспроизвести так:

Со слезами на глазах монахи

нечто новое открыли им,

и допросчики сидели в страхе

перед тем ответом роковым;

из апостольских соборных правил

валаамцы прочитали вслух

то, что грешный мир теперь оставил –

стал к церковной дисциплине глух!

Дальше текст в статье приведен разорванными цитатами, но ритмически организованные фразы выдают признаки стихосложения. «Ваш отец игумен с нами, знайте, и наместник наш усердный друг!..»; «С остальными справится игумен, разошлёт их всюду по скитам...»

Протоиерей храма св. Николая на острове Талабск (Залит) на Псковском озере Николай Алексеевич Гурьянов (1909–2002), о котором говорили: «Любовью Христовой уязвлен преподобне», в 82-летнем возрасте высказывался, по свидетельству священника Алексия Лихачёва, такими стихами:

Прошёл мой век, как день вчерашний,

Как миг промчалась жизнь моя,

И двери смерти, страшно тяжки,

Уж недалёко от меня.

Или:

Вы простите, вы простите,

Род и ближний человек.

Меня, грешника, помяните:

Отхожу от вас...

И потом добавлял, хитро улыбаясь, в ответ на наши мысли:

пока не навек.

Талабский старец также говорил: «Не будет Царя, не будет России! Осознать должна Россия, что без Бога – ни до порога, без Царя – как без отца». Видим, как зарифмованный и ритмически организованный афоризм здесь является продолжением обычного высказывания.

Стилистика этих текстов, конечно, напоминает нам стихотворцев ХІХ в., как бы «пушкинский стиль». Как видим, «общесветское» влияние, обратная связь с миром в «стиховых словах» монахов тоже имели место. Не забудем и об ответе святителя Филарета Московского (Дроздова) Александру Пушкину на известное стихотворение «Дар напрасный, дар случайный...». Текст святителя – по понятной причине – в том же самом размере, что и пушкинский: «Не напрасный, не случайный...».

6.

Архимандрит Тихон (Агриков) в известной книге «У Троицы окрылённые. Воспоминания» в главе «Ещё одна звёздочка. Иеромонах Киприан (Козьма Емельянович Стороженко) (1872–1953)», рассказывая о жизни этого подвижника, приводит его рифменные речения, также порой сопровождавшиеся пояснениями.

Старец Киприан в Лавру, «под спасительный кров Сергия Преподобного», пришёл примерно в 1948–1949 г. В свете рассматриваемого нами предмета интересно рассказать, как, встречая одну старушку, у которой много было семейных скорбей, он говорил ей: «Мать, умудряйся и пред всеми смиряйся... И в этом получишь себе благодать и утешение». Молодым и неопытным в духовной жизни старец обычно говорил так: «Как хочешь живи, спасайся, но своему разуму не доверяйся». Или употреблял такую присловицу: «Что хочешь делай, а по своей воле не будешь белой». Учёным или студентам Духовной академии он сказывал такие, например, слова: «Если хочешь, дружок ты мой, убедиться, надо прежде смириться, а потом и покориться».

Часто приступали к отцу Киприану целой стайкой юные и резвые девушки, зная, что он что-нибудь скажет им остроумное, смешное, – пишет архимандрит Тихон, – а он вдруг сделается совсем-совсем строгий и тихонечко внушительно скажет: «Розы всегда растут в шипах, а добродетель – в скорбях. Идите охотно тернистым путём, он приведёт вас к вечной радости. Храните целомудрие, уста заключённые, сердце неуязвлённое».

Старец Киприан охотникам поболтать обычно говорил: «А вы, мои други, всех любите и всех бегите. Хорошо быть вместе, но лучше – с Богом. Хороший разговор – серебро, а молчание – золото, пустой же разговор – зловонная пыль, которая разъедает глаза».

«Жить в монастыре без смирения – одно мучение. В миру терпения нужно воз, а в монастыре – целый обоз», – говорил старец, а одной почтенной инокине, надоевшей ему своими суетными делами и всякими мирскими хлопотами, сказал, «вскипев»: «Живём-живём да всё тужим, и никому толком не служим: ни Богу, ни людям, ни своей душе,– а избрали путь-то какой?».

Одну монахиню наставлял: «Если хочешь жить легко и быть к Богу близко, держи сердце высоко, а голову – низко». Этим он призывал свою собеседницу к истинному смирению, чтобы она не гордилась своими благодатными переживаниями, не высказывала их другим, а хранила бы их глубоко в своём сердце. А другой подобной собеседнице, которая приехала из какого-то пустынного места, старец сказал: «Живёшь-то ты в пустыне, а дела-то у тебя пустые. Живи смирнее и для всех будешь милее; ищи душе прибыли и не желай другим гибели».

«Не сбывай с рук постылого: отберёт Бог и милого», – такими словами старец напоминал настоятельнице, что и в плохом человеке живёт душа-жемчужина. Одной особе, которая была чрезвычайно изысканно разряжена, отец Киприан внушительно сказал: «О, матушка, одеты-то мы хорошо бываем, да каково сердце сохраняем?»

Не оставим без внимания и его вроде бы простое, но и грустно-глубокое напоминание о бренности бытия и необходимости постоянных усилий: «Поделай, поделай, пока есть день белай...». 

7.

Архимандрит Троице-Сергиевой Лавры Кирилл (Павлов), наш современник, даёт нам такие образцы стиховых речений:

Держи голову низко, а душу к Богу близко.

В делах вертись, а с людьми мирись.

Как спастись? Сердце смиряй, а себя укоряй.

Монах спит, а грех бдит.

Не будешь человекоугодником, станешь богоугодником.

Если не слышишь чужие стоны, не помогут ни посты, ни поклоны.

Людям важна внешность, а Богу – правдивость и честность.

Кто Богу молится, тот не опозорится.

Не смейся чужой нужде, не заплачешь о своей беде.

Тот, кто других укоряет, о своих грехах забывает.

Человек смиренный – алмаз бесценный.

Чистое сердце, словно криница, – всем пригодится.

Кого мир обманул? Кто к нему привязался. А кого Бог спас? Кто на Него полагался.

Хочешь спасаться – умей смиряться.

Помни: хороши пост и бдение, но лучше всего – смирение.

Гордый, как поздний ужин, – никому не нужен.

Не пренебрегай ни одним человеком, хорош он или плох, и твои дела управит Бог.

Высказывания легендарного старца Кирилла записал монах Симеон Афонский в период жизни в Лавре. Полагают, что о. Кирилл облек свои наставления в образ крылатых летучих пословиц или же советов для того, чтобы не отягощать духовных чад. Кто-то вспомнит в этой связи наставления Христа, оформленные в виде притч и пословиц.

Так, непрямым путём, краткие апофтегмы (поучения) приходят к русским людям от русского же человека, фронтовика, через Святую Гору Афон.

8.

Заметно, что стихотворные сочинения старцев вообще-то написаны (а чаще и скорее – изречены) по преимуществу свободным разговорным размером (между прочим, очень созвучным с исканиями некоторых замечательных стихотворцев, нам современных, думается, почти физиологически ощущающих ритмико-интонационную усталость русского стиха за последние двести лет), подвижно идущим за фразой, как правило, без жёстких стопных регламентаций. В этих сочинениях преобладают повторы, глагольные и однокоренные рифмы (не исключая изредка и сложносоставных), современными стихотворцами понимающиеся как примитивные.

Но мы помним слова преподобного Амвросия Оптинского (1812–1891): «Господь почивает в простых сердцах. Где нет простоты, там одна пустота».

Эта же формула дана старцем в вышеприведенном виде: «Где просто, там ангелов со сто, а где мудрено – там ни одного». Заметим, что в сей присказке представлены две рифмы: достаточно изощрённая «просто – со сто» и скудная «мудрено – ни одного». И та и другая укоренены в фольклорной традиции. Фольклорность, примитив – характерная черта поэтической традиции старцев, вне зависимости от их происхождения и образованности. Преп. Амвросий, к примеру, закончил духовную семинарию, а о. Дамаскин был выходцем из простой крестьянской семьи, не получившим никакого образования.

Существует идиотическая фраза «Я человек простой и говорю стихами...». Есть ощущение, что к рассматриваемому нами случаю её можно приложить в полной мере, всерьёз, без какой-либо иронии и боязни промахнуться.

Нередкой чертой иноческого стихосочинительства является использование рифмованного текста в качестве фрагмента более пространного высказывания, словно цитаты в общем объёме мысли. Посему действительно создаётся впечатление цитирования, и невозможно судить о подлинном авторстве. Ясно, что таким стилистическим выделением говоривший подчёркивал особую роль именно этой, ритмо-рифмически организованной мысли.

Положительно, лепкому слову Св. Отцы наши придавали стихотворную форму, подражая в этом Господу Иисусу Христу: та молитва, которую мы знаем как «Отче наш», в своей арамейской основе была преподана Спасителем в стихах, что установлено с достаточной достоверностью.

И очевидно: проблема авторства для старцев не имела никакого значения. «Самовыражение», то есть желание выразить «самого себя» (что это вообще значит?), осуществления с эдаким «подвыподвертом» «лица необщего выражения» – в творчестве старцев напрочь отсутствовало. До нас свидетели просто донесли фразы подвижников, записав услышанное из первых уст.

Отдавая предпочтение сентенциям, афористичным констатациям из «мира мудрых мыслей», старцы всё же сочиняли по-детски, в радость, не заботясь о «качестве рифмы», не ставя украшательских, прельщающих, извините за выражение, «художественных» задач. Понятно, что в смысле точности краесогласия, фонетического совпадения, более качественной (и «неинтересной») рифмы, чем рифмовка слова самого с собой, конечно, не бывает. Однако обычно задача «светской» рифмовки не только в создании звукосмысленно законченных фраз, не в простом ауканье, а в выходе в новые смысловые пространства. Потому нередки у поэтов устремления за эхом рифмы, и отсюда – их же множественные свидетельства о том, что автор никогда не знает, чем закончится начатое в работе стихотворение. «Поэта далеко заводит речь...» (М. Цветаева). У старцев же, как видим, такой проблемы, да и задачи, нет. Однако присутствует несомненный момент заговаривания, умножения звукосмысла, словно разматывания клубка или циклического вращения колодцевого ворота.

Не тот славен,

кого мир славит,

но тот, кого Бог прославит, –

говорил святитель Тихон Задонский.

9.

О прозорливости донецкого старца Зосимы (Сокура), почившего в 2002 г., ходили легенды. Сам же он однажды высказался об этом с присущей ему самоиронией: «Я не прозо́рлив, а прожо̜́рлив!» Схимонахине Евфросинии, некогда раздумывавшей, поступать ли в педучилище или проситься в обитель, батюшка Зосима с порога сказал: «Да тебе учиться, как мне жениться!».

«Ну и что тебя так «достаёт» и «заводит» в этой простоте? – спросил меня 17-летний сын. – Монахи ведь были люди – сплошь малограмотные, за редкими исключеньями. Неоткуда было взяться особому изыску в их стихах».

Что сказать на это «племени младому, незнакомому», по младоглупости почитающему ум, совокупность неких знаний, «образованщину» – первее сердца? Что я и сам примерно так думал в его годы? С той лишь разницей, что в безбожное время мы и имён наших подвижников не знали и, живя, например, в Белгороде, в нескольких десятках километров от села Покровка, и слыхом не слыхивали об отце Геннадии. И об о. Иосифе (Головатюке), нашем родненьком современнике, подвизавшемся и целительствовавшем в украинском селе Малая Иловица да опочившем в 1970 г. А ведь кому надо было, те знали, знали. Сегодня этого земного ангела почитают как преподобного Амфилохия Почаевского, исцеляясь уже от его мощей, сохраняемых в пещере на Почаевской горе.

Ясно, просто, но и безыскусно говорит о необходимой мере духовной жизни наш современник, протоиерей Вячеслав Диордица из Макеевки, имевший знакомство с нашими святыми – Кукшей Одесским и Амфилохием Почаевским:

Чтобы была победа!

С утра – до обеда.

С обеда – до утра.

И так многие, многие, многие года!

«Богово – дорого, бесово – дёшево», – гласит поговорка, которую мы тоже положим в наш кузовок. И что сказать нынче о светской поэзии, которая отошла, отпала в своё время от духовной, подобно тому, как отпали от благодати первочеловеки Адам и Ева? Для чего же было Божие попущение? Чтоб мы убедились в тупиковости своевольного выбора? Велика же разрешительная любовь Господа к нам, самодельцам! Но изощрение без оснований – вот крайний предел, к которому пришло современное искусство. В дерзновенной попытке безсущностной вязью заполнить зияющую бездну богоотсутствия, если не сказать богооставленности (барокко, ампир, рококо, модерн и теперь новый тип узора – постмодерн – не вектор ли этого бегства от Бога, то есть движения в никуда?), не очевидно ли явное возрастание духовной энтропии, тщание пустоту подменить имитацией наличия?

Это всё более характерно сегодня не только для стихотворчества, но и для искусства в целом (в имени которого невырываемо «зашито» слово «искус»), и больше – для всей жизни современной цивилизации, которую и следует пожалеть, да трудно простить. Упивание собственными миазмами, когда в центр мироздания помещается лишь убогое эго, – вот новая форма «вдохновения», которую предложили нам «художники» ХХ и ХХІ веков. Зададимся вопросом: не является ли усложнение языка искусства новой, многократно повторяющейся гордой, а потому и тщетной, наказуемой попыткой построить Вавилонскую башню – внутри нас самих?

 

Противоположный изощрению полюс, а именно иной, любвеобильный взгляд на мир и являют нам «стиховые слова старцев», где отсутствует прикрывающее «украшательство», а явлены простота и высота любви, каковые оплодотворяют всё и каковые нам, почти безнадёжно замаранным цивилизационной грязью, и не снились.

 Печать  E-mail

«Та куди ж ми йдемо? Все туди ж – додому»

Новаліс

Творчість Германа Гессе – одного з найсуперечливіших письменників західноєвропейської літератури ХХ століття – доволі чітко поділяється на два періоди (іноді літературознавці говорять про три, щоб окремо виділити найбільш відомі пізні твори письменника: до душевної кризи 1916-17 років і після. Першим романом періоду зрілості вважається «Деміан», «Гертруда», у свою чергу, визнається одним з кращих ранніх творів Гессе. А от «Паломництво до Країни Сходу» з пізнього періоду якось залишалося поза серйозною увагою дослідників, хоча сам письменник вважав цю повість одним з найулюбленіших своїх творів. І це при тому, що у «Паломництві» піднято ряд актуальних і для нашого часу проблем. 

Працювати над «Паломництвом до Країни Сходу» – повісті-притчі, метафоричної історії мандрів через простори і століття, Гессе розпочав 1930 року в Монтанйоллі (Швейцарія) незадовго до переїзду з Casa Camuzzi до свого нового будинку. В квітні 1931 рукопис був опублікований в журналі «Corona». Письменник присвятив повість своєму приятелю меценату Гансу Бодмеру і його дружині Еллі. В 1932 році «Паломництво » вийшло окремою книгою у видавництві «С. Фішер Ферлаг».

Тема твору – за словами самого автора – «самотність духовної людини, її страждання, прагнення підпорядкувати своє особисте життя та діяння надперсональному цілому, якійсь загальній ідеї, Братству, пристрасному прагненню служіння, визволення від безплідної віртуозності митця».

При цьому йдеться про специфічну гессівську самотність, розчарування і душевні страждання, що їх письменник пережив після розриву стосунків зі своїм приятелем, відомим митцем Густо Грезером, і який він прагнув тепер перебороти шляхом публічного каяття і самооскарження.

 Гессе вдало означив феномен співвіднесення себе європейськими мислителями зі східним світом як «Паломництво до Країни Сходу». При цьому /слід мати на увазі, що введений Мартином Лютером термін «Країна Сходу» (Morgenland німецькою мовою) є застарілим означенням для країн Близького Сходу без якоїcь конкретизації.

 У цьому творі Гессе характеризує паломництво як служіння, як похід до витоків світла: «Воно струмувало через всі століття назустріч світлу, назустріч диву, і кожен з нас, учасників, кожна наша група, але і все наше воїнство загалом і його великий похід були тільки хвилею у вічному потоці душ, у вічному прагненні духа до своєї прабатьківщини, до світанку, до першоджерела». Гессе і себе теж відносив до групи «прочан», які шукали втрачені в ході динамічного развитку європейської цивілізації духовні смисли, першоджерела, свій «духовний дім». Недаремно головний персонаж твору, оповідач, означений літерами Г.Г, що асоціюються з ініціалами самого автора.

Повість важлива як своєрідна увертюра до роману «Гра в бісер». Вона мовби готує цей роман, який присвячений прочанам до Країни Сходу, членам таємного Братства однодумців, що втілюють у собі одвічне прагнення людства до краси, вершин духу і таємниць буття. По суті справи, образна система повісті – це екстерналізація внутрішнього світу письменника, художнє втілення цього світу в образі Братства, яке набуває на межі дійсності і мрії позачасового і позапросторового значення.

 «Паломництво до Країни Сходу» має спірітуальний характер мандрівки сферами підсвідомого. Це позачасовий духовний похід у глибини колективного простору спогадів, ідеалістично-абстрактна концепція з помітними рисами платонівського вчення про ейдоси.

Важко визначити жанр цього твору – його можна назвати алегоричною повістю, а можна й романтичною казкою.

Символічний «хрестовий хід» до таємничої Країни Сходу – не в конкретний географічний регіон, а в уявне царство психократії сприймається як новаторська переробка синтезу двох провідних в улюбленому Гессе XVIII столітті жанрів – «роману про братства» та «роману-подорожі».

Братство подане тут як якась таємна організація, що існує вже багато століть, історія якої настільки давня і заплутана, що всі спроби описати її завершувалися невдачею.

Гессе згадує про існування «Хартії Братства», місцезнаходження якої, однак, невідоме. Відомо тільки те, що вона була написана невідомим Майстром-адептом таємним діалектом якоїсь давньої мови. Оригінал Хартії втрачений, але за переказами існували чотири її переклади, які зберігалися в якихось таємничих древніх столицях.

Керівництво Братством здійснює Вища рада, до складу якої входять Моцарт, Клінгзор (герой повісті Гессе «Останнє літо Клінгзора»), Альберт Великий (середньовічний схоласт, теолог-домініканець, учитель Фоми Аквінського, ідеї якого про духовний синтез лежать в основі Архіву Братства), Васудева (персонаж повісті Гессе «Сідхартха») та ін. Верховним Магістром виступає володар-слуга Лео.

Концепція такого братства, що нагадує лицарський орден чи товариство шукачів гармонії та істини з романів «Літа навчання Вільгельма Мейстера» Й.-В. Гете, «Генріх фон Офтендінгер» Новаліса, «Охоронці Корони» Ахіма фон Арніма, збірника оповідань «Серапіонові браття» Е. Т. А. Гофмана, базується на фантастичному, чудесному, успадкованому від естетики романтизму.

Учасниками уявної «подорожі» поряд з друзями і знайомими Гессе виступають історичні постаті Т К. Брентано, Е. Т. А. Гофман, Новаліс, Піфагор, Лао Дзи, Заратустра. Кульмінацію фантастичної подієвості складає «фестиваль Братства» у швейцарському замку Бренгартен, в якому поряд з реальними авторами беруть участь і літературні герої: Трістрам Шенді – дивакуватий герой роману Лоуренса Стерна «Життя і міркування Трістама Шенді, джентльмена», Вітіко – герой однойменної трагедії Адальберта Штіфтера, Дон Кіхот Сервантеса, персонажі власних творів Гессе – мрійник Герман Лаушер, художник Клінгзор, музикант Пабло, митець Гольдмунд, історичні постаті зі сфери мистецтва: композитор Гуго Вольф, художник Пауль Клее, а також третя дружина Гессе Нінон.

Гессе розгорнув мотив Братства мандрівників-однодумців, надавши йому ширшого змістового звучання. Під час паломництва на Схід прочани проходять шлях своєрідного очищення душі. В повісті згадуються Свята земля, Дамаск й Африка, патріархи й каліфи, принцеса Фатме і Гріб Господній.

Мотив «Таємного Братства» як елітарного об’єднання простежується від середньовічних легенд про короля Артура – до «Чарівної гори» Томаса Манна. «Так йшли у свій час прочани, монархи, хрестоносці, щоб визволяти Гріб Господній, чи вчитися арабській магії, це був шлях паломництва іспанських лицарів і німецьких вчених, ірландських ченців і французьких поетів». У ритуалах, спорядженні, символах паломників можна помітити ознаки чернечих і таємних орденів: францісканців, масонів, ілюмінатів, розенкрейцерів, зокрема, наявність Вищої ради, Хартії Братства, об’ємних архівів, обітниць, існування змов і колективних угод, магічного персня з чотирма камінцями – символами чотирьох стихій – і т. п.

Зі спірітуалістської точки зору, паломництво – це не стільки перетин географічного простору, скільки вираження пристрасного бажання відкриттів і змін. Тобто, вивчати, досліджувати, розшукувати, жити враженнями від нових і минулих досвідів – все це – символічні значення «мандрів». За К. Г. Юнгом, мандри – символ пристрасного прагнення, непотамованого бажання чогось недосяжного, але можливого як пошукуваного.

Мандри – символ життєвого шляху, розвитку окремого індивідуму або колективу. Але це ще й спонука до писання. Релевантними для символізації мандрів є їхня структура: різні етапи, мета, повернення, долання перешкод, ведення щоденника чи написання подорожніх нотаток. Розчарування у зовнішній стороні мандрів посилює внутрішні шукання, що, на відміну від середньовічного паломництва, вже не пов’язані з якоюсь божественною інстанцією, а за допомогою уяви вони розширюють горизонти свідомості, підпорядковують її вільній грі уяви.

Г. Г. розповідає про своє паломництво у складі Братства, гадаючи, що такий похід був організований після Світової війни, хоча його учасники вільно пересувалися у просторі і в часі, зустрічаючи на своєму шляху різних осіб, які реально існували, а також фікційних персонажів з художніх творів. Прочанам було заборонено користуватися будь-якими сучасними технічними засобами, наприклад, потягом чи годинником; участники походу повинні були відвідувати на своєму шляху культові місця, пов’язані з таємничою історією Братства та його вірою.

У той час як Братство, як єдине ціле, прагнуло якоїсь величної мети, що межувала з містичною таємницею, його члени повинні були мати ще й свої особисті цілі. Наприклад, хтось ставив собі за мету віднайти скарб «Дао» (єдність смертного і безсмертного буття, фізичного і духовного), хтось інший –таємничу змію «Кундаліні» (за індуїстськими та буддійськими переконаннями, це змія, що знаходилася у нижній частині хребта і символізувала сексуальний потяг), тим часом як Г. Г. прагнув зустріти принцесу Фатме, доньку пророка Мухаммеда і завоювати її любов. Отримавши благословення від речника Братства як обітницю «Аnіmа ріа» (благочестива душа (лат)), вірно служити Братству, зберігати твердість у вірі, виявляти мужність перед небезпекою, зберігати любов до «братчиків», з магічним перснем з чотирма камінцями, який допомагає підкоряти найнебезпечніших звірів і від якого «здригнеться сам Антихрист», Г. Г вирушає у дорогу.

Під час походу прочани відзначали різні пам’ятні дати, влаштовували виставки квітів, так звані флоралії. Мандруючи Швейцарією, Швабією, Італією, вони ночували у «десятому столітті», «користувалися гостинністю фей і патріархів».Коли оповідач був ще зовсім новачком , несподівано стали подейкувати, що у наметі очільників походу гостював велетень Армант (героя поеми Лудовіко Аріосто «Шалений Роланд», очільника війська язичників, який зазнав поразки від лицаря Карла Великого), що намагався умовити очільників спрямувати похід до Африки, щоб визволити з полону деяких членів Братства. Іншим разом хтось начебто бачив Фруктового Чоловічка, Смоківника, Втішителя, тоді Пехшвітцера ( гнома з казки Едуарда Мйоріке). На своєму шляху прочани натрапляли то на лицаря Парцифаля (хранителя Святого Грааля, героя однойменного роману Вольфрама фон Ешенбаха), то на зброєносця Дон Кіхота Санчо Пансу,то на художників Пауля Клее і Клінгзора. Поблизу містечка Уррах прочан перестріли «Охоронці корони Штауферів», які намагалися спрямувати похід до конкретної мети – завоювання Сицилії. Траплялося й так, що хтось з мандрівників відходив від Братства і повертався до життя у «реальному світі», забувши про високу спільну мету. Особлива роль в одній з груп учасників походу належала непримітному слузі Лео, який своєю надзвичайною скромністю, природністю, відданим служінням Братству зумів завоювати серця прочан.

Прикметно, що у повісті багато місця відведено креативній творчості, музиці, святкуванням, прикладним мистецтвам, філософським розмислам про культуру, релігію, талант, правила моралі, відповідальності, дружби, покликання митця та його місію.

Фестиваль у Бремгартені відбувався на території розкішного парку, оповитого пахощами бузку, населеного папугами та іншими тваринами, що вміли розмовляти. Там «Отмар» грав на скрипці під склепінням високої зали у флігелі (швейцарський композитор Отамар Шек, продовжувач традицій Ф. Шуберта і Г. Вольфа, автор романсів на вірші Гессе), там з водограю до прочан співала фея Армада. «В саду кричали павичі, і Людовік Жорстокий розмовляв іспанською з Котом у чоботях, тим часом, як Ганс Резом (перевернуте прізвище Ганса Альберта Мозера, швейцарського письменника і музиканта), вражений таємницею маскараду життя, що розверзлася перед ним, взявся здійснити паломництво до могили Карла Великого. «Це був один з тріумфальних моментів нашої подорожі, ми принесли з собою хвилю чарівництва, яка іскрилася і підхоплювала все, місцеві жителі навколішки поклонялися красі, господар (замку) читав складеного ним вірша, в якому трактувалися наші вечірні подвиги, мовчки слухали його, тулячись під стінами замку, лісові звірі, тим часом, як рибки, зблискуючи чешуєю, здійснювали урочисту ходу в глибині ріки, а ми пригощали їх печивом і вином».

 Численні музики, художники, поети демонстрували гостям фестивалю своє мистецтво. Там відбувалися різні магічні дійства. Так оповідач зустрів у гайку містичного чародія Лонгуса, який сидів, розклавши на колінах пергаментну книгу, в яку вписував грецькі і єврейські знаки-слова, із кожної літери яких «вилітали дракони і звивалися різнокольорові змійки». Тут слід пояснити, що дракон – один з архетипів жіночого начала, а змія – символ підсвідомого статевого інстинкту, аніми, тобто жіночого начала у чоловікові. З цим і пов’язана символіка цього уривка, що поєднює свідоме у словах з їх потаємними смислами.

Неподалік, під осяяними місячним сяйвом гілками прогулювався Ансельм (фантазер, герой казки Е. Т. А. Гофмана «Золоте горнятко»), тримаючи в руках квітку ірис, невідступно вдивляючись із розгубленою усмішкою у фіолетову маточку. При цьому оповідачеві здавалося, що фікційні постаті цього дійства виглядали набагато правдивішими, яскравішими, веселішими і до певної міри більш реальними, ніж самі їх творці.. Силою своєї віри прочани перетворювали розхитаний війною світ на рай; в акті творення такого дива вони творчо замикали в одній миті теперішнього все поминуле, все майбутнє, все величне.

 «Чарівне коло» несподівано розривається внаслідок зникненням слуги Лео , коли прочани досягли Маріо Інферіоре (ущелина між озерами Комо і Лугано), перше слово якої етимологічно пов’язане з латинським «хвороба», «шаленство», а друге означає «нижчий». Раптом з’ясовується, що з рюкзаків деяких прочан позникали дуже важливі речі. Згодом ці речі знайшлися, але тоді вони вже не були такими необхідними. Розгорілися дискусії, висловлювалися різні версії щодо зникнення Лео. Врешті-решт справа дійшла до чвар, і група розпалася. Для Г. Г. зникнення Лео означає кінець Братства і водночас початок його особистої внутрішньої кризи.

Однак Г.Г. не впадає у відчай і вирішує, що якщо не вдається описати історію паломництва, то варто спробувати розібратися у причинах невдачі походу й описати принаймні хоч якісь його окремі моменти. «Коли щось безцінне і неповоротне згинуло, у нас часто з’являється відчуття, ніби нас повернули до яви із сновидінь. У моему випадку таке відчуття страхітливо точне. Блаженство моє насправді складалося з тієї самої таємниці, що й блаженство сновидінь, воно складалося із свободи володіти всіма уявними переживаннями одночасно, бавлячись перемішувати зовнішнє і внутрішнє, розпоряджатися часом і простором , як кулісами».

Через десять років після провалу походу Г.Г. навідується до знайомого журналіста, редактора газети Лукаса (прізвисько приятеля Гессе Мартина Ланга, з яким Гессе видав антологію німецьких народних пісень) і розповідає йому про своїх супутників, про зникнення Лео і про своє прагнення написати книгу про похід. Лукас зустрів такий намір з неприхованою іронією і пробував переконати Г. Г. в марноті такої затії, оскільки той похід – це лише ексцентричний випадок, який з часом став сприйматися як щось позбавлене реальної основи. Лукас, однак, з порозумінням поставився до проблем Г. Г., пов’язаних з прагненням звести воєдино переживання від минулих подій. З подібними труднощами зіштовхувався й він сам , коли намагався зафіксувати свої власні переживання від подій Першої світової війни. Йому це вдалося, оскільки то було питанням його власної екзистенції як журналіста.Лукас віднаходить у телефонному довіднику адресу якогось «Лео Андреаса», чародія і дресирувальника звірів, припускаючи, що той може мати якесь відношення до слуги Лео зі спогадів Г. Г.

Герой твору і справді знаходить за вказаною адресою помешкання свого колишнього супутника з походу. Однак Лео відмовляється визнати свою приналежність до Братства, стверджуючи, що він не знає жодного Г. Г. а, точніше, не хоче знати. Однак вислухавши розповідь Г. Г., він докоряє йому за те, що той без нагальної потреби продав свою скрипку, забув про своє заняття музикою. Лео розповідає при цьому дивовижну легенду-притчу про біблійного царя Давида, який спочатку був музикантом і втішав бідного Саула своєю грою на арфі.. Він був щасливішим і симпатичнішим, коли залишався музикантом. Чи це не означає те, що музика, заняття мистецтвом і влада – взагалі несумісні речі? Чи, може, це лише застереження від здавлюючого душу прагнення володарювати? Чи, може, це лише мимовільний натяк на спорідненість влади й музики? Той, хто стає музикантом, може легко стати царем, але той, хто вже став царем, той музикантом вже не може бути і служити Духові. І це при тому, що сама музика підкоряється спільному великому закону служіння:, головний принцип якого Лео сформулював такими словами («Що хоче жити долго, повинно служити. Що хоче панувати – живе недовго». )

 Про що ця легенда про владу, про музику, про людину, про релігію чи про все заразом? Легенда про царя Давида ще більше посилює душевне сум’яття героя. Прикметно, що навіть приручений Лео вовкодав Некер мовби відчув, що відбувається у того в душі, й осудливо гарчить на нього і заливається лаєм йому услід. Вдома, посеред ночі, Г.Г. пише Лео розпачливого листа – «двадцять сторінок скарги на самого себе, самоспокути, благального прохання».

Звертає на себе увагу така промовиста деталь: зустріч Г. Г. з Лео відбувалася біля воріт церкви Святого Павла. Можливо, що в цьому міститься аналогія між іхньою зустріччю і наверненням Саула, який з гонителя християн перетворився на першоверховного апостола Павла (див. «Діяння Апостолів»).

На превелике здивування наступного ранку Лео з’явився у помешканні Г. Г. з наказом від Вищої ради – привести того на своє судове засідання. Лео проводить героя незнайомими заплутаними провулками – лабіринтом міста – до якоїсь тихої будівлі в одному з провулків передмістя. Далі вони проходять безкінечними коридорами повз архіви і творчі майстерні (там вони помічають мимохідь постаті чарівника Юна, архіваріуса Ліндсдорфста, Моцарта в одежі Пабло, Клінгзора, Васудеви ), поки не потраплять до зали засідань Вищої ради. Там Г. Г. чесно зізнається у порушенні обітниці (оскільки намагався написати історію Братства, не маючи права розголошувати таємницю його існування).

Вирок Вищої ради оголошує сам Верховний Магістр, яким несподівано виявляється слуга Лео. Отож він нещадно картає Г. Г. за його провину,і заявляє, що звинувачений повинен бути засуджений не згідно букви закону, а в такий спосіб, щоб пробудити його сумління і зробити з нього самообвинувачуваного, який розкаюється у своїх вчинках. Верховний Магістр однак припускає, що відхід Г.Г. від Братства, його помиляння було лише випробуванням, що й привело героя до зневіри, і що це, власне кажучи, складова частина будь-якого процесу внутрішнього розвитку людини її на шляху до самоусвідомлення. При цьому необхідно зазначити, що для Гессе «відчай» є другим, етичним етапом процесу «олюднення» і початком переходу до третього етапу, магічного. Але відчай може часом привести і до самогубства.

Вища рада, однак, не карає Г. Г., більше того, вона поновлює його у членстві, повертає йому загублений чарівний перстень з чотирма кам’янцями, відкриває йому доступ до архіву Братства, щоб він міг продовжити працю над своєю історією походу. Там оповідач знаходить свій життєпис і фрагменти рукопису «Історія паломництва до Країни Сходу, складена братом Г.Г.», які видаються йому слабкими і невиразними. Він заворожено спостерігає за тим, як порожніють сторінки його рукопису, як літери, грайливо розпадаються на складові частинки, на риски і крапки, на кружечки, квіточки, зірочки, як цілі сторінки покривалися, наче шпалери, гарним і беззмістовним сплетінням орнаментів. Невдовзі весь текст зник повністю, залишаючи чисті сторінки для майбутньої роботи. «Я зрозумів, звісно, до цього часу повний і чіткий виклад подій був для мене неможливим, оскільки все крутилося довкола таємниць, оприявлення яких заборонялося обітницею. Тепер я був уповноважений згори, і на додачу неосяжний архів відкривав мені свої надра». Оповідач знаходить також Хартію Братства, яка вважалася давно втраченою, матеріали про Лео, про обожнювану принцесу Фатме, про художника Пауля Клее. І тоді до нього приходить усвідомлення, що з величезної кількості розрізнених архівних актів, книг, картин, малюнків він не спроможний збагнути по-справжньому навіть якийсь один окремий матеріал, а не те, щоб уявити якусь їх цілісну систему..

Повість Гессе населена фантастичними постаттями, а її фантасмагорія перемежована алхімічними й архетипними символами, що допомагають письменникові і його вигаданим героям проникати всередину себе, за межі підсвідомого, де і знаходиться откровення, «золото», божисте тайнознавство. Визначальним при цьому є постановка серйозного філософського питання про владу, головний принцип якого означений Лео такими словами «Хто хоче довго жити, той повинен служити. Те, що хоче панувати, довго не живе». Тут варто підкреслити перегук зі східною і передовсім китайською мудрістю. В давній китайській книзі «Тао те Кінг», якою так захоплювався Гессе, викладено головні принципи даоізму. Зокрема, про мудреця там сказано наступне. «Свята людина не накопичує. Чим більше вона робить для людей, тим більше має сама (81 глава).

У цьому сенсі слід розглядати і постать Лео. Адже саме смиренне служіння дозволяє йому стати згодом Верховним Магістром.

Таке трактування надається і для розкриття фіналу повісті. Людина повинна передати свою субстанцію іншій смиренній особі, комусь такому, хто вірно служитиме іншим, звільнившись від егоїзму і відкинувши зневіру.

Оскільки в повісті немає послідовності в розгортанні простору і часу, розмиті межі між реальними й уявними подіями, то тут відбуваються дивовижні речі, немов у казці.

Ще одна особлива ознака, притаманна літературній техніці Гессе, яка часто породжує непорозуміння, – постійна зміна точки зору на речі, коли майже кожна наступна фраза подає предмет зображення в іншій змістовій перспективі, ніж попередня, а кінцевий «результат» внаслідок цього залишається свідомо невизначеним і багатозначним.

Чи є «Паломництво на Схід» сучасною казкою для дорослих? У певному сенсі так. Щоб сповна насолодитися цим твором, варто згадати самих себе, коли ми, будучи малими дітьми, слухаючи казки, ніколи не турбувалися тим, де в них реальність, а де вигадка, фантазія.

Комплексна символіка і метафорична містичність «Паломництва до Країни Сходу» прочитується водночас і як дискурс потенційних можливостей епічної оповіді. Це суттєвий аспект і його варто висвітлити предметніше.

З точки зору історії написання повісті можна розглядати як продовження сформованої в романі «Петер Каменцинд» та в повісті «Сідхартха» рефлексії зустрічі окремого індивіда з надіндивідуальним, трансцендентним та їх психологічні імплікації для терапевтичних цілей. З іншого боку, «Паломництво до Країни Сходу» вказує на ідеал Братства, яке базується на гуманістичній традиції культури, що Гессе увиразнив згодом в касталійському ордені у романі «Гра в бісер».

«Паломництво до Країни Сходу» поділене на дві частини: у першій оповідач описує похід прочан на Схід, власне, його невдале завершення, що породжує рефлексію над попередніми записами про передумови і початок походу. У другій частині, навпаки, мова йде про теперішність Братства. Середня ж частина повісті містить повідомлення про невдалу спробу Г. Г. описати реальний похід до Країни Сходу.

Я-оповідач розмірковує над можливостями,, відповідно, неможливостями гомогенного епічного зображення походу, розпочатого кілька років тому і несподівано обірваного напівдорозі без досягнення своєї головної мети. Ця частина твору постає спочатку лише як рамкова однолінійна оповідь про історію походу, що дозволяє означити його хронологічні межі періодом між Першою і Другою світовими війнами. Паломництво на Схід охарактеризоване як «диво, що спалахнуло, немов метеор, і тоді так само навдивовиж швидко кануло у минуле». Таке стрімке піднесення і таке ж швидке завершення всередині одного підрядного речення має засвідчити кінець походу. Це, однак, не виключає і такої можливості, що паломниицтво закінчилося лише для Г.Г. Тим більше, що використання перспективи оповіді від першої особи може підштовхнути читача до такого помилкового сприйняття. Отож, коли у кульмінаційному епізоді повісті з’ясовується, що паломництво ніколи не припинялося, читач так само, як і оповідач, просто ошелешений такою обставиною. Отож, на всю першу частину необхідно поглянути з іншої точки зору.

У той час, як мотив походу, що спочатку здавався центральним, відходить на задній план, ретроспективна розповідь створює зовнішні рамки для наратологічної рефлексії. Адже похід описується з точки зору сюжетного наповнення, тобто зовнішньо, в той час як оповідач постійно говорить про свої внутрішні проблеми. В такий спосіб створюється метаперспектива подієвості. Оповідач мовби ув’язнений у раціональній сучасності, внаслідок чого він не може простежувати ірраціональність походу. Літературний текст стає, таким чином, дискурсом самої оповіді . Якщо йти за К. Г. Юнгом, то тут має місце інтроверсійне зображення, рефлексія як «відображення» чогось такого, що відбувається «зовні», коли воно пропущене через індивідуальне сприйняття.

 «Паломництво до Країни Сходу» – саморефлективний твір. Власне, сам текст є герметичним монологом, силогізмом оповідача. Тут має місце своєрідне подвійне відображення, коли оповідач приміряє все те, що надходить до його свідомості, на себе самого, до свого образу і цей відображений сигнал його відповідним чином «рефлектує».

Опорною, визначальною у процесах саморефлексії є роль мовномислительних, знаково-символічних засобів. Зрештою, у словах людина фіксує свій емоційний стан чи причини душевного дискомфорту, психологічного конфлікту. За допомогою мовних засобів відбувається автокомунікація, внаслідок якої усвідомлюються шляхи виходу з конфліктів, кризових ситуацій. Тобто, людина мовби очуднюється від свого звичного образу і з’являється потреба поглянути на себе збоку, більш критично. А це є можливим лише із загальнолюдської, «філософської» точки зору, що дозволяє за буденними звичайними явищами і подіями побачити певні життєві закономірності, по-новому оцінити ситуацію, що склалася, знайти більш ґрунтовні прийнятні варіанти для виходу з неї.

У філософії середньовіччя саморефлексія трактувалася як самовираження через Слово Боже. Пізніше Р.Декарт ототожнював саморефлексію із здатністю індивіда зосередитися на змісті своїх думок, абстрагуючись від всього зовнішнього, тілесного. Дж. Локк вже у добу Просвітництва виділяв відчуття і саморефлексію як особливе джерело знання – внутрішний досвід, заснований на свідченнях органів почуттів. Таке трактування і стало головною аксіомою сучасної інтроспективної психології.

Вже у першому реченні повісті Гессе оприявлює суперечність між сучасною ситуацією оповідача і минулим походу. Часова історичність, власне, можливість такого походу на Схід, тягнеться від «часів Гюона» (героя старофранцузького героїчного епосу, який здійснив за наказом Карла Великого подорож до Вавілону – прим. І. М. ), «Шаленого Роланда» (поема Лудовіко Аріосто) – аж до «нашого дивовижного часу». З одного боку, це може бути суперечність між різними часовими періодами і їх завершенням через вживання означника «до». З іншого боку, це може підвести читача до думки, що йдеться про такий період, коли з»явилася потреба в такому поході на Схід, внаслідок розчарування і появи надії на щось нове, що могло б зродитися з такого походу. Але означник «наш» вказує радше на друге тлумачення, оскільки оповідач навряд чи став би використовувати форму множини для такого тужливого періоду, він це робить швидше з почуття приналежності до Братства, із солідарності з учасниками походу.

Вислів у «наш час» міг би виникнути і з раціональності мислення оповідача, оскільки вживається у розмовній мові і може означати для Г. Г. одночасно початок і кінець походу. І це при тому, що похід на Схід відбувається без будь-яких часових і просторових рамок. Члени Братства мандрують різними часовими періодами, невідомими країнами, перетинають реальні простори, а реальні картини змішуються з вимислом, грою уяви. Цим пояснюється участь у поході фікційних персонажів з художніх творів.

 «Дійсності, яку я колись пережив разом зі своїми друзями, – заявляє журналіст Лукас-, тепер вже немає і хоча спогади про неї – це найсуттєвіше і найживіше з того, чим я володію, вона все ж здається такою далекою, зробленою з цілковито іншого матеріалу, неначе вона відбувалася на інших зірках, в інші тисячоліття, або ж у гарячкових снах».

Цілковито протилежним до цього є світ оповідача, який має чітке часове і просторове означення. Спочатку дія відбувається у помешканні Г. Г. ,де у нього виникають великі сумніви щодо своєї спроможності написати історію паломництва на Схід, звести воєдино всі свої враження, переживання від походу. Це спонукає його звернутися за порадою до знайомого досвідченого журналіста Лукаса, якому все ж вдалося описати свої переживання під час Першої світової війни. Тоді й оприявлюється зв’язок реального і фікційного: Інший (Лукас) допомагає оповідачеві знайти у телефонному довіднику адресу фікційної до цього часу постаті Лео. Від того моменту оповідь про похід підпорядковується реальному часу і простору.

Тоді й починаються нові мандри оповідача. Спочатку до конкретної адреси ймовірного Лео. Після розмови з останнім, який заперечує свою причетність до Братства, Г. Г. вже у своєму помешканні намагається розібратися у реальній ситуації. У розпачі він фіксує свій відчай у листі до Лео, сподіваючись разом з тим на те, що той змилосердиться і все ж пригадає його.

Починається наступний етап походу. Лео проводить Г. Г. лабіринтом міста, сподіваючись на те, що той втратить відчуття орієнтації у просторі і реальному часі. Однак відчуття реальності все ще живе в оповідачеві, оскільки він ще усвідомлює, що весь «цей шлях можна було пройти за чверть години».

Тут йдеться про втрату віри у реальність дійсності. Я-оповідач тематизує цей конфлікт вже на початку своїх записів «Через те, що я сьогодні не лише не володію жодними фрагментами спогадів, жодними споминами, у мене немає жодного документу, жодного щоденника. Для мене і ці поминулі важкі роки невдач, хвороби і пошуку одужання, а також велика частина спогадів нині втрачені. Внаслідок ударів долі і постійних нових розчарувань моя пам’ять, як і моя віра в це, така раніше надійна пам’ять, стала тепер, на превеликий сором, слабкою». Фікція відміни ілюзії дійсності, її рефлексія у фрагментарному перехресному способі оповіді створює хронологічну рамку походу, в якій психічний внутрішній простір окремого «Я» – оповідача, оскільки він розгубив свої спогади і тепер намагається відтворити їх шляхом письмової фіксації, – підпорядкований «приходу Г. Г. до себе» у фіналі твору.

Оскільки повість є ретроспективною спробою відображення паломництва, вона може прочитуватися як символ занурення людини до сфери свого підсвідомого. В останніх двох главах першої частини, коли оповідач розкриває свою особисту мету паломництва на Схід – «побачити чарівну принцесу Фатме і, якщо пощастить, то й завоювати її любов», похід несподівано обривається.

У другій частині розповідається про пошуки зниклого слуги Лео. Подвійний мотив пошуку стає символом шляху людини через провалля власного «Я», оскільки внутрішньотекстова подієвість і психічний внутрішний простір оповідача накладаються один на одного, а зникнення Лео закодовує втрату власної ідентичності. Розчарування і безнадія Г. Г .-музиканта є однак необхідною умовою для його внутрішнього розвитку, для досягнення «самості».

У творах Германа Гессе часто наявні два головні персонажі, які засвідчують дихотомію природи і духу однієї і тієї самої особи (Сідхартха і Говінда у повісті «Сідхартха»), Гарі Галер і Герміна у «Степовому вовку», Нарцисі і Гольдмунд в однойменному романі. Цікаво, що коли в кінці роману «Степовий вовк» з’являється Моцарт, то Гарі Галеру стає зрозуміло, що Пабло і Моцарт – одна й та сама особа.

У «Паломництві до Країни Сходу» полярна констеляція образів проявлена лише у другій частині. Підставу для такого протиставлення дає заключна сцена, в якій переборюється дихотомія природи і духу в образі Г. Г . У першій же частині маємо лише одну особу «Я» – оповідача. Але і в ній все ж наявне протистояння теперішнього і минулого. Проте ця суперечність стає виразною лише тоді, коли відбувається зміна перспективи оповіді, звернення до пережитого, коли стає зрозуміло, що хоча похід на Схід й обірвався, невдачі зазнав лише сам Г. Г. як учасник окремої групи цього походу.

Те саме бачимо і на прикладі образу Лео, який спочатку є лише маргінальною фігурою, слугою, однак до образу якого оповідач чомусь постійно повертається. Він спочатку недооцінив роль Лео у поході, вважаючи його просто слугою. Але коли той слуга несподівано зник, проявляється інша сторона його образу – володарювання.

Нова поява Лео у реальному світі, через десять років після невдалого походу, свідчить про зміну вектору оповіді. Теперішнє оповідача локалізоване в реальному світі, він продав свою скрипку без будь-якої нагальної потреби, забув про музику, про обітницю нерозголошення таємниці Братства (взявшись за написання його історії), про свою особисту мету (знайти принцесу Фатме і домогтися її кохання).. Тепер паломництво стало його головною метою, оскільки Нінон, відома як іноземка (її прізвище Ауслендер, народилася вона у Чернівцях – прим. І. Мегела), це і є та сама Фатме, мовби путівник, ключ до таємниці буття, хоча сам герой цього й не усвідомлює.

Г. Г. грав колись на скрипці, писав музику, керував хором, був віртуозним виконавцем. Його зміна оприявлена в тому епізоді, коли він, розповідаючи про свої сни, про своє кохання, про своє заняття музикою, перериває свою розповідь такими словами: »Але я не про це хочу сказати». Він покінчив зі своїм попереднім стилем життя і більше не мислить себе в цьому амплуа. Однак у його сповіді звучить неприхована туга за минулим, за «золотими часами», що знаходить вияв у колоритному описі походу. Мотив минулого стає протилежністю до теперішньої ситуації оповідача, коли він рефлектує над невдачею походу.

Другу частину повісті складає оповідь в, так би мовити ,оживленій реальності, але подана вона у формі претерітуму. Тим самим заперечується раціональність спроби оповідача записати історію паломництва, похід на Схід, пережити його заново.

З новою появою Лео оповідач. все ж «проживає» паломництво на Схід, але вже не як реальний похід з місця на місце, з однієї епохи в іншу, а як такий, що відбувається у його свідомості. Тобто Лео з символу походу стає реальною постаттю, яка нагадує оповідачеві про його мету у цьому поході. Віднайдення Лео означає для Г. Г. набуття в його особі свого володаря.

У першій частині Лео змальований рум’яним, простодушним юнаком, який вміє розмовляти з тваринами, приборкувати диких звірів. Проте не це робить його постать такою важливою у другій частині твору, оскільки це була лише його особиста мета у поході (віднайти соломонові ключі, що містять містичні знаки і допомагають розпізнавати властивості різних тварин і демонів).

Цей момент важливий для того, щоб увиразнити цілісність образу Лео: на противагу розірваній сутності оповідача, що проявляється, зокрема, в його неприязні до вовкодава Некера, прирученого Лео. На відміну від нього, Лео своїм цілісним «прийняттям світу» демонструє на прикладі приборкання вовкодава Некера можливість олюднення дикої природи. Тут напрошується паралель з вченням Франциска Ассизького (Гессе високо цінував діяльність цього середньовічного католицького святого, подвижника і поета), який маніхейському запереченню тілесного світу протиставляв оптимістичне сприйняття світу як прекрасного творіння – свідчення благості Бога. Для християнського Франциска характерним було також нехтування абстрактними уявленнями й увага до кожної живої істоти (наприклад, проповідь птахам, у буквальній відповідності із заповіддю Христа нести Євангеліє усім тварям). «Мені щиро сподобалося, – розповідав Г.Г., – яким другом він був для звіра, як він одаровував його радістю цього нічного побачення, але водночас на душі у мене було тужливо, мені здавалося нестерпним, що Лео перебуває у такій ніжній дружбі от з цим вовкодавом і, ймовірно, ще з багатьма, можливо, навіть з усіма собаками в окрузі, тим часом як від мене його відділяє цілий світ відчуження. Та дружба, та довіра, яких я з таким благанням, з таким приниженням домагався, належала, очевидно, не тільки цьому собаці Некеру, вони належали кожній тварині, кожній краплині дощю, кожному клаптику землі, по якому ступав Лео, він дарував себе безперервно, він складався з якогось текучого, плинного зв’язку і єдності з усім, що його оточувало».

Однак і не ця зв’язаність з природою є тим моментом, який міг би служити прикладом для оповідача, оскільки це була лише особиста мета Лео-дресирувальника, так само як музикування – особиста мета Г. Г. Через поєднання в образі Лео двох протилежностей: уявного паломництва і реального походу, служіння і панування – його образ відкриває простір для багатої уяви не лише у людській свідомості, але й у реальній дійсності, що й оприявлено в останніх епізодах повісті.

Лео вдається поєднати в собі дві протилежності, оскільки життя – це гра. Через те він може виступати одночасно і як Верховний Магістр Братства, і як його слуга, диякон, хоча це й суперечить закону служіння, сформульованому ним же самим («Що хоче довго жити, повинно служити. Те, що хоче панувати, довго не живе»). Однак Лео прагне не панувати, оскільки це руйнує цілісність людини. Щоб могти панувати, необхідно вміти служити. Тільки тоді, коли пройдено обидва полюси, їх можна поєднати.

Через Іншого, через постать Лео, оповідач усвідомлює свою провину. Лише тоді, коли він знаходить в архіві Братства свій життєпис, тобто мовби вивіряє себе, він розуміє марність свого наміру. Лише тоді, коли він бачить в архіві як розпадаються на частинки і крапки, на кружечки, квіточки слова, як невдовзі весь цей текст зник, але зате залишилося більше незписаного паперу для майбутньої роботи, він визволяється від раціональності свого наміру і повертається до своїх «братчиків». Тільки після того, як Г. Г. пройде процесуально весь цей шлях, йому вдається віднайти слугу Лео, але тепер вже у постаті Верховного Магістра як свого пана.

Після маніпуляцій, що нагадують магічні дії і мають аналогії як і «сновидною» символікою Юнга, так і з алхімічними символами розенкрейцерів (саме ім’я Лео – лев є символом золота, вогню, істини і, за Юнгом, самості), Г. Г. знаходить у ніші архіву дерев’яну чи то воскову статуетку, яка здалася йому на перший погляд якимось екзотичним варварським ідолом і складалася , власне, з двох фігурок, що мали спільну спину.

Дивовижна подвійна фігурка, в якій зрощені воєдино постать Г. Г. з постаттю Лео, сприймається, з одного боку, як варіативність провіщення месіанського спасіння в Євангелії від Іоанна («Він повинен зростати. А я повинен збавляти «Іоанн, 3, 30)..а з іншого, як своєрідне кодування розчинення індивідуальності. До того ж ця статуетка є символічним образом поновлення Г. Г. у братстві, повернення його до власних цілей, втрата яких призвела його у свій час до внутрішньої кризи.

Усвідомлення цього відбувається поступово: спочатку через дві свічки, що їх знайшов Г. Г. біля ніші у металевому підсвічнику. При освітленні першої свічки оповідачеві відкрився смисл дивовижної фігурки. «Вона зображала знайомий образ, це був я сам, і мій образ являв неприємні прикмети немічності, занеладності, риси його були розмиті, у всьому його виразі проступало щось безвольне, розслаблене, пройняте смертю чи таке, що прямує до смерті, він нагадував скульптурну алегорію Тлінності». Після того, як згоріла перша свічка,
Г. Г. зрозумів, що вони обидва (він і Лео) належать одне одному, що вони зрощені один з одним, тобто є лише виформатованими протилежностями однієї і тієї самої особи.

Глибоко символічним є те, що у статуетці безбарвна і невиразна субстанція Г. Г, що втілює тлінність і морок, перетікає до іншої частини – до виблискуючого кольорами Лео як символу світла і життя. Всередині статуетки при світлі другої свічки видно, як морок поступово поглинається світлим Лео, що символізує торжество істини і настання Сонячного царства., або ж третього царства духа, що є царством нероздільної влади магічного мислення, гармонійного збігу протилежностей, царством «самості».

У «Паломництві на Схід» пошук істини, довершеної людини, самості передано як довготривалий процес. Це знаходить вияв, з одного боку, у відході Г. Г. від мети Братства і тоді набутті ним права на поновлення у членстві, а, з іншого боку, що виразно засвідчує перспектива оповіді у фіналі твору, – перетікання образу оповідача в інший образ, коли залишиться тільки один образ – Лео». Йому потрібно возростати, мені потрібно маліти».

З цим пов’язана і нова розстановка акцентів в уявленні Гессе про шляхи самовдосконалення особи і досягнення заповітної самості: людина, яка сприймається як ідеал, є, як і Лео, цілісною особою, що живе у злагоді з собою й довколишнім світом, перебуваючи на службі Духа і людськості.

Така соціальна установка для ідеалу довершеної людини – новий момент у філософській концепції Гессе, що цілком узгоджується з положеннями К. Г. Юнга, який виходив з того, що людина, яка досягла довершеності, неодмінно повинна бути соціально зорієнтованою. Людина, яка досягла самості, тяжіє до соціуму, оскільки усвідомлює загальнолюдські масштаби свого «колективного підсвідомого». Така людина розуміє, що всі інші – це лише образи її особистих психічних проекцій.

«Паломництво до Країни Сходу» може прочитуватися і як імпліцитна рефлексія покликання поета через відхід від реальності у фіктивну оповідь, як критичний дискурс сучасності.

Сюрреально-герметична повість Гессе вписується в традицію гуманізму як антропологічного рефлективного простору, як духовна мандрівка позачасовим простором гармонійної ідеальної культури, що є одним з найважливіших шляхів для людини в осягненні зовнішнього світу.

Сповнений поетичності твір Гессе – своєрідна сповідальна казка, гра уяви про захопливу таємницю Братства духу, як невмирущого квесту. У фабулі про паломництво на Схід зворушливо переплітається особисте із загальнозначимим. Якщо шукати духовну спорідненість образам внутрішніх бажань і реальної дійсності, то на згадку приходить насамперед творчість Франца Кафки. В повісті Гессе також йдеться про фікційну імперію духу, де невимовне, сповнене передчуттів, незважаючи ні на які обставини, виявляється дієвим чинником, аби Братство, яке роками не проявляло ознак існування, могло сприйматися як найвища інстанція сумління, щоб паломники і без сучасних масових туристичних турів пробивалися у пра – і понадреальне. Адже йдеться про пригоди душі, про креатив творчого мислення, про мистецький чин.

Атмосфера повісті «Паломництво на Схід» – це, так би мовити, співіснування у позачасовому духовному просторі, в ідеях й уявленнях багатьох періодів і культур різних країн, численних поетів і мислителів, що сприймається як своєрідна гра у схимництво людини, яка відгородилася від реальності, замкнувшись у книжковості. Сама по собі можливість існувати у позачасовому духовному просторі ажніяк не означає слабкість. Це, можливо, чи не єдина сила, що дозволяє людині і в наш час залишатися людиною.

Криза культури, яку так болісно переживав Гессе, частково компенсується глибинним психологізмом. Давні релігії, фіілософські вчення, надбання мистецтва проектуються у практичні і політичні проблеми нашої доби не ослабленими, а зміцнілими, сповненими непотамованого бажання пізнання, невгасимої любові до тих, хто живе нині, до їх потреб і прагнень.

Повість Гессе базується на вірі в те, що тільки шляхом духовного виховання можна домогтися кращого майбутнього. За грою і за чудесним в повісті Гессе стоїть сувора відповідальність Братства, яке складається з розсіяних у різних народів і різних періодах вірян, мрійників, поетів. фантастів, символічно зібраних у єдиному паломництві до мрії, до дива, до прабатьківщини.

Проблематика аналізованої повісті Гессе залишається актуальною і в наш час. Вона сигналізує про ті виклики, які загрожують сучасній цивілізації. Хіба не позбавлене внутрішнього сенсу одноманітне життя з напруженим 40-годинним робочим тижнем лише заради матеріальних благ? Хіба не є загрозливим явище тотального збайдужіння, депресії, виснаження людини, її змертвіння задовго до біологічної кончини? Хіба не викликає тривогу сірість, одноманітність життя у районах новобудов, де немає належної інфраструктури, чи панування цинізму як ерзац релігії, маніпулювання свідомістю людини, пасивність загалу і його покірне пристосуванство?

Однак повість Гессе яскраво демонструє і щось цілковито інше: споконвіку існували і завжди знаходитимуться люди, які звертатимуть свої погляди до Країни Сходу, до першоджерел, до дива, до прекрасного, які опиратимуться нівелюванню і не даватимуть поглинути себе прісному мейнстріму.

Проблематика кризи культури неминуче приводить до рефлексії природи культури взагалі. А оскільки в людині вічно житиме потреба в трансценденції, прозорості (концепція К.Дюркхайма – І. Мегела), слухати свою сутність, здатності допускати її у світі як силу, що змінює і перетворює, а культура у своєму онтологічному статусі є певним універсумом, який містить в собі всі можливі духовні смисли людсттва, то і в гносеологічному плані саме культура залишається тією мовою, що дозволяє співвідносити всі ці смисли, відрізняти справжнє від фальшивого у сучасному засміченому інформаційному потоці. Адже Країна Сходу – це сакральне знання, але не стільки саме знання, скільки прагнення набути його і рух до цього знання.

 «Паломництво до Країни Сходу» по-справжньому чарівна повість Її чарівність побудована на змішанні буденності, міфу і старих забутих казок.

Саме паломництво до країни Сходу здається немислимою річчю для західної цивілізації. Ця річ для тих, хто в душі назавжди залишається дитиною, душа якої не закостеніла і здатна згадати реальність казки, згадати її і знову прийняти.

 Воістину пророчі слова Гессе «Сьогодні в людей мало чи навіть зовсім немає душі, здається, вони цілковито складаються з організованого бажання, з раціо, наміру, плану. Вони втратили свою душу у світі грошей, машин, недовіри. Їм потрібно набути її знову, і вони захворіють і будуть мучитися, якщо не виконають цього завдання. Але те, що вони набудуть, вже не буде втраченою дитячою душею, а чимось значно тоншим, значно особистіснішим, значно вільнішим і здатним до відповідальності. Не до дитинства, не до первісного стану ми повинні прагнути, а далі, вперед, до особи, до відповідальності, до свободи.

Отож метою і сенсом індивідуального паломництва в наш час повинно стати розкриття свого призначення в цій духовній подорожі до справжнього, істинного. І надійним дороговказом в цьому, безсумнівно, може служити вся творчість Германа Гессе і «Паломництво до Країни Сходу», зокрема. 

 Печать  E-mail

И СВЕТ ВО ТЬМЕ СВЕТИТ...

Духовные искания человечества

     Ісаєва О.О. І знову про те, чому ми вивчаємо літературу у школі… 

     Суходуб Т.Д. Лев Шестов: «Странствования по душам» (к 150-летию со дня рождения философа)

      Звиняцковский В.Я. Заря киевской литературы (Литература киевской «Зари», 1880 – 1886) 

     Оляндэр Л.К. Мир – человек – язык – поэзия в концепции Сергея Бураго 

     Магомедова Д.М. Поездка Александра Блока в Киев (на материале киевской прессы 1907 года)

     Мегела І.П. Повість Германа Гессе «Паломництво до Країни Сходу» як транспаренція 

 

В НАЧАЛЕ БЫЛО СЛОВО…

Язык, литературоведение, критика

     Богданова О.В. «Странный» герой романа М.Ю. Лермонтова «Герой нашего времени»: гипотеза и ретроспектива

     Соломарська О.О. А вот если бы я не был хохол…

     Фризман Л.Г. Лев Толстой в восприятии Ивана Франко

     Пахарева Т.А. Стихотворение Ин. Анненского «Киевские пещеры» и «киевский текст» русской литературы

     Казарин В.П., Новикова М.А. Ахматова. Данте. Крым. (Статья 2) 

     Раскина Е.Ю. Мальтийские размышления, или тема рыцарства в творчестве Н.С. Гумилева

     Зайцева И.П. О виртуозном воплощении принципа стилистического контраста в лирике Михаила Матусовского

 

ГРЯДУ СКОРО, И ВОЗМЕЗДИЕ МОЕ СО МНОЮ…

Глобальные проблемы современного мира

     Толочко П.П. «І тільки корінь наш не поділить»

     Минаков С.А. «Богово – дорого, бесово – дёшево». Стиховые слова старцев

     Костенко Н.В. Вірш Бориса Олійника «Золоті ворота». Герменевтичний аспект аналізу

     Зарахович А.В. Как спелась «Песнь о Вещем Олеге»… 

     Заславский С.A. Азиатский сонет 

 

СОЛНЦЕ ОСТАНАВЛИВАЛИ СЛОВОМ…

Языки, история и культуры народов мира

     Дзюба І.М. Молоді літератури народів СРСР 

     Козорог О.В. Париж в литературе ХІХ-ХХ века

     Иванова Л.П. «Мачеха российских городов» в лингвоимагологическом аспекте

 

МИР ИСКУССТВА

 

     Папета С.П. «Український батько» російського футуризму: Давид Бурлюк і Василь Кандинський 

     Либина М.И. Лестница Иакова 

 

ХУДОЖЕСТВЕННАЯ СЛОВЕСНОСТЬ

     Бураго Д.С. Одно стихотворение

     Малахов В.А. Записки эмигранта 

     Абрамович С.Д. Вилла Ахиллéа

 

ИСКУССТВО ПЕРЕВОДА

     Савенко А.О. Константинос Кавафіс. Поезії 

     Кіяновська М.Я. Болеслав Лесьмян. Переклад. Частина 1. Частина 2 

     Литвак С. Переводы стихов Стефана Георге (Stefan George)

 

НАШЕ НАСЛЕДИЕ

     Магомедова Д.М. Методы анализа художественного текста (на материале переписки с С.Б. Бураго)

     Три письма С.Б. Бураго к Д.М. Магомедовой

     Вышеславская И.Л., Вышеславский Г. Дом-музей поэта Леонида Вышеславского 

     Вышеславский Л.М. По коридору трех десятилетий 

 

РЕЦЕНЗИИ И ОТКЛИКИ

     Бріцин В.М., Гриценко П.Ю. Нове життя класичної лексикографічної праці 

     Красиков М.М. Человек, менявший выражение лица собеседников (памяти Михаила Гиршмана) 

     Козорог О.В. Путешествие в мир Лермонтова

     Чікарькова М.Ю. Формування самосвідомості «Християнської людини»

 

     Авторы номера

 Печать  E-mail

Семен Дмитриевич Абрамович – доктор филологических наук, академик АН ВО Украины, заведующий кафедрой славянской филологии и общего языкознания Каменец-Подольського Национального университета имени Ивана Огиенко (Черновцы).

Ольга Владимировна Богданова – доктор филологических наук, профессор, ведущий научный сотрудник Института филологических исследований ИФИ) СПбГУ (Санкт-Петербург, Россия).

Віктор Михайлович Бріцин – доктор філологічних наук, професор, Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (Київ).

Дмитрий Сергеевич Бураго – поэт, член НСПУ, филолог, издатель (Киев).

Бураго Сергей Борисович (05.04.1945 – 18.01.2000) – доктор филологических наук, автор книг: Александр Блок. Киев, 1981; Музыка поэтической речи. Лит.-критич. очерк. Киев, «Дніпро», 1986; Мелодия стиха. Киев, «Collegium», 1999. Основал Международную научную конференцию «Язык и культура» (1991), Международный научно-художественный журнал «Collegium» (1993), а так же Журнал на сцене «Collegium» в Киевском доме Актера (1994) и был его ведущим до конца 1999 г. Жил в Киеве.

Ірина Леонідівна Вишеславська – українська художниця, живописець, графік, сценограф, член Національної спілки художників України (Київ).

Леонід Миколайович Вишеславський – радянський і український поет, літературознавець, перекладач, педагог (Київ).

Павло Юхимович Гриценко – доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України (Київ).

Іван Михайлович Дзюба – український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України, академік НАНУ (Київ).

Ирина Павловна Зайцева – доктор филологических. наук, профессор (Киев).

Алексей Владимирович Зарахович – поэт, член НСПУ (Киев).

Семён Аврамович Заславский – поэт, сценарист, переводчик, эссеист (Днепропетровск).

Владимир Янович Звиняцковский – доктор филологических наук, профессор (Киев).

Олена Олександрівна Ісаєва – доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри методики викладання світової літератури НПУ ім. М.П. Драгоманова (Київ).

Владимир Павлович Казарин – доктор филологических наук, профессор, заведующий кафедрой русской и зарубежной литературы Таврического национального университета имени В. И. Вернадского (Киев).

Маріанна Ярославівна Кіяновська – українська поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач, літературний критик та літературознавець. Член НСПУ (Львів).

Оксана Васильевна Козорог – кандидат филологических наук, доцент Харьковского национального педагогического университета им. Г.С. Сковороды (Харьков).

Наталія Василівна Костенко – доктор філологічних наук, професор кафедри теорії літератури, компаративістики і літературної творчості КНУ ім. Тараса Шевченка (Київ).

Михаил Михайлович Красиков – кандидат филологических наук, доцент кафедры этики, эстетики и истории культуры Национального технического университета «Харьковский политехнический институт», директор Этнографического музея НТУ «ХПИ» «Слобожанські скарби» им. Г. Хоткевича Харьков).

Мери Исааковна Либина – по профессии инженер. После выхода на пенсию в 1988 г. читает лекции и публикует статьи по изобразительному искусству (Киев).

Света Литвак – поэтесса, художница, акционистка. Автор нескольких поэтических и прозаических книг. Основатель Клуба литературного перформанса (Москва).

Дина Махмудовна Магомедова – доктор филологических наук, профессор, заведующая кафедрой истории русской классической литературы историко-филологического факультета Института филологии и истории РГГУ (Москва).

Виктор Аронович Малахов – доктор философских наук, профессор (Киев).

Іван Петрович Мегела – доктор філологічних наук, професор, академік АН Вищої освіти, член Зовнішньої колегії АН Угорщини, перекладач (Київ).

Станислав Александрович Минаков – поэт, прозаик, эссеист, переводчик (Харьков).

Луиза Константиновна Оляндэр – доктор филологических наук, профессор, Восточноевропейский национальный университет имени Леси Украинки Луцк).

Сергій Павлович Папета – кандидат мистецтвознавства, дизайнер, доцент Київського національного університету культури і мистецтв (Київ).

Татьяна Анатольевна Пахарева – доктор филологических наук, профессор кафедры русской и иностранной литературы НПУ им. М. П. Драгоманова (Киев).

Елена Юрьевна Раскина – доктор филологических наук, заведующая кафедрой общегуманитарных и социальных дисциплин факультета туризма и гостеприимства МИЛ (Киев).

Андрей Александрович Савенко – доцент, кандидат филологических наук, заведующий кафедрой эллинистики КНУ им. Тараса Шевченко (Киев).

Олена Олександрівна Соломарська – кандидат філологічних наук, професор кафедри французької філології Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка (Київ).

Петро Петрович Толочко – історик, професор, академік НАНУ, директор Інституту археології НАНУ (Київ).

Леонид Генрихович Фризман – доктор филологических наук, профессор, заведующий сектором мировой литературы Харьковского государственного педагогического университета им. Г. С. Сковороды (Харьков).

Марія Юріївна Чікарькова – доктор філософських наук, кандидат філологічних наук, професор (Чернівці).

 Печать  E-mail

(про інтелектуальний роман С.Абрамовича «Антіохійський триптих»

Про що йдеться у цьому романі, що ховається під елегантною обгорткою з лаконічною назвою «Антіохійський Триптих»? Чи можна сказати, що він – про кохання? Так, воно тут є – іноді пекуче (аби не сказати – пекельне). Чи можна сказати, що він – про пошуки сенсу життя? Так, кожна його сторінка волає про неможливість та небезпеку екзистенційного вакууму. Чи можна сказати, що він – про бажання знайти себе у непростому світі? І це також буде правдою. Можна було би назвати ще й численні інші теми, яких торкається автор даного роману. Як будь-який справжній митецький твір, він багатогранний та багатошаровий.

Мені насамперед хочеться акцентувати, що, попри усю увагу автора до кожної окремої людської долі, що їх змальовано у творі, попри феєрію людських почуттів, що вирує на сторінках роману, задум митця набагато масштабніший, і він точно не вичерпується простим наміром відчути «дух епохи» (а й самих епох тут декілька!). По суті, С. Абрамович досліджує начала формування європейської культури як такої. У центрі його уваги знаходиться християнський первінь, який став основою європейської культури, і без якого сьогоднішня Європа не мала б того обличчя, яке всім нам знайоме. Через рух доль, що постають на сторінках книги, читач може відчути, як непросто формувалося християнство та як непросто бути християнином. С. Абрамович обирає ключові, кульмінаційні моменти для формування християнства: елліністична епоха, коли поступово на зміну язичництву з його ідолами та жертвоприношеннями приходить ідея безтілесного Бога та безкровної жертви; Середньовіччя – період формування основних християнських догматів, палких суперечок на Вселенських соборах та численних єресей і т. д. Автор демонструє неабияку ерудицію у сферах богослов’я, риторики, культурології тощо. Реалії кожної епохи змальовано з повним ефектом занурення у неї – здається, що на власні очі бачиш в кутку саду статую Венери, сповнену таємничих чар, – цієї, за словом Д. Мережковського, «білої дияволиці»; ловиш поглядом поблискування пустих зіниць величезної мармурової голови нового імператора, яку насаджують на залізний стрижень, що стирчить з шиї стандартної велетенської фігури на площі; чуєш грюкотіння каміння, яке гамселить морська хвиля; відчуваєш п’янкий аромат ладану, тяжкий запах плоті, атмосферу середземноморського життя, яке в побутових основах своїх мало змінилося за два тисячоліття... С. Абрамович дбайливо реконструює світовідчуття та психологію персонажів з різною свідомістю – хлопчина-юдей, на все життя спантеличений тим ледь помітним сяйвом, яке він примудрився побачити навколо постатей апостолів у своїй синагозі; успішний молодий еллін-юрист, якого раптом приголомшила власна моральна ницість; елінізований теолог-сирієць, що прагне до Бога усією своєю душею, в той час, коли молоде тіло його сповнене нестерпної жаги земних насолод. Вони дуже різні, але водночас в них багато спільного, бо їх об’єднує бажання жити за правдою, за Божим законом, і сенс свого життя шукають вони не у плинній тимчасовості земного, тілесного буття, але у вічності Царства Небесного. Це епоха пробудження особистого сумління, втрати довіри до поетичного міфу, гострого відчуття екзистенціального жаху смерті – наївні надії на посмертну славу земну, на реінкарнацію чи на Єлисейські поля вже остаточно втрачено, страшить перспектива щезнути без сліду, розчинитися в небутті. Це епоха спалаху сотеріологічного поривання, яка жадібно й недовірливо вчитується в єврейське Святе Письмо та в писання християн: що ж таке ота незрозуміла Вічність, яка існує поза звичним і, здавалося б, єдиним можливим матеріальним світом? М. Еліаде влучно сказав, що християнство – це релігія людини сучасної та історичної, яка одночасно знайшла особисту свободу і лінійний час. І цю свободу власного короткого й нетривкого життя людина тої епохи готова віддати Христові, який в очах багатьох продемонстрував перемогу над смертю й законами матерії, став втіленням нового ідеалу свободи й перемоги.

Втім, персонажі роману не є маріонетками, що ілюструють певні християнські чесноти або втілюють моральні ідеали. Вони вийшли з-під пера автора живими людьми, зі своїми бажаннями, помилками, емоціями та прорахунками. Ми зустрінемо тут, по суті, усі види гріхів за Августином: гордості, плоті, очей. Спостерігаючи, як персонажі від гордовитості переходять до смирення, якою непростою є боротьба духовного з тілесним, читач може переконатися у змістовності Августиної концепції, згідно якої усі види «хтивості» виникають тоді, коли людина шукає в собі або в інших людях того, що можна знайти лише у Бога або через Нього.

Авторові майстерно вдалося уникнути того, чим дуже часто грішить література, у центрі уваги якої постають релігійні проблеми, – дидактичності та пласкої силуетності образів. Можливо, комусь може видатися, що роман, присвячений епосі становлення християнства, надто щедро насичений еротичним матеріалом. Може навіть виникнути враження, що це – дешевий трюк для приваблення уваги читачів. Але у творі немає жодної еротичної сцени чи натяку, які не просто не були би художньо виправданими, але й без яких неможливо було б повірити у реальність, життєвість зображеного характеру. Адже антична людина ще не пережила епохи середньовічного спіритуалізму, вона борсалася в ґрунті, щедро насиченому Еросом. Водночас маятник тут розгойдується й до іншого полюсу амплітуди: в романі широко розгорнуто інтелігібельний теологічний простір епохи, усі оті міркування про тілесну й Божественну природу в Ісусі з Назарету, суперечки про те, як іменувати діву Марію – Богородицею чи Христородицею, пафос зльоту до ангельського, безтілесного стану в ході молитви та літургії. Нашому сучасникові усе оте може видатися якимсь пустослів’ям; для людей, які ладні були зректися плоті й масово йшли на мучеництво та смерть, все це було вірою й надією, зрештою – любов’ю, більш сильною, ніж любов до людини, багатства чи навіть батьківщини – не земного граду шукаємо, але вищого прагнемо!

Не такий простий і задум автора у змалюванні «гріхів» своїх героїв. Спадає на думку відоме твердження Ф. Ніцше про аполонічне та діонісійське начала в культурі. Роман в цілому (як і кожний з персонажів зокрема) є ніби художньою ілюстрацією до концепції німецького філософа. І, як відомо, жодна людина не може безкінечно ширяти у височині духовних пошуків, жодного разу не зірвавшись у безодню тілесності.

Тут на першому плані суто «реалістична», ба, навіть натуралістична картинка: перед нами якби ото безхитрісно змальовано повсякденне життя пізньоантичної людини, яка вже втомилася кохатися у хтивості й потаканні своїм бажанням, але поки що не навчилася панувати над собою й не дуже чітко розуміє, задля чого це варто робити. Але ця барвиста й начебто без усякої рефлексії написана картинка містить в собі приховані обрії іншого порядку, які можна виявити лише завдяки певного роду рентгену. Автор натякає на них в епіграфах, які розташовано в «зворотній перспективі»: від цитат з Ортеги-і-Гассета та Фройда до фрагмента з Ісаї.

По-перше, можна чітко визначити, що сексуальність персонажів формувалася завдяки певній психологічній травмі, отриманій в ранньому дитинстві. За допомогою вдумливо підібраної цитати з Фройда, автор натякає на приховані корені того конфлікту, який приводить їх до спроби скинути владу Жінки. Власне, до цього прагнули аскети всіх часів і народів, у всіх стародавніх культурах це було певним над-завданням, яке в язичницьких середовищах часто набувало бузувірського характеру (доволі пригадати катуллового / катуллову Аттіс, чоловіка, що оскопив себе на честь Кібели). Характерно, що на першому плані тут постають юдей та еллін, ці дві культурні полярності античного світу, – гранична «спиритуальність» та гранична «тілесність», які взаємно виключають одна одну й, як кажуть, упритул не бачать одне одного (Ортега-і-Гассет пожартував щодо цієї ситуації – сліпий мажорно вітає каліку: Усе гаразд? Той відповідає: Як бачите).

Священик Ісагар, якого з дитинства лякливо заворожив незрячий погляд статуї Венери, обирає шлях дівоцтва. Теолог Григорій, що пережив у ранньому дитинстві момент фізичного – нехай і суто невинного – зближення з брудним і гарячим тілом свого викрадача, не розуміє, чому йому не по собі з молодою дружиною, чому його думка забігає в немислимі й страшні глибини – бачите, ось молодий Йоанн Богослов лежить на вечері при грудях свого Вчителя; чому він починає гуртувати навколо себе хлопців-підлітків – звичайно ж, з метою християнського виховання... Ченець Йоаким, на відміну від них, позбавлений нарцисично-гомосексуального комплексу, але він не в змозі довірити жінці своєї свободи, бо на все життя запам’ятав, як дівчинка-волоцюга вирвала з рученяток у нього, ще малого хлоп’яти, кусень хліба, – тим більш, що та волоцюга опинилася згодом його першим і болісним коханням. Цей третій персонаж – чоловік рішучий, який у своїх уподобаннях сягає краю: гріх – то нехай гріх, святість – то нехай святість. Водночас цей глибоко елінізований та органічно християнізований молодий сирієць вже сповнений рефлексії, яка в перших двох персонажів лише намітилася: він не затуляється від своїх почуттів, він може чинити як справжній «син натури», але вже відчуває своє природне тяжіння до жінки як полон і втрату власного Я; отож – свідомо обирає шлях чернецтва.

Це дуже точно: адже якраз саме християнство поставило конкретне завдання існування індивіда виключно в просторі спілкування з Богом як шляху свободи й повного та остаточного вивільнення з-під влади тілесного; адже «у воскресінні ні женяться, ані заміж виходять, але як Ангели ті на небі» (Мф.22:30).

Саме в оцей третій рівень змісту, в емпіреї позатілесного буття вводить читача епіграф з Ісаї про гріхи, червоні, мов крамазин, які можуть бути вбілені, як вовна. Бруд і гній, накопичені в підсвідомості персонажів, їхня «загубленість» (епіграф з Ортеги-і-Гассета), можуть бути очищені й подолані через щиру віддачу в волю Божу, про що свідчить цитата з Ісаї. Адже в християнстві вже й справді немає ані елліна, ані юдея: й дозрілий до зрозуміння біблійного погляду на тимчасовість матеріального світу язичник, і дозрілий до постановки питання про життя у Вічності юдей однаково охоплені прагненням жити у Вічності. Недарма персонажів так хвилює питання про тілесну природу Христа: в язичників на першому плані було життя тілесне, і саме воно в першу чергу регулювалося морально-юридично; те ж само спостерігалося й у старозавітних юдеїв – доволі пригадати розгорнуті приписи щодо «чистоти» й «нечистоти» у Старому Завіті. Практичний досвід відторгнення тіла тепер стає життєвою програмою, пошуком святості. При цьому характерно, що перші християни, оточені атмосферою чуттєвості й поклоніння тілу, сприймали пороки своєї епохи як певну даність. Тому уважного читача не мусить дивувати, чому цей твір так щедро насичений доволі-таки бурхливою еротикою. Це було повсякденністю. У «Дідахе» (апокрифічне «Повчання апостолів», І ст.) навіть ще не рекомендується аскетизм як спосіб життя, а просто міститься порада «утримуватися від розпусти». Але фінальна точка цього процесу – саме аскетизм. В. Лур’є, автор книги «Покликання Авраама», дуже точно зауважує: «Чому саме на початку IV ст. для такого великого числа свідомих християн знадобилися більш різкі форми розриву зі світським життям, ніж це було прийнято в перші три століття християнства? <...> Зрозуміло, на це питання відповідь є. Вона загальноприйнята і, ймовірно, справедлива. Її суть зводиться до того, що в часи гонінь усе християнське життя передбачало різке протистояння світові і постійну готовність до мучеництва. Та все змінилося, коли життя християн в світі стало занадто мирним і від цього занадто світським, і коли, через брак безпосередньої загрози мук, знадобилося добровільне мучеництво – чернецтво».

Можна було б, щоправда, закинути авторові, що він так і не вивів у своєму творі жіночої постаті, яка б дорівнювала за масштабом духовного дерзання цим трьом чоловічим персонажам. Адже навіть якщо брати тему тільки в такому, «аскетичному» аспекті, то серед перших християн була й сила потужних духом жінок, які не поступалися чоловікам у своєму подвижництві.

Відзначимо зате, що теологічна та історико-культурна ерудиція автора незвично ґрунтовна. Уважний читач побачить у творі відгомін багатьох богословських ідей та філософських концепцій. Автор впевнено орієнтується в розбіжностях між Антіохійською та Александрійською богословськими школами, вникає в історію літургіки та формування церковного мистецтва, висловлює нетривіальний погляд на суть та походження ікони, малює панорамне полотно зміни характеру шкільного навчання на рубежі ІІ та ІІІ ст. тощо. Та не в цьому міметичному відтворенні епохи полягає завдання автора.

Тут, попри драматизм і, якщо завгодно, поламаність людських доль, панує мажорний дух П’ятдесятниці – свята, з якого, власне, й розпочалася Церква: тоді апостоли заговорили різними мовами, що було знаком покликання йти до усіх народів світу. В романі активно звучать єврейські та арамейські слова, латина, грецька й сирійська мови, що створює враження справжнього дев’ятого валу зрушених зі свої споконвічних основ регіональних культур та формування нової єдності, християнського люду.

Саме цей колосальний духовно-інтелектуальний зсув пізньоантичного суспільства, а не окремішні долі «маленьких людей історії»,становить центр зору автора й визначає внутрішній сюжет твору, що й робить його справжнім інтелектуальним романом.

Окрім того, між рядками роману виразно прочитуються ключові положення томізму – адже кожний з персонажів, цілком у дусі цієї філософської системи, намагається розмежувати й примирити «істини розуму» та «істини одкровення», підкріпити віру розумом, а розумовий пошук надихнути вірою. Спостерігаються тут і численні алюзії на роман символістів – на стиль С. Абрамовича очевидно вплинули В. Брюсов та Д. Мережковський. Втім, все це не є бажанням продемонструвати ерудованість і тим більше – не є викладом тієї чи іншої теорії, але лише поштовхом для власних міркувань та роздумів над проблемами, що не втратили актуальності по сьогодні, а в ряді випадків – які так і не були вирішені інтелектуалами з часів Середньовіччя.

З бесід з автором я знаю, що спочатку у нього був задум довести дію роману до нашої сучасності, але, як це часто буває в процесі написання, поступово твір сам почав диктувати свої правила. Й поступово вималювалося, що триптих – три долі, три епохи, три типи поведінки – самодостатній формат. 

Роман читається на одному диханні. На мій погляд, це твір, який буде цікавий і широкому (хоча й достатньо освіченому) загалу, і спеціалістам з релігієзнавства, богослов’я чи філософії; перші можуть побачити у ньому драматичні перипетії людських доль, другі зможуть оцінити панораму зображення боротьби старої й нової релігії, поле битви Добра та Зла у душі людини; обидві категорії читачів зможуть насолодитися неочікуваними колізіями, нетиповими персонажами, глибинними філософськими пластами, чудовими пейзажами, жагучими сценами кохання й, нарешті, вишуканою мовою. На мою думку, українська література вже давно чекала подібного твору.

Форма входа

Наши контакты

Почтовый адрес: 04080, г. Киев-80, а/я 41

Телефоны:

По вопросам издания книг: +38 (044) 227-38-86

По всем вопросам конференции "Язык и Культура"+38 (044) 227-38-22, +38 (044) 227-38-48

По вопросам заказа и покупки книг: +38 (044) 501-07-06, +38 (044) 227-38-28

Email: Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра., Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра. (по вопросам издания и покупки книг), Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра. (по поводу конференции "Язык и Культура")

 

© Бураго, 2017