Дадзай Осаму • I can speak

Біль – то ночі, в які скоряєшся. Ранки, якими здаєшся. Чи цей світ – порив до примирення? Чи мука терпіння туги? Наша молодість з’їдається днями, наче стара ковдра міллю, і ми шукаєм щастя по глухих закутках.
Загубивши голос своєї пісні, я вбивав час у Токіо, і тоді якось почав потихеньку писати – ні, не пісню, а скоріше, таке собі «життєве бурмотіння»; те, що я писав, допомогло мені зрозуміти, якою має бути моя літературна дорога. Віднайшовши щось більш-менш схоже на впевненість у собі, я узявся за роботу більш довгу, ніж планував.
У вересні минулого року я винаймав другий поверх у чайному будиночку «Тенка», що на вершині перевалу Місака у Кошю, продовжуючи там свою роботу; справа підійшла вже до сотні сторінок, і я, проглянувши написане, подумав, що виходило не так вже й погано. Зібравшись з новими силами, одного холодного вітряного дня на гірському перевалі я дав сам собі обіцянку, що поки не завершу своєї роботи, до Токіо ані ногою.
Така безглузда обіцянка. Вересень пролетів, жовтень, листопад; стало тяжко терпіти холоди. Тягнулися самотні ночі. Я все метався й думав, що робити. На тому перевалі я не знаходив собі місця: сам собі пообіцяв, добровільно, і хоча мені нестримно хотілося скоріше повернутися до Токіо, я відчував, що це було би ніби порушення заповіді. Тож я вирішив спуститися до Кофу – там тепліше, ніж у Токіо, тож і зиму, напевне, легше буде пережити.
Опинившись у Кофу, я зрозумів, що був врятований. Припинився мій дивний кашель. На одному з заїжджих дворів передмістя я зняв кімнатку, до вікон якої потрапляло багато сонячного світла. Спробував посидіти за робочим столом. Гарно. Знову взявся до роботи.
Пишучи собі неквапливо одного дня по обіді, я почув спів – молоді жіночі голоси. Відклав ручку, прислухався. Трохи далі від двору через провулок знаходилася шовкопрядильна фабрика; дівчата-робітниці, не перериваючи своєї праці, голосно співали пісень. І серед тих голосів вибивався один, ведучи спів інших за собою. Наче соловей серед вороння. Який же гарний голос! Мені навіть закортіло сказати це їй, здертися на паркан фабрики та хоч одним оком поглянути на власницю того медового голосу.
«Мене, сумного й самотнього чоловіка, ти з дня у день рятувала своєю піснею; сама того не знаючи, мене самого і мою роботу ти так надихала! Я хочу від усього серця подякувати тобі». Я хотів написати це на клаптикові паперу й укинути до вікна фабрики.
Але що буде, якщо вона від здивування втратить голос? Було би злочином скаламутити чистий струмок її співу своєю подякою. Мене роздирало хвилювання.
Мабуть, то було кохання. Однієї холодної й тихої ночі десь у лютому я раптово прокинувся від нерозбірливого п’яного розголосу, що лунав з фабричного задвірку. Я прислухався.
– Т-ти шо, за дурня м-мене маєш?! Чо…чого регочеш? Ну п’є л-людина там тр…трошки, сміяться тепер треба? I can speak English. Я до школи ходив! Знала, сестрич-чка, га? Та нє-є, не знала! І мамка ні сном, ні д-духом, шо я туди цей…нищечком…Як же отой, без ос…освіти, еге ж? Шо заливаєсся?! Гей, с-сюди слух! Я ж воювать іду! Шоб ти не диву…дивувалася потім. Твій бр-ратець хоч і п’янюга, та ше як усі р-робити може! Та й біс із ним, ше не т-точно, шо на війну…Чуєш? I can speak English. Can you speak English? Yes, I can. Файно, га? Англіцька яка! Я молодець, скажи, ну скажи, ну м-молодець? Мамка ж нізащо не второпа…
Трохи розсунувши шьоджі, я вдивлявся у провулок. Спершу здалося – білий сливовий квіт. Але ні. То був білий братів плащ.
Вдягнений не по сезону, хлопчина спирався спиною на паркан, дрижачи від холоду, а згори на нього дивилася одна з робітниць, наполовину виглядаючи з вікна фабрики.
Хоча вже високо стояв місяць, я не міг чітко розгледіти їхніх облич. На примарно-білому лиці робітниці вгадувалася посмішка. Обличчя парубка вкривала тінь, але здавалося, що воно ще зовсім юне. Те незграбне англійське «I can speak» хльоснуло мене до болю. Спочатку було Слово. Усе через Нього повстало. Мені раптом здалося, що я згадав забуту пісню. То була звичайна, незначна сцена, але мені її уже було не забути.
Не знаю, чи та дівчина була тією самою з солодким голосом, чи ні. Та мабуть, що ні.

2019-01-14T22:46:47+00:00