Абрамович С.Д. • Гуманітарні науки в сучасному виші: проблема виживання?

У старі часи нікому не спадало на думку диференціювати знання на природничі, технічні та гуманітарні, як це робиться сьогодні, коли обсяг знань нечувано зріс і, відповідно, виникла наукова спеціалізація. Ще у ХVІІІ ст. вважалося, що інженер мусить вміти й вірша скласти. Ломоносов, наприклад, був інженером, і здійснив свої величезні реформи в галузі російської художньої літератури й філології начебто мимохідь.
За інерцією цих традицій, наша освіта завжди тяжіла до енциклопедизму. І якщо в Росії ХІХ ст. ще вважали, що гуманітарна гімназія – це для еліти, а «кухарчиним дітям» вистачить і реального училища, цього прототипу технікуму, то радянські реформатори в перші післяреволюційні роки, недовго думаючи, з’єднали засади гуманітарної класичної гімназії з засадами реального училища, сподіваючись на масове вирощення майбутніх Леонардо да Вінчі. Однак на практиці виникло лише неймовірне перевантаження учня – у сполученні з немилосердною ідеологізацією освіти. Уже в середині ХХ ст., на тлі переорієнтації західної освіти на розвиток креативної особистості й розвантаження учня від зайвого сидіння в аудиторії, замислилися над своїми традиційними позиціями й радянські педагоги. З 1958 р. в Радянському Союзі обережно велася мова про диференціацію шкіл за гуманітарним і природничим напрямками, але в дискусії між фізиками й ліриками, яка тоді видавалася неймовірно серйозною, практично не перемогли нічиї прихильники. Ось і в нашій сьогоднішній українській середній школі учень має однаково добре знати фізику, математику, біологію, історію, мови й літературу.
Настанова на енциклопедизм автоматично передалася й вищій школі. В усіх без винятку наших вишах поки що інтенсивно вивчаються культурологія і релігієзнавство, політологія і соціологія, філософія і психологія, мови (державна та іноземні) і багато ще чого, корисного, як здавна вважається, для душі. енциклопедизм забезпечує ґрунт для відомої тези, яку в нас не перестають повторювати: наша освіта була донедавна найкращою в світі.
Однак визнав же колишній міністр освіти й науки України В. Кремінь в одному з телевізійних інтерв’ю, що на міжнародних інтелектуальних олімпіадах наша молодь, не маючи собі рівних у сфері ерудиції, не в змозі, проте, приймати швидкі й нетривіальні рішення, бо її орієнтували не на розвиток креативних здібностей, а на механічне завантаження пам’яті силою різноманітного фактичного й теоретичного матеріалу.
Західна школа, як відомо, від настанови на енциклопедизм давно відмовилася. Школа там вчить методології наукового дослідження на вузькому конкретному питанні, й учень вже озброєний цією методологією, коли стикається з невідомими йому явищами. Наші ж кращі учні найчастіше спроможні лише відтворити завчене.
Додамо також, що «гуманітарний комплекс» в нашій середній освіті утворювали аж ніяк не якісь там культурологія чи мистецтвознавство (винятком було хіба що нещадно ідеологізоване шкільне літературознавство). На першому місці тут була, звичайно, історія, наука, яка, попри тезу, що альтернативної історії немає, натомість завжди має напоготові альтернативну версію тлумачень; в радянські часи історія оберталася навколо сталінського «Короткого курсу ВКП (б)» немов земля навколо сонця; тут світова історія фактично розпочиналася з Жовтневої революції 1917 р. До історії органічно прилучалося суспільствознавство, яке прищеплювало в доступній для школярів формі істини діамату та істмату. І крапка.
Ну, припустимо, що тоді у виші приходили принаймні відносно грамотні люди з твердим нормованим обсягом знань. Сьогодні вже робота з книгою в школі фактично занепала, і достатньо роздрукованого реферату, викачаного з інтернету (обов’язково, втім, у файлах і папці – усе ж таки треба, аби було «культурно»!). Ситуацію трохи трохи рятують гімназії та коледжі, де так-сяк ще чомусь навчають. Але скільки до нинішнього вишу приходить в масі своїй таких, що й зовсім не мастили собі голову в середній обов’язковій школі! Адже не секрет, що тут занадто часто спостерігаються масові малограмотність і невігластво. Студент-першокурсник впевнено відносить ХІХ і навіть ХХ століття до епохи палеоліту, початком науково-технічної революції вважає винахід колеса, твердить, що ікони в церквах – то «портрети народних героїв», а «мускульні зусилля» іменує, нашвидку схопивши очима сторінку з підручника, «мусульманськими зусиллями» (факти з моєї власної практики).
Західний освітній стереотип приваблює прагматичністю й відсутністю духовного диктату. Тут питання гуманітарні (релігія, мистецтво, фізична культура тощо) відносять до сфери вільного особистого вибору. Це спирається на достатньо міцні підвалини гуманітарної освіти й виховання, які дає західній дитині початкова й середня освіта. Отож, відповідно до параметрів, заданих Болонським процесом, європейська вища освіта бере начебто курс на послідовну спеціалізацію. Так, наприклад, на заводах Пежо працюють виключно люди з вузько спеціальною, а не з університетською освітою.
Та якщо говорити про трансплантацію Болонських ініціатив на наш ґрунт, то очевидно, що отой, начебто всерйоз узятий за часів президенства Януковича, курс на інтеграцію освітніх програм з європейськими вишами і вільний обмін студентами залишилися грандіозним фіаско, хоча без міри було витрачено вільного часу викладачів і студентів та переведено тонни паперу. Від тих прагнень залишилися хіба що більш або менш пишні – в залежності від статків вишу – мантії та чотирикутні шапки, в які на свята вбирається вишівська еліта.
Нагадаємо принагідно, що Болонський процес не охоплює західної освіти в цілому: він приваблює типові західні виші-середнячки, які роблять ставку не стільки на справді креативну особистість з фундаментальним університетським багажем, скільки на «юного техніка-винахідника». Не слід ігнорувати й те, що водночас на Заході на очах зароджується й протилежна тенденція: на найбільш відповідальні ділянки виробництва ставлять, навпаки, людей з університетською освітою, широко й всебічно освічених, хто мислить не в рамках професійних схем, – саме вони приймають найбільш творчі, нетривіальні рішення. Це відбувається на фоні очевидної втрати пієтетного ставлення до тих природничих наук, на які спирається технократичне мислення, й відродження цікавості до наук гуманітарних. Та й проголошений зо три десятиліття тому курс ЮНЕСКО на гуманізацію науки ще ніхто всерйоз не заперечував. Тому і в рамках Болонських ініціатив передбачено деякі гуманітарні курси вільного вибору: вивчай собі, якщо заманеться, літературу, ліпи з глини, опановуй музінструменти тощо.
Тим не менш, очевидно вже, що у нас гуманітарні науки значно скорочуються в обсязі або й почасти просто вилучені з програм спеціальних вишів – адже не вистачатиме «кредитів» на підготовку фахівців. Гуманітарні потреби особистості, що формується у виші, забезпечуватимуться, очевидно, за рахунок системи дисциплін «вільного вибору», як це робиться нині на Заході. Але чи секрет, що свій «вільний вибір» студенти часто отримують у готовому вигляді з деканату.
І голоси, що звучать у ході обговорення перспектив нашої вищої (рівно як і середньої) освіти, м’яко кажучи, непокоять. Підспудно бере гору технократичний ухил: черевики, як у часи «революційних демократів» ХІХ ст., усе ще важливіші, ніж Рафаель. Зокрема, симптоматичні наполегливі спроби скорочувати шкільний курс літератури, який давав більш-менш повноцінну гуманітарну підготовку. Адже література є єдиним гуманітарним предметом, що вивчається в школі в достатньому обсязі. Про жалюгідний стан вивчення малювання або музики й співів можна промовчати – усе й так ясно. На даний момент прогалини масової шкільної освіти так-сяк «латаються» завдяки тому, що ряд дисциплін гуманітарного циклу повторно й поглиблено вивчаються у виші. Але сьогодні вже можна почути й таке: навіщо витрачати на «гуманітарщину» дорогоцінний вишівський час (згодний – за умови, що рівень шкільного викладання, скажімо, раптом чудесно підвищиться). Красномовне також впровадження до шкільних програм з літератури – замість вилучених класиків! – творів про Гаррі Поттера, або нині запрограмована заміна роману Л. Толстого «Анна Кареніна» на «Алхіміка» Коельо: кращого свідчення того, що укладачі шкільних програм з літератури фактично більш за все піклуються, аби не зрушити з рівня масової культури сучасного тинейджера, не знайти. А якщо по правді казати, то предмети, які у дворянській освіті минулого посідали чільне місце й формували справжню особистість, для нас практично вже не існують. І якщо навіть ми введемо у спеціальних вишах якісь там факультативи з поезії або художнього ліплення, як це роблять на Заході, не думаю, що наш випускник середньої школи, з його виразно вже атрофованим відчуттям гуманітарних цінностей, потягнеться до них, немов соняшник до сонця. На ці курси чекають зневага й примусовість, несумісні навіть з Болонськими нормами. Не кажу вже про самопочуття численних вишівських гуманітаріїв, які змусять опановувати вже призабуту роль найманих учителів не дуже то й потрібних дисциплін. Докторові філософських наук перекваліфікуватися, скажімо, на керівника «гуртка ліплення» психологічно не так вже й просто, хоча, можливо, результати будуть блискучі.
Отже, виникає проблема: чи не втратимо ми, з нашою неповторною здатністю доходити у всіх ініціативах до геркулесових стовпів, тих решток гуманітарного знання, які ще вціліли? Це досить-таки небезпечна ситуація. Адже на практиці дегуманізований сайєнтизм і опора виключно на технічний прогрес породжують тип інтелектуала, дослідника і перетворювача природи, позбавленого морального стрижня, що було прозорливо втілено Ґьоте в постаті Фауста, який продає душу сатані за вічну молодість і владу над світом. На жаль, фаустівська душа західноєвропейського інтелектуала (Шпенглер), який поволі втрачає повагу до гуманітарного знання і цінує виключно матеріальний комфорт, у ХХ ст. вже інколи набирає чітких рис фізіономії доктора Менгеле, або, якщо завгодно, менш знаменитих докторів, що активно працювали на НКВД чи яку іншу установу, аби ощасливити науковими відкриттями й технічними винаходами виключно свій народ, свою націю, свою соціальну групу, свою владу. Ситуація «людина для фізики» поволі витісняє ситуацію «фізика для людини», що так стривожило колись Андрія Сахарова. Та загальна криза Проекту Модерну і поступова втрата ілюзій щодо здатності людини «переробити природу» за власними уявленнями примушують замислитися над небезпеками бездумного сайєнтизму та химерністю «інженерної утопії». Тим більш, що на цім шляху, як ми всі недавно переконалися, фактично немає перепон для одіозних ентузіастів типу горезвісного доктора Пі.
Сказане ніяк не означає заклику до домінації гуманітарних наук. Така домінація була б не чим іншим, ніж інерцією характерного середньовічного «перекосу»: тоді знання зі сфери природи цікавили значно менше, ніж, скажімо, міркування про ієрархію небесних безплотних сил. Дещо особливий статус гуманітарних наук у нашій системі освіти, який відчувається й понині, несе в собі інерцію радянських часів, коли комплекс ідеологічних дисциплін (гуманітарних за науковою стратифікацією) займав приблизно те ж саме місце, що теологія в середньовічних університетах Європи: усі інші науки мали вважатися її служницями. Саме через це радикальні й деполітизовані прихильники «інженерного мислення» охоче б викинули усю оту «муру» з навчальних програм; вже в рамках радянської освіти ця тенденція заявила про себе з усією визначеністю. Сьогодні радикальні настрої наших реформаторів значно підживлюються авторитетом технократичного мислення західноєвропейської людини. Але суто прагматичні й сайєнтистські концепції навряд чи зроблять людину щасливою. Не кажу вже про Чорнобиль, глобальне потепління та інші катастрофічні прорахунки технократів. Чи не більш тривожить те, що найбільший відсоток самогубств – у ситій і багатій Скандинавії, алкоголізм і наркоманія – ці сурогати духовності – затоплюють сферу молодіжного буття в суспільстві споживання. Формується тип «кідалта» – людини, яка свідомо бажає не сушити собі голову серйозними проблемами. І тут не можна обійти питання про духовність, яке вже настільки обридло нашій інтелігенції, що в деяких академічних колах усе це роздратовано й зневажливо іменують «духовкою».
Слід би замислитися над тим, що наука як така – важлива, але не найважливіша частина культури. Так, сьогодні вже неможливо уявити собі культурну людину без знання основ наук: культура, позбавлена наукового чинника, нині виглядає архаїчною і неповноцінною. Але водночас більшість людей не займається наукою і почувається цілком повноцінно. Кожен має достатньо знань про світ, аби повноцінно прожити своє життя. Селянин-горець, який знає лише свої гори, поле, ліс тощо, – така само нормальна людина, як і вчений, що проводить час за комп’ютером. Він задовольняє своє бажання осягнути ноумени інтелігібельного світу через традиційні релігійні обряди, в яких сконденсувалася духовна енергія поколінь, і цього йому доволі. Та, власне, й у рамках міської культури наукою займається невеликий, елітний прошарок – вчені; плоди їхнього розумування стають надбанням загалу через популяризацію науки – освіту. Отож, і не-наукове знання теж здатне бути основою нормального людського світогляду й поведінки, основою культури.
Наука, як відомо, народилася з первісної магії, яка включала елементи вивчення природи (травознавство, перетворення сирого на варене, рудознавство тощо). Протягом тисячоліть вона гармонійно доповнювала релігійно-митецьке самоствердження людини, але як провідна форманта культури наука сформувалася достатньо недавно – з ХVII ст., а наступні ХVІІІ–ХХ століття стали епохою утвердження просвітницької концепції, згідно з якою культура може бути тільки секуляризованою – звільненою від впливу релігії. Один час секуляризовані філософи дуже прагнули знищити догматичне мислення й замінити його вільнодумством. Але теореми базуються усе ж таки на аксіомах: без догматичних засад на зразок «2 х 2 = 4» взагалі ніяке, в тому числі й наукове мислення неможливе. А після безславної втрати претензій на створення універсальної філософської методології для всіх наук, зокрема у нас – після занепаду позицій «єдино вірної марксистсько-ленінської філософії», це практично призвело до втрати авторитету гуманітарних наук взагалі.
При цьому вкрай цікаво, що гасло практичної користі знання, яке підносилося з кінця ХVІІІ ст., декларувалося, звичайно, в ім’я людини і тільки людини. Та дивний в Європі в цілому, особливо ж на пострадянському просторі, викристалізувався гуманізм. Занадто часто тут тридцять срібняків важать значно більше, ніж лицарство, честь і справедливість; разом з тим, занадто часто це справжній «гуманізм з кулаками»: він винаходить нечувану за руйнівними можливостями зброю, він прагне за будь-яку ціну маніпулювати ближнім, і, що особливо характерно, аж пашить дивною ненавистю до світу релігійних емоцій людини й релігійного осмислення проблеми феномена й ноумена. Власне, не буде перебільшенням сказати, що ренесансний і постренесансний гуманізм, відірвавшись від ґрунту, на якому він виріс, тобто гуманізму християнського, давно впав у глибоку кризу, про що свідчать катаклізми, що їх перманентно переживає Європа в Новий час і які не слід наївно ототожнювати з «прогресом» взагалі. Від ХІХ ст. «прогрес» відверто набуває характеру «інженерної утопії», тішиться технократичними ілюзіями і дедалі послідовніше схрещується з тоталітарними ідеологічними системами, які обіцяють людству золотий вік – з науковим обґрунтуванням необхідності переробки природи, у тому числі – й природи людини (скажімо – винищення буржуазії, попів, євреїв, циган тощо). Чи варто нашій освіті ігнорувати ці повчальні моменти духовної історії Європи й повторювати помилки, яких так само Європа свого часу припустилася? Коли сьогодні на Заході пропонують зняти хрести з церков, аби не ображалося око іновірця, а шаріатські патрулі по вечорах відловлюють по шинках Лондона корінне населення (в ідеалі, так пиякам і треба, звичайно!), коли очільники західного суспільства потроху починають визнавати, що політика мультикультуралізму потерпіла крах, то варто спитати: чи на отих саморуйнівних принципах ми маємо будувати власну ідентичність?
Варто зауважити, що і на Заході, й у нас, після смуги просвітницько-революційних деформацій гуманітарної традиції, так і не усталилося чітке уявлення про склад гуманітарного знання, про його необхідні чинники, які іноді взагалі лежать за межами наукового світу. І найперше не набула остаточного вирішення вкрай важлива проблема взаємин науки і релігії. Після епохи Ренесансу вони практично знаходяться в стані конфронтації, хоча останнім часом помічається вкрай повільна тенденція до порозуміння (скажімо, теологію у нас поновлено в статусі науки лише недавно, але й у нас, і в західних вишах вона продовжує бути об’єктом кпинів з боку ортодоксальних матеріалістів).
Матеріалістична концепція буття й зневага до моральності продовжують свій тріумфальний шлях по планеті. Але чи так тут усе однозначно?
В анотації однієї медичної статті, не так давно опублікованої в авторитетному американському виданні, проблема релігійного досвіду людини формулюється з чіткістю надгробного напису: «Релігійний досвід заснований на діяльності головного мозку, як і будь-який людський досвід. Передумови до нейрональних основ релігійно-містичного досвіду можуть бути виведені з симптоматики скронево-лімбічної епілепсії, досвіду термінальних станів і прийому галюциногенних речовин. Ці психічні розлади та стани можуть вести до деперсоналізації, втрати зв’язку з реальністю, екстазу, відчуттю позачасовості й позапросторовості та іншим переживанням, які підтримують релігійно-містичні інтерпретації. Релігійні помилки є важливим підтипом відхилень при шизофренії та залежні від настрою релігійні омани – типовою характеристикою маніакально-депресивного психозу <…> Скронево-лімбічна система позначає зіткнення із зовнішніми або внутрішніми стимулами як безособистісні, нереальні, вкрай важливі, гармонійні, приємні і т. д., тим самим даючи підстави релігійної інтерпретації подій». 1

__________

1 Salver J. L., M.D.; Rabin J., M.D.The neural substrates of religious experience // The Journal of Neuropsyhiatry and Clinical Neurosciences, 1997 [The official Journal of the American Neuropsyhiatric Association; special issue: the neuropsychiatry of limbic and subcortical disorders]. – NY. – V. 9. – № 3. – Р. 498–510.

Хід думки авторів зрозумілий, але він входить в кричуще протиріччя з тим очевидним фактом, що релігійна усе ж таки переважна більшість населення Землі – навіть у нашому суперосвіченому столітті. Дані статистики вкрай суперечливі, але все ж дозволяють говорити про те, що віруючих значно більше, ніж атеїстів. Так, з одного боку, за останніми даними міжнародного центру соціологічних досліджень GallupInternationalAssociation, що відбив опитування близько 70 % населення Землі, лише 59% жителів планети вважають себе релігійними, 23 % заявили, що вони не є релігійними, а 13 % назвали себе переконаними атеїстами – та навіть якщо це так, віруючих усе ж більше половини. З іншого боку, демографічне дослідження, проведене PewResearchCenter в більш ніж 230 державах і на різних територіях, показало зовсім інше: віруючими вважають себе приблизно 5,8 млрд з 6,9 млрд жителів Землі; це дослідження базувалося на аналізі більше 2,5 тис. переписів і опитувань. У тій самiй Росії, яка пережила активну секуляризацію з часів реформ Петра І, а потім – майже сторіччя примусового атеїзму, сьогодні невіруючі складають лише 16 % (дані Всеросійського центру вивчення громадської думки за 2007 р.). 2

__________

2 Див.: Електронний ресурс. – Режим доступу: http://redcresearch.ie/wp-content/uploads/2012/08/RED-C-press-release-Religion-and-Atheism-25-7-12.pdf; http://zn.ua/SOCIETY/sotsiologi_podschitali_kolichestvo_veruyuschih_na_zemle_bolshe_vsego_hristian_i_musulman.html.

Виходить, що більшість людства йде не в ногу з нашими представниками медично-матеріалістичної думки. Так, звичайно, мудреців серед людей завжди бувало набагато менше, ніж всіх інших, але щось не пригадується, щоби в історії культури ось так тотально оголошували божевільними або такими, що балансують на межі божевілля, більшу частину людей, які живуть на землі. Ані вичленення варнимудреців-брахманів з давньоіндійської спільноти, оголошеної у Ведах «худобою богів», ані трактування в буддійської Дхаммападісансаричної свідомості пересічних людей як «глупоти», ані проголошення в християнстві тези про порятунок лише «малого числа» не були настільки категоричні. «Глупота», глухота до мудрості розумілися тут як щось, нице, недолуге, протилежне культурі, але ні в якому разі не як патологія в медичному сенсі.
Отож, відкидання в Проекті Модерну (особливо ж після ери Просвітництва) релігії як основи культури і спроба замінити її наукою вже дають матеріал для конкретних підсумків. І вже хоча б у ракурсі постмодерністського плюралізму варто замислитися, чи справді максима про пріоритет науки настільки однозначна?
Чи не варто замислитися над тим, чому в світі так поширилися пияцтво, наркоманія, комп’ютерна залежність? Адже весь цей ряд явищ має одне коріння: людині зажди тісно в реальності, вона не хоче обмежуватись самим лише дискретним позитивним знанням про світ, вона шукає «одразу й усього» у віртуальній дійсності. Саме секуляризація, виведення релігії, яка впорядковує екзистенціальні проблеми людини за критерієм добра й зла, за межі культури спричинилося до цієї масової розгубленості і втрати орієнтирів.
Тим більше, що й потенції християнського гуманізму у нас ще не оцінені належним чином, і не набули належного висвітлення у виші та школі. Курси на зразок релігієзнавства, які нині нещадно скорочуються, продовжують ігнорувати кількатисячолітній досвід теології, являючи собою, даруйте за порівняння, щось однотипне з міркуваннями євнуха про суть статевого життя. І досі у сфері вивчення релігії інтенсивно мусуються радянські за генезоюгіперкритичні настанови. Гуманістично-цивілізаційна змістовність різних релігій світу, їхнє місце на щаблях духовного прогресу ігноруються; не робиться різниці між примітивними, архаїчними системами та справжніми зльотами духу. А ж релігієзнавству, якому слід було б очиститися від інерції наївного й поверхового гіперкритицизму й запліснявілих політичних розрахунків, мало б належати особливе місце в системі гуманітарних наук і освіти взагалі. Виживання присмаку «войовничого атеїзму» – одне з найактуальніших завдань виховання духовності й справжньої гуманізації науки. Адже релігія є сферою інтегрального пошуку духу, а наука – сферою чисто інтелектуальною, що гніздиться, як відомо, у лівій півкулі мозку. Та чи можна вирішувати екзистенціальні питання людини «половиною голови»?
Ні, вища або середня школа не повинні стати, як у Середньовіччі, трибуною християнства чи будь-якої іншої релігійної системи. 3 Але чи може відокремлена від церкви школа відсторонено спостерігати, як охочі молоді люди, в атмосфері сучасного плюралізму, вільно обирають якщо не сатанізм, то хоча б кришнаїзм, аби підкреслено, в пику старшим, розплюватися з вистражданими тією ж Європою цінностями християнської культури (пригадаймо – з десяток років тому в Києві молодий сатаніст здійснив ритуальне вбивство власної матері). Не так давно Гітлер казав, що звільнить своїх солдат від архаїчної химери, що іменується совістю. Сьогодні це масово здійснюється й без посередництва Гітлера. Отож, будемо спокійно ставитися до цієї еволюції суспільства як до «прогресу»?

__________

3 Характерні проблеми, з якими стикнулося введення курсу «Християнська етика». Це – крок потрібний, хоча хіба мислима християнська етика сама по собі, без усвідомлення християнської метафізики? Без зрозуміння християнської трактовки проблеми любові до Бога і до ближнього заклик підставляти під удар другу щоку буде сприйматися хіба що як апологія боягузтва, якщо не чисте безумство.

Необхідним у сфері вивчення релігії видається спокійне, доброзичливе й водночас критичне використання матеріалу не лише позитивних наук, а й історії, культурології, різних теологічних систем. Нашою метою має стати суто наукове, не-ідеологізоване порівняння різних релігій та вільнодумних концепцій. Релігієзнавство, разом з такими дисциплінами, як культурологія, в силу свого інтегруючого і глибоко повчального характеру, мусять стати наріжним каменем у справі гуманізації освіти.
Всього цього, для нашої ментальності важливого, аж ніяк не враховують параметри Болонського процесу. Проте ми зовсім не прагнемо стверджувати, буцімто залучення нашої вищої освіти до Болонського процесу шкідливе. Просто слід відкинути комплекс меншовартості і визнати: в нашому досвіді потенціально існують свої міцні позитиви, і, можливо, ініціатори і ентузіасти Болонського процесу могли б зацікавитися цими позитивами не з меншою енергією, ніж ми цікавимося й будемо цікавитися культурним життям і науково-освітянським досвідом Західної Європи.
Орієнтація на вузького спеціаліста властива технократичному суспільству, в якому розвивається цивілізація, але гине культура. Наша освітянська традиція, можливо, й не найкраща у світі, мала на меті все ж таки виховати людину широко мислячу й ерудовану, хоча слабкою стороною тут було пасивне засвоєння знань і приглушення креативних можливостей учня, зведення сфери гуманітарного до секуляризованої, розважальної за своєю сутністю культури.
Лише повноцінна гуманізація освіти, пробудження в учневі справді глибокого екзистенціально-духовного пошуку стимулює креативні здібності найбільш ефективно. Саме тому гуманітарні науки – і в класичних університетах, і в спеціальних вишах, і в середній масовій школі – мають не лише зберегти належне місце, а й перебудуватися докорінно.

2019-01-03T21:31:00+00:00