(Людмила Скирда. Клавір літнього дня. Поезії. – Київ, 2018)

Вийшла в світ нова книжка ліричних творів відомої української поетеси Людмили Скирди, авторки майже чотирьох десятків збірників, виданих в Україні і закордоном (в Австрії, Німеччині, Японії, Китаї, куди вона виїздила з чоловіком-дипломатом). Появу її першої книжки «Чекання» в 1965 р. вітала українська і закордонна літературна критика. Так, проф. Варшавського університету Флоріан Неуважний писав, що слідом за шістдесятниками іде наступне покоління талановитих «нових молодих поетів з Людмилою Скирдою та Ігорем Калинцем на чолі». І сьогодні вона є одним із найбільш продуктивних і перекладених на Заході і Сході українських поетів.

Остання збірка схожа і несхожа на попередні. Схожість – у сповідуванні культу краси, естетизмі, філософічності, у витонченому сприйнятті природи (початок і кінець збірки обіймають образи квітучого саду, з дивовижним різноманіттям квітникової флори, пейзажних замальовок і т. д.). Але з іншого боку, є в новій книжці своя особливість, яка, можливо, найкраще відбилась у її музичній назві «Клавір літнього дня». Обидва головні значення слова «клавір»: як спільної, загальної назви для низки струнних клавішних інструментів (клавікорда, клавесина, фортеп’яно) і як клавіру-аусцугу, тобто музичного перекладання, аранжування вокально-симфонічних творів (напр. опери) на «мову» фортеп’яно і співу, – містять у собі глибокий смисл перетворення, розмаїття і мінливості самого життя та його поетичного сприймання, водночас і його інтимізації, посилення суб’єктивної, авторської ноти.

Якщо у зарубіжних збірках перетворення зумовлювалось самою зміною середовища, зануренням у світ інонаціональної культури, що не могло не справити впливу на стиль поета, то в останній книзі, яка має певний підсумковий характер, перетворення стає наслідком осягання власної життєвої і творчої долі як єдиного цілого, де мандри по світу, «долання меж» у житті й творчості – це різні сторони одного й того ж шляху до гармонії, до здійснення свого людського і творчого призначення.

…Й дорога нас веде у гір зелене лоно…
Все це довкруж, усе і цілий світ –
«pro domo».

Зрештою це усвідомлення того, що краса й істина перебувають не десь, поза тобою, у далекій невідомості, а зароджуються, живуть і вдосконалюються у твоїй власній душі, яка віддзеркалює цілий світ. «Рro domo», з латини – задля власного дому, на захист себе, про себе. Колись Микола Зеров у відомому сонеті «Рro domo» використав цей вислів Ціцерона для визначення естетичної програми неокласиків на противагу нігілістичним заявам і маніфестам футуристів і пролеткультівців. У даному разі проблема інтимізується – осмислюються естетичні настанови окремої творчої особистості (до речі, в критиці уже визначились певні перегуки поезій Л. Скирди з творами українських неокласиків).

Повернення додому, «на круги своя», до першопочатків – до рідної землі, рідної хати, рідної природи – одна з наскрізних тем згаданої книжки, розроблена у цілій низці творів, зокрема у вірші «Повернення»:

Куди пливемó у човні голубому?
Додому вертаєм, кохана, додому.
А хто нас зустріне на ріднім порозі?
На ріднім порозі зустріне нас осінь.

Так це наш останній притулок по мандрах?
Так, дім і тераса, і кущ олеандра.
Кінець марнославним змаганням й гонитвам.
Перо на столі, а на серці молитва…

Втім, творчий і життєвий досвід двох останніх десятиліть, коли авторка перебувала в країнах Заходу і Сходу, таки дається взнаки. Читач, очевидно, помітить, що значну частку поетичного репертуару збірки складають ліричні мініатюри, короткі вірші з 2-х, 4-х – 7-8-и рядків, і це, очевидно, певна данина східній традиції. У «японських» збірниках «Дзуйхіцу від сакури», «Чарівна мушля» та низці інших, в тому числі у виданій нещодавно книзі «О, Ямато! Поетичні дзуйхіцу» (Київ – Токіо, 2017), використовуються такі характерні жанрово-строфічні форми, як хокку (гайку), танка, дзуйхіцу, що відтворюють національний колорит японської поезії. Людмила Скирда майстерно українізує їх, додержуючись правила чергування довгих і коротких рядків, хоч домогтися абсолютного збігу у складочисленні, скажімо, коротких 5 – і 7-складових рядків, буває дуже важко, а часом неможливо. Щодо останньої збірки, то про наслідування східних канонів не йдеться – ні жанрово, ні ритмічно, ні тематично. Ліричні мініатюри – філософські роздуми чи пейзажі – укладені класичним або вільним віршем і живописують рідну природу і рідний світ, як наприклад, у чудовій 4-рядковій верлібровій мініатюрі:

Верхівка велетенської липи
Уся в цвіту
Піднімається над золотим масивом,
Мов золота тіара.

Часом у рідні обриси включається порівняння зі східними реаліями, як, наприклад, у рядках:

Ріка чорнобривців, немов Хуанхе,
Тече крізь Софіївський сад…

Водночас у збірці промовисто заявляє про себе й західна традиція. Досить сказати, що найбільший ліричний цикл структуровано у канонічній для європейської поезії сонетній формі. Це «медитативні сонети» (сімнадцять творів – сонетів і сонетоїдів) – роздуми з приводу різноманітних подій і культурних явищ, скажімо, з приводу прочитаних книг, де Платон, Бокаччо і Камю сусідують з Конфуцієм; поряд – спогади про поїздки до Італії чи Грузії, де зблискує яскравий пейзаж («…осінні гори / Звучать, мов золоті валторни») та ін.

Отже, дві жанрові традиції доповнюють одна одну. І цілком обґрунтованим виглядає вміщений у книгу відгук про те, що поезія Людмили Скирди ввібрала в себе вплив і європейських, і східних культур, що призвело до появи абсолютно унікального явища – і не тільки в контексті української літератури, а й інших літератур світу.

На цьому шляху гармонізації культур ніби спростовується відомий поетичний постулат Редьярда Кіплінга: «Захід є Захід, а Схід є Схід, / І разом їм не зійтись».

Цілісності збірці надає і її кільцева будова, уже згадана флористична рамка: на початку – цвітіння літа, в кінці – весняне відродження, буяння розквітлої весни; а також кілька головних тем та їх драматично-філософське висвітлення. Загалом збірка скомпонована з двох частин, у розгортанні яких прокреслюється ідея єдності фізичного, тобто природного, і духовного світу: І – Поезія влітку; ІІ – Вічний дух.

Природа не протистоїть метафізичній сфері, навпаки, вона є її визначальною, невмирущою основою, незмінним фундаментом, на якому вибудовується людське світорозуміння. Як пише авторка:

У цьому світі рулад і щебету
Брехні немає, немає рекету.
Немає партій, немає кланів,
Ні президентів, ні генералів.
Все очевидно, як на долоні –
Квітник красолі, кущі півоній,
Ранком світає, вночі – смеркає.
Закон панує у цьому раї.
І жодна сила, і жодна влада
Змінить не можуть оці засади.

Загалом тема гармонійного взаєморозуміння між людиною і природою є ще одним з ліричних лейтмотивів збірки. Автор передмови до аналізованої збірки відомий італійський літературознавець проф. Нікола Франко Баллоні убачає тут ознаки нового світогляду сучасної людини, яка через збереження природи «шукає шляхів до гармонійної цивілізації як єдиного способу подолання грандіозної кризи, в яку вступає планета земля».

Природа і культура, любов і творчість – у поєднанні цих начал авторка шукає гармонії між собою і світом.

Що означає, наприклад, ключовий у цій збірці хронотопічний образ безмежно довгого літнього дня? («…немов гекзаметр, повільний літній день… мов рядок Гомера…»)? На наш погляд, в цьому образі реалізується ідея нескінченності творчого життя. У ньому – цілий світ емоцій і вражень – зачарування красою розквітлої природи, переживання кожної миті життя як щастя, радість від спілкування з друзями, щасливе, тремтливе почуття любові. Авторка переконана, що є щасливі місця і міста на цій землі, і їй пощастило відвідати деякі з них – в Грузії, або в Австрії, у Відні, або в Чехії, у Празі, чи в Італії, у Флоренції («О боже, / існує місто на землі, / Яке у мить одну спроможне / Тебе підняти на крилі…»), звісно найщасливіші з них – в Україні, в Києві, де «все рідне – вулиця і дім. / Життя мого різноголосся / Звучить, немов хорал у нім»). Це все миті щастя – мандри, спілкування з творчими людьми («І вірші, вірші, вірші, вірші…»).

Однак, перебуваючи з дипломатичною місією чоловіка в різних країнах і містах і спостерігаючи там стабільне й мирне життя, вона не може не замислюватись над питанням, чому доля поскупилася на щастя для її батьківщини? Чому найбільша в світі катастрофа на атомній станції сталась саме в Україні?

…І знову
пригадую зірку оту полинову…
Рве душу і досі питання: Чому?
Біда за бідою… З пітьми у пітьму?

(«Роздуми у Фрайбурзі»)

Чому історія її рідної України – це суцільні «Навали, пóділи, розколи / І воєн випалене поле / Від Ярослава аж до Крутів / І далі, далі, далі… Чи не час «пекельну круговерть спинити»?

Якась фатальність трагічних подій у рідній країні часом породжує скептичні думки про загальну абсурдність людського існування. З цього погляду цікавий короткий вірш «Смішний сей світ», що являє собою сучасний коментар до десятого сонета з циклу «Вольні сонети» Івана Франка («Смішний сей світ, смішніший ще поет», 1884), де молодий поет висловив свій сумнів щодо необхідності «погоні до незвіських мет». Однак логіка загального творчого розвитку Івана Франка, а також і нашої авторки, приводить до протилежного висновку – спростування скепсису, заперечення ідеї абсурдності людських зусиль, зокрема через творчість, через високе мистецтво, його безсмертний дух.

Вірші про мистецтво – окраса багатьох збірок Людмили Скирди, вона справжній майстер поетичного портрета (і відповідно – автопортрета), чому сприяла й та обставина, що її власні портрети творили знамениті художники і скульптори. Мені вже доводилося писати, що «взаємонадихаючі контакти» поєднували поетесу з такими митцями, як М. Гельман, М. Компанець, М. Рапай, Г. Гавриленко, В. Зарецький, китайський поет і художник Гао Ман та ін. Результатом цих контактів стали натхненні поезії. Найбільша низка (понад півтора десятка творів) увійшла до останньої збірки «Клавір літнього дня». Це вірші не тільки про художників, а й, скажімо, про кінорежисера С. Параджанова чи композитора М. Скорика, також загальні роздуми про мистецтво. Усі поетичні портрети видатних митців, по суті, відтворюють миті щастя, пережиті авторкою у творчому спілкуванні з цими видатними людьми.

Приваблює різноманіття стильових манер, що дозволяє наблизитись до індивідуальності кожного митця. До речі, вірші на мистецькі теми входять і в інші ліричні цикли, зокрема у згадані «Медитативні сонети» (сонет ХІІІ – тонкий психологічний етюд «Пташиний профіль Анни на стіні» – іронічний «портрет» хазяйки комфортного гнізда, що намагається наслідувати велику Анну Ахматову, хоча б… зовні).

Завдяки створенню яскравих психологічних образів митців поетесі вдалося досягти й іншої мети – відтворити атмосферу тієї унікальної епохи, що увійшла в історію української літератури і мистецтва як шістдесятництво. Ностальгією за цією епохою овіяно вірші «Спогад», «Самотність», «Соломон має рацію» («Перечитала Каландадзе»), «Ностальгійний етюд» та ін. Напр., у вірші «Спогад», присвяченому художнику Миколі Компанцю, ідеться й загалом про творчу молодь 1960-х – початку 1970-х рр., яка вірила в оновлення, в моральні й мистецькі ідеали.

Час наших творчих
починань
І сподівань найбільших
Не кривдив нас, ми відбулись
Ми захистили світло.

Наївні ми були колись,
Та в нас тоді розквітло
Бажання вірити в добро,
Служить мистецтву вічно…

Другий короткий розділ знову повертає читача до природного середовища, до квітучого Києва, де око художника помічає, як лопотять білі крила старезних яблунь» у київських садах. Поетичним пейзажам Людмили Скирди притаманна імпресіоністична єдність кольору і світла. Вона бачить, як «спалахнув каштан / Суцвіттям полум’яним, / І засіяв бузок / Бузково і духмяно…»; «Все зацвіло. Ні – забуяло! У світі більше світла стало…». Вічний дух – це дух воскресіння, дух весни, благоговіння перед життям, це, власне те, чого вічно жадає душа – знову пережить «цвітіння мить, кохання мить, мить щастя». Пережить мить творчості. Отже, й заповідь творчого життя – любов і світло, і невтомний труд.

Київ, 23.V.2019