Осип Мандельштам і Україна – не просто наукова тема, а справжній космос. Адже тут обертаються цілі планети, або ж, говорячи словами поета, стикаються «міжпланетні простори». У статті «Слово та культура» (1920) Мандельштам зазначав: «Кажуть, що причина революції – голод у міжпланетних просторах. Треба розсипати пшеницю по ефіру» (цей же образ знайдемо і в його пізнішій поезії: «А небо будущим беременно – Пшеницей сытого эфира»). Стосовно причин революцій, то про них важко стверджувати і через сто років. Але те, що культурний голод «у міжпланетних просторах» України ХХ століття постійно тамувала мандельштамівська пшениця, а самого поета надихав і рятував український «ефір», сьогодні безсумнівно.

Зустріч України і Мандельштама – це те, що можна без перебільшень назвати його ж відомим поетичним рядком: «ненарушаемая связь». Сто років тому, наприкінці квітня 1919 року, Осип Мандельштам вперше приїхав до Києва, а місто з прихильністю впустило поета до себе. Мандельштама важко собі уявити емісаром Наркомпроса, але саме в цій ролі, відряджений для роботи в Театральному відділі Київського губернського комітету народної освіти, він і прибув разом із поетом Рюриком Івнєвим і братом Олександром до Києва.

Якимось дивом Мандельштам зупинився у шикарному готелі «Континенталь» (зараз тут, на вулиці академіка Городецького, знаходиться Музична академія), відвідав Лавру, взяв участь у помпезному карнавальному святкуванні Першотравня на Софійській площі (там тоді знаходилася резиденція більшовицького уряду). Біля пам’ятника Богдану Хмельницькому встановили тимчасовий потворний обеліск на честь жовтневого перевороту, на самій площі – гіпсові бюсти Леніна і Троцького (тоді ще живих!), а по всьому місту були нашвидкуруч розставлені не менш гротескові гіпсові скульптури Марксу, Енгельсу, Свердлову, Карлу Лібкнехту, Розі Люксембург. Серед «вождів революції» був і Тарас Шевченко. У першотравневому карнавалі поет висловлював Рюрику Івнєву крамольні, «контрреволюційні» думки: «Повірте, що це переживе все»1, – казав він, вказуючи на давні стіни святої Софії.

За збігом обставин, у підвальному приміщенні «Континенталю» збиралися молоді митці з богемного об’єднання «Хлам» (Художники-Літератори-Артисти-Музиканти), яке у романі Михайла Булгакова «Біла гвардія» перетвориться на «Прах». Саме у цьому підвалі, куди ввечері Першого травня випадково завітав Осип Емілійович, відбулось його знайомство з юною київською художницею, ученицею Олександри Екстер, Надією Хазіною. Вона з групою митців опинились тут після прем’єри вистави «ФуентеОвехуна» за Лопе де Вегою у постановці видатного режисера Костянтина Марджанова, яка відбулась зовсім неподалік, у приміщенні колишнього театру «Соловцов» (нині Театр імені Івана Франка). Надія ж була помічницею сценографа вистави Ісаака Рабиновича. Прем’єра співпала ще з однією подією – днем народження Олександра Дейча (літературознавця і театрального діяча, активного учасника марджанівської постановки), що його якраз святкували у «Хламі». На святкуванні були присутні такі митці як Георгій Нарбут, Юрій Терапіано, Ілля Еренбург і Павло Тичина. Останній читав поезії із «Сонячних кларнетів»2. У своєму щоденнику Дейч відмітив, що Мандельштама, який несподівано з’явився у «Хламі» і театрально відрекомендувався («Осип Мандельштам вітає прекрасних киянок (поклон у бік Наді Х[азіної], прекрасних киян (загальний поклон)»)3, також просили почитати вірші, він «плив по ритмах» із заплющеними очима, а відкриваючи їх, «дивився лише на Надю Х…»4 Сама Надія Яківна згадувала у своїй «Другій книзі»: «В первый же вечер он появился в «Хламе», и мы легко и бездумно сошлись. Своей датой мы считали первое мая девятнадцатого года»5.

Випадкове знайомство знаменитого поета та юнки й пристрасть, що спалахнула між ними, призвели до карнавального «вінчання» з копійковими кільцями, купленими біля Михайлівського монастиря (вони їх ніколи не носили), у… кав’ярні на Софійській вулиці («нас благословил в греческой кофейне мой смешной приятель Маккавейский, и мы считали это вполне достаточным, поскольку он были з семьи священника»6, як згадувала Надія Яківна), а згодом – до шлюбу цієї чи не найніжнішої і найтрагічнішої пари ХХ століття. Поет і графік, ерудит і знавець античності Володимир Маккавейський (за свідченням Юрія Терапіано, саме він «подарував» Мандельштаму два фінальні рядки до його поезії “Tristia”: Скрипучий труд не омрачает неба И колесо вращается легко7) був убитий 1920 року, кав’ярня збереглась до сьогодні (вул. Софійська, 3 Б).

Осип і Надія Мандельштам усе життя тепло згадували Хрещатик і Софію, прогулянки дніпровськими схилами, Трухановим островом, Володимирською гіркою (називали її «своєю гіркою»)…

Залишивши влітку Київ, Мандельштам поїхав на південь, у Крим, і на цілих півтора роки залишив Надію. У грудні 1919 р. він пише їй із Феодосії: «Я радію і Богу дякую за те, що він дав мені тебе. Мені з тобою нічого не буде страшно, нічого не тяжко…»8 Невдовзі вони зустрілися знову, щоб бути разом назавжди.

У 1920-ті роки Мандельштам неодноразово відвідує Київ. Він був тут навесні 1921, потім у березні 1922 (тоді був офіційно зареєстрований їхній шлюб), зустрічав тут з Надією новий, 1924 рік, працював у травні 1926 року. Востаннє поет побував у Києві в січні 1929.

Саме під час останньої зустрічі поета і міста юнак Григорій Кочур, який буквально марив тоді поезією Мандельштама («у свої студентські роки я був захопленим читачем і шанувальником Мандельштама»9), випадково зустрів його в бібліотеці, але так і не наважився висловити йому своє захоплення («не вистачило сміливості»10). Свій невеличкий мемуар Григорій Порфирович написав 1991 р., в рік столітнього ювілею Мандельштама, на прохання відомого літературознавця, киянина Олександра Парніса, який і опублікував його нещодавно. Лишається тільки пошкодувати, що патріарх українського перекладацького цеху сам ніколи не наважувався перекласти поета українською (можливо, й через юнацький пієтет до Мандельштама, який зберіг упродовж всього життя).

_______

Осип Мандельштам в «Мемуарах» Рюрика Ивнева // «Сохрани мою речь…»: Сборник / Сост. П. Нерлер, А. Никитаев. М., 1991. С. 46.

Дейч А. Две дневниковые записи // Сохрани мою речь. Вып. 3. Ч. 2. М., 2000. С. 146.

Там само.

Там само.

Мандельштам Н.Я. Вторая книга: Воспоминания. М., 2001. С. 12.

Там само. С. 83.

Терапиано Юрий. Встречи. Нью-Йорк, 1953. С. 14.

Мандельштам О. Полное собрание сочинений и писем. Т.3. М., 2011. С. 374.

9 Парнис Александр. Неожиданная встреча читателя с поэтом (Григорий Кочур об Осипе Мандельштаме) // http://aej.org.ua/History/1779.html

10 Там само.

У тридцяті ні в Києві, ні в Україні загалом Мандельштама більше не буде. 1930 року помер батько Надії Яків Аркадійович, а її мати, Віра Яківна, згодом переїде до Мандельштамів. В той же час українські сліди в поезії та прозі Мандельштама зустрічаються досить часто. Пригадаємо хоча б поезію 1937 р. про те, як «по улицам Киева-Вия ищет мужа не знаю чияжинка», у той час як «пахнут смертью господские Липки», що є явним зловісним відлунням першого перебування поет в Києві страшного 1919 року. Пригадаємо відому поезію «Черепаха», яка також народилась під безпосереднім впливом цієї поїздки й знайомства з Надією Хазіною. Пригадаємо рядки з різних мандельштамівських текстів: «и тени страшные Украины, Кубани» («Старый Крым»), «и весь украинский народ» («Татары, узбеки и ненцы…»), «полуукраинское лето» («Пластинкой тоненькой жиллета…»), «да украинская мова» («Эта область в темноводье..»), «полурифмованными украинцами» (жартівливий вірш до перекладачки Марії Петрових «Марья Сергеевна, мне ужасно хочется…»). Пригадаємо яскраве й соковито-сонячне кримське відлуння, завдяки якому з’явились, з одного боку, «Бессонница. Гомер. Тугие паруса…» й «Меганом», а з іншого – трагічний «Старый Крым»… Крім того, він присвятив Києву два чудових есе (назвавши Київ «найживучішим місто України» в одному із них), писав і про театр «Березіль» (йому також присвячено два тексти) геніального режисера Леся Курбаса…

Коли ж уперше пролунала українською поезія Мандельштама? Це сталося лише 1971 р. Проте прозвучала надзвичайно тихо, майже непомітно, адже відбулось це не в Радянській Україні, а в еміграції. Ігор Качуровський видав у Мюнхені книжечку своїх поезій і поетичних перекладів «Пісня про білий парус». До неї увійшов і єдиний переклад із Мандельштамового вірша «Мы с тобой на кухне посидим…» Загалом у 1970-ті Качуровський здійснив переклади шести мандельштамівських поезій. Вони звучали тоді в його програмах про Осипа Емілійовича та Надію Яківну на радіо «Свобода».

У Радянському Союзі перша публікація віршів Мандельштама українською також пройшла не особливо помітно. На початку 1989 р. в газеті «Літературна Україна» публікується добірка поезій і перекладів Івана Драча, які були присвячені вірменській трагедії – Спітакському землетрусу 7 грудня 1988 р. Завершував цю добірку цикл Мандельштама «Вірменія». У рік століття поета, 1991, київське видавництво «Дніпро» планувало опублікувати цілу книгу-білінгву вибраних українських перекладів Мандельштама (серед перекладачів були Ю. Андрухович, Ю. Буряк, В. Куценко, В. Неборак). Однак книга ця так і не вийшла друком через тогочасне фактичне банкрутство видавництва.

Те, що не вдалося зробити за часів радянських, українські перекладачі Мандельштама почали надолужувати у часи української незалежності. Тепер їх переклади друкуються у виданнях самого різного формату: в альманахах («Ї»«Форма(р)т») і часописах («Хроніка-2000», «Всесвіт»), авторських збірках та антологіях11 (переклади Дмитра Павличка12, Наталії Горішної13, Лариси Оленіної14, Григорія Латника15), а останнім часом – в інтернеті.

Як слушно зауважив Максим Стріха, перекладати з російської небезпечно, адже в українських перекладах «кожна силуваність і кострубатість (і навіть просто тактовне, але «безкриле» переписування російського оригіналу українськими словами) дає чергову поживу для розмов про непотрібність українських перекладів російської поезії взагалі»16. Він же відзначає, що «водночас творчі перемоги (а їх було чимало в спадщині неокласиків, у доробку Григорія Кочура, Ігоря Качуровського, Дмитра Павличка, інших наших майстрів перекладу) наочно засвідчують: коли говоримо про українські переклади з російської, йдеться не про чиїсь незрозумілі забаганки, а про повноцінний діалог двох великих літератур»17. Не може не тішити, що творчих перемог цілого ряду українських перекладачів було чимало і в освоєнні поезії Осипа Мандельштама.

На сьогодні кількість мандельштамівських віршів, перекладених українською, перевалило за дві сотні. Чимало з них мають навіть по кілька варіантів («Бессонница. Гомер. Тугие паруса…» існує аж у двадцяти п’яти, дванадцять версій має «Меганом», вісім – «Только детские книги читать…», по сім – «Золотистого меда струя из бутылки текла…» та «За гремучую доблесть грядущих веков…»). Такому різноголоссю сприяли і недавні конкурси перекладів Мандельштама, до яких долучились як маститі майстри перекладацької справи, так і початківці.

До цієї антології увійшли переклади, зроблені упродовж майже п’яти останніх десятиліть. Одні з них вже виходили друком раніше, як, скажімо, переклади патріархів української мандельштаміани І. Качуровського та Дм. Павличка, втім здебільшого виходили у малодоступних і малотиражних виданнях (наприклад, переклади Юрія Буряка, Тараса Лучука, Івана Лучука, Наталі Горішної, Валерії Богуславської). Деякі ж тексти є зовсім свіжими, вони друкуються на сторінках журналу вперше. Приміром, Наталія Астрахан, Наталія Бельченко та Микола Сулима здійснили свої майстерні переклади поезій Осипа Мандельштама лише цього року – ювілейного для зустрічі Поета з Києвом та Надією.

_______

11 «Хотінь безсенсовних отрута»: 20 російських поетів «срібного віку» в українських перекладах. Упоряд. М. Стріха.К.: Факт, 2007; Від А до Б… і трохи далі. Антологія російської поезії ХХ століття. Упоряд. Борис Щавурський. Тернополь: Богдан-Навчальна книга, 2011.

12 Ода вольності. Мала антологія російської поезії у пер. Дм. Павличка. К., Основи, 2004.

13 Горішна Наталія. Гусінь янголів: поезії «срібного віку» українською мовою.Черкаси, 2009.

14 Мандельштам О. Сохрани мою речь навсегда : стихи в переводе Ларисы Олениной =

15 Мандельштам О. Сохрани мою речь навсегда : стихи в переводе Ларисы Олениной = Збережи мою мову навiк : вiршi в перекладi Лариси Оленіної. Воронеж, 2016.

16 Стріха М. Віктор Коптілов – перекладач російських поетів «срібного віку»// Всесвіт. 2011. № 1–2. С. 213.

17 Там само.

Поезія Осипа Мандельштама в українських перекладах

Уклав Євгеній Васильєв

* * *

Що діяти мені з таким моїм,
Єдиним тілом, я не відповім.

За тиху радість дихати і жить
Кому подякувати, ви скажіть?

Я – садівник, я також – квітки храм,
В темниці світу я сиджу не сам.

На вічності непереглядне скло
Моє тепло й дихання вже лягло.

І непізнаваний з недавніх пір
На ньому відіб’ється мій узір.

Хай миті протікає каламуть
Узору милого вже не здмухнуть.

1909

переклав Дмитро Павличко

* * *

Сьогодні важкий день,
І хор стрибунців спить,
У тінях сумних скель
Могильних туга плит.

(Недужаю відтепер,
І хор стрибунців спить,
Під скелями день зтер
Могильних тягар плит).

Гуде хижих стріл сонм
Зловісних круків ґвалт…
Я бачу важкий сон,
Миттєвостей мчить вал.

Позбавте межі світ,
Зруйнуйте земний ґрунт,
Шаленої міді спів
Таємний почне бунт!

Хитає ваги дух
З суворістю весь час,
І долі лихий рух
Під дверима у нас.

1911

переклала Наталія Астрахан

* * *

Образ твій невловно-загадковий
У тумані танув – розпливавсь.
– Господи! – сказав я помилково,
Хоч цього казати не збиравсь.

Боже ймення – птаха величезна –
Випурхнуло крізь мої уста
Спереду – вирує мла густезна,
А позаду клітка, вже пуста…

1912

переклав Ігор Качуровський

Ахматова

Впівоберта – о чистий жаль,
Ковзнула по очах недбалих.
З плечей, закам’янівши, впала
Її псевдокласична шаль.

П’янкий зловісний голос ливсь –
Розкрив закуту душу щедро:
О, так палала гнівом Федра –
В Рашелі втілена колись.

1914

переклала Наталія Бельченко

* * *

Ніколи я не слухав Оссіяна
І древніх вин не куштував язик.
Чому ж мені ввижається поляна,
Шотляндії кривавий молодик.

Чому перегук ворона та гарфи
Все чую я в зловісній тишині,
І місячної ночі віють шарфи
Дружинників – так мариться мені?..

Бо я отримав спадщину блаженну
Мандрівні мрії – сни співців чужих.
Нудних сусідів і рідню нужденну
Чи ж нам не вільно зневажати їх?

І припадають скарби чи не завше
Аж правнукам – не внукам чи синам.
І знову скальд, чужу баляду склавши,
Неначе власну проспіває нам.

1914

переклав Ігор Качуровський

* * *

Гомер. Немає сну. Вітрила нап’ялись
Я список кораблів здолав до половини:
Цей довгий ключ, цей потяг журавлиний,
Що над Елладою давно піднявся ввись.

Як журавлиний клич летить в краї чужі –
Корона на царях, із піни сотворенна.
Куди ви пливете? Коли б не та Єлена,
Пощо та Троя вам, ахейськії мужі?

І море, і Гомер – усі любові милі.
Мене розрадить хто? Та ось Гомер мовчить,
І море чорнеє і піниться, й шумить,
Страшні у голови докочуються хвилі.

1915

переклав Микола Сулима

* * *

Золотавого меду струмина із бутля текла,
Так тягуче і довго, що мовить господарка встигла:
«У печальній Тавриді, куди нас судьба занесла,
Нам не сумно нітрохи», – і через плече подивилась.

Всюди Бахуса служби, немовби на світі одні
Сторожі і собаки, – ідеш – ні душі не помітиш.
Як діжки ваговиті, погідливі котяться дні,
Оддалік голоси в курені – не збагнеш, не одвітиш.

Після чаю ми йшли у великий коричневий сад,
Ніби вії – на вікнах опущено тьмяні фіранки.
Йшли повз білі колони – туди, де росте виноград,
Де повітряним склом обливаються бескиди зранку.

Мовив я: «Виноград – наче битви прадавні, в яких
Верхівці кучеряві влаштовують змаги кебетні,
В кам’янистій Тавриді наука Еллади, – грядки
Золотих десятин, що в іржавості вельми шляхетні».

Ну а в білій кімнаті – не прядка, а тиша німа.
Пахне оцтом і фарбою, свіжим вином із підвалу.
Пам’ятаєш: у грецькому домі дружина, кохана всіма, –
Не Гелена, а інша, – як довго вона вишивала?

Золотеє руно, де ж ти є, золотеє руно?
Хвилі важко гули, підійнявши на гребенях овид,
І, лишивши судно, натрудивши в морях полотно,
Одіссей повернувся, і часом, і простором повен.

1917

переклав Юрій Буряк

* * *

Сестри важкість і ніжність. Однакові ваші приміти.
Золотаві комахи поважну півонію ссуть.
Чоловік умирає. Пісок остигає нагрітий,
І вчорашнє світило на чорних носилках несуть.

Щільники обважніли у ніжнім політті.
Легше камінь довбати, ніж мовити слово: тужи!
Зостається у мене одна турбота на світі:
Непоборна скорбота, що час наді мною тяжить.

Мов сколочену воду я п’ю поруділе осоння.
Час ізорано плугом, півонія ґрунтом була.
В тихому коловороті з поважних і ніжних півоній
Тихо важкість і ніжність подвійні вінці заплела!

1920

* * *

Візьми з моїх долонь собі на радість
Хоч трошки сонця і хоч трошки меду,
Як нам звеліли бджоли Персефони.

Човна, що вже пливе, не відв’язати,
Не чутно тіні, взутої у хутро,
В житті дрімучий жах не побороти.

Нам залишились тільки поцілунки,
Такі пухнасті, як маленькі бджоли,
Що помирають, залишивши вулик.

І шелестять в прозорих нетрях ночі,
А їхня батьківщина – ліс Тайгету,
А їхня їжа – час і медуниця.

1920

переклав Тарас Лучук

* * *

Візьми ж на радість дикий мій дарунок,
Непоказне засушене намисто
Із мертвих бджіл, що мед зробили сонцем.

Човна, що вже пливе, не відв’язати,
Не чутно тіні, взутої у хутро,
В житті дрімучий жах не побороти.

Нам залишились тільки поцілунки,
Такі пухнасті, як маленькі бджоли,
Що помирають, залишивши вулик.

І шелестять в прозорих нетрях ночі,
А їхня батьківщина – ліс Тайгету,
А їхня їжа – час і медуниця.

Візьми ж на радість дикий мій дарунок,
Непоказне засушене намисто
Із мертвих бджіл, що мед зробили сонцем.

1920

переклала Євгенія Кононенко

* * *

Умивався якось уночі,
Грубі зорі стигли наді мною.
Відбивалась їхня далечінь
В бочці, вщерт наповненій водою.

Бовваніє брама на замку,
І земля, як полотно сурове.
Малювати правду – на віку
Кращої не знайдеться основи.

Тануть в бочці, наче сіль, зірки,
І вода студеніша, чорніша,
Смерть чистіша, жаль ще більш гіркий,
І земля правдивіша й страшніша.

1921

переклала Наталя Горішна

* * *

Немов маленьке тільце крилечком
Услід за сонцем повернулось,
І збільшувальне скельце ондечки
На емпіреї запалилось.

Мов комариною цяцянкою
В зеніті нила і дзвеніла,
І заспівом турунним знудженим
Розводилась в лазурі скіпка:

– Не забувай, хоч розіпни мене,
Та дай ім’я, наймення дай мені,
Мені з ним легше, зрозумій мене,
У глибині вагітній синяви.

1923

переклала Валерія Богуславська

ВІРМЕНІЯ

Мов бик шестикрилий і грізний,
Труд людям вздрівається знов,
В трояндах багряниться пізніх
Густезна венозная кров…

1

Троянду Гафіза гойдаєш,
В безпеці звірята твої,
Повітря церквами вдихаєш,
Величними, як бугаї.

Панує тут охра охрипла,
Панують лиш гори одні,
Видніє картина прилипла
У чайному блюдці на дні.

2

Лиш фарб ти собі забажала –
Як лев-живописець схопив
Шість олив яскравих з пеналу
І ними ландшафт звеселив.

Країно крамниць, що згоріли,
І мертвих гончарних рівнин,
Сардарів рудих ти терпіла
Між каменів гострих і глин.

Далеко від кітв і тризубців,
Де змерхлий спочив материк,
Ти бачила всіх життєлюбців
І всіх кровожерних владик.

Ніщо вже мене не збентежить,
Вірменок не можу збагнуть
Отих, що повз мене по стежці,
Неначе левиці ідуть.

Люблю твою мову зловіщу,
Що, мов домовина нова,
Де літери схожі на кліщі
І схожі на клямри слова..

3

Геть я нічого не бачу, до того ж, і недочуваю,
Крім сурика й хриплої вохри інших і фарб я не знаю.

Ні сіло, ні впало мені ранок вірменський сниться,
Думав – візьму й подивлюсь, як живе в Еривані синиця,

Як нагинається пекар, що з хлібом у піджмурки грає,
І з черінялавашні шкірки вологі виймає …

Ах Еривань, Еривань! Чи ж то птиця тебе малювала,
Чи розфарбовував лев, фарби діставши з пенала?

Ах, Еривань, Еривань! Не місто – горішок солоний,
Вулиць твоїх ротатих криві я люблю вавилони.

Я непутяще життя, мов мулла, що Коран свій заслинив,
Час заморозивши свій і не втративши ще ні кровини.

Ах, Еривань, Еривань, я нічого бажати не в змозі,
Навіть і винограду, удареного морозом!

4

Запнувши рота, бутон троянди неначе,
Тримаючи восьмигранні соти
Весь ранок днів ти скраєчку світу
Простояла, захлинаючись плачем.

Ти відвернулась, засоромлена й скорботна,
Від східних міст довгобородих;
І ось лежиш на москательнім ложі,
Посмертну маску з тебе уже знімають.

5

Укутай хустиною руку, в вінценосну шипшину,
У целулоїдну гущу колючок сміливо, до хрусту, ти руку засунь.
Троянду добудем без ножниць.
Та дивись, аби пелюстки не обсипались
Рожеве сміття – цей муслин – Соломона пелюстка –
Зайва дичка в шербеті, либонь,
Бо олії і запаху обмаль.

6

Кам’яного волання державо –
Вірменіє, Вірменіє!
Захриплії гори ти кличеш – до зброї,
Вірменіє, Вірменіє!

До сріберних труб азіатських,
Вірменіє, Вірменіє!
Сонця персидські монети щедротно усім роздаровуєш –
Вірменіє, Вірменіє!

7

Не руїни – о ні! – це могутнього циркульного лісу рубання,
Якірні пні повалених дубів звіриного й баєчного християнства,
Сувої кам’яного сукна на капітелях, ніби товар пограбованої крамниці поганської,

Виноградини, ніби яйце голубине, баранячі роги закручені
І орли напиндючені із совиними крилами, не осквернені ще Візантією.

8

Холодно ружі в снігу
На Севані снігів три аршини…
Рибалка гірський готує лазуром розписані сани,
Форелей вусатих вгодовані писки
Поліційну виконують службу
На вапняному дні.

А в Еривані і в Ечмиадзині
Велика гора повітря вдихнула усе,
Її б заманить окариною
Чи сопілкою приручить,
Так, щоб танув у роті сніг.

Сніги, сніги, сніги на рисовім папері,
Гора пливе до губ.
Я радий, хоч і змерз…

9

Об порфирні цокаючи граніти,
Спіткається конячка селянина,
Деручись на голомозний цоколь
Каменя державного дзвінкого.

А за нею з вузликами сиру,
Відсапуючись, мчать курдини,
Ті, що диявола і Бога примирили,
Віддавши кожному по половині…

10

Краса, яка на хуторі убогім, –
Ця музика зелених куширів!
Це пряжа? звук? чи, може, засторога?
Та цур йому! Біди б я не хотів!
І в лабіринті вогкого розспіву
Така задушлива скрегоче мла,
Неначе раптом водяная діва
Ремонтувать годинника прийшла.

11

Я ніколи тебе не побачу,
Короткозоре небо вірменське,
І, примружившись, вже не погляну
На дорожне шатро Арарата,
І мені уже не розгорнути
У книгозбірні авторів гончарних
Книгу порожнисту чудесної землі,
Що з неї перші люди черпали знання.

12

Лазур та глина, глина та лазур,
Чого тобі? То ж очі лиш прижмур,
Як шах короткозорий над бірюзовим перстнем,
Над фоліантом глин дзвінких, над книжною землею,
Над книгою гнійнóю, над глиною, що наче золота,
Яка мордує нас, як музика і слово.

16 жовтня – 5 листопада 1930

переклав Микола Сулима

* * *

Ми на кухні і легенький дим,
Нудко пахне білий керосин;

Ти ножа і хліба приготуй…
Чи тугіше примус напомпуй,

Або десь шнурочків пошукай,
Вдосвіта корзину замотай;

Подамося на вокзал чи де,
Нас ніхто там більше не знайде.

Січень 1931

переклав Іван Лучук

* * *

Не сховає мене від цієї бридні
Навіть фурманська спина Москви.
Буть трамвайною вишнею страшно мені,
«Нащо жити?» – не йде з голови.

Ми з тобою поїдем на «А» і на «Б», –
Мо`, когось із нас смерть погука.
А вона або щулиться, мов горобець,
Чи стає, наче здоба пухка.

Ледь встигає погрожувать нам із кутка –
Та нізащо я не ризикну!
А чи ж тепла у когось пальчатка така,
Щоб об’їздить всю курву-Москву.

Квітень 1931

переклав Микола Сулима

СТАРИЙ КРИМ

Весняні холоди. Старий голодний Крим,
Як і за Врангеля – на нім якісь провини.
Вівчарки у дворі, у латках – лахманини,
Такий же сірий і кусючий дим.

Така ж чарівна ще здиміла даль –
У пуп’янках дерева, прийшлі наче,
І кого-хочеш доведе до плачу
Несосвітенним цвітом цей мигдаль.

В природи стерте з пам’яті лице,
Кубань і Україна, – мов примари…
Голодні вклякли в чунях незугарних
І хвіртку стережуть з накинутим кільцем…

Травень 1933

переклав Микола Сулима

* * *

Татари, узбеки, хасова
І ввесь український народ,
І німці триволзькі, до слова,
Терпляче перекладів ждуть.

Можливо, що саме от зараз,
Щоб я по-турецьки звучав,
Японець підшукує слово
Й беззахисну душу вивча.

Листопад 1933

переклав Микола Сулима

* * *

Біжить-бурлить бурун, бурлом хребет вгинає,
Невольно й жалісно грозить молодику:
Глянь, яничарська ніч вирує, виринає,
Неупокорена столиця буруна є,
І кривина реве і риє рів в піску.

А у повітрі хмурно-пелехатім
Нерозпочатої стіни мигтять зубці.
А з пінних східців падають солдати
Султанів завидних – розбризкані, розтяті –
І їдь розносять сіверні скопці.

1935

переклав Тарас Лучук

* * *

Щиглику, я підніму обличчя –
Глянемо удвох на світ:
День жорсткий зимовий хоче звично
Дати щигля нам і квіт?

Хвостик-човник, пір’я чорно-жовте,
В червінь влитий по саменький дзьоб,
Усвідомлюєш хіба, піжон ти,
Скільки маєш ти оздоб?

А повітря над чолом – патьоки
Чорно-пурпурових кольорів!
Обома він дивиться – в обидва боки –
Не погляне – полетів!

9 – 27 грудня 1936

переклала Наталія Бельченко

* * *

Жилеттом щоки поголити,
Здолавши вранішнюю лінь,
Напівукраїнське є літо
Згадати і його теплінь.

І ви, славетні верховини,
Дерев косматих іменини,
Честь Рюїсдалевих картин, –
І на почин лиш кущ один
В бурштин і м’ясо бурих глин.

Земля летить угору. Гарно
Нам бачити за пластом пласт
І буть повік-вік владарем
Таких простих семи палат.

Його узгір’я ген до цілі
Стіжками легко так летіли.
І степовий бульвар доріг,
Немов у спеку, в тінь проліг!
В пожежу кинулась вербичка,
Тополя піднялась велично…
Над жовтим полем після жнив
Дим слід холодний проложив…

А Дон, він напівкровок наче,
Сріблиться і хвилькáми скаче,
Води набравши з пів-ковша
Нітиться, як людська душа,
Коли на грубі простирадла
Тягар вкладався вечорів
Й, виходячи із берегів,
Дерева-гультяї горлали…

15–27 грудня 1936

переклав Микола Сулима

* * *

Вдалину і вниз із шовку
Неба чоловічок твій
Поринає крізь обмовки
Сторожких, вразливих вій.

І обожнений, нівроку
Житиме в вітчизні він –
Зачудований вир ока, –
Кинь у мене навздогін.

Вже він дивиться охоче
У зникомість днів і ер –
Безтілесний, і урочий,
І благальний дотепер.

2 січня 1937

переклала Наталія Бельченко

* * *

Ні, ти ще не помер, ні, ти ще не один,
Доки з жебрачкою, подругою німою,
Ідеш, захоплений величністю рівнин,
І холодом, і млою, і зимою.

В розкішній бідності, в могутній нуждоті
Будь втішений і супокійний.
Благословенні дні і ночі ті,
Безгрішний труд солодко-мрійний.

Нещасний той, кого, як власна тінь,
Лякає гавкіт, вітер косить.
І вбогий той, хто повен сам болінь,
У тіні милостині просить.

15 – 16 січня 1937

переклав Дмитро Павличко

* * *

Я скажу про це пошепки, досвітком,
Без надуманих гарних словес:
Осягається потом і досвідом
Підсвідома забава небес.

Не відкриє нам неба видовище
Тимчасове в польоті своїм,
Що найкраще й святе небосховище –
Розсувний, прижиттєвий наш дім.

9 березня 1937

переклав Дмитро Павличко

* * *

Може, це глибина божевілля,
А можливо, сумління твоє –
Вузол долі, де впізнані ти й я
І в буття розв’язались як є.

Наджиттєвих кристалів собори
Запопадливе світло-павук
Так розводить на ребра-опори,
А потому збирає у пук.

Вдячні жмутки прозірчастих ліній,
Що їх стишений промінь веде,
Наче гості зберуться безцінні
Із відкритим чолом де-не-де, –

Як у повному музики домі,
Не на небі лише, на землі, –
Тільки б їх не поранити доти –
Ми до цього дожити б змогли?..

Ти пробач мені те, що кажу…
Прочитай мені тихо, прошу…

15 березня 1937

переклала Наталія Бельченко

О, як би я хотів…

О, як би я хотів
Вслід променю світів
Летіти без слідів,
Відсутній поготів.

Єдина щастя вісь:
Ти в колі променій
І у зорі навчись
Усьому світлу в ній.

Воно проміння тим
І світло тільки тим,
Що шепіт став міцним
І лепетання в нім.

Я б мовити хотів,
Що пошепки я сам
Промінчику світів
Тебе, дитино, дам…

23 березня – початок травня 1937

переклала Наталія Бельченко

* * *

Ой, як в Києві, лігвищі Вія,
Чоловіка розшукує жінка,
І на щоки її восковії
Не скотилася жодна сльозинка.

Не ворожать циганочки кралям,
І не чути в Купецькому скрипки,
На Хрещатику коні упали,
Смерть навідує панськії Липки.

Від’їжджали трамваєм останнім
Аж за місто червоноармійці,
І шинеля волала сльотава:
– Ми повернемось ще – розумійте…

Квітень 1937

переклав Микола Сулима

* * *

В мене спрямувалися черемшина й груша –
Силою розсипчастою б’ють нехибно в душу.

Китиці із зорями, зорі разом з китицями, –
Що то за двовлада там? В кому правда світиться?

Чи то квіт, чи з розмаху повітряно-цілими
У повітря цілиться кістенями білими.

Запаху подвійного солодкавість плутана:
Бореться і тягнеться – рветься, хоч і тут вона.

4 травня 1937

переклала Наталія Бельченко

<Вірші до Н. Штемпель>

І.

До голої землі її вгинало
Несамохіть, солодкою ходою
Вона нерівномірно прямувала,
Супутників лишивши за собою.
Її веде обмежена свобода
Готової животворити вади,
І, може бути, певний здогад радо
В її ході затриматись бажає –
Про те, що нині весняна погода
Для нас – прамати гробового входу,
І все це вічно починатись має.

ІІ.

Такі жінки для персті найрідніші.
І кожен їхній крок – лунке ридання,
З воскреслим йти, померлого у тиші
Вітати – в них покликання останнє,
Від них жадати пестощів – злочинно,
Покинути їх справа понад силу.
Сьогодні – янгол, завтра – хроб з могили,
А післязавтра – обриси в тумані…
Хода мінлива зникне неодмінно…
Безсмертні квіти, височінь єдина,
І все, що буде, – лиш обітування.

4 травня 1937

переклала Наталія Бельченко