Горбачов Д., Соломарська О. • Тарас Шевченко – авангардист, естет, інтелектуал

Коли 2000 року видатний літературознавець Г. Грабович видав новаторську книжку «Шевченко, якого не знаємо»1, якийсь пан із діаспори написав на неї відгук під красномовною назвою: «Шевченко, якого не знаємо і знати не бажаємо». Це не випадково. На жаль, кожну геніальну людину, особливо із плином часу, намагаються увіпхнути у прокрустове ложе стереотипів, «навести хрестоматийный глянец» за влучним виразом Маяковського.
Надто часто, читаючи про Шевченка, натрапляєш на визначення: кріпак, автодидакт. Забувається, що всупереч походженню й життєвим обставинам, Шевченко був академік Петербурзької Академії мистецтв, однієї з найповажніших тоді у Європі, і що ця академія три роки поспіль нагороджувала його срібними медалями. Заслуговує на увагу і наступний лист до нього з Товариства заохочування художників: «Известясь о том, что Вы, за первый опыт в живописи, удостоились награждения от императорской Академии художеств серебряною медалью 2-й степени, Комитет Общества поощрения художников поставляет себе приятною обязанностию изъявить Вам, сколь радостны для него успехи, оказываемые Вами на избранном Вами поприще, и если в дальнейших Ваших занятиях по живописи Вы будете продолжать оказывать то же прилежание и ревность к искусству, то бессомненно всегда найдете в членах Комитета самых усердных постоянных одобрителей». 2
Отож, хотілося б показати, що сам Шевченко у розквіті творчості, як художньої, так і поетичної, вирізнявся надзвичайним аристократизмом духу. У поезії він предтеча авангардизму, тоді як у царині прозової творчості це був справжній естет, який сполучив романтизм, реалізм, сентименталізм та ігрове діонісійське начало. 3
У 1910-х pоках українські й російські футуристи, закликаючи „скинути з паротягу сучасності” Пушкіна, Толстого, Достоєвського та інших класиків літератури 19 ст., окремо виділяли Шевченка (й частково Козьму Пруткова за його парадоксальність). Дійсно, у Шевченковій поезії існує настільки потужний струмінь авангардизму, що здійснивши „футуррозкопини”, новатори змушені були пошанувати їхнього творця. Знаменитий нині журнал українських панфутуристів “Нова генерація” завів на своїх шпальтах спецрубрику „Реабілітація Т.Г. Шевченка”. Едвард Стріха (Михайль Семенко) писав: “Чи не він сказав би: – Здорово, хвалю, Михайль Васильовичу за Ваш “Кобзар” (НГ 7-28). 4 Або: “Сьогоднішні футуристи / перед брамою в залізний / соціалізм / схиляють в пошані / голови / перед першим українським футуристом / Галло, Тарасе Григоровичу!” (там само).
Футуристам імпонувала європейська освіченість Шевченка: “Він європеєць з ніг до голови” писав Гео Шкурупій. 5 Українську і російську культуру та історію він поціновував за європейськими критеріями і, на відміну від Тютчева, міряв “аршином общим”. Так, спільний знаменник: «Трубадури – кобзарі» (“Єретик”); «Густинський монастир – справжнє Сен-Жерменське абатство» («Близнецы»). Різанина на річці Альті асоціюється у Шевченка з Варфоломіївською ніччю на Сені; Сеньку Разіна називає бароном (аналогія навдивовижу точна). Кроволивну злість людську трактує як прикрий “архетип” людства: “Так було і в Трої. Так і буде” (“Гайдамаки”).
“Я сам” по-шевченківськи. Відомі два варіанти автобіографії поета. Один написаний з незрівнянною його іронічною інтонацією, витворений асоціативно, мінімалістично й алогічно, в дусі авангардистської естетики XX ст., нагадує есе Семенка “Сам” чи автобіографію Маяковського “Я сам”. Другий варіант сприймається як академічний, логічний і моралістичний; виправлений серйозною рукою “позитивіста” Куліша, він тяжіє до загальноприйнятої схеми автобіографії генія. Першу редакцію написано артистом, естетом. Другу – з позиції “громадянської скорботи”. У першій переважає мистецька діонісійська гра, гумор і лицедійство, котрими знімається психологічна напруга. У другій – моралізаторство, “аполлонізм”, який вантажить психіку читача риторичною патетикою та тягарем відповідальності поета за долю нації, наприклад: “История моей жизни составляет часть истории моего народа”. (Ця фраза дописана Кулішем). Хоча поетичне, за Шевченком, з’являється тоді, “когда дыхание свободы возвращает моим чувствам чистоту первых лет детства, проведённых под убогою батьковскою стрихою”. (Цю ж ідею висуне у ХХ сторіччі авангардист О. Богомазов: “Знайти втрачену єдність з космосом вдавалося раніше стародавнім художникам лише тому, що їхня психіка була примітивнішою, менш вимогливою, ніж наша” ) 6
Так само, в руслі наївно-мудрої дитячої гри, писав свою біографію Маяковський: “Экзамен. Священник спросил: Что такое «око»? Я ответил: «Три фунта» (так по-грузински). Мне объяснили, что это глаз по древнему, церковнославянскому. Из-за этого чуть не провалился. Поэтому возненавидел сразу – всё древнее, всё церковное и всё славянское. Отсюда – мой футуризм, мой атеизм и мой интернационализм”. 7
По-футуристичному розкута іронія у Шевченковій автобіографії, котра зовсім не була “хорошим тоном” у дев’ятнадцятому сторіччі: “В один из многих дней и ночей, когда спартанец-учитель был мертвецки пьян, школяр-попыхач без зазрения совести обнажил заднюю своего наставника и благодетеля, всыпал ему великую дозу берёзовой каши. Помстившись до отвалу, в ту же ночь бежал в Лысянку, где и нашёл себе учителя живописи отца диакона, тоже спартанца”. Такі епатажно-відверті самовикриття сприяли тому, що футуристи цілковито відкидали образ “плаксивого стариганя”, нав’язаного Шевченкові просвітянством та народництвом.
Древня спромога психіки рятуватися серед несприятливих обставин діяла в Шевченкові та у футуристах однаково активно. Депресія, за якою ховається смертний жах, смертна туга, смерть заживо, магічно долається мажорно-мінорним мистецтвом, “діонісійською” артистичною поведінкою. У “Журналі” за 12 квітня 1858: «С выставки пошли мы, т.е. я, Семён Гулак-Артемовский и М. Лазаревский, к графине Настасье Ивановне. За обедом в честь моего невольного долготерпения сказали либеральные слова Старов, Щербина и сама графиня. Я не чаял себе такой великой чести. Семён заметил, что за столом все были бледны, тощи и зелены, кроме несчастного изгнанника, т.е. меня. Забавный контраст».
Перегуки Шевченка і Маяковського можна проілюструвати хоча б такими прикладами: «Тільки я, мов окаянний, / І день і ніч плачу / На розпуттях велелюдних, / І ніхто не бачить» (Шевченко). – За всех расплачу`сь и за всех распла`чусь. – Вижу: в тебе на кресте из смеха / Распят замученный крик. – Иду один рыдать, что перекрёстками распяты городовые. (Маяковський). І там і там на розпуттях (перехрестях) – хресна мука.
Футуристам поет імпонував понад усе своєю фонетичною активністю, сказати б, голосоведінням. “Вірші Тараса Григоровича, як у древніх, подібні до пісень. Отож і читати їх треба натхненно”, казав футурист Татлін, “цей конструктивіст з бандурою”. 8
Видатний художник, він також випереджав свій час. Так, у Шевченка є малюнок, зроблений у сюрреалістичному дусі: дивний інтер’єр із годинником без стрілок, котрий тримається в повітрі, наче невагомий, і живе жіноче тіло, що виявляється статуеткою; 9 щось подібне зустрічаємо у сюрреаліста Магріта. Сюрреалістичні, парадоксальні образи типові також і для його поезії, що є невід’ємною від його живописної творчості : Сновидне моторошне видиво: «Із шкур наших / Собі багряницю / Пошив жилами твердими» (“Сон”) – могло б бути підтекстівкою до полотна С. Далі “Сон”. С. Далі мав за попередника Гойю з його моторошними візіями. Для 19 ст. протосюрреалізм і Гойі, і Шевченка був винятковим явищем.
Торкаючись теми інтелектуальності Тараса Шевченка, не можна аж ніяк оминути той факт, що він був всебічно освічена людина, меломан, глибокий знавець класичної і тогочасної російської та західноєвропейської літератури, історії та економіки. Володів він також і іноземними мовами: польською та французькою. Про знання польської мови свідчать чисельні посилання в тексті «Журналу» на твір філософа Лібельта, у тому числі мовою оригіналу, його захоплення поезією Адама Міцкевича, його дружба з Антонієм Совою (Едвардом Желіговським) тощо. Щодо французької мови, то, крім відомостей про те, що під час студій у Петербурзькій Академії приятель його навчав французької, наведемо наступне зауваження Т. Шевченка з «Журналу»: «Я запропонував А.А. Сапожникову прочитати «Собачий бенкет» з Барб’є Бенедиктова, і він майстерно його прочитав. Після читання перекладу було прочитано оригінал і спільно ми вирішили, що переклад вищий за оригінал». Так само, описуючи відвідання Астраханської публічної бібліотеки під час повернення із заслання, він розчаровано зазначає: «Усі інші полиці завалені творами Дюма і Сю не в оригіналі».
А його зауваження стосовно тодішньої політичної ситуації виявляють широку ерудицію Шевченка з різних галузей знань, як-от: «П.П. Голіховський повідомив мені, що в Парижі утворився російський журнал «Посредник». Головна мета журналу – бути посередником між лондонськими періодичними виданнями Іскандера і російським урядом, а ще – виявляти капості «Пчелы», «Le Nord» і взагалі урядові мерзоти. Шкода, що це не в Брюсселі або не в Женеві. Бо ж у Парижі коронований Картуш по-дружньому розчавить це новонароджене дитя святої істини».
Ми бачимо, наскільки вільно Шевченко, попри нелюдські умови заслання і, здавалося б, повну відірваність від суспільного життя, орієнтується у політичному забарвленні не лише російських, а й емігрантських видань, у політичній ситуації у різних європейських країнах. Звернімо увагу на перифразу: коронований Картуш, тобто Наполеон ІІІ. Щоб вкласти в неї той зміст, який є в цьому запису, колишній кріпак і вигнанець мав знати: а) що Картуш – це французький кривавий ватажок банди початку 18 століття; б) що французький імператор Наполеон ІІІ був узурпатор, який, спочатку виставивши себе захисником бідних (як і Картуш, що претендував на звання «благородного розбійника»), врешті-решт, поправши Конституцію, здійснив державний переворот наприкінці 1851 року, тобто тоді, коли сам Шевченко вже протягом кількох років перебував на засланні.
А тепер хочеться більш детально зупинитися на його прозовій творчості, яка найбільшою мірою свідчить про його естетизм і інтелектуалізм і яка є найменше поцінованою.
Як новеліст Шевченко знов-таки несподівано для тих, хто звик бачити в ньому лише поета-революціонера, виступає як захисник, здавалося б, чужої йому верстви населення – дрібнопомісного дворянства. Ідеал Шевченка – автора повістей – це світ Платона з його ідеями краси й любові, з ідеєю безупинного сходження людини вгору, від прекрасних тіл (а Шевченко дуже цінує фізичну красу) до прекрасних звичаїв, а звідти і до самої ідеї Прекрасного. Аристократизм у Шевченка не пов’язаний зі станом, статтю і конфесією. Одна з його ознак – висока освіченість: ««Между прочим, я услышал несколько французских фраз, произнесенных Тарасом Федоровичем (музикантом-кріпаком) с гувернанткою. Этим окончательно полонил меня мой милый виртуоз» – пише він у повісті «Музикант».
Межа між освіченими й неосвіченими досить умовна, іронізує Шевченко. Малописьменний лакей Трохим, що, навчившися читати, читає все поспіль, не дуже вникаючи у зміст, «спросонья что-то бормотал; я спросил его: – Что ты говоришь? – И он внятно и медленно проговорил:
– Глаз есть орган, служащий проводником впечатлений света».
(«Прогулка с удовольствием и не без морали»)
Щось подібне бачимо в авангардиста 1920-х років Майка Йогансена:
«Ти селянин, Черепахо?»
«Авжеж що не грахв, – з гідністю відповів селянин Черепаха».
«Ну так от, вашого брата вже не буде, середньовічна ви категорія».
«Як це так середньовічна категорія? – образився селянин Черепаха. – Ви, товаришу, презумптивно оперуєте формулами і дефініціями, яких немає в клясиків марксизму. Я, селянин Черепаха, кажу вам: я був, єсть і буду. Фіхте і Гегель…». 10
Витончений елегійно-сентименталістський стиль часто відкидався романтиками як не експресивний. Натомість Шевченко оперував ним як справжній естет, наче простягаючи руку майбутнім «міріскусникам» і «садибному» Буніну:
«Сквозь деревья мелькнет светлый пруд или из-за группы лип мелькнет угол китайской беседки, или другое что-нибудь вроде Клеопатриной иглы, воздвигнутой на память дружбы и любви, словом, прелесть!» («Несчастный»)
Але і долав небезпеку солодкавості незрівняною своєю іронічністю:
«Марья Федоровна похоронила своего обожаемого супруга в тени березовой рощи, близ прозрачного пруда. Она так сыграла роль неутешной вдовы, что самые равнодушные соседи, глядя на нее, рыдали, а бедных сироток, особенно Колю, чуть в слезах не утопила. Она, вся в черном и в слезах, повела их на могилу своего незабвенного ротмистра и повелела (подобно Ольге над Игорем) сыпать курган. … морозы уже доходили до
10-ти градусов, а они, бедные, (кріпачки) выходили на работу, как говорится, в чем Бог послал, и на все это чувствительная, неутешная Марья Федоровна смотрела совершенно равнодушно». («Несчастный»)
Іронія як одна з домінант російськомовної прози Шевченка є сугубо «інтелігентською». Вона замішана на естетській грі, у 20 столітті сказали б, на брехтівському прийомі «очуждення» («Verfremdung»), на удаванні наївності чи нерозуміння з наступним розвінчанням цієї наївності.
Іронічність також виникає часом внаслідок своєрідного монтажу – поєднання пишномовної церковнослов`янської лексики з розмовно-балагурською:
«Молодой священник всех писателей христианских древности так и валял наизусть. Старцы, дивясь его великому гениусу, только брадами белыми помавали и значительно посматривали друг на друга, как бы говоря: Вот так голова!» («Близнецы»)
Чудовим прикладом того, як блискуча стилістика дозволяє створити гомеричну сцену, є розмова колишнього бурсака з шинкаркою:
« – Благолепная и благодушная жено! (он сильно рассчитывал на комплимент и на текст тоже) – изми мя от уст Львовых и избави мя от рук грешничи – поборгуй хотя малую пол­кварту горилки.
– А дзусь вам, пьяныци! – сказала лаконически шинкарка и затворила дверь.»
Каламбури – це завше несподіванка, і у Шевченка цей принцип є гранично виразний:
Амазоны и амазонки.
Мелкопоместные и крупноречивые соседки.
Исполнить закон и пополнить пробел.
В одному з найвищих досягнень своєї новелістики, повісті «Близнецы», автор змальовує майже ідеальний образ високоосвіченого поміщика Никифора Сокири, який відзначається глибокою релігійністю.
Але Шевченко разом із своїм персонажем ставить естетику вище за офіційну обрядовість:
«Каждое воскресенье и каждый праздник он ездил к обедне с женою в соборный храм Благовещенья. Вместе с прекрасной, гармонической архитектурой храма на него действовало и пение семинаристов. Но когда поставили в храме новый иконостас, гармония архитектуры исчезла, и он стал ездить к обедне в Успенскую церковь, в ту самую, в которой в 1654 году генваря 8 дал присягу Зиновий Богдан Хмельницкий со всякого чина народом на верность московскому царю Алексею Михайловичу. Но когда, возобновляя исторический памятник этот, из шести куполов уничтожили пять экономии ради, то он стал ездить к Покрову».
Ці блукання Никифора Сокири від однієї церкви до другої й третьої, що пояснюються суто естетичними міркуваннями, є знаковими для автора, і як тут не пригадати естетичне кредо іншого поета «Про музику лиш треба дбати».
І справді, релігія для Шевченка це музика сфер:
«Возвышенные, простые наши церковные напевы потрясали и проникали все существо мальчика, а божественная мелодия и восторженный лиризм Давидовых псалмов возносили его непорочную душу превыше небес». («Несчастный»)
Деякі повісті Шевченка можна порівняти з написаним на півстоліття раніше романом Яна Потоцького «Рукопис, знайдений у Сарагосі». Та якщо роман Потоцького ретельно вивчається протягом, його перекладено багатьма мовами, він і дотепер вважається «таємничим», «загадковим», то, на жаль, повісті Шевченка лишаються поза увагою не лише світової, а й української громадськості. А між тим, менші за розміром, вони складніші за згаданий роман. В останньому ми бачимо «романи в романі», тобто подрібнення «я», розпорошення його між різними дійовими особами, тоді як у Шевченка це «я» є складнішим: іноді воно фактично означає «ми» – злиття автора з оповідачем, іноді авторське «я» непомітно переходить у «я» оповідача, іноді Шевченко перебирає ініціативу і починає говорити власним голосом, а трапляється й таке, що автор-оповідач говорить про Шевченка як про сторонню, абсолютно відчужену від нього особу.
От як у повісті «Близнецы» розповідається про моральний занепад одного з близнюків,Зосима, про те, як він спокусив дівчину:
«Этот очаровательный цветок была красавица на самой заре жизни и одно-единственное добро беднейшего вдового старика мещанина Макухи. Продолжение и конец повести вам известен, терпеливые читатели, и я не намерен утруждать вас повторением тысячи и одной, к несчастью, невымышленной повести или поэмы в этом плачевном роде, начиная с «Эдды» Баратынского и кончая «Катериной» Шевченка и «Сердечной Оксаной» Основьяненка.»
(З такого типу самоцитуванням читач стикається також у повісті «Варнак»:
«Между прочим, в доказательство своего знания в малороссийском языке она прочитала мне два стиха:
Катерино, серце моє,
Лишенько з тобою.»)
У повісті «Музикант» так само, як у Потоцького, іде «роман у романі», тобто подається лист музиканта, написаний 15 роками раніше, ніж оповідач має змогу його прочитати, а цей лист включає ще й повноцінну новелу, в якій музикант описує «гнусную историю, которую мне про себя рассказала бедная mlle Тарасевич». Проте, якщо перша частина цієї історії подається як переказ музиканта, то у другій частині, що є її безпосереднім продовженням, оповідачем виступає вже сама Тарасевич, тобто «я» протягом одного тематично об’єднаного фрагмента тексту двічі змінює свого володаря, як також змінює стать. Такого модернізму ми не знайдемо у Потоцького.
Варто згадати ще й Діккенса, паралелі з яким трапляються навдивовижу часто. Обидва письменники, і Діккенс, і Шевченко, виходили з одного принципу – серйозно говорити про смішне і начебто легковажно – про трагічне. Безумовно, існують між цими двома письменниками й суттєві відмінності. Діккенс більше зосереджувався на психологічному стані персонажів, він більший «резонер» і, хоч як це дивно, більш соціально орієнтований письменник, ніж Шевченко-новеліст.
А от основна стилістична різниця між ними, мабуть, полягає в тому, що Шевченко навіть у своїй прозі залишається художником: зорові враження, кольори, нюанси є невід’ємною частиною його оповіді. Тут він наближається, скоріше, не до англійських, а до французьких письменників.
Малювання словом, таке характерне для повістей, особливо ефектне, коли письменник відверто конструює театральну декорацію:
«Особенно мне нравилось это место, когда Нева спокойна и, как гигантское зеркало, отражает в себе со всеми подробностями величественный портик Румянцевского музея, угол сената и красные занавеси в доме графини Лаваль. В зимние длинные ночи этот дом освещался внутри, и красные занавеси, как огонь, горели на темном фоне, и мне всегда досадно было, что Нева покрыта льдом и снегом, и декорация теряет свой настоящий эффект». («Художник»)
А коли на чужині Шевченко згадує свою далеку Батьківщину, він наче наближає її до себе, змальовуючи словом милі йому картини;
«Далеко, очень далеко от моей милой, моей прекрасной, моей бедной родины я люблю иногда, глядя на широкую безлюдную степь, перенестися мыслию на берег широкого Днепра и сесть где-нибудь, хоть, например, в Трахтемирове, под тенью развесистой вербы, смотреть на позолоченную закатом солнца панораму, а на темном фоне этой широкой панорамы, как алмазы, горят переяславские храмы божии, и один из них ярче всех сверкает своею золотою головою; это собор, воздвигнутый Мазепою» («Близнецы»).
Окрім того, Шевченкові притаманне якесь «сюрреалістичне», «кафкіанське» начало, коли стираються грані між реальністю й віртуальністю, між явою і марою, коли читачеві дуже важко розрізнити, чи автор глузує з нього, чи говорить серйозно, це, власне, те, що
Г. Грабович влучно назвав характерними шевченківськими децентруваннями. 11 Тому, мабуть, одним з улюблених ним стилістичних прийомів є «опис від супротивного» або ж фальшиве заперечення, коли, підкреслено урочисто заявивши читачеві, що якесь явище чи картина не заслуговують на опис, автор одразу ж починає робити протилежне, подаючи розлогий опис саме того, що він спершу на позір відкинув. Шевченко використовує прийом, який схематично можна зобразити так: А або вже описано, або не заслуговує на увагу – тому я не буду описувати А, яке є таким-то. І далі йде детальний опис того самого А:
«Для краткости этой истории не нужно было б описывать со всеми подробностями ни хутора, ниже его мирных обитателей, тем более что история сия весьма мало, так сказать, мимоходом их касается. Настоящие же мои герои вчера только увидели свет Божий. Так что же, спрашиваю я вас, можно сказать интересного о них сегодня? А потому-то я, подумавши хорошенько, и решился описать и хутор, и его мирных обитателей» («Близнецы»).
Іншу, щільно пов’язану з попередньою, прикмету його стилю складають «культурницькі» ремінісценції. Шевченко є, можливо, єдиним російськомовним прозаїком 19 ст., сама структура мислення котрого невід’ємна від світової культури, до якої він звертається не лише тоді, коли його героями стають музикант або художник, а й під час опису суто українських реалій.
«В одну из таких прогулок я нечаянно попал на совершенно рюисдалевское болото (известная картина в Эрмитаже), даже первый план картины с мельчайшими подробностями был тот же самый, что и у Рюисдаля. Я просидел около болота несколько часов сряду и сделал довольно оконченный рисунок с фламандского двойника. Интересно бы было сличить его с знаменитой картиной».
Те саме в описі нелюдських умов солдатчини:
«Я не описываю вам нечистоты и смрада, возмущающих душу и вечно сущих во всех казармах…. На нарах в толстой, грязной рубахе сидел Зося и, положа голову на колени, как «Титан» Флаксмана, пел какую-то солдатскую нескромную песню».
Читача не можуть не вразити регулярні, як у повістях, так і в «Журналі», звернення до античних імен, які Шевченко часто «одомашнює», надаючи їм побутово-гумористичного звучання, наслідуючи в цьому Котляревського. Так, господаря балу він називає амфітріоном, тоді як хазяїн квартири, де зупинився оповідач, постійно іменується Віргілієм, або ж автомедоном чи ментором.
Водночас античність, з її богами, героями, легендами не є приводом для автора просто похизуватися своєю ерудицією, вона є живою, вона присутня як у ліричних моментах його повістей, так і у побутових ситуаціях.
«Видения мои были прерваны пронзительным женским хохотом. Раскрывши глаза, я увидел резвую стаю нимф, плескавшихся и визжавших в воде, и мне волею-неволею пришлося разыграть роль нескромного Актеона-пастуха».
Принагідно зауважимо, що Шевченко абсолютно не боїться зіставляти і класичну західну музику з українською народною піснею:
«За сонатой Бетховена были сыграны с одинаковым мастерством и чувством две сонаты Моцарта и после некоторые места из знаменитого «Реквиема». Заключение совершенно неожиданно:
Ходить гарбуз по городу…»
Зіставлення творів найславетніших світових композиторів з народною піснею, що виступає тут як повноцінний елемент світової культури, є, мабуть, квінтесенцією філософії Шевченка, тлумаченням різниці, що існує для нього між справжньою духовністю і суто зовнішнім блиском.
У Шевченка дуже сильним є й вертепне начало, він часто не ховає тих мотузок, за які автор водить своїх персонажів, що повністю підкоряються його волі.
Зазначений драматургічний прийом є очевидним у наступному уривку з «Близнюків» (Зосим, «поганий брат», звабив і кинув молоденьку дівчину Якилину, коли та завагітніла):
«(Зосим) порядком кутнул перед выездом и начал рассказывать какому-то тоже нетрезвому, но богатому Попандопуло свое рыцарское похождение с Якилиною, и так увлекательно рассказывал, что богатый эллин не вытерпел и заехал ему всей пятерней в благородный портрет, а он эллина, и пошла потеха. Но так как эллин был постарше летами и силами послабее, то он и изнемог, а к тому времени подоспел блюститель мира в виде городничего и повелел борющихся взять под арест. Завязалось дело. Богатого торгаша эллина оправдали, а благородного неимущего офицера оженили на мещанке Якилине и перевели в астраханский гарнизон.»
Зіставлення таких характеристик: з одного боку – рыцарское похождение, благородный портрет, увлекательно рассказывал, благородный неимущий офицер; а з іншого: какой-то тоже нетрезвый, но богатый Попандопуло, богатый эллин, заехал ему всей пятерней, богатого торгаша эллина оправдали – начебто віддає перевагу благородному нужденному офіцерові, і ось тут-таки виявляється стилістична майстерність автора, адже всі симпатії читача, безумовно, на боці грека, який, навіть перебуваючи у нетверезому стані, все ж не витримав ницості свого співбесідника.
Але услід за Шевченком-сатириком дуже часто йде Шевченко-лірик, що не може втриматися від власного коментарю:
«О, моя бедная Якилина! Если бы ты могла провидеть свое бесталанье, свою горькую будущую долю, ты убежала бы в лес или утопилась бы в гнилом Остре, но не венчалась бы с благородным офицером».
Тут уже характеристики не перевернуті сатирично (крім іронічного, знов-таки в дусі Дік­кенса, слова благородный), а прямо віддзеркалюють ставлення автора до своїх персонажів.
Безумовно, у його повістях дуже сильні основи народної сміхової культури, а їхнє поєднання з надзвичайно інтелектуально ускладненою стилістикою надає цим творам не­повторного звучання.
Попри те, що кожна з повістей є самостійним художнім твором, їхня сукупність утворює єдине ціле, і це не лише завдяки особі оповідача, що є спільною для всіх, а й через перегук мотивів: зародки сюжету, повно розгорнутого в одній якійсь повісті, містяться як натяк, як побіжна лінія в інших повістях. Так, наприклад, тема, що її умовно можна назвати «Джекіл і Хайд» (за Стівенсоном), тобто аналіз двох контрастних іпостасей фізично близьких особистостей (рідні сестри або ж близнюки), що вона найповніше розкривається у повісті «Близнюки», пунктиром проходить також у «Музиканті»; тема підкидання немовляти заможному подружжю звабленою військовим дівчиною – у повістях «Наймичка» і «Близнюки»; тема «нещасного», тобто дворянина, відданого за якусь провину до війська, титульна у повісті «Нещасний», проводиться також у «Близнюках»; листування як засіб поглиблення часово-просторового елементу є невід’ємною складовою таких повістей, як «Музикант», «Нещасний», «Близнюки», «Художник».
Таким чином, усі повісті Шевченка, що збереглися (і як же прикро, що переважну частину їх – тринадцять з більше як двадцяти! – втрачено), є наче частинами єдиної симфонії. Відомо, що Шевченко реалізував себе у багатьох царинах – як поет, як прозаїк, як художник. Пристрасний аматор музики, він не писав музичних творів, але у його прозовій творчості простежуються паралелі саме із музичним твором: складна, проте чітко структурована композиція, перегук мотивів у різних частинах твору, ба навіть, різних творах, пильна увага не лише до змісту, а й до форми слова, до його звучання.
Нарешті, кілька слів про символізм кольорів у його поетичній та прозовій творчості. Тут коротко хочеться зазначити таке:
У поезії Шевченка нараховуємо 15 прикметників, що позначають колір, з яких червоний, чорний, білий, синій, темний і зелений є постійними епітетами, що повністю збігаються з їхнім вживанням у народній поезії (а інші прикметники кольору є відтінками наведених – рожевий, темний, блакитний і т.п.):
Червона китайка так само як і у народній поезії є символ жалоби:
Поцілував мертвих в очі,
Хрестить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачі.
Однак червоний колір як символ не просто біди, а кривавої різанини найчастіший у поезії Шевченка, він зазвичай поєднаний із водою – річка, море настільки насичені кров’ю, що з традиційно синіх стають червоними:
Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
Козацької крові; ще понесеш, друже!
Червонив ти синє, та не напоїв.
Чорний колір є символ смутку, смерті:
Нехай чорніє, червоніє,
Полум’ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
Білий колір є символом охайності, ідилічності, звідти таке порівняння:
Хати біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в саду гуляють.
У сполученні із хмарою особливо наочно виступає символіка: біле – позитив, чорне – негатив:
Заступила чорна хмара
Та білую хмару.
Опанував запорожцем
Поганий татарин.
Зелений – це колір трави і листя. У багатьох народів він асоціюється з весною, з розквітом природи. У поезії Шевченка «зелений» і «зеленіти» вживаються виключно із цим значенням:
Летим. Дивлюся, аж світає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою…
Синій колір – це постійний епітет для моря:
Спитай синє море.
Воно знає, де мій милий,
Бо його носило,
Воно скаже, синє море,
Де його поділо.
Коли милого втопило —
Розбий синє море;
Голосніше, жалібніше,
Щоб вітри почули,
Щоб понесли буйнесенькі
За синєє море
Чорнявому зрадливому
На лютеє горе!
Як пишуть дослідники:«Згадкою про море починається чимало текстів українських народних дум, але це «море» не географічна ознака, а культурно-історична: «На синьому морі, на білому камені, там стояла темная темниця». 12 Або ж: «Т. Шевченко зображає море синім, звичайно, не випадково. «Синє море» в українському фольклорі – це стале місце, яке походить із давнини і є спільним образом для усіх слов’ян. Воно відображає давню символіку». 13
А от у повістях вживання кольорів є докорінно відмінним від поезії. Їхня роль тут, в основному, та сама, що і в живописі – це або реалістичне змалювання природи і людини, або метафоричне відтворення враження від природи і від людини за допомогою пензля – пера. Оскільки кольорів та їхніх відтінків тут ми нарахували аж 79 (!), і, до того ж, кожна повість має власну «кольорову гаму», то обмежимося для порівняння лише наведенням кількох яскравих прикладів:
Червоний
У повістях немає нічого спільного з кривавими сценами поезії, крові нема зовсім. Червоний колір є суто декоративний, він позначає колір одягу, пофарбування кімнати і тому подібне, часто сполучаючись із іншими кольорами:
«Перед ними на темнозеленом лужку, примыкающем к самой Альте, резвилося двое детей в красных рубашках, точно два красные мотылька мелькали на темной зелени».
У «Прогулянці» багато описів художнього процесу. Знаменно, що Шевченко – художник через свого alter ego, оповідача повісті, виступає зовсім не як реаліст, а як творець далекої прийдешньої епохи – двадцятого століття, як майбутній ташист, чиє око сприймає перш за все кольорові плями (taches), а не, скажімо, пейзаж як такий:
«Я принялся за работу. Разложил темные и светлые пятна на моем неоконченном рисунке, и рисунок ожил, заговорил и сам собою окончился.
Солнечные лучи, проскользнувши сквозь густые ветви орешника, упали на его древние, обнаженные стопы, т. е. на корни. И так эффектно, так ярко, прекрасно осветили их, что я сколько можно дальше отодвинулся назад, уселся в тени орешника и, как настоящий живописец, любовался светлым, прекрасным пятном на темном серо-зеленом фоне».
А іноді перед нами справжній конструктивіст:
«А гигант мост, как морское чудовище, растянулся поперек Днепра и показывает изумленному человеку свой темный хребет из блестящей пучины».
Серед безлічі інших описів природи наведемо найяскравіший і найбільш вражаючий з повісті «Прогулянка», повісті, яка є, на нашу думку, найдосконалішою у прозовій творчості Шевченка. Тут поєднуються кольорова і звукова гармонії, створюючи досконалий синтез:
«Мрак становился гуще, и свет слабее. Ресницы мои тихо сближались между собою и, наконец, сомкнулись. Мрак сделался прозрачней и светлее, а в глубине этого синевато-бледного полусвета едва видимо образовался темный, широкий, ровный, как по линейке очерченный, горизонт; за горизонтом тихо, медленно начал являться слабый розовый свет, и, усиливаясь, он принимал какой-то серо-мрачный тон. Горизонт потемнел и издавал гул наподобие соснового бора. Я превратился в слух и зрение. Еще минута, гул сделался слышнее, а горизонт темнее. Еще минута, и я уже слышал не неопределенный гул, а страшный рык какого-то чудовища. Свет усиливался и принимал серовато-млечный колорит. Из-за темного необозримого горизонта бесконечною стеною с огромными фантастическими куполами медленно подымались тучи. Подымаясь выше и выше, они теряли свои колоссальные причудливые формы и обращались в темно-серую массу нескончаемого пространства. Над горизонтом становилось светлее, и тихо, едва заметно тихо, как бы из самого горизонта, подымался огромный беловато-серебристый шар, только одним абрисом похожий на солнце. Свет проник повсюду и окончил прекрасно-страшную картину моря, под названием «Пролог ужасной бури». Бледный шар подымался выше и выше и становился бледнее и бледнее, наконец, как бы растопился и исчез в млечно­серой массе. Буря, как миллионы невидимых чудовищ, ревела на просторе. На фоне темных туч блестели стаями белые мартыны, а на белых скалах длинными вереницами уселись, как любопытные зрители, черные бакланы».
Насамкінець, хотілося б іще раз підкреслити, що давно вже настав час подивитися на всі грані цієї геніальної творчої особистості – Тараса Григоровича Шевченка – свіжим, незамуленим оком, і тоді відкриється така безліч відтінків, нюансів, не лише у живописному, а й в особистісному і літературному плані, що захочеться іще раз сказати – це був справжній інтелектуал, естет, авангардист, творчість якого далеко сягає за межі дев’ятнадцятого століття.

__________

1 Григорій Грабович. Шевченко, якого не знаємо. – К.: «Критика», 2000. – 304 с.

2 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. Видання друге, перероблене та доповнене. – К.: Вища школа, 1982.

3 Д. Горбачов, О. Соломарська. Тарас Шевченко – інтелектуал, естет, авангардист. – К.: «Українські пропілеї», 2017. – 225 с.

4 «Нова генерація», 1928, № 7.

5 «Нова генерація», 1928, № 5.

6  О. Богомазов. Живопис та елементи. – К, 1996. – с. 3.

7 Владимир Маяковский. Я сам. Полное собрание сочинений в тринадцати томах. – Т.І. – 1912–1917.

8 Бегічева Г. Зустріч з минулим // Вітчизна. № 2. – 1968.

9 Натюрморт зі статуеткою. – 1860.

10 Авангард Йогансена. – Львів: «Наутілус», 2007. – С. 165–166.

11 Григорій Грабович. Шевченко, якого не знаємо. «Критика». – Київ, 2000. – с. 33.

12 Ю. Лебедєв Степ і море в укр. нар думах (до вивчення етнокультурних контактів). Вісник КНУ ім. Шевченка Східні мови та літ-ри, 2008. – 13/2008. – С. 5.

13 О. Черненко, Студії Тараса Шевченка над українськими думами. Шевченкознавчі студії. – 2014. – Вип.17.– С.125.

2019-01-03T21:56:59+00:00