На жаль, суспільні практики вимушені постійно наздоганяти діалектику. У багатьох випадках ірраціональні, перетворені форми суспільних взаємозв’язків та взаємодій зумовлюють значні «зигзагі» та манівці суспільного буття, гальмування історичного поставання людини і суспільства, зниження рівня накопиченого потенціалу міжсуб’єктного спілкування (Г. С. Батіщев) як взаємопроникнення спів творчості та наслідування, знищення потенціалу мережевості.

З одного боку, історія людства свідчить, що процеси мережування протікають постійно (наслідування), властивість мережевості накопичує власний соціально відтворювальний потенціал суспільного розвитку (процес усуспільнення людини й олюднення суспільства) та в різних формах актуалізації діяльнісно-спілкувальної сутності кожного-багатьох-всіх (у співтворчості) формується мереживо живого спілкування. Саме тому феномени мережевості-мережування-мережива відображають діалектику (динаміку, ритміку, архітектоніку), складають методологічну основу (джерело, механізм, результат) процесів суспільної організації-самоорганізації та стають базою моделювання та прогнозування сучасних соціальних процесів.

З іншого боку, доцільно звернутися до праць видатного радянського філософа Олександра Зинов’єва, які присвячені як феномену «комунізму в Росії», так і феномену «западнізму». Вони достатньо чітко описують сучасні тенденції в країнах «розвитого капіталізму»: по-перше, твердження, що історія «випливає в соціальні дірки»; по-друге, підвищення рівня соціального захисту зумовлює зниження економічності та ефективності діяльності суспільства; нарешті, вирішальним фактором, що визначає суспільно-політичний тип суспільства виступає людина, якість стосунків та суспільства загалом.

Щодо останнього, то рівні можливості це не тільки й не стільки «я хочу й отримую» або «я повинен та віддаю», скільки «хочу і повинен» на індивідуальному рівні, «повноваження і обов’язки» на груповому й «патріотизм і патерналізм» на рівні суспільного цілого. Саме в їх діалектичному взаємопереході й виникає можу-можемо-всемогутність кожного багатьох-всіх в царині суб’єктно-суб’єктісних взаємозв’язків та взаємодій.

Дійсно, будівництво суспільства рівних можливостей – це давня мрія людства: селянин буде кормити, робітник – одягати та обувати, виробляти машини та механізми для селян, інженер – проектувати та відпрацьовувати технологію, будівельник – будувати житло та підприємства, військовий – захищати Батьківщину, а міліціонер – порядок тощо. Ніби-то все зрозуміло, але в такому поділі функцій та компетенцій, в такому розподілі ролей у царині виробництва речей втрачається цілий прошарок людей творчих професій, так звана інтелігенція. Відповідно й гальмується перехід від поділу діяльності до розподілу самодіяльності та самодіяльнісного розподілу (Новіков Б.В.), тобто до ТВОРЧОСТІ у формі практичної всезагальності. А тому й сходження людини економічної у виробництві речей (робітники, селяне) до людини суспільної у виробництві ідей (інженери, управлінці, науковці, вчителя) та нарешті до людини повністю усуспільненої у баналізованому продукуванні людей (інтелігенція) в форматі кожен-багато-всі в формі практичної всезагальності стає неможливим. Історичних прикладів цих процесів більш ніж достатньо.

Ще на початку зародження культурного світу, в перших проміннях народженої творчості людський мозок, що запліднений ідеєю, звільняє з полону матерії власну сутність – ідеальні образи богів та богинь. Згадайте Венеру Мілоську, яка виходить з океану та ПІДКОРЮЄ світ єдиним поглядом…

Вона – це втілення найвищої та вічної краси, недосяжної чистоти та природної грації. Спокійна впевненість в собі та власній перемозі, тому боротьба триває лише мить й під спокійним поглядом світ беззаперечно визнає її владу. А що отримує світ? НІЧОГО, крім ІДЕАЛІЗОВАНОГО ОБРАЗУ й відчуття безпорадності, даремних мрій та примар щастя. Тому й розплата за ІДЕАЛІЗАЦІЮ суб’єкт-об’єктних зв’язків приходить невідворотньо – це біль і жах постійних воєн, антимораль і даремність крестових походів, безжаль і технологізація вогнищ інквізиції. Результат – БІОЛОГІЗМ та ТОТАЛЬНЕ ПРИСТОСУВАННЯ як СПОСІБ ЖИТТЯ, а тому й ТОТАЛЬНЕ ВИРОДЖЕННЯ доби Середньовіччя.

Світ рятує закладені класичною філософією («поводьтеся з друзями так, як хотілося б, щоб вони вели себе з вами», яке в тій чи іншій формі зустрічається у Фалеса Милетського, Гесіода, Сократа, Платона, Аристотеля й Сенеки) та християнством («Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки») інтуїтивне визнання цінності людського життя. Це стає гімном суб’єкт-суб’єктних стосунків, і саме тому в добу Середньовіччя з’являється вокабула «людина», а також паростки поставання індивідуальності. На жаль, в більшості ІНДИВІДНОСТІ.

Згадаємо посмішку Джаконди, холодну, ІНДИВІДНУ, яка простиставляє себе світу на тлі його Виродження. Саме в ті часи по Європі крокує ІНДИВІДУАЛІЗМ, що доходить до антропотеїзму в концепціях людино-божжя та бого-людства: космічна відстороненість, відсутність навіть ознак або натяків на присутності в пейзажі іншої людини підкреслюють спокійну САМОдостатність та САМОвпевненість, САМОзамкненість та САМОзадоволення, САМОобожнювання та ЗАРозумілість Мони Лізи. ВИРАЖАЮТЬ її СУБ’ЄКТИВІЗМ.

Вона не стільки Богиня, скільки «ОСОБИСТІСТЬ», яка замкнена на собі самій та надає іншим можливість просто роздивлятися себе, обожнювати власну незграбну цнотливість з неприхованим відчуттям безпорадності. Вона – це ІНДИВІДНІСТЬ, чіткий й холодний розрахунок якої є свідченням ТОТАЛЬНОГО СУБ’ЄКТИВІЗМУ, модусами прояву якого є БЕЗдіяльність, БЕЗрадісність, нечутливість, БЕЗсоромність, байдужість як СПОСІБ життя. Наслідки? Кривавий Новий час, який вражено зоологічним індивідуалізмом та індивідним утилітаризмом. Ніколи підкорення світу в межах суб’єкт-об’єктного відношення не здійснювалося більш неприховано та безпристрасно. БІОЛОГІЗМ, СУБ’ЄКТИВІЗМ та СОЛІДАРИЗМ крокують по світу…. Активність людини спотворено до рівня активізму перманентної боротьби з зовнішнім світом та зведено до банальної втечі від себе самої; взаємодію замінено агресією; замість розмаїття КОСМОСУ формується гомогенізований ХАОС. Але настають нові часи, формуються нові стосунки.

Початок ХХ століття. Митці, інтелігенція попереджають, а потім лякають: «Пусть сильнее грянет буря!» (М. Горький). Нарешті констатують факт – «В белом венчике из роз впереди Исус Христос» (О. Блок)… Революція. Вся країна перетворена на грандіозну творчу лабораторію. НОВІ СТИЛІ, НОВІ МЕТОДИ, НОВІ ІДЕЇ просто приголомшують світ.

К. Малевич, О. Родченко, В. Татлін, В. Кандінський оспівують світ машин, нових перспектив та складних конструкцій, надають авангарду статус офіційного мистецтва країни. Створене середовище різноманітних стилів, мов та концепцій стає територією тотального конфлікту та шаленої швидкості змін, авангарду завжди потрібен ар’єргард: «Наш бог – це біг», – констатує В. Маяковський.

Настає Ера тотального релятивізму. Мода на «усвідомлення» глибин несвідомого після виходу праць З. Фрейда; знецінення понять традиційного гуманізму Першою світовою війною та визнання загальної теорії відносності А. Ейнштейна стають основою відповідних суспільних процесів.

Митець вже не каже «я так бачу», він присвоює право казати «я так хочу». Але вторгнення речей у традиції західного авангарду поступається місцем простору ідей, метафізичній царині абстракцій. Наш авангард «не про речі»: в одному напрямі простежується світобудівний вектор деміурга крізь форму та колір К. Малевича, а в іншому – органічний вектор проникнення у природне М. Матюшина, П. Філонова, з якого й народжується конструктивізм В. Татліна. Саме М. Матюшин бачить у мистецтві спосіб виходу в наступний вимір, а постановкою опери «перемога над Сонцем» (М. Матюшин, О. Кручених, К. Малевич) прославляється перемога машинного над природним.

Поряд з цим в царині Мельпомени й Талії батьки-засновники психологічного театру, К. Станіславський та В. Немирович-Данченко, відчувають необхідність структурних реформ та відкривають Першу студію МХАТу, в якій й починає кипіти молода енергія… Є. Вахтангов з його дебютовим «Потопом» і ярмарковою «Турандот» та В. Мейєрхольд з містичним карнавалом «Маскараду» і сатиричним «Клопом» переусвідомлюють театр переживань К. Станіславського.

В мусейонах Каліопи й Євтерпи В. Хлєбніков та О. Кручених музикально препарують слово, без поваги до категорій Час та Простір. Сам В. Хлєбніков методологічно використовує поняття «самовите слово», порівнюючи цей стиль з шампанським, яке доходить до повної глоссолалії.

В архітектурі брати Весніни, М. Гінзбург, К. Мельніков вибудовують напрям конструктивізму, роблять спроби узагальнити виробничий та житловий простір завдяки відмові від декоративних елементів класичних стилей на користь раціональних локанічних рішень та використанню функціональної схеми як основи просторових композицій.

Режисери С. Ейзенштейн, В. Пудовкін, О. Довженко, Д. Вертов, Л. Кулешов відпрацьовують мистецтво кіномонтажу, експериментують з можливостями суб’єкту, досліджують взаємозв’язок руху і часу на екрані та пропонують власну синематографічну «мову», універсальну для всього світу.

Непересічний результат творчого злету того часу – всі його надбання прагматичне західне мистецтво буде використовувати, перетравлювати та утилізувати майже ціле століття. Той мистецький простір можливо охарактеризувати як творчий хаос самоорганізації: карусель назв, скорочень, абвіатур, авторських концепцій та колективних декларацій. Сотні малих та великих творчих об’єднань, гуртків, асоціацій тощо. АСНОВА, ОСА, ВОПРА, ОСТ, «Чотири валети», «Серапіонови брати», «Перевал», асоціація художників революційної Росіїтощо. Перелік можливо продовжувати й продовжувати.

Вже в кінці 20-х років ХХ століття складається чітке уявлення, що цей хаос, як і хаос НЕПу потрібно організувати, поряд з цим починається кропітка робота з вибудови суспільних відносин НОВОГО типу, НОВОЇ радянської держави загалом. У 1932 році з’являється постанова ЦК «Щодо перебудови літературно-художніх організацій», на основі якої створено Союз радянських архітекторів, а всі інші творчі об’єднання архітекторів ліквідовано. За аналогічною моделлю організовано ще три «базові» творчі союзи: Союз письменників, Союз художників і Союз композиторів. Саме вони мають об’єднати всіх творчих людей і митців єдиного культурного простору Радянського Союзу: аналогічні союзи створені у всіх республіках з відділеннями на крайовому, обласному та місцевому рівнях. Створено свого роду мережу, через яку талановита молодь може проявляти себе та отримувати державну підтримку. Для членів цих союзів відкриті всі концертні майданчики, виставкові й глядацькі зали, газети, журнали, видавництва тощо; держава повністю забезпечує їхній творчий пошук, гарантує соціальну підтримку та високий рівень оплати праці. «Продукування душі є важливішим за виробництво танків», – формулюється принцип ставлення держави до творчої інтелегенції того часу.

Всі створені творчі суспільні об’єднання будуються на засадах самоорганізації та самоуправління: самостійно обирається керівництво, проходить обговорення та прийняття нормативної бази тощо. Більш ніж за половину століття існування творчих союзів багато зроблено. Головне, з’являється світовий феномен радянського мистецтва, що визнається унікальним явищем: велика країна, в якій більше двохсот народів об’єднує цілісний культурний простір, єдина мова культури, єдиний культурний код розмаїття єдності та єдності різноманітності, дійсна світова СУБ’ЄКТНІСТЬ.

Свідченням є непересічний для свого часу результат. Вже у 1937 році визнання на міжнародній виставці в Парижі отримує «Дівчина в футболці» художника Самохвалова, яка названа радянською Джокондою. Революційний стиль одягу, некоштовні шати, тобто футболка, яка витончено підкреслює фігуру; сміливий, відкритий в майбутнє, в здійснення мрії погляд, що формує ЯСНИЙ ОБРАЗ сучасної людини соціалістичної епохи, яка постає не стільки в праці та подвізі, скільки в перемозі нових стосунків, стосунків вільної та творчої людини. Перемозі НОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ повноправної учасниці нових, багатих за змістом та за новими мотивами взаємозв’язків та взаємовідносин. Крім того, нагадаємо, що найкращою скульптурою того року визнано «Робочого та колхозницю» В. Мухіної.

Саме так поступово формується новий рівень розуміння світу: «очима кожного-багатьох-всіх», відкривається новий рівень розуміння світу, в якому немає місце біологізму, суб’єктивізму та солідаризму.

Новий рівень РОЗУМІННЯ СВІТУ постає у посмішці Юрія Гагаріна, ОБРАЗІ ПЕРЕМОЖЦЯ, який від імені всього ЛЮДСТВА засвідчує перевагу нового СПОСОБУ ЖИТТЯ, формує КРЕАТОСФЕРУ нового СПОСОБУ ВІДТВОРЕННЯ ЖИТТЯ, актуалізує сутнісний потенціал МЕРЕЖЕВОСТІ через НАДЛИШКОВІСТЬ як міру пасіонарності, індикатор життєздатності кожного-багатьох-всіх, джерело цілісності розмаїття самостійностей у МЕРЕЖИВІ самодіяльнісного прояву кожної особистості. Так виникає невичерпний ресурс творчості, завдяки якому СУСПІЛЬНИЙ КОСМОС олюднується та стає УНІВЕРСУМОМ. Гагарін дивиться «очима роду», а його посмішка на мові людства стає досвідом нашого майбутнього, яке знаходиться в нашому минулому.

На превеликий жаль, cама інтелігенція стає каталізатором поступового гальмування процесів самоорганізації: союзи перетворюються на механізм та інструмент відбору та сегрегації «творчих» громадян від «нетворчих» громадян; втрачена та розірвана основа здійснення діалектичної суперечності організації та самоорганізації; суто зовнішня бюрократична «заорганізованість» викликає до життя спочатку низку типів та простір спотворених форм взаємозв’язків та суспільних взаємодій загалом. Мережа художніх училищ, технікумів, ВНЗ виробляє не митців, а декреатів та декреаторів навіть в просторі десятків тисяч театрів, кіностудій, кінотеатрів, виставкових залів, журналів та книг мільйонними тиражами для найбільш культурної та освіченої радянської аудиторії.

Прояви, тенеденції та механізми розгортання спотворених форм людських стосунків в форматі біологізму, суб’єктивізму та солідаризму влучно та яскраво схоплено й втілено на прикладі Массолиту (рос.) та у відповідних образах його членів у творі М. Булгакова «Майстер і Маргарита».

Але й в реаліях інтелігенція деградує до елітарності: «творча» еліта вважає всі отримані суспільні блага як визнання власної обраності й привласнює в режимі «я так хочу та беру», «тут, відразу й усе». Біологізм в почуттях, Суб’єктивізм в думках та Солідаризм в практиках стають нормою, образом і способом духовного зубожіння, морального скніння. Цим розривається основа ще однієї суперечності – наслідування та спів-творчості. Саме «творча» еліта, що формується у 60-ті роки «здає» країну і зраджує суспільство: авангарду потрібен ар’єргард, але сам авангард існує в режимі «про речі-від речей-заради речей» з простою метафізикою «віддавати тільки коли отримуєш щось»…

Виникає цілий простір спотворених форм, втрачається логіка розвитку… В чому загадка таких метамороз? За допомогою звернемося до діалектичного синтезу та до евристичних спромог категоріального блоку.

Інтелігенція як спільність, соціальна група, прошарок суспільства є результатом диференціації суспільства як абстрактно конкретне (диференційоване), а потому інтеграції з ним на новому рівні цілісності, всебічності та істинності як дійсно конкретне (інтегроване): відображувана цим поняттям реальність є об’єктивно існуючою цілісною та всебічною реальністю (дійсністю), що відповідає рівню щільності, насиченості та інтенсивності взаємозв’язків в суспільстві взагалі.

Інтелігенція та Суспільство зовнішньо протистоять одне одному: кожна зі сторін охоплює лише певну частину процесу організації-самоорганізації, інтегроване суспільство виступає лише як певний рівень узагальнення взаємозв’язків (властивостей та відношень), якому зовнішньо протиставляється інтелігенціяяка диференційована із суспільства на основі особливих властивостей та характеристик (Аристотель, Платон, В. Парето, Н. Моск тощо). Саме інтелігенція сама-в-собі містить та передбачає розгортання своєї-іншої якості суспільства, формування зразка-матриці-патерну «інакше можливого» з метою подальшого подолання та знищення зайвих, неефективних, неекономічних тощо взаємозв’язків та відношень з збереженням належного. Тобто ЗНЯТТЯ, за Г. В. Ф. Гегелем.

Завдяки поступовому розгортанню та вирішенню суперечності через вузлові міри узагальнення відбувається самоорганізація суспільства як інтеграційного та поступово формується всезагальне, багате за змістом і глибоке поняття мережа або мережування (постінтеграційне). Саме тому, установка робиться не на стандартизацію процесу чи досягнення певного результату, а на їх комплексне забезпечення – взаємовплив та взаємопроникнення самоорганізації як процесу та організації як результату формування та актуалізації владного простору, взаємовплив індивіда та суспільства. Розуміння себе в суспільстві та Усвідомлення суспільства в собі має результатом як адаптацію до зовнішніх умов (щільність, насиченість, інтенсивність) та внутрішню інтеграцію (цілісність, всебічність, істиність), що актуалізує сутнісний потенціал соціалізації та людинотворення.

Саме дійсна інтелігенція генерує зразок-матрицю-модель перетворення взаємозв’язків та відносин суспільства на новому рівні цілісності, всебічностітаістинностівзаємозв’язків та відношень; забезпечує підготовку логічної “сировини” для подальшого сходження від одиничного через загальне до всезагального та мережування з актуалізацією властивості й потенціалу мережевості в формі мережива; утримує в собі всі належні якості та властивості за критеріями-принципами організації суспільних взаємодій (економічність, ефективність, етичність, естетичність, об’єктивність) та містить відповідні вимоги науково-бездоганної освіченості, мережевості в форматі кожен-багато-всі та дійсного мережива «живого спілкування».

Саме так творчість стає справою та образом життя кожного-багатьох-всіх, так актуалізується властивість мережевості соціальної системи та здійснюється мережування у всезагальній формісутність якого – це закон, рушійна сила, внутрішня причина, мотив самоорганізації й розвитку системи.

В іншому напрямі, ірраціональні зразки-матриці-патерни, що генерує «творча» еліта, стають детонаторами суспільних практик, спрямованих на сповільнення розвитку завдяки сфері фіктивно-конкретного, а потому – його знищення в сфері конкретної фіктивності взагалі, яку породжено суб’єктивізмом, біологізмом та солідаризмом старого суб’єктоб’єктного основного відношення.

Псевдо-, ерзацй квазіелітою в процесі суто зовнішньої організації та Формоспотворення вибудовується царина міфотворчості, відповідні абстрактно-загальні установи, норми та цінності, які не наповнюються змістом дійсно людяних стосунків. Так відбувається спотворення змісту культури, суспільних форма з часом – Міфовитворяння фіктивного змісту в просторі імітації, вимислу – Вимислювання, – а потому в просторі БЕЗмислення відбувається, ЗВИТТЯ, Світожерство, утилізація розвитку.

Навіщо ми про це? Кожен-багато-всі мають розуміти дійсну ЛОГІКУ справи продукування хронотопу соціокультурного простору – взаємопроникнення спів-творчості й наслідування в єдності творчого успадкування та успадковуючої творчості. Тобто ДІАЛЕКТИКУ поставання СУБ’ЄКТНОСТІ ТВОРЧІСТЮ. Усвідомлення ролі та значення інтелігенції в форматі практичної всезагальності, у формі кожен-багато-всі.

Пропонуємо почати розмірковувати та відпрацьовувати власне бачення себе-інших-світу, вчитися бачити крізь простір та час з метою перетворення світу на краще. Це і є СПРАВОЮ логіки.

Розумне людство – живе й прогресує, нерозумне – виживає та впевнено йде до самознищення. Вибір очевидний: або павутиння соціальних дірок, самогубні чвари, безталанне використання людських і природних ресурсів в ім’я жадібного «бізнесу», або мереживо живого спілкування, конструктивне в ЛОГІЦІ справи мирного співробітництва, здійснення СПРАВИ в логіці прогресу людства й збереження планети Земля в придатному для життя стані.

Саме в останньому діалектичний синтез потенціює Можливе. Тобто МАЙБУТНЄ, в якому мрія кожного-багатьох-всіх стає ДІЙСНІСТЮ, а міжсуб’єктнісні стосунки – БАНАЛІЗОВАНОЮ СПІВ-ТВОРЧІСТЮ в мереживі ЖИВОГО СПІЛКУВАННЯ.

Саме так постає дійсна Людина СПРАВИ, яка займається дійсною Справою ЛЮДИНИ. Тобто ТВОРИТЬ ЖИТТЯ. В форматі кожен-багато-всі – це й є дійсною ІНТЕЛІГЕНЦІЄЮ. А інакше – всі ми квазіеліта, бо «якщо є хоч один сліпий, то всі ми незрячі»…