• banner11.png
  • banner12.png

Кіяновська М.Я. БОЛЕСЛАВ ЛЕСЬМЯН. ПЕРЕКЛАД. Частина 2

 Печать  E-mail

Зелена година (Zielona Godzina)

I

Розхиталося віття, ніби маятник, непомалу,

Сном підштовхнутий! Вибиває Зелену Годину!

Вийди, лісе, з глибин, ти – і наш і не наш, бо б’є!

 

І чия ж то душа у гущінь твою запропала?

І чиє ж то лице твоїм струменям – крапелина?

Ще моє миті тому – але вже лице нічиє...

 

Мені дивно, що бачать дерева і води – в тиші –

Те саме – а вже інше, й шепочуть: «Воно! знестанне,

Поза нами заблукане – але Бог вернув його нам!...»

 

Чи ж я мав би за ним ліс впізнати, що пісню дише?

Я ж казав: як Година Зелена мені настане –

Віддам лІсові – лІсове, хай би навіть загинув сам!...

 

II

І настала!.. Ворухкі мурашині відчули мури,

Що це я тут ступаю, павутиння рвучи шовкове,

Що іскриться, як сяйва рінь, – знізвідкіль, без тла...

 

Тиша, давлячись в квітах, забриніла вгорі в лазурі,

Наче скривджена квітами, тоскна, мов річ без мови,

Недовидима дівчина, вголос плачучи, тут пройшла!

 

Духу мій, застромлю тебе – дзьоб буслиний –

У болота набряклі, сапом жаб’ячим здуті чорно,

Щоб вловив запах вод між надр і мовчань ясу!

У тобі – шерех змій гарячий, в передсмерть хвилини,

Червінь вивірок, сяйво збіжжя – часу сито й горно,

Жар ромашок, студеність моху, упадання в красу.

 

Як цей ліс, із тобою разом зеленіючи, дише!

Вздовж галяви дві миті тому тінь мандрована – крук –

Брів торкнувшись моїх, майнув – мимохідь, навскоси.

 

І здається мені, що зараз – в цій задусі, в цій тиші,

Коли дятел стукоче в дерево – в затамований бук –

Прочиняються двері хати – вдалині, у ліси!..

 

III

Кохайте мене, кохайте, ви – хащі зелено-сині,

Що виповзли з нір підземних на світла яскрінь простору,

Вона народилась того ж, що й серце моє, дня!

 

І ви, дрімливе громаддя, всуціль заплетені тіні,

Із сонця глибин назавжди спроваджені в присмерк бору,

Й ти, пню старий, незворушний, який – впертіший від пня!

 

І ти, омело вертлява, що звикла вгорі на дубі

Гніздитись чіпкими кублами – для тиші, перш ніж вона

Сном золотим опериться – у зАсвіти відлетіти!

 

І ти – вузенький струмочку, що в срібного дому зрубі

Зачаюєш небо – для нутрії, для зайця, для кабана,

Що дрож твоїх хвиль тривожать, зминають край русла квіти!

 

Кохайте мене, кохайте! Бо вихор – морозом, кров’ю –

Мене до вас гнав – з безлісих зірок аж на берег другий

Життя, де в розмаю зЕлені скрань стигне, як небокрай!

 

Кохайте мене, кохайте, бо я є жаский любов’ю!

Не знаю меж ні кордонів! Жадаю й палаю з туги!

Кричу, палаючи, світові: «Зі мною разом палай!»

 

IV

ДІвчино, перш ніж в моїй відіб’єшся зіниці,

Ти повинна здолати сплет зеленості, зел рої,

Що давно мого ока запорошИли глибінь.

 

Там лісисто і сутінь, наче в отій криниці,

Де вершечки дерев – на дні. Не дивися в очі мої,

Адже постать твоя заступить щокожну тінь!..

Як вони довго – ці очі – між ярів заблукалі –

Збирали квіти живлющі, зілля смертне – лелії,

Озирались на нетель, на їхній танок довкруг.

 

А нині глибінь їх – пуща, видюща – яро, чимдалі...

І мені не відомо, чи підніме смерть, чи зуміє

Дух – глек, ягодами обтяжений, – взяти за пруг!

 

Не раз бо вони – ці очі – у сонце зірчисто

Задивлені, світлом розхлюпані по дубових сучках,

Відчували, як в них дозріли папороті та роси...

 

Тож їм дано на кохання прозирати крізь листя,

Тінь любові слабка поповзла по моїх руках,

І зараз ці руки, дівчино, розплетуть твої коси.

 

Та як же цими очима, в яких зачаїлась пуща,

Я зумів тебе запримітити – у хаті твоїй з лелекою,

Коли скрізь навкруги і далі час палахтить в речах!

 

Але хоч би ти пригорнулась до мене ближче і дужче,

Я завжди тебе буду бачити такою предивно далекою –

Крізь ліс, тобі не відомий, у сховку, в моїх очах!

 

V

Чи я світів потаємних форпост, чи у мурі – вилом,

Чи кладуть на мене дерева свої тіні у забутті?

Моє тіло – на березі, решта – в пітьмі схорон.

 

Аз єсм місце стрічання сльози з золотим пилом

Сонця, явного птицям!... Лісу бачаться золоті

Листям вкриті про мене сни із гущавини крон!

 

Снить, що йду, де – не знаю, безпричинно, незряче –

До безнаміру, що занурений у нездОлану тишу,

До безназви, де все – не дихає, де ні меж, ні тривог.

 

На руках несу голий струмінь, що, здригаючись, плаче,

Потішаю його усмІшкою, до дрімоти колишу,

Щоб покласти його під скелею – на траву – і на мох.

 

І берези, нараз відірвані від землі та від глини,

Йдуть за мною, щоб співами скоротити мій путь,

Влити силу – натхненному – лісову – в чаші днів...

 

Вони знають, що струмінь зблідлий на руках моїх гине,

Що його треба квітам дати і деревам вернути в суть,

Що його треба закопати, щоби жив і дзвенів.

 

І закопуєм струмінь разом – і дзвенить він нам, і живе,

За край лісу біжить собі, в безкінечність, тотожну чуду,

Увібравши у себе – в дзеркало – зелень поля усмак!

 

А берези з відлюддя дивляться – вже на мене – в страху сливе,

Адже знають, що я у землю не закопаний і не буду,

Що я інший, що я – чужинець, але й виродок, і дивак!

 

VI

У яру, у тіні ліщини, що розхристана і тривожна,

Впавши з неба, як легкодух, із ранковими росами –

Бог дрімає, розлігшись між ромашок навзнак.

 

Дно яруги квітує під його тягарем вельможним.

Мчу туди, чешу мокрі трави ногами босими,

Нахиляюся над дрімливцем – і говорю до нього так:

 

«Прокидайся, ти – птаху сонний, великодня нетле майбутня,

Що воскреснеш квапливо, щоб летіти в сліпі й густі

Зір світлА, де в чорнотах світу опалимий твій чар!

 

Прокидайся! Вже сонце встало! Хай рука твоя всемогутня

Квіти рве ті самі, що й я, – їх у кучері золоті

Своїй дівчині я вплітав, як твій щедрий небесний дар!

 

Прокидайся! У перших щигликів запитай про дорогу

До обійстя, де вечорами крізь віконниць щілини й шпари

Сміх мій, добрі мої надії в запашний задивлені світ!

 

Йди зі мною! Плече підставлю, кинусь на допомогу!

Покажу тобі сновидіння, наші хащі та хмари –

Й сонця яр ув очах пташиних, що вдивляються в саду цвіт!..»

 

Так до нього говорю – й руку простягаю, мужньо і вільно,

Ніби понад старою брамою, власне, понад розверстям брами, –

Й натрапляю на Божу руку, на долоню простерту ввись!

 

Й маю здогад – при тім очима тихо водячи виднокільно –

Що він, Бог, був до мене з яру говорив і моливсь так само,

Як і я – угорі, над яром – був до нього моливсь!..

 

VII

Задзвени, Зелена Годино! Запалай – гарячіше –

Дню, шурхотом віття вимкнений з далі мли!

Розпізнайся дотла, душе моя, – за повівом трав!

 

Ти є і цвіт, і дерево, ти є ледь менше – й більше...

Лісом – сон весел про сонце на хвилях і дух смоли –

Тепер до снаги мені світ подолати убрід і вплав!

 

Жар міражем сокир золотих вдарив у сосен тлуми!

Треба всіх їх понарікати, ще раз дати їм імена,

Щоб були вони розпізнавані у спекотного вирі сну?

 

Перемінились вони навзаєм – на сутіні, тіні й шуми,

Одні проти одних висновують з лона квітного (це – ціна)

Ті з дивОвищ, що вихор тихо умовляє озера дну!

 

Папороть тіні лататтю кине, отже, лілія знов

Спогад там понесе, де човен води розверз наскрізно,

Разом із тінню метелика, який був цю воду пив.

 

Верба стелить на трави – знайому імлі з помов

Дівчини тінь, що йшла колись цими садами слізно,

Жоломійка сади вигравала – у веснянці когось, хто снив.

 

Обіч дуба – в якійсь скіснІй геть обрізана перспективі

Тінь розпукнутої, як брунька, невідомої хати, й віти.

Хата раптом колись настане, стовбур дуба зруйнує...

 

А від тої моєї постаті, що імріє у дива мливі,

Хоч зненацька до ніг лягає, – опадає на квіти

Бога тінь – жаска, понадмірна: тінь що є і пульсує!

 

VIII

Вийди ж, лісе, із нетрів, з надрищ! Вийди із лігв вітрів

І зачаєних розквітів, що дрімотно й зеленокружно

Вперті в землю, у жар задивлену з тіней і прохолод!

 

Вийди раптом із нір і з кублищ, з безіменних ярів,

З хащ, утоплених в мочарі – з очеретів, поврослих тужно

В плес свічада, які подвоюють сон свій і сонність вод!

 

Вийди з пряноща змедовінь, бо заплутались леготи

Материнки з кропивою і рум’янку з осотом в рові,

Де зашиті у тінь чорноземність і звільглість тиш!

З гнізд пташиних, з яких бринять сонцю щебети й реготи

Безтурботністю цвіркотань, розпробуджених в слові,

Що бездумно втекло із губ – нічиїх – у клечання ніш!

 

Вийди! Валом зеленозелим кань на душу крізь мрії,

Щоб до смерті себе підгонити наснаганням в зеніті,

Що виходить тобі назустріч – в даль, і в час, і в немить!

 

І з’явися – шумкий, великий – в сонцевирі, в завії,

Повний страху в моїх очах, і в небесних – блакиті,

З серцем, спраженим, як валун, що у грудях тяжить!

 

Забороло відкрий нараз, празеленістю сутніх ліній

Непізнанне лице яви, пребожественне, яросливе,

Що предвічно з-поза кущів непокоїть мене крізь сміх!

 

Хай увесь відіб’юся твій у зіниці твоїй орлиній,

Хай побачу в ній відсвіт чар, незбагненне й мисливе,

Хай дізнаюся, чим я був – твій, тобі, в снах твоїх!

 

IX

Ліс підняв зі своїх барлогів підземних парнИх на вершечок

Душу, що впИлась сучками премногими в коловорот живичний

Снів про сонце, задивлене в шпиці колісні смоляних кіл...

 

Безліччю білячих богів шумуючи, вилуплених з гніздечок,

Йшов до мене – зігрітий яро, великий, крізь сміх – величний,

Видихаючи надміри пущ своїх, і озер, і суцвіть, і бджіл.

 

Після довгих нестріч, небачень – знов страхів, і надії, й сили

Ми набралися, щоб зійтися в день яскріючий. Наші лиця

Повні сонячного змужніння, змін підземних; ясне – й туман!

 

Крізь недоспані у розлуці сотні півночей – спорохніли! –

Бачу постать свою маленьку, відображену в хащ зіницях, –

І вона зелениться птицям, як далекий-далекий лан.

 

Навіть знаючи, що пахучі грози нам навздогАд помстяться

За цю видиму через оболок небу зустріч нашу сьогодні,

Ми тривали – дві давні туги, смутки, виповзлі з нір – в шатро!

 

Я чекав, поки сновидіння всі мої до нього зземняться,

Щоб у тіні густої папороті понасичувати безодні,

Ну а він дожидав, що в ньому мій впросториться дух, нутро!

 

Один в одного ми вглядалися – неошукані, довго й радо, –

І напоювались навзаєм трунком цвіту з глибин і мряк

Зеленіючи – він і я – сокровенністю шат і віт.

 

Аж в мерехкотіннях помітивши власних тіней щільну громаду,

Коли нас розділив зненацьким ручаєм перший переляк,

Відступили ми – всяк до себе, в морок власний, у власний світ.

 

X

Я вже знаю, що скрізь навколо – поза мною і – далі

Юрми поглядів закохАння з-за кущів і з-за квітів

Ждуть, чигають на мить наближення мого серця до зір!

 

Я вже знаю, що означають в глибині алеї емалі

Тіні – те, що крізь листя сіючись, опадає в засвіття сіті,

Проти сонця, уздовж землі, а ступням моїм – набакир!

 

Все – дощенту – явленносуще! Все – по вінця – клекоче в пінній

Відображень взаємних дивності! Глянь крізь хвою на сиві

Небеса, чи на плесо озера – тільки очі примруж!..

 

Бог змішався в моїх очах з блиском сонць, що на іній

Вбігли золотом, – але й з шурхотом веретільниць в кропиві,

І з солодкою кров’ю уст в поцілунку, і з чадом руж!

 

Задзвени, Зелена Годино! Безсоромний любові шалом

Пломеній, запахущий світе, ти жалоби позбувся пливко

За блукальцем, сиріч за мною, що ховався від тебе в біль!

 

Ось я йду на осоння, знаючи, що стаю тут живим кристалом

Для дерев, по дорозі стрінутих, і для птаха, що дзьоб з поживком

Ще занурить в мої вуста, відображені серед хвиль.

 

Що приснився я і привидівся цим – в буянні – квіткам і зелам,

Що приліг я на їх життя, наче бусол на луг, – пробачте,

Понад себе я розквітаю, понад себе триваю сам!

 

О струмки, із яких веселка й небеса озирають села!

О гущавини див лісних! О рослини в цвіту, що бачите

Мій на землю прихід раптовий – сон, і сонність, і слава вам!

 

 

 

 

Zielona Godzina

 I

Rozechwiały się szumne gałęzi wahadła

Snem trącone! Wybiła Zielona Godzina!

Wynijdź, lesie, z swej głębi, ty nasz i nie nasz!

 

Czyjaż dusza w twe gąszcze znowu się zapadła?

Czyjaż twarz się strumieniom twoim przypomina ?

Jeszcze moja przed chwilą już niczyja twarz...

 

Dziwno mi, że ją widzą wód prądy i drzewa,

Tę samą a już inną, i szepczą: To ona!

Zbłąkaną poza nami Bóg przywrócił nam!...»

 

to Mamże dziś po jej rysach poznać las, co śpiewa ?

Wszak mówiłem: gdy przyjdzie Godzina Zielona

Oddam lasom co leśne, choćbym zginął sam!...

 

 II

I przyszła!... Czują mrowisk ruchliwe pagóry,

Że to ja po nich stąpam, rwąc pajęczyn gazę,

Skrzącą się, jak sam poblask znikąd i bez tła...

 

Cisza, dławiąc się w kwiatach, brzmi echem w lazury,

Jakby właśnie, do kwiatów mająca urazę,

Niewidzialna dziewczyna, głośno płacząc, szła!

 

Duchu mój, wrażę ciebie, niby dziób bociani,

W mokradła, żab oddechem nabrzmiałe i wzdęte,

Byś poznał woń pod ziemią zaczajonych wód!

 

W tobie znojny szmer wężów, śmierć zdybanej łani,

Nagła czerwień wiewiórek i zbóż złoto święte,

I skwary macierzanek i paproci chłód.

 

Jakże las, wespół z tobą zieleniąc się, dyszy!

Wzdłuż polany przed chwilą wędrowny cień kruka

Przemknął, ledwo ukosem tykając mych brwi.

 

Zdaje mi się, że teraz w tym znoju, w tej ciszy,

Kiedy dzięcioł do dębu pierwszego zapuka

Czyjejś chaty dalekiej rozewrą się drzwi!...

 

 III

Kochajcie mnie, kochajcie, wy gęstwy zieleni,

Wypełzło z nor podziemnych na jasność przestworu,

Zrodzonego w tym samym, co me serce, dniu!

 

I wy, senne gromady powikłanych cieni,

Z głębi słońca na zawsze wygnane w zmierzch boru,

I ty stary, uparty, niewzruszony pniu!

 

I ty, skrętna jemioło, coś zwykła na dębie,

Wieszać gniazda czepliwe dla ciszy, nim jeszcze

Snem się złotym opierzy, by ulecieć w świat!

 

I ty wąski strumieniu, co w srebrnym obrębie

Taisz niebo dla szczura wodnego, gdy w dreszcze

Fal twych wpada, nadbrzeżny potrącając kwiat!

 

Kochajcie mnie, kochajcie! Bo mnie wicher mroźny

Gnał ku wam z gwiazd bezleśnych aż na tamtą stronę

Życia, gdzie w zieloności wypoczywa skroń!

 

Kochajcie mnie, kochajcie, bom miłością groźny!

Nie znam granic ni kresów! Pożądam i płonę!

Płonący wołam światu: Razem ze mną płoń!

 

 IV

Dziewczyno, nim się w mojej odbijesz źrenicy,

Musisz przebrnąć splątane zieloności zwoje,

Co od dawna mych oczu zaprószyły głąb.

 

Leśno tam i cieniście, jak w owej krynicy,

Gdzie drzew wierzchy tkwią na dnie. Nie patrz w oczy moje,

Bo twą postać przesłoni pierwszy z brzegu dąb!...

 

Długo one te oczy zbłąkane wśród jarów

Zbierały kwiaty żywe i śmiertelne zioła,

Zważając na motyli dookolny tan.

 

Dzisiaj głąb ich to leśny a widzący parów...

I nie wiem, czy śmierć kiedyś udźwignąć podoła

Ducha jagód purpurą przeciążony dzban!

 

Nieraz one te oczy wpatrzone gwiaździście

W słońce, światłem rozprysłe po dębowych sękach,

Czuły, jak w nich dojrzewa i paproć i wrzos...

Więc im dano na miłość poglądać przez liście,

Nikłym cieniem na moich pełgające rękach,

Co za chwilę, dziewczyno, rozplotą twój włos.

 

Że też tymi oczyma, gdzie las ma schronisko,

Zdołałem postrżec ciebie w twej chacie za rzeką,

Gdy się wokół i dalej rozpłomienił czas!

 

Lecz choćbyś do mej piersi przywarła się blisko,

Zawsze będę cię widział cudownie daleką

Przez ukryty w mych oczach, nie znany ci las!

 

V

Czylim światów tajemnych zjawionym przedmurzem,

Na które drzewa cień swój kładą nieprzytomnie?

Ciało moje na brzegu, reszta w mroku den.

 

Jam jest miejsce spotkania łez ze złotym kurzem

Słońca, ptakom widnego!... Oto bór śni o mnie

Sen, liśćmi zaprószony, galęzisty sen!

 

Śni, że idę, nie wiedząc ni dokąd, ni za czem

Ku bezcelom, zapadłym w nieprzebytą ciszę,

Gdzie wszystko jest bez nazwy, bez granic, bez tchu.

 

Na rękach niosę strumień, potrząsany płaczem,

I uśmiechem go koję i do snu kołyszę,

By go złożyć pod skałą na trawie na mchu.

 

Brzozy, nagle od ziemi oderwane łona,

Idą za mną, by drogę śpiewaniem mi skrócić

I marzeń dźwigaczowi leśnych przydać sił...

 

Wiedzą, że blady strumień na ręku mym kona,

Że go trzeba zdać kwiatom i ziemi przywrócić,

Że go trzeba pogrzebać, by dzwonił i żył.

 

I grzebiemy go wspólnie i żyje i dzwoni,

Za kres boru wybiega, w nieskończoność polną,

By się sycić odbiciem najzieleńszych niw.

 

A brzozy z trwogą na mnie patrzą z swej ustroni,

Bo wiedzą, że mnie w ziemi pogrzebać nie wolno,

Żem inny, niepodobny odmieniec i dziw!

 

VI

W parowie, pod leszczyny rozchełstanym cieniem,

Spadły z nieba bezwolnie wraz z poranną rosą

Drzemie Bóg, w macierzankach poległy na wznak.

 

Dno parowu rozkwita pod jego brzemieniem.

Biegnę tam, mokre trawy czesząc stopą bosą,

Schylam się nad drzemiącym i mówię doń tak:

 

Zbudź się, ty ptaku senny! Ty ćmo wielkanocna,

Co zmartwychwstajesz pilnie, by lecieć w ślepotę

Świateł gwiezdnych, gdzie w mroku spala się twój czar!

 

Zbudź się! Słońce już wstało! Niech twa dłoń wszechmocna

Zrywa kwiaty te same, com we włosy złote

Mej dziewczynie zaplatał, jak twój z nieba dar!

 

Zbudź się! Pierwszego szczygła zapytaj o drogę

Do chaty, gdzie po nocach przez okienic szpary

Śmiech mój i me nadzieje patrzą w wonny świat!

 

Pójdziem razem! Ramieniem własnym cię wspomogę!

Pokażę ci sny nasze i nasze moczary

I słońce w oczach ptaków, zapatrzonych w sad!...»

 

Tak doń mówię i dłonią, wyciągniętą mężnie

Nad nim, jak nad zwaloną od uderzeń bramą,

Trafiam na jego ku mnie wyciągniętą dłoń!

 

I zgaduję oczyma wodząc widnokrężnie

Że on do mnie z parowu modlił się tak samo,

Jak i ja nad parowem modułem się doń!...

 

VII

Dzwoń, Zielona Godzino! Płomień się goręcej,

Dniu, szelestem gałęzi zwabiony z mgieł dali!

Poznaj się, duszo moja, po zapachu traw!

 

Tyś jest kwiatem i drzewem, mniej nieco a więcej...

Przez las biegnie sen wioseł o słońcu na fali

Teraz mi całą ziemię przebyć w bród i wpław!

 

Skwar widmem złotych siekier uderzył w drzew tłumy!

Trzebaż im ponadawać raz jeszcze imiona,

By je poznać w zamęcie upalnego snu?

Zamieniły się wzajem na cienie i szumy,

Wysnuwając wbrew sobie z rozkwitłego łona

Dziwy, wichrem wmawiane jeziornemu dnu!

 

Paproć rzuca cień lilii, co w nikłym kielichu

Dźwiga wspomnienie łodzią rozszemranej wody

Wespół z cieniem motyla, co tę wodę pił.

 

Wierzba ściele na trawie mgłom znany ze słychu

Cień dziewczyny, idącej kędyś przez ogrody,

Wyśpiewane z fujarki przez kogoś, co śnił.

 

Wpobok dębu w ukośnym majaczy skróceniu

M Cień rozwartej na słońce, niewiadomej chaty,

Która kiedyś powstanie, burząc jego pień...

 

A od mojej postaci, widnej mi w marzeniu,

Znienacka u stóp legły upada na kwiaty

Cień Boga ponadmierny, niespokojny cień!

 

 VIII

Wynijdź, lesie, z swej głębi! Wynijdź z legowiska

Zaczajonych rozkwitów, zieloną drzemotą

Wpartych w ziemię, po ciemku zapatrzoną w znój!

 

Wynijdź nagle z nor wszystkich, z jarów bez nazwiska,

Z kniej zapadłych w moczary z trzcin wrosłych tęsknotą

W wód zwierciadła, by zdwoić sen nad wodą swój!

 

Wynijdź z woniejącego na wiatr pogmatwania

Macierzanek z pokrzywą, zaszytą w cień rowu,

Gdzie pełno czarnoziemnych, zwilgotniałych cisz!

 

I z gniazd ptasich, skąd radość słońcu się odsłania,

Beznamysłem świegotu, dająca moc słowu,

Zbiegłemu z ust niczyich w zmierzch zielonych nisz!

 

Wynijdź! Wałem zieleni spadnij na mą duszę,

Przynagloną do śmierci spełnieniem zachwytu,

Wyszłego na spotkanie tobie w dal i w czas!

 

Zjaw się szumny i wielki w słońca zawierusze,

Pełen jeszcze na oczach zgrozy i błękitu,

Z sercem, w piersi ciążącym, jak rozgrzany głaz!

 

Uchyl nagle przede mną zielonej przyłbicy,

Ukaż twarzy nieznanej boskość i zaklętość,

Co wiecznie spoza krzewów niepokoją mnie!

 

Niech odbiję się cały w twej sępiej źrenicy,

Niech zobaczę tych odbić czar i niepojętość,

Niech się dowiem, czym byłem dla ciebie w twym śnie?

 

 IX

Zdźwignął las ze swych parnych pod ziemią barłogów

Duszę, wbitą sękami w żywiczne zamęty

Snów o słońcu, wpatrzonym w szprychy smolnych kół...

 

Szumiąc mrowiem wylęgłych z gniazd wiewiórczych bogów,

Szedł ku mnie zgrzany wiosną, wielki, uśmiechnięty,

Wzdychający nadmiarem swych jezior i pszczół.

 

Po długim niewidzeniu nowych zgróz i mocy

Nabraliśmy, by zejść się w dzień zmowny i jasny,

Pełni zmężnień słonecznych i podziemnych zmian!

 

Skroś tysiąc nieprzespanych w rozłące północy

Odbity w jego oku widzę kształt mój własny,

Zieleniący się ptakom, jak daleki łan.

 

Wiedząc, że wonne burze na oślep się zemszczą

Za to nasze niebiosom widne z chmur spotkanie,

Trwaliśmy dwie tęsknoty, z nor wypełzłe dwóch!

 

Jam czekał, aż się moje sny ku niemu zziemszczą,

Aby w cieniu paproci zrosić swe otchłanie,

A on czekał, aż w nim się rozlegnie mój duch!

 

I długo my patrzyli w siebie niezwiedzeni,

Wonią głębin rozkwitłych pojąc się nawzajem,

Zieleniąc się na przemian tajnią swoich szat.

 

Aż dojrzawszy z kolei gromadę swych cieni,

Gdy nas pierwszy lęk nagłym rozdzielił ruczajem,

Cofnęliśmy się każde w swą ciemność, w swój świat.

 

 X

Teraz ja wiem, że wokół poza mną i dalej

Tłumy spojrzeń miłosnych zza krzewów i kwiatów

Czyhają na zbliżenie mych piersi do zórz!

Teraz ja wiem, co znaczy u wylotu alej

i Cień, upadły z przesianych przez liście zaświatów,

Słońcu na wspak, a ziemi i mym stopom wzdłuż!

 

Wszystko widzi się! Wszystko pełni się po brzegi

Czarem odbić wzajemnych! Spojrzyj przez igliwie

W niebiosy, a w jezioro poprzez płotów chrust!...

 

Bóg się zmieszał w mych oczach z brzaskiem słońc, na śniegi

Wbiegłych złotem iż szmerem jaszczurek w pokrzywie,

I z wonią bzu i z słodką krwią dziewczęcych ust!

 

Dzwoń, Zielona Godzino! Miłością bezwstydny

Płomień się, wonny świecie, pozbyty żałoby

Po mnie, com długo krył się przed tobą w mój żali

 

Idę oto na słońce, wiedząc, żem wskroś widny

Drzewom, w drodze spotkanym, i ptakom, co dzioby

Zanurzają w me usta, odbite wśród fal.

 

Żem się przyśnił i zwidział tym kwiatom i ziołom,

Żem się pokładł na życiu, jak żuraw na łące

Ponad siebie rozkwitam, ponad siebie trwam!

 

O, ruczaje, skąd niebo przygląda się siołom!

O, gąszcze dziwów leśnych! O, kwiaty, widzące

Mój na ziemi zjaw nagły sen i chwała wam.

 

Глухоніма (Głuchoniema)

У селі нашім є така і глуха й німа дівка.

Хочеш чуть її голос, як зорить на дорогу,

В її оці зачаєна говірлива наспівка.

А прибилась іздалеку, з невідомо якого.

 

Невідома фамілія й сон, про неї наснЕнний

Смерть хіба лиш позве її, мовить ймення на грані…

Я – хотів бути смертю їй, щоб в глухому мовчанні

Віднайти струну Божу, звук струни сокровенний.

 

Я гадав, що коли мене вічність втягне у безум,

Пригорщ глини ввімну я в грудь німотну дівчИни,

Лебедине ячання загукоче в долини

Й на озерах розбудить лебедівен над плесом!..

 

 

У селі нашім є така річка біла аж синя,

Якийсь дід сіть занурював у глибінь, що й не дихав,

Я питаю про річку – він відказує стиха:

«Важко те називати, що тече в далечІнях...

 

Одні кажуть, що Тикич, другі кажуть – Могила,

Ще хтось каже: Далека, інші: Ближня, виходить.

Я старий, я вже знаю: безіменні ці води...

Що ріці з того імені; як у снах дно згубила!..»

 

У селі нашім маються надвечір’я казкові,

Як зоря перетворює світ на сон про нестале,

Тоді будяться в душах поторочі бузкові

Думки й згадки про речі, які не існували.

 

В такий вечір я бачив, як глуха і німа

Із душею, що схожа на вмерлого птаха,

Безголоса співачка, ліра в страсі без страху,

Йшла до річки, вітала її дланьми двома.

 

Стала там, як людина: чує все, хоч не хоче, –

Й сіть коси золотої опустила в затон.

Невідничка! – запрагла голубиний свій сон,

Що на дні ріки власним її гласом туркоче!

 

Або, може, жадала ця відважна ловчиня

Відсвіт свій упіймати в сіть – умінням чи чаром,

Бо вважала, що відсвіт, з мови людської даром,

Людям все розповість – все, чим мовкла донині!

 

Раптом косу струсила. Зір вогнями загравши,

Впало світло відвічне, притьмяніле і сонне...

Поміж ніччю і днем, всім чужа й безборонна,

Над рікою без імені – безіменна, як завше...

 

Głuchoniema

We wsi naszej jest jedna głuchoniema dziewka.

Pragniesz głos jej posłyszeć, gdy patrzy w lazury,

Bo w jej oku się tai gadatliwa śpiewka.

Przyszła do nas z wsi obcej, nie wiadomo której.

 

Nikt nie zna jej nazwiska ni snu, co ją stworzył –

Chyba śmierć ją zawoła kiedyś po imieniu...

Ja – chciałem być jej śmiercią, aby w jej milczeniu

Znaleźć strunę, na której Bóg dłonie położył.

Myślałem, że gdy w złotym wieczności obłędzie

Garścią ziemi uderzę w niemą pierś dziewczyny,

Pierś ta dumką łabędzią zahuczy w doliny

I zbudzi na jeziorach uśpione łabędzie!...

 

We wsi naszej jest jedna rzeka bardzo blada,

Dziad jakiś nurzał sieci w falistej głębinie –

Pytam go, co za rzeka? – a on odpowiada:

‘’Trudno dać imię temu, co w dalekość płynie...

 

Mówią jedni, że Tykicz, drudzy. że Mohiła,

Inni mówią: Daleka, a zaś inni: Bliska –

Ja stary wiem, że nie ma ta woda nazwiska...

Co rzece po imieniu; gdy w snach dno zgubiła!...’’

 

We wsi naszej nieziemskie bywają wieczory,

Gdy zorza świat przemienia w sen o snach nietrwały,

Wtedy w duszy się rodzą fioletowe zmory

I wspomnienia o rzeczach, które nie istniały.

 

W taki wieczór widziałem, jak ta głuchoniema

Z duszą do umarłego podobną słowika,

Ta śpiewaczka bezgłośna, lira bez lirnika,

Szła ku rzece, witając ją dłońmi obiema.

 

Tam stanęła, jak człowiek, co nie słysząc, słucha –

I złotą sieć warkocza zanurzyła w głębi.

Rybaczka! – chciała może złowić sen gołębi,

Który własnym jej głosem na dnie rzeki grucha!

 

Albo może pragnęła ta łowczyni śmiała

Chwycić własne odbicie w sieć złocisto-płową,

Myśląc, że ono, ludzką obdarzone mową,

Opowie ludziom wszystko, o czym wciąż milczała!

 

Nagle strząsnęła sploty. Ognie zórz ją złocą,

Jak światłość wiekuista, przyćmiona i senna...

Obca sobie i światu, między dniem a nocą

Nad bezimienną rzeką stoi bezimienna...

 

 

У малинових хащах (W malinowym chruśniaku)

***

W malinowym chruśniaku…»)

У малинових хащах, від цікавого ока

З головою сховавшись в кущі – не годину

Ми зривали за ніч придоспілу малину.

Твої пальці були закривавлені соком.

 

Джміль гудів басовито, ніби сварячи квіти,

Бік промінню підставив листочок несмілий,

Павутиння старого діадеми яскріли,

Жук рудий виповзав на осоння пригріте.

 

Жар з малинника вверх підіймався покатом

Шепіт тихнув, шарівся, як малини червоні.

Я губами збирав із твоєї долоні

Пипки ягід, просяклі твоїм ароматом.

 

І зробилась малина знаряддям любові,

Щонайпершого пестоща – з неба і з раю –

Що п’янить сам себе, бо себе тільки знає,

І жадає повторення – в подиві – в нові.

 

І не знаю, як сталось – блискавично і млосно –

Ти торкнулась губами до чола мого голого

Я вхопив твої руки – ти віддала серйозно

А малинові хащі стояли навколо.

***

W malinowym chruśniaku

W malinowym chruśniaku, przed ciekawych wzrokiem

Zapodziani po głowy, przez długie godziny

Zrywaliśmy przybyłe tej nocy maliny.

Palce miałaś na oślep skrwawione ich sokiem.

 

Bąk złośnik huczał basem, jakby straszył kwiaty,

Rdzawe guzy na słońcu wygrzewał liść chory,

Złachmaniałych pajęczyn skrzyły się wisiory

I szedł tyłem na grzbiecie jakiś żuk kosmaty.

 

Duszno było od malin, któreś, szapcząc, rwała,

A szept nasz tylko wówczas nacichał w ich woni,

Gdym wargami wygarniał z podanej mi dłoni

Owoce, przepojone wonią twego ciała.

 

I stały się maliny narzędziem pieszczoty

Tej pierwszej, tej zdziwionej, która w całym niebie

Nie zna innych upojeń, oprócz samej siebie,

I chce się wciąż powtarzać dla własnej dziwoty.

 

I nie wiem, jak się stało, w którym okamgnieniu,

Żeś dotknęła mi wargą spoconego czoła,

Porwałem twoje dłonie – oddałaś w skupieniu,

A chruśniak malinowy trwał wciąż dookoła.

***

(Śledzą nas... Okradają z ścieżek i ustroni)

Нас чатують. Крадуть нам криївки і спуди

Тяжко знайдені нами – аж блідну в облозі!

Квапно нам – до цілунків, до шалу, що буде,

Ми жадаєм тіла пізнавати в знемозі.

 

Всупокір перешкодам, ми – безрадно-урочі –

Одне одного всотуєм – джмелик і рожа.

А як, втомлені пристрастю, змружуєм очі –

Дізнаємо, що вийшли з обіймів і з ложа.

 

Так ніхто не дивився – з-під ягід чарунків,

Так ніхто не тонув у живій насолоді,

Не занурив бездомних громадку цілунків

Між малину, на ложе, жадання на споді.

***

(Śledzą nas... Okradają z ścieżek i ustroni)

Śledzą nas... Okradają z ścieżek i ustroni,

Z trudem przez nas wykrytych. Gniew nasz w słońcu pała!

Śpieszno nam do łez szczęścia, do tchów naszych woni,

Chcemy pieszczot próbować, poznawać swe ciała.

 

Więc na przekór przeszkodom źrenica bezradna

Chłoniemy się nawzajem, niby dwa bezdroża,

A gdy powiek znużonych kotary opadną,

Czujemy, żeśmy wyszli z uścisków i z łoża.

 

Nikt tak nigdy nie patrzał, nie bywał tak blady,

I nikt do dna rozkoszy ciałem tak nie dotarł,

I nie nurzał swych pieszczot bezdomnej gromady

W takim łożu, pod strażą takich czujnych kotar!

***

(***Taka cisza w ogrodzie)

У саду така тиша, що ховає в утробі

Сотні звуків – всяк тане у ній і зникає.

Білка мідна промчала сосниною, краєм,

Капустянка гойдає себе на кропі.

 

Самовільно, співуче, мов з крові і плоті,

Рине з яблуко в трави, зірвавшись з галузки,

По дорозі ламаючи мертве на друзки,

Порохно ж – л??? едь припізнене – падає потім.

 

Плід схопила, у м’якоті зуби затисла –

Й простягаєш мені: квапно, щиро, любовно

Я гризу там, де ти – в мить до того – надгризла,

Білозуба й розсміяна – щедро і повно.

***

Taka cisza w ogrodzie

Taka cisza w ogrodzie, że się jej nie oprze

Żaden szelest, co chętnie taje w niej i ginie.

Czerwieniata wiewiórka skacze po sośninie,

Żółty motyl się chwieje na złotawym koprze.

 

Z własnej woli, ze śpiewnym u celu łoskotem

Z jabłoni na murawę spada jabłko białe,

Łamiąc w drodze kolejno gałęzie spróchniałe,

Co w ślad za nim – spóźnione – opadają potem.

 

Chwytasz owoc, zanurzasz w nim zęby na zwiady

I podajesz mym ustom z miłosnym pośpiechem,

A ja gryzę i chłonę twoich zębów ślady,

Zębów, które niezwłocznie odsłaniasz ze śmiechem.

***

(***Hasło nasze ma dla nas)

Наш пароль має власні тривання таємні.

Лампа в тебе – ми так укладали умову –

Має згаснути спершу – і засяяти знову.

На цей знак трачу подих. Сходи – знаю – вже темні.

 

Ждеш з рукою на клямці, наче тінь при портьєрі.

Ця долоня твоя – пожадання люстерце.

Ти ж мої дві долоні притискаєш до серця,

Всім єством завмираючи у переддвер’ї.

Прокрадаюся тихо, наче злодій, і ревно –

Поміж меблями, смерку сягнувши заглибин.

Сама стелеш постелю – чародієш аж ніби,

Щоби пестощі наші чулись добре і певно.

 

Зазвичай мовчимо – всі слова тут намарні –

Доки стелиш полотна й шовки білосніжні.

Маєш руки – як диво, турботливі й ніжні.

Я кохаю їх так – бо твої, бо прегарні.

***

(***Hasło nasze ma dla nas)

Hasło nasze ma dla nas swe dzieje tajemne:

NocLampa, gdy noc już zdąży świat mrokiem owinąć,

Winna zgasnąć w tej szybie, a w tamtej zapłonąć.

Na znak ten oddech tracę. Już schody są ciemne.

 

Czekasz z dłonią na klamce i, gdy drzwi otwiera,

Tulę tę dłoń, co jeszcze ma chłód klamki w sobie,

A ty wzamian przyciskasz moje ręce obie

Do serca, które zawsze u drzwi obumiera.

 

Wchodzę ciszkiem, jak gdyby krok każdy knuł zbrodnię,

Między sprzęty, co dla mnie są sprzętami czarów.

Sama ścielesz swe łóżko według swych zamiarów,

By szczęściu i pieszczotom było w nim wygodnie.

 

I zazwyczaj dopóty milczymy oboje,

Dopóki nie dopełnisz podjętego trudu.

MiłośćIleż w dłoniach twych pieczy, miłości i cudu!

Kocham je, kocham za to, że piękne, że twoje.

***

(***Zazdrość moja bezsilnie po łożu się miota)

Моя ревність безсило метається ложем:

Хто торкавсь тебе там, де найбільш сокровенне?

Чи між ласк твоїх, пестощів, пройнятих дрожем,

Є одна хоч – лиш наша, єдино для мене?

 

Злість мою твої сльози не вистудять, мало

Мати гордість, бо й гордість вкриває пилюга.

Стомільйонний обридлий джиґун, волоцюга.

Селадон жалюгідний – так мене ти назвала,

 

Гола – геть вислизаєш. В сусідній кімнаті

Ти ридаєш, загублена в плАчу пустелі.

І я знаю, що ти на прим’ятій постелі –

Мов нага потопельниця в білім лататті.

 

Мчу туди. Плач згасає, як зірка на небі.

У калачик згорнувшись, цілком нерухома,

Наче мертва, лежиш, свого болю свідома,

Аж зненацька за руку мене тягнеш до себе.

 

Цілком мокра від сліз, вся спітніла, по танці,

Чи по герцю зі мною – ще зі мною в сплетінні!

Твоїх ніжок розтулені в пестощах пальці

Поціловані мною стократ – і безцінні.

***

Zazdrość moja bezsilnie po łożu się miota:

Kto całował twe piersi, jak ja, po kryjomu?

Czy jest wśród pieszczot choć jedna pieszczota,

Której, prócz mnie, nie dałaś nigdy i nikomu?

 

Gniewu mego łza twoja wówczas nie ostudzi!

Poniżam dumę ciała i uczuć przepychy,

A ty i odpowiadasz, żem marny i lichy,

Podobny do tysiąca obrzydłych ci ludzi.

 

I wymykasz się naga. W przyległym pokoju

We własnym się po chwili zaprzepaszczasz łkaniu

I wiem, że na skleconym bezładnie posłaniu

Leżysz, jak topielica na twardym dnie zdroju.

 

Biegnę tam. Łkania milkną. Cisza niby w grobie.

Zwinięta, na kształt węża, z bólu i rozpaczy

Nie dajesz znaku życia – jeno konasz raczej,

Aż znienacka za dłoń mię pociągasz ku sobie.

 

Jakże łzami przemokłą, znużoną po walce

Dźwigam z nurów pościeli w ramiona obłędne!

A nóg twych rozemknione pieszczotami palce

Jakże drogie mym ustom i jakże niezbędne!

 

 

***

(***Z dłońmi tak splecionymi...)

Склавши руки під щічку, в подушковий вилом,

Задивившись в видіння, мені недосяжне,

Раптом плачеш вві сні, і – здригнувшись всім тілом –

Порятунку благаєш – жагуче й протяжно.

 

Ти ще плачеш – а я вже звиваюсь змією,

А ти гоїшся в мені, вся ущент кровоспинна,

Всю тебе я цілую – груди, стегна й коліна,

І плече, і сорочку, і усе що під нею.

 

Нагодований диханням пряно-медовим,

Не спитаю про сни і видіння. Над ранок

Поцікавлюсь: ну як? – промінь вийде з фіранок,

Ти щось скажеш невлад – я всміхнуся: чудово!

***

Z dłońmi tak splecionymi, jakbyś klęcząc, spała,

W niedostępne mym oczom wpatrzona widzenie,

Płaczesz przez sen i wstrząsem wylęklego ciała

Błagasz o nagłą pomoc, o rychłe zbawienie.

 

Jeszcze płaczu niesytą do piersi cię tulę,

A ty goisz się we mnie, niby lgnąca rana,

A ja płacz twój całuję, biodra i kolana

I ramię i zsuniętą z ramienia koszulę.

 

Lecz karmiony ust twoich spłakanym oddechem,

Nie pytam o treść widzeń. Dopiero z porania

Zadaję ciemną nocą tłumione pytania.

Odpowiadasz bezładnie – ja słucham z uśmiechem.

***

(***Wyszło z boru ślepawe, zjesieniałe zmrocze)

Вийшло з бору присмеркле, сліпаве, зжовтніле,

Самозроджене з себе в знегадці дрімливій.

Ще не звикле до неба, що хмарне і біле,

Світ обнюхує – незрозумілий, грімливий.

 

Поринає в калюжу тирхата утроба,

Що манить, наче миска, – голодна на вдачу,

Висисає із квітів кров червоно-гарячу –

Й каламуть мацаків смужить шлях, як оздоба.

Звір цей в світі задовго не втне потривати,

Бо усе, що навколо, – отруює, нищить.

Та коли хребетання погладиш кудлате,

Він з мурчанням до ніг припаде – щоб поближче.

***

Wyszło z boru ślepawe, zjesieniałe zmrocze,

Spłodzone samo przez się w sennej bezzadumie.

Nieoswojone z niebem patrzy w podobłoczne

I węszy świat, którego nie zna, nie rozumie.

 

Swym cielskiem kostropatym¹ kąpie się w kałuży,

Co nęci, jak ożywczych jadów pełna misa,

Czołgliwymi mackami krew z kwiatów wysysa

I ciekliną² swych mętów po ziemi się smuży.

 

Zwierzę, co trwać nie zdoła zbyt długo na świecie,

Bo wszystko wokół tchnieniem zatruwa i gasi,

Lecz, gdy ty białą dłonią głaszczesz je po grzbiecie,

Ono, mrucząc, do stóp twych korzy się i łasi.

***
(***Czasami mojej ślepej posłuszny ochocie)

А буває, що я, розбуялий у хіті,

Хочу мати слугиню – на хміль і на солод,

Щоби пестощем потамувала мій голод –

Ти ж вигадлива в ласках і найкраща на світі.

 

Як коса твоя – вибухле зілля – несміло

Обвіває мій дух саду подихом пряним,

Я торкаюсь коси – почуваюся п’яним –

І губами вслід дрожу проводжу по тілу.

 

Я радію, як ти виціловуєш – щира –

Мої груди кошлаті, повні в любощах моці.

В них примарюю груди могутнього звіра –

І стараюсь, як пестиш, звіра мати на оці.

***

Czasami mojej ślepej posłuszny ochocie

Pragnę w tobie mieć czujną na byle skinienie

Sługę, co pieszczotami gasi me pragnienie,

A ty jesteś tak zmyślna i zwinna w pieszczocie!

Gdy twój warkocz, jak w słońcu wybujałe ziele,

Tchem rozwartych ogrodów mą duszę owionie,

Głowę twą, niby puchar, ujmuję w swe dłonie

I wargami w ślad dreszczu prowadzę po ciele.

 

I raduję się, śledząc tę wargę, jak zmierza

Do mej piersi kosmatej, widnej¹ w niedomroczu,

W której marzę pierś w lesie ryczącego zwierza

I staram się, gdy pieścisz, nie tracić go z oczu.

***
(***Ty pierwej mgły dosięgasz)

 

Ти першою мли сягаєш – я йду за тобою, рідна,

В ті ж нетрі гулкі запАстися і прагну, і поспішаю

Ти бліднеш в хвилину шалу – і я за тобою блідну,

І твій відшукавши безмір – я сам гублЮся в безкраю.

 

А потім вдивляюсь в очі: чи добре тобі, чи мило,

Чи досить зімління щастя, чи в млості – солодкі злети,

Зминаю твої долоні, мов квіти кладу в букети,

Щоб п’ясті доцілувати до хрящиків і до жилок.

 

А кісточки випинаються, і кожна – мов та церковка,

Мов кісточка коло кісточки плодів, що самі – як диво,

Всі горнуться, припадають до вуст моїх несміливо,

Зачаєні в їхніх власних, нагрітих ласкою сховках.

 

А дотик будить зворушення, занедбані відпочатку,

Даєш мені цілувати зап’ясток – і знов, і знову,

Дитиннішаєш в обіймах, у пестощах – як пташатко,

Ще мить – і тобі, маленькій, наспівую колискову.

***
Ty pierwej mgły dosięgasz

Ty pierwej mgły dosięgasz, ja za tobą w ślady

Zdążam, by się w tym samym zaprzepaścić lesie,

I tropiąc twoją bladość, sam się staję blady,

I zdybawszy twój bezkres, sam ginę w bezkresie.

 

A potem wzieram w oczy, by zgadnąć, czy dość ci

Omdlenia, co się nogom udziela, jak szczęście,

I twe dłonie, jak w pąki, mnę w zdrobniałe pięście,

By się w nich docałować twych chrząstek i kości.

 

A one wypukleją na dłoni przegibie,

Niby pestki owoców, zróżowionych znojem,

I nieśmiałym do ust mych garną się wyrojem,

Zatajone w swej ciepłej od pieszczot siedzibie.

 

Ich dotyk budzi wzruszeń zaniedbanych krocie,

A ty, tuląc je w warg mych rozrzewnioną ciszę,

Dziecinniejesz w uścisku, malejesz w pieszczocie,

Chwila – a już cię do snu z lat dawnych kołyszę.

 

***
(Zazdrośnicy daremnie chcą pochlebić pierwsi)

ЗавИдники надаремно підлещуються найперші

До магії твого тіла – і мого знання про нього.

Ті очі, які у сутіні твоїх не торкнулись персів,

Не матимуть навіть домислу про чар той, не ймуть нічого.

 

Хто в мить поцілунків трепетних не грів був свої долоні

На стегон жагучих згинах, що палко нагріті нами,

Ніяк не опише п’янкості – той запах, при тому лоні –

Що прянощем плине з тебе, – як з ружі, потертої снами.

 

Хто не випивав вустами любовного твого дрожу,

Той не передасть словами очей твоїх заімління,

І хоч би їх денно й нощно досліджував до зіскніння,

Не видивиться з них того, що я з них випещу, зможу!

 

***

Zazdrośnicy daremnie chcą pochlebić pierwsi

Czarom skrytym w twym ciele z moją o nich wiedzą!

Oczy, co się rzęsami nie tknęły twych piersi,

Czyliż pustym domysłem te czary wyśledzą?

 

Kto w chwili pocałunków nie zagrzał swej dłoni

Na twych bioder nawszałej żądzą przegięcinie.

Nie potrafi określić upojeń tej woni,

Co z ciebie, jako z róży, snem potartej płynie.

 

Kto ustami w nóg twoich nie wdumał się dreszcze,

Nigdy dość nie wysłowi twych oczu omdlenia,

A choćby je dzień cały badał bez wytchnienia,

Nie wypatrzy z nich tego, co ja z nich wypieszczę!

 

 

***
(***
Zmienionaż po rozłące?)

Ти змінилась після розлуки? Радше – ні, я не бачу зміни.

Але квітка з твого волосся під вівтар втекла, таємнича.

Й хоч відсутність тої втікачки не потьмарить твого обличчя,

Моє серце від твого серця нишком, потайки, тихо гине...

 

А твоя душа сміє мріяти, що, у зоряні заметілі,

Задивляючись, світло тямлячи, буде сущою знов і знову?

Ну а тіло твоє? У всесвіті хто намислить про нього мову,

Окрім мене, що в нього – вірить, любить – в пестощах розпашіле?

 

І коли ти слова шепочеш, і вони – наче шум у листі,

Пестощ в шепоті вибухає і палає, як крик німого,.

Замовкаю при твоїх персах, що – джерела мої пречисті,

І молюсь за безсмертя тіла – твого тіла, щоразу – твого.

 

***

Zmienionaż po rozłące? O, nie, niezmieniona!

Lecz jakiś kwiat z twych włosów zbiegł do stóp ołtarzy,

A choć brak tego zbiega nie skalał twej twarzy,

Serce me w tajemnicy przed twym sercem kona...

 

Dusza twoja śmie marzyć, że w gwiezdne zamiecie

Wdumana, będzie trwała raz jeszcze i jeszcze –

Lecz ciało? Któż pomyśli o nim we wszechświecie,

Prócz mnie, co tak w nie wierzę i kocham i pieszczę?

 

I gdy ty, szepcząc słowa, w ust zrodzone znoju,

Dajesz pieszczotom ujście w tym szepcie, co pała,

Ja, zamilkły wargami u piersi twych zdroju,

Modlę się o twojego nieśmiertelność ciała.

 

***

Заздрі люди намарне ласки запобігають,

Чару й магії твого тіла та його привороту.

Очі, що не торкались пипок віями – мають

Лиш ілюзію, домисел, голий здогад достоту.

 

Хто у любощів миті не зігрів свої руки

На опуклині стегон, що кругліша перлини,

Не опише той запах, що п’янить, аж до муки,

Що із тебе, як з ружі, сном потертої, плине.

 

Хто губами тебе не доводив до дрожі,

Щоби аж очі імліли, щоб аж терпли коліна,

Той ніколи не випестить з тебе моління,

Ані краплі моління – я ж зіп’ю їх на ложі.

 

***

Чи змінилась розлукою? Ні, ти – як перше.

Тільки квітки живої в волоссі немає.

І хоч брак тої квітки – неявний, конає

Моє серце таємно від твого – завмерши.

 

Дух твій мріяти сміє, що в зір заметілі

Буде ще раз, і ще раз тривати незникно,

Але хто розпізнає всесвіт в людському тілі,

Окрім мене – що пестить тебе неуникно?

 

І коли ти вишіптуєш спрагу до краю

Й пестиш шепотом так, що стаєш змерехтіла,

Я при персах, джерелах твоїх, замовкаю,

 

І молюсь за безсмертя коханого тіла.

Форма входа

Наши контакты

Почтовый адрес: 04080, г. Киев-80, а/я 41

Телефоны:

По вопросам издания книг: +38 (044) 227-38-86

По всем вопросам конференции "Язык и Культура"+38 (044) 227-38-22, +38 (044) 227-38-48

По вопросам заказа и покупки книг: +38 (044) 501-07-06, +38 (044) 227-38-28

Email: Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра., Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра. (по вопросам издания и покупки книг), Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра. (по поводу конференции "Язык и Культура")

 

© Бураго, 2017