ДМИТРО ЛАЗУТКІН • ЗЕЛЕНА ВУЛИЦЯ

<< Вернуться к содержанию

* * *

Імператор нагадує сонце,
Його тінь – велику свиню.
Крізь будівлі, пропалені вітром, проростає тонюсінький кріп.
Засинає кохана в підвалі, батальйони просять вогню,
І занедбаний всесвіт – мов спалений сніп.

Це моє і твоє, попри стишені лоскоти трав,
Хоч до рани то все прикладай – але скільки тих ран?
Я кохав тебе, жив у тобі, я торкався заграв…
Я вважав що і я океан,
І що ти – океан.

Так між смертю і смертю – гойдають останні човни.
І оглухлі собаки чекають – коли все мине.
І стоїш собі глупо – й не знаєш – де ми, де вони…
І волаєш тупою коровою – вбийте мене!

* * *

чим тонше повітря – тим довше лунає
чим довше лунає – тим більше азарту
ти телефонуєш нікого немає
чи є
і це сплутує твою карту

ми вийшли на світло нам очі сліпило
ми спрагу відчули кіоски на рейді
ти сила я сила вони – також сила
розмаж мої губи по глині чи крейді

мов хтось розчесав неслухняне волосся…
технічні озера – і хвилі як дози…
мої катакомби твої верболози
мов хтось розчесав – а воно заплелося!

люби навзікайю купуй маракуйю
запрошуй на гойю живи під мостами…
жартуєш? насправді? так само жартую
так само жартую
а ще – не так само…

і кожну хвилину проковтуєш двічі
і мова смачна прилипає до слини…
торують шляхи мов спокутують відчай
в нічних капілярах небесні рослини

ще світло тремтить між кварталів невірних
й мовчання найкраще з того що почуєш…
за кілька годин до великої прірви
ти телефонуєш
ти телефонуєш

кроти

так збуваються мрії і виходять в тираж
за будинками сонця – гнучкі будяки
ти сидиш на верхівці у тебе свій пляж
і вікно що виходить на азовмаш
і віки крізь які прослизають зірки

ти не син цих околиць не зодчий цих стін
ти не сторож братам що тримають стерно
і нехай на кістках соловіє полин
ти – і вітер подій
ти – і власник новин
ніби небо і дно

ті хто ходять до тебе і вірять тобі
ті хто робить усе бо почули наказ
вони навчені добре борні й боротьбі
греко-римській
класичній мов гра на трубі
чи розріджений газ

бо казав тобі час: що робити і як
керував де копати і звідки нести
щоб нарешті здійняв свої крила вітряк –
серед сірих копалень – чи символ чи знак
від якого німіють кроти

і твій піт на чолі небезпечний мов ртуть
бо ти ніби герой але ніби і ні
позрубали дерева а корені пруть
випромінюють впертість розгойдують лють
та шумлять вглибині

але море межа але близько кордон
це тебе заспокоює в будь-яку мить
бо і сила закон і смирення закон
і війна підповзає неначе циклон
і між стегон бринить

і ти можеш обрати а можеш втекти
збудувати мости чи спалити мости
коли біль вибивається клином
бо все те що любив – не належить тобі
бо стрибають дельфіни у чорній воді
і так хочеться стати дельфіном

ЛАЙНЕР ЛАЗУТКІН

слова не виказують правди а хвилі – біди
коли жаба баржі повзе ледь помітна навпроти
і крила води огортають ліниві сліди
і м’яч кавуна розриває таврійські ворота

і котиться далі по палубі – вибити всіх
на лайнері музика в такт передзвону бокалів
і сотні вогнів що ховають чужих від своїх…
а горло жар-птиці – десерт віртуальних шакалів

і море безкрає десь там але зглянься – ось тут
моє товариство – поет розкриває обійми!
так очі жіноцтва блищать восени ніби ртуть
і кожна принцеса бажає торкнутися діми

як добре йому – він підставка для ваших речей
він ліжко в каюті де спиш і твоя попільничка
цитата в контакті світлин де засмагле плече
сміливо підперло флагшток – не соромся сестричко

не бійтеся пане виходьте дивитись на порт
в оркестрі – змагання і перемагають тромбони…
кавун ніби бомба стрибає і лупить у борт
але розбивається і вибухає червоним!

* * *

виклич дощ – так летко і не лячно
так – щоб ти одна на цілий світ
виплекана слиною бокаччо –
щемко шелестіла поміж віт
що тобі ці ґудзики-краплини?
що тобі без мене – зливи ці?
під вікном незібрані хвилини
у вині немов у молоці

це таке солодке міжсезоння
ніжністю розчинною тече
це така закохана безодня –
голі стегна і футболка з че

мокрий стіл де квітнуть ніч і море
сни що годувала ти з руки
сходи що ведуть кудись нагору
і у попільничці зірочки

* * *

дощ стає чимось більшим за дощ
шерех вуст шелест листя
дощ стає чимось більшим за дощ
за ніщо і за нас
коли кожна краплина –
захоплена юна хористка
чий оголений голос
від згуби врятовує час

намагаєшся все розірвати – не рветься не рветься
я волів би втекти але як розкажіть і куди
по веселих калюжах кохане підстрибує серце
воно може й моє – я не бачу –
багато води

фантастичні звороти лунають –
фонтан інтонацій
і не знаєш – що далі
не знаєш що трапиться ще
втік з уроків – згадай – а всі друзі лишилися в класі
впав обличчям в траву
і собака торкнув за плече

не злякався – з чого б це –
він милий водночас і кволий
його погляд важкий – він і нині – в дощі і в мені…
розливає розлука за вікна і за видноколо
дуже щедро по вінця
такі вони наші пісні

хто торкне за плече мене зараз –
прокинься – чи ангел самотній
чи накликаний гість
який змерз поміж вулиць і площ?
шерех вуст шелест листя
все легко згасає сьогодні
дощ стає чимось більшим за дощ
надто більшим за дощ

* * *

осінніми стежками линуть змії
лини пливуть осінньою водою
а ти блукай – збирай те що посіяв
вповільнюй час неспішною ходою
і згадуй жінку з сонячним волоссям
і золоту свою країну згадуй
так ніби все чого хотів – збулося
і пролилося тихим зорепадом

осінніми лісами голосами
де лисячі сліди ведуть у мряку
де вітер завиває до нестями
шукаючи вказівника чи знаку
де помічали все та пробачали
допоки світ тримався на любові
де ґудзики раптової печалі
гойдатимуть мене на чеснім слові…

* * *

як хвостик вужа
вигнулася душа

і роздмухує полум’я
щоб повітряна куля злетіла

у небо що не віщує нічого доброго
у небо котре крізь ребра воланчика визирає

на самісіньке дно його
невичерпне

де профіль кульбаби
видихають араби

з присмаком вишні

 

ЗЕЛЕНА ВУЛИЦЯ

хто?
д?
ц –
я?
якщо перевернути велосипед
поставивши колесами догори
і звісно ж – крутити педалі руками –
він буде схожий
на закоханість випадкового перехожого
у ненавмисну городянку що поспішає на лекцію
спиці виблискуватимуть на сонці
чудова вийде подорож –
виключно між хмар і променів
ну хіба що голуб на мить залетить у поле зору
ясна річ –
все це стосується тільки
життя заднього колеса
а переднє
так і ловитиме вітер
застигаючи у непотрібних запитаннях:
хто? я? ц? д?
заспокойтеся, колесо!
чи обов’язково кудись їхати аби десь опинитися?
ви – не зайве
ви – на своєму місці!

БН

мала
а ти таки добре знаєшся на віршах
інакше б – знайшла собі суддю чи адвоката –
і не зустрічалася з мирославом лаюком
цим чудовим поетом

кропив’яні кігтики ледве чутно цокають по журнальному столику
нічні коні впевнені що хтось читає їхні сни
студентки філологічного думають що лаюк пише саме для них
можливо вано крюгер вважає так само

але не так само
вважаю я

бо сонце росте фіолетовим
просто тому що такі тепер закони фізики
але як би стихійно не сипалося світло –
хоча б один промінчик неодмінно скочується з твоїх вій
ніби дитина з металевої гірки у парку розваг

і не треба тобі
ні судді
ані адвоката

і зима висить головою вниз
заглядаючи під спідницю весни
доки літо танцює в калюжі босоніж

а осінь тим часом
палить
палить
твої сірники

ЩО ПОДАРУВАТИ

що подарувати тобі на день народження –
хмільну теплу ніч поміж розчахнутих суцвіть?
вогонь що пливе за течією зігрітий глиняним берегом?
чи пір’їни хмар над атлантикою
між яких застрягає погляд прикутий до всього цього неба за ілюмінатором?
що подарувати тобі?
прогулянку римським парком у бездоганних темних окулярах?
розмови із застиглими тисячоліттями? шепотіння до стін котрі бачили стільки любові і муки
що навіть моторошно торкатися їх руками?
що є найдорожчим –
можливо вітер
той який не можливо впіймати утримати вберегти?
або час
який вистрибує з руки і біжить за худорлявим хлопчиком з повітряним змієм?
знаки запитання вигинаються ніби гальмівний шлях
я подарую тобі все згадане і незгадане
і ще щось
у маленькій красивій коробочці

МАНГАЛ

андранік смажить рибу
обережно перевертає окремі шматки
аби не пригоріли

сім років тому вбили
його брата
зашкварили разом з таксистом
біля виїзду з порту
хтось пригадує два вибухи хтось три

андранік запікає овочі:
баклажани перець помідори
вони виблискують коли пускають сік

всі у місті знають хто саме
відправив його брата до пекла

прянощі з сірого глечика
б’ють у ніздрі
й розчиняються у повітрі

чекали що андранік негайно помститься
гадали
переріже горло
або підстрелить як собаку і викине в море

лаваш ніби маленьке сонце
лежить у тарілці
мов прагне бути розламаним

ох андранік-андранік
хитає головою мати
не ганьбив би ти нашу сім’ю
сивину мою не вкривав би соромом

зелень кришиться з-під ножа
духм’яна наче весняні сни

я вб’ю його коли він
перестане боятися мамо

каже андранік
витирає під з чола
і додає ще трохи спецій

ДОБРИВО РАНКУ

виголошує звернення – кому це вигідно?
мовчить – звідки ми дізнаємося правду?

самозакоханий йолопе затям:
якщо не труситимеш дерево – яблуко не впаде завчасно

і будь певен –
її пес ніколи не полюбить лавандового запаху мого шампуню
навіть якщо лизатиме моє мертве тіло

як зуб мудрості ніхто не назве молочним
навіть коли те що у старого на думці – у малого на язиці

живемо у країні див
дивимося на неї зсередини

кліпаємо очима крізь прозору сферу
з котрої червоні хмари зісковзують ніби мереживна білизна
які ще застереження які прикмети –
нам і так все розклали по полицях
ніби добриво ранку по вазонах з квітами
королева гола
король голий

гол гол гол
кричить хтось поверхом вище

2018-04-02T14:16:32+00:00