Дориченко О. • Від перекладача

Але ким же він був, Дадзай Осаму?
Велика частина когорти японських авторів 20-го століття вже встигла стати широко відомою у західному світі. На слуху Акутаґава, Мішіма, Кавабата, Оґай, Танідзакі – а після них Ендо, Муракамі, Кендзабуро. Дадзая Осаму (справжнє ім’я якого – Шюджі Цушіма) згадують начебто між іншим, мимохідь. Жодного його твору не було перекладено українською мовою (до тих, що представлені в якості додатків до даної роботи) – а російською й англійською перекладено поки що не всі. А перекладати є що – за свій короткий вік у 38 років Дадзай написав близько 140 творів. Переважна більшість досліджень, пов’язаних з письменником, належать японським ученим та націлені на біографічні факти – серед них найбільший внесок зробив літературний критик Окуно Такео, автор 「太宰治論」(«Дадзай Осаму-рон», дослідження про Дадзая Осаму). Безцінними джерелами для даної роботи стали розвідки Філіс Лайонс та Стівена Вулфа, американських учених, а також збірка російських перекладів «Дадзай Осаму. Избранные произведения» зі вступним словом Тетяни Львівни Соколової-Делюсіної.
Шюджі Цушіма народився на півночі острову Хоншю у містечку Канаґі у сім’ї заможних аристократів. Його стосунки з сім’єю, цілим світом та самим собою складалися надзвичайно заплутано та тяжко. Сім’я Цушіма була вкрай традиційною у своєму ставленні до родинного укладу, тож Дадзаю, який ще з дитинства відчував свою «інакшість», було вкрай важко виправдовувати очікування рідних: бути готовим прийняти на себе відповідальну роль голови родини, стати чоловіком та батьком. «Страх, що я один не такий, як всі. Мені не дано знаходити спільну мову з такими, як я». З самого дитинства письменник намагався відокремитися від ворожого світу навколо – і способом це зробити для нього стала література. Те, що він писав, відігравало роль своєрідної призми для всього оточуючого. Його твори стали продуктом пропускання Дадзаєм подій реального світу через цю призму його індивідуального сприйняття. Недивно, що він захоплювався ідеями зв’язку між реальністю та снами: це була надія на втечу. Ось що він пише у «Фосфоресценції»: «Мрійник. З таких людей – таких, як я – сміються, таких зневажають, вважаючи наївними; але що було б, якби всім, хто з нас сміється – так, і тобі також – сказали, що сон та реальність – одне й те саме? Проводячи у снах по вісім годин кожного дня, я ріс, врешті-решт постарівши. Іншими словами, я – чоловік, що виріс не у так званій «реальності» цього світу, а в реальності світу, повністю окремого від нашого.»
Чоловік, що виріс у іншому світі – так він говорив про себе сам, і з цим неможливо не погодитись.
Вся творчість Дадзая Осаму – історія про нього самого. Через беззаперечну автобіографічність абсолютної більшості його творів простежується розповідь про емоційний, почуттєвий шлях однієї людини через усі події не лише його соціального та творчого життя, а життя, в першу чергу, психічного. Філліс Лайонс, професорка Північно-Західного університету штату Іллінойс, називає цей шлях «сагою»: таку назву вона дала також і своїй праці про життя письменника – «The Sagaof Dazai Osamu». Говорячи про приналежність творів Дадзая
до певного напряму, завжди обов’язково згадують 私小説 («ватакуші/ші-шьосецу», дослівно «розповідь про себе») – жанр сучасної японської прози, а також жанр сповідальної літератури, що народився в епоху Мейджі у результаті сприйняття та осмислення японськими митцями європейського натуралізму. Ця приналежність є фактом, який важко заперечувати: Дадзай абсолютно очевидно використовував літературу як засіб вираження, осмислення…та виправдання себе. Т. Соколова-Делюсіна також погоджується, що першопричиною вибору Дадзаєм шляху письменника стало почуття провини перед суспільством. Безумовно, самі концепти «вина» та «обов’язок» є глибоко вкоріненими елементами японської культури як такої, що помітно як на рівні мови (у вигляді категорій ввічливості), так і на рівні інших культурних феноменів, серед яких – ритуальне самогубство. Всьому світу відомі поняття сеппуку та харакірі, відомі вчинки так званих камікадзе; існують також і поняття 心中 та 後追い心中 («шінджюу» та «атооі-шінджюу», самогубство двох закоханих та самогубство одного з пари одразу після смерті іншого). На щастя, у процесі модернізації Японії питання самогубства перейшло до категорії проблемних, а не таких, що є предметом гордості, способом захистити свою честь чи виконати обов’язок – хоча навіть зараз Японія займає шосте місце серед усіх країн світу за кількістю випадків суїциду.
Перша половина двадцятого століття стала жорстоким випробуванням для всього світу, і велика кількість митців та письменників не змогли його подолати. Знаходячись затиснутим між особистими проблемами та станом країни, що розривається, від контрастів, що стрімко наповнюють її кожного дня, між війною з самим собою та війною батьківщини з США, Дадзай був зламаний не один раз. У 1933-у році, коли письменникові було 24 роки, він уже вчинив дві спроби самогубства – і за ними слідувало ще три. «Спогади»
(「思い出」, «Омоїде») мали стати прощанням Дадзая зі світом, останньою сповіддю, але стати його передсмертною запискою судилося іншим його творам – magnumopus автора, повісті «Вже не людина» (「人間失格」, «Нінґеншіккаку») та «Ґуд-бай» (「グッド・バイ」). Стівен А. Вулф у своїй розвідці «Suicidal Narrativein Modern Japan» розглядає питання на прикладі життя Дадзая Осаму – настільки трагічною була історія цієї людини. Відкритим залишається питання, чим же були всі спроби Дадзая вчинити самогубство – поривом віддати свій суспільний борг сім’ї та країні (японський традиційний контекст), індивідуалістським бажанням втекти, врятувати своє «я» від агресивного світу (західний контекст), чи, можливо, чимось більш глибоким та складним, що лежить на перетині цілого комплексу причин. Зацікавленість Дадзая у класичній європейській та російській літературах також нерідко вказується у дослідженнях як фактор, що вплинув не тільки на стиль та ідейне наповнення автора, а й на нього як на особистість, поглиблюючи внутрішні конфлікти Дадзая ідеологічними елементами західної культури – звісно ж, у першу чергу джерелом цих елементів стало християнство: письменник неодноразово звертається до Біблії у своїх творах (наприклад, цитуючи Євангеліє від Івана у новелі «I can speak»: «Спочатку було Слово. Усе через Нього повстало»). Не є таємницею ставлення християнства до самогубства як до тяжкого гріха; варто лише уявити, як відчувала себе людина, що прагнула власноруч забрати своє життя, і в той же час не могла не захоплюватися ідеями християнської віри.

2019-01-14T22:43:57+03:00