Дадзай Осаму • Біжи, Мелосе!

Мелос не знався від люті. Він остаточно вирішив, що короля-тирана, надзвичайно винахідливого у своїй жорстокості, конче необхідно звергнути.
Мелос не розумівся на хитросплетіннях політичного павутиння. Він був звичайним пастухом з невеликого селища і жив, граючи на своїй сопілці та проводячи весь час з вівцями. Але незвичайною була його виняткова чутливість до всякого зла у світі.
Того дня, як тільки сонце розквітло на вранішньому небі, Мелос покинув своє селище. Горами й долинами пройшов він десять рі, діставшись врешті-решт Сиракуз.
Не було в нього ні батька, ні матері. Не було дружини. Була тільки тиха, сором’язлива молодша сестричка, шістнадцяти років віком, з якою вони й жили удвох. І от почала та сестриця бачитися з одним чесним чоловіком зі свого селища, а з часом стала називатися його нареченою. Скоро мало відбутися весілля. Тому Мелос і пройшов увесь цей шлях до міста: придбати гарне вбрання сестрі та наїдок різноманітних до весільного столу для гостей.
Мав Мелос у Сиракузах давнього друга, каменяра Селінунта. Зібрався Мелос відвідати його, закінчивши справи у місті. Хіба не зігріває серце зустріч з другом, якого давно не бачив?
Йдучи вулицями Сиракуз, подумав Мелос, що щось не так з цим містом; жодного звуку не чутно. І хоча сонце вже сховалося за горизонт, а сутінки накрили вулиці, як це буває кожного дня, навколо не було ані душі не через ніч, що наближалася. Це схвилювало зазвичай безтурботного Мелоса. Побачивши кілька молодих містян, Мелос підбіг до них і почав розпитувати: «Що сталося з вашим містом? Два роки тому я був тут, і тоді навіть вночі Сиракузи були повні життя, довкола всі співали пісні». Але перехожі не відповіли ані словечка, боязко втягнувши шиї у плечі.
Побродивши ще якийсь час містом, Мелос натрапив на старого діда, і цього разу був більш наполегливим зі своїм питанням. Старий не відповів. Тоді Мелос схопив його за плечі обома руками й тряхонув, повторивши питання ще раз. Лише тоді дідок заговорив – шепотом, постійно озираючись по сторонах:
– Король вбиває людей…
– Чому він їх убиває?
– Кажуть, темна в нього душа, і немає у світі нікого з душею ще чорнішою…
– І багато кого він убив?
– Так, так: спершу чоловіка власної молодшої сестри, потім свого ж спадкоємця, а тоді саму сестру, а після сестри – її дитя, і королеву він убив, і навіть свого вірного васала, мудрого Алекіса…
– Оце так…Чи не збожеволів наш государ?
– О ні, то не божевілля. Не має король довіри до жодної людської істоти. От і почав останнім часом ставити під сумнів відданість усіх своїх підданих, а багатії за його наказом одного за одним схоплюють всіх, хто потрапив до короля в немилість. Тих же, хто противиться наказам, страчують, розіп’явши на хресті. Тільки сьогодні вже шістьох убили…
Почувши це, ще дужче розгнівався Мелос.
– Мерзенний хробак він, а не король! Нема йому місця серед живих.
Мелос був простим хлопцем. З усім придбаним за спиною, повільно почалапав він до королівського палацу, а як тільки зайшов, був схоплений вартовими. А скільки було галасу, коли під час обшуку у його прихованій кишені знайшли кинджал!..
Мелоса одразу ж відтягли до короля.
– І що ти збирався зробити цим крихітним ножем? Кажи! – питання Діоніса-тирана прозвучало тихо, але з вражаючою гідністю. Обличчя короля було геть блідим, а зморшки на лобі настільки глибокими, наче хтось вирізав їх на шкірі.
– Вирвати місто з рук тирана, – відповів Мелос без тіні страху.
– Хто, ти? – король зверхньо усміхнувся. – Нічого ти не зможеш вкоїти. Тобі не зрозуміти моєї самотності.
– Мовчіть! – відрізав Мелос, закипаючи від гніву. – Мати сумнів у людській душі – то є найсоромніший гріх з усіх. Ви, королю, сумніваєтеся навіть у вірності власного народу.
– Такі, як ти, навчили мене, що сумнів – найправильніша річ у ставленні до людей. Людська душа мінлива й підступна. Весь рід людський – суть величезна купа егоїстичних бажань. Нізащо більше вам, зрадникам, не довірюсь, – тиран заспокоївся та зітхнув. – Все, чого я хочу – це миру.
– Миру? Для чого? Щоб всидіти на своєму нагрітому місці? – цього разу Мелос глузливо всміхнувся. – Отакий ваш мир, з убивствами невинних людей?
– Замовкни, безрідний слимаче! – гаркнув король, піднявши голову. – Слова твої чисті та прекрасні, але то лише слова. Я таких, як ти, наскрізь бачу. І коли ти стікатимеш кров’ю на хресті, я твоїх слізних вибачень навіть слухати не стану.
– Ох, яка мудрість живе у нашому владареві! Недивно, що він настільки закоханий у самого себе. Я повністю готовий зустріти свою смерть і не збираюся вимолювати помилування. Але, – запнувшись на секунду, Мелос поглянув на свої ноги, – але я хочу просити про єдину милість: подаруйте мені перед стратою всього три дні часу. Я хочу видати свою єдину молодшу сестричку заміж, щоб у її будинку був голова сім’ї. За ці три дні я подбаю про весілля у своєму селищі та повернуся сюди. Клянуся.
– Який же ти дурень, – з горла короля вирвався тихий захриплий смішечок. – Так безсоромно брешеш! Пташка, випущена з клітки, повернеться назад? Та невже?
– Саме так. Повернеться, – впевнено випалив Мелос. – Я – людина слова. Відпустіть мене лише на три дні. Сестричка чекає на моє повернення. Якщо не вірите мені так, добре: у цьому місті живе каменяр на ім’я Селінунт. Ми з ним наче брати рідні. Візьміть його у заручники. Якщо я втечу, якщо до заходу сонця третього дня не повернуся, вбийте мого друга, задушіть його. Прошу вас про це, та вклоняюся низенько.
Почувши це, король скривив свої вуста у жорстокій усмішці. «Ну й нахаба! І так зрозуміло, що він не повернеться. Однак, буде цікаво зробити вигляд, що його слова були достатньо переконливими, та відпустити його…З якою насолодою я покінчу з тим бідолахою, що його цей бовдур власноруч зробив жертвою! Зроблю вигляд, що так і не зміг через нього довіритися людям, і з сумним обличчям приб’ю його дружка до хреста! Ох і покажу я всім цим «правдолюбам»!»
– Я почув твоє прохання. Приведіть того каменяра! А ти – повернися до того, як сяде сонце третього дня. Якщо спізнишся, я вб’ю твого друга не вагаючись. Хоча знаєш…Для тебе ж буде краще, якщо ти не прийдеш вчасно, адже тоді всі твої злочини будуть прощені, а ти сам будеш відпущений на волю.
– Що…що ви таке кажете?
– Ха-ха-ха! Якщо тобі твоє життя дороге, не спіши. Я все про тебе знаю.
Розриваючись від обурення, Мелос лише гучно тупнув ногою, не в змозі вимовити ані слова.
Селінунт з’явився у королівському палаці вже глибоко вночі. Давні друзі нарешті зустрілися після двох років розлуки, поставши перед лицем тирана Діоніса. Все розповів Мелос своєму вірному другові, а той, лише мовчазливо кивнувши, тихо обійняв любого товариша. Цього було достатньо: вони розуміли один одного без зайвих слів.
Селінунта зв’язали та забрали до темниці, а Мелос одразу ж покинув палац. Темне червневе небо було всипане сяючими золотими самородками зірок.
Тієї ночі Мелос, ні на мить не зімкнувши очей, поспішав що є сил дорогою у десять рі назад до свого селища. Прибув він опівдні наступного дня, коли сонце стояло високо-високо у небі, а селяни вже повиходили у поля, приступивши до нелегкої своєї праці. І шістнадцятирічна Мелосова сестра у цей день випасала отару овечок, замінивши старшого брата. Яким же було її здивування, коли вона побачила стомлену фігуру Мелоса, що повільно чвалав у напрямку селища! Схвильована, вона закидала брата ледь не сотнею питань.
– Все добре, все гаразд, – Мелос через силу вичавив з себе посмішку. – В мене ще лишилися невирішені справи у місті. Скоро треба повертатися. Не можна затягувати з твоїм весіллям – воно відбудеться завтра! Чим швидше, тим краще.
Щічки сестри вкрив ніжний рум’янець.
– Ти рада? Я тобі привіз чудове вбрання, щоб ти була ще красивішою! Ну що ж, тепер біжи, сповісти всіх наших сусідів – моя мила сестриця завтра виходить заміж.
Як сестра пішла, Мелос, похитуючись, попрямував до свого дому. Довго порався він, прикрашаючи вівтарі, де славили богів, та вкриваючи святковий стіл їством усіляким, а тоді впав на підлогу та й заснув мертвим сном, – так його підкосила втома.
Відкрив свої очі від глибокого сну Мелос аж уночі. Вставши, зразу ж пішов до будинку сестриного нареченого просити весілля влаштувати наступного дня, бо має він ще незакінчені справи владнати. Здивувався наречений, та й мовить Мелосові: «Але ж так не можна, але ж ми й приготуватися до пуття не встигнемо! Давай хоча б почекаємо, поки виноград достигне!»
Звісно, Мелос наполягав на своєму. «Немає в мене часу чекати, зятю, дозволь завтра весілля влаштувати, молю тебе!» – так просив нареченого знову і знову.
Впертим був обранець сестрин. Все ніяк не піддавався, не погоджувався на Мелосові вмовляння. Цілісіньку ніч вони сперечалися, і от нарешті зм’якшив Мелос серце парубка – той погодився.
Весілля почалося опівдні. Як закінчили молодята виголошувати свої шлюбні клятви богам, застелили небо чорні хмари, і швидко дощ з дрібної мрячки перетворився на справжню зливу. Щось недобре відчули селяни, що сиділи довгими рядами на лавах біля столів, але потихеньку розвиднялося у їхніх серцях, і всі вони, не звертаючи жодної уваги на задуху маленького будинку, завзято узялися співати веселих пісень та плескати в долоні. І сам Мелос разом з ними, сяючи від радості, на якийсь час забув і короля, і свою обіцянку до нього.
Як стемнішало надворі, свято розлилося диким танком щастя, а люди вже зовсім позабували про проливний дощ. Подумалося Мелосу, що він хотів би, аби ця світла година ніколи не кінчалася. Хотів він усе своє життя провести з цими чудовими людьми, але навіть його тіло вже йому не належало. На жаль! Момент щастя не може тривати вічність. Караючись страшенно, вирішив Мелос покидати вже рідне селище. До заходу сонця наступного дня ще було вдосталь часу. «Дозволю собі годинку передрімати, а тоді одразу до міста, – так подумав. – До того часу і дощ, може, закінчиться».
Все відтягував годину розлуки Мелос; хотілося йому ще хоч трошечки побути вдома. Як же шкода таких, як нещасний Мелос!
Тієї ж ночі підійшов Мелос до сп’янілої від щастя сестри:
– Вітаю тебе, мила моя. Я зовсім із сил вибився, тому з твого дозволу відійду урвати собі хоча б годинку сну. Як тільки прокинуся, треба буде мені спішити до міста, там на мене чекає справа надзвичайної важливості. І хоча мене вже не буде, тепер у тебе є достойний чоловік, тому одна ти не залишишся. Твій брат найбільш за все на цій землі ненавидить тих, хто в людську чесність не вірить, і тих, хто сам не чесний. Ти й сама це знаєш. Тож і ви з чоловіком нічого не приховуйте один від одного, не тримайте таємниць. Це я й хотів тобі сказати. Мабуть, занадто гордий в тебе брат…Але й ти не забувай берегти власну гордість.
Сестра замріяно кивнула, наче уві сні. Мелос поклав руку нареченому на плече:
– Ми з тобою обидва майже нічого не маємо. У моєму домі зі скарбів – сестричка та
отара овець. Все це тепер твоє. Прошу лиш про одне: дозволь мені називати тебе своїм братом.
Наречений знітивсята почав сором’язливо потирати свої руки. Мелос залився дзвінким сміхом, а тоді, попрощавшись з усіма селянами, вийшов зі святкового дому, зазирнув до овечого сараю, і там же й заснув, наче вбитий.
Прокинувся Мелос рано-рано наступного дня, коли слабкі сонячні промені ще ледве торкнулися землі. Мелос злякано підскочив: «А, хай йому!.. Чи не проспав? Ні, ні, ще є час…Ще все добре…Якщо зараз відправлюсь у дорогу, до призначеного часу встигну. Сьогодні я маю показати тому королеві, що є правда у людських душах! А тоді – нехай хрест, нехай розп’яття, я сміючись зустріну свою смерть».
Почав Мелос потихеньку збиратися в дорогу. От і дощик наче вже ледве-ледве мрячив.
Закінчивши приготування, Мелос взяв себе в руки і з готовністю стрілою вилетів з дому, розриваючи пелену дощу.
«Сьогодні ввечері мене буде вбито. Я біжу назустріч власному скону. Я біжу, аби врятувати найдорожчого друга. Я біжу, щоб тиранові злі заміри зруйнувати. Я повинен бігти. А тоді – померти. Поки молодий, я маю відстояти свою честь. Прощавай, рідний дім!»
Тяжко було Мелосові. Кілька разів він майже зупинявся, але, лаючи себе вголос, продовжував бігти далі: «Вперед, вперед!» Коли рідне селище лишилося позаду, Мелос біг рівнинами та пересікав ліси, аж поки не дістався сусіднього села. На той час зовсім перестав накрапати дощ, високо на небо видерлося пекуче сонце, задуха й спека огорнули все довкола. Мелос змахнув піт з лоба. «Сюди дібрався – вже добре, вже й не так болить від думок про дім. Гарним подружжям будуть сестра з її коханим. Тепер вже ніщо не тривожить моє серце. Лишилося тільки добігти прямо до королівського палацу. Не треба занадто поспішати», – заспокоював себе Мелос.
Сповільнившись трохи, з колишньою безтурботністю завів Мелос свою улюблену пісеньку. По кроку та й по кроку, два рі подолав, три рі, а скоро й половину свого шляху пройшов він. І от саме на половині раптово зупинився: постала перед ним жахлива перешкода.
Дивиться – ріка попереду, що з гір стікає у долину, а витоки її від учорашньої зливи розпухли й розлилися, затоплюючи все на своєму шляху; брудний потік з гуркотом й ревінням несеться в низовину, трощачи й ламаючи дерев’яний міст; бурхлива течія зриває балки з моста та несе геть, стираючи дерево в пил.
Мелос закляк, не в змозі зрушити з місця. З надією озираючись навколо, він спробував гукнути когось з іншого берега, але у диких хвилях не було видно й тіні пришвартованого човна, а про перевізника й говорити годі. А потік все розростався й наповнювався, перетворюючи ріку на море.
Впавши на коліна на березі, мужній Мелос розридався, не в силах стримати відчай, та здійняв руки до неба, молячи Зевса змилуватися над ним: «О Зевсе, заспокій цей бурхливий потік, вгамуй ревіння! Піщинка за піщинкою витікає з моїх рук дорогоцінний час. Скоро сонце буде зовсім високо…Якщо не дійду до палацу, поки ще не затонуло воно у цих хвилях, мій милий друг загине через мене!..»
Але каламутний потік, наче знущаючись й регочучи з Мелоса, все продовжував божевільні свої кружляння. Хвиля пожирала хвилю, поглинаючи все на своєму шляху, збиваючи піну на воді – а час все невпинно й невблаганно йшов.
Раптом Мелоса знову переповнила рішучість: нічого не лишається, крім як вступити у воду й дістатися протилежного берега. «О боги, допоможіть не загубитися у цих жорстоких хвилях! Я покажу цьому брудному потоку величну силу правди й любові!»
Кинувшись у воду, почав Мелос відважну битву з хвилями, що подібно чотирьом сотням велетенських змій звивалися навколо нього. З усією силою, що жила у ньому, Мелос витягав себе з цупких лап водоверті, вперто штовхаючи тіло вперед крізь бурю хвиль. Нарешті! – зглянулися боги, узрівши бідолашне смертне дитя, що наосліп борсалося у буремних водах: чудом ухопився Мелос за гілку дерева, що росло на іншому березі. Нечасто трапляються такі дива!
Наче кінь, стряхнув з себе Мелос воду й одразу ж узявся бігти далі. Не можна було зупинятись ані на мить.
Сонце вже схилилося до заходу. Хапаючи ротом повітря, Мелос видерся стрімкими схилами нагору перевалу. Не встиг він перевести подих, як раптом перед ним наче з-під землі виріс загін придорожніх бандитів.
– Ану стій!
– Чого вам треба? Я маю бути у королівському палаці до того, як сяде сонце. Пропустіть мене!
– Хо-хо, хлопче, не так швидко! Давай сюди весь свій мотлох!
– У мене, крім мого життя, більше нічого немає…І навіть це єдине життя я повинен віддати государеві.
– Ну, тоді ми хочемо твоє життя.
– То що ж виходить, ви влаштували тут засідку на мене за наказом короля?
Не вимовивши ні слова більше, всі розбійники посхоплювали свої кийки й почали сунути на Мелоса. А той, ухиляючись від удару, спритно, наче пташка, вистрибнув на одного з нападників і вихопив палицю з його рук.
– Наче ножем по серцю мені ця жорстокість, але я мушу в ім’я справедливості! – і з майже звіриною силою узявся Мелос розмахувати кийком, збивши з ніг трьох розбійників одним ударом. Поки інші відступали, не вірячи своїм очам, Мелос вирішив не чекати відповіді й дав драла вниз по схилу гори.
На одному подисі пролетів він увесь шлях вниз. Але сила людська не безмежна – швидко втомився Мелос, і сонце все нещадно палило бідоласі в обличчя, неначе хотіло спепелити його. Слабкість отруювала Мелосове тіло… «Ні, тільки не тут, тільки не зараз!..» – дарма намагався він штовхати себе вперед. Ледве-ледве ворушачи ногами, зробив він два кроки, три – і впав на коліна, геть безсилий, більше не в змозі піднятись.
Звів Мелос повні сліз очі до неба й розридався. «Боги, о боги, подолав Мелос дикий потік, переміг трьох розбійників, біг швидше вітру й дійшов аж сюди…Сміливий Мелосе, який же це мізерний кінець – вмерти на цьому самому місці від утоми!.. А твій любий друг, що вірив у тебе весь цей час, все ж загине…О, Мелосе, немає у світі нікого більш нечесного за тебе! Ти саме такий, яким тебе вважає король – порожнє місце!» – але як би не лаяв себе Мелос, сил у тілі більше не було, і навіть повзти, наче гусінь, він вже не міг.
Так і лежав він горілиць серед трав на узбіччі. Скувала втома Мелосове тіло й дух його послабила. «Вже все одно, що буде» – прокралася ця недостойна сміливої людини думка у глибини Мелосового серця.
«Я робив усе можливе до цього моменту. В мене й думки не було порушувати клятву, що я дав. Не дадуть мені боги збрехати: я з себе вичавив усе, що міг. Я біг, аж поки мої ноги не підкосила смертельна втома. Я – не брехун і не зрадник. Ах, якби я тільки міг, то власні груди би розірвав, дістав би теє серце, червоне, як кіновар, і показав би усім!.. Показав би ту гарячу кров з любові й віри, що її качає моє серце!.. Але у такий важливий час моя сила вичерпалася, а дух мій заслаб. О моя нещаслива доле! Я гідний тільки презирства. І над сім’єю моєю стануть насміхатись…Я зрадив власного друга! Отак зупинитися тут – все одно, що не робити нічого з самісінького початку. Однаково вже мені, все однаково…Така, видно, моя доля. Селінунте, брате! Якщо можеш – пробач…Ти ніколи не переставав вірити у мене. І я ніколи не брехав тобі. Ми з тобою були найкращими друзями. Жодного разу чорна хмара отруйного сумніву не лягала тяжким каменем на наші з тобою душі. І навіть зараз ти зі спокійним серцем чекаєш на мене. Ти все ще чекаєш! Я такий вдячний тобі, Селінунте, за твою безмежну довіру. Серце рветься від цих думок! Ця довіра між двома друзями – найцінніший скарб у цілому Всесвіті, гідний того, аби ним пишатися. Я біг, Селінунте! Не було в мене наміру обманювати тебе. Повір мені, молю! Я так спішив до тебе, я біг, що було сил! Я подолав дикі бурхливі води. Був оточений розбійниками, але вправно вирвався з їхньої пастки, пролетів гірський перевал, наче стріла. Я все це витримав.
Але ні, не бентеж своє серце надією. Краще буде тобі забути мене. Я – мізерний, нічого не вартий невдаха. Смійся наді мною! Сам король нашептав мені: «Запізнися, слимаче». Я присягнувся, що якщо не прибуду вчасно, він може забрати твоє життя замість мого. Я ненавидів ту брудну гру, яку затівав цей тиран. Проте зараз…зараз виявилося, що я саме такий, яким він мене називав. Я не встигну. А король, регочучи, просто спокійно відпустить мене. І буде така доля гірше смерті: я навіки залишуся зрадником, найбезчеснішою людиною, що ходить по землі. Селінунте! І я також помру. Дозволь піти разом з тобою! Я знаю точно, що ти й тільки ти віриш мені. Що ж це, чи я не самозакоханий часом? Боги, як мені винести пекло життя такого грішника, як я? У селищі моєму – мій дім, мої отари. Сестриця з чоловіком ніколи не виженуть мене з дому! Ніщо для мене вже не має значення: правда, любов, віра…Я дозволив убити людину, а сам живу. Хіба не так влаштований людський світ? Як же це безглуздо! Я – зрадник, вартий лиш відрази. Віддаю себе на милість правосуддя! Ох!..» – і втратив Мелос свідомість, розпластавшись на траві.
Але невдовзі привів його до тями звук: то було ніжне дзюрчання води у струмку. Насилу піднявши голову, Мелос глибоко вдихнув і прислухався; джерельце, здається, дуже близько!
Повільно звівшись на ноги, побачив Мелос, як з тріщини у камені тоненьким струмком вільно текла криштальна вода, виблискуючи у променях сонця. Наче зачарований цим джерелом, припав Мелос до води. Набираючи повні долоні живильної вологи, довго пив він. І от, з полегшенням зітхнувши, раптом відчув він себе так, наче щойно прокинувся з глибокого сну.
«Я можу йти. Я піду далі», – разом зі втомою пішов геть і відчай, а замість них народилася нова надія. Надія все ж виконати свій обов’язок. Надія пожертвувати своє тіло, але захистити честь.
Вечірнє сонце торкалося своїм вогняно-червоним промінням листя й гілок дерев, і здавалося, наче все довкола палає. «Ще є час до того, як сонце остаточно сховається за небокрай. Є людина, що чекає на мене. Людина, що без тіні сумніву тихо й упевнено чекає на мене. У мене вірять. Моє життя не варте нічого. Але зараз не час шкодувати про смерть. Я маю віддячити за безцінний дар довіри. Зараз це – єдине, що має значення. Біжи, Мелосе!
Він вірить мені. Він вірить мені. Цей злий шепіт, навіяний мені якимось темним чаклунством, що я чув до цього – не більш, ніж дурний сон. Лише поганий сон. Забудь його! Коли у тілі не лишається сил, які тільки нісенітниці не лізуть у голову. Мелосе, тобі не потрібно відчувати сором. Ти – хоробра людина! Хіба ти не звівся на ноги знову, хіба не зміг бігти далі? Так, хвала богам! Я зможу зустріти свій скон з честю. Ох, як швидко сідає сонце, як стрімко летить униз палаючий диск…Затримай його, Зевсе! Я народився чесним чоловіком, тож дозволь мені таким і вмерти!»
Мелос нісся вперед, наче чорний вітер, збиваючи всіх, хто йшов тією ж дорогою. Пробиваючись крізь бенкетуючих у полі, що проводжали його здивованими поглядами, він біг далі; збивав собак, перестрибував струмки, біжучи у десять разів швидше за згасаюче сонце. Розминувшись з купкою подорожніх, почув він недобре:
– Скоро цього чоловіка поведуть на розп’яття…
«Цей чоловік, заради цього чоловіка я й біжу, що є сил! Я не можу дозволити йому померти! Швидше, Мелосе, швидше! Запізнитися не можна! Саме зараз час показати силу любові та правди!»
Вже не було різниці, який вигляд він матиме; Мелос скинув з себе майже весь одяг. Він ледве дихав, а з його рота бризкала кров. Але – дивіться! – у далині видко стіни Сиракуз. Каміння на стінах виблискувало під променями сонця, що заходило.
– О-о, пане Мелосе! – стогнучий голос принесло до вух Мелоса разом з вітром.
– Хто це? – спитав Мелос, продовжуючи бігти.
– Мене звати Філострат, я – учень вашого друга, пана Селінунта, – кричав молодий каменяр, біжучи за Мелосом. – Вже занадто пізно! Нічого не зробити! Прошу, не біжіть! Ви вже не зможете його врятувати!
– Ні, сонце ще не сіло!
– Вже зараз його ведуть на плаху. О, ви запізнились! Як боляче мені це говорити…Ох, якби, якби хоч трохи швидше, зовсім трохи!..
– Ні, ні, ще є час, ще не сіло сонце! – серце Мелоса закипало у грудях, неначе готове розірватися у будь-який момент. Його очі були прикуті до великого червоного сонця, що невблаганно хилилося до заходу. Лишалося тільки бігти.
– Прошу, зупиніться! Вже нема чого бігти! Врятуйте хоча б себе! Він вірив у вас! Навіть коли його тягнули на страту, він був зовсім спокійний…І коли король сміявся з нього, він не переставав повторювати одне: «Мелос зможе». Його віру було не похитнути!
– Саме тому я й біжу. Біжу, бо в мене вірять. Встигну чи ні – не в цьому біда. Людське життя – теж не головне зараз. Я біжу через іншу, більш страшну річ…Біжи за мною, Філострате!
– Ох, чи не божевілля жене вас уперед, пане?.. Тоді добре. Біжіть! Може бути, є у вас ще час. Біжіть!
Ніщо не могло зупинити Мелоса. Ще не сіло сонце. Зібравши докупи останні свої сили, він біг. Його думки були порожні. У голові нічого не було. Він біг, а вела його сила, непідвладна здоровому глузду. Сонце, дрижачи, хилилося до горизонту, і в ту саму мить, коли останні промені його розтанули на небосхилі, Мелос увірвався до місця страти. Він встиг!
«Зупиніться! Не вбивайте цього чоловіка! Мелос повернувся! Повернувся, як і обіцяв!» – Мелос хотів крикнути це всьому натовпові так голосно, як тільки міг, але його захрипле горло буле сухе, наче пустеля, і люди не звернули жодної уваги на його тихий хрип. Хрест вже було встановлено високо-високо на пласі, а ув’язненого Селінунта поступово на ньому закріплювали. Дивлячись на це, Мелос, пробираючись крізь натовп, наче через той бурхливий потік, з останніх сил закричав своїм захриплим голосом, видираючись на плаху:
– Стій, кате! Вбити мають мене, Мелоса! Його тримали заручником через мене!
Мелос обхопив обидві ноги свого друга руками, припадаючи до них всім тілом. Натовп гудів. Молодець, молодець, Мелосе! Сотні голосів в унісон просили помилувати його. Селінунта було спущено з хреста.
– Селінунте!.. – Мелос говорив зі сльозами на очах. – Вдар мене! Вдар з усією силою! Один раз у дорозі я забувся у жахливому сні…Якщо ти не вдариш мене, я не матиму права навіть обійняти тебе. Бий!
З таким виглядом, наче він знав, що так буде, Селінунт кивнув і дав Мелосові дзвінкого ляпаса по правій щоці. Зробивши так, він м’яко посміхнувся:
– Мелосе, вдар і ти мене. Вдар так само сильно й голосно. За ці три дні я засумнівався у тобі лише один-єдиний раз. Вперше зі свого народження я засумнівався у тобі. Якщо не вдариш ти мене, не зможу я взяти тебе у свої обійми.
Гучним був і Мелосів ляпас.
– Дякую, мій друже, – сказали двоє в один голос, а тоді міцно обнялися, плачучи від щастя.
І з натовпу почулося схлипування. Ззаду натовпу тиран Діоніс увесь цей час уважно спостерігав за друзями, і зараз, нарешті, мовчки наблизився до них. Розчервонівшись, так сказав король:
– Справдилися ваші надії. Ви розтопили моє серце. Правда й чесність – не порожні слова, не нісенітниця. Чи не дозволите ви й мені стати вашим другом? Це моє прохання – будь ласка, дозвольте бути разом з вами!
Прокотилися натовпом радісні голоси:
– Слава! Слава королю!
Маленька дівчинка дала Мелосові багряну мантію. Мелос знітився, а його гарний друг, все зрозумівши, сказав:
– Мелосе, та ти ж майже голий! Скоріше надягни цю мантію. Це миле дитя не може винести думки, що твою голизну видно всім!
Обличчя нашого сміливця умить розчервонілося. Мелос не знався від люті. Він остаточно вирішив, що короля-тирана, надзвичайно винахідливого у своїй жорстокості, конче необхідно звергнути.
Мелос не розумівся на хитросплетіннях політичного павутиння. Він був звичайним пастухом з невеликого селища і жив, граючи на своїй сопілці та проводячи весь час з вівцями. Але незвичайною була його виняткова чутливість до всякого зла у світі.
Того дня, як тільки сонце розквітло на вранішньому небі, Мелос покинув своє селище. Горами й долинами пройшов він десять рі, діставшись врешті-решт Сиракуз.
Не було в нього ні батька, ні матері. Не було дружини. Була тільки тиха, сором’язлива молодша сестричка, шістнадцяти років віком, з якою вони й жили удвох. І от почала та сестриця бачитися з одним чесним чоловіком зі свого селища, а з часом стала називатися його нареченою. Скоро мало відбутися весілля. Тому Мелос і пройшов увесь цей шлях до міста: придбати гарне вбрання сестрі та наїдок різноманітних до весільного столу для гостей.
Мав Мелос у Сиракузах давнього друга, каменяра Селінунта. Зібрався Мелос відвідати його, закінчивши справи у місті. Хіба не зігріває серце зустріч з другом, якого давно не бачив?
Йдучи вулицями Сиракуз, подумав Мелос, що щось не так з цим містом; жодного звуку не чутно. І хоча сонце вже сховалося за горизонт, а сутінки накрили вулиці, як це буває кожного дня, навколо не було ані душі не через ніч, що наближалася. Це схвилювало зазвичай безтурботного Мелоса. Побачивши кілька молодих містян, Мелос підбіг до них і почав розпитувати: «Що сталося з вашим містом? Два роки тому я був тут, і тоді навіть вночі Сиракузи були повні життя, довкола всі співали пісні». Але перехожі не відповіли ані словечка, боязко втягнувши шиї у плечі.
Побродивши ще якийсь час містом, Мелос натрапив на старого діда, і цього разу був більш наполегливим зі своїм питанням. Старий не відповів. Тоді Мелос схопив його за плечі обома руками й тряхонув, повторивши питання ще раз. Лише тоді дідок заговорив – шепотом, постійно озираючись по сторонах:
– Король вбиває людей…
– Чому він їх убиває?
– Кажуть, темна в нього душа, і немає у світі нікого з душею ще чорнішою…
– І багато кого він убив?
– Так, так: спершу чоловіка власної молодшої сестри, потім свого ж спадкоємця, а тоді саму сестру, а після сестри – її дитя, і королеву він убив, і навіть свого вірного васала, мудрого Алекіса…
– Оце так…Чи не збожеволів наш государ?
– О ні, то не божевілля. Не має король довіри до жодної людської істоти. От і почав останнім часом ставити під сумнів відданість усіх своїх підданих, а багатії за його наказом одного за одним схоплюють всіх, хто потрапив до короля в немилість. Тих же, хто противиться наказам, страчують, розіп’явши на хресті. Тільки сьогодні вже шістьох убили…
Почувши це, ще дужче розгнівався Мелос.
– Мерзенний хробак він, а не король! Нема йому місця серед живих.
Мелос був простим хлопцем. З усім придбаним за спиною, повільно почалапав він до королівського палацу, а як тільки зайшов, був схоплений вартовими. А скільки було галасу, коли під час обшуку у його прихованій кишені знайшли кинджал!..
Мелоса одразу ж відтягли до короля.
– І що ти збирався зробити цим крихітним ножем? Кажи! – питання Діоніса-тирана прозвучало тихо, але з вражаючою гідністю. Обличчя короля було геть блідим, а зморшки на лобі настільки глибокими, наче хтось вирізав їх на шкірі.
– Вирвати місто з рук тирана, – відповів Мелос без тіні страху.
– Хто, ти? – король зверхньо усміхнувся. – Нічого ти не зможеш вкоїти. Тобі не зрозуміти моєї самотності.
– Мовчіть! – відрізав Мелос, закипаючи від гніву. – Мати сумнів у людській душі – то є найсоромніший гріх з усіх. Ви, королю, сумніваєтеся навіть у вірності власного народу.
– Такі, як ти, навчили мене, що сумнів – найправильніша річ у ставленні до людей. Людська душа мінлива й підступна. Весь рід людський – суть величезна купа егоїстичних бажань. Нізащо більше вам, зрадникам, не довірюсь, – тиран заспокоївся та зітхнув. – Все, чого я хочу – це миру.
– Миру? Для чого? Щоб всидіти на своєму нагрітому місці? – цього разу Мелос глузливо всміхнувся. – Отакий ваш мир, з убивствами невинних людей?
– Замовкни, безрідний слимаче! – гаркнув король, піднявши голову. – Слова твої чисті та прекрасні, але то лише слова. Я таких, як ти, наскрізь бачу. І коли ти стікатимеш кров’ю на хресті, я твоїх слізних вибачень навіть слухати не стану.
– Ох, яка мудрість живе у нашому владареві! Недивно, що він настільки закоханий у самого себе. Я повністю готовий зустріти свою смерть і не збираюся вимолювати помилування. Але, – запнувшись на секунду, Мелос поглянув на свої ноги, – але я хочу просити про єдину милість: подаруйте мені перед стратою всього три дні часу. Я хочу видати свою єдину молодшу сестричку заміж, щоб у її будинку був голова сім’ї. За ці три дні я подбаю про весілля у своєму селищі та повернуся сюди. Клянуся.
– Який же ти дурень, – з горла короля вирвався тихий захриплий смішечок. – Так безсоромно брешеш! Пташка, випущена з клітки, повернеться назад? Та невже?
– Саме так. Повернеться, – впевнено випалив Мелос. – Я – людина слова. Відпустіть мене лише на три дні. Сестричка чекає на моє повернення. Якщо не вірите мені так, добре: у цьому місті живе каменяр на ім’я Селінунт. Ми з ним наче брати рідні. Візьміть його у заручники. Якщо я втечу, якщо до заходу сонця третього дня не повернуся, вбийте мого друга, задушіть його. Прошу вас про це, та вклоняюся низенько.
Почувши це, король скривив свої вуста у жорстокій усмішці. «Ну й нахаба! І так зрозуміло, що він не повернеться. Однак, буде цікаво зробити вигляд, що його слова були достатньо переконливими, та відпустити його…З якою насолодою я покінчу з тим бідолахою, що його цей бовдур власноруч зробив жертвою! Зроблю вигляд, що так і не зміг через нього довіритися людям, і з сумним обличчям приб’ю його дружка до хреста! Ох і покажу я всім цим «правдолюбам»!»
– Я почув твоє прохання. Приведіть того каменяра! А ти – повернися до того, як сяде сонце третього дня. Якщо спізнишся, я вб’ю твого друга не вагаючись. Хоча знаєш…Для тебе ж буде краще, якщо ти не прийдеш вчасно, адже тоді всі твої злочини будуть прощені, а ти сам будеш відпущений на волю.
– Що…що ви таке кажете?
– Ха-ха-ха! Якщо тобі твоє життя дороге, не спіши. Я все про тебе знаю.
Розриваючись від обурення, Мелос лише гучно тупнув ногою, не в змозі вимовити ані слова.
Селінунт з’явився у королівському палаці вже глибоко вночі. Давні друзі нарешті зустрілися після двох років розлуки, поставши перед лицем тирана Діоніса. Все розповів Мелос своєму вірному другові, а той, лише мовчазливо кивнувши, тихо обійняв любого товариша. Цього було достатньо: вони розуміли один одного без зайвих слів.
Селінунта зв’язали та забрали до темниці, а Мелос одразу ж покинув палац. Темне червневе небо було всипане сяючими золотими самородками зірок.
Тієї ночі Мелос, ні на мить не зімкнувши очей, поспішав що є сил дорогою у десять рі назад до свого селища. Прибув він опівдні наступного дня, коли сонце стояло високо-високо у небі, а селяни вже повиходили у поля, приступивши до нелегкої своєї праці. І шістнадцятирічна Мелосова сестра у цей день випасала отару овечок, замінивши старшого брата. Яким же було її здивування, коли вона побачила стомлену фігуру Мелоса, що повільно чвалав у напрямку селища! Схвильована, вона закидала брата ледь не сотнею питань.
– Все добре, все гаразд, – Мелос через силу вичавив з себе посмішку. – В мене ще лишилися невирішені справи у місті. Скоро треба повертатися. Не можна затягувати з твоїм весіллям – воно відбудеться завтра! Чим швидше, тим краще.
Щічки сестри вкрив ніжний рум’янець.
– Ти рада? Я тобі привіз чудове вбрання, щоб ти була ще красивішою! Ну що ж, тепер біжи, сповісти всіх наших сусідів – моя мила сестриця завтра виходить заміж.
Як сестра пішла, Мелос, похитуючись, попрямував до свого дому. Довго порався він, прикрашаючи вівтарі, де славили богів, та вкриваючи святковий стіл їством усіляким, а тоді впав на підлогу та й заснув мертвим сном, – так його підкосила втома.
Відкрив свої очі від глибокого сну Мелос аж уночі. Вставши, зразу ж пішов до будинку сестриного нареченого просити весілля влаштувати наступного дня, бо має він ще незакінчені справи владнати. Здивувався наречений, та й мовить Мелосові: «Але ж так не можна, але ж ми й приготуватися до пуття не встигнемо! Давай хоча б почекаємо, поки виноград достигне!»
Звісно, Мелос наполягав на своєму. «Немає в мене часу чекати, зятю, дозволь завтра весілля влаштувати, молю тебе!» – так просив нареченого знову і знову.
Впертим був обранець сестрин. Все ніяк не піддавався, не погоджувався на Мелосові вмовляння. Цілісіньку ніч вони сперечалися, і от нарешті зм’якшив Мелос серце парубка – той погодився.
Весілля почалося опівдні. Як закінчили молодята виголошувати свої шлюбні клятви богам, застелили небо чорні хмари, і швидко дощ з дрібної мрячки перетворився на справжню зливу. Щось недобре відчули селяни, що сиділи довгими рядами на лавах біля столів, але потихеньку розвиднялося у їхніх серцях, і всі вони, не звертаючи жодної уваги на задуху маленького будинку, завзято узялися співати веселих пісень та плескати в долоні. І сам Мелос разом з ними, сяючи від радості, на якийсь час забув і короля, і свою обіцянку до нього.
Як стемнішало надворі, свято розлилося диким танком щастя, а люди вже зовсім позабували про проливний дощ. Подумалося Мелосу, що він хотів би, аби ця світла година ніколи не кінчалася. Хотів він усе своє життя провести з цими чудовими людьми, але навіть його тіло вже йому не належало. На жаль! Момент щастя не може тривати вічність. Караючись страшенно, вирішив Мелос покидати вже рідне селище. До заходу сонця наступного дня ще було вдосталь часу. «Дозволю собі годинку передрімати, а тоді одразу до міста, – так подумав. – До того часу і дощ, може, закінчиться».
Все відтягував годину розлуки Мелос; хотілося йому ще хоч трошечки побути вдома. Як же шкода таких, як нещасний Мелос!
Тієї ж ночі підійшов Мелос до сп’янілої від щастя сестри:
– Вітаю тебе, мила моя. Я зовсім із сил вибився, тому з твого дозволу відійду урвати собі хоча б годинку сну. Як тільки прокинуся, треба буде мені спішити до міста, там на мене чекає справа надзвичайної важливості. І хоча мене вже не буде, тепер у тебе є достойний чоловік, тому одна ти не залишишся. Твій брат найбільш за все на цій землі ненавидить тих, хто в людську чесність не вірить, і тих, хто сам не чесний. Ти й сама це знаєш. Тож і ви з чоловіком нічого не приховуйте один від одного, не тримайте таємниць. Це я й хотів тобі сказати. Мабуть, занадто гордий в тебе брат…Але й ти не забувай берегти власну гордість.
Сестра замріяно кивнула, наче уві сні. Мелос поклав руку нареченому на плече:
– Ми з тобою обидва майже нічого не маємо. У моєму домі зі скарбів – сестричка та
отара овець. Все це тепер твоє. Прошу лиш про одне: дозволь мені називати тебе своїм братом.
Наречений знітивсята почав сором’язливо потирати свої руки. Мелос залився дзвінким сміхом, а тоді, попрощавшись з усіма селянами, вийшов зі святкового дому, зазирнув до овечого сараю, і там же й заснув, наче вбитий.
Прокинувся Мелос рано-рано наступного дня, коли слабкі сонячні промені ще ледве торкнулися землі. Мелос злякано підскочив: «А, хай йому!.. Чи не проспав? Ні, ні, ще є час…Ще все добре…Якщо зараз відправлюсь у дорогу, до призначеного часу встигну. Сьогодні я маю показати тому королеві, що є правда у людських душах! А тоді – нехай хрест, нехай розп’яття, я сміючись зустріну свою смерть».
Почав Мелос потихеньку збиратися в дорогу. От і дощик наче вже ледве-ледве мрячив.
Закінчивши приготування, Мелос взяв себе в руки і з готовністю стрілою вилетів з дому, розриваючи пелену дощу.
«Сьогодні ввечері мене буде вбито. Я біжу назустріч власному скону. Я біжу, аби врятувати найдорожчого друга. Я біжу, щоб тиранові злі заміри зруйнувати. Я повинен бігти. А тоді – померти. Поки молодий, я маю відстояти свою честь. Прощавай, рідний дім!»
Тяжко було Мелосові. Кілька разів він майже зупинявся, але, лаючи себе вголос, продовжував бігти далі: «Вперед, вперед!» Коли рідне селище лишилося позаду, Мелос біг рівнинами та пересікав ліси, аж поки не дістався сусіднього села. На той час зовсім перестав накрапати дощ, високо на небо видерлося пекуче сонце, задуха й спека огорнули все довкола. Мелос змахнув піт з лоба. «Сюди дібрався – вже добре, вже й не так болить від думок про дім. Гарним подружжям будуть сестра з її коханим. Тепер вже ніщо не тривожить моє серце. Лишилося тільки добігти прямо до королівського палацу. Не треба занадто поспішати», – заспокоював себе Мелос.
Сповільнившись трохи, з колишньою безтурботністю завів Мелос свою улюблену пісеньку. По кроку та й по кроку, два рі подолав, три рі, а скоро й половину свого шляху пройшов він. І от саме на половині раптово зупинився: постала перед ним жахлива перешкода.
Дивиться – ріка попереду, що з гір стікає у долину, а витоки її від учорашньої зливи розпухли й розлилися, затоплюючи все на своєму шляху; брудний потік з гуркотом й ревінням несеться в низовину, трощачи й ламаючи дерев’яний міст; бурхлива течія зриває балки з моста та несе геть, стираючи дерево в пил.
Мелос закляк, не в змозі зрушити з місця. З надією озираючись навколо, він спробував гукнути когось з іншого берега, але у диких хвилях не було видно й тіні пришвартованого човна, а про перевізника й говорити годі. А потік все розростався й наповнювався, перетворюючи ріку на море.
Впавши на коліна на березі, мужній Мелос розридався, не в силах стримати відчай, та здійняв руки до неба, молячи Зевса змилуватися над ним: «О Зевсе, заспокій цей бурхливий потік, вгамуй ревіння! Піщинка за піщинкою витікає з моїх рук дорогоцінний час. Скоро сонце буде зовсім високо…Якщо не дійду до палацу, поки ще не затонуло воно у цих хвилях, мій милий друг загине через мене!..»
Але каламутний потік, наче знущаючись й регочучи з Мелоса, все продовжував божевільні свої кружляння. Хвиля пожирала хвилю, поглинаючи все на своєму шляху, збиваючи піну на воді – а час все невпинно й невблаганно йшов.
Раптом Мелоса знову переповнила рішучість: нічого не лишається, крім як вступити у воду й дістатися протилежного берега. «О боги, допоможіть не загубитися у цих жорстоких хвилях! Я покажу цьому брудному потоку величну силу правди й любові!»
Кинувшись у воду, почав Мелос відважну битву з хвилями, що подібно чотирьом сотням велетенських змій звивалися навколо нього. З усією силою, що жила у ньому, Мелос витягав себе з цупких лап водоверті, вперто штовхаючи тіло вперед крізь бурю хвиль. Нарешті! – зглянулися боги, узрівши бідолашне смертне дитя, що наосліп борсалося у буремних водах: чудом ухопився Мелос за гілку дерева, що росло на іншому березі. Нечасто трапляються такі дива!
Наче кінь, стряхнув з себе Мелос воду й одразу ж узявся бігти далі. Не можна було зупинятись ані на мить.
Сонце вже схилилося до заходу. Хапаючи ротом повітря, Мелос видерся стрімкими схилами нагору перевалу. Не встиг він перевести подих, як раптом перед ним наче з-під землі виріс загін придорожніх бандитів.
– Ану стій!
– Чого вам треба? Я маю бути у королівському палаці до того, як сяде сонце. Пропустіть мене!
– Хо-хо, хлопче, не так швидко! Давай сюди весь свій мотлох!
– У мене, крім мого життя, більше нічого немає…І навіть це єдине життя я повинен віддати государеві.
– Ну, тоді ми хочемо твоє життя.
– То що ж виходить, ви влаштували тут засідку на мене за наказом короля?
Не вимовивши ні слова більше, всі розбійники посхоплювали свої кийки й почали сунути на Мелоса. А той, ухиляючись від удару, спритно, наче пташка, вистрибнув на одного з нападників і вихопив палицю з його рук.
– Наче ножем по серцю мені ця жорстокість, але я мушу в ім’я справедливості! – і з майже звіриною силою узявся Мелос розмахувати кийком, збивши з ніг трьох розбійників одним ударом. Поки інші відступали, не вірячи своїм очам, Мелос вирішив не чекати відповіді й дав драла вниз по схилу гори.
На одному подисі пролетів він увесь шлях вниз. Але сила людська не безмежна – швидко втомився Мелос, і сонце все нещадно палило бідоласі в обличчя, неначе хотіло спепелити його. Слабкість отруювала Мелосове тіло… «Ні, тільки не тут, тільки не зараз!..» – дарма намагався він штовхати себе вперед. Ледве-ледве ворушачи ногами, зробив він два кроки, три – і впав на коліна, геть безсилий, більше не в змозі піднятись.
Звів Мелос повні сліз очі до неба й розридався. «Боги, о боги, подолав Мелос дикий потік, переміг трьох розбійників, біг швидше вітру й дійшов аж сюди…Сміливий Мелосе, який же це мізерний кінець – вмерти на цьому самому місці від утоми!.. А твій любий друг, що вірив у тебе весь цей час, все ж загине…О, Мелосе, немає у світі нікого більш нечесного за тебе! Ти саме такий, яким тебе вважає король – порожнє місце!» – але як би не лаяв себе Мелос, сил у тілі більше не було, і навіть повзти, наче гусінь, він вже не міг.
Так і лежав він горілиць серед трав на узбіччі. Скувала втома Мелосове тіло й дух його послабила. «Вже все одно, що буде» – прокралася ця недостойна сміливої людини думка у глибини Мелосового серця.
«Я робив усе можливе до цього моменту. В мене й думки не було порушувати клятву, що я дав. Не дадуть мені боги збрехати: я з себе вичавив усе, що міг. Я біг, аж поки мої ноги не підкосила смертельна втома. Я – не брехун і не зрадник. Ах, якби я тільки міг, то власні груди би розірвав, дістав би теє серце, червоне, як кіновар, і показав би усім!.. Показав би ту гарячу кров з любові й віри, що її качає моє серце!.. Але у такий важливий час моя сила вичерпалася, а дух мій заслаб. О моя нещаслива доле! Я гідний тільки презирства. І над сім’єю моєю стануть насміхатись…Я зрадив власного друга! Отак зупинитися тут – все одно, що не робити нічого з самісінького початку. Однаково вже мені, все однаково…Така, видно, моя доля. Селінунте, брате! Якщо можеш – пробач…Ти ніколи не переставав вірити у мене. І я ніколи не брехав тобі. Ми з тобою були найкращими друзями. Жодного разу чорна хмара отруйного сумніву не лягала тяжким каменем на наші з тобою душі. І навіть зараз ти зі спокійним серцем чекаєш на мене. Ти все ще чекаєш! Я такий вдячний тобі, Селінунте, за твою безмежну довіру. Серце рветься від цих думок! Ця довіра між двома друзями – найцінніший скарб у цілому Всесвіті, гідний того, аби ним пишатися. Я біг, Селінунте! Не було в мене наміру обманювати тебе. Повір мені, молю! Я так спішив до тебе, я біг, що було сил! Я подолав дикі бурхливі води. Був оточений розбійниками, але вправно вирвався з їхньої пастки, пролетів гірський перевал, наче стріла. Я все це витримав.
Але ні, не бентеж своє серце надією. Краще буде тобі забути мене. Я – мізерний, нічого не вартий невдаха. Смійся наді мною! Сам король нашептав мені: «Запізнися, слимаче». Я присягнувся, що якщо не прибуду вчасно, він може забрати твоє життя замість мого. Я ненавидів ту брудну гру, яку затівав цей тиран. Проте зараз…зараз виявилося, що я саме такий, яким він мене називав. Я не встигну. А король, регочучи, просто спокійно відпустить мене. І буде така доля гірше смерті: я навіки залишуся зрадником, найбезчеснішою людиною, що ходить по землі. Селінунте! І я також помру. Дозволь піти разом з тобою! Я знаю точно, що ти й тільки ти віриш мені. Що ж це, чи я не самозакоханий часом? Боги, як мені винести пекло життя такого грішника, як я? У селищі моєму – мій дім, мої отари. Сестриця з чоловіком ніколи не виженуть мене з дому! Ніщо для мене вже не має значення: правда, любов, віра…Я дозволив убити людину, а сам живу. Хіба не так влаштований людський світ? Як же це безглуздо! Я – зрадник, вартий лиш відрази. Віддаю себе на милість правосуддя! Ох!..» – і втратив Мелос свідомість, розпластавшись на траві.
Але невдовзі привів його до тями звук: то було ніжне дзюрчання води у струмку. Насилу піднявши голову, Мелос глибоко вдихнув і прислухався; джерельце, здається, дуже близько!
Повільно звівшись на ноги, побачив Мелос, як з тріщини у камені тоненьким струмком вільно текла криштальна вода, виблискуючи у променях сонця. Наче зачарований цим джерелом, припав Мелос до води. Набираючи повні долоні живильної вологи, довго пив він. І от, з полегшенням зітхнувши, раптом відчув він себе так, наче щойно прокинувся з глибокого сну.
«Я можу йти. Я піду далі», – разом зі втомою пішов геть і відчай, а замість них народилася нова надія. Надія все ж виконати свій обов’язок. Надія пожертвувати своє тіло, але захистити честь.
Вечірнє сонце торкалося своїм вогняно-червоним промінням листя й гілок дерев, і здавалося, наче все довкола палає. «Ще є час до того, як сонце остаточно сховається за небокрай. Є людина, що чекає на мене. Людина, що без тіні сумніву тихо й упевнено чекає на мене. У мене вірять. Моє життя не варте нічого. Але зараз не час шкодувати про смерть. Я маю віддячити за безцінний дар довіри. Зараз це – єдине, що має значення. Біжи, Мелосе!
Він вірить мені. Він вірить мені. Цей злий шепіт, навіяний мені якимось темним чаклунством, що я чув до цього – не більш, ніж дурний сон. Лише поганий сон. Забудь його! Коли у тілі не лишається сил, які тільки нісенітниці не лізуть у голову. Мелосе, тобі не потрібно відчувати сором. Ти – хоробра людина! Хіба ти не звівся на ноги знову, хіба не зміг бігти далі? Так, хвала богам! Я зможу зустріти свій скон з честю. Ох, як швидко сідає сонце, як стрімко летить униз палаючий диск…Затримай його, Зевсе! Я народився чесним чоловіком, тож дозволь мені таким і вмерти!»
Мелос нісся вперед, наче чорний вітер, збиваючи всіх, хто йшов тією ж дорогою. Пробиваючись крізь бенкетуючих у полі, що проводжали його здивованими поглядами, він біг далі; збивав собак, перестрибував струмки, біжучи у десять разів швидше за згасаюче сонце. Розминувшись з купкою подорожніх, почув він недобре:
– Скоро цього чоловіка поведуть на розп’яття…
«Цей чоловік, заради цього чоловіка я й біжу, що є сил! Я не можу дозволити йому померти! Швидше, Мелосе, швидше! Запізнитися не можна! Саме зараз час показати силу любові та правди!»
Вже не було різниці, який вигляд він матиме; Мелос скинув з себе майже весь одяг. Він ледве дихав, а з його рота бризкала кров. Але – дивіться! – у далині видко стіни Сиракуз. Каміння на стінах виблискувало під променями сонця, що заходило.
– О-о, пане Мелосе! – стогнучий голос принесло до вух Мелоса разом з вітром.
– Хто це? – спитав Мелос, продовжуючи бігти.
– Мене звати Філострат, я – учень вашого друга, пана Селінунта, – кричав молодий каменяр, біжучи за Мелосом. – Вже занадто пізно! Нічого не зробити! Прошу, не біжіть! Ви вже не зможете його врятувати!
– Ні, сонце ще не сіло!
– Вже зараз його ведуть на плаху. О, ви запізнились! Як боляче мені це говорити…Ох, якби, якби хоч трохи швидше, зовсім трохи!..
– Ні, ні, ще є час, ще не сіло сонце! – серце Мелоса закипало у грудях, неначе готове розірватися у будь-який момент. Його очі були прикуті до великого червоного сонця, що невблаганно хилилося до заходу. Лишалося тільки бігти.
– Прошу, зупиніться! Вже нема чого бігти! Врятуйте хоча б себе! Він вірив у вас! Навіть коли його тягнули на страту, він був зовсім спокійний…І коли король сміявся з нього, він не переставав повторювати одне: «Мелос зможе». Його віру було не похитнути!
– Саме тому я й біжу. Біжу, бо в мене вірять. Встигну чи ні – не в цьому біда. Людське життя – теж не головне зараз. Я біжу через іншу, більш страшну річ…Біжи за мною, Філострате!
– Ох, чи не божевілля жене вас уперед, пане?.. Тоді добре. Біжіть! Може бути, є у вас ще час. Біжіть!
Ніщо не могло зупинити Мелоса. Ще не сіло сонце. Зібравши докупи останні свої сили, він біг. Його думки були порожні. У голові нічого не було. Він біг, а вела його сила, непідвладна здоровому глузду. Сонце, дрижачи, хилилося до горизонту, і в ту саму мить, коли останні промені його розтанули на небосхилі, Мелос увірвався до місця страти. Він встиг!
«Зупиніться! Не вбивайте цього чоловіка! Мелос повернувся! Повернувся, як і обіцяв!» – Мелос хотів крикнути це всьому натовпові так голосно, як тільки міг, але його захрипле горло буле сухе, наче пустеля, і люди не звернули жодної уваги на його тихий хрип. Хрест вже було встановлено високо-високо на пласі, а ув’язненого Селінунта поступово на ньому закріплювали. Дивлячись на це, Мелос, пробираючись крізь натовп, наче через той бурхливий потік, з останніх сил закричав своїм захриплим голосом, видираючись на плаху:
– Стій, кате! Вбити мають мене, Мелоса! Його тримали заручником через мене!
Мелос обхопив обидві ноги свого друга руками, припадаючи до них всім тілом. Натовп гудів. Молодець, молодець, Мелосе! Сотні голосів в унісон просили помилувати його. Селінунта було спущено з хреста.
– Селінунте!.. – Мелос говорив зі сльозами на очах. – Вдар мене! Вдар з усією силою! Один раз у дорозі я забувся у жахливому сні…Якщо ти не вдариш мене, я не матиму права навіть обійняти тебе. Бий!
З таким виглядом, наче він знав, що так буде, Селінунт кивнув і дав Мелосові дзвінкого ляпаса по правій щоці. Зробивши так, він м’яко посміхнувся:
– Мелосе, вдар і ти мене. Вдар так само сильно й голосно. За ці три дні я засумнівався у тобі лише один-єдиний раз. Вперше зі свого народження я засумнівався у тобі. Якщо не вдариш ти мене, не зможу я взяти тебе у свої обійми.
Гучним був і Мелосів ляпас.
– Дякую, мій друже, – сказали двоє в один голос, а тоді міцно обнялися, плачучи від щастя.
І з натовпу почулося схлипування. Ззаду натовпу тиран Діоніс увесь цей час уважно спостерігав за друзями, і зараз, нарешті, мовчки наблизився до них. Розчервонівшись, так сказав король:
– Справдилися ваші надії. Ви розтопили моє серце. Правда й чесність – не порожні слова, не нісенітниця. Чи не дозволите ви й мені стати вашим другом? Це моє прохання – будь ласка, дозвольте бути разом з вами!
Прокотилися натовпом радісні голоси:
– Слава! Слава королю!
Маленька дівчинка дала Мелосові багряну мантію. Мелос знітився, а його гарний друг, все зрозумівши, сказав:
– Мелосе, та ти ж майже голий! Скоріше надягни цю мантію. Це миле дитя не може винести думки, що твою голизну видно всім!
Обличчя нашого сміливця умить розчервонілося.

2019-01-14T22:48:38+03:00