ОЛЕСЬ ІЛЬЧЕНКО • ЗБИРАЧІ ТУМАНІВ

<< Вернуться к содержанию

Мандрівки в просторі й часі

Уривки з книги

ДЯДЯ ГРИША З ВУЛИЦІ НЕКРАСІВСЬКОЇ

Дядю Гришу знали всі кияни, що мешкали тут. Він щодня, з ранку до вечора, сидів у своїй дерев’яній халабуді, чи, коли хочете, будиночку на розі вулиць Некрасівської та Артема, і лагодив взуття. Він був шевцем. Чоботарем. Черевичником. Тобто людиною, потрібною всім. Дядя Гриша неперевершено усміхався дівчатам, жінкам, молодицям і бабцям, які приносили взуття до його дощатого храму з реанімації підборів, носаків і закаблуків. З чоловіками будь-якого віку він був ввічливий, але, звісно, не такий галантний, як із дамами. До жінок він звертався на старий київській манір: «Мадам».

Його усмішку можна було б назвати голлівудською, якби не великий золотий зуб трохи збоку, праворуч, на верхній щелепі, що затьмарював своїм лихим блиском тьмяне сяйво решти природних зубів. Та нас, хлопчаків, чомусь найбільше інтригував той неспростовний факт, що дядя Гриша накульгував. Виходячи зі своєї майстерні, віддаляючись від хатинки із вивіскою «Лагодження взуття», він неначе втрачав частину своєї сили і йшов неквапом, спираючись на темний, тонкий, але вочевидь міцний ціпок. Так, кульгаючи, він рухався щовечора кудись у сутінки, мабуть, до себе додому. А ми, малі, на безпечній відстані слідували за ним, не наважуючись, втім, надто далеко віддалятися від рідної домівки, від такої знайомої до дрібниць вулиці Некрасівської.

Вулиця була незвичайною – і не лише з погляду дитини. Непарний її бік складався лише з чотирьох «номерів». Наріжний будинок на цій стороні був найвищим. Він вважався за адресою таким, що належав до вулиці Артема (що мала свого часу гарну назву – Львівська). Та споруда – добрий зразок архітектури початку ХХ століття, типовий прибутковий будинок. Нам, хлопчакам, він був пам’ятний тим, що в ньому мешкала сім’я нашого товариша – Кирила. У великій квартирі він жив із батьками-науковцями, бабусею і дідом – вченим, професором, доктором геолого-мінералогічних наук. У поважного дідуся був власний кабінет із величезним столом, колекцією мінералів (серед яких – загадковий камінь «мавпяча шерсть» і зуб мамонта!) та неймовірними книжками про динозаврів чехословацького видавництва «Артія». Ті скарби можна було розглядати годинами. Напрочуд інтелігентна і навіть вишукана родина приваблювала дорослих і дітей затишною, приємною атмосферою дому.

На першому поверсі цього будинку, на самісінькому розі, знаходився й відомий мешканцям всього району овочевий магазин із вічно гнилою картоплею, брудною морквою й страшними, величезними огірками-жовтяками в дерев’яних діжках. Не надто люб’язні радянські продавчині не поспішали обслуговувати трудящих, тому ті воліли «переплачувати», але ходити по нормальні овочі на не дуже далекий Сінний базар.

Далі по вулиці стояв і стоїть будинок шістдесятих років, така собі «поліпшена хрущовка», в якій свого часу відмовилися отримувати нові квартири відомі артисти естради і кіно Тарапунька і Штепсель. Їм простацький будинок зі стелями висотою аж в два метри й сорок сантиметрів до душі не припав. І правильно!

Наступний будинок під номером три, зовні нічим не примітний, приваблював нас, малих, тим, що між ним і високим парканом сусідніх споруд лежали просто неба справжні скарби: дерев’яні ящики, тара з-під «дарів ланів», які потроху гнили в отому магазині «Овочі-фрукти». З дощечок цих ящиків можна було робити, скажімо, справжнісінькі «спартанські мечі» і битися ними аж до повної їхньої розтрощеності.

Звідси й до самої вулиці Юрія Коцюбинського тягнувся паркан, за яким горбатилися корпуси гаражів. Ті гаражі були не простими. Як зауважував один дідусь із Некрасівської, «ета гараж Савєта міністров!». Та нас цікавив не цей «урядовий заклад», а величезний розлогий чорний осокір чи тополя, якесь світове дерево, що своїм корінням ламало асфальт, а верховіття надавало для гніздування величезної колонії гайворонів. В лютому-березні чорна зграя, сидячи на гніздах, галасувала, каркала, джеркотіла і відтак подавала сигнал Всесвіту про незнищенність життя.

На протилежному боці коротенької вулиці під десятим номером і досі знаходиться міська санепідстанція. Цікаво, що вона діє тут віддавна. На будинку, зведеному на межі ХІХ і ХХ століть до 1970-х років можна було прочитати фігурний напис: «Городская санітарная станція». Потім літери невідомо нащо збили.

Будинок під номером восьмим у свідомості його мешканців, а також жильців сусіднього, шостого будинку, займав поважне місце. Адже у восьмому, в підвалі, знаходилася котельня, що опалювала ці два будинки.

А от будинок під номером шість на Некрасівській, зведений 1914 року, пам’ятний мені як жоден інший в Києві. Адже ваш оповідач народився саме в цьому будинку і прожив у квартирі № 7 перші двадцять п’ять років свого життя… Мабуть, найважливіших для формування людини років. В нашій п’ятикімнатній квартирі тоді зберігався інтер’єр – що зовсім нетипово для помешкань у Києві, які перетворювали на «комуналки», перебудовували… В квартирі гордо сяяли кахлями високі «голландські» печі, на стелях вишукано вилася ліпнина. В квартирі існував і «чорний хід» для прислуги, тобто сходи, які вели у двір, і кімнатка для неї ж. А от «парадний хід» справді був парадним: чистим, фарбованим в гарні кольори й мощеним на сходових майданчиках добротною плиткою відомої фірми «Бергенгеймъ». Втім, допитливого читача, який цікавиться Києвом початку ХХ століття, відсилаю до моєї книги про архітектора Городецького «Місто з химерами».

Школа № 106, яку я закінчив, мала і донині має адресу «вулиця Некрасівська, 4».

А от неоковирні на вигляд, але милі споруди на розі з вулицею Артема, завершувала згадана наріжна майстерня дяді Гриші.

Нас, малих киян, дуже цікавили двори, що існували на вулиці Артема, на протилежному боці від Некрасівської. Варто було зайти в арку дерев’яного, типово київського особнячка (Артема, 34), як перед допитливим мандрівником поставали справжні дива. Як і здавна було заведено в Києві, двір за особняком являв собою невеликий фруктовий сад. Моє покоління ще пам’ятає не заасфальтовані двори, а вкриті травами, моріжком, споришами, що так добре пахли в тіні величезних горіхів. Коноплею у людсь­кий зріст тоді ніхто не цікавився. Малечу приваблювали розкішні абрикоси, яблуні, груші – точніше, їхні щедрі плоди. На лавках у затишних двориках сиділи бабусі, які могли тут-таки варити варення, гомоніти про своє, наглядати за зовсім малими онуками, що плуталися у високих травах…

Автомобілів у ті стародавні часи в місті та й на вулиці Артема траплялося неймовірно мало, тому перестороги моєї бабусі: «Як будеш переходити вулицю, подивися праворуч і ліворуч: чи немає машин!», сприймалися як зайві й нудні нотації дорослої людини. На початку 1980-х років будинки на парній стороні вулиці Артема були по-варварському знищені…

Проте я хочу повернутися до розповіді про колоритного дядю Гришу. Подейкували, що його син, який закінчив Ленінградську академію мистецтв, став вправним художником і емігрував до Канади. В 1970-ті роки єврейська еміграція тривала… Невдовзі дядя Гриша повідомив здивованим клієнтам черевичника, що й він виїздить із країни. То було прикро: він таки добре лагодив взуття.

Та маленьке диво сталося за кілька років: дядя Гриша знову з’явився на нашій вулиці! Виявляється, він приїхав просто погостювати в рідне місто і прийшов до знайомих на Некрасівську. Гриша змінився невпізнанно! Він несподівано став струнким, позбувся ціпка, хоча таки трохи накульгував. Майстер, що неначе помолодшав, сяяв справжньою голлівудською усмішкою: його золотий зуб зник! Всі зуби стали чудовими, майже природними на колір.

Але найбільше вразило добропорядних міщан його вбрання – сліпучо-білий піджак, ідеально випрасувані штани й прекрасні туфлі. Де й подівся той сором’язливий і водночас лукавий швець у засмальцьованому фартуху!

Тимчасове повернення дяді Гриші та його остаточний від’їзд стали певним знаком – часи змінилися. І справді: будинки на вулиці Артема безжально знесли – разом із дерев’яною халабудою під назвою «Лагодження взуття», фруктові дерева пропали, двори заасфальтували. Але за своєрідною іронією долі майже на місці майстерні дяді Гриші тривалий час знаходився взуттєвий магазин «Інтертоп». На розі Некрасівської і Артема, на розі дитинства і дорослого життя, незабутнього і нового Києва…

ВІЧНІ КОЛА В СТАРОМУ СКВЕРІ

Чи може людина п’ятдесят років поспіль гуляти в одному із київських скверів, міряючи кроками щербатий асфальт? Мені здається, що ні. Навіть із перервами на сон, харчування, на ходіння до школи, інституту чи університету, на мандрівки далекі й не дуже… Не може нормальний чоловік займатися дурницями піввіку. Але я наче спростовую своїм одноманітним життям своє ж твердження.

Це неначе якась хвороба – креслити подумки нескінченні кола на крайніх, найдовших доріжках садка (аби маршрут був упорядкованим) – вечорами, серед дня, у вихідні й будні… Знічев’я, або для кращого сну, або для розваги, або ж, зрештою, щоби випити пива – окупувавши (хвилин на тридцять), попри незадоволення пенсіонерів, одну із садових лавочок.

Справжні кияни ці зелені острівці серед заасфальтованого міста називають саме «садочками», чи «садиками» (коли згадати слово російськомовних мешканців).

Мушу сказати, що сам садок в центрі міста з часом змінювався. Його зелені газони під старими деревами колись були щільно обсаджені різними кущами – вовчими ягодами, глодом, ще якимись невідомими мені чагарниками. Проте за останні чверть століття всі ці чудові живі бордюри між доріжками й островами підстрижених трав дивним чином зникли. Як і сама трава під деревами: садок давно ніхто не доглядає і навіть не поливає. Адже посаду садівника, якому в стародавні часи навіть звели крихітний будиночок в одному з кутків скверу, давно скоротили, і тепер внуки киян і діти неофітів міста вільно витоптують колишні газони, неухильно доводячи верхній шар ґрунту до того своєрідного стану, коли він курить влітку, стає справжнім болотом під осінніми дощами або ж твердою грудкуватою поверхнею взимку.

Але в садку не все змінювалося так банально і прогнозовано. Насправді Павлівський садок (така його назва – навіть не знаю, чи закріплена вона офіційно?) є справжнім містичнім місцем, де через певні проміжки часу зникають паркові статуї! Хочете вірте, а хочете – послухайте найбільш правдиву історію нашого міста.

Колись, дуже давно… І це не слова казки, а спостереження киянина… Так от, колись в центрі саду білів круглий фонтан, неперевершений витвір совкового «мистецтва». На колі фонтана-басейну (кола в садку, бачте, присутні скрізь…), зроблені з невідомого мені матеріалу, сиділи троє досить потворних голих піонерів, вбраних лише у плавки; характерні галстуки вказували на їхню партійну приналежність. Сиділи вони зі здоровенними коропами в руках. Коропи, на відміну від піонерів, мали цілком функціональне, а не ідеологічне значення: з їхніх роззявлених ротів до круглого фонтана більш чи менш регулярно падали-струменіли тонкі цівки води.

Та найцікавішою, як на мене, була фігура піонера в центрі фонтана, вбраного так само, як і його товариші. Цей робінзон гордо стояв на круглому острівці-узвишші серед каламутних вод шедевра садово-паркового мистецтва і урочисто тримав у високо піднятих руках… Ні, не рибу. А щось подібне до фруктової вази – точнісінько такої, як на картинці в забутій тепер «Книзі про смачну і здорову їжу» (бестселер серед радянських жінок, передмова товариша А. Мікояна). Саме із цієї вази іноді, при подачі під належним тиском, також цвіркала вгору вода, заливаючи плавки піонера, які таким чином виглядали якось двозначно: адже піонер із замоченими трусами, судячи з виразу його обличчя, аж ніяк не вилазив щойно з басейну чи річки, та, власне, і не збирався шукати якусь водойму, хоча б і ту, що плюскотіла в нього під ногами.

Взимку, коли фонтан був порожній, чи, частіше, коли не спущена вода в круглому басейні просто замерзала, антирадянські диверсанти в особі школярів, пройшовши до центру фонтана, прилаштовували-приморожували до плавок стоячого піонера довгу бурульку. Відтак горизонтальний фалічний символ нахабно стирчав уперед, вказуючи або ж напрямок руху до громадської вбиральні, яка таки була в садку, або ж (хтозна?) натякаючи на те, що такого піонера-акселерата вже час було приймати до лав ленінського комсомолу…

Проте часи змінюються… І садок разом із ними. Одного дня почалася докорінна реконструкція смердючої вбиральні садка. І не встигли міщани оговтатися від такої несподіванки (все одно всі діти, як і раніше, аби не вчадіти у цьому громадському закладі, ходили для задоволення своїх природних потреб за тили місцевої трансформаторної будки), як просто за добу старий фонтан також був знищений.

На його місці постала «модерна» і досить небезпечна для малюків споруда, що являла собою велику, просту, метрову завглибшки, квадратову за обрисами, забетоновану яму в асфальті. З дна цієї ями чудесним чином на світ Божий іноді з’являлися простатично-хворі струмені, по литки виповнюючи водою дно витвору авангардової радянської архітектури малих форм.

Тимчасом буйна фантазія якогось чиновника (вочевидь, після доброго обіду із чаркою) напоумила його, що цей сквер, мабуть, отримав свою назву від імені персонажа совкової міфології Павлика Морозова. Виходило, що Павлівський садок, названий так ще на початку ХХ століття, є, а самого Павлика в ньому немає! Влада усвідомила свою недалекоглядність щодо ленінського плану монументальної пропаганди.

І тут почалося справжнє будівництво століття в масштабах окремо узятого скверу.

Упоперек Павлівського садка було прокладено-прорубано… дорогу? алею? – невідомо що: широке і вимощене тяжкими бетонними плитами. А невдовзі на пагорбі, до підніжжя якого простягнулася небачена тоді казенно-сіра площина, постав і пам’ятник. Невідомий юнак у картузі й «касавароткє», вочевидь хворий на якусь тяжку спадкову хворобу (його босі ноги, трохи зігнуті в колінах, неприродно виверталися досередини), загрозливо здіймав праву руку над головою. Хлопець дивився кудись понад верхівки дерев, не звертаючи уваги на посаджені біля нього три хирляві російські березки. Місцеві аналітики-краєзнавці вирішили, що, поза всякими сумнівами, це і є легендарний Павлик Морозов. Хоча жодного підпису на монументі не існувало.

Найбільш інтригувало те, що при безпосередньому дослідженні цієї триметрової статуї було виявлено: вона абсолютно порожня всередині. Простукування її сірої поверхні й пробивання арматурними прутами пальців ніг Павлика незаперечно довели, що за зовнішнім матеріалом «під камінь» криється страшна порожнеча. І це був чудовий символ зниклої невдовзі держави та її влади, символ, створений злодійкуватими робітниками, які поцупили всі будматеріали, які тільки могли.

Фікція монументу дочекалася свого гіркого фіналу за кілька місяців. Добре піддаті трудящі вночі скинули з пагорба статую борця за комуністичні ідеали. На ранок двірник і садівник парку в одній особі вже прибирав розбиті руки-ноги Павлика. Голову, здається, знайдено не було. Товариш П. Морозов зник так само раптово, як і з’явився.

За якийсь рік, поблизу вже засипаного фонтана (так, яма посеред парку стала великим квітником!), несподівано розпочалися будівельні роботи. Найпершим постало підніжжя для якогось пам’ятника! Незабаром було встановлено і сам монумент. Реінкарнація очікуваного всіма Павлика Морозова була дивною: чоловік у військовій формі, з шашкою при боці, уважно читав невідому книгу, яку впевнено тримав у правиці. Це був явно не П. Морозов… Але хто?! Розгадка невдовзі була явлена всім постійним променадникам старого садка. На одній з кількох плит полірованого червоного граніту, які правильним квадратом охопили постамент, фальшивим золотом блищав напис: «Арк. Гайдар».

Логіку радянської влади годі було збагнути. Адже тов. Арк. Гайдар навряд чи коли-небудь намотував кола у сквері – отак, як усі ми… До чого він тут? І чому ж не Павлик???

Ви не повірите, але незабаром бідолашного Гайдара спіткала доля його колеги П. Морозова: Аркадія знайшли вранці потрощеним. Прибирання решток вояка і літератора тепер відбулося значно швидше… А за пару днів наш трудящий люд поцупив всі гранітні плити. Навіть і ту, з написом.

Вважаю, що відтак цілком доведено: Павлівський садок містичним чином є нещасливим для різних монументів. Про це свідчить і те, що відновлений невдовзі постамент (безперечно, для нової статуї!), на якому стояв Гайдар, так ніколи і не був використаний за призначенням, а чорний лабрадорит, що так необачно тоді встановили, було вкрадено першої ж ночі.

Вочевидь, після цього влада зважила на знаки долі й припинила зведення чергового монумента. Але хто ж постав би на темному камені? Загадка.

Нині у Павлівському садку товчуться сумирні пиворізи, які вдень і ввечері дегустують пінний напій, купований в найближчих ятках, і гуляють молоді мами із дітлахами. Та й куди молодицям подітися? Парків і скверів у «найзеленішому місті Європи» – кіт наплакав. Отож вибору в них немає. Як і в мене. Всі ми завчено робимо вічні кола на одному місці.

ДЕЩО ПРО ПАРОПЛАВ «М. КАЛІНІН»

Пароплави приставали просто до Дніпрового берега: пристані в першій половині 1960-х років у селі Бучак, що на Канівщині, не існувало. Пасажири заходили на колісний пароплав, який димів здоровенною трубою, сходнями – дошками із набитими упоперек рейками.

Пароплавів ходило на Київ, як пам’ятаю, аж два. Один з них називався «М. Калінін». Всю ніч, пливучи в бік Києва проти течії, колісне диво шуміло, лопотіло, плескало по воді величезними лопатями. Селяни з клумаками сиділи десь унизу, скопом, поблизу страшної парової машини, а «багаті» городяни – палубою вище, в каютах.

То був дивний час і дивне місце. Радше – межичасся і межимісце… Люди з неймовірно мальовничого села, порізаного небаченими за глибиною ярами, з чудовими листяними лісами довкола й справжніми степами на лівому березі (трави на весь зріст, озера… – просто картина з «Тараса Бульби»!) жили своїм неспішним життям. Світла в селі не було. «Лампочки Ілліча» з’явилися в Бучаках, як деколи називали це село, аж на початку 1970-х. Отож всі лягали із заходом сонця і вставали рано-вранці…

Дивним мешканцям міст, які з’являлися в цих краях і не могли довгий час отямитися від довколишньої краси, селяни продавали фрукти: вишні, абрикоси, груші, сливи… На запитання «по чім?» відповідь і міра були одні, не залежно від товару: «Руб відро!».

Абрикосові дерева мене, малого, вражали найбільше: вони росли де їм заманеться. На схилах ярів, між городами, навіть на узліссі, забуваючи про сусідство лапатих кленів, дубів, грабів, акацій, осик…

Ось спогад про абрикоси. Іноді було чути, як одна сусідка кричить іншій – через низенький тин, кричить так, немов то не мала огорожа, а китайська стіна: «Гаааанно! В тебе сливи є? – Єєєє! – А які? – Брикоси!»

Найдивовижнішім видовищем в Бучаку, вірніше, під горою, на Дніпрі, був пором. Селяни переїздили ним на лівий берег косити сіно і випасати худобу. Пором являв собою просто великий пліт, підштовхуваний класичною «моторкою» – човном із двигуном.

Здавалося, що тоді, дуже давно, завжди стояло колосальне, на всю Україну, на все безмежжя обріїв, вічне спекотне літо; простягалося величезне безлюддя чистого піщаного пляжу і тільки іноді в просторі чувся довгий жіночий погук поромнику через ріку: «Даваааай перевоооозууу!»

Одного разу поромник напартачив: забув про «шалену швидкість» своєї моторки й плоту і вирішив проскочити перед самохідною баржею… Неповоротка довга посудина, звичайно ж, ударила в пором. У воду попадали люди, корови, коні, свині… І досі не розумію – чому свині були на поромі? Просто кіно!

А кіно, до речі, в Бучаку полюбляли знімати… Приїздили кіноекспедиції з Києва, шаліли від краси тих місць, дешевих харчів, селян-філософів… «А підемо до Марії по самогон… Чи є вона вдома? От лихо – ключ під порогом лежить, – значить, хата замкнена, нема нікого… Ну нічого, в тітки Ганни, жони бригадира, самограй точно є!»

Колгосп у Бучаку був не просто колгосп: орної землі довкола майже не знайдеш. Отже, в селі працював риболовецький колгосп. Силу-силенну риби тягнули іноді довжелезними сітями, й маса срібних тіл скидалася під ногами і плескала хвостами на березі.

А потім… Потім все закінчилося. Обрії розпалися.

Спогад нагадує, як довкола, уздовж Дніпра, лежали зрубані дерева, або плавали, напівзатоплені, в придніпровських озерах. Пором теж зник. Отак, руйнуючи краєвид, його готували для затоплення водами нового Канівського «моря». Водосховище поглинуло сінокоси з озерами на лівому березі, калинові прибережні гаї, неймовірні пляжі й непрохідні ожинники на правому…

Земля зникла, мов Атлантида. Люди лишилися. Але щось в них змінилося.

Іноді мені здається, що пароплав «М. Калінін», на якому я, малий, колись із батьками повертався до Києва, не був кинутий напризволяще десь на піщаних косах, не був порізаний на металобрухт… Мабуть він, невеликий провінційний «Титанік», пішов на дно разом зі своїми улюбленими берегами, заплавними луками, тихими краєвидами. І фільм про це ніхто не створив.

ЯК Я СТАВ ЕМІҐРАНТОМ

Мій час у Києві вже вичерпався…
Олег Лишега, «Портрет»

Учбові палички в місті перемін

Місто, в якому я народився і живу, дивовижно мінливе – як хмарне небо. Здавалося б, що і 1930-ті, й сорокові роки, коли його нещадно нищили, вже в далекому минулому… А проте і зараз в ньому постійно зникають старі, навіть капітальні будинки, а натомість постають новітні неоковирні споруди. Століття руйнації триває. Бездушні й захланні окупанти, мародери, нищать місто. Де будинки вісімнадцятого століття? Де – дев’ятнадцятого? Їх наче й не існувало…

Так само дивовижним чином вулиці, на превеликий подив автомобілістів, раптом набувають однобічного руху чи закриваються для проїзду, а звичні дорожні знаки і дороговкази переміщуються у майже містичний спосіб. На пагорбах у відомих городянам старих приміщеннях створюють новий величезний музей (до речі, що в ньому буде? звідки візьмуться експонати?); натомість зник музей історії міста – всі його скарби роками «тимчасово» лежали у коробках. На все воля чиновницька, а не Божа.

Відтак потроху перестаєш слідкувати за невпинними змінами, втрачаєш гостроту міського зору, відчуття плину часу, й займаєшся просто констатацією: ще вчора на цьому місці щось було… а оце диво несподівано з’явилося!

Але тим не менш… Кудись пішли дві фігури робітника й колгоспниці над входом до Пасажу, а кам’яний Дем’ян Коротченко (хто це, до речі?) і досі визирає з дикуватого парку (В ніч на 27 травня 2015 року був знесений, – прим. ред.)? Чому один славний гетьман повернувся до міста у вигляді пам’ятника на Подолі, але також постав і фантастичний у своїй потворності монумент князю Святославу, що, кентаврично зливаючись із конем-мутантом, виїхав на Пейзажну алею?..

Час пливе містом, місто зникає у часі… «Салони» і магазини невідомого, за великим рахунком, призначення зайняли звичні здавна місця вимерлих гастрономів, де сталий контингент любителів кави і більш міцних напоїв створював неповторний колорит вранішніх і вечірніх годин міста, яке або прокидалося й готувалося до праці, або ж поспішало відпочити після роботи.

Згодом починаєш розуміти, що насправді бентежить дуже виразний у вічному місті плин часу. І ти, припнутий до одного місця своїм розміреним життям, змушений споглядати довколишній калейдоскоп нових урбаністичних пейзажів, – немов спеціально демонстро­вану для тебе виставу із постійною переміною декорацій і нескінченною появою все нових і нових персонажів. Як виявляється, ліку дійовим особам немає, а обличчя в них здебільшого нетутешні.

Але… може, всі ці фантасмагорії, що розгортаються перед очима таких реліктів, як корінні мешканці міста, – просто нерозгадане послання вищих сил? Знаки, які потребують розшифрування? І що, до біса, все це означає?

Часто про якість «тектонічні зсуви» довкола свідчать малопомітні, на перший погляд, речі. Скажімо, мешканці мого міста – і ті, хто говорив російською, і ті, хто тримався української мови, – ніколи не вживали слова ринок, лише «базар». Так склалося. Проте з деяких часів слово «ринок» гордо постало на фасадах старих міських базарів… і в мові прибульців, неофітів міста.

І ти вже плутаєшся і не розумієш: що минає – місто, чи ти у ньому? Лишається тільки з подивом фіксувати зміни довкола і мріяти про мандрівки до інших країн і міст – тільки тому і для того, щоби, повернувшись додому, знову впізнавати обриси мережаних вулиць, вечірні схили, якісь знакові лише для тебе місця.

…Якось запросив моїх друзів, що приїхали з Волині, в один з японських ресторанів: як-не-як екзотика для нерозбещених людей «синьоокого краю», як казали радянські журналісти. Химерні страви ми їли паличками – я «звичайними», мої друзі – так званими «учбовими» (рухомо скріпленими з одного кінця). Адже «учбовими» паличками можуть їсти і неофіти східних кухонь… Мила подружня пара сопіла, старалася, але таки впоралася із креветками, кальмарами та іншими представниками теплих морів і океанів.

Я згадав той приїзд і вправи із паличками, коли недавно проходив повз інший ресторанчик східної кухні. Через велике вікно мені, з вечірньої вулиці, було добре видно, як всі люди за столиками – абсолютно всі! – звично, легко, вправно їли страви звичайними паличками. «Учбові» їм вже були не потрібні…

В місті таки щось дуже змінилося. Мабуть, ми іноді просто не хочемо помічати тих змін…

Де Ярославів Вал?

Що робити українцеві, що народився, як і його батько, як батько його батька, у русифікованому Києві? Говорити українською, писати українською… Але цього разу мова не про мову. Я про людей, про час. І про людей в часі.

Київ змінювався завжди, якимось дивним чином зберігаючи при цьому свою неповторність. Час і зайди, що не відчували духу Києва, які й донині мають лише одну мету щодо мого міста – підкорити його, зламати «через коліно», зруйнувати всі старі будинки й вирубати дерева, – постійно спотворювали обличчя Міста, як просто називав його Михайло Булгаков, але все одно воно містичним чином, з новими будинками і вулицями, залишалося Києвом. Містом, яке люблять і часом клянуть його мешканці.

Після страшної руйнації міста, заподіяної комуністами у 1920-х і 30-х роках та їхніми наступниками, пост- чи криптокомуністами, а кажучи просто – «совком», Київ докорінно змінився. Зникли і зникають не просто пам’ятки історії, мистецтва, архітектури.

Зникли знакові речі, які має кожне місто – собори, назви, цвинтарі. Зник краєвид, який і робить мешканців певного місця тими, ким вони є – чи то палкими прихильниками беззмістовної виробничої забудови й смітників з териконами між нею, чи то споглядальниками, закоханими в зелені схили над рікою, золоті бані стародавніх соборів, вулиці з бруківкою, химерні «прибуткові будинки» і особняки із дворами, що були просто садами за ошатними фасадами.

Новітня навала пам’ятається добре. В Києві 1970-х років відбувалися не тільки руйнації старої архітектури – цілими кварталами – але й арешти патріотів і закриття українсь­ких шкіл «на прохання трудящих». Зникали люди, зникали будинки… Тривало знищення «звичайної» забудови, тієї, що і надає обличчя місту, тривало знищення тих будинків і подвір’їв, які, власне, і зберігали чарівність Києва. Так, їм було дуже далеко не лише до архітектурної гармонії старих, середньовічних міст Європи, вишуканості паризьких бульварів, але й до шедевральних споруд, скажімо, Львова. Але ті зниклі київські будиночки були справжні, автентичні, свої. І неповторні.

Проте це була лише прелюдія до справжньої інвазії. З’являлися нові мешканці

центру Києва, які говорили з таким акцентом, який шокував навіть російськомовних киян і викликав у всіх «автохтонів» підсвідоме відторгнення. Несподівано характерний «ґаварок» стало чути на теплих літніх вулицях під каштанами. І це було так само дико, як снігові заметілі десь на пляжах Флориди.

Інші люди притягували за собою, наче магнітом, таких самих інших, інакших людей. Київська інтеліґенція стала справжнісіньким раритетом, як й інтер’єри старих київських будинків.

Цивілізація скоробагатьків вибухнула новобудовами на живому тілі центральних районів Києва наприкінці ХХ століття. Водночас якісь зовсім не київські обличчя заполонили місто. Таксисти почали ставити запитання, що приголомшували: «А гдє ето – Ярославов Вал?»

Старі кияни перестали упізнавати вулиці міста. Серед модерних і нахабних багатоповерхівок зникли затишні двори з обов’язковим горіхом, грушею, вишнею чи абрикосою посеред густого споришу. То були не просто трава і дерева. Це були символи затишного, українського по суті, під накинутою машкарою, міста.

І серед нових будинків, вулиць, людей, я, нікуди не виїжджаючи, перетворився на еміґранта у своєму місті, на чужинця, який має вчитися жити у новому, часто ворожому до всіх і всього середовищі.

Проте це не ностальгія за минулим. Це спроба погляду в майбутнє. Як стверджували паркани, «всьо будєт Донбас». Нові вітри зі сходу, новий плебс, неофіти зі страшним, кримінальним минулим, яке вони хочуть нав’язати як норму життя коматозному нині місту. Місту, що перетворилося останніми роками на справжній мегаполіс третього світу, місту, яке мій знайомий назвав просто і влучно: «привокзальний нужник».

Я вичерпався у Києві, але Київ все ще не вичерпується в мені… Що далі?

БЛЮМЕНШТРАССЕ, ЦВАЙ

Хочете знати, чим насправді була війна – 
читайте негероїчні історії.
Ярослав Грицак

Нарешті, вже пізно ввечері, проїхавши чимало дорогами Німеччини, ми відшукали в Кельні вулицю Блюменштрассе, номер «цвай». Як не дивно, цю адресу я знав мало не з дитинства, не уявляючи, що коли-небудь, переживу купу «вождів», крах імперії, негаразди зі здоров’ям і зможу дістатися цієї непримітної вулиці. Мені про неї розповідала мама. Вона (суто теоретично) могла б тут жити. І якби вона опинилася на вулиці із

назвою, що нагадує про радянські шпигунські фільми, то я б не народився.

Ми з моїм другом очікували побачити старий будинок. Натомість за відомою мені адресою стояв невиразний бетонний куб 1950-х років. На першому поверсі «архітектурного шедевру» розташувався турецький клуб і забігайлівка.

– Зрозуміло, – зітхнув мій супутник. – Той будинок, про який ти казав, розбомбили під час війни. Це ж нова споруда.

Звісно, він мав рацію. Ми ще трохи пройшлися вулицею і почимчикували до автівки.

– А мама тобі казала, як звали того німця?

– Так, казала, – кивнув я. – Ганс. Здається, Ганс. Прізвища не пам’ятаю. Та, можливо, вона й не згадувала його…

– Життя в окупованому Києві… – неспішно міркував мій друг, – навіть не уявляю того виживання.

– А я трохи уявляю: мої розповідали…

– Розкажи.

Спробую переповісти. Адже, виявляється, минуле не проминуло. Воно присутнє в нашому дні – часто досить несподіваним чином. Я згадував оповіді мами й бабусі…

 «Не встигли…» – мабуть, така думка промайнула в багатьох киян, переважно жінок, дітей, літніх людей, що змогли переправитися через Дніпро й аж на лівому березі почули звістку: «Німці вже в Бортничах!» Київ оточили війська вермахту, відтак про жодну «евакуа­цію» не йшлося. Абсолютна більшість втікачів мусила повертатися в невідоме – у вересневе місто 1941 року. Починалося неймовірне, тяжке, страшне і незвичне життя в окупованому Києві. Мої рідні більш як два довгих роки разом із тисячами й тисячами інших мешканців Києва мали виживати в рідному місті, що раптом стало ледь упізнаваним…

Такі чи подібні спогади й досі переказують в рідкісних тепер сім’ях корінних, з діда-прадіда, киян. Табуйована довгі десятиліття тема про життя, існування простих киян в їхньому місті із вересня 1941-го до листопада 1943-го року, лише за останні років двадцять почала розкриватися – й часто із зовсім несподіваного боку.

Адже тоді лихі літа постійного більшовицького терору, як способу управління країною, змінилися на зловісні, нескінченні місяці «нового порядку» нацистів. Ще живі люди, які пам’ятають 778 днів життя «при німцях», як казали кияни.

Сучасній людині важко уявити те страшне буття городян. Але, як не парадоксально, то було все-таки життя. Люди мусили жити й прагли вижити. А спогади людей, що пережили німецьку окупацію, часто показують несподіваний Київ і людей у ньому. Очевидці ще раз доводять: часто саме історія ХХ століття є для нас найбільш таємничою, не очікуваною, інколи вражаючою.

Хочу нагадати лише кілька штрихів про «звичайне» життя у надзвичайних умовах… Не варто розводитися тут про моральні й фізичні межі людської витривалості чи філософію життя там, де його і бути, здається, не може. Іноді прості факти, спогади кажуть більше, ніж стоси суб’єктивістської літератури.

Німці увійшли до Києва впевнено, мов до себе додому. Вправно орієнтуючись за точними мапами міста, вони займали будинки, установи, організації, оселялися в покинутих квартирах і в гарних, неушкоджених помешканнях, які їм подобалися. Скажімо, у відомого київського архітектора Павла Альошина, в його великій квартирі на Великій Житомирській вулиці, зарозкошував німецький офіцер, безцеремонно вказавши хазяїну на його нове місце. В листопаді 1943 року, коли цей «істинний арієць» тікатиме з Києва, він поцупить у Альошина старовинний килим з вітальні…

Новим господарям міста припав до смаку нелюдсько-помпезний стиль сталінської архітектури й вони швидко зрозуміли призначення кожної споруди. В колишньому будинку кривавого НКВС на Володимирській розмістилося гестапо… Й жоден киянин відтак не ходив тією непарною стороною вулиці.

У вересні-жовтні 1941 року багато киян змінювали помешкання, «обмінювалися квартирами»: або через руйнацію їхнього будинку, або ж намагаючись приховати свою причетність, приналежність – через місце праці або далекі чи близькі родинні зв’язки – до влади, що покинула місто.

Настав тяжкий час: в перші ж дні окупації совєтські підпільники зруйнували центральну частину міста – вони привели в дію приховані в будинках міни. Нині цю акцію, під час якої крім трьох сотень німців загинули й кияни, називають варварсь­кою. Неповторна архітектура міста була втрачена, а головне – обірвалося життя мирних мешканців Києва. Німці ж реагували швидко і жорстоко. Почалися розстріли цивільного населення – заручників, «підозрілих». Тривало й планомірне винищення євреїв і ромів. В концтаборах тим часом знаходилися десятки тисяч приречених військо­вополонених…

Двоюрідна сестра моєї бабусі, чорнява, схожа на справжнісіньку єврейку, мусила два роки просидіти в підвалі одного з будинків. Вона не сумнівалася, що німці, побачивши її й затаврувавши: «юд!» – неодмінно розстріляють.

В двадцятих числах вересня 1941 року вийшов з ладу водогін, і кияни брали воду з водогінних колонок, а часто змушені були носити її аж із Дніпра. Важко уявити, як зморені голодом люди, особливо взимку, тягали повні відра на київські гори… Але так було.

В місто прийшов і голод. Восени першого року життя «під німцями» з того ж таки Дніпра кияни діставали затоплені мішки зі збіжжям. Проросле зерно пшениці, зіпсоване пшоно – все годилося для виживання. «Хліб» чи «коржі» робили з решток муки, перемолотого картопляного лушпиння із додаванням гірких плодів київських каштанів. Їли і мелясу, що надходила в місто з кинутих цукрових заводів – через спритних людей… Але на базарах – Сінному, Євбазі – продавали й пироги з горохом, і гарячі пісні супи-борщі… Були б гроші! Або ж речі – на продаж, на обмін…

Головним завданням кожного дорослого киянина, крім, звичайно, не бути розстріляним чи відправленим на примусову працю до Німеччини, став пошук роботи. Отримана від німців «арбайтскарте» свідчила про те, що людина десь таки працює, а це було деякою гарантією від висилки до «Райху»… Постійна робота означала й таке-сяке регулярне харчування. Велика удача – влаштуватися прибиральницею, відкрити свою майстерню, найнятися мийницею посуду, а то, скажімо, й друкаркою в якусь установу…

Звичайно, згадувати про такі місця роботи після вигнання німців означало б підписати собі вирок. Адже будь-який, навіть підневільний, труд в німецьких установах сталінсь­ка влада могла потрактувати як «співпрацю з фашистами».

Нескінченними холодними вечорами – дров, зрозуміло, катастрофічно бракувало – кияни читали книжки зі своїх домашніх бібліотек, газету «Українське слово», яка видавалася в місті… До речі, коли українське націоналістичне антифашистське підпілля, пов’язане із цією газетою, наприкінці 1941 року було викрите нацистами, з’явилося «Нове українське слово».

А люди, молодь зокрема, в ті часи ходила до опери, кінотеатрів! Так, в холодному, заціпенілому від голоду Києві показували німецькі фільми на кшталт знаменитого «Дівчина моєї мрії» зі справжньою кінозіркою Марікою Рьокк. Можна уявити: дівчата й хлопці-підлітки, попри страх, який панував довкола, мріяли про кохання… і дивилися на його солодкаво-казкове зображення на екрані. Але чари, скажімо, ще довоєнної фільмової стрічки «Петер» чи «Індійської гробниці» закінчувалися, а на виході з кінотеатру могли вже стояти німецькі спецзагони, які тут-таки забирали всіх хлопців і дівчат, віком від чотирнадцяти років, аби «без пересадки» відправити їх до Німеччини. Але молодість є молодість, і люди знову йшли до кіно, аби поринути в ілюзорний світ іншого, красивого, щасливого життя героїв мерехтливого екрану.

Перша ж зима в місті була для киян і навіть для окупантів – німців, угорців, італійців – жахливою. Прийшли страшні морози. Італійські солдати, що мали не добротні шинелі, а якість плащі-накидки, дубіли від холоду. Угорські офіцери, аби не вітатися зі своїми німецькими союз­никами, часто просто переходили на інший бік вулиці: всі розуміли, що «бліцкріг» не вдався. А німці тим часом чим далі, тим більше заглядалися на молодих киянок, які явно вигравали «дуель» краси з нечисленними безбарвними німкенями.

В будинку на розі Фундуклеївської, за Оперним театром, де тоді жили мої рідні, у його дворі та прилеглих спорудах розташовувалася німецька частина. Один з солдатів, пришелепуватий Ганс, з якого кепкували його ж товариші, накинув оком на мою маму, п’ятнадцятирічну красуню. Ганс не втомлювався повторювати, що війна незабаром закінчиться, дівчина підросте, вони неодмінно одружаться і будуть жити в його рідному Кельні на отій «Блюменштрасе, цвай». Солдати реготали, а мама назавжди запам’ятала назву міста й адресу… Тому ми з другом і шукали цей будинок – все ж таки цікаво глянути на матеріалізовану віху можливої долі.

Іноді Ганс та інші солдати пригощали голодних маму та її молодшого брата цукерками, а одного разу дали покуштувати пудинг. Діти не зрозуміли, що то вони їдять, але та смакота закарбувалася в пам’яті надовго.

Влітку жилося трохи легше. Київські фруктові сади і городи давали поживу киянам. Можна було нарешті вигрітися на сонці, переїхати човном на Труханів острів, на пляж, навіть сходити на футбол. Матчі відбувалися досить регулярно й українці переважно вигравали у своїх супротивників.

Минули два роки дивного життя, коли іноді здавалося, чи хотілося уявити: війни неначе й немає…

А потім у Київ увійшла Червона армія, і за деякий час над багатьма киянами, які вижили, почало тяжіти тавро людей, що «перебували на тимчасово окупованій території», тобто були мало не зрадниками… Але то вже інша історія.

Іноді ми знаходимо дивом вцілілі старі світлини і вглядаємося в обличчя тих людей, розглядаємо краєвиди й будинки Києва, якого вже немає. Мимоволі я порівнюю зникле місто із сучасним. Парадокс: навіть безповоротно понівечений, напівзруйнований в ХХ столітті Київ ще донедавна дивним чином зберігав невловиму принадність.

ХОР

Хор цей існує, співає і досі. Чудовий хор «Дніпро» Київського університету. Крім інших чеснот йому притаманна така якість, як тяглість доброї традиції. І це приємно: нечасто трапляється на наших теренах щось, що має успадковану культуру, школу в найвищому розумінні слова, викшталтуваність і досконалість.

Наприкінці 1970-х років в хорі співало двоє моїх добрих друзів, і крім наших зустрі­чей, як тепер кажуть, «за неформальних обставин», я ходив на виступи хору.

І слухав, слухав…

«Дніпро» мав традицію іноді співати просто неба, а саме біля пам’ятника Тарасові Шевченку в парку його імені, в знаковий для кожного українця день 9 березня. Отож хор приходив уранці до Кобзаря, що в задумі стоїть навпроти червоного корпусу університету… Звучали пісні. А що саме співав хор – варто згадати. Влада дозволяла виконувати виключно дві пісні: «Заповіт» (слова Т. Г. Шевченка, музика народна) і «Широка страна моя родная» (або інакше – «Пєсня о родіне», створена для кінофільму «Цирк»; слова Васілія Лєбєдєва-Кумача, музика Ісаака Дунаєвського). Першим виконували «Заповіт», а вже потім – веселеньку «Страну».

До речі, існує такий літературний анекдот про створення цієї взірцевої сталінської пісні. Лєбєдєв-Кумач мучився над текстом, не в змозі створити щось нове про «родіну».

І от одного дня, вживаючи горілочку разом із жовчним і дотепним Юрієм Олешею, Васілій поскаржився на тяжку долю поета-пісенника. Олеша вихилив чергову чарку й іронічно порадив: «Пиши щось просте і зрозуміле. Про те, яка широка в нас країна, як багато в ній лісів, полів і рік…». І тут Лєбєдєва-Кумача осяяло…

В ті часи саме 9 березня довкола київського парку Шевченка і в ньому самому спостерігалося, з одного боку, незвичайне пожвавлення, а з іншого, як це не дивно звучить після сказаного, дивна відсутність людей. Автомобілі ДАІ й самі працівники цієї служби, прибуткової для кожної людини у формі, з’являлися у підвищеній кількості на бульварі Шевченка, на вулиці Володимирській, біля університету, на вулиці Терещенківській (тоді вона називалася Репіна). Тобто Шевченківський парк був оточений незвичною кількістю людей із смугастими жезлами.

Не менш цікаві персонажі траплялися в самому засніженому в ті дні парку. Скромні, непримітні чоловіки прогулювалися по двоє знелюдненими алеями («чомусь» того дня в парку ніхто з обережних киян не гуляв). Чоловіки в цивільному, але з військовою виправкою тримали зазвичай в руках невеликі парасолі або ж книги. Так, на вигляд досить грубенькі книжки в темних палітурках…

Аж ось у визначений час до пам’ятника Кобзареві приходила купка слухачів. З’являвся і хор «Дніпро». Співаки ставали по ліву руку від Шевченка, а глядачі-слухачі – праворуч. Диригент змахував уявною паличкою… Хор співав дві пісні… Хлопці в цивільному пильно вдивлялися в обличчя тих, хто прийшов до пам’ятника – з квітами або ж без них, вдивлялися, хто і як слухає хор, чи підспівує йому. І на тих слухачів, які після виконання «Заповіту» демонстративно вдягали зняту було шапку, й на перших словах «Родіни» йшли геть із парку.

Одного разу щось змінилося. Неначе в повітрі запахло жаданою відлигою. Після співів біля підніжжя пам’ятника хор повернувся до червоного корпусу, але не зайшов до нього, а раптом зупинився, як за командою, на сходах і почав співати народні пісні. Першу, другу, третю… Натхненно, чудово, світлими гарними голосами. Диригент у сум’ятті ходив перед студентами, зникав у будівлі університету, виходив знову і просив не співати тут…

Потроху перед сходами, перед хором почали збиратися перехожі. Дехто стояв і слухав, усміхнений, дехто полохливо йшов далі, постоявши хвилину-другу. Озирнувшись, я нарешті побачив неподалік тих, кого шукав поглядом: двоє чоловіків у непримітному одязі і з такими ж «ніякими» обличчями прискіпливо вдивлялися в несподіване дійство на тлі червоного будинку.

Зрештою «Дніпро» зайшов до університетського корпусу. Чоловіки зникли.

Тоді нічого лихого зі співками не сталося, наскільки мені відомо.

«ПИСАТЕЛЬСЬКІ РУЧКИ»

Літній чоловік приязно усміхався до мене, наче вперше бачив.

Я загнав автівку VW Bora, мою просту й надійну помічницю в мандрах Україною, до гаража і саме зачиняв великі залізні двері.

Василь Федорович, сторож-охоронець будівельної фірми, у дворі якої і стояв мій гараж, наче по-новому, пильно позирав на мене, оглядав з ніг до голови.

– Так ти писатель?! – він не міг приховати здивування. – А то ти постоянно ставиш і забираєш машину, а вчора оце дивлюсь на тебе по тілівізору! Так гарно розповідаєш…

– Власне…

– Так подари книгу! – сторож метикував швидко, – у тебе ж, сказали в тілівізорі, он їх скільки!

– То просто різні видання!

– Та я ж і кажу: різні! – Федорович задоволено усміхнувся. – Ти не думай, я багатьох писателів знаю. Всім інтересуюсь! Я вирізки з газет вже тридцять років збираю. Про все. Про космос, ізобрєтєнія, войну, історію… Три чемодани вже стоять! Кажу внучці, бо дочка ж, дурна, не понімає… Кажу: бережи! Тим матеріялам, може, скоро ціни не буде! Бо там же всі газети, ще старі! Це ж тепер ніде не знайдеш… Внучка в мене хароша: танцює, співає в гуртках. І мову вчить, і математику. А дочка, дура, із зятем кажуть малій, що «не нада етот жлобскій язик знать». То я з ними спорю і про писателів розказую!

– А яких же ви письменників знаєте?

– Та усіх! Я ж у Спілці писателів ремонт робив! На Банковій. З самим Яворівським здоровкався, і з тим, другим… як його? Забув ім’я. Я замки на дверях міняв, бо коли нове руководство прийшло, то первим ділом сказало всі замки помінять. А замки такі старінні! Латунь, величезні. Та куди їх? Повикидали…

– Жаль. Дарма ви їх викинули… такі речі слід зберігати. Там же цілий особняк так добре зберігся…

– Не думай, я розумію! Там ще такі гарні, великі дверні ручки були – бронза чи що… А може, та ж таки латунь. То я їх зняв і забрав!

– Як?! Навіщо ви це зробили?!

– Так то ж історія! Унікальні, як ото кажуть, ручки! Писательські ручки! Та за них, може, брався і Тичина, і Бажан, і Гончар! Ох, переполоху тоді було: всі бігають, кричать: «Пропали ручки старінні!» А я їх тихенько заховав. «Де, – питають, – ручки?!» А я кажу: «Та мало хто тут ходить? Тіко поклав – уже нема!»

– То де ж ті ручки?!

– Як де? На дачу відвіз, почепив на дверях. Внучці розказую, щоб берегла. Бо за ті ручки бралися всі писателі! Наші! Хай мале знає, згадує діда, що зберіг! Я ж понімаю, яка то цінність…

СЕКРЕТ ВАРЕНИКІВ З КАРТОПЛЕЮ

«Перегони» на триколісному велосипеді від кухні, довгим коридором, через вітальню бабусі й діда аж до їхньої спальні. Ось одна з перших мандрівок і розваг мого дитинства. Величезна стара п’ятикімнатна квартира сама запрошувала до таких експедицій. Втім, можна було мандрувати й примхливими узорами старого перського килима, що вкривав усю чотириметрову заввишки стіну вітальні, або роздивлятися ліплення (фрукти й квіти) стель у тій же вітальні, або їдальні, або ж в обох спальнях чи кабінеті…

А краще – розпочати мандрівку, вдивляючись в гобеленові зображення ще одного старезного килима, що висів над диваном. Громіздким, неповоротким диваном, на якому я спав. На тому килимі росли неймовірні квіти, розбігалися примхливі, химерні візерунки, де-не-де виглядали голови пещених, вгодованих, повнощоких янголят, а вгорі, для завершення картини, сиділо ще й двійко молоденьких ангелів, що недбало звішували ноги з хмаринок і щосили дмухали в довгі сурми.

Сторінки книг нашої величезної бібліотеки також надавалися до захоплюючих мандрі­вок. Особливо мене чомусь приваблювали книжки, написані не зовсім зрозумілою мовою. Якісь вони були нетутешні, пишні й грубезні. Надзвичайно поважно стояли томи в старій шафі з бабусиної вітальні, на цупких палітурках яких золотом блищало слово «В.Шекспиръ». Я, малий, намагався їх читати, але крім темного, складного змісту, заважали ще й незнайомі літери – θ, ѣ…

Справжніми принадами для «мандро-читання» трохи згодом стали «Острів скарбів» та «Робінзон Крузо» – зі старими чорно-білими малюнками. Виразно запам’ятався той, де Крузо із жахом розглядає слід босої ноги на піску свого безлюдного острова. Мапу ж Острова скарбів я перемальовував кілька разів, немов готуючись таким чином і до майбутніх пошуків якихось цінностей, і до власне мандрівок з відкриттями великих і маленьких америк.

Назви різних країн поступово входили в життя хлопчака з київської вулиці Некрасівської: далека Америка, сусідня Польща, таємничий Китай, дуже приємна країна Грузія (принаймні так про неї завжди згадували батьки) і похмуро-ворожа Москва. Але про ворожість щодо нас цієї «країни» мені суворо забороняли говорити вголос, тим паче зі сторонніми людьми. Так географія перепліталася із реаліями і таємницями дорослого життя…

До речі, грузинська тема часто була присутня в розмовах моєї родини. Батько, що працював на Київській кіностудії імені О. Довженка, часто їздив у відрядження і «кіно­експедиції» (не зовсім зрозуміле попервах слово я чув змалку), отож нерідко він згадував і гостинну теплу країну, яка йому дуже подобалася. Так я запам’ятав назви та імена: «Грузія-фільм», Отар Коберідзе та інші.

Один з батькових друзів-грузинів, колег по кінематографічному цеху, завжди дуже своєрідно вітав із днем народження мою маму. А народилася вона 1 січня… Отож, скажімо, 30 грудня серед дня дзеленчав телефон і низький, приємний голос зі своєрідним акцентом, після вітань і поздоровлень із невідворотним Новим роком, повідомляв тата: «Григорій, я дещо надіслав Діані на свято й день народження! Зустрічай тбіліський поїзд!» Голос називав номер вагону й навіть ім’я провідника, який мав передати таємничі дарунки. Батько дякував, клав рурку й зітхав, усміхаючись. Потяг із Тбілісі прибував до Києва рано-вранці, здається, о п’ятій годині.

І наступного дня батько пішки йшов на вокзал – ми жили не надто далеко від нього. Таксі він брав уже звідти додому, і зрозуміло чому…

Я прокидався вранці не лише від того, що батько повернувся, але й від якихось неймовірних пахощів. Вони проникали до нашого помешкання із великого ящика: тато ледь заносив його на височенний третій поверх старого будинку без ліфту. Пахощі линули від невіданих нам, невідомих науці, чарівних і загадкових квітів, точніше – гілочок якогось чагарнику, вкритих отими квітками, подібних до мальви чи дикої шипшини. Мама розставляла зрізані гілки по всій величезній кімнаті й відтак ми опинялися на тропічному острові, де, звісно, не бувало зим. І засніжений Київ за вікном ще більше підкреслював нашу квіткову, несподівано-приємну віддаленість від морозів і завірюх.

Під шаром квітів у важенному ящику були власне подарунки: кілька пляшок вина «Кіндзмараулі», щільно пересипаних жовтогарячими кулями мандаринів. Грузинський друг знав, що мама любить це вино і щедро надсилав його до святкового столу.

Часто гості приходили до нас 31 грудня, а вже 1 січня – то вже поза всяким сумнівом. Відвідини тривали весь перший тиждень року, аж до Різдва, про яке бабуся радила так само голосно не говорити.

Часто гостями були не лише родичі й добрі знайомі, але й актори, режисери, тобто батькові колеги. Вони з’являлися переважно несподівано: взимку і влітку, навесні й восени, пізно ввечері, але мама примудрялася завжди почастувати їх борщем і варениками.

Ці дві страви були «хітами» посиденьок для людей з будь-яких міст. Інтелігентний Віктор Іларіонович Івченко, неголосний Михайло Глузький, іронічно усміхнений Армен Джигарханян, по-домашньому розслаблений «дядя Слава» – В’ячеслав Тихонов… Всі їли наче вперше і востаннє; а особливо захоплювалися маминими варениками із картоплею. І не могли збагнути: чому вони такі смачні.

Висувалися різні гіпотези (ну, крім аксіоматичної, само собою зрозумілої вправності господині дому). Отже: незвичайне тісто (мама це спростовувала); особлива вода (з-під крану, на жаль); чудова картопля (так, але таке припущення правильне лише частково)… Далі фантазія чоловіків здебільшого не просувалася. Але один меткий московсь­кий актор, який не ображався на батькове іронічне звернення до нього – «кацапура» – запідозрив, мов той москаль-чарівник, що діло тут нечисте. Він намагався вивідати у мами секрет, проте вона просто зізнавалася, що секрет таки є… А от розкрити його вона, звісно, не може.

Лише через кілька років моїх споглядань за маминими ворожіннями на кухні над каструлями й мисками, картоплею й тістом, вона, сміючись, показала мені якийсь невеликий сіруватий кавалок. Невідому речовину мама розтирала разом із картоплею, щоби цією сумішшю й виповнити свої знамениті вареники. То була ліверна ковбаса! Вона не забарвлювала картопляну начинку, проте надавала вареникам багатого, несподіваного присмаку. Все було геніально просто…

Іноді мама давала мені покуштувати дивної ковбаси. Мені вона смакувала, хоча «натоптати» такого дива досхочу, гадаю, не спромігся б ніхто.

…Батьків давно немає. І таких вареників, звісно, ніхто вже не робить. Але нещодавно, попри протести розуму, я спокусився і ностальгічно купив трохи ліверної ковбаси. Вдома, відрізавши шматочок нового продукту й поклавши його до рота, я зрозумів, що більшої гидоти зроду не їв… Дива хімії і новітніх технологій харчової промисловості перемогли неперевершений секрет вареників з картоплею.

2018-04-02T10:47:07+00:00