Незрадлива совість України. Борис Олійник: спогади, статті, інтерв’ю, поезії / Редколегія: П.П. Толочко, Н.В. Костенко, П.М. Рудяков, Д.С. Бураго. (Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2018. – 268 с.)

Совість – це моральний світильник,
що освітлює хороший шлях;
але коли сходять на поганий,
то його розбивають (Г.В.Ф. Гегель)

Переді мною книга, видана на пам’ять про видатного українського поета близькими йому людьми – тими, хто знав Бориса Ілліча Олійника, хто любив його поетичний талант, життєву мудрість, щирість світоглядних переконань. Все, що властиве людині, виразно пройшло через життєвий шлях і творчість поета – невипадково епіграфом до даного доробку були обрані ось такі строки: «Я тут родивсь. І просто жив. / І горе знав. / І щастя пив». Так висловився Поет про себе. А ось так він відносився до головної поетичної цінності – слова: «Коли ти похитнувсь у слові, / Вважай, що похитнувся у собі».

Інші ж про нього шукаючи правильне слово, віднайшли образ, що істинно схоплює «внутрішню персону» поета, яка в життєвих реаліях буденності має властивість дещо «розчинятися», ставати начебто непомітною, а от у бутті особистості, творчій і громадській діяльності цей образ проростає на всю свою велич і величину, віддзеркалюючи справжню людську сутність – «незрадлива совість України» – друзі проникливі й ніколи не помиляються.

***

Як це й не виглядає дивним, незрозумілим, моральнісно неприйнятним, але були історичні часи, можна навіть сказати – існувала епоха, в яку не чули про культуру совісті… Відчували сором і розуміли, що то є…, отже стидалися своїх вчинків, картали себе за різні уникнення, відмови, недолугості, безсилля чи то відсутність мужності, сміливості, спритності, вдалості, волі діяти, коротше всього того, що не приводило людину до виконання справи, призначеної їй Долею як необхідністю, яку відвернути не міг ніхто…

Я, звісно, увагу читача привертаю до культури давньогрецької, в яку саме Доля торувала людині шлях до належного, визначала її обов’язок, спрямовувала діяльність згідно з ідеалом калокагатії (від гр. ĸαλος – прекрасний і άγαθός – добрий), тобто, культивувала етичне начало, яке відповідало би принципу «прекрасного-доброго» або «доброго-прекрасного», що важливо було спостерігати у світі людей. Інакше кажучи, ця культурна традиція настроювала кожен «мікрокосмос» (а саме так елліни усвідомлювали свою людську сутність) на буття в світлі «моральнісної краси» (сенс «калокагатії» можна тлумачити і таким чином). Калокагатія тим самим протиставлялася усьому стидкому, ганебному, недоброму, гидкому, спотвореному негідною людською поведінкою. Таке зіставлення належного і неналежного, безумовно, штовхало людину до переживань, скажу образно – до «праведного гніву» стосовно самої себе, своїх незроблених або зроблених неналежно вчинків, недолугих зусиль чи то прикрих невмінь, індивідуальних страхів, недоречних думок та ін.

Пройде чимало часу, доки накотять нові історичні хвилі, здатні сформувати інший людський тип, людину, яка відчуватиме своє життя як буття «чолом до вічності», яка вмітиме вже не тільки стидатися, але й совіститися. Відбудеться це в епоху християнську, що створила культуру не тільки знання (хоча й знання, як і в минулу добу, шанувалося), а й культуру віри, зокрема віри у вічні (у цій традиції – Божественні) цінності, а разом з тим утворила й культуру совісті як силу, що не дозволяє людині відноситись байдуже до того, що коїть сама, та й до того морального безладдя, яке спостерігає в діяльності інших.

І хоча діє совість непомітно, але в той же час і дієво – її «суд» не оминає нікого, хто навчився жити не тільки в «світі речей» чи «абстрактних ідей», а й в «світі людей», отже співвідносити свої інтереси та вчинки з інтересами та вчинками інших. А це значить навчився мучитися спотвореним й недобрим в інших людях та картати себе за скоєне, адже совість як «внутрішній» важіль особистісного розвитку міститься в духовному світі самої людини як згорнуте (й невидиме для інших) знання про належне. Невипадково і, мабуть, недарма етимологія самого слова «совість» тягнеться ще від поняття «веди» (санскр. νēdα – знання, «звістки»), тим самим ніби «підказуючи» людині її приреченість на певні призначені саме їй «звістки», що породжуватимуть в ній внутрішні напруження, бурі емоцій, відчуттів, всього того, що визначається як «муки совісті».

Звісно, можна і «підзабути» це специфічне «знання», згасити совість в собі (на «певний час», а може й назавжди), але напруження в особистих взаєминах все-рівно не щезне, створюючи непорозуміння чи ворожнечу через невідповідність людських вчинків моральнісним настановам, що поступово і доволі непросто формувались протягом багатовікового історичного розвитку етичної культури.

Що ж так знецінилась совість в наше сьогодення? Невже навіть соромливість – якість, майже загублена? Чому ж так швидко, буквально на очах одного покоління, майже урівнялися в публічних проявах і оцінках сила грошового тиску, прагматичних «ідеалів», егоїстичних потреб (неважливо, що неправедних) та особистісної величі, «прекрасно-добрих» вчинків (значимих, як сказав би Кант, самих по собі), моральної правди, що виходять з «вічного» принципу людяності? Безумовно, і совість має силу, але ось не зрадити їй, пронести через життя, навіть знесиленому життєвими прикрощами піднятись і всупереч багатьом несовісним невпинно жити за принципами сумління у світі, затьмареному утилітарними інтересами, під силу тільки непересічним постатям. Таким Поет і був – мудрим, мужнім, могутнім і, певна річ, не міг не бути за цих обставин самотнім…

Ось такі десь міркування не виходили з голови, коли читала книгу, присвячену Борису Іллічу Олійнику, який не тільки для тих, хто особисто знав його, але і для усіх, хто надихався його поезією, вдумливо вдивлявся в його життєвий шлях, спостерігав поетові «битви» (зокрема, з депутатської трибуни) за чесні, справедливі рішення, був прикладом праведника, тим мудрецем, незаперечним авторитетом й неформальним лідером, чиє існування на цій землі робило світ духовно світлішим й чистішим. Масштаб цієї особи такий, що розумієш – відтворити смисли творчості поета та його життя – завдання, яке не може бути завершеним, але виконувати його треба. І ось те, що така перша спроба відбулась, зібравши чимале коло достойників – науковців, громадських діячів, політиків, соратників з «мистецького цеху» (в книзі містяться доробки Івана Бокия, Олеся Гончара, Леоніда Горлача, Наталі Костенко, Георгія Крючкова, Олександра Мороза, Павла Рудякова, Олександра Сизоненка, Петра Толочка, Михайла Шевченка, Олександра Ярового та ін.) говорить про видатну особисту принадливість Поета і Людини.

Я не літературознавець і не літературний критик. Поезію почитаю як любитель, шанувальник цього мистецького жанру (здатного, дійсно, розкривати навіть невимовні в життєвому світі людські стани). Отже навряд чи змогла би розібратися в усіх тонкощах поетичного слова, загалом творчості Бориса Ілліча. Тим не менш, бажання написати про збірник (в якому з клопіткою увагою укладачів зібрані інтерв’ю, вірші митця, спогади, розмисли, теоретичні статті про його творчій шлях) в якійсь момент знайомства з публікацією спонтанно виплило із душі. Книга зачепила. І сталося так, ймовірно, тому, що вразило не тільки нехарактерне для нинішнього часу істинно дружнє, співчутливе відношення авторів до поета, але й та міра делікатності у їх міркуваннях про його долю, «подробиці» життя, риси особистості, творчі ознаки, яка зараз майже не зустрічається… Отже, залишитись тільки стороннім спостерігачем появи цієї книги вже не змогла.

Передусім засвідчу, що про щоб не йшлося в книзі і ким би не були написані частини цього видання, з кожної сторінки на читача щедро ллється непідробна любов авторів до особистості Олійника. І це вже саме по собі дорогого коштує, тому що ніколи не піддасться щире почуття любові плину часу. Борис Ілліч мав чимало заслужених своїм життям і творчістю посад і звань – академік Національної академії наук України, депутат Верховної Ради, голова Українського фонду культури, лауреат державних премій, громадський діяч, але всі вони виглядають формальними й меркнуть перед головними званнями – Поета і Особистості. І в тому і в іншому «званні» його належне «вимірювалося» безкомпромісним сумлінням, його індивідуальна совість націлювала не на знання «про…», а на дію «в ім’я» – в ім’я культури людяності, слов’янського братерства, солідарності, мирного життя, захисту безправних або призначених бути «поганими» і «винними»… От чому він прагнув не міркувати «теоретично» про те, як діяти в цьому світі, а просто мужньо діяв (адже, як говорив, «смерть не списує вини»), виказуючи в цих діях справжню любов до людей, бажання їх захистити найвисокою ціною – власним життям.

В цьому відношенні тільки одна поетова «вахта» у березні 1999 року – на Бранковому мосту сербського Белграда – свідчення некрикливого, непоказного втілення, по суті, античного ідеалу калокагатії, тої моральнісної краси та величі, які відповідають настанові древніх мудреців – «жити треба великими…». Думаю, що тільки ця особиста великість й надає надію, але, на жаль, скоріше не для тих, хто боронив і кого бомбардували, а, сподіваюсь, для інших (які, можливо, ще не народилися) – змогти відборонитись від бомб, навіть зі збідненим ураном… Нажахала тільки-но себе думкою («додуманою» до кінця), уявивши картину, на якій слабка й насправді беззахисна, ще жива людина протистоїть, не піддається безжалісній неживій ракеті, що легко трансформує (висловлюсь тут «залізним» терміном) життя на нежиття… А це ж наші, ХХІ століття, реалії, які, зауважу, декого «не турбують» (бо вони й користуються ракетами як політичним «інструментом» у своїх інтересах), а дехто «не помічає» ситуації, бо вона його обходить (а чи не до певного часу?). Думаю, що доречно тут буде пригадати вислів Ім. Канта про те, що «Безсовісність не є відсутність совісті, а схильність не звертати уваги на судження її». Отже, коли політики постають безвідповідальними, не дивно, що їх місце заступають поети.

А от що є насправді в силі дійсно слабкої і беззахисної людини – про це знає лише вона сама. Б.І. Олійник мав свою думку і своє розуміння подій сучасної історії – і ця його «незаангажованість» популярними і в наш час беконівськими ідолами «ринку» та «театру», коли у першому випадку віднаходять слова, які не описують відповідні ситуації, отже маніпулюють людською свідомістю, а у другому – технологічно «прикріплюють» до подій «вигідні» «концептуальні» інтерпретації їх й таким чином спотворюють розуміння дійсного положення речей. Відрадно, одначе, відчути, що той «олійників пост» на мосту, за оповіддю П. Рудякова, помітили і оцінили люди гідно: «На той час він (Б.І. Олійник – Т.С.) у Сербії був вже добре і широко відомий. Ось, і цього разу його впізнавали, віталися, кидалися до нього зі словами вдячності й захоплення. Чи був цей вчинок поета виявленням героїзму? Сам Борис Ілліч так не вважав» (с. 56).

До позиції Б.І. Олійника, безумовно, прислухалися, щоправда, хтось зі щирістю, хтось – із заздрістю, дехто, скажу так, і з «професійним» інтересом («дабы чего не вышло …»). Вслуховувались же в його слова ті, для кого він жив і писав. Численні переклади поезій Б.І. Олійника на болгарську, італійську, польську, російську, сербську, словацьку, чеську мови свідчать безперечно про це.

Для самого ж поета свобода жити, творити, діяти, навіть при неймовірній його авторитетності як митця і громадянина, закономірно (адже свободу не віддавав і власними переконаннями не поступався) відгукувалася відчуттям й самотності і несправедливості, можливо, і зневіри у можливість більш-менш гармонійного життя, особливо на рідній землі. Без цих хіба переживань чи могли би народитися наступні строки: «Я один, / а тільки тіні бігають,/ Сам-один у цій біблейській білості…». І все ж таки, як зауважує П. Толочко: «Він ні на мить не зупинявся на здоланій вершині, невпинно йшов до вищої, торуючи шлях для інших, підтягуючи за собою решту загалу свого власного народу. На жаль, кількість тих, хто був готовий слідувати за ним, з роками не збільшувалася. В суверенній Україні Борис Олійник не став пророком. Він це розумів і … мовчав. Ніколи не чув від нього гірких слів розчарування, що його не зрозуміли або недооцінили. Завжди вражали його епічний спокій і повна відстороненність від пристрасної суєти завидців» (с. 4).

Мудреці, провидці, праведники, підкреслю, просто приречені залишатися «у меншості», адже до суті речей, істинних причин та наслідків прагнуть дістатися саме вони в той час, коли решта «натхненно» демонструватиме готовність діяти «як усі» – галасувати, охоче бешкетувати, але не замислюватися над тим, хто, як, а головне – навіщо? Поет з достоїнством пройшов і це випробування: «Запас психологічної стійкості у нього був надзвичайно великий, – підкреслює П. Рудяков. – І один у полі воїн, – це про нього, про таких як він. Йому не треба було завжди перебувати у лавах більшості. Коли він знав, що правий, що відстоює те, що є істинним, моральним, правильним з огляду на його власне розуміння істини, моралі, правильності, то міг іти проти будь-якої течії, був спроможний залишатися один проти тисячі опонентів. Дивовижна, вражаюча сила характеру, міць духу дозволяли йому витримувати тиск – і психологічний, і моральний, і фізичний – з боку будь-якої більшості. Оцінка більшості була для нього, як і для будь-якої людини, важливою, але не вирішальною. <…> Самооцінка важила для нього значно більше» (с. 50).

Бориса Ілліча, безумовно, турбувала антиномічна суперечливість, яку демонструвало українське суспільство, відсутність підстав для широкого публічного діалогу як природнього для людей способу (і права!) спілкування, що ще більш ускладнювало соціальні хвороби, демонструвало неможливість взаємного порозуміння. Адже за таких обставин будувати (будь що) можна – ось побудувати не вдасться. В цьому контексті надто точно Н. Костенко назвала митця «діагностом» свого часу: «Епідемії “вірусу моральної деградації” передбачувано зазнала й Україна, – пише вона. – Як митець слова і як дослідник-діагност Борис Олійник уважно аналізує її причини й наслідки в українському суспільстві, оперуючи різними літературними й публіцистичними жанрами» (с. 83).

Мотиви поетової творчості, особливості його поетичної мови, художньо-естетичних розмислів, біографічні контексти, спостереження стосовно особистісного й публічного буття, націленість на діалог, притаманна Борису Іллічу – всі ці теми «червоною ниткою» проходять крізь різнопредметні міркування авторів. Майже усі вони підкреслюють опалення життя і творчості поета Великою Вітчизняною війною, гибеллю на ній батька… Звідси, як не важко здогадатися, народжувались особливо проникливі його поезії: «Крізь півстоліття невгоєне – / Різних призовів і дат – / Строго шикуються воїни / На історичний парад. / У великодньому леготі, / Чисті, як правда сама, / Встали живі із полеглими: / Мертвих між ними нема!» (Парад перед брамою вічності, 1995).

Якщо ж спробувати визначити найголовніші проблеми, які представляють автори даного доробку та до яких звертався й сам поет, то варто назвати принаймні дві – пам’ять і совість. Щодо першої, то значення її для розвитку культури і розуміння творчого спадку самого поета влучно підмітив П. Рудяков, вказавши, що «Борис Олійник відкрив інший (поряд із законом збереження енергії – Т.С.) важливий закон – закон збереження пам’яті. Відкрив, залишивши у спадок нам і тим, хто прийде після нас. Дай Бог, щоб нам вистачило сил для того, щоб не зрадити пам’ять про самого Бориса Олійника та про все те, що було йому близьким й дорогим» (с. 68). «Пам’ять для нього – сила діюча, збудлива, наснажлива…», – так висловлювався про творчість Б. Олійника О. Гончар (с. 18).

Не можу не зауважити, що актуалізація пам’яті як філософської категорії та феномену духовного буття людини історично пов’язана з ім’ям Августина Аврелія та його знаменитою «Сповіддю». У головному ж уроці філософ і поет сходяться, вважаючи, що поза народження і розвитку в людині сприйнятливості до пам’яті – немає особистості. Інакше кажучи, людина зростає особистісно у культурі пам’яті. А «зачиняється» пам’ять в людині тоді, коли вона починає вибудовувати свій власний «ціннісний світ», де вже за особливими законами пам’яті працюють фарби, звуки, запахи, тіні, конфігурації та обриси предметів особистісного «світу людини», відтворюється логіка подій, в яких вона – вже не сторонній спостерігач, а учасник всього того, що відбувається в ній самій і ззовні. Володіючи ж усім цим зібраним через власний досвід багатством, люди живуть і живі їм. Тому-то «… пам’ять і є душа, розум» (Августин). На жаль, мушу констатувати, що серед багатьох прав, про які прийнято нині говорити, та які ніби то надані людині сучасною цивілізацією, напевно, саме неактуалізоване – це право пам’яті (підкреслю, право на пам’ять не вибіркову, не доречну тільки для певної історичної миті, а на пам’ять у всій повноті соціокультурного минулого народу). На мою думку, саме оце «забуте» право на цілісну пам’ять й набуває голос, говорить устами совістливої людини. І хоча совість як своєрідний моральний катарсис представляє собою внутрішню бесіду з самим собою, тобто є монологом, але свідками її є багато хто з сучасників, якщо, звісно, їх свідомість не затьмарена байдужістю, плинними, тимчасовими «зацікавленостями», якщо не схиблена нав’язливими станами цинічного розуму чи свідомо викривленою історією. В цьому відношенні Б.І. Олійник надав співвітчизникам важливий урок – як не зраджувати самому собі, як «не коливатися» разом із плинними історичними перемінами: «Поет не міг і, напевно, не хотів змінюватися так само кардинально, як час. Його сумління не дозволило йому беззастережно сповідувати нові, часто-густо, фальшиві ідеали» (П. Толочко, с. 5).

Коли йдуть з життя такого масштабу особистості як Борис Ілліч Олійник, видається, що услід за ними зникає й совість як моральнісний орієнтир людей… І єдине, що дозволяє відкидати від душі цей смуток, є пам’ять про людину, яка не зрадила людяності і собі – й тихо, не привертаючи ніякої уваги, виказала начебто «непомітну» для декого мужність бути в цьому немирному, непередбачуваному для людських доль світі. Впевнена, що історична й народна пам’ять починається з пам’яті про окремих людей, або можна сказати і так – про одну людину…

Отже, книга, про яку захотілось написати, ніби сама притягнула мене як читача до себе, коли вже не можна було просто прочитати й поставити на книжну полицю, хай і на чільне місце… На якомусь етапі знайомства вона просто перестала відпускати, спонукаючи до роздумів про Поета, його друзів, прихильників поетичної творчості, але й про недругів…, прикрощі життя, історію й бурхливе сьогодення, про те, що вже не переінакшити, але обов’язково варто пам’ятати…

Щира подяка авторському колективу, який шанує Поета й не дає заблукати сучасникам у безпам’ятстві.