• banner11.png
  • banner12.png

Дзюба І.М. МОЛОДІ ЛІТЕРАТУРИ НАРОДІВ СРСР

 Печать  E-mail

Категория: COLLEGIUM 26/2017

Автографи відродження

Від автора

Пропонований нижче текст – це розділ з моєї книжки майже сорокарічної давності «Автографи відродження» (1978). Мені здалося незайвим звернутися до нього, хай і застарілого, бо нового ніхто про це не пише, а йдеться про деякі повчальні моменти нашої недавньої, але вже зовсім забутої літературної історії.

Мушу дати деякі пояснення особистого порядку. Після затримання органами КДБ у січні 1972 року, перебування в слідчому ізоляторі КДБ, суду та помилування в листопаді 1973 року я протягом восьми років працював у багатотиражці Київського авіаційного заводу, бувши фактично піднаглядним. До літературної праці повернутися не міг (та й до арешту тривалий час був від неї відлучений). Робота в заводській газеті не була для мене якоюсь безглуздою, як комусь це могло уявлятися, – я пізнавав нову для себе сферу життя, знайомився з багатьма цікавими людьми, залюбки писав про робітників та їхнє життя, прагнучи при цьому відійти від казенщини, і мої заводські читачі, мені здається, це помічали й цінували – робітники, люди на виробництві, до речі, хотіли, щоб про них сказали добре слово (тепер про це забуто, героями преси й телебачення стали зовсім інші персонажі обох статей). Однак, крім того, я не полишав мрії повернутися до літератури. Але писати на теми української літератури так, як я хотів, мені, з тавром «українськоого буржуазного націоналіста», хоч і «прощенного», не випадало: діяли негласні заборони. Тож я знайшов вихід. Ще й раніше я цікавився тим, що діється в інших радянських літературах, епізодично писав про твори російських письменників (а Володимир Маяковський належав до моїх улюблених поетів, я навіть, бувши в аспірантурі Інституту літератури, готував дисертацію «Сатира Маяковського»), білоруських, литовських, інших письменників національних літератур. А оскільки звертання до пріоритетної тоді теми «братніх літератур» не викликало великого занепокоєння в моїх негласних цензорів з ЦК та видавництв, то я і вирішив використати цю лазівку. Та це не був для мене якийсь тактичний хід чи «хитрість», як дехто думав. Ні. Мені справді були дуже цікаві й важливі ці літератури, що відкривали цілі світи, в яких було стільки повчального для нас, стільки тих самих проблем і болів, що й у нас. Говорячи про них, можна було сказати про нас самих те, що «не пройшло б» напряму. Крім того, я розумів те, чого, на жаль, не розумів багато хто тоді, та й тепер не розуміє: що ми самі не могли б вистояти, ми мали б підтримувати одні одних у роботі, в боротьбі за своє національне існування, за свої культури, мови, за людську гідність, за право бути собою. Існував на теренах тодішнього СРСР неоголошений «інтернаціонал» осіб з інтелігенції народів, яким доводилося утверджувати себе за дуже складних умов радянського режиму, використовуючи його офіційну риторику в несподіваний для нього спосіб. Щоб переконатися в цьому, досить було б нині прочитати бодай деякі з кращих творів поезії, прози, публіцістики, мистецької критики «націоналів» (не «націоналістів»!) 60-х-70-80-х років. На жаль, як казав славетний класик, «мы ленивы и нелюбопытны».

У ті роки я написав, а потім, коли міг друкуватися (з кінця 70-х) і видав кілька книжок про «літератури народів СРСР» – про письменників білоруських, литовських, латиських, естонських, вірменських, казахських, таджицьких, башкирських, якутських та ін, а також про літератури малочисельних і молодописемних народів СРСР, – доля цих літератур мене особливо хвилювала: це ж які зворушливі людські документи! І яка доля цих приречених світом на вимирання, але живучих, унікальних!

Не знаю, чи хтось мене зрозумів. Здається, ні. Наш патріотичний читач міркував просто: Дзюба подався на модну тему, піддався. А читач «непатріотичний» взагалі не знав і не знає, що то все таке. Мабуть, цьому кінця не має і не буде.

Ось і тепер. Усі хочуть до «Європи». Добре! З чим і по що? Хай буде гаразд у нас з «Європою», хай має вона клопоти ще і з нами, а ми з нею, не тільки з «русским миром». Але ж крім «Європи» і «русского мира» скільки ще є для освічених людей – народів і культур, древніх і молодих, уславлених і забутих, яких варто було б знати або, принаймні, брати до уваги в культурному краєвиді. Хто ними цікавиться, хто з них щось черпає? Здається, малувато таких. Минув час, коли хоч одиниці з-поміж нас цікавилися малопопулярними національними «раритетами», далекими й близькими, добачаючи в них щось рідне. Може, я помиляюся. Хотів би.

Звичайно, писане на цю тему кілька десятиліть тому сьогодні здатне викликати хіба посмішку, може, й криву: мовляв, апологія ілюзій давноминулих часів раннього комуністичного руху. Може, й так. А може, у когось зродиться відчуття трагізму культурних втрат, недобачань, нездійснень у людській історії, пам’ять про які також має свій сенс. І схилятиме до думки, що в історії треба бачити історію, а не минущі присуди миготливих і минущих затьмарень. Звісно, дарма звертатися до тих, хто свято вірить, що великі світові події чи революції – справа рук купки кримінально мотивованих злодіїв або п’яних збільшовичених петроградських матросів, а не є магматичними вибуховими процесами, які спричинені глибокими тектонічними зсувами і охоплюють континенти й народи... Саме такими були революційні процеси початку ХХ століття, і саме в цьому їхній драматизм, їхня глобальна обнадійливість і їхня глобальна облудність... Щоб зануритися у не дуже прозору глибінь цієї стихії, варто б почути голоси свідків – письменників не одного, а десятків народів Заходу і Сходу, Півночі і Півдня.

Пропонований текст майже півстолітньої давності лише почасти торкається цієї теми. Але торкається... Він писаний тоді, коли ще зберігалася віра в можливість змін на краще. Коли люди культури намагалися дещо для цього робити за реальних умов, яких не могли ігнорувати. «Не так сталося, як гадалося»? Авжеж. Так воно завжди буває, аж дотепер і напісля. Але в тій порівняно вузькій сфері, про яку тут мова, – доброзичливий інтерес до сусідніх культур, до малих (малочисельних) народів, їхнього духовного світу й життєвих інтересів, – не робиться й того, що робили люди культури і в найтяжчі часи. Власне, нічого не робиться. І самого «питання» не існує. «Нет человека – нет проблем», – немає суб’єкта розмови. Але насправді він є. І він ще озветься до ймовірної совісті людства.

Ось про це я й хотів нагадати.

Оцінки навздогін пропащому минулому можуть бути різні. І писалося б сьогодні інакше. Але важливіше – факти. Вони залишаються. І їх бажано принаймні знати.

                                                        І.Дзюба. 6 вересня 2016. 

Розділ з книжки «Автографи відродження» (1978) – скорочено.

МОЛОДІ ЛІТЕРАТУРИ НАРОДІВ СРСР

Відомо, що країна, в якій ми живемо, – найбільша багатонаціональна держава в світі. Адже навіть у таких великих різноплемінних країнах, як Індонезія, Індія, Китай, національних груп трохи більше п’ятдесяти; в Ефіопії – 72, у Мозамбіку – близько ста (але в останньому випадку враховано й племена з лише діалектними відмінностями в мові). У нас їх близько ста тридцяти. Причому вони являють надзвичайно багатоманітну картину з погляду кількості, етнічної природи, мови, історичного минулого тощо.

Одні з цих народів та народностей – нащадки або відламки древніх великих цивілізацій, інші – перебували в первісному стані. Одні (як народи Північного Кавказу) перед революцією вже входили в капіталістичний етап розвитку, інші (як народності Крайньої Півночі) зустріли XX століття на стадії розкладу родового ладу. Одні давно визначилися в окремі нації, а в інших національна консолідація відбулася вже в радянські часи. Одні мали власні традиції державності, інші входили до складу чужих держав. Історія одних виразно простежується за писемними джерелами та науковими свідченнями з давніх часів, інших – губиться в переказах, здогадах та опосередкованих доказах археології й етнографії. Одні давно розвинули всебічну професійну культуру, інші ж такої можливості не мали, приступивши до її створення лише за умов соціалізму, – зате зберігали самобутню традиційну народно-побутову культуру. А між цими крайніми «варіантами» – скільки ще перехідних станів!

Трохи уяви – і ми зрозуміємо, який величезний і складний «материк» людської історії, людського духу і буття, проблем і завдань дістався нам у спадок. Скільки багатств різнорідних матеріальних і духовних культур, скільки зв’язків і відштовхувань поміж ними, скільки втраченого і збереженого, яке часом нелегке переплетіння доль народів і племен, скільки контрастів у недалекому минулому!

Та в спадщині цій забагато було тяжкого і трагічного. Адже протягом століть колоніального гніту царизму всі вони були позбавлені права і можливостей самостійного нормального розвитку, а більшість із них на початку нашого століття була в стадії занепаду або й вимирання. 1907 року в Москві вийшла книжка російського письменника-етнографа М. Крашенинникова під красномовною назвою: «Угасающая Башкирия». Настрій її був добре виражений уже в назві та в цьому ось зворушливому епіграфі: «Уїльдану ІІІеріязданову та іншим раннім товаришам, які розповіли мені про погасле життя свого тихого народу, присвячую я цю книгу». А Гліб Успенський один із розділів свого нарисового циклу «Від Оренбурга до Уфи» назвав: «Башкир гине» («Башкир пропадает»). Те ж саме писалося (або могло бути написане) про десятки інших народів. Особливо трагічним було становище малих «окраїнних» народів. Професор Казанського університету А.І. Якобі, побувавши на Середній Обі, писав 1893 року: «На інородчій нашій Півночі тихо триває процес вигасання». Газета «Московские ведомости» в номері від 7 грудня 1911 року свідчила: «Історичне життя Колимського краю – суцільна драма... Населення кожен рік голодує, весною нерідко люди харчуються вареною шкірою від верхнього одягу, хутра тощо. Бродячі інородці вимирають від голоду і хвороб. Такими є тунгуси, ламути, юкагіри».

Тривожні голоси прогресивної громадськості Росії змусили навіть офіційні кола звернути увагу на становище «інородців», але кожного разу питання це безнадійно губилося в нетрях урядових канцелярій, потопало в потоці беззмістовної бюрократичної риторики. Варто згадати характерний епізод із державної діяльності Олексія Олександровича Кареніна, який з нищівним сарказмом описав Л. Толстой в «Анні Кареніній».

Після повалення царату Радянська влада, проголосивши рівноправність націй, взяла курс на забезпечення їхньої фактичної рівності, на економічний і культурний розвиток раніше відсталих націй та народностей, на вирівнювання його ступенів. За цих умов розкрилися невичерпні, раніше скуті, творчі сили багатьох народів.

Одним із благодатних наслідків і водночас яскравих свідчень цього відродження малих народів, стала поява на літературній карті світу цілого архіпелагу нових літератур, яких до революції не було або які тільки пробивали собі шлях до життя; водночас у деяких народів, які мали традицію писемності, але переважно іномовну або архаїчну, віджилу, також оформляється література, вже як сучасна національна і характером, і писемністю. Тут можна назвати такі літератури з різною «передісторією», як калмицька, якутська, бурятська, чуваська, комі, марійська, удмуртська, мордовська, башкирська, кабардинська, балкарська, інгуська, аварська, даргинська, лакська, хакаська, тувинська, карельська та деякі інші.

Серед цих літератур переважали літератури народів, які тільки за Радянської влади одержали писемність національною мовою. Створення писемності для десятків народів із структурно складними і різнотипними мовами потребувало величезної наукової, методологічної, педагогічної праці. І коли щодо мов народів Поволжя та Північного Кавказу вона спиралася на солідний попередній доробок, то щодо мов народів Півночі й Далекого Сходу доводилося починати майже з нічого. Справжній науковий і життєвий подвиг здійснила славна плеяда вчених і педагогів, вихованців і співробітників Ленінградського університету та Інституту народів Півночі в Ленінграді ж («Інститут для виходців з кам’яного віку», – так зверхньо писали про нього тоді в зарубіжній пресі), послідовників Володимира Германовича Тана-Богораза та Льва Яковича Штернберга – В.О. Аврорін, О.П. Путінцева, В.І. Цінціус, О.А. Константинова, В.Д. Колесникова, Л.В. Бєликов та інші, такі подвижники, як педагог і вчений українець П.Я. Скорик, котрий багато зробив для створення писемності чукчів і ескімосів; перші вчителі на Чукотці К.С. Рубцова, К.С. Сергєєва, Д.П. Корж, В.I. Лобода, Є.І. Горбатенко та інші.

За роки Радянської влади здобули писемність близько п’ятдесяти народів; наукове вивчення мов малих народностей триває, як і розвиток самих мов, удосконалення писемності, змужніння літератур.

У передвоєнні та повоєнні роки народилися, а в останні десятиліття зміцніли і збагатилися яскравими талантами наймолодші літератури: ненецька, чукотська, нанайська, мансійська, хантийська, а вже на наших очах – нівхська, удегейська, евенська, евенкійська, ульчська, ескімоська, ітельменська.

Як бачимо, під загальну категорію «молоді літератури», або «молоді літератури малих народів і народностей», потрапляє велика кількість літератур неоднакового генезису, масштабу і продуктивності, зрештою й неоднакового віку. Але між ними багато спільного у закономірностях виникнення й розвитку, багато такого, що є специфічним порівняно з літературами давнішими та літературами більших народів з багатшим у минулому історичним життям. Хоч не можна забувати і про багатоманітність, складну неоднорідність цієї групи літератур.

Говорячи про спільне і відмінне в них, треба мати на увазі його зумовленість не лише закономірностями самих літератур, а й насамперед закономірностями історичного буття відповідних народів, спільним і відмінним у їхній історичній долі.

Соціальний розвиток їх характеризувався тим, що наступ російського капіталу зіткнувся тут з незжитими ще патріархально-феодальними або й патріархально-родовими відносинами. Але в цій фундаментальній спільності суспільно-історичного становища був і цілий спектр особливостей та нюансів, специфічних для різних груп народів та окремих з них.

Скажімо, такі народи Поволжя, як башкири й чуваші, вже зазнавали впливу буржуазного розвитку, носієм якого тут виступав не лише російський, а й дуже активний татарський капітал, що в багатьох випадках успішно конкурував з російським. (Відповідно татарська нація завершувала свою консолідацію і йшла попереду інших на Поволжі у створенні нової національної літератури). Натомість у народів фінно-угорської групи (марі, комі, удмурти, карели та інші) патріархальні відносини трималися ще міцно, хоч соціальне розшарування було вже фактом і дедалі глибшало. У народів Північного Кавказу також сильні були патріархально-феодальні і патріархально-родові традиції, але водночас тут, насамперед під впливом обезземелення селян, відбувався інтенсивний процес пролетаризації (насамперед в Осетії, Кабарді, взагалі швидше в низовинних селищах і повільніше – в гірських); більше проникали сюди революційні ідеї та революційний рух з таких промислових центрів, як Владикавказ, із недалекого Баку тощо. Що ж до малих народностей Півночі та Далекого Сходу, то там ще тільки починався процес розкладу патріархально-родових відносин, прискорюваний жорстоким наступом російського купця та промисловця, проникненням нових товарів і знарядь праці.

Відповідно були істотні відмінності і в національному розвитку. Великих успіхів досягнув національно-культурний рух у татар, розпочинався він у чувашів і башкирів, почасти – в комі, меншою мірою – в інших народів Поволжя. Північний Кавказ характеризувався порівняно високим ступенем національного пробудження та самоусвідомлення (тут кристалізованішою була й історична пам’ять народів), але водночас і загостренням міжнаціональних стосунків: царизм цілеспрямовано розпалював національну ворожнечу, використовуючи етнічну строкатість регіону та релігійні відмінності. Народності ж Крайньої Півночі, Прибайкалля та Далекого Сходу, за винятком якутів і бурятів, ще не перейшли від племінного самоусвідомлення до національного.

Звідси випливає, що неоднаковими були і ступінь соціально-економічної підготовленості до революційного процесу та міра поширеності революційних ідей, швидкість «втягування» в революцію, активність участі в ній та в громадянській війні. Якщо Поволжя (насамперед Татарія і Башкирія) та Північний Кавказ були районами масових революційних виступів та гострої класової боротьби, в тому числі збройної, якщо в громадянській війні тут брали участь значні революційні і контрреволюційні сили, – то про малі, «окраїнні» народності цього не можна сказати: революційний процес доходив сюди ззовні та із запізненням, не мав такого розмаху, носіями його були в основному російські робітники, хоч за ними вже йшов дехто з корінних народностей; але незабаром цим народностям довелося, за умов, коли громадянська війна в Росії відкотилася на окраїни, робити свій вибір – і, відчувши на собі ще й білогвардійський терор, вони здебільшого підтримали червоних партизанів та Радянську владу.

Як наслідок усього цього, не з однакового рівня починалося і неоднаковими темпами відбувалося творення нового життя на цих у різних кінцях країни розлеглих землях, у далеких один від одного народів. Але головний зміст історичного процесу був у принципі однаковий: прискорений перехід («стрибок») від патріархальності в різних її виявах до початків соціалізму.

Більшість літератур малих народів СРСР, народів, чий історичний розвиток у минулому затримався і розгорнувся лише в радянський час, відносять до так званих молодописемних літератур (останнім часом вживається і інший термін: новописемні літератури.) Однак слід зробити деякі істотні уточнення. По-перше, не всі з них є молодописемними. (І взагалі поняття «молодописемність», як і «новописемність», не жорстке, а рухливе, включає в себе різнорідні явища; тут потрібен конкретно-історичний підхід). Наприклад, калмицька писемність існує з середини XVII століття (створена 1648 року Зая-Пандітою), мала багатющі традиції, великий арсенал оригінальних і перекладних творів (зокрема, були перекладені «Рамаяна», розділи «Панчатантри» та ін.), але потім, за умов колоніального становища народу, прийшла в занепад; так що можна говорити про її друге народження. У предків осетинів аланів писемність була ще в X ст. Чуваші мали пам’ятки древньої писемності, але національна література як така починає розвиватися з другої половини XIX століття: безперервність писемної традиції була втрачена. Башкирські автори XVIII–XIX століть писали книжною мовою «тюркі», потім татарською, і тільки після революції відбувся перехід на власну мову. (Взагалі ж татари, башкири, чуваші та інші поволзькі народи – нащадки древньої і блискучої цивілізації Булгарії, що загинула під ударами ординських завойовників). Буряти користувалися старомонгольською писемністю, національну ж було створено вже в 30-ті роки. Серед народів Дагестану та Північного Кавказу більше або менше поширення мала арабська писемність, на ній існували і літературні пам’ятки в деяких народів (з цього погляду література Дагестану має давню історію), однак перехід на національну писемність остаточно відбувся вже після революції, тоді ж сформувалися і національні літератури. В усіх цих випадках перехід на власну писемність мав величезне соціальне і культурне значення, оскільки стара, чужа писемність була, як правило, складною і малодоступною народові; і, власне, тільки тепер діставали розвиток національні літературні мови, створені на основі народних розмовних, тільки тепер літератури могли повною мірою вбирати в себе багатства фольклору.

Літератури народів фінно-угорської групи (комі, мордва, марійці, удмурти, саамі, ханти, мансі, карели, естонці) вважаються, за винятком естонської, молодописемними. Але це неточно: писемна традиція у комі, мордви, марійців була і раніше, хоч не дістала широкого розвитку; тому професор В. Литкін, а слідом за ним ряд доповідачів на XV Всесоюзній фінно-угорській конференції (1974) запропонували називати мови комі, марійську та мордовську не «молодописемними», а «старописемними з невеликою дореволюційною літературою».

Отже, початковий етап розвитку багатьох молодих літератур припадає на другу половину XIX століття та початок XX. Сповнена глибокого значення та обставина, що це були періоди загальноросійського революційного піднесення, в атмосфері якого і відбувалося національне пробудження багатьох народів.

Починаючи з 30–40-х років і особливо в останню третину XIX століття під впливом російського і почасти татарського просвітительства, а потім революційної демократії, під впливом російської культури, а певною мірою й культури європейської взагалі серед ряду народів Поволжя, Північного Кавказу і Закавказзя, Казахстану і Середньої Азії розвивається просвітництво більш або менш виразного демократичного, а то й революційно-демократичного характеру. Цей рух породив у літературах своєрідний просвітительський реалізм, в якому правдивість побутописання поєднувалася з викриттям відсталості, забобонів, релігійного обскурантизму, моральної зіпсутості можновладців та з одвертою соціальною дидактикою, наполегливою пропагандою суспільного «здорового глузду», передових поглядів. Певна річ, літературне просвітництво цього періоду і, вужче, просвітительський реалізм – явище широке, різнорідне і суперечливе, самобутнє в кожного з народів – татар, кабардинців, черкесів, адигейців, чеченців, інгушів, азербайджанців, казахів, узбеків, таджиків, туркменів, каракалпаків та інших – при спільних тенденціях та чинниках. На ньому позначилися і попередні національні традиції, інтелектуальні здобутки та рівень громадського і культурного життя народу, ступінь і характер близькості до загальноросійського визвольного руху та тодішнього пробудження Сходу.

Якщо говорити про мусульманські народи Росії, то тут хвиля культурного піднесення не в останню чергу пов’язана з відродженням татарської літератури, що мала багаті і давні традиції, з широкою просвітительською діяльністю татарської інтелігенції. У другій половині XIX століття в Татарії нагромаджуються елементи національно-культурного відродження, розвивається просвітительський рух, репрезентований такими іменами, як Хусаїн Файзханов, Шингабутдін Марджані, а особливо – великий татарський учений-енциклопедист Каюм Насирі. Татарські просвітителі, зокрема, виступали проти засилля мусульманської схоластики, за світський характер школи, за вивчення природничих наук, проти відособленості від російської та європейської культури, за відмову від мнимозагальнотюркської старокнижної мови «тюркі» і натомість за вироблення національної літературної мови на основі розмовної мови свого народу (що відповідало доконаному віддиференціюванню татарської нації з аморфної пантюркської спільноти).

Особливо полум’яно, патріотично обставав за татарську мову Каюм Насирі, який присвятив боротьбі за неї багато енергії, наражаючись на нерозуміння й ворожий опір багатьох своїх одноплемінників, які вперто вважали себе «тюрками». «Коли я називав свою націю татарами, – з гіркотою писав Насирі, – мене за це не любили, коли став називати нашу мову татарською – мене за це зненавиділи». І все-таки натхненна діяльність Насирі та його сподвижників дала свої плоди. Минуло небагато часу, і вся татарська література цілком перейшла на народну, національну мову, обробивши її як літературну, що мало величезне демократичне значення, і не тільки для Татарії. Це був не лише приклад для ряду інших народів. Татарська мова тривалий час відігравала важливу історичну роль посередника в поширенні сучасних знань, передової європейської і російської культури, а також східної класичної спадщини на широких просторах від Кавказу до Уралу, від Волги до Іртиша й Амудар’ї. Татарське просвітительство вплинуло на казахське, башкирське, чуваське, дагестанське та ін.; його надихаючу атмосферу відчував і просвітитель народу комі, основоположник літератури комі Іван Куратов.

Однак «татарський ренесанс» другої половини XIX – початку XX століття був явищем неоднозначним. Порівняно молода й енергійна татарська буржуазія намагалася використати його як знаряддя утвердження своєї гегемонії серед мусульманських народів Росії, що несло загрозу стирання їхньої національної самобутності. Тому взаємовідносини культур і літератур у цьому регіоні не вільні були від деякої суперечливості: відчуваючи широкий і загалом плідний вплив татарського відродження, культури і літератури інших тюркських і мусульманських народів Росії водночас прагнули до власної емансипації, боронячи свою самобутність, підносячи народну мову до рівня національної літературної і не погоджуючись бачити в такій якості саму лиш татарську. Особливо цікаві з цього погляду процеси, що точилися в башкирській літературі.

Власне, на прикладі башкирської літератури можна бачити, наскільки непростими і часом суперечливими є поняття «молода література», «молодописемна література». Башкирська література належить до молодих літератур, мова – до молодописемних. Національна писемність утвердилася тут тільки після Жовтня. Але початки власне башкирської літератури переносять нас у часи селянської антикріпосницької війни під проводом Омеляна Пугачова, яка для башкирів була і національно-визвольною, і в якій вони брали участь на чолі зі своїм національним ватажком і талановитим поетом Салаватом Юлаєвим.

Салават Юлаєв – найяскравіша постать нової башкирської історії. Голова слідчої комісії в справах «Пугачовського бунту» П.С. Потьомкін доповідав Катерині II, що ім’я Салаватове «подлежательно по всей справедливости быть в сердце башкирского народа». Різнобічно обдарований, він був і першим свідомо народним поетом, розвивав традиції співців-сесенів, звернувся до башкирської народної мови. На жаль, дорога, на яку він ступив, була надовго загублена. За умов жорстоких репресій, яких башкири зазнали після придушення повстання, приклад Салавата не знайшов наслідувачів. Навіть ряд його віршів та пісень дійшов до нашого часу лише в документах слідства – в російських перекладах.

Писемність башкирська і далі користувалася старотюркською літературною мовою. Причому до середини XIX століття ця писемність існувала лише в рукописній формі. Переважала поезія – світська та релігійно-містична, суфійська. Популярністю користувалися дидактичні вірші. Цінною і своєрідною пам’яткою башкирської писемності XVI–XIX століть є шежере – генеалогічні літописи башкирських родів.

У кінці XIX століття, власне, починаючи з другої його половини, слідом за татарським просвітництвом і відродженням, розвивається просвітництво і в Башкирії, не тільки бувши розпросторенням татарського, але вносячи і нові, специфічні моменти.

З-поміж башкирських просвітителів найвизначнішими були: відомий вчений генерал Мірсаліх Бікчурін (1798–1872), викладач східних мов Оренбурзького кадетського корпусу, який ще в 1859 році видав найавторитетніший тоді в Росії підручник арабської, перської і татарської мов, а також досліджував граматику башкирської мови, мріяв про створення башкирської літературної мови; вчений і поет Мухаметсалім Уметбаєв (1841–1907); знаменитий поет Міфтахетдін Акмулла (1831–1895).

М. Уметбаєв був широкоосвіченою людиною, автором ряду наукових праць і, зокрема, першої граматики башкирської мови (1901), педагогом, публіцистом, талановитим поетом, у творчості якого залунали нові для башкирської писемності громадянські та сатиричні мотиви. Був він і чи не першим дослідником башкирської літератури (стаття про вчителя і сесена Хуснутдіна Жданова), популяризував російську літературу, переклав татарською мовою «Бахчисарайський фонтан» О.С. Пушкіна.

Новий крок у бік народності зробив Акмулла. Талановитий поет, він був кровно зв’язаний з народом, мандрував у бричці з села в село, жив із простолюддям, і в його поезії виповілося чимало що із болів і дум народних. Уже цим він був громадянськи й духовно ширший за багатьох із просвітителів, які орієнтувалися переважно на освічену верству, покладали надії на неї. Вперше після Салавата Юлаєва Акмулла звертався до свого народу словами: «Мої башкири» (уніфікуючи самоназву народу), перейняв і відродив його патріотизм. Водночас, багато живучи серед татар і особливо серед казахів, він відчував себе сином і цих народів, зобов’язаним говорити й за них; його поезія була популярною серед цих народів і вплинула на розвиток татарської, а надто казахської літератури, про що згодом скаже Мухтар Ауезов.

Майже до кінця XIX століття башкирські поети писали переважно мовою «тюркі» в її поволзькій відміні, аж поки, під впливом національного відродження в Татарії та успіхів нової татарської літератури, переходять на близьку башкирському народові татарську мову. Татарською мовою писали і башкирські письменники початку XX століття – Ф. Туйкін, X. Габітов, Г. Ісанбердін, Д. Юлтий, Ш. Бабіч та інші. І хоча ще М. Уметбаєв та М. Акмулла прагнули наблизити свою мову до башкирської народної, фактично на національну мову башкирська література перейшла лише після Жовтня – в цьому новому розвитку їй велику допомогу надавали прогресивні татарські письменники.

Отже, на початку XX століття в літературному житті Башкирії бачимо суперечливу картину. З одного боку – лише поодинокі твори народною, башкирською розмовною мовою (хоч спроби звернутися до неї робилися давно), кілька підручників і посібників (М. Бікчуріна, М. Куватова, М. Уметбаєва), з другого – багатющий і яскраво самобутній фольклор, щоправда, недостатньо зібраний і вивчений, але вже збираний і досліджуваний (велика заслуга тут російських вчених і краєзнавців – І. Лепехіна, В. Черемшанського, І. Казанцева, Г. Потаніна, В. Даля, І. Березіна, С. Рибакова, Р. Ігнатьєва, М. Лoсієвського, А. Безсонова; пізніше багато зробили в цій справі башкирські письменники і просвітителі З. Уммати, М. Бікчурін, М. Уметбаєв, М. Гафурі, татарський літературознавець Г. Рахім, перший музикознавець із башкирів професор М. Султанов, укладач виданого 1916 року в Саратові збірника «Башкирські і татарські мотиви»). Далі: чимала кількість творів різних жанрів мовою тюркі і татарською, яких, однак, не можна вилучати з історії саме башкирської літератури, як не можна вилучати з історії української літератури творів XVII–XVIII століть, писаних латинською і польською мовами, або творів, писаних «язичієм» у Галичині й на Закарпатті в XIX столітті. Нарешті: безпосередня причетність до великої і древньої тюркської, а почасти й таджицько-перської та арабської літературної і культурної спадщини, що створювало сприятливе культурно-історичне тло, нав’язувало до давньої, хоч і напівзабутої, вже архаїчної традиції, але ж і свідчило про немалий духовний потенціал народу, про його можливості (які незабаром і змогли виявитися).

Така складна і досить насичена картина хоч і є специфічною саме для Башкирії, але не виняткова. Почасти вона характерна для ряду малих народів Поволжя, Приуралля та Північного Кавказу, які перебували на стику російських і тюркських або арабських культурних впливів, мали своє літературне життя, яке, однак, ще не оформилося в сучасну національну літературу.

Так, осетинські письменники XIX століття пишуть осетинською, грузинською і російською мовами, аж поки великий Коста Хетагуров не ствердив остаточно осетинську літературну мову. Як і в Башкирії, розвиткові національної літератури передувало вивчення і публікація величезних скарбів фольклору (В. Цораєв, Д. Чонкадзе, Дж. Шанаєв, Г. Шанаєв, публікації В. Пфафа, В.Ф. Міллера, А. Шифнера та ін.). У творчості попередників Коста Хетагурова (І. Ялгузідзе, А. Колієва, Т. Мамсурова, І. Канукова) були більші або менші елементи ліберально-прогресивного просвітительства – як і в кабардинських письменників XIX століття (ширше і точніше: письменників-адигів – кабардинців, черкесів, адигейців) Шори Ногмова, Султана Кази-Гірея, Султана Хан-Гірея, Кази Атажукіна, Юрія Ахметукова (Кази-Бека); Каламбія (Гірея Кешева); дагестанських – Д. Шихалієва, А. Омарова, М. Османова, Г. Алкадарі, Г. Амірова, Н. Батирмурзаєва, Г. Саїдова. Кабардинські та дагестанські (як і взагалі північнокавказькі) просвітителі XIX століття також писали переважно російською мовою (здебільшого це були дворяни, які перебували на російській службі, або літератори, зв’язані з російською журналістикою). Але вони не були байдужі до національної історії, мови, культури, фольклору і багато зробили для їх вивчення. Вони прагнули перенести на рідний ґрунт нові суспільні та літературні ідеї, естетичні уявлення, створили перші зразки белетристики на місцеві теми, розвинули публіцистику та жанр історико-етнографічного нарису, який під їхнім пером досягнув неабиякої досконалості та художності (нариси Султана Кази-Гірея, як відомо, викликали захоплені відгуки Пушкіна та Бєлінського).

Ні в Осетії, ні в Кабарді, ні в Дагестані (ані в Башкирії, про що йшлося раніше) це покоління просвітителів не створило ще справжньої національної літератури – не в останню чергу тому, що і соціально, і мовно воно стояло далеко від мас народу. (З погляду жанру, методу, призначення їхня творчість також несла в собі багато позаестетичних моментів, поєднуючи риси публіцистики, нарису, історичного, етнографічного, фольклористичного і художнього твору). Але скрізь тут, як і в ряду інших народів, ліберально-прогресивне просвітительство виступило як етап переходу від середньовіччя до нового часу (а подекуди, як в Осетії, воно підготувало ґрунт для революційно-демократичного просвітництва), відчутно сприяло виникненню й утвердженню нової національної літератури. Велике значення мала і робота просвітителів з вивчення рідної історії, фольклору, етнографії, по виявленню й популяризації тих життєздатних елементів народної культури, які могли б стати основою дальшого прогресивного розвитку.

Отож створенню і швидкому прогресові молодих літератур малих народів у багатьох випадках передував тривалий і складний процес «інкубаційного» розвитку, долання інерції запозичених, застарілих ідей та форм, освоєння передових суспільних ідей та нових систем художності водночас із активізацією величезних резервів національного фольклору.

Що ж до Дагестану, треба згадати і ренесанс, за визначенням І.Ю. Крачковського, арабомовної літератури в період антиколоніальної боротьби горців – це був другий високий злет після класичної середньовічної літератури Дербента IX–X ст. Поезія Мулли Магомеда Ярагського, а потім Алі-Гаджі з Інхо, послання і проповіді Кази-Магомеда, листування Шаміля, численні хроніки тощо засвідчили високий злет політичної і громадянської лірики, жанру історично-політичної хроніки. Поразка національно-визвольного руху та антиколоніальних виступів селянства 60–70-х років зумовила остаточний занепад старої загальнодагестанської арабомовної літератури. На поверхню поступово виходить процес, який почасти розпочався ще за умов феодальної роздрібненості XVI–XVIII століть і племінної диференціації: процес утворення місцевих і національних літератур.

Нова дагестанська література народжується вже як література багатонаціональна, багатомовна – при єдності типу розвитку і художніх структур. Перехід цей здійснюється в творчості народних співців-імпровізаторів – аварця Анхіла Маріна, Курбана із Енгело, Махмуда із Кахаб-Росо, Ельдарилава із Ругуджі; даргинців Омарла Батирая, Сукур Курбана, Мунгі Ахмеда; кумикця Ірчі Казака; лакців Маллея з Кумуха, Щаза з Курклі та ін. Посилюється опертя на національну усно-поетичну творчість, і укладання нових національних літератур тривалий час відбувається переважно в усному побутуванні, хоча деякі поети, насамперед Гамзат Цадаса, розвивають і традиції писемної літератури.

Величезну роль у громадському та культурному піднесенні й розвитку буквально всіх народів царської Росії відіграла буржуазно-демократична революція 1905–1907 років. З нею пов’язаний і якісно новий етап у розвитку всіх національних літератур, становлення ряду молодих літератур.

Прикладом благотворного впливу революції 1905–1907 років на письменника малого пригніченого народу може бути творча доля класика башкирської літератури Мажита Гафурі. В його поезії одним із центральних стає поняття, якого не знала стара література і філософія мусульманського світу, – поняття свободи, в значенні суспільному, як громадянської категорії, як найбільшого особистого і суспільного блага, як найприроднішого і найнеобхіднішого стану людства, сповнюючись водночас і конкретним змістом наболілих потреб башкирського життя. З цим глибоким і оновлюючим, плідним для громадянського духу поняттям, яке вводили в поезію та в політичну свідомість татаромовного читача Мажит Гафурі і Габдулла Тукай («Про свободу», 1905), у коло ідей тюркської суспільності входили ідеї соціального блага і прогресу, соціального гуманізму і демократії. У обох поетів виразно видно зв’язок ідеї свободи з ідеєю соціальної та національної справедливості, боротьби за них; їхня лірика насичена злободенними політичними мотивами. Вона була новим явищем у тюркомовній поезії, знаменувала величезне зрушення в суспільній і естетичній свідомості.

Значне піднесення переживає в цей час чуваська література, розвиток якої був підготовлений творчістю видатного просвітителя І. Яковлєва, провісника критичного реалізму М. Федорова та інших письменників. Передові письменники об’єднуються навколо першої чуваської газети «Хипар». В атмосфері революційного піднесення формуються погляди К. Іванова, який, проживши трагічно мало (1890–1915), встиг стати класиком чуваської літератури.

В 1905-1907 роках розпочали свою творчу діяльність основоположники марійської літератури: С. Чавайн, М. Мухін, М. Герасимов-Микай, В. Васильєв, Г. Кармазін-Евайн. Тоді ж з’являються перші оригінальні твори удмуртських письменників М. Можгіна, Кедра Митрея (Д. Корепанова), Кузебая Герда (К. Чайникова). У бурятській літературі народжується нове явище великого суспільного і культурного значення – так звана улусна рукописна драматургія просвітительського характеру (Ч. Базарон, Д. Абашеєв, С. Балдаєв, І. Барлуков, М. Салтиков), яка мала великий успіх серед народу і була важливою віхою на шляху від рутинної буддійської книжності до зорієнтованої на конкретне життя творчості народною мовою.

Оскільки молоді літератури виникали не як ізольоване явище, а саме внаслідок загальносуспільного зрушення та в атмосфері відродження народів, активізації національних культур, – на них так чи інакше поширювалася дія деяких закономірностей цього ширшого цілого.

На основі спільності або схожості ряду елементів соціально-економічного, політичного, суспільного життя пригнічених народів, спільності або схожості проблем і завдань соціального та національного визволення відбувається також певне зближення літератур цих народів як з погляду ідейного рівня, концептуальних та світоглядних моментів, так і з погляду художнього методу, художніх форм зображення життя. Всі національні літератури розвиваються під значним впливом російської літератури, великих майстрів західноєвропейського романтизму і критичного реалізму, і це також сприяє формуванню в них рис схожості, типологічному вирівнюванню їх, нерідко на шляхах прискореного розвитку багатьох із них. Разом з тим навчання і творче запозичення, засвоєння досвіду розвиненіших літератур мають національно вибірковий характер, зумовлені власними особливими традиціями, станом, потребами. А головне – цей процес у цілому сприяє виявленню їхніх власних внутрішніх можливостей, самобутньому розвиткові. Певне зближення і типологічне вирівнювання конкретно реалізуються в розгортанні дедалі ширшого ідейно-художнього розмаїття, ідейно-художнього багатства літератур.

Об’єктивно складаючись в ідейно-художньому розвитку, ця картина починає знаходити відбиття і в суб’єктивному самоусвідомленні літератур, що теж дуже важливо, оскільки впливає на інтенсивність і цілеспрямованість процесу. Національні літератури чимраз більше відкривають для себе одна одну, поступово налагоджують зв’язки поміж собою; прагнучи пізнавати інших, краще пізнають і самих себе, свої власні завдання та можливості, перспективи; почасти й знаходять підтримку в усвідомленні схожості свого становища та своїх доль, в успіхах та в досвіді інших, взаємно надихають одна одну, – якщо мати на увазі їхні споріднені демократичні, революційні сили.

Прогресивні діячі національних літератур надають великого значення як ознайомленню свого читача із становищем, проблемами та досягненнями інших літератур пригнічених народів, так і популяризації власної літератури серед сусідів.

Російська література, оскільки всі літератури народів Росії так чи інакше перебували у сфері її духовного випромінювання, вже тим самим сприяла розвиткові в них співвідносних тенденцій і, таким чином, впливала на них у напрямку формування певних елементів зближення. Крім того, вона сприяла ознайомленню та обмінові ідеями й цінностями між самими національними літературами, бо в російській періодиці друкувалося порівняно багато, як на ті часи, матеріалів про національні літератури та перекладів з них; тобто вже тоді російська мова з багатьох причин відігравала певною мірою роль посередника в духовному спілкуванні народів, хай і обмеженому, спотвореному умовами колоніалізму.

Тут слід згадати і про досить широку розробку в російській літературі та прогресивній публіцистиці (а почасти вже і в українській, вірменській, грузинській, естонській, латиській, татарській, осетинській та ін.) тематики з життя інших, у тому числі й малих, народів Росії, а особливо – здійснені передовими вченими фундаментальні дослідження природи, історії, фольклору і етнографії багатьох земель та народностей. Ця наукова робота набувала великого культурного значення, сприяючи і взаємопізнанню, і зближенню, і пробудженню народів, розвитку їхніх власних літератур – усупереч розрахункам офіційних кіл, які при цьому мали на увазі стратегічні та морально-політичні інтереси царату, зокрема так зване «нравственное завоевание» інородчих окраїн або «единоверных» племен.

Певні елементи інтернаціональності в об’єктивному становищі літератур народів Росії, їхній інтерес одна до одної та взаємне тяжіння доповнювалися – з суб’єктивного боку – і зародковими елементами інтернаціоналістської ідеології, притаманними демократичному крилу цих літератур, у них знаходили вираження почуття поваги до інших народів, розуміння їхніх потреб і особливостей; дедалі сміливіше і послідовніше розвиваються ідеї солідарності трудового люду різних націй, спільності корінних інтересів та доль, необхідності об’єднання для боротьби з царизмом, політичним деспотизмом, кріпосницькою та буржуазно-капіталістичною експлуатацією, колоніалізмом.

Ідеї боротьби проти імперіалістичного гніту, ідеї національного визволення були важливою складовою частиною пафосу літератур народів Росії. Але в передових, найзначніших письменників цих літератур такі ідеї були виразно зорієнтовані на соціалістичний ідеал і співвідносилися з соціальною боротьбою робітничого класу.

Усе це більшою або меншою мірою було характерне насамперед для розвинених національних літератур – таких, як українська, вірменська, латиська, білоруська, грузинська, литовська, естонська, азербайджанська, татарська. Але поступово окреслюється і певна спільність щодо цього з літературами Поволжя, Казахстану та Середньої Азії, Сибіру, які йшли шляхом створення повноцінної сучасної демократичної (в перспективі – соціалістичної) культури.

Не випадково засновники і творці молодих літератур так багато сил віддають перекладанню з російської та з сусідніх розвиненіших. Не випадково й те, що, народжуючись на ґрунті національної народнопоетичної творчості (хоч почасти і за участі традицій старої писемності), молоді літератури враховують досвід розвиненіших, орієнтуються на їхній рівень і свій шлях розпочинають з просвітительського реалізму, який досить швидко трансформується у критичний; художній системі цього реалізму і підпорядковується в них поетика фольклору. Звичайно, проминання цілих етапів літературної еволюції пов’язане із значними втратами, але почасти вони компенсуються здобутками прискореного розвитку, який не є простим повторенням шляху тих, хто йде попереду, але містить своєрідно збагачену контамінацію або сплав цінних елементів різних художніх структур. Щоправда, можливості творчого запозичення, переймання, навчання тощо не безмежні: запозичити або творчо використати можна тільки те, до чого вже є певна внутрішня підготовленість, визрілість; усе інше ще не сприймається як важливе, актуальне, визначальне. Тому у сферу соціального критицизму молодих літератур потрапляють переважно явища адміністративного та побутового порядку, зловживання місцевих урядовців, здирство, обман, забобони, неосвіченість, фарисейство, моральна зіпсутість; основи політичного устрою та соціального ладу вони коли й зачіпають, то ще дуже здалеку (що відповідало і рівневі суспільного життя «окраїн», а не тільки залежало від розвиненості літератур). А в ідейно-художніх системах цих літератур ще немає місця засобам поглибленої соціальної типізації, аналізові «діалектики душі», романтизованим концепціям передового ідейного борця тощо.

Втім, це не дивно. Дивуватися можна було з іншого: як швидко набирали сили молоді літератури і які великі можливості виявили. Проте тяжкі перешкоди на їхньому шляху залишалися, і головною з цих перешкод був захитаний, але ще не повалений колоніальний гніт, скомпрометована в очах народів і приречена, але ще не вигасла в своїй сліпій руїнницькій енергії націоналістична політика царату, який обрушив жорстокі репресії на діячів національних культур.

У період соціалістичної революції, громадянської війни та початку відбудови у складних і тяжких умовах на величезних обширах колишньої Російської імперії, де відроджувалися до нового життя десятки народів, відбувається напружений творчий процес становлення або народження цілого ряду національних літератур – уже в новій якості.

Радянська література виникала як література багатонаціональна. Від самого початку поряд з могутньою і блискучою фалангою російських радянських письменників виростають інші національні загони революційної літератури. Вони формувалися, звісно, з неоднаковою швидкістю і за різнорідних конкретних суспільно-політичних передумов і традицій, кожен в атмосфері специфічних уявлень, ідей, проблем соціального та національного буття народу, на тлі і в обстановці своєрідного протікання революції, громадянської війни, перших кроків радянського будівництва. Щодо малих і «окраїнних» народів цей процес, як правило, ускладнювався тим, що, по-перше, вони часто ставали жертвами розгромлених у центральних районах білогвардійських банд, які шукали там притулку, – отже, період нормалізації життя тривав довше; по-друге, тут цупкіше трималися ілюзії буржуазно-ліберального характеру, непричетності до соціалістичної революції та громадянської війни як, мовляв, нав’язаних їм суто російських явищ тощо; по-третє, вужчою була соціальна база революційної боротьби, що створювало додаткові труднощі, обмежувало кадрові можливості в будівництві нової культури.

Безсумнівне й те, що молоді літератури меншою мірою, ніж розвинені, були структурно підготовлені до нового етапу свого розвитку і мали меншу традицію інтернаціоналістських зв’язків (хоч вони в них уже були). В особливому ж становищі опинялися ті, наймолодші, які щойно народжувалися, вже за радянських умов.

Але за всієї різноманітності й розбіжності суспільно-політичних обставин, історико-культурних передумов, обсягу та рівня літературної діяльності, характеру співучасних у ній сил, за всієї складності та багатоманітності умов і шляхів розвитку національних літератур у роки революції та громадянської війни і в наступні роки, виявляються водночас і деякі спільні для них – як для розвинених, так і для молодих – явища і чинники, зумовлені принциповою, в найзагальнішому, схожістю суспільно – історичного розвитку; виявляються деякі риси типологічної близькості, істотні для всіх або для багатьох із них.

Ось кілька з них. Перехід на радянські позиції та до активної участі в соціалістичному культурному будівництві кращих представників старої демократичної інтелігенції (абхазець Д. Гуліа, осетин А. Коцоєв, Нігер, Ц. Гадієв, буряти Ч. Базарон, І. Дадуєв, Д. Намжилон, марієць С. Чавайн, кабардинець Б. Пачев, аварець Г. Цадаса, башкир М. Гафурі, якут О. Софронов та багато інших – порівняймо Янку Купалу та Якуба Коласа в білоруській літературі, С. Васильченка, М. Рильського, почасти й П. Тичину в українській. Треба, однак, враховувати великий діапазон особливостей політичних і творчих доль таких письменників дореволюційної формації).

Далі: велика роль радянської преси національними мовами в залученні й організації молодих літературних сил, а часом і як єдиної в перші місяці та роки арени нового літературного життя. Причому, коли одні народи вже мали більшу (осетини) або меншу (чуваші, марі, якути) традицію національної преси, то для башкирів, комі, абхазців, дагестанців та ряду інших народів перші радянські газети та журнали тільки й започатковували її. Оскільки за умов руйнації і вкрай обмежених матеріальних спроможностей ще несила було розгорнути видавничу діяльність, та й усе літературне життя було дезорганізоване, саме газети виступили і організаторами, і осередками літературного процесу. Навколо них групувалися письменники, вони ж оформляли потік масової самодіяльної літературної творчості, яку викликала розкута енергія народу і яка стала важливим складником тієї атмосфери, в якій відбувалося становлення нових національних культур.

Ще одна типова і прикметна обставина – найактивніша участь багатьох революційних і прогресивних літераторів у державній та партійній діяльності. Ось деякі приклади. Татарський письменник і вчений Галімджан Ібрагімов – член ВЦВК, заступник голови Мусульманського комісаріату при Наркомнаці. Зачинатель якутської радянської літератури Платон Ойунський – голова губревкому Якутії, Голова ЦВК Якутської АРСР. Активну участь у боротьбі за нове життя брав чуваський поет-комуніст Мішші Сеспель. Один із засновників марійської радянської літератури Володимир Саві (Мухін) – командир корпусу в громадянську війну, фронтовий політпрацівник, редактор першої марійської більшовицької газети, секретар повіткому партії, відіграв важливу роль у створенні Марійської автономної області; інший визначний письменник, класик марійської літератури М. Шкетан (Яків Майоров) протягом усієї громадянської війни очолював земельний відділ волвиконкому; революційним і партійним діячем був засновник радянської літератури Комі Віктор Савін; активний борець за Радянську владу в Калмикії та один із творців калмицької радянської державності Антон Амур-Санан став автором першої калмицької повісті «Мудрьощин син» (1925), зробив великий внесок у становлення калмицької прози. Видатний башкирський поет Даут Юлтий воював за Радянську владу на Україні і в Петрограді. Літераторами були легендарні герої громадянської війни дагестанець Уллурій Буйнакський і син чечено-інгуського народу Асланбек Шеріпов, який, зокрема, переклав російською мовою і підготував збірник чеченських абрецьких пісень, виданих у Владикавказі 1918 року. Або такий яскравий приклад з трохи пізнішого часу: видатний тувинський революціонер, Генеральний секретар ЦК Тувинської народно-революційної партії (потім перший секретар Тувинського обкому КПРС) Салчак Тока став одним із зачинателів тувинської радянської літератури, автором її найвидатнішого твору – трилогії «Слово арата». (Порівняймо з цими фактами ще такі: білоруський пролетарський поет Цішка Гартний – перший Голова Раднаркому Білорусії; зачинатель казахської радянської літератури Сакен Сейфуллін – один із керівників більшовиків Казахстану, Голова Раднаркому Казахської АРСР; азербайджанський письменник-просвітитель, а потім більшовик Наріман Наріманов – Голова Раднаркому Азербайджану; таджицький поет Ахмаджон Хамді – один із керівників Бухарської народної революції 1920 року; вірменський поет Ваан Терян – заступник голови Комісаріату з вірменських справ при Наркомнаці РРФСР; український поет і публіцист Василь Еллан-Блакитний – член ЦК КП(б)У, член ВУЦВК і ЦВК СРСР, редактор «Вістей ВУЦВК»). Це ще раз засвідчує, наскільки органічною частиною загальнореволюційної справи було творення радянських національних літератур – як вияв пробуджених сил народів, поєднання їхньої соціальної, національної і культурної творчості.

Для всіх національних літератур – а для молодих особливо – багато важив широкий і бурхливий приплив у роки революції талановитої молоді, яка невдовзі склала ядро багатьох із цих літератур, внесла дух дерзання й новаторства. У ряді молодих літератур саме це покоління, що прийшло на хвилях революції та в перші роки відбудови, і дало їх основних творців (інгуська: А.-Г. Гойгов, З. Мальсагов, Т. Беков, С. Озієв, І. Базоркін; кабардинська: А. Шогенцуков, З. Максидов, А. Кешоков, X. Теунов; мордовська: З. Дорофєєв, Ф. Завалишин, Ф. Григошин, Мокшоні (А. Кочетков); чуваська: І. Хузангай, С. Ельгер, трохи пізніше Я. Ухсай; бурятська: Ц. Дашіев, О. Тороєв, X. Намсараєв та ін.; якутська: Елляй, М. Мордінов, Кюн Джирибіне, Ерилік Еристін, Суорун Омоллон та ін.; література Комі: Г. Федоров, П. Доронін, В. Єлькін та ін.). Серед них було багато тих, хто створював національні писемності в перші роки Радянської влади; не кажучи вже про літератури малих народів Півночі і Сибіру, Далекого Сходу, які дістали національну писемність переважно в кінці 20-х та в 30-ті роки.

Цікаво, що дехто з письменників, які відіграли значну роль у становленні національних літератур, до революції писали російською мовою, а після революції перейшли на рідну (якут М. Неустроєв, комі М. Лебедєв та ін.). Цей знаменний факт засвідчував і зростання престижу національних мов, увагу, яку їх розвиткові приділяла тоді Радянська влада, і об’єктивні можливості творчості рідними мовами, які щойно відкрилися.

Дуже специфічною для культур малих народів, для молодих літератур була надзвичайно велика в перші роки після революції роль театру, переважно самодіяльного, драматургії. Пояснювалося це, з одного боку, неписьменністю, у багатьох випадках майже суцільною, коли усне слово було основною формою і пропаганди, і художньої творчості; а з другого боку, – давніми й багатими традиціями народного театру і театралізованих дійств, подекуди успішно використаними і просвітителями передреволюційної пори. Самодіяльні театральні вистави набрали масового характеру в перші пореволюційні роки (власне, ще і під час громадянської війни), особливо у народів Поволжя, Північного Кавказу, Дагестану, у калмиків, бурятів, якутів. Самодіяльні театри (а потім і створені на їх основі професійні) виконували важливі просвітительські та агітаційно-пропагандистські функції, водночас стимулювали мистецьке і літературне життя, розвиток драматургії зокрема. Свого значення не втратили вони і пізніше, коли виявилися ефективною формою сатири, популяризації колгоспного будівництва тощо, а також – особливо на Північному Кавказі й у Дагестані – боротьби з авторитетом норм адату, утвердження нового становища жінки-горянки та ін.

Усі національні літератури спиралися (хоч і різною мірою) на традиції та досягнення попередників, на демократичну класику передреволюційної доби, а деякі з них – також і на доробок національних пролетарських письменників, що заявили про себе в 1905–1917 роках; на скарби і традиції усної поетичної творчості народу; на досвід і приклад російської літератури (в перші роки революції особливо дієвим був вплив М. Горького, В. Маяковського, Д. Бєдного).

Що ж до літератур саме молодих, то тут були ще й свої чинники, або ж оті загальні чинники виявлялися по-особливому.

Скажімо, безпосереднішою і активнішою була тут взаємодія писемної і усної форм творчості, літератури і фольклору. Нерідко взагалі перші відгуки на революційні події з’являлися саме в усній народній творчості – такими були осетинські, кабардино-балкарські, чечено-інгуські героїко-історичні пісні про легендарних лицарів революції, пісні, в яких використано принципи і прийоми також і нартського епосу.

З обробки фольклорних багатств починалося і саме становлення молодих літератур. (Можна навіть говорити про «переростання» фольклору в літературу – про визрівання в фольклорі елементів, які стануть «опорними» структурами національної художньої літератури. Це спостерігається, зокрема, в творчості джегуако – народних співців адигів, що безпосередньо підводила до народження вже власне художньої літератури кабардинців, адигейців і черкесів[1]; у творчості дагестанських ашугів; у фольклорі чувашів, марі, мордви...) Так, свідченням народження абхазької національної писемності стала збірка Д. Гуліа «Абхазькі прислів’я, загадки і скоромовки» (1907), фольклор же наснажив Д. Гуліа і на створення жанру малої реалістичної новели і епопеї «Камачич». Так само й пізніше талановитий абхазький поет І. Когоніа у своїх поемах спирався на фольклорні засоби змалювання героїчного характеру, сюжетобудування та стилістики. У перших літературних альманахах Адигеї друкуються народні пісні. На ґрунті національного фольклору виросла творчість балкарського поета Кязіма Мечієва, кабардинського – Бекмурзи Пачева, адигейського – Цуга Теучежа, багатьох яскравих поетів Дагестану. Фольклорні ремінісценції, народнопісенні мотиви та образи переважають у поезії тих народів, де ще не було розвинених традицій писемної літератури. Поет Комі М. Лебедєв пише низку поем на історично-фольклорні теми. Водночас матеріал і засоби фольклору використовуються для епічно-історичного (поема чуваша С. Ельгера «Під гнітом»), філософського (драма осетина Є. Бритаєва «Амран») та політико-ідеологічного (поема «Червоний шаман» якута П. Ойунського) осмислення і художнього узагальнення проблематики революційного перетворення життя. Мотиви і поетика фольклору часто поєднуються і з агітаційністю, лозунговістю, публіцистичністю або й підпорядковуються їм – це можна бачити, скажімо, на прикладі калмицької поезії 20–30-х років (X. Кануков, С. Каляєв, Б. Басангов та ін.).

Прикладом творчого використання народнопоетичної традиції може бути практика Мажита Гафурі, який, зокрема, по-новаторському переосмислив форму орана (звернення, заклику), що йде від башкирської народної творчості. Нового характеру надав він і давньому жанрові тюркської писемної літератури – марсії (ода загиблому героєві). Габдулла Тукай перший почав створювати марсії не на честь родовитих вельмож або на замовлення, а в пам’ять про благородні вчинки, в пам’ять людей, які прислужилися народові добрими ділами, людей культури тощо. Ще далі в перетворенні давнього жанру пішов Мажит Гафурі. В нього марсія дістає життєствердний романтично-героїчний характер, це – свого роду гімн революційній дії, але в той же час автор оперує барвами традиційної народної поетики, переосмислює її символи (наприклад, символи «судного дня» або «променя»), вдаючись до гіперболізму. Такий, наприклад, вірш-марсія «Промінь» (1918), написаний на смерть славетного татарського революціонера Мулланура Вахітова, розстріляного білогвардійцями. (До речі, ця марсія дивовижно перегукується з майже в той самий час створеною поезією П. Тичини «Як упав же він з коня»: в обох творах смерть революціонера інтерпретована з оптимістичною трагедійністю, в народнопоетичних інтонаціях та барвах, «баладно», а сам революціонер постає як один із романтично запаленої героїчної маси, що переможно продовжує його справу).

У татарській, башкирській, калмицькій, казахській поезії, як і поезії Північного Кавказу та Дагестану, традиційний для національної свідомості образ джигіта, батира тощо (пор. в українській – козака) як героїчного сина народу, образ, з яким пов’язується сталий моральний кодекс та обов’язок перед батьківщиною, – тепер трансформується в образ червоного джигіта, червоного батира, наповнюється новим соціально-політичним змістом, ототожнюється з образом революційного борця. Тут, зокрема, можна бачити, як багатий і дорогоцінний для певного національного середовища арсенал традиційних народних уявлень включається в нову, щойно створювану ідейно-естетичну систему, а це не може бути процесом безболісним і безутратним, механічно-результативним. Тому і образ червоного батира окреслюється надто загально, залишається риторичним. Але все-таки фольклорна забарвленість та психо-емоційна вкоріненість у традиційних уявленнях робила його близьким народові, забезпечувала популярність, а головне – збереження наступності при зусиллях з оновленню поетичного мислення й мови.

А такі зусилля робилися в усіх літературах. Недостатність самого лиш фольклорного арсеналу (та й арсеналу старої писемності – там, де вона була) відчувалася повсюдно, як і необхідність подолати механічний рівень його використання. (Можна говорити про три етапи в «стосунках» молодих літератур із фольклором: перший – обробка фольклорного матеріалу і сюжетів; другий – відтворення нового змісту засобами фольклору або з їх широким використанням; третій – творче «переплавлення» поетики фольклору в пошуках ширшої і цілісної ідейно-естетичної концепції, співвіднесеної з завданнями осягнення нової історичної дійсності). Дедалі гострішою стає потреба індивідуалізації героя, конкретно-історичного відтворення дійсності у всій її багатоманітності, більшої соціальної аналітичності, художнього синтезу замість ескізності, епічних форм, створення великих прозових полотен. Тут національним літературам, особливо молодим, допомагав досвід російської. Допомагав він і реформувати національне віршування (М. Сеспелю – в Чувашії, П. Ойунському – в Якутії, Алі Шогенцукову – в Кабарді, А. Озієву і С. Бадуєву – в Чечено-Інгушетії, JI. Квіцініа – в Абхазії, як і С. Муканову в Казахстані, Аали Токомбаєву в Киргизії, здебільше за приклад правив В. Маяковський).

Водночас специфічним для молодих літератур було не лише навчання в російської, а й значний, на перших порах часом і визначальний, вплив сусідніх – розвиненіших на той час національних, споріднених. Так, башкирська, чуваська, марійська та деякі інші літератури великою мірою орієнтувалися на татарську; інгуська, почасти кабардинська, – на осетинську й грузинську, абхазька – на грузинську, літератури Дагестану – на татарську й азербайджанську; зв’язки між бурятською та якутською допомагали їм обом. (Треба сказати, що й сьогодні регіональні зв’язки між літературами народів Поволжя, Північного Кавказу, Прибайкалля, Крайньої Півночі, Далекого Сходу важать не менше, а може, й більше, ніж раніше).

Звичайно, не треба забувати, що процеси літературного запозичення, навчання, взаємодії завжди діалектичні, суперечливі. В них усвідомлюються або неусвідомлено виявляються не лише моменти схожості і тяжіння, але й моменти відмінності та творчого змагання. Діалектичним є саме звернення однієї літератури до досвіду іншої: воно має своєю метою не уподібнення інонаціональному, хоча б і глибоко спорідненому, а власне самоствердження в самобутності – за допомогою, зокрема, і уроків цієї інонаціональної, спорідненої літератури. Хоча, коли розрив у рівнях великий, менш розвинена література на початкових етапах розвитку може вдаватися до прямих, механічних запозичень із розвиненішої, але це явище тимчасове.

Молоді літературні сили орієнтувалися на творче засвоєння досвіду братніх культур, на поглиблену взаємодію з ними при всій турботі про власне самобутнє обличчя, на повне використання прогресивних національних традицій. Об’єктивний процес «взаємоскоординування» національних літератур, їхнього природного тяжіння одна до одної дістає новий імпульс, робиться цілеспрямованішим.

Усе це сприяло швидкому вирівнюванню ступенів розвиненості літератур народів СРСР, яке розпочалося в основному в 20-ті та 30-ті і тривало в 40-ві – 50-ті роки, за винятком, звичайно, тих літератур, які народилися пізніше (про них далі). Мало йтися, зрозуміло, не про якесь «осереднення» якості художньої творчості, а про підтягування всіх до високого рівня, у чому їм допомагало як максимальне використання внутрішніх ресурсів, духовних багатств свого народу, цінностей дописемної національної культури, так і творче засвоєння досягнень інших народів.

Загалом, коли мати на увазі більшість і розвинених, і молодих національних літератур, можна говорити про те, що в них сконцентрувалися значні й різноманітні творчі сили, які усвідомлювали свою місію і були гідні її. Становлення кожної з національних літератур відбувалося за умов гострої боротьби – політичної, ідеологічної та культурної; за умов розмежування і конфронтації виникали суперечності й труднощі, непорозуміння та помилки як об’єктивного, так і суб’єктивного порядку. В усіх цих явищах і процесах було як спільне для всіх національних літератур чи регіональних груп їх, так і специфічне для кожної з них.

Але головне, чим ознаменований період 20–30-х років, – величезний розмах творчої енергії відроджуваних народів, воля до творення національної культури, розмаїття яскравих талантів, що розкрилися в художньому утвердженні революційного духу.

Уже тоді молоді літератури набирали значення не лише для своїх народів, а й ширшого – для всього культурного життя Країни Рад. Особливо прозірливо і глибоко, як ніхто, відчув це великий Горький. Його виступи, статті і листи цього часу рясніють думками й нагадуваннями про надзвичайну культурну і гуманістичну цінність відродження малих народів, успіхів їхніх літератур. Він вимагає уваги і поваги до них: «...Неувага до літератури нацменшостей тим більше не може бути виправдана, та й до того ж політично безтактна»[2]. Пропонує залучати їх до участі в задуманому ним «Альманахе художественной литературы народов и племен Союза Советов». Підкреслює: «...Цілком необхідно залучити до роботи над книгою «20 лет» літераторів усього Союзу, всіх народностей, навіть і найдрібніших...[3] Радить, поряд із систематичними оглядами в періодиці літератур української, вірменської, грузинської, азербайджанської, татарської, давати також і «огляди літератур народностей менших». Радіє перекладові своїх творів чуваською мовою. Пропонує своїй кореспондентці зайнятися перекладами з абхазької на російську. Радить Ромену Роллану ознайомитися «з фактами самодіяльності племен і народів Союзу Рад у царині мистецтва... познайомитися з музикою тюркських і тюрко-фінських племен Волги, Середньої Азії, Сибіру»[4]. З захопленням пише про величезні скарби музичного фольклору народностей країни: «Звідусюди – від зирян, бурятів, чувашів, марійців і т. д. – для геніальних музикантів майбутнього ллються струмки дивовижно красивих мелодій»[5]. Обурюється байдужістю багатьох літераторів до того, що діється в сусідніх культурах: «...Літератори наші – тобто російські – читають взагалі мало, а книг «нацменшостей» і зовсім не читають, – треба, щоб читали і щоб бачили, що літератори братніх республік пишуть не гірше, а деякі й краще за них»[6]. А в своїй доповіді на І Всесоюзному з’їзді радянських письменників він підкреслював, що літератори всіх національностей «працюють не тільки кожен на свій народ, але кожен – на всі народи Союзу Соціалістичних Республік і автономних областей. Історія покладає на них таку саму відповідальність за їх роботу, як і на росіян»[7] . – Чимало літераторів малих народів, представників відроджених і молодописемних літератур були запрошені на І Всесоюзний з’їзд радянських письменників і взяли в ньому активну участь. І весь з’їзд, і особливо доповідь М. Горького дали новий могутній імпульс розвиткові цих літератур, стали для них підтримкою і дороговказом. Один з учасників з’їзду, адигейський письменник Тембот Керашев, згадує: «Особливо схвилювала безмежна турбота нашого великого письменника про розвиток літератур малих, раніше пригнічених царизмом народів. Яку велику і світлу душу, геніальну прозірливість треба було мати, щоб з упевненістю сказати: кожен народ талановитий! Більше того, показати єдино правильний шлях для становлення молодих літератур (...). Ще раз підкреслю важливу роль з’їзду для молодописемних літератур. Мав рацію Олексій Максимович Горький, коли висловив думку про те, що «кількість народу не впливає на якість талантів». Певен, що думка ця знайшла тоді відгук у серцях письменників усіх національностей, розкрила широкий шлях для розвитку молодописемних літератур»[8].

Особливо багато важили для молодописемних літератур принципові положення Горького про фольклор як джерело і основу всякої художньої творчості. Річ у тім, що в 20–30-ті роки нерідкісними були вульгаризаторські наскоки на фольклор; його оголошували реакційним, відсталим, непотрібним тощо; розвиток професійної творчості багатьом уявлявся як заперечення фольклорних традицій та багатств, відштовхування від його поетики. Зрозуміло, що особливої шкоди це завдавало молодописемним літературам, які тільки й могли народитися в лоні фольклору, з нього виростали – про що вже говорилося вище. Авторитет Горького та його мудрі думки сприяли утвердженню правильного підходу до цієї справи.

Розвиток літератур малих та молодописемних народів гальмували і вияви неправильного, войовничо-вульгаризаторського або недовірливого ставлення до й без того нечисленних працівників старої інтелігенції, демократичних письменників дорадянської доби, а то й до перших радянських авторів. Скажімо, в Якутії у 20-ті та на початку 30-х років допускалося третирування творчості О. Кулаковського, О. Софронова і навіть П. Ойунського. Ярлик «буржуазного націоналіста» довго залишався на імені видатного письменника й мислителя Комі К. Жакова і т.д. Зрозуміло, що такі вульгаризаторські «перегини», що переростали в репресії, були явищем загального характеру, але саме малорозвиненим на той час літературам вони здатні були завдати і завдавали найбільшої шкоди.

Вже тоді численні національні літератури, в тому і числі й молоді та нові, істотно збагачували картину літературного життя в країні, були важливими складниками всієї культури суспільства. І їхня роль дедалі зростала – в міру того, як вони збагачувалися, ставали зрілішими і художньо повнокровнішими. Протягом усього лиш двох-трьох десятиліть більшість із цих літератур розробили всі основні жанри, розгорнули різноманітні стилі і форми, опанували широке коло тем і проблем сучасності та історії своїх народів – стали розвиненими сучасними літературами, забезпечивши собі надійний плідний ґрунт для дальших пошуків, осягнень, художніх відкриттів.

Протягом 50-70-х років недавно ще молоді літератури підносяться на якісно новий рівень. Вони відтворююють не тільки буття своїх народів, їм уже вистачає «дихання» промовляти не лише голосом свого народу (хоч це, зрозуміло, було і залишиться основою основ їхньої сили, як і сили будь-якої літератури), адресуватися не лише до свого народу (хоч цей «адресат» завжди буде святим), а й до всього радянського суспільства, до всього людства. Те, що могло бути хіба що мрією, ставало реальністю об’єктивного значення молодих літератур та літератур малих народів.

Хіба можна, скажімо, уявити духовне життя нашого суспільства без творчості киргиза Чингіза Айтматова, дагестанця Расула Гамзатова, калмика Давида Кугультінова, балкарця Кайсина Кулієва, башкира Мустая Каріма? Вони не просто розкрили нам душу своїх народів – вони в житті, історії і поезії своїх народів «здобули» такий моральний і філософський потенціал, який збагачує всіх нас і вигострює духовний зір суспільства, додає неповторні штрихи до образу людини нашої доби.

А скільки ще є яскравих постатей у молодих літературах, скільки є творів, які, може, не так повсюдно відомі, але об’єктивно стоять у ряду кращих надбань усієї радянської писемності і здатні здобути найширший резонанс. Це і романи кабардинців Аліма Кешокова, Хачіма Теунова, інгуша Ідріса Базоркіна, адигейця Аскера Євтиха, повісті чуваша Олексія Талвіра, поезія і проза його співвітчизника Іллі Тукташа, і автобіографічні твори башкира Сайфі Кудаша та чуваша Якова Ухсая (не кажучи про їхню поезію), і трилогія Кузьми Абрамова про мордовське село, і роман марійця Никандра Лекайна «Земля предків», і чудові оповідання та повісті письменника Комі Івана Торопова, і глибокий історико-політичний та символіко-філософський роман бурятського письменника Володимира Мітипова «Долина безсмертників», і ряд інших творів. Не кажучи вже про те, що заслуговує більшої популярності і популяризації у всесоюзному масштабі творчість багатьох засновників і класиків літератур малих народів – таких, як великий татарський поет Хаді Такташ і «поет поетів» Хасан Туфан, класик чуваської літератури Костянтин Іванов, кабардинський поет Алі Шогенцуков, бурятський письменник Хоца Намсараєв, адигейський – Тембот Керашев та ін.

...А тим часом у наше духовне життя входять нові літератури. На повен голос заявляють про себе малі народності Півночі й Далекого Сходу, більшість з яких тільки в 20–30-ті роки, а то й пізніше здобула й опанувала писемність. Їхній розвиток має свої особливості. По-перше, він відбувався вже за набагато сприятливіших умов: здійснювалося будівництво соціалізму, питання «хто кого?» було розв’язане, і відповідно відпала гострота класової боротьби; Радянська влада могла вже щедріше матеріально і технічно підтримувати культурний процес тощо. По-друге, наймолодші літератури могли спертися на досвід не лише розвинених, а й молодих, ближчих їм типологічно та життєвим матеріалом. Крім того, творцями їх ставали переважно молоді інтелігенти, які дістали ґрунтовну підготовку в радянських вузах і часто добре знали радянську і світову літературу. (Як тут не згадати звертання Калістрата Жакова до земляків: «А тим із жителів Півночі, хто писатиме повісті й оповідання, захоплений моїм чи іншим прикладом, скажу я ось що. Передусім, треба вчитися. Скінчити університет обов’язково...»[9]). Отож розвиток цих літератур мав ще більш прискорений характер. У всякому разі, коли не «перше» (30-40-ві роки), то вже «друге» (50–70-ті роки) покоління їхніх творців стало врівень з усією радянською літературою.

Про серйозність рівня і здобутків цих наймолодших літератур може свідчити хоча б той факт, що твори чукчі Юрія Ритхеу, нанайця Григорія Ходжера, нівха Володимира Сангі, мансі Ювана Шесталова та деяких інших авторів виходили багатьма іноземними мовами, в тому числі європейськими, і діставали захоплені відгуки критики.

Якихось літ двадцять тому молодий нівх Володимир Сангі випустив яскраву книжку «Нівхські легенди», започаткувавши літературу свого чотиритисячного народу. Сьогодні він автор ряду самобутніх фольклорно-філософських творів, романів, насичених гуманістичною думкою, пам’яттю роду і своєрідним етнографічним психологізмом. Критика порівнює його з такими мудрими літописцями природи, як В. Арсеньєв, М. Пришвін, В. Біанкі. І це вже нас не дивує. Як і те, що десятитисячний народ нанайців висунув низку письменників, серед них і таких на весь Союз відомих, як Г. Ходжер, автор трилогії «Амур широкий», та П. Кіле, чиї лірико-психологічні повісті були б помітним явищем у будь-якій літературі. Не дивує і те, що юкагири, яких у нашій країні всього кількасот, утвердили себе на літературній карті країни непересічним романом С. Курилова «Ханідо і Халерха». Звикли ми і до імен чукчі Віктора Кеулькута, ненців І. Істоміна, В. Ледкова, Л. Лапцуя, удегейця Джансі Кімонко, ескімоса Юрія Анко, ханта М. Шульгіна, евенка А. Немтушкіна, евена В. Лебедєва та інших.

Певна річ, нереально було б уявляти справу так, що в культурному і літературному розвитку малих народностей немає труднощів і проблем, панує цілковита ідилія. Не кажучи вже про брак професійних традицій у цій сфері (принаймні на етапі становлення), вже й сама малочисельність народності не є обставиною сприятливою, обмежує можливості і з погляду розширення кола творців, і з погляду масштабів аудиторії тощо. Мовний бар’єр часто створює великі труднощі для адекватного відтворення, належного поцінування і популяризації серед інших народів продукції таких літератур, інколи навіть високоцінні явища не виходять за межі своєї природної сфери (так, Кайсин Кулієв із жалем писав про те, що за межами Карачая і Балкарії ніхто не знає чудового карачаївського поета Іссу Каракетова, і додавав: «Боюся, що його так і не пізнають іншими мовами, бо його вірші неможливо перекласти»[10]); до того ж навіть за наших небачених масштабів перекладання, охопити увесь неозорий літературний процес у багатьох десятках мов своєчасно і якісно дуже важко. Своєрідність і неповнота соціальної структури малих народностей (наприклад, менше, порівняно з іншими, представництво робітничого класу та технічної інтелігенції, переважання, у багатьох випадках, традиційних занять і ремесел) не може не відбиватися на тематиці, проблематиці, усьому змісті літератури і навіть на її формальних аспектах. Мабуть, є певний розрив і між лексико-стилістичними можливостями мов, що існують переважно в обмеженому усному побутуванні, та виражальними потребами сучасної літератури, сучасного письменника. В усякому разі, серед молодшого покоління письменників цих народностей немало таких, які пишуть російською мовою, збагачуючи її лексичними та стилістичними барвами рідної, надаючи російській мові своєрідного колориту (як є він і в російській мові грузинів, латишів, українців та ін.). Проте вони залишаються письменниками своїх народностей, своїх оригінальних літератур – і змістом, і характером своєї творчості.

Втім, питання про двомовність письменника, двомовність літератур – непросте, до однозначних оцінок та мотивацій не надається. Пригадується дискусія про національне й інтернаціональне, проведена на сторінках журналу «Дружба народов» у 1966–1967 роках. Відзначаючи характерний факт звертання ряду національних письменників до творчості російською мовою, більшість її учасників сходилася на тому, що не це є магістральним шляхом розвитку національних літератур, по-перше, а по-друге, що й ці російськомовні автори є все-таки, за поодинокими винятками, письменниками своїх національних літератур, а не російськими. Заперечуючи К. Зелінському, який причини звертання до творчості російською мовою ряду письменників раніше безписемних народів бачив у відсутності «розвинених літературних традицій (крім фольклорних) своєю рідною мовою» і в тому, що нова художня інтелігенція цих малих народностей «діставала освіту в російських вузах» і що «російська мова зразу відкривала дорогу до широкого читача, тоді як мова нечисленної, раніше неписьменної народності або племені замикала письменника в доволі вузькому колі», Г. Корабельников писав: «Це пояснення неспроможне. Досить навести приклади протилежного порядку, на які така багата наша література, щоб у цьому переконатися. Мало не ті ж самі причини аніскільки не спонукали ні балкарця К. Кулієва, ні аварця Р. Гамзатова як художників розпрощатися зі своєю рідною мовою. Навпаки, своєю творчістю вони зробили її широковідомою. В нашій країні немає альтернативи: або замикайся у колі свого малочисельного народу, або шукай свою дорогу до читачів, звертаючись до мови широко розповсюдженої. Соціалістична єдність нашої багатонаціональної літератури особливо переконливо підтверджується тим, що кожен твір, хоч би якою мовою він був написаний, якщо він викликає загальний інтерес, стає завдяки перекладам російською та іншими мовами спільним надбанням нашої культури. Звичайно, набутком цієї культури стають і твори інонаціональних письменників, які пишуть російською мовою. Такі письменники були й раніше. Нагадаємо тільки про лакця Еф. Капієва, чиє ім’я може бути сміливо назване в першому ряді майстрів радянської прози. Проте, здається, в той час ні в кого не виникало думки, що його творчий шлях – стовпова дорога для його дагестанських співвітчизників»[11].

Не можна не погодитися з цими міркуваннями, але не можна не визнати й дії тих чинників, про які говорив К. Зелінський.

Проблема двомовності літературної творчості хвилює багатьох письменників. Часто звертається до неї і в плані теоретичному, скажімо, Чингіз Айтматов. При цьому він постійно підкреслює, що двомовність у житті є великим благом, але і в житті, і в літературі вона плідна лише тоді, коли не призводить до звуження функцій і послаблення розвитку національної мови: «В літературі деяких народів нині виникає явище двомовності; до цього треба ставитися з великим розумінням, сприяти повноцінному і повноправному його розвитку – воно передбачає досконале знання мов, уживаних як у повсякденному житті, так і в книжній творчості, і може принести благодатні свої плоди, коли поряд з російською мовою активно і без утрат розвивається і застосовується національна мова. Двомовність виступає як нова форма національної культури; при втраті мови не доводиться говорити про розвиток національної культури, про самостійну культуру. Тут треба діяти розумно, враховуючи багатобічні інтереси людей. Двомовність повинна сприяти розвиткові національних культур, а не придушувати їх, бо мова будь-якого народу – це унікальне багатство, створене генієм народу. Мови можуть зникати, багато які щезли, але навряд чи вони виникатимуть. Той період, коли виникали мови, безповоротно минув. Треба берегти те, що є. Це загальнолюдський набуток»[12].

Не можна також вважати, що все вже зроблене для популяризації в усьому Союзі творів молодих літератур для зацікавлення ними ширшої читацької публіки, для розуміння проблем і специфіки цих літератур, їхньої своєрідності й цінності.

Є і труднощі суто творчого порядку, пов’язані з освоєнням нового матеріалу бурхливо змінюваної дійсності, з розширенням ідейно-стильового діапазону поезії та особливо прози, з вичерпанням одних та шуканням інших художніх форм і засобів.

Прискорений економічний і соціальний розвиток колишніх відсталих окраїн привів до того, що не тільки немає колишньої прірви між ними й індустріальними центрами, не тільки ступені розвиненості багато в чому вирівнялися, а часто-густо вони стають осередками концентрації найсучаснішої технології, аванпостами техніко-економічного прогресу всієї країни (як-от Тюмень та ряд інших районів Сибіру). Водночас змінюється соціальна і національна структура населення цих країв, з’являються нові характерні життєві явища та проблеми. Національні літератури мусять «реагувати» на це і своєю тематикою та мотивами, і матеріалом, і художньою виражальністю. (Скажімо, в міру того, як зовні життя кожної народності стає чимраз менше відмінним від життя всіх інших, як зростає вага спільних для всіх турбот, проблем, побутових реалій тощо, – не може не змінюватися і характер відтворення національної специфіки цілості буття народності у змісті і формі її літератури).

У молодописемних літературах знайдемо чимало свідчень плідних зусиль, спрямованих на художнє опанування нової якості життя, нових аспектів історичної дійсності, нового духовного напруження, – причому це нове осмислюється в перспективі історичного тривання народу. Насамперед тут треба назвати поезію та публіцистику Ювана Шесталова, прозу та публіцистику Юрія Ритхеу (коли говорити про наймолодші літератури).

Письменники малих народів прагнуть відтворити і народження національного робітничого класу, взагалі сферу промислового робітництва та індустріалізації, що дедалі більше визначає собою обличчя кожного краю. Так, письменник Комі Геннадій Юшков у романі «Чугра» показує, як у край споконвічних мисливців і рибалок приходить сучасне індустріальне життя, як пошук і розробка покладів печорської нафти й газу змінюють не лише землю, а й увесь уклад людності. Про робітничий клас пишуть осетин У. Богазов (роман «Бистрінь»), інгуш А. Боков (роман «Зоря серед зір»), аварець М. Суліманов (роман «Вогні»), даргинці З. Зульфукаров (повість «Випробування»), А. Абу-Бакар (повість «Сонце в «Гнізді орла»). Всі ці твори відзначаються широтою соціальної панорами, поетизацією трудових буднів, колоритним відтворенням змін у побуті, увагою до ознак зростання людини праці, але в них ще не подолано схематизм виробничих конфліктів та приблизність в аналізі людських взаємин, не розкрито глибини духовності, психології промислового робітника бодай на тому рівні, якого досягли відповідні літератури у зображенні особистості селянина, рибалки, ремісника... Втім, як знаємо, все це нелегко дається і найрозвиненішим літературам.

Цікаво, що в той час як літературна громадськість усього Союзу, представники «старих», розвинених літератур схильні до високої, а часом і панегіричної оцінки творів новописемних літератур та літератур малих народів (цілком зрозуміла і здорова симпатія інколи переходить у поблажливість), – самі письменники і літературознавці цих народів нерідко настроєні набагато критичніше, вони стурбовані виявами застиглості і поверховості думки, відпрацьованості форми, закликають до збагачення ідейно-художнього арсеналу своїх літератур, до відтворення глибинних життєвих зв’язків, до масштабнішої художньої філософії сучасності[13]. І це цілком природно, саме цей максималізм і ця самокритика літератур якнайкращим чином засвідчують їхню життєвість, силу, перспективність – їхній активний робочий стан. Важливо тільки, щоб неминуча і плідна орієнтація на найвищі досягнення літератури не розумілася як відмова від власних шляхів, не призводила до недооцінки власних традицій, специфічних завдань і проблем, можливостей національного зображального арсеналу, – а, навпаки, щоб усе це ставилося на службу не зовнішній «престижності» (і в нас є «таке»!), а істинному поступові літератури, підпорядковувалося високому критерію ідейно-художньої повноти.

Факти показують, що не тільки новописемні літератури та літератури малих народів навчаються у розвиненіших, використовують їхній досвід, – а йде водночас і зворотний процес: найрозвиненіші літератури не можуть залишатися осторонь їхніх досягнень, відкриттів, усього того неповторного, самобутнього, що вони вносять у художнє життя. Чимало російських, українських, білоруських, естонських, латиських, литовських, грузинських, вірменських, казахських та інших письменників і поетів то як перекладачі «втягуються» в справи новописемних літератур і в атмосферу їхньої поетики, а то й просто як читачі і творці переймаються, збагачуються, надихаються тим мистецьким світом, що їм відкрився. Більшає і кількість свідомих творчих ремінісценцій, запозичень, насамперед із фольклору малих народностей.

Відомо, що багато малих народів витворило велику фольклорну культуру. Так, мансійська міфологія – одна з найбагатших і найрозгалуженіших серед міфологічних систем усіх європейських народів. Калмикію академік Б.Я. Владимирцов назвав другою після Індії батьківщиною казок, а в калмицькому епосі «Джангар» мовою поетичної символіки «закодовано» навіть масу природничо-наукових знань своєї доби. Міфи якутів, бурятів, калмиків, абхазців та багатьох інших малих народів нашої країни посіли заслужено велике місце в першому томі фундаментального радянського енциклопедичного видання «Мифы народов мира». Вище вже говорилося про те, як цінував М. Горький мистецькі багатства різних «племен» Росії; тут пошлемося ще на оцінку К. Зелінського: «Горький не тільки справляв величезний вплив на розвиток літератур народів СРСР, але й сам зумів сприйняти багато чого в народів, що населяли Росію. Вся творчість М. Горького – живе свідчення спілкування російського письменника з великою кількістю народів нашої країни. Вони давали йому теми, образи, поезію, сповнювали твори Горького романтикою, гнівом, прикладом, почуттями подиву, радості, вносили свої барви і мелодії»[14]. Свого часу фольклор шорців (горноалтайців) викликав захоплення Ромена Роллана, який познайомився з ним завдяки талановитим перекладам російського поета Івана Єрошина, зібраним у його книзі «Песни Алтая»; справу Єрошина продовжує російський поет Г. Сисолятін, опублікувавши книгу перекладів і переказів шорського фольклору «Волосяная струна»[15]. Великої слави зажили олонхо – якутські епічні сказання. На основі одного з циклів Платон Ойунський створив свій славетний епос «Нюргун Боотур Стрімливий»; а вже в наші часи всесоюзна фірма «Мелодия» записала цю річ у виконанні якутського співака Гавриїла Колесова, і двадцятитисячний тираж розійшовся миттю[16]. Не меншого успіху зажили й олонхо у виконанні Савви Тарасова – йому відомий російський поет Михайло Львов присвятив свого вірша «Олонхо»:

Как поет Тарасов Савва

Олонхо – якутский эпос!

Оживает предков слава,

Душ их крепость, битв свирепость!

И – качают Великаны

Глыбы Мира и Вселенной,

И Моря и Океаны,

Тот и этот Мир нетленный!

...Сам в очках... Интеллигентный...

Вид – совсем не великанский.

Но – Ботуром из Легенды

Нам являет Дух гигантский![17]

Тож, певно, не випадково Андрій Вознесенський у поемі «Вічне м’ясо» звертається до мотивів якутського фольклору, оперує його поняттями і персонажами; сам він про цю поему свідчить: «Я намагався поєднати в ній мелодику якутського і російського епосу»[18].

Бурятську легенду поклав в основу своєї фантастичної повісті «Білий камінь Ердені» ленінградський письменник Геннадій Ніколаєв.

Таких прикладів можна наводити багато. Успішний розвиток молодописемних літератур і літератур малих народів вносить новий значущий момент у загальнолітературну ситуацію, збагачує проблематику і стилістику всієї радянської літератури, істотно доповнює її знання про людину, розширює фронт її естетичних шукань, породжує нові, часом несподівані художні форми.

У літературах малих (і не тільки молодописемних) народів набагато ширше і безпосередніше використовуються фольклорний матеріал, народна мудрість, народне афористичне слово. Тут інша швидкість циркуляції ідей між «фольклорною» народною свідомістю і професійною літературною, книжною. Оскільки, скажімо, фольклорна притча, народне влучне слово, афоризм тут повніше й безпосередніше, «актуальніше» живуть в устах усього національного колективу, кожного члена народності, – то вони з більшим правом, органічніше входять і в сучасну літературу цих народностей. З другого ж боку, вдале, влучне літературне слово, літературний образ швидше й безпосередніше переходять у свідомість усього невеличкого національного колективу, «охоплюють» його, стають фактом народної свідомості.

Чи не в цьому – зокрема – секрет мудрої афористичності дагестанців (Расул Гамзатов, а також Фазу Алієва, Ахмедхан Абу-Бакар, Муса Магомедов та інші), що такою яскравою барвою збагатила всю радянську літературу? А може, в тому, що народи Дагестану, Північного Кавказу – спадкоємці найдревніших культур, філософський заряд яких вони зберегли і пронесли крізь віки? А може, ця дорогоцінна якість думки й слова виробилася завдяки самому характерові гірського ж історичного життя, побуту в минулому?

Тут же – і романтичність духу. Власне, це слово з його традиційним «європейським» забарвленням (коли з романтичністю пов’язується незвичайність обставин і рефлектованість, самозосередженість чи полум’яна поривність героя) сюди не зовсім і пасує. Бо ті максималістичні уявлення, якими керується герой-горець, ті екстремальні обставини, серед яких він перебуває, тут часто-густо звичайні, і він діє більше згідно з традицією чи необхідністю, ніж із власним романтичним пориванням; його характерність, його душевний силует, які нам здаються романтичними, – насправді втілення народних уявлень про честь, гідність, мужеськість. Те, що ми схильні сприймати як романтику чи екзотику, для героя Ахмедхана Абу-Бакара або Фазу Алієвої (як і, скажімо, інгуша Ідріса Базоркіна) – звичні форми існування і боріння людської душі, її повсякденна робота, а не свя́та чи подвиги. Людський дух скрізь працює і розкошує по-різному...

Зовсім іншими людинознавчими аспектами і формами художнього мислення та стилістичними барвами збагачують радянську літературу письменники молодописемних народів Поволжя, народностей Півночі, Сибіру, Далекого Сходу. Тут більше важать ліро-епічний етнографізм та родовий переказ: народна поезія передала їм розгалужену космогонічну міфотворчість і інтенсивне анімістичне мислення, яке набирає несподіваної актуальності тепер, коли людство стоїть перед необхідністю по-новому осмислити свої стосунки зі світом природи. Та й в аспекті суто зображальному велику художню цінність являє багатюща анімістична «психологізована» образність, арсенал метафорики, породженої століттями душевного зв’язку з рослинним і тваринним світом. Така образність традиційно характерна, скажімо, для поезії поволзьких народів. Не випадково Ю. Олеша, говорячи про поему чуваша Якова Ухсая «Перевал», захоплювався його «звіриними» метафорами: «...я знайшов там дива в цій царині»[19]. Якутська поезія ввібрала в себе бурхливу уяву, живописність і метафоричність мови пісенного епосу – олонхо, витончену музикальність, особливе відчуття зв’язку з природою, властиве народові мисливців і оленярів. Ці якості в таких поетів, як Семен Данилов, Серафим Елляй, Леонід Попов, стали органічними чинниками глибокого роздуму про життя, людину, час, породили поезію філософського рівня.

Характерною для становлення багатьох молодих літератур є велика вага епічних жанрів (насамперед поетичних) і швидкий їх розвиток, тоді як звичайно в утворенні нової літератури перед ведуть ліричні жанри, а епічні – явище пізніше: згадаймо хоча б і початкові етапи розвитку радянської літератури у народів з давньою традицією писемності. У народів Поволжя та Північного Кавказу ця тенденція почала виявлятися ще в 20–30-ті роки, у народів Крайньої Півночі та Далекого Сходу – переважно з 50-х. Це пояснюється, по-перше, тим, що тут ще була живою і активною епічна народнопоетична традиція, яка і стала безпосереднім ґрунтом для епосу літературного. (Більше того, народна поезія і своїми функціями, і своїм характером уже набрала якості своєрідної передлітератури, що безпосередньо, так би мовити, виводила на орбіту літературу писемну і забезпечувала її бурхливий розвиток. Чуваський дослідник В. Езенкін вбачає тут типологічну спільність з художнім розвитком деяких малих європейських народів: «Чуваський фольклор, як і фольклор марі та мордви, має ту істотну особливість, що на час становлення писемної літератури склався в розвинену форму художнього пізнання. Не знаходячи виходу в літературу, художня енергія народу концентрувалася у фольклорі. Такий хід розвитку фольклору виявляє типологічну спільність не лише у народів СРСР, але й у деяких європейських народів – словаків, фламандців, норвежців. За умов буржуазно-національного визволення, спираючись на ідейно-художнє багатство фольклору, вони за короткий строк створили багату літературу»[20]. Дослідник нагадує, що перший твір фламандської літератури «Легенда про Тіля Уленшпігеля» Шарля де Костера, який з’явився 1867 року, мав фольклорну основу, як і тоді ж написаний «Пер Гюнт» Ібсена). Можна тут послатися і на розквіт жанру роману та повісті в літературах народів Африки. По-друге, пояснення можна знайти і в особливостях суспільно-історичної динаміки цих народів. Стрибок від патріархальності до будівництва соціалізму був настільки глибоким і докорінним історичним зрушенням, що жоден факт суспільного і приватного життя не був поза його контекстом зрозумілий, – і осмислення всієї історії народу в цілості, в синтезі зразу постало як основне завдання національної літератури.

Так народилися і фольклорно-історично-філософська поема, і згодом особливий тип епічного роману, що поєднував історію роду і народу з осмисленням загальноісторичного процесу, етнографічний матеріал – із соціальним, фольклорні способи бачення і зображення – з сучасним аналітизмом і психологізмом; роману, в художньому часі якого по-особливому взаємодіють різні шари часу історичного. На цьому субстраті розвинулася і специфічна художня тенденція до використання поетики легенд та міфологічних структур для поглибленого й узагальненого морально-філософського осмислення важливих проблем історії та сучасності, інтерпретації людини, народу, людства, – образу людського буття загалом і водночас у суспільно-історичній конкретності, – тенденція, що блискуче ознаменована творчістю Чингіза Айтматова.

В епосі поетичному співмірним явищем здаються насамперед поеми Д. Кугультінова. (Хоч вони характеризуються активною взаємодією епічного, ліричного і драматичного начал, але епічне залишається провідним). Особливо поема «Бунт розуму» з її філософським пафосом і глибокою символікою, з разюче предметними образами Залізного птаха, рептилій, Мертвого міста, як і поема «Сар-герел», є свідченням плідності творчого використання і окремих мотивів національного фольклору, і його духовного потенціалу взагалі для філософського осмислення сучасності, для створення сучасної концепції людини, яка усвідомлює особисту відповідальність за долю свого народу, суспільства, людства, землі... І, зрозуміло, для успішного втілення цієї концепції в адекватній за складністю, напруженістю й органічністю художній системі.

Інший приклад органічного переростання народного поетичного світогляду, міфологічного мислення, образності й морального потенціалу фольклору в суб’єктивну і масштабну ідейно-художню концепцію сучасного світу дає творчість Ювана Шесталова, насамперед його епічна поезія.

Моральні, світоглядні й зображальні аспекти анімізму, міфологізуюча енергія народної поезії, яка не стала для цих народів архаїчною, – не тільки беруть участь у творенні самобутнього обличчя молодих літератур, не тільки розкривають несподівані можливості для них, – вони є активним складником ширших процесів, що відбуваються у всій радянській літературі. Трохи, може, й несподіваним чином, питання про літературу і фольклор стало актуальним не лише для молодих, а й для розвинених літератур, власне, чи не для всієї світової літератури. Кажемо – несподіваним чином, маючи на увазі «вибуховий» характер звернення до джерел і глибин фольклору, але в суті своїй це не несподіване, а закономірне явище в добу, коли так ускладнилися й водночас оголилися, так гостро й «остаточно» постали одвічні питання людського буття й сама доля людства, коли проблематичність майбутнього спонукає охопити духовним зором увесь обсяг еволюції життя.

Прагнення до великих узагальнень і осягнень, прагнення осмислити свій час як ланку історії та вічності, з’ясувати головні цінності буття, а в окремій людській долі відобразити сконцентровані загальнолюдські проблеми, виявляючи приховані закономірності, – це прагнення останнім часом важило в літературі, може, більше, ніж раніше, і змушувало її шукати нові способи художньої інтерпретації. На цьому шляху вона, зокрема, звернулася до міфологізму та інших форм народного філософсько-поетичного мислення. Так інтелектуалізм зімкнувся з фольклоризмом (у найширшому значенні).

Цей процес так чи інакше торкнувся і багатьох радянських національних літератур. Досить послатися на романи і повісті Ч. Айтматова, Г. Матевосяна, Й. Друце, Я. Кросса, М. Заріня, «Глиняну книгу» О. Сулейменова, «Дату Туташхіа» Ч. Аміреджибі, «Йшла дорогою людина» О. Чіладзе, «Балади степів» Абіша Кекільбаєва та ін. В українській літературі певну аналогію можна бачити у так званій химерній прозі – від роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу» й «Лебединої зграї» В. Земляка до трилогії Є. Гуцала «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет» (переважання гумору та іронії, навіть пародійності в цих останніх не знімає міфологічного характеру конструкції, оскільки міф та іронія взагалі часто йдуть у світовій літературі в парі; гумор же в Є. Гуцала вочевидь фольклорно забарвлений).

І тут парадоксальним чином древні й багаті літератури зустрічаються з наймолодшими, що роблять перші кроки. Хоча з погляду природи міфа та мети і способу його використання сучасні європейські, латиноамериканські та африканські літератури істотно різняться між собою, але самий принцип міфотворчості зменшує відстань між ними і виводить на споріднені художні форми.

У літературних дискусіях останніх років не раз висловлювано думку про те, що для російської літератури, на відміну від західних, меншою мірою характерні умовні форми та міфотворчість. Мабуть, з цим можна й не погодитися, коли згадати Гоголя, Достоєвського, Салтикова-Щедріна, Блока, Маяковського, Булгакова. Та й у сучасній російській прозі можна назвати хоча б такі твори, як «Альтист Данилов» В. Орлова або «Жива вода» В. Крупіна (і навіть такі закорінені в традиційній реалістично-психологічній манері письма прозаїки, як В. Астаф’єв – у «Цар-рибі», В. Распутін – у «Прощанні з Матьорою», вдаються до прийомів міфотворчості). Втім, заслуговує уваги і думка грузинського критика О. Ебаноїдзе, який, відзначаючи посилення в багатьох національних літературах міфологічного начала та умовних форм і констатуючи, що найбагатша в нашій країні російська література «реагує на ці зміни досить повільно» (мовляв, великому кораблю важче маневрувати!), пише: «Думається, в своїх шуканнях російські письменники зможуть використати знахідки й досягнення письменників з братніх республік, подібно до того, як письменники всього світу використовують неперехідний досвід російської та радянської класики»[21].

І такий компетентний дослідник, як Л. Арутюнов, говорячи про широкий потік притчових та міфологічних форм у сучасній радянській багатонаціональній прозі, про діапазон відповідних конструктивних принципів («епічне міфологізування» у Ч. Айтматова, «індивідуальне міфологізування» у О. Чіладзе та Н. Думбадзе, поєднання того і другого у Г. Матевосяна та Ч. Аміреджибі тощо), відзначаючи ідейно-художню місткість цих форм та їхню перспективність, полемізує з думкою, «що, мовляв, міфологізм, казки, легенди – доля тільки молодописемних літератур, а, припустімо, така література, як російська, розвивається за законами реалістичного мистецтва» (тут – у значенні життєподібності. – І.Д.); він підкреслює: «Важливо відзначити величезні художні можливості цього потоку багатонаціональної прози, ще недостатньо усвідомлені й розкриті, які дозволяють їй стати самобутньою ланкою в загальному процесі розвитку світової літератури»[22].

Водночас лунають і скептичні голоси, застереження щодо надмірного, мовляв, захоплення умовними формами, міфотворчістю, поетикою фольклору. Бувають тут і непорозуміння, пов’язані з тим, що міф як використовувану літературою формальну структуру, як спосіб художнього мислення змішують із спотворенням реальності (вигадка!), з оповіддю про богів та героїв, з політичною легендою, деформацією соціальних уявлень (з тим, що А. Гулига назвав відповідно «мовним стереотипом», «стереотипом історико-літературним» і «стереотипом політичним»[23]). Є і цілком слушне побоювання, що звертання до умовності та міфотворчості може бути зумовлене не так внутрішньою художньою потребою, як модою, претензією на авангардизм, але ж така потенційна загроза знецінення і профанації знайома всякій художній формі. Є і реальні суперечності самого літературного розвитку, розгортання форм художнього пізнання, наприклад, ті, про які висловився казахський дослідник Мурат Ауезов: «...Художники слова деяких літератур зіткнулися з двома групами суперечностей: між інформацією та осмисленням і, всередині осмислення, між реалістично-філософським і міфологічним його типами»[24]. Але це саме ті реальні суперечності художнього пізнання дійсності, які не потребують абсолютизації або третирування однієї з тенденцій, а є рушієм вічних шукань і нескінченного випробування різних можливостей.

Мабуть, на цьому шляху молодим літературам ще доведеться й доведеться опановувати глибини й тонкощі соціального психологізму, відтворення характерів і повноти людської індивідуальності, всього діапазону реалістичного людинознавства, але для цього їм не обов’язково відмовлятися від своїх специфічних якостей, зокрема тих, що надають їм естетичної свіжості і синкретичності, тобто обертаються несподіваними «перевагами» над літературами зрілими, виспеціалізовано-розгалуженими і почасти «втомленими».

Що ж до фольклору в цілості цього питання – а воно не тотожне з питанням про міф і притчу, – тут, мабуть, швидше можна погодитися не з тими, хто вбачає загрозу гіпертрофії фольклорності, а, скажімо, з Д. Кугультіновим, якого непокоїть, що письменники молодшого покоління знаходять у фольклорі менше стимулів, ніж їхні старші товариші[25], або з В. Сангі, який вважає, що неувага до фольклору і однобічне захоплення деяких письменників Півночі «європейською манерою письма» призводили до відриву від «тих проблем, які хвилюють сьогодні північні народи»[26].

Не забуваймо й того, що для малих народів та народів з недавньою літературною традицією, – втім, не лише для них, але для них, може, особливо, – фольклор має і величезне значення з погляду національної ідентифікації та консолідації, як духовний апарат самоусвідомлення і самоствердження. Свого часу Мустай Карім так пояснив своє звертання до фольклору у творах про Велику Вітчизняну війну: «Війна і фольклор! Це поєднання народилося не тому, що бракувало досвіду. Я хотів зі своїми читачами, зі своїми земляками говорити мовою історії. Я хотів нагадати їм: ви не сьогодні з’явилися на світ божий, ви століттями створювали культуру, ви створили самих себе, ви бороните свою сутність, створену століттями»[27].

Взагалі річ не лише в збагаченні форм художнього пізнання, у нових комбінаціях та мутаціях цих форм тощо. Річ насамперед у змісті цього пізнання. У величезному обсязі художньої інформації та естетичних переживань, який несуть молоді літератури, розкриваючи самобутній світ історичного життя, борінь, надій, страждань, узвичаєнь, уяви і думки десятків народів, увесь досвід їхнього буття і діяння, все багатство і конкретність людського в них. Причому йдеться не лише про історичну пам’ять народів, а й про складну взаємодію цієї пам’яті з енергією сучасного новотворення, коли в край одвічних хліборобів, мисливців, рибалок приходить іззовні суперіндустріальне життя, і самі вони мимоволі стають його співучасниками, коли нерідко протягом життя одного покоління змінюється не лише обличчя краю, а й увесь уклад людності, життя цілого народу – «перевантаження», яких людство ще не знало і які сповнені драматизму.

Втім, і функція художнього осмислення національної історії, яку активно здійснюють молоді літератури, має величезне соціально-культурне значення, – зокрема, для взаємопізнання й зближення наших народів, для підвищення якості того, що ми звемо культурою міжнаціонального спілкування, – як і для національного самоусвідомлення самих народів. Повнота цієї функції невід’ємна і від усього розвитку національних літератур взагалі та молодих, зокрема. Відзначимо тут тільки два моменти.

Перший пов’язаний із розробкою теми Жовтня. Тема ця невіддільна від самопізнання народів.

Нині в кожній з національних літератур є «свій» фонд епічних творів про революційну добу, і він увесь час поповнюється, збагачуючи, розширюючи наше уявлення про неї. Особливої ваги тут набирають твори молодих літератур, літератур малих народів, розробляючи малознаний матеріал.

У цих літературах з особливою наочністю й гостротою постає спільна для всіх потреба з’ясувати: хто ми і що, з чим прийшли до революції, що в неї принесли і що здобули, з чим ідемо в майбуття, який наш внесок в історію. Тим-то тут і переважає близький до історичної хроніки тип роману, в якому докладно і багатобічно, в багатьох побутових і суспільно-значущих подробицях відтворюється конкретно-історичний образ рідного краю, життя якого пов’язане з життям сусідніх народів, так чи інакше вписане в загальноісторичну ситуацію; показується своєрідність шляху націй до революції, – переважно у зв’язку з боротьбою та історичним розвитком інших народів колишньої царської Росії, що виступає як історичне тло, контекст. Близькими до такого типу творів є, скажімо, роман марійського письменника Никандра Лекайна «Земля предків» або перший роман хакаською мовою – «В далекому аалі» М. Доможакова.

У межах цього жанру відбувався і перехід до епічної прози – цю тенденцію можна вловити і в обох названих романах. Яскравим зразком «проміжних» між історичною хронікою та історико-революційним епосом творів молодих літератур може бути роман карельського письменника Антті Тімонена «Ми карели» (1964–1969). Численні епізоди тривалої громадянської війни в Карелії (1918–1923) постають як романічна цілість не стільки завдяки сюжетній пов’язаності чи переплетенню доль героїв, скільки завдяки, сказати б, єдності арени дії, а нею є «площа» національної долі карелів, долі, що вирішувалася в ці роки.

У романі карельського письменника багато такого, що перегукується з історико-революційними творами інших літератур малих народів. Специфічною для них є, зокрема, розробка мотивів відсталості, недостатньої розвиненості соціальної та національної свідомості, «сиротливості» малого народу, залежного не лише від панівної нації, а й від інших сильніших за нього сусідів, націоналістична буржуазія яких (тут – фінська) намагається взяти його під свою «опіку»; звідси ускладнення національної ситуації (необхідність боронити себе і від шовіністичних або асиміляторських елементів найближчих етнічно народів, які ставили спільні завдання визволення від Росії). Водночас у таких творах досліджується процес проникнення ідей соціального та національного визволення у свідомість трудової маси малих народів; об’єктивна спільність її інтересів та долі з інтересами й долею трудового багатонаціонального люду всієї Російської імперії; поступове включення в цю спільну боротьбу.

Простежується типологічна спільність і під оглядом жанру та стилю. У таких романах ще переважає хронікальність, але вже відвойовує собі місце і соціальний психологізм; на зміну описовому й публіцистичному началам дедалі більше приходить аналітичне; поряд із широкою картиною подій – відтворено спектр настроїв та ідей...

Молоді літератури відчувають потребу в романі, що давав би узагальнене осмислення національної історії, національної долі. Досягаючи зрілості, вони у ряді випадків виявляють її у створенні життєпису людини з народу, яка проходить шлях до свідомої боротьби за його визволення (роман бурятського письменника Хоци Намсараєва «На світанку», трилогія осетинського письменника Дабе Мамсурова «Поема про героїв»; трилогія тувинця Салчака Токи «Слово арата»); історії роду, що переростає в історію народу («Рід Шогемокових» кабардинця Хачіма Теунова), «З пітьми віків» інгуша Ідріса Базоркіна); епічної картини життя народу протягом великих історичних періодів (трилогія нанайця Г. Ходжера «Амур широкий»).

З іншого боку, не менш плідною стає тенденція до поглибленої ідеологічної та психологічної розробки яскравих людських образів, що «включені» в динаміку історичного процесу і несуть на собі печать діалектики доби. Такі образи розмикають рамки провінційності, «запізнілості», що тяжіють над суспільністю «окраїн», і доростають – як з погляду розв’язуваної на них проблематики, так і з погляду самої ваги особистості – до загальноісторичного масштабу. Це ми почасти побачимо, коли говоритимемо про роман якутського письменника Софрона Данилова «Красуня Амга».

Це вже наближення до зовсім іншого типу роману. Із суто епопейним мисленням, із прагненням дати на національному матеріалі узагальнений і цілісний образ епохи, розкрити «механізм» історії, структуру її рушійних сил, логіку суспільно-політичної боротьби. Причому все це «побачене» крізь співмірні з історією людські особистості, втілене в їхні ідейні, філософські, моральні боріння. Блискучим зразком такого твору в національних літературах стала трилогія Абдіжаміла Нурпеїсова «Кров і піт». Життя і боротьба казахського народу, його характери й постаті побачені тут на міру загальнолюдської філософської проблематики, на міру загальнолюдського драматизму історичних борінь з їхньою тяжкою ціною поступу.

І другий момент, про який треба сказати. У творах молодих літератур часто зустрічаємося з тими або іншими аспектами національних відносин, національного та інтернаціонального самоусвідомлення. Здебільшого вони виступають у самому потоці життя як складники його історичного буття в цілості. Але письменник має громадянське і естетичне «право» (не кажучи про потребу) спеціально зосередитися на цих питаннях, виособивши їх з усього натурального потоку буття і сконцентрувавши в особливий сюжет чи тему. Так само може спробувати дати узагальнений «портрет» свого народу, синтез проблем його національного існування, картину його здобутків у матеріальній та духовній творчості, внеску в історію людства.

І дехто з письменників користується цим своїм правом. Хоч у таких випадках беруться вони за дуже тяжку, з творчого погляду, справу, але ж зате яка вона може бути і вдячна! Це засвідчують кілька блискучих, глибоких книжок такого роду, що з’явилися в літературах «малих» народів.

Насамперед слід назвати шедевр мемуарно-есеїстичної прози, може, найдивовижнішу книжку з усіх книжок про свій народ – «Мій Дагестан» знаменитого аварського поета Расула Гамзатова. Це ані роман, ані історичне дослідження, ані особисті спогади, хоч є там елементи всього цього. Це безпосередній образ рідної землі, Вітчизни, узагальнений і водночас глибоко інтимний. Неповторно ліричний і разом з тим незаперечно об’єктивний. Сповнений ідейної глибини та емоційної повноти. Зітканий з усіх барв, що їх можуть дати мудрість народу і велике серце поета. Справжнє багатство поетичного духу вирує навколо образу авторової Вітчизни – Дагестану. Але свій Дагестан Расул Гамзатов бачить у співдружності народів, у всьому великому світі: «Мій маленький Дагестан і мій величезний світ. Ось моє життя, моя симфонія, моя книга, ось моя тема». Саме це дало йому можливість створити такий повний і глибокий образ рідної землі в її історії та сучасності, який тільки може бути.

Про духовне буття свого осетинського народу веде мову відомий поет, прозаїк та літературознавець Нафі Джусойти в повісті «Пісня на два голоси». Це, по суті, поетично-філософські та публіцистичні роздуми про рідну землю, про минуле і майбуття народу. Письменник порушує багато складних суспільних, культурних і психологічних проблем. Про одні явища говорить з гордістю, про інші – з болем. Він веде чесну і відповідальну розмову з молоддю свого народу – її прийдешнім. Зокрема, зачіпає важливе питання про те, наскільки вітчизна малого народу може бути достатньою ареною для діяльності його синів і чи не є національний патріотизм самообмеженням. Питання: твоя вітчизна – і світ людства. Пристрасно й водночас розважливо, глибоко аргументовано полемізує з тими, хто протиставляє одне одному, хто вважає, що прив’язаність до рідної землі звузила б їхній кругозір, обмежила житейські чи духовні можливості і цим виправдовує свою байдужість до рідної землі, відсутність здорового національного почуття. «Я чув не раз від осетинів, дорослих і освічених людей: «рідний край», «отча земля», «Іристон» (древня назва Осетії, – І.Д.) – пусті слова. П’ядь землі і жменька народу – всього лиш, а називаємо їх високими словами... Не криюся, вважаю таких людей пустими. Але варто порозумітися... Так, жменька народу і п’ядь землі. Та хіба цього мало, якщо ти в одвіті за цю п’ядь землі і жменьку людей, якщо це твоя батьківщина, отчий край, країна батьків, якщо це народ, до долі якого ти причетний з народження, і немає в тебе іншої долі?»

Певна річ, це зовсім не означає замикання в своєму національному світі. Оперуючи матеріалом осетинського життя і поняттями, що їх виробила свідомість осетинського народу, Нафі Джусойти поступово підводить розмову до ідейних та моральних засад патріотизму й інтернаціоналізму. А загальнолюдські потреби завжди були в кожного народу, і кожен народ виробляв для них свої поняття, змістовні й красиві (як-от хоча б «зонди́ хатан» у осетинів – кружляння серця, мандрівки розуму, який шукає нового, прагне духовного споріднення з далеким). Виходячи з них, автор веде свого читача до розуміння необхідності й високого сенсу братерства ідейного, братерства людей різних націй у нашому сучасному житті... Але для такого братерства, каже він, треба, щоб кожен був собою. Бо інакше «людина стає нижче власного зросту, нижче підстриженої трави на газонах». Бо любов до «землі батьків» – це і є «той корінь, з якого виростає людська душа...»

Так само і Юван Шесталов, і Юрій Ритхеу, і Григорій Ходжер, і Володимир Сангі, й інші письменники малих народів з усією відповідальністю ставлять і з великою ідейною глибиною висвітлюють складні й корінні питання національного буття, органічно поєднуючи самоусвідомлення сина малої народності з самоусвідомленням члена великої сім’ї народів... І це також – одне із свідчень повносущності й вагомості голосу молодих літератур, літератур малих народів. 

Самобутній розвиток і загальнозначущі успіхи молодописемних літератур та взагалі літератур малих народів СРСР, їхній безперечний вплив на всю нашу естетичну свідомість (не кажучи вже про внесок у пізнання світу й людини) – явище унікальне в усій історії світової літератури.

Це явище має світове значення і в одному вужчому, спеціальному аспекті. А саме: досвід радянських молодописемних літератур особливо цікавий для молодих літератур Африки та деяких країн Азії, взагалі країн, що розвиваються. Ці молоді літератури де в чому повторюють шлях наших молодописемних. Є почасти типологічно спільне в їхніх здобутках і сучасних тенденціях розвитку. Це, насамперед, зображення розпаду роду, розкладу або вичерпаності патріархальних відносин – тема, особливо актуальна для африканських літератур (для наших молодописемних вона вже являє переважно історичний інтерес; зрозуміло, соціальний характер цього суспільно-історичного процесу також неоднаковий); це відтворення «нової» національної людини, яка долає рутину патріархальності і засвоює передову ідеологію та сучасну культуру; як частина цієї широкої теми – і емансипація жінки. У плані поетики – це поєднання фольклорної та міфологічної художньої системи з психологізмом, інтелектуальною рафінованістю та сучасними літературними формами, як і інші аспекти феномену прискореного розвитку.

Але водночас впадає в око і велика різниця між радянськими молодописемними літературами і молодими літературами «третього світу». Історичну долю народності, її розвиток, зміни в її житті радянські молодописемні літератури подають, загалом кажучи, у зв’язку з життям і долею інших народів, як частину загальносоціалістичного процесу, – а не як ізольоване, самодостатнє явище, що характерно для багатьох творів, скажімо, письменників сучасної Африки. У наших літератур незрівнянно глибший історизм – не лише в матеріалі, а в способі художнього мислення. Зображаючи антиколоніальну боротьбу своїх народів, радянські літератури ширше пов’язують її з соціальним рухом.

Щодо жанру в молодих літературах Африки переважають роман і повість (коли говорити про прозу) як родинна хроніка, історія особистості; у всякому разі, це не народна епопея. У нас же народно-революційна епопея – основний жанр у прозі молодих літератур.

Напрошуються характерні порівняння між деякими творами радянських молодописемних літератур і молодих літератур Африки, Азії. Але то вже окрема тема.

Тут варто тільки підкреслити значущість здобутків наших молодих літератур і в цьому частковому зв’язку.

Коли ж говорити ширше про літератури малих народів взагалі, то й це питання вписується в широкий міжнародний контекст. По суті, це історичне і політичне питання про саме буття «малих» націй, про збереження і перспективи їхньої культури.

Останнім часом у країнах, що розвиваються, а також по лінії ЮНЕСКО вживаються заходи для збереження і розвитку мов, літератур, культур малих народів та невеликих етнічних груп, саме існування яких після століть колоніального гноблення опинилося під загрозою. Так, в Ефіопії створено Інститут ефіопських народностей, який, відповідно до програми національно-демократичної революції, що гарантувала кожній із численних народностей країни право на самовизначення, на свою історію, культуру, звичаї та релігію, вивчатиме умови і спосіб життя, економічні та культурні аспекти розвитку народностей[28]. Уряд Болівії розробив «Програму культурного відродження» двадцяти основних етнічних груп країни, серед яких індіанці чіпайа, чиї племена колись заселювали великі райони на території теперішніх Болівії та Перу, а тепер нараховують усього 1800 чоловік[29]. У Мексиці почала працювати перша із запланованих п’яти шкіл для індіанців з викладанням їхньою рідною мовою[30]. У Мозамбіку розробляються граматики для чотирьох основних народностей країни, а в перспективі – для всіх мов і діалектів (їх понад сто)[31]. У всіх цих випадках маємо і безумовний вплив радянської культурно-національної політики щодо малих народностей, і нерідко пряме використання радянського досвіду. А ескімоси Канади, скажімо, вчаться за підручником ескімоської мови, який створила ще в 30-ті роки радянська вчителька, а потім учений-мовознавець Катерина Рубцова – у трохи переробленому вигляді[32].

Навесні 1983 року в Ленінграді відбулася чергова (попередня – в Парижі 1981 року) зустріч письменників – представників арктичних народів світу. Гості – літератори корінних північних народностей США (Аляска), Данії (Гренландія), Швеції, Норвегії, Фінляндії та Канади – виявили великий інтерес до розвитку літератур і культур народів Крайньої Півночі та Далекого Сходу СРСР, чий приклад і досвід допомагає їм у нелегкій роботі по національному і культурному відродженню, протистоянню асиміляції й забуттю. Письменники арктичних народів готують міжнародний збірник «Північани розповідають самі про себе»[33].

У світі зростає інтерес до літератур малих і відроджуваних народів. Причому знов-таки характерно, що нерідко надихаючим взірцем є успіхи наших національних літератур, популярність їхніх творців. Радянський письменник-перекладач розповідає:

«Один африканський письменник розпитував мене про творчість Чингіза Айтматова, Расула Гамзатова, Фазіля Іскандера і Олжаса Сулейменова, про їхню популярність. А потім сказав:

– От і в нас, у країнах, що розвиваються, з’явилися останнім часом свої Айтматови і Гамзатови. Згадайте, наче так ще недавно книжки наших письменників залежувалися на прилавках, їх не дуже купували, вважали нуднуватими. А тепер? Візьміть хоча б Найпола!»

Щось із чверть століття тому Відіа Найпол заявив про себе як яскравий представник літератури Трінідаду, а потім і всієї Вест-Індії; десятиліття тому він уже мав репутацію одного з найцікавіших письменників «третього світу», а нині «його ім’я – одне з найвідоміших у сучасній світовій літературі»[34].

Однак треба сказати, що з-поміж письменників «третього світу» ширшу популярність дістають насамперед ті, які пишуть однією із «світових мов» – англійською, іспанською, французькою, португальською, тобто мовами колишніх метрополій. Тим, хто пише національною мовою, здобути визнання важче – не тільки в міжнародному масштабі, а часто і в межах своєї країни. Якось «Литературная газета» опублікувала бесіду з трьома видатними письменниками Індії, які пишуть мовами своїх народів – тамільською (Дандапані, Джеякантан), хінді (Раджів Саксена), маратхі (Сарала Карканіс). Усі вони з гіркотою говорили про те, що не тільки народи Індії не знають багатьох своїх кращих письменників, а й самі літератори часто-густо не знають один одного – через мовний бар’єр, який не завжди допомагає подолати мова-посередник – англійська, мало знана в сільських місцевостях, де живе більшість населення країни; безпосереднє ж перекладання з однієї національної мови на іншу або з англійської на національну ще не налагоджене[35].

Письменники «третього світу», які пишуть національними мовами, зустрічаються і з труднощами, зумовленими тією обставиною, що в спадщину від колоніалізму їхнім народам залишилася і неповнота сфери функціонування рідної мови, а отже, й недостатня функціональна розвиненість. Це також явище, знайоме і нам, воно типологічно спільне для малих або неповноправних народів та народів, які тільки недавно визволилися від колоніального гноблення.

Аналогічні проблеми заявляють про себе – хоч яким це може здатися парадоксальним необізнаній з цим питанням людині – і... в Європі. Наприкінці 1981 року Міжнародна асоціація літературних критиків (MAЛK) провела в Мадріді колоквіум на тему «Літератури малих народів у багатонаціональній державі»[36]. На ньому знову постало, зокрема, й питання про напівзабуті (ширшим світом) літератури напівзабутих (тим же ширшим світом) малих народів Європи – валлійську, бретонську, галісійську, про відроджувані фламандську і каталонську та ін. Валлійська література – одна з найдревніших у Європі – склалася ще до X ст., коли більшість європейських мов не мали своєї писемності; сьогодні ж їй доводиться вести вперту боротьбу за саме існування; валлійська мова, свідчить Сесілі Максуорт, жевріє «лише по малонаселених і порівняно бідних аграрних областях, які самі собою є анахронізмами». Проте письменниця вважає, що валлійська література не є реліктовим явищем, що її життєздатність повинна стати одним із штрихів гуманістичного розвитку людства, запереченням духовної уніфікації та збіднення: «Ми стоїмо перед вибором, і від нашого рішення залежить обличчя майбутнього. Або ми змиримося із стандартизацією, згладжуванням індивідуальних особливостей культур, або будемо боротися за збереження живої культурної традиції, що розвивається в річищі суспільного прогресу»[37]. Подібне ж говорив Пілар Васкес Куеста про права галісійської літератури, яка «нічим не поступається перед літературами на більше вживаних мовах», але «майже невідома навіть у своєму мовному ареалі – в Португалії та Бразилії», оскільки кастільська мовна традиція витіснила галісійську мову, обмежила сферу її вживання «сільською місцевістю і хатнім вогнищем»[38]. Зразком стійкості і життєздатності може бути каталонська література, діячів якої Алекс Брок порівняв із Сізіфами: знову і знову доводилося їм піднімати камінь на вершину гори, здобуваючи «нормальний культурний статус» для свого народу; після чергових втрат нові покоління починали з нуля. «Але, – каже письменник, – сила каталонського народу виявилася такою великою, що ми знову змогли довести реальну потугу і можливості нашої мови та словесності»[39].

Однією з найбільших бід «літератур малого поширення» є ігнорування їх або недооцінка з боку інших, відсутність зовнішнього інтересу до них, унаслідок чого навколо них створюється непрохідне поле інертності, а то й ворожості, упередженості. Колись великий естонець Антон Таммсааре журився: «Письменник, який пише мовою, що нею говорить тільки мільйон людей, ні в кого не викликає інтересу, а надто в тих, хто належить до стомільйонних народів або мовних груп. Навіть малі народи не цікавляться літературою інших малочисельних народів... Навіть у себе вдома письменник невеликого народу здобуває повагу лише тоді, коли який-небудь його твір з’являється мовою якого-небудь великого народу»[40].

Але це стосується не лише літератур малочисельних народів. Індійський письменник Намвар Сінгх стверджує, що література мовою хінді, якою говорять чотириста мільйонів чоловік, поділяє долю літератур малого поширення.

Вихід на ширшу арену і особливо включення у світову літературу не є лише питанням сфери функціонування; воно безпосередньо пов’язане із внутрішніми стимулами творчої енергії, з орієнтирами і масштабами творчості. Славетний перуанський письменник Маріо Варгас Льоса вважає, що «важливим поштовхом для нашої (всієї латиноамериканської. – І. Дз.) літератури стало подолання певних бар’єрів, які раніше обмежували її розповсюдження виключно межами латиноамериканського континенту. Її стали перекладати, вивчати, читати в інших країнах. Що, у свою чергу, стало величезним стимулом для наших письменників, як, утім, і для наших читачів, які почали придивлятися до того, що раніше часто ігнорували, поки не побачили, що це викликає інтерес за кордоном»[41].

Звичайно, всі ці проблеми, пов’язані зі сферою поширеності мови, мірою популярності тієї або іншої національної літератури існують і в нашому багатонаціональному суспільстві, особливо ж для літератур малих народів та літератур молодописемних, але для їх конструктивного розв’язання пропонується механізм міжнаціонально-культурної комунікативності, механізм культурного взаємообміну, основою якого є виконувана російською мовою функція мови міжнаціонального спілкування та високорозвинені перекладацькі функції багатьох інших мов, у тому числі й української.

Популяризації творів письменників малих і молодописемних народів, активному входженню їх у духовне життя всіх націй Союзу, повнішому здійсненню ними своєї загальносуспільної ідейно-художньої функції великою мірою сприяє перекладання мовами інших народів країни. Небачено інтенсивний розвиток взаємоперекладання забезпечує широке входження фактів кожної національної літератури у всі інші, дає їм причетність або можливість причетності до літературного життя всієї країни і світу, до загальнолітературного процесу. Зокрема, чимало робиться в цьому напрямі й в Україні. Тільки за останні роки вийшли окремими виданнями твори Аліма Кешокова, Хачіма Теунова, Расула Гамзатова, Давида Кугультінова, Чингіза Айтматова, Мажита Гафурі, Ювана Шесталова, Юрія Ритхеу, Григорія Ходжера, Володимира Сангі, Кайсина Кулієва, Дмитра Гуліа, Івана Тарби та ін. Крім того, виходили поетичні антології, колективні збірники, чимало творів цих літератур надруковано в альманасі «Сузір’я». Останнім часом народилася нова цікава і перспективна форма взаємообміну і взаємоперекладання: обласні філії СП України обмінюються взаємними перекладами (збірниками) з письменницькими організаціями автономних республік, областей і округів. А дніпропетровське видавництво «Промінь» подарувало читачам невелику серію маленьких, але з любов’ю зроблених поетичних антологій: башкирської поезії («Мелодії Агіделі»), калмицької («Тюльпани з-над Каспію»), абхазької («Квіти Абхазії»).

Проте загалом ні масштаби, ні якість перекладання з літератур малих народів та з молодописемних літератур українською мовою сьогодні не можуть задовольнити. Якщо, скажімо, в Естонії провадиться глибоко продумана, наперед спланована і скоординована робота в цьому напрямку, причому взято курс на перекладання тільки з оригіналу, то в нас тут багато стихійного, знавців відповідних мов мало, підготовка перекладацьких кадрів не налагоджена, а таких ентузіастів, як, наприклад, журналіст з Київщини Василь Заєць або вчитель з Кіровоградщини Микола Суржок, які самотужки вивчили перший татарську й башкирську, а другий марійську мову, – таких, на жаль, – одиниці. Поза окремими поетичними добірками, мало що перекладене в нас із літератур народів Поволжя, більшості народів Північного Кавказу, а з деяких – інгуської, адигейської, чеченської, даргинської та ін. – майже нічого (а як бідно репрезентовані українськими перекладами, скажімо, такі багаті літератури, як осетинська або чуваська!); так само майже нічого не маємо з карельської, хакаської, ненецької, комі літератур, дуже мало – з якутської та бурятської. Цей «рахунок» можна було б продовжити. Або й таке: хіба оті невеличкі поетичні збірочки Давида Кугультінова, Кайсина Кулієва, Сайфі Кудаша можуть дати хоч приблизне уявлення про справжній масштаб творчості цих видатних письменників сучасності? Досить сказати, що до збірки Кугультінова не ввійшли найголовніші з його поем – вони й досі не перекладені українською мовою. Майже немає в нас перекладачів, які постійно б працювали в царині тієї або іншої молодописемної літератури або літератури малого народу й завдяки цьому глибоко знали його культуру, історію, реалії побуту тощо – почасти й через це українські переклади здебільше поступаються якістю перед російськими (з яких нерідко й робляться), і з них не завжди відчуєш, що читаєш справді талановитого поета. Хотілося б, щоб за цю справу частіше й послідовніше бралися перекладачі рівня Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Івана Драча, Павла Мовчана, Миколи Лукаша.

Максимальна репрезентація молодописемних літератур та літератур малих народів у високоякісних українських перекладах потрібна не лише для того, щоб краще й повніше доносити до нашого читача їхні художні багатства, – вона конче потрібна й для розвитку самої української літератури, для повноти її функціонування, для її суспільної та естетичної значущості: адже сьогодні жодна з національних культур не зможе бути повноцінною і повносущою, не зможе дати належне духовне забезпечення своїй національній читацькій аудиторії, якщо не вбиратиме в себе досягнення інших; не кажемо вже про те, що перекладання з молодих літератур сьогодні є доброю школою майстерності та розкриття нових граней стилістики і образності в самій українській мові.

Так само – не лише для належної інформації про те, що діється в молодих літературах, не лише для справедливого поцінування та популяризації їх, а й для нас самих потрібні нам систематична критика та літературознавчі дослідження в цій царині. Маємо не лише знати ці літератури, а й включати це знання у своє розуміння проблематики, шукань і перспектив української літератури. Останнім часом і письменники, і критики наші частіше стали звертатися до уроків окремих майстрів молодих літератур, але все-таки відповідні публікації досі мають спорадичний характер, літературні органи приділяють їм мало місця. А узагальнюючими працями взагалі не можемо похвалитися. Тут нам вчитися і вчитися – у російської критики й літературознавства насамперед. Російська критика уважно стежить за новими з’явами в молодих літературах і швидко робить їх приявними в нашому спільному духовному житті. Водночас здійснюється аналіз ідейно-естетичних процесів становлення і розвитку цих літератур, з’являються і спеціальні дослідження[42]. Усе це стає важливим аспектом духовної повноти і активності самої російської культури. Не тільки російської, звичайно. Ця робота здійснюється для всього нашого багатонаціонального суспільства. Можна сказати – і спільними силами: адже це є, по суті, всесоюзна критична арена, на якій виступає чимало авторів з усіх національних літератур. Однак наявність і велике значення такої арени не усувають потреби й необхідності прямого виходу літературознавчої думки кожного народу на духовне життя всіх інших. Та й чому не виконувати своєї частки роботи, чому перекладати її на когось?

Стоїть перед нашим літературознавством і завдання послідовного й цілісного вивчення історичних і культурних контактів українського народу з малими народами Росії, а потім Союзу (як частини ширшого питання про історичні та культурні контакти), зв’язків української літератури з молодописемними. На цю тему з’являються окремі публікації, є й ґрунтовні розвідки про окремі її аспекти (наприклад, Є. Іщенко дослідив українсько-абхазькі літературні зв’язки, І. Луценко – перебування Коста Хетагурова в Україні та вплив відповідних вражень на його творчість, Л. Бойко – діяльність Пилипа Капельгородського серед ногайців; Б. Хоменко зібрав цікаві й переконливі факти про вплив Тараса Шевченка на якутську літературу; проф. С. Лавров писав про зв’язки України з народом комі, В. Сергійчук – про Петра Скорика, вчителя, а потім дослідника чукотської мови, С. Білокінь – про комі Калістрата Жакова).

Все це потребує впорядкування, аналізу, узагальнення, систематизації, продуманої публікації в окремих виданнях, збірниках тощо. Знов-таки: все це потрібне і для нас самих, для кращого розуміння власної історії, власної літератури, місця нашого народу та його культури серед інших братніх народів та й у світі взагалі. Уявімо, наскільки поглибилося б наше розуміння Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, якби ми зібрали, систематизували, проаналізували свідчення про сприйняття їхньої творчості в середовищі малих народів, висловлювання про них письменників молодописемних літератур (а таких свідчень і висловлювань є чимало, і в них міститься і щось специфічне саме для цього середовища, незводиме до загальних характеристик побутування тієї або іншої літератури в інонаціональній аудиторії, – як є це специфічне, скажімо, у роздумах Р. Гамзатова та Д. Кугультінова про Пушкіна, роздумах, що вносять нові штрихи в нескінченний літопис його поетичної долі, збагачують наше уявлення про нього). Якби зібрати, систематизувати й проаналізувати численні факти участі українців, українських літераторів та виходців з України у революційній боротьбі, культурному будівництві, літературному житті малих народів (як ті ж наші земляки В. Тан-Богораз і Л. Штернберг, як Василь Пуцек-Григорович – один із авторів першої удмуртської граматики, як численні першовчителі з українців серед народів Крайньої Півночі та Далекого Сходу в радянський час, як етнограф Володимир Денисенко, автор книжки «На Далекій Півночі», як Пилип Капельгородський, Варвара Чередниченко, Анатолій Олійник – активні учасники громадського і літературного життя, відповідно, на Північному Кавказі, у Південній Осетії та в Каракалпакії)! А якби намалювати загальну, всебічну картину взаємозв’язків української літератури з малими й відродженими народами! Певно, це чимало додало б до наших знань і про самих себе, і про інших. (Хто, наприклад, знає сьогодні про Григорія Новицького, вихованця Києво-Могилянської академії, автора «Краткого описания о народе остяцком» (1715) – першого дослідження про народи Зауралля?).

Є ще й такий дуже важливий аспект цієї справи: звертання тієї або іншої літератури до зображення життя малих народів, до його проблематики – як один із виявів її гуманістичної широти й відзивності, універсальності. Тут цілий тематичний пласт нагромадила російська література. Свої чималі традиції щодо цього має і українська – від Шевченкового «Кавказу» та творчості Кобзаря на засланні, від перейнятих Шевченковим уболіванням за малі народи кримських мотивів у Лесі Українки й Михайла Коцюбинського та виступів Коцюбинського на захист молдаван і калмиків, до башкирської теми у поезії і дослідженнях П. Тичини, до нарисів Майка Йогансена про Дагестан, оповідань Варвари Чередниченко про Осетію, книг Миколи Трублаїні про Північ; від роману Ю. Збанацького «Сеспель», художньо-нарисової книги В. Коротича «Людина у себе вдома», до «сибірських» повістей, оповідань, нарисів С. Тельнюка, Л. Горлача, Й. Павліва, поетичного триптиху про нанайців Г. Чубач та багатьох інших творів. Ця традиція, цей чималий і дедалі примножуваний матеріал теж міг би стати предметом спеціального літературознавчого дослідження.

Тим більше, що така сама тенденція чимраз помітніше виступає в усіх радянських літературах і стає для них типологічною спільністю. Цікаво, що й письменники малих народів дедалі більше звертаються до інонаціонального матеріалу, до зображення життя сусідів або менших етнічних груп, з якими віддавна живуть. Так, даргинець А. Абу-Бакар у повісті «Білий сайгак» пише про ногайців, якут М. Золотарьов (М. Якутський) у повісті «Золотий ручай» – про евенків, письменник Комі Геннадій Юшков у романі «Чугра» показує спілкування своїх земляків з югрою, як комі називають хантів і мансі.

І ця тенденція взагалі, і, зокрема, поява таких чудових книжок, як «Міст у біле безгоміння» Леннарта Мері, «Червона яранга» Зорія Балаяна, «Цілком таємна справа про кита» Альберта Міфтахутдінова, звичайно ж, не випадкові. Не можна пояснити цього і самим лиш інтересом до екзотики. Ні, це явище набагато глибше, воно – органічна складова частина процесу взаємопізнання і взаємозближення, духовного взаємозбагачення народів, взаємодії їхніх літератур. «Зображення письменником однієї національності життя народу іншої є одним із видів творчої взаємодії»[43].

Але не всяке зображення інонаціональної дійсності служить такому порозумінню. Не будемо тут згадувати традицію колоніальної «романтики» і екзотики в багатьох європейських літературах, традицію зарозумілості й одвертої або прихованої зневаги до «нижчих рас» та «диких племен». Проте навіть письменник-гуманіст не зможе розкрити загальнолюдські цінності інонаціонального світу, якщо підходитиме до нього з догматичними критеріями власної суспільності. «Інтерпретація нашої дійсності за допомогою чужих схем сприяє тільки дедалі більшому нашому очужінню, втраті свободи й усамітненню», – говорив Габріель Гарсіа Маркес у виступі в Стокгольмі при врученні йому Нобелівської премії 1982 року.

Зате коли такої упередженості немає, а є потреба збагатити і зміцнити свій людський дух відкриттям світу іншого народу, – письменник здатен розширити і самопізнання того народу, побачити і виразити в ньому те, чого той сам не зауважував або чому не надавав значення, – стати його речником, його правдивим інтерпретатором, Ось чому – а не з пустого шанолюбства – кожен народ особливо цікавиться тим, що про нього написано розумного в інших літературах, ось чому так поважає і любить тих інонаціональних письменників, які спромоглися сказати про нього слово глибоке й істинне, надто ж коли те слово стало народові підтримкою в його історичній долі...

Цікаві міркування на цю тему висловлює згаданий уже естонський письменник Леннарт Мері: «Ніхто не відобразив Естонію краще, ніж француз Катала, а на Амурі я зустрів Миколу Золотарьова, письменницький псевдонім якого Якутський, і він назвав мене своїм братом за книгу, якої я, правду кажучи, мав би соромитися, настільки поверхово я розповів у ній про Якутію, про свою тримісячну подорож по цій величиною з Індію республіці, що загубилася в лісах... Може, час від часу нам потрібне дзеркало? Може, Таммсааре зумів збагнути свою землю і себе самого набагато краще завдяки Катала... Зізнаюся, я давно вже плекаю плани проскакати з одним із моїх друзів-казахів його рідними місцями, послухати його розповіді, але записати тільки те, що побачив сам. А після цього проїхати разом з ним путівцями Естонії, щоб син степів на власні очі побачив їх і визнав за свої. Потім добре було б видати його і мої записи однією книгою»[44].

Певна річ, це лише одна із багатьох можливих форм взаємопізнання народів через спільні зусилля їхніх літератур. За умов нашої сьогоденної реальності і потреба в цьому, і можливості зростають тим більше, що на території кожної республіки і краю живуть люди різних національностей, що великі звершення нашої доби чиняться силами всіх радянських народів. «Сибір – він не тільки якутський, російський, бурятський... Він – і український, білоруський, азербайджанський, туркменський – всенародний, всесоюзний Сибір, – міркує російський поет Єгор Ісаєв. – Справді-бо, про Сибір пишуть і говорять нині усіма мовами, всіма талантами нашого Союзу – Союзу республік і союзу творчого, письменницького»[45]. Те ж саме можна сказати і про Крайню Північ з її багатьма автохтонними народностями. (Це, до речі, зумовлює і одну з важливих відмінностей творів радянських письменників про Північ від досить численних і популярних творів західних письменників, серед яких є і такі чудові, як книги канадця Фарлі Моуета про індіанців та ескімосів канадської Півночі: в останніх світ автохтонів змальовується переважно ізольованим і застиглим, а в перших – як частина великої соціально динамічної дійсності всієї нашої країни).

Одне слово, хоч би під яким оглядом брати цю справу, бачимо: наші національні літератури життєво потрібні одні одним, як потрібні одні одним наші народи. Наш взаємний інтерес здатен збагачувати всіх, умудрювати й облагороджувати. 

...Тим часом процес народження й утвердження нових писемностей не завершився – він триває. На наших з вами очах з’являються перші книжки мовами, яких досі не було в літературному побутуванні, звучать поезії мовами, які вважалися безперспективними. Так, ще п’ятнадцять років тому саамська мова називалася серед тих мов Радянського Союзу, для яких писемність хоча й була створена (у 30-ті роки; у зарубіжних саамів писемність існує з XVIII ст.), але не прищепилася[46]. Та ось уже зафіксовано перші літературні твори саамською мовою: вірші Октябрини Воронової, бібліотекарки села Чальми-Варі в Мурманській області[47]. А під керівництвом кандидата педагогічних наук Р. Куруч підготовлено російсько-саамський словник, що містить 80 тисяч слів; учену ж обрано членом-кореспондентом Міжнародного товариства фінно-угрознавців[48]. У 1983 році вперше зазвучала поезія ітельменською мовою – на III Всеросійському семінарі молодих письменників народностей Крайньої Півночі та Далекого Сходу в Магадані свої вірші, створені на фольклорній основі, прочитала ітельменка Н. Суздалєва[49].

Може, це так і лишиться окремим літературним фактом, а може, стане початком ще однієї й ще однієї літератури. Адже не так давно молода долганка Огдо Аксьонова – представниця безписемного народу – наважилася записати свої пісні, використовуючи російський і якутський алфавіти, а сьогодні вже створено долганський алфавіт, видано долганський буквар, кілька поетичних книжечок самої Огдо вийшло долганською і російськими мовами, а окремі її вірші перекладені хакаською, якутською, туркменською, українською мовами, а також чеською, німецькою, англійською, іспанською... До речі, відкрити цей непересічний талант і заохотити до професійної творчості допомагав наш земляк, випускник Київського університету, нині житель Норильська, український і російський літератор Валерій Кравець, який опублікував у «Літературній Україні» цікаву розповідь про неї[50].

Ще не всі наші народності мають свою писемність. Є такі, що ждуть її. Велика наукова і підготовча робота триває. Один із ентузіастів цієї справи – завідуючий лабораторією експериментально-фонетичних досліджень Інституту історії, філології і філософії Сибірського відділення АН СРСР Володимир Михайлович Наделяєв (який допомагав здобути писемність і долганам). Він та його колеги поставили своїм завданням вичерпно дослідити звуковий лад 33 мов і близько ста діалектів народностей Сибіру та Крайньої Півночі. Таке дослідження, крім прикладного значення (адже, не знаючи закономірностей звучання мови, не можна й точно відтворити її в знаках, на письмі), має і значення фундаментально-наукове, причому не лише лінгвістичне, а й історичне, етнографічне, зможе дати недоступні для інших методів відомості про минуле, долі та зв’язки народів, навіть тих, які втратили свою мову, про долі самих мов[51].

Як тут не згадати про мрію Лейбніца: «З часом будуть записані всі мови світу і укладені будуть словники їх та граматики і буде здійснене порівняння всіх мов; це матиме дуже важливе значення як для знання речей... так і для пізнання нашого духу та чудової різноманітності його діяльності»[52].

У тому ж Сибірському відділенні АН СРСР готується 60-томова серія «Памятники фольклора народов Сибири и Дальнего Востока»[53], в якій буде зібрано твори фольклору понад тридцяти народів, що живуть на схід від Уралу. Значення цієї справи виходить далеко за межі культур цих народів і навіть усієї радянської багатонаціональної культури – це воістину справа всієї людської духовності. Адже народи Сибіру й Далекого Сходу – одні з небагатьох у світі, які й досі зберігають фольклор у живій, усній формі, в реальному побутуванні. Людство не знає і, на жаль, уже ніколи не взнає, як звучали «Іліада» й «Одіссея», «Пісня про Нібелунгів», «Калевала», билини... Всі здогади та «рестраврації» мають лише приблизний, більш або менш імовірний характер. Алтайські ж поеми, якутські олонхо, бурятські улігери можна чути сьогодні – в поєднанні поетичного слова, наспіву, інтонації, музичного супроводу...

Певна річ, невтишима робота по виявленню і утриваленню всіх фактів людської духовної культури, всіх пам’яток слова чиниться і у великих масштабах, і в малих, і не лише в Сибіру, а скрізь. Скрізь, де є люди, яким не байдуже... Понад дві тисячі років живе в Криму нечисленна етнічна тюркомовна група – кримчаки. Сьогодні їх усього дві тисячі чоловік. «Ніде в світі немає більше кримчаків. Винищували їх у часи царизму, нещадно душили подвійним і потрійним гнітом, голодом, мором, безправністю. Та піднявся народ разом із зорею Великого Жовтня. З’явилися лікнепи, відкрилися кримчацькі школи й клуби, виникли колгоспи»[54]. І ось уже в наші дні вчителька з Кубані, кримчачка за походженням, В. Багінська заходилася записувати й перекладати російською кримчацький фольклор. На самому початку цієї справи її гаряче підтримав Самуїл Маршак: «З глибоким хвилюванням прочитав Вашого чудового листа. Мені здалося, що я чую в ньому голос самого народу». Плодом напруженої праці стала підготовлена В. Багінською книжечка «Песни и пословицы крымчаков». Сама авторка так пояснює стимули і пафос своїх зусиль:

«Охоплена наснагою, поспішаю записати все, що відкрила мені пам’ять предків. Наче живу їхнім життям, страждаю їхніми незліченними бідами, караюся їхніми знехтуваними жалями. Які ці люди близькі й дорогі мені!

...У мені клекоче, вирує вікова, непозбутня скорбота невідомого світові, забутого всіма, майже зниклого з лиця землі, мізерно малого своєю чисельністю, але великого у своїх стражданнях народу...»[55]

Справа, якою перейнялася вчителька, не залишилася її особистою справою. Ентузіастку зрозуміли, їй допомогли; як вона сама каже, «голос поезії кримчаків – маленького, забутого народу, чуйно почули, щедро підтримали провідні майстри радянської культури». Інакше і не могло бути. Адже письменники-гуманісти, діячі культури добре розуміють цінність явищ духовного життя кожного народу, великого чи малого, розуміють неподільність справедливості і пам’яті, неподільність долі людства. Чудово сказав про це російський поет Валентин Сорокін: «Людство намагається об’єднатися і захистити себе та свою колиску від ядерної смерті, намагається допомогти утриматися на вітровій долоні планети всякому маленькому і самотньому народові. Адже загибель маленького народу – початок загибелі великого народу»[56].

Всі ми взаємопов’язані і взаємозобов’язані. І культурні успіхи, літературний розвиток малих народів – це надбання всіх, це стимул для всіх. Це збільшення добра і краси у світі. І те піднесення самоусвідомлення, яке вони відчувають, утвердження гордості й гідності – теж для всіх, моральне добро для всіх. І коли ескімоський учитель Майна навчає: «Не шануючи в собі ескімоса, як зможеш шанувати людей інших народів?»[57]; коли удегейський поет-початківець Павло Суляндзіга пише: «Я – удеге. Син гордого народу»[58]; коли евенк Алітет Немтушкін дає свою відповідь нігілістам і скептикам (цитую його вірш «Землі моїй» у російському перекладі):

Как могу я поверить во вздор,

Будто слаб мой язык и мал,

Если матери смертный вздох

Эвенкийским словом звучал?

Я хочу в душе сохранить

Землю милую до конца,

Чтобы словом своим вносить

Ее голос в людские сердца, –

то вони говорять і за нас, і ми говоримо разом з ними. Бо їхня гідність, їхнє багатство, їхнє життя – це і наша гідність, наше багатство, наше життя.

1978 р.

P.S.

Десь років через двадцять з лишком мені треба було написати статтю про башкирську літературу для Енциклопедії Сучасної України. Старого матеріалу в мене було досить, але ж слід додати й нове – про сучасну Башкирію, про нові здобутки башкирської культури. Але нічого нового в українських бібліотеках, у тому числі й Центральній науковій бібліотеці ім.В.Вернадського, знайти не вдалося: зв’язки урвалися, журнали й книжки не надходять...Добре, що в цьому випадку допомогли башкирські підприємці-нафтовики, які мали в Києві свій офіс. Вони забезпечили мене новою літературою...А що ми маємо, скажімо, з Казахстану, Таджикистану. Якутії, навіть із зовсім братньої Білорусії? Хай виручають посольства? Та ще – особисті зв’язки...

 



[1]      Див.: Налоев З.М. Из истории культуры адыгов. – Нальчик, 1978. 

[2]      Горький М. Собр. соч.: В 30 т., т. 30, с. 161. 

[3]      Там само, с. 385. 

[4]      Горький М. Собр. соч.: В 30 т., т. 30, с. 251. 

[5]      Там само, т. 17, с. 133. 

[6]      Там само, т. 30, с. 387. 

[7]      Горький М. Твори: У 16 т. К., 1955, т. 16, с. 512. 

[8]      Керашев Тембот. Могучий стимул. – Нов. мир, 1984, № 8, с. 223-224. 

[9]      Див.: Білокінь С. Зирянський Фауст. – Молода гвардія, 1983, 5 січ. 

[10]     Кулиев Кайсын. Буду учиться, пока живу. – Вопр. лит., 1968, № 11, с, 118–119. 

[11]     Национальное и интернациональное. – Дружба нар., 1967, ч. 1, с. 265–266. 

[12]     Айтматов Чингиз. Точка присоединения. – Вопр. лит., 1976, № 8, с. 163–164. 

[13]     Див., наприклад: Султанов Казбек. Что же там, за фасадом? – Лит. газ., 1981, 23 верес.; Джусойты Нафи. Все начинается с размышления... – Дружба нар., 1976, № 5, с. 77-98. 

[14]     Зелинский К. Что дают русской литературе народы СССР. – М., 1965, с. 11. 

[15]     Волосяная струна. Произведения устной поэзии горских шорцев. Пересказал с шорского Геннадий Сысолятин. – М., 1975. 

[16]     Каменский Н. Звучит олонхо. – Правда, 1971, 10 марта. 

[17]     Львов Михаил. Олонхо. – Лит. газ., 1983, 2 марта. 

[18]     Вознесенский Андрей. Соблазн. – М., 1978, с. 188. 

[19]     Олеша Юрий. Ни дня без строчки. – М., 1964, с. 261. 

[20]     Эзенкин В.С. Национальное и интернациональное в литературе и проблемы художественно-литературной критики. – В кн.: Национальное и интернациональное в чувашской советской литературе и искусстве. Чебоксары, 1975, с. 28. 

[21]     Эбаноидзе А. ...Не храм, а мастерская. – Вопр. лит., 1978, № 5, с. 84. 

[22]     Арутюнов Л.Н. Гуманизм и развитие эпических традиций в многонациональной советской литературе. – В кн.: Гуманистический пафос советской литературы. – М., 1982, с. 160, 169. 

[23]     Гулыга А. Миф и современность. – Иностр. лит., 1984, № 2, с. 168. 

[24]     Ауэзов Мурат. ...Остается подлинная жизнь. – Лит. газ., 1978, 7 июня. 

[25]     Кугультинов Давид. Чувство завтрашнего дня. – Лит. газ., 1982, 3 февр. 

[26]     Санги Владимир. На фольклорной основе. – Лит. газ., 1983, 4 мая. 

[27]     Див.: Умеров Шамиль. Свиток памяти народной. – Лит, газ., 1982, 12 мая. 

[28]     Див.: Сербин А. Институт народностей. – Правда, 1983, 30 марта. 

[29]     Див.: Свистунов С. Индейцы чипайа. – Правда, 1983, 30 июля. 

[30]     Див.: Школа для индейцев. – Правда, 1984, 18 июня. 

[31]     Див.: Зенович М. На национальных языках, – Правда, 1983, 25 дек. 

[32]     Див.: Рытхеу Ю. Пусть разойдутся тучи. – Правда, 1983, 15 нояб. 

[33]     Рытхеу Юрий. Северяне о себе. – Лит. газ., 1983, 1 июня. 

[34]     Давидсон Аполлон. «Маленький человек» в большом мире. – Лит. газ., 1984, 27 июня. 

[35]     Див.: Учиться у жизни. Индийские писатели о многонациональной литературе своей родины. – Лит. газ., 1980, 11 дек. 

[36]     Звіти О. Михайлова та В. Оскоцъкого про цей колоквіум опубліковані відповідно в журналах «Вопросы литературы» (1982, № 2) та «Иностранная литература» (1983, № 7). 

[37]     Иностр. лит., 1983, № 7, с. 155. 

[38]     Там само. 

[39]     Там само, с. 156 –157. 

[40]     Див.: Куусберг Пауль. Новые дали творчества. – Лит. газ., 1982, 29 дек. 

[41]     Льоса Марио Варгас. Воображение – горючее перемен. – Лит. газ., 1983, 13 июля. 

[42]     Назвемо деякі з них: Романенко Д. У могучих истоков. Очерки и статьи о литературах народов Российской Федерации. – М., 1963; Романенко Д. Рождение романа. Становление и развитие романа в младописьменных литературах Российской Федерации. – М., 1970. Пархоменко М. Рождение нового эпоса. – М., 1979; Пахомова М. Эпос молодых литератур. – Л., 1977; Роль фольклора в развитии литератур народов СССР. – М., 1975; Колмановский Б. Пути развития литератур народов Крайнего Севера и Дальнего Востока СССР, – Магадан, 1977. 

[43]     Зелинский К.Л. Литературы народов СССР. – М., 1957, с. 120. 

[44]     Леннарт Мери. Дороги, дороги... – Лит, газ., 1980, 2 июля. 

[45]     Исаев Егор. У сердца нашего – Сибирь. – Правда, 1983, 5 дек. 

[46]     Див.: Исаев М.И. Сто тридцать равноправных (О языках народов СССР). – М., 1970, с. 140. 

[47]     Див.: Лит. Россия, 1982, 24 дек. 

[48]     Див.: Правда, 1984, 27 апр. 

[49]     Див.: Лит. газ., 1983, 4 мая. 

[50]     Кравець Валерій. Веселка долганського краю. – Літ. Україна, 1985, 1 трав. 

[51]     Соломенно Е. Такую выбрал судьбу. Северная одиссея лингвиста. – Правда, 1983, 26 сент. 

[52]     Лейбниц Г.В. Новые опыты о человеческом разуме. – М.; Л., 1936, с. 296. 

[53]     Бочкарев В. Гомеры из Сибири. – Правда, 1984, 10 янв. 

[54]     Багинская В. Припадаю к роднику. – Правда, 1983, 6 янв. 

[55]     Там само. 

[56]     Сорокин Валентин. Истоки судьбы. – Лит. газ., 1984, 15 авг. 

[57]     Див.: Эрвайс Владимир. Айнана. – Лит. газ., 1982, 29 дек. 

[58]     Див.: Братчиков В. Я – удэге. – Правда, 1983, 26 фев.

 

Форма входа

Наши контакты

Почтовый адрес: 04080, г. Киев-80, а/я 41

Телефоны:

По вопросам издания книг: +38 (044) 227-38-86

По всем вопросам конференции "Язык и Культура"+38 (044) 227-38-22, +38 (044) 227-38-48

По вопросам заказа и покупки книг: +38 (044) 501-07-06, +38 (044) 227-38-28

Email: Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра., Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра. (по вопросам издания и покупки книг), Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра. (по поводу конференции "Язык и Культура")

 

© Бураго, 2017