Козлик І. • «Яке напрочуд плідне, гарне життя!» 1

__________

1 З листа І. Я. Лосієвського Б. Ф. Єгорову від 27 червня 2018 р. (Архів авт.). З метою уникнути мовленнєвої какофонії тут і далі всі російськомовні цитати подані українською мовою. Переклад мій (І. К.).

(Рецензія на видання: Фризман Л. В кругах литературоведов. Мемуарные очерки.
Киев: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2017. 320 с. 300 экз.;
Фризман Л. В кругах литературоведов. Мемуарные очерки. Изд. 2-е, испр. и доп.
Москва; Санкт-Петербург: Нестор-История, 2017. 380 с. 500 экз.)

Я почав працювати над цим текстом з відома автора рецензованої книги спогадів –літературознавця-русиста, який, усе життя мешкаючи в Харкові, «працював у науці на рівні найбільших центрів» [1], доктора філологічних наук, професора Леоніда Генріховича Фрізмана, у спілкуванні з ним, з надією на те, що він ознайомиться з досвідом критичного сприйняття результатів власної праці, щось підкаже чи, навпаки, подивиться на ним зроблене під іншим кутом зору. У будь-якому разі, і він, і я добре розуміли вагомість для науки про літературу його мемуарних практик.
27 червня 2018 р. Л. Г. Фрізман помер у Харкові, і це неминуче скорегувало мою роботу. Я вирішив нічого посутньо не змінювати, адже створював свої мемуари Леонід Генріхович з радістю, натхненний життям і для життя, для його продовження (обдумуючи і вже працюючи над новим дослідницьким проектом про Наума Коржавіна), а не для поминання чи заповіту. Неминучі корективи стосуються загостреного сприймання деяких моментів, які змінили після смерті Л. Г. Фрізмана смислове наповнення, а також відмови від прямої полеміки. Головна правка початкового задуму обумовлена тим, що тепер потрібна була особлива акуратність і скрупульозність аналізу, максимальна повнота висловлювання. Нарешті, виникла необхідність не тільки у цій преамбулі, а й у присвяті –

Пам’яті Леоніда Генріховича Фрізмана

У другій половині 2017 – першій половині 2018 р. побачили світ відразу два видання – вітчизняне і зарубіжне – російськомовної книги Л. Г. Фрізмана «У колах літературознавців: Мемуарні нариси». Вже перше, українське, видання викликало позитивний відгук у авторитетному московському журналі «Новий літературний огляд» (рос. «Новое литературное обозрение», скор. «НЛО»). «Книга Л. Г. Фрізмана, – читаємо у цій рецензії, – присвячена історії літературознавчої науки. Саме завдяки такого роду свідченням у майбутньому формуватиметься уявлення про шляхи і долі розвитку філології, тому книгу важко переоцінити. <…> Перед нами єдиний сюжет: розмова про життя, науку і правду <…>, єдність книзі надає ключова тема – боротьба за збереження людської і наукової гідності», «думка про відповідальність і неперервність наукових поколінь. <…> Літературознавство – це літературознавці – такий пафос книги „У колах літературознавців”» [2]. Зі сказаного видно, що книга проф. Л. Г. Фрізмана – автора, що не потребує особливого представлення у літературознавчій науці, – заслуговує на таке ставлення, про яке щодо «справжньої наукової праці» говорив В. Е. Вацуро у листі до Л. Г. Фрізмана у зв’язку з публікацією 1975 р. в серії «Літературні пам’ятки» «Дум» К. Ф. Рилеєва. Зокрема, В. Е. Вацуро писав про те, що справжня наукова робота потребує не реклами чи фейлетону, а розмови «по суті», «потребує обговорення», яке розкриває «новації краще, ніж анонс» [17, c. 72; 18, c. 85]. Цьому суголосна позиція Г. М. Фрідлендера, який хотів, «щоб один раз у житті» про нього написала «людина, яка по-справжньому розуміє і віддана науці. (Писати – не означає лестити чи тільки2 хвалити!)» (з листа Г. М. Фрідлендера до Л. Г. Фрізмана від 22 листопада 1971 р.: [17, c. 124; 18, c. 148).
Такий підхід передбачає зіставлення двох видань рецензованої книги в аспекті нарощування смислового простору і завершення розпочатого у першому виданні для досягнення необхідної змістової повноти висловлювання. Саме це прагнення постає однією з рушійних авторських інтенцій.
Розбіжності між двома виданнями помітні вже в оформленні обкладинки. При збереженні назви і загального структурного принципу (розташовані у центрі ім’я і прізвище автора оточені портретами людей з числа тих, про кого йтиметься у тексті) змінилися колірний фон обкладинки, її базові геометричні компоненти (геометричний образ) і склад портретної галереї.
Коричневий колір (тло для назви) і коричневий з відтінком сірого (для світлин) визначають колірну гаму обкладинки першого видання. У кореляції зі змістом і стилем оповіді в книзі таке колірне оформлення обкладинки актуалізує семантику живого чуттєвого сприймання, породжує відчуття справжнього, добротного, сумлінного, обумовленого чіткістю, ясністю, відкритістю зайнятої автором інтелектуально-етичної позиції, в основі якої – професіоналізм та згода із самим собою. Інакше кажучи, вже у колористичній атмосфері обкладинки першого видання присутня життєвість, яка передбачає широкий спектр і амплітуду мисленнєво-емоційних реакцій, включаючи, попри все інше, гіркоту та переживання чогось неприємного, негативного.
Таку смислову актуалізацію підтримує і геометричний образ обкладинки. В його основі – прямокутник. Саме у цю фігуру вкладена інформація про автора і назву книги, саме по краях прямокутної обкладинки розташована портретна галерея з фотографій прямокутної форми 20-ти обраних з числа більше 50-ти героїв Фрізманових мемуарів. Перерахую їх, відзначаючи двома похилими лініями розташування на просторовій вертикалі (зверху вниз): Б. С. Мейлах (1909–1987), Є. О. Маймін (1921–1997), М. М. Скатов (народ. 1931), С. А. Рейсер (1905–1989), В. П. Казарін (народ. 1952) // Г. В. Краснов (1921–2008), О. Т. Твардовський (1910–1971), Д. С. Лихачов (1906–1999) // К. В. Пігарьов (1911–1984), В. І. Коровін (народ. 1932), В. Я. Лакшин (1933–1993) // С. Б. Бураго (1945–2000), М. Л. Гаспаров (1935–2005), Г. М. Фрідлендер (1915–1995), В. І. Кулєшов (1919–2006) // М. О. Габель (1893–1981), О. А. Анікст (1910–1988), Д. Д. Благой (1893–1994), М. В. Теплінський (1924–2012), Ю. Г. Буртін (1932–2000). Тут – і класики літератури, і літературні критики, громадські діячі, і літературознавці (академіки, доктори наук, професори), 16-ть з яких представляють культурні центри Російської Федерації (Москву, Ленінград / Санкт-Петербург, Псков, Колом­ну), а 4-ри – Україну (Київ, Харків, Сімферополь, Івано-Франківськ). 13-ть імен присутні у назвах нарисів: або безпосередньо (як Твардовський, Буртін, Лихачов, Пігарьов, Фрідлендер, Анікст, Краснов і єдиний у цьому списку український представник Теплінський), або метонімічно (як «„Поет фактів”» – Рейсер, «Учений, редактор, особистість» – Благой, як «М. М.» – Скатов, як «Валік і Вірочка» – Коровін, як «„Оманливий колега”» – Гаспаров). При цьому всередині книги між с. 160 і 161 окремим шістнадцятисторінковим блоком на крейдованому папері представлені 51-а чорно-біла світлина: 36 портретів, 10 групових фото, а також репродукція обкладинки із видання 1963 р. поеми Твардовського «Тьоркін на тім світі» з автографом автора, відтворення обкладинок програм бурагівської конференції «Мова і культура» за 2004 р., останнього форуму русистів України за 2013 р. і перших «Читань молодих учених пам’яті Л. Я. Ліфшиця» за 1996 р., а також фотографія Л. Я. Ліфшиця з присутнім на її звороті його дарчим написом.
Випущене київським «Видавничим домом Дмитра Бураго» і тому орієнтоване на український філологічний простір, зокрема, українських русистів, перше видання книги «У колах літературознавців: Мемуарні нариси» складається з 28-ми текстів: вступного «Від автора», базового корпуса з 26-ти відмінних за своїм обсягом і архітектонічними складовими нарисів, і нарешті, підсумкового «Наука і звичаї», який, враховуючи його функцію, можна було б назвати «Замість висновків».
Традиційне «Від автора» у першому виданні – це змістовний і емоційно забарвлений текст обсягом на повну тридцятирядкову сторінку. Тут у стилі вільної, плавної (без квапливості і пов’язаних з нею редукцій) дружньої бесіди з читачем йдеться про історію створення книги, її задум, причини звернення автора до мемуарного жанру (натхненний «вдячністю долі за те, що такі люди були» в його житті), про авторські орієнтири під час написання спогадів (аналогічні тексти Б. М. Сарнова і Б. Ф. Єгорова [див.: 12; 13; 3; 4]), жанрово-композиційну організацію (збірник самостійних нарисів) та героїв. Щоправда, варто зауважити, що творчу історію мемуарів Л. Г. Фрізмана не вичерпують згадані самим автором випадки його участі у ювілейних збірниках колег3. Тут доречно врахувати більш широкий контекст, на що звернув увагу в своїй рецензії С. І. Кормілов, коли зіставив за ступенем критичності Фрізманові спогади «У колах літературознавців» з «чудовими споминами обережного В. Є. Халізєва з подібною назвою – „У колі філологів”» [8; йдеться про видання: 28]. У цьому сенсі доречно звернути увагу на харківське видання вибраних статей Л. Г. Фрізмана 2005 р., приурочене до його 70-літнього ювілею, де статтям «Пушкін і польське повстання 1830–1831 років» та «Іронія історії» передують вступні нотатки автора, в яких йдеться про обставини написання статей та їхніх перших публікацій [див.: 23, с. 21–24, 50–53]. Гадаю, поява таких передісторій пов’язана і з тим, що Л. Г. Фрізман знав видану в Івано-Франківську трьома роками раніше російськомовну книгу М. В. Теплінського «П’ятнадцять літературознавчих сюжетів з автобіографічними коментарями, двома додатками й епілогом», де після кожної з 15-ти републікацій статей подані спогади про історію їх написання. Усе це разом і сприяло рухові Л. Г. Фрізмана до його зібраного збірника мемуарних нарисів.

Емоційно-психологічну атмосферу експозитивної частини першого видання книги споминів «У колах літературознавців» створюють: вказані імена тих, хто підтримував поперед­ні спроби мемуарного письма автора; цитата зі спогадів Б. Ф. Єгорова («…Намагався писати правдиво… Замовчування були… Але брехні не було») і переказ думки Д. С. Лихачова (погана людина не може бути хорошим ученим); цитата з поезії В. А. Жуковського 1827 р. «Спомин» (рос. «Воспоминание» («Не говори с тоской: их нет, Но с благодарностию: были»)); звернення до індивідуально-оціночних висловів на зразок «найдорожчому моєму другові» (про харківського доктора філологічних наук І. Я. Лосієвського), чи «двох близьких і коханих мною людей» (про Б. М. Сарнова та Б. Ф. Єгорова); використання фольклорного фразеологізму з розмовними (включаючи зниження стилю) асоціаціями (рос. «поскрести по сусекам»). Усі ці складові стилістичної організації вступного «Від автора» з самого початку налаштовують читача на певний лад сприймання оповідного світу у запропонованій йому книзі.
Героями чи провідними (знаковими) персонажами спогадів, крім тих, чиї зображення присутні на обкладинці першого видання, є: М. П. Алексєєв (1896–1981), Л. М. Баткін (1932–2016), П. Н. Берков (1896–1969), Я. С. Білінкіс (1926–2001), Г. Ф. Богач (1915–1991), В. Е. Вацуро (1935–2000), М. М. Гайденков (1901–1968), Л. Я. Гінзбург (1902–1990), М. М. Гіршман (1937–2015), А. Л. Гришунін (1921–2006), Б. М. Двинянінов (1911–1987), Б. Ф. Єгоров (народ. 1926), В. Я. Коровіна, Є. М. Купреянова (1906–1988), Л. І. Лазарев (1924–2010), Л. Я. Ліфшиць (1920–1965), Ю. М. Лотман (1922–1993), Б. Л. Маргуліс (в 1970-ті рр. вела відділ хроніки в московських «Питаннях літератури»), С. Й. Машинський (1914–1978), З. Г. Мінц (1927–1990), В. М. Орлов (1908–1985), М. Л. Степанов (1902–1972), М. І. Твардовська (1908–1991), О. М. Фінкель (1899–1968), Гейр Хетсо (1937–2008, норвезький літературознавець), М. В. Черняков (1912–1983), О. В. Чичерін (1899/1900–1989), Ю. Г. Еткінд (1918–1999), Ю. З. Янковський (1934–1982)4. Для філологів-русистів радянського і пострадянського часу вказані імена говорять самі за себе.
Друге видання спогадів Л. Г. Фрізмана, яке побачило світ через півроку вже за межами України, має свої відмінності, які не вичерпуються збільшенням текстового обсягу й тиражу, а стосуються складу книги, кола провідних персонажів, композиційної організації та загального оформлення.
Цю різницю видно вже по обкладинці другого видання. Її колірну гаму утворюють: загальний зелений фон, у який інкрустовані чорно-білі з відтінком сірого світлини обраних героїв оповіді, і колір лаврового листа, на якому великим шрифтом білого кольору надруковані ім’я, прізвище автора і друга частина назви (підзаголовок), а між ними бежевим з відтінком жовтого надрукована перша частина назви (власне назва) книги. Панівний на обкладинці зелений колір, за К. Гольдштейном, створює умови для роздумів, прояснення сенсу і остаточного завершення певного завдання. А за Р. Штейнером, «зелений – образ відображення живого в мертвому», що важливо, якщо мати на увазі, що йдеться про спогади, тобто про те, що вже відбулося і перейшло у минуле. Якщо ж враховувати ще й характер втіленої у мемуарах авторської позиції і ритміко-темпоральні особливості мовленнєвого викладу в них, то можна говорити і про можливу актуалізацію у фоновому зеленому кольорі обкладинки другого видання семантики сталості, самоствердження і самооцінки.
Іншим, порівняно з українським виданням, постає і геометричний образ обкладинки. Тепер в його основі в межах попереднього загального прямокутного формату книги знаходиться коло: всередині кола вказані автор і назва, круглої форми і представлені на обкладинці світлини. Коло в функції базової фігури пов’язує геометричний образ обкладинки з її текстовою частиною, римуючись з першим же словом заголовку «У колах…», вжитим у формі іменника у множині. А це, до речі, примушує знову пригадати назву споминів В. Є. Халізєва «У колі філологів», де то й самий іменник вжито в однині. Порівняння назв книг обох авторів акцентує на тому, що Фрізманові мемуари втілюють уявлення про поліцентричний життєвий простір літературознавчої науки, який утворюють різні за своїми методолого-евристичними (логіко-епістемологічними), соціально-психологічними (включаючи індивідуально-особистісні заломлення аж до поведінкових) й аксіологічними орієнтирами об’єднання дослідників, представники яких за всіх відмінностей (включаючи несумісності) професійного і особистісного ґатунку можуть продуктивно перетинатися в індивідуальній долі окремого фахівця.
Помітно змінився і склад тих, хто фотографічно представлений на обкладинці другого видання спогадів Л. Г. Фрізмана. З 20-ти зображень у першому виданні тепер на обкладинці залишилося 18-ть. Із них 11-ть залишилися з обкладинки першого видання: це портрети М. М. Скатова, Д. С. Лихачова, С. Б. Бураго, А. Т. Твардовського, К. В. Пігарьова, В. Я. Лакшина, Ю. Г. Буртіна, Г. М. Фрідлендера, Д. Д. Благого, М. Л. Гаспарова, О. А. Анікста. Вилучені з простору обкладинки фотографії Б. С. Мейлаха, Є. О. Майміна, С. А. Рейсера, В. П. Казаріна, В. І. Кулешова, М. В. Теплінського, М. О. Габель, В. І. Коровіна. Натомість на обкладинці з’явилися зображення В. Е. Вацуро, М. І. Твардовської, М. П. Алексєєва, М. А. Тахо-Годі, Ф. З. Канунової, М. Л. Степанова, С. Й. Машинського. Таке істотне розширення представництва в портретній галереї другого видання представників Російської Федерації пояснюється місцем (країною) публікації книги і, відповідно, орієнтацією на іншу – тепер російську – читацьку аудиторію. Філологічний же простір України, зокрема українську русистику, якій у спогадах присвячено чимало сторінок і до якої належить сам мемуарист, представляє на обкладинці тільки постать доктора філологічних наук, професора Київського університету імені Тараса Шевченка С. Б. Бураго. Присутність же у правому верхньому куті обкладинки портрета акад. М. П. Алексєєва, котрого автор статті про нього у першому томі «Української літературної енциклопедії» проф. І. Я. Заславський небезпідставно називає «російський і український радянський літературознавець» [16, c. 43], не змінює загальної картини, бо ім’я цього вченого завжди асоціювалося насамперед з Пушкінським домом, Ленінградом та дослідженнями російсько-зарубіжних літературних зв’язків і контексту. Залишивши на обкладинці другого видання портрет С. Б. Бураго, автор, мабуть, намагався віддати належне пам’яті людини, масштабність особистості якої сягала за межі власне дослідницьких практик. Для Л. Г. Фрізмана залишилося принципово важливим, що саме Б. С. Бураго заснував: 1991 р. міжнародну наукову конференцію «Мова і культура», яка до сьогодні щорічно відбувається у Києві і в якій беруть участь численні фахівці з України, країн пострадянського простору, Європи та США; 1993 р. міжнародний науково-художній журнал «Collegium». До цього треба додати, що у другому виданні мемуарів, на відміну від першого, С. Б. Бураго разом зі своїм учителем Ю. З. Янковським стали героями окремого нарису, названого їх прізвищами – «Янковський і Бураго».
Доопрацювання зачепило й ілюстративну частину мемуарної книги Л. Г. Фрізмана. У другому виданні змінилися кількість і принцип розташування ілюстрацій (тепер вони розосереджені по усьому просторі тексту). Ілюстративна частина російського видання (крім залишеного без змін кольорового портрета автора, який передує титульній сторінці) налічує 69-ть світлин чорно-білого кольору. Тут, по-перше, повторно, але вже з дещо зміненим розміром, представлені портрети тих, хто присутній на обкладинці. По-друге, уведено новий ілюстративний матеріал (фотографії автора: з батьками – батьком Г. В. Фрізманом, історико-медієвістом, і матір’ю Д. А. Гершман, музикантом, піаністкою і диригентом-хормейстером; з друзями – фізиками-теоретиками, професорами В. М. Кошкіним (1936–2011) і Ф. Г. Бассом (1930–2013); фото Б. О. Чичибабіна, О. Сулейменова, М. Р. Хейфеца (народ. 1934, історика, засудженого у 1974 до 6-ти років таборів і заслання за написання передмови до самвидавного, так званого «марамзинського», зібрання творів Й. Бродського; з 1980 живе в Ізраїлі), В. А. Мануйлова, А. О. Жук, Б. Т. Удодова, А. В. Кулагіна, А. Є. Крилова, Б. М. Сарнова, С. І. Кормілова, О. С. Янушкевича, О. Б. Лебєдєвої, Л. І. Лазарєва, М. Г. Зельдовича, О. Б. Кафанової, М. Г. Альтшуллера, О. М. Дрижакової, Ю. І. Дружнікова, Б. Л. Мілявського). При цьому і в першому, і в другому виданнях відсутні світлини Б. М. Двинянінова та Ю. З. Янковського5, що особливо помітно на тлі розширення у другому виданні портретної галереї.
Разом із зображеннями людей ілюстративний матеріал включає репродукції обкладинок російськомовних видань: поеми «Тьоркін на тім світі» (Москва: Сов. писатель, 1964) з малюнком О. Г. Верейського, книги «О. Твардовський. Листи про літературу. 1930–1970» (Москва: Сов. писатель, 1985) з автографом дружини письменника, книги Л. Г. Фрізмана та Я. В. Романцової «Вимоглива любов. О. Т. Твардовський – літературний критик» (Харьків: Нове слово, 2006) (усі – у тексті нарису «Твардовський, Буртін та інші»); світлини сцен з вистав по комедії О. С. Грибоєдова «Лихо з розуму» ленінградського БДТ у постановці Г. О. Товстоногова (1963) з С. Юрським у ролі Чацького та В. Поліцеймако у ролі Фамусова та МХАТу в постановці О. М. Єфремова (початок 90-х рр. ХХ ст.) з В. Невинним у ролі Фамусова, С. Колесниковим у ролі Скалозуба й А. Мягковим у ролі Репетилова (нарис «Дві зустрічі з Грибоєдовим»). Водночас в ілюстративному оформленні другого видання відсутні ті фотоматеріали, які стосуються нарису «Конференції», вилученого автором зі складу другого видання мемуарів.
Якщо говорити про склад і композицію російського видання «У колах літературознавців», то тут теж відбулися істотні зміни. Відкривається воно цитатою зі щоденникового запису Л. М. Толстого від 12 січня 1909 р., який налаштовує читача на певний емоційний лад, породжує у нього нараційне очікування, необхідне для повноцінного сприймання запропонованого йому тексту. Російський класик писав: «Напрошується те, аби писати без усякої форми: не як статті, міркування і не як художнє, а висловлювати, виливати, як можеш, те, що відчуваєш» [15, c. 10].
Слова Л. М. Толстого перегукуються з дворазовим цитуванням у Фрізмановій книзі рядка з передостанньої строфи поезії Пушкіна «19 жовтня» (1825): «Мы близимся к началу своему…» [11, с. 247]. Саме цим пушкінським віршем починається присвячений В. Е. Вацуро нарис «Кандидат, що перевершив академіків»: «Сьогодні, коли, за пушкінським словом, „мы близимся к началу своему”, не можу не визнати, що не був ображений увагою і прихильністю колег і загалом людей, які утворювали моє оточення» [17, c. 65; 18, c. 79]. Цим же віршем закінчується присвячений Д. Д. Благому нарис «Учений, редактор, особистість»: «Тепер, коли, за пушкінським словом, „мы близимся к началу своему”, не можу не усвідомлювати те, як я зобов’язаний людям, котрі мене оточували, підтримували, надихали, допомагали словом і ділом» [17, c. 103; 18, c. 113]. Без кореляції з відсутнім у першому виданні епіграфом з щоденника Л. М. Толстого, таке дворазове цитування пушкінського вірша у першому випадку акцентує на загальній у житті автора тенденції, а у другому – на усвідомленні ним значення тієї допомоги, яку йому надавали дуже різні, враховуючи відмінності особистостей Вацуро і Благого, люди, на визнанні автором зобов’язаності перед ними і вдячності їм. Але у контексті епіграфу до другого видання зі щоденникового запису Л. М. Толстого, причому зробленого класиком наприкінці свого життя, вказане цитування Пушкіна висловлює дещо інше і більш важливе, а може, і найважливіше для мемуариста – його настанову на максимальну повноту, чесність і ясність висловлювання, його намагання на підсумковому етапі свого життєвого шляху до кінця (щоб не залишалося приводу і місця для невизначеності, домислів і пересудів) виговоритися у розповіді про досвід свого буття у професії. У цьому сенсі мемуарна оповідь Л. Г. Фрізмана – це відповідальне слово, коли ні на що інше вже немає часу. В результаті читач стикається з синтезом у викладі самозвіту, сповіді та заповіту, що тільки підтвердилося сакральною (а відхід, як і прихід у цей світ, завжди сакральні) подією полудня 27 червня 2018 р. в Харкові.
Таку авторську настанову по-своєму реалізує наступне «Від автора», істотно відмінне від аналогічного експозитивного компонента у першому виданні спогадів. Тепер це більше, ніж на половину, скорочений текст, у якому максимально лаконічно (навіть конспективно), стисло, констатуюче викладені причина і мотиви звернення автора до мемуарного жанру, дослівно повторюється опис побудови книги як збірника самостійних окремих нарисів, потім засобом переказу відомих слів Д. С. Лихачова про справжніх учених характеризуються герої мемуарів, і все це, як і раніше, в першому виданні, завершується побажаннями читачеві приємних зустрічей з гарними людьми у запропонованій їм оповіді. За всіма параметрами таке помітно редуковане «Від автора» більше нагадує розгорнуту анотацію, різко зменшує власне читацьку (діалогічну) частину у внутрішньому просторі цього тексту, що у підсумку породжує відчуття, що автор квапиться якнайшвидше перейти до суті справи, до власне споминів6.
Починається основна частина другого видання відсутнім у першому виданні текстом під назвою «Замість вступу». За своїм жанрово-стильовим характером він не відрізняється від усіх інших складових компонентів базового корпусу книги. З огляду на це, слово «замість» у його назві отримує особливе (не формальне) навантаження. «Замість вступу» – це мемуарний нарис, присвячений початку життєвого шляху автора, враженням дитинства і юності. Тут йдеться про батьків і атмосферу в сім’ї, яку великою мірою визначав культ А. Ахматової, М. Гумильова і П. Антокольського, про життя в евакуації і повернення у звільнений від гітлерівців Харків, про радянський післявоєнний державний антисемітизм (вбивство Міхоелса, «розстріл у підвалах Луб’янки членів Єврейського антифашистського комітету і арешт „лікарів-шкідників”»), про найближче коло спілкування, яке із замолоду «упродовж декількох десятиліть <…> складали не літературознавці, а математики і теорфізики з відомими іменами». Саме від останніх Л. Г. Фрізман переймав властиві представникам точних наук навики мислення (я б додав – дисципліни мислення), зокрема, «настанову на системність будь-якого аналізу», прагнення до точності і конкретності думки, увагу до кількісного боку явища, що вивчається («тяга пов’язувати своєрідність поета з кількісними показниками його словника»). Це, своєю чергою, спричинило глибоке розуміння Л. Г. Фрізманом того, що літературознавство, як і вся гуманітарна наука, існує і повинне розвиватися у режимі тісної і постійної міждисциплінарної взаємодії й обміну. Саме на цій основі у літературознавця Л. Г. Фрізмана і у теорфізика В. М. Кошкіна народилася ідея створення нової науки – «літературометрії, сутністю якої було б застосування до вивчення літератури статистичних методів» (ще раз принагідно з’явившись у нарисі «Г. В. Краснов: дрібниці із запасів моєї пам’яті», цей сюжет розлого розвернувся у присвяченому акад. М. Л. Гаспарову нарисі «„Оманливий колега”» [див.: 17, c. 265–272; 18, c. 335–340]).
Крім нарису «Замість вступу», Л. Г. Фрізман включив у основний склад другого видання ще 9-ть нових текстів: «Притуплене жало Овода», «Дві зустрічі з Грибоєдовим», «„Аз і Я” і я», «У колі лермонтознавців», «У світі бардів», «Дорогі мої томичі», «Янковський і Бураго», «Дружба з Дружніковим» і «Про письменницьку критику та Івана Франка». З них нарис «Янковський і Бураго» замінив присутній у першому виданні текст під назвою «Конференції», залишивши для російського читача у розширеному і доопрацьованому вигляді те, що пов’язане з особистостями Ю. З. Янковського та С. Б. Бураго, які перетворилися тепер на головних героїв оповіді.
Особливо потрібно відзначити останній нарис «Про письменницьку критику та Івана Франка». Справа в тому, що, на відміну від інших текстів книги, тут не лише йдеться про рух автора до вивчення письменницької критики «як особливого естетичного феномена» загалом і на матеріалі літературно-критичної спадщини українського класика зокрема, а й міститься анонс вже зробленої (яка через збіг обставин виявилася у житті Л. Г. Фрізмана останньою із завершених студій і підсумковою, як його заповіт) великої роботи – монографічного дослідження про Франка-критика, яку ще доведеться належним чином оцінити професійній критиці, причому не тільки україністам. Назва цієї капітальної праці не вказана, про те, коли і де вона буде надрукована, теж нічого не повідомляється. Однак те, що нарис про І. Я. Франка великою мірою текстуально збігається зі вступною статтею «Бесіда автора з читачем» з шістсотсторінкової російськомовної монографії «Іван Франко: погляд на літературу», яка побачила світ 2017 р. у Києві (тобто ще до другого видання мемуарів «У колах літературознавців»), свідчить про прагнення Л. Г. Фрізмана зацікавити саме російську читацьку аудиторію цією своєю роботою і українським письменником, який, належачи Україні, є «надбанням світової культури». Звідси не тільки української, а й багатоликої і неоднорідної російської аудиторії стосуються слова, якими Л. Г. Фрізман завершує вступ до анонсованої у другому виданні спогадів своєї останньої книги: «Нехай книги про нього <Франка>, які виходять на усіх мовах світу, будуть підтвердженням цього факту» [20, c. 23] входження творчої спадщини українського письменника до скарбниці світової культури. Ці слова в устах Л. Г. Фрізмана – не трафаретна книжна риторика, а глибоке особисте переконання, яке він прагне передати своєму читачеві, де б той не перебував.
Із текстів першого видання, так чи так присутніх і в другому виданні, помітно перероб­леними виявилися два. До нарису «Твардовський, Буртін та інші» зроблена велика (11,5 с.) вставка про поеми О. Т. Твардовського «Тьоркін на тім світі» і «За правом пам’яті» (в аспекті теми Сталіна у творчості поета). Своєю чергою, нарис «Марк Черняков: портрет без ретуші», збільшивши майже вдвічі свій обсяг, перетворився на текст під назвою «Служили два товариша», де поряд з кандидатом філологічних наук, доцентом М. В. Черняковим з’явився ще один, новий, герой – його товариш і колега по кафедрі історії російської літератури Харківського університету, доктор філологічних наук, професор М. Г. Зельдович (1919–2008).
У цілому жанрове обличчя мемуарної книги Л. Г. Фрізмана формують тексти есеїстичного ґатунку декількох видів. Це:
1) звичайні спомини без залучення іножанрових компонентів («Замість вступу»,«Молодий Баткін», «Мій М. М.», «Валік і Вірочка»);
2) спогади з розгорнутою публікацією листів («Пам’ять про Лихачова», «Пігарьов і Двинянінов», «Кандидат, що перевершив академіків», «Закоханість», «…„Про розум Юри Фрідлендера”», «Перший захист», «У колі лермонтознавців», «Чарівливість Анікста», «„Поет фактів”», «Г. В. Краснов: із запасів моєї пам’яті», «Другий захист», «Дорогі мої томичі», «Слово про Марка Теплінського», «Півстоліття у „Воплях”»);
3) спомини з публікацією листування та включенням або творчого портрета конкретного вченого («Учений, редактор, особистість», «Янковський і Бураго», «Про Мішу Гіршмана – вченого, людину, друга», «Служили два товариша», «Багатоликий професор»), або характеристики зробленого ним у науці («У колі пушкіністів», «Норвезький дослідник російської літератури», «Дружба з Дружніковим»), або нарису його творчого шляху («Лицар літературної науки»);
4) спомини з публікацією листування та включенням наукової статті («Твардовський, Буртін та інші», «„Оманливий колега”») або рецензії на книгу («„Аз і Я” і я», «Б. Ф. очима Л. Г.»);
5) наукова стаття з елементами спогадів («Притуплене жало Овода» про спотворення оригіналу у перекладах на російську мову відомого романа Е. Л. Войнич, «У світі бардів», «Про письменницьку критику та Івана Франка»);
6) рецензія на театральні постановки («Дві зустрічі з Грибоєдовим»);
7) публіцистична стаття («Наука і звичаї»; саме таку жанрову ідентифікацію дав цьому тексту С. І. Кормілов у своїй рецензії [8]).
Нові й доопрацьовані тексти внесли неминучі зміни у склад тих, про кого йдеться в мемуарах. Крім вже згаданого М. Г. Зельдовича, у Фрізманових спогадах виведені нові постаті 16 російських філологів і одного казахського поета і літературознавця Олжаса Сулейменова (народ. 1936). До вказаної численної групи нових персонажів належать: М. Г. Альтшуллер (народ. 1929), О. М. Дрижакова (народ. 1931), Ю. І. Дружніков (1933–2008), А. О. Жук (1931–1992), Ф. З. Канунова (1922–2009), О. Б. Кафанова (народ. 1949), С. І. Кормілов (народ. 1951), А. В. Кулагін (народ. 1958), О. Б. Лебєдєва (народ. 1953), Ю. Д. Левін (1920–2006), В. А. Мануйлов (1903–1987), Б. Л. Мілявський (1920–2013), Б. М. Сарнов (1927–2014), М. А. Тахо-Годі (народ. 1931), Б. Т. Удодов (1924–2009) та О. С. Янушкевич (1944–2016). Проте це не змінило ідейно-концептуальну спрямованість оповіді, а тільки збагатило її новими сюжетами, дозволивши більш рельєфно репрезентувати базову проблематику книги.
Незважаючи на авторське визначення жанру своєї праці як збірника довільно розташованих самостійних нарисів, книга «У колах літературознавців» як варіант циклічного утворення прикметна цілісністю, яку породжує низка циклотвірних (наскрізних) чинників. Головним з них, що забезпечує єдність внутрішнього світу Фрізманових мемуарів, є, на мій погляд, образ автора і послідовно втілювана ним система цінностей. У цьому сенсі до книги Л. Г. Фрізмана цілком застосовні ті слова, якими він свого часу відізвався на опубліковану в Івано-Франківську мою книгу «Професія крізь призму людяності», яка багато в чому суголосна його власним мемуарним практикам. 16 жовтня 2016 р. Леонід Генріхович надіслав мені електронного листа, де писав: «Дорогий Ігоре! Коли у 2005 р. я випустив книгу про С. А. Рейсера [див.: 21] Марк <Теплінський> мені написав: „Така книга – це вчинок”. Саме це я хотів би сказати про твою книгу. <…> Хоча вся вона про інших, насправді головний герой її – це ти, і ті, хто тебе не знають, дізнаються по ній. <…> Дуже добре, що за всієї своєї душевної щедрості, з якою ти пишеш про дорогих тобі людей, ти не всеїдний».
Повторю ще раз: кожне з цих слів цілком можна прикласти до спогадів Л. Г. Фрізмана і, озираючись на них, сприймати його твердження про те, що мемуари дають йому можливість «висловити свою вдячність людям, з котрими мене зводила доля, які неодноразово допомагали мені словом і ділом», і що книга «У колах літературознавців» – «не про мене, а про них» («Від автора»). Не тільки про них, а – головне – про нього, автора споминів, тому що саме його очима і його інтонаціями ми бачимо і чуємо життя літературознавчої русистики в Росії та Україні другої половини ХХ – перших десятиліть ХХІ ст., де історія індивідуального професійного становлення, як і історія науки про літературу, репрезентовані у тісних взаємозв’язках і складних сплетіннях людських доль, на які впливали міжособистісні стосунки і загальні суспільно-історичні та морально-психологічні умови, в яких жили і працювали люди і функціонувала наука переважно у радянський, а також у пострадянський час.
Внутрішню цілісність книзі Л. Г. Фрізмана забезпечує і сукупність наскрізних ідей, на яких вибудовується її концепція, актуалізуючи кращі традиції академічної науки про літературу7. Літературознавство постає у Л. Г. Фрізмана як наука, яка займається літературою саме як мистецтвом (і «це – найголовніше», як писав автору В. М. Орлов у зв’язку з Фрізмановою книгою про Баратинського [див.: 26] (нарис «Другий захист» [17, с. 187; 18, с. 222]), спираючись на достовірні факти і перевірені відомості, на «точність деталей і цитат» (див. нариси «Кандидат, що перевершив академіків» [17, c. 74; 18, c. 87] і «Перший захист» [17, c. 137; 18, c. 159]), на спадкоємність цінностей, які культивуються у професійному спілкуванні в академічному науковому середовищі.
Критерієм в оцінці людей, про яких йдеться у спогадах Л. Г. Фрізмана, є ставлення до професії літературознавця, за якого наукове вивчення художньої літератури й історико-літературного процесу, або власне літературна чи літературно-критична творчість – це не зовнішня сторона існування людини, а те, чим вона живе, що невід’ємне від неї, чому вона служить і що визначає вимоги, які висуваються до результатів власної професійної діяльності. Такий буттєвий регістр існування людини в морально-психологічній площині передбачає порядність як діяльну позицію особистості (тут погляди Л. Г. Фрізмана цілком відповідають поглядам Ю. М. Лотмана8) і певне ставлення до власного професійного зростання. Уособленням першого для автора виступає Л. М. Баткін, для якого «порядність людини повинна підтверджуватися її діями, її готовністю протистояти будь-яким проявам несправедливості» (нарис «Молодий Баткін» [17, c. 35; 18, c. 54])9. Друге наочно ілюструє уривок із листа Ю. Г. Буртіна до Л. М. Фрізмана від 16 червня 1978 р. у зв’язку з ВАКівським підтвердженням докторського захисту останнього: «Я за Вас дуже радий і уявляю собі справу так: Ви пройшли і завершили дуже важливу, але важку, а спочатку й гнітючу смугу своєї біографії. Вона забезпечила Вам нормальні умови (за нашими <радянськими> стандартами) існування і роботи, та за всієї своєї результативності („Баратинський”, „Елегія”10 та ін.) це все ж попередня, підготовча смуга. Тепер, коли Ви ще молоді і маєте усі необхідні передумови, потрібно вступати у нову і головну смугу життя, тобто роботи, адже для чоловіка ці речі загалом збігаються. Адже тут головне – <..> не побоятися відкрити чисту сторінку, замахнутися на щось дуже велике, навіть непосильне. <…>
Інша справа – де вона, ця Справа, у чому вона полягає? Знаходження її – штука суто індивідуальна, акт відкриття <…> Та й не можна її просто „знайти”, треба до неї „дожити” (хоча, з іншого боку, дожити можна лише з внутрішньою настановою на це)» (нарис «Твардовський, Буртін та інші» [17, c. 23–24; 18, c. 39–40]). Підтверджений докторський ступінь як початок справжньої власної творчої праці!
Саме такий критерій в оцінці людей дозволив об’єднати у ролі героїв (провідних персонажів) книги «У колах літературознавців» такі різні, інколи аж до несумісності, постаті, як-от:
– академіки М. П. Алексєєв і Д. С. Лихачов (перший ненавидів другого і переносив «цю ненависть на всіх, кого вважав і називав лихачовцями» – див. нарис «Лицар літературної науки»);
– Д. С. Лихачов, котрий, висловлюючись процитованими Л. Г. Фрізманом у першому виданні і переказаними ним же у другому словами Б. Ф. Єгорова, «міг душевно говорити про вчителів, але до ровесників та молодших ставився досить стримано, навіть часто прохолодно…» (див. закінчення нарису «Пам’ять про Лихачова»), і К. В. Пігарьов, котрий з однаковою «добротою і прихильністю» зустрічав усіх (нарис «Пігарьов і Двинянінов»);
– К. В. Пігарьов і В. Е. Вацуро, у якому «дивовижно поєднувалися відкритість, доброзичливість, готовність прийти на допомогу кожному, хто її потребував, з чітким розумінням того, хто є хто…» (нарис «Кандидат, що перевершив академіків»; розрядка моя. – І. К.);
– В. Е. Вацуро, котрий не те що «не ганявся за вченими й академічними ступенями і званнями», а просто «їх уникав зумисне і неухильно» (див.: там само), і Д. Д. Благой, в котрому жив «гострий, непогамовний, пожиттєвий біль – що він не став академіком», з чим він так і не зміг «змиритися, думав про це постійно» (див. нарис «Учений, редактор, особистість»);
– Л. М. Баткін, «безкомпромісний борець за ідеали гуманізму і демократії», котрий «у „доблести гражданской”11, у безстрашності визначення своєї життєвої позиції, у нездатності на будь-які поступки перед сумлінням <…> не перевершений ніким» (нарис «Молодий Баткін»), і Г. М. Фрідлендер, котрий, зазнавши «на початку 80-х років <…> свого роду обструкцій з боку організацій на зразок „Пам’ять”» і переживши спробу підпалу своєї квартири на 2-й лінії Василівського острова, «вирішив: якщо ворожу армію не можна розгромити, її слід очолити», внаслідок чого багато хто з його дружнього оточення «від нього відпали» (нарис «…Про розум Юри Фрідлендера»);
– Г. М. Фрідлендер, який свого часу був головним редактором академічного Достоєвського, і норвезький русист Г. Хетсо, між якими так і не склалися стосунки (перший «категорично відкинув» усі результати, одержані другим, з атрибутування Достоєвському низки статей, чиє авторство не було встановлене; своєю чергою, другий постійно підкреслював Л. Г. Фрізману, що «сам Фрідлендер йому не симпатичний через свою зверхність» – див. нарис «Норвезький дослідник російської літератури»);
– гуманіст і демократ Л. М. Баткін і Ю. Г. Еткінд (останній вважав радянський лад фашистським – див. нарис «Закоханість»), з одного боку, а з іншого – привабливий і дотепний Я. С. Білінкіс, який бачив «пороки і потворність сучасної радянської дійсності, зло висміюючи тугодумство і безглуздість брежневського керівництва, впадав у якийсь прямо-таки релігійний трепет, коли йшлося про першоджерело усіх сучасних бід – Жовтневу революцію і діяльність Леніна» (нарис «Б. Ф. очима Л. Г.»), і проникнутий радянськими догмами М. В. Черняков, для якого «Ленін був бог, і Маяковський був бог, і не міг один бог недоброзичливо ставитися до іншого» (див. нарис «Марк Черняков: портрет без ретуші» у першому виданні, «Служили два товариша» у другому);
– з одного боку, Є. М. Купреянова, котра, визвавшись бути другим опонентом присвяченої Баратинському кандидатської дисертації Фрізмана, раптом різко змінила позицію, заявивши, що «вона не тільки відмовляється <…> бути опонентом, а й не допустить захисту <…> дисертації в Пушкінському домі» (нарис «Перший захист»), і М. Г. Зельдович, замисливший зірвати захист однієї з фрізманівських учениць істеричною поведінкою на засіданні спецради (див. нарис «Служили два товариша»), а з іншого – та більшість людей, які усіляко прагнули допомогти Л. Г. Фрізману у важкі моменти його життя і професійної діяльності;
– нарешті, той самий М. Г. Зельдович, «котрого не цікавила література і котрий не займався її вивченням», повністю зосередившись винятково на теорії, історії і методології літературної критики (див. там само), і ті, хто, будучи літературознавцями, любили головний об’єкт своєї науки.
При цьому принципово важливою і стилістично взірцевою (у сенсі бюффонівського «стиль – це людина») видається зайнята мемуаристом позиція у змалюванні складних між­особистісних стосунків у науковій сфері, включаючи ті, які безпосередньо його стосувалися. Так, говорячи про неприйняття М. П. Алексєєвим Д. С. Лихачова і негативні наслідки цього для інших людей, Л. Г. Фрізман зазначає: «Якими б не були претензії Михайла Павловича до Дмитра Сергійовича, навіть якщо вони були обґрунтованими, навіть якщо Дмитро Сергійович у чомусь винен, виміщати це на третій, ні в чому не винній людині вважаю недостойним.
Правий я чи ні, кажу, як відчуваю. І Лихачов, і Алексєєв, якими б не були стосунки між ними, в моїх очах – вершини, що височать над усіма, з ким зводила мене доля. Тепер таких нема» (нарис «У колі пушкіністів»).
Або про Є. М. Купреянову, яка по-ворожому поставилася до автора: «Я завжди зберігав і зберігаю понині шанобливе ставлення до неї як до ерудованого літературознавця, який багато зробив у науці, і її позиції неодноразово отримували мою повну підтримку» (нарис «Перший захист»). Або про М. Г. Зельдовича: «Усе це <погане> пам’ятаючи і беручи до уваги, зізнаюся з повною мірою щирості: у моїй пам’яті про цю людину позитивне переважує негативне. Не можу не поважати його як самовідданого трудівника, що віддав усі сили улюбленій справі» (нарис «Служили два товариша»). Сюди потрібно додати – і цінуючи те, «що, незважаючи на озлоблене ставлення до мене, яке він не приховував і висловлював багатьом, оцінюючи мої праці з критики, він проявляв здатність піднятися над своїми упередженнями» (там само; цю ж здатність Л. Г. Фрізман цінує і в учениці О. І. Білецького харків’янці М. О. Габель, яка, будучи «непростою людиною, не вільною від примхливості і впертості», вміла піднятися над усім цим, коли «йшлося про науку: не залишалося ні тіні самовпевненості, вона жадібно ловила думки співбесідника, намагаючись уточнити власне уявлення» (нарис «Перший захист»).
Або, нарешті, коментуючи судження про прохолодне ставлення Д. С. Лихачова до ровесників і молодших: «Але я усі роки нашого <з Лихачовим> спілкування відчував тільки душевність щодо себе й іншого слова підібрати не можу» (нарис «Пам’ять про Лихачова»); подібним чином коментує Фрізман зверхність Фрідлендера, «якої я, зі свого боку, ніколи у цій людині не помічав» – нарис «Норвезький дослідник російської літератури»).
У всьому цьому – єдність авторської позиції в мемуарах «У колах літературознавців», базованої на принципах об’єктивності і людської порядності, на почутті поваги до особистості людини і вдячності людям за зроблене добро, на прагненні до справедливості. Причому оприявнюється ця позиція у діалогічному регістрі, з урахуванням свободи читача, з визнанням його права на свій погляд, без намагання перетягнути його на свій бік. У зв’язку з цим доречно процитувати лист одного із героїв Фрізманових спогадів Б. Ф. Єгорова від 27 червня 2018 р., адресований близькому другові Леоніда Генріховича І. Я. Лосієвському і мені і написаний у відповідь на звістку про смерть багаторічного свого співбесідника, поіменованого тут «Л. Г.»: «Дорогі колеги, – пише Б. Ф. Єгоров. – Струсонула важка звістка. Багато років спілкування, чи не півстоліття. І дивна, ні на що не подібна унікальність: чи не єдиний із близьких моїх колег, якого дуже сильно супроводжували негативні ореоли. В молодості жахливе обмовлення його (як людини) М. Г. Зельдовичем, з яким я теж був багато років близький <…>. Різка критика Ю. М. Лотманом Л. Г. як літературознавця і публікатора, потім ще різні відгуки москвичів… На цьому тлі я потім дуже тісно став спілкуватися з Л. Г., вбачаючи у ролі мінусів лише психологічні дрібниці, але аж ніяк не чорні мазки.
Висновки: світ учених творців дуже складний, іноді неприйняття колег переходить розумні межі; а оцінку особистості варто давати насамперед, оцінюючи результати його творчості. Тут Л. Г. поза підозрами і докорами».
Звичайно, як і будь-який текстовий досвід, рецензовані видання містять і ті елементи, які потребують критичного розгляду (починаючи з відзначених вже С. І. Корміловим явних друкарських помилок, текстових повторів (щоправда, вони не завжди є свідченнями невиправданої тавтології, але можуть виконувати сюжетно-композиційну функцію), фактичних помилок, і до окремих суджень чи оцінок)12. Та не вони, як справедливо відзначає той же С. І. Кормілов, «визначають обличчя цієї дуже цінної книги» [8].
Щоб створювати такі книги, як «У колах літературознавців», потрібно не просто тривалий час перебувати у професії, а треба – жити в ній, жити нею, щоб професія була долею. І тоді є що сказати Іншому, є чим з ним поділитися. Саме це «що» і «чим» знаково оформилося в опублікований Л. Г. Фрізманом мемуарний текст, який втілює висловлювання, що стає подією в житті і автора, і читача, і конкретної науки, яку обидва представляють. До спогадів Л. Г. Фрізмана з користю для себе будуть звертатися і ті, хто вже реалізувався у професії дослідника художньої словесності, і ті, хто тільки-но починає (чи наближається до початку) своє професійне становлення. Книга харківського русиста буде цікавою і тим, хто займається історією літературознавчої думки, і тим, хто вивчає актуальну, суголосну авторській історико-літературну проблематику, і тим, хто прагне знайти надійні морально-психологічні орієнтири власного існування. А це останнє дозволяє говорити не тільки про наукове чи історико-наукове, а й про вагоме виховне значення здійсненої Л. Г. Фрізманом праці, яка є органічним продовженням його власне наукової творчості.
P. S.: Я написав цей текст не тому, що ми з автором рецензованої книги проф. Леонідом Фрізманом були давно знайомі, і не тому, що у книзі так чи так йдеться про наших з ним спільних знайомих і так само близьких мені людей (як-от: Марко Теплінський, Ніна Крутікова, Борис Єгоров, Тетяна Маєвська, Георгій Краснов, Михайло Гіршман, Роман Гром’як, Володимир Казарін, Наталія Мазепа) чи тих, хто, не знаючи мене особисто, теж сприяв моїй фаховій діяльності (скажімо, Георгій Фрідлендер), а насамперед тому, щоб нагадати про те, що справжня належність до фаху засвідчується не дипломами чи атестатами (хоча без них теж не обійтися, бо вони потрібні відділу кадрів і бухгалтерії), а способом повсякденного життя і колом постійного спілкування. Саме тоді професія невіддільна від людини як у радості, так і у печалі, як у досягненнях, так і в невдачах, чим і уможливлює гармонію духовного існування особистості, наскільки ця гармонія можлива у цьому оptimus mundus.

Література

Бондарь К. Прощание в июне. URL: http://uapryal.com.ua/27-iyunya-2018-g-ushyol-iz-zhizni-leonid-genrihovich-frizman/
Глушаков П. С. [Рец. на кн.: Фризман Л. Г. В кругах литературоведов: Мемуарные очерки. Киев: Изд. дом Д. Бураго, 2017. 320 с. 300 экз.]. Новое литературное обозрение. 2017. № 5. URL: http://magazines.russ.ru/nlo/2017/5/novye-knigi.html
Егоров Б. Ф. Воспоминания. СПб. : Нестор-История, 2004. 472 с.
Егоров Б. Ф. Воспоминания-2. СПб. : Росток, 2013. 384 с.
Из домашнего творчества Ю. З. Янковского. (Публикация М. Ковсана). URL: marie-olshansky.ru/ct/kentavr1.shtml
Козлик І. В. Теоретичне вивчення філософської лірики і актуальні проблеми сучасного літературознавства / наук. ред. доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України Г. М. Сивокінь. Івано-Франківськ : Поліскан; Гостинець, 2007. 591 с.
Козлик І. Якось – і на все життя. Наука и жизнь. (К 75-летию со дня рождения и 50-летию научной деятельности Л. Г. Фризмана. Харьков, 2010. С. 27–32.
Кормилов С. И. Умные – они же хорошие. Знамя. 2018. № 9. (У друці). Рецензія цитується за текстом, люб’язно надісланим мені її автором.
Лотман Ю. М. Беседы о русской культуре. Телевизионные лекции. Цикл 3. Культура и интеллигентность. Лотман Ю. М. Воспитание души. Санкт-Петербург : Искусство-СПБ, 2005. С. 470–514.
Манн Ю. В. «Память-счастье, как и память-боль…» : Воспоминания, документы, письма. Москва : РГГУ, 2011. 491 с.
Пушкин А. С. 19 октября: («Роняет лес багряный свой убор…»). Пушкин А.С. Полн. собр. соч.: в 10 т. Ленинград : Наука, 1977. Т. 2 : Стихотворения, 1820–1826. С. 244–247.
Сарнов Б. Скуки не было : первая книга воспоминаний, 1937–1953. Москва : Аграф, 2004. 704 с.
Сарнов Б. Скуки не было. Вторая книга воспоминаний. Москва : Аграф, 2006. 704 с.
Теплинский М. В. Пятнадцать литературоведческих сюжетов с автобиографическими комментариями, двумя приложениями и эпилогом / ред. И. Козлик; худ. С. Абрамович. Ивано-Франковск : Издание Татьяны Завгородней, 2002. 104 с.: ил.
Толстой Л. Н. Полн. собр. соч. : в 90 т. Москва : ГИХЛ, 1952. Т. 57 : Дневники и записные книжки. 1909 г. XXIV, 430 с.: 2 л. портр., факс.
Українська літературна енциклопедія : в 5 т. / редкол.: І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. Київ : Голов. ред. УРЕ ім. М. П. Бажана, 1988. Т. 1 : А-Г. 536 с.
Фризман Л. В кругах литературоведов : Мемуарные очерки. Киев : Издательский дом Дмитрия Бураго, 2017. 320 с.
Фризман Л. В кругах литературоведов : Мемуарные очерки. Москва ; Санкт-Петербург :
Нестор-История, 2017. 380 c.
Фризман Л. Г. Жизнь лирического жанра. русская элегия от Сумарокова до Некрасова / отв. ред. член-корреспондент АН СССР Д. Д. Благой. Москва : Наука, 1973. 168 с.
Фризман Л. Иван Франко: взгляд на литературу. Киев : Издательский дом Дмитрия Бураго, 2017. 608 с.
Фризман Л. Г. Научное творчество С. А. Рейсера. Харьков : Новое слово, 2005. 113 с.
Фризман Л. Г. О творческой биографии И. В. Козлика. Ігор Володимирович Козлик : бібліографічний покажчик (До 50-річчя від дня народження). Івано-Франківськ, 2011. С. 22.
Фризман Л. Г. Предварительные итоги. Харьков : Новое слово, 2005. 599 с.
Фризман Л. Слово о друге. Памяти Марка Теплинского / сост. Завгородняя Т. К. Ивано-Франковск : НАИР, 2013. С. 72–76.
Фризман Л. Такая судьба : Еврейская тема в русской литературе. Харьков : Фолио, 2015. 506 с.
Фризман Л. Г. Творческий путь Баратынского. Москва : Наука, 1966. 144 с.
Фризман Л. Г., Грачёва И. В. Многообразие и своеобразие Юлия Кима. Киев : Издательский дом Дмитрия Бураго, 2014. 212 с.
Хализев В. Е. В кругу филологов : воспоминания и портреты. Москва : Прогресс-Плеяда, 2011. 360 с.
Чичибабин Б. В стихах и прозе. Москва : Наука, 2013. 567 с. (Серия «Лит. памятники).

Примітки

2 Усі виділення в цитатах, крім окремо обумовлених випадків, належать авторам цитованих текстів.

3 Не можу з вдячністю не згадати випадки такої участі, пов’язані з моїм учителем і водночас другом мемуаристом професором М. В. Теплінським і зі мною особисто [див.: 24; 22]. Своєю чергою, я теж намагався не заборгувати [див.: 7].

4 Дату свого нарождения – 2 липня 1934 р. – Ю. З. Янковський вказав сам [див.: 5]. А про спробу з’ясувати дату смерті київського філолога читаємо в мемуарах Ю. В. Манна: «До мене доходили чутки, – згадує Манн свою єдину зустріч з Ю. З. Янковським у Києві в грудні 1981 р., – що йому стає гірше, і незабаром він помер (точної дати незважаючи на те, що я звертався до київських колег, мені дізнатися не вдалося)» [10, c. 175]. За припущенням П. В. Михеда, аспіранта Ю. З. Янковського, а сьогодні доктора філологічних наук і професора, підтвердженим студенткою Ю. З. Янковського у тодішньому КДПІ імені О. М. Горького, а пізніше доцентом кафедри російcької і зарубіжної літератури цього київського вишу (нині НПУ імені М. П. Драгоманова) Г. В. Крюковою, Ю. З. Янковський помер у першій половині 1982 р. Це найімовірніша на сьогоднішній день дата його смерті.

5 Фото Б. М. Двинянінова можна знайти в Інтернеті за адресою: http://xn--80anq1a.xn--p1ai/?page_id=5021 або http://xn--80anq1a.xn--p1ai/?page_id=163). Фотографії Ю. З. Янковського мені знайти так і не вдалося.

6 Леонід Генріхович, готуючи до друку свої мемуари, не збирався помирати. Навпаки, він перебував, незважаючи на фізичні недуги, в душевному стані повноти життя і творчості. Достатньо сказати, що тільки за останні 5 років він підготував (разом з Л. С. Карась-Чичибабіною) і видав у серії «Літературні пам’ятки» великий том «Борис Чичибабін. У поезіях і прозі» [29], опублікував написане у співавторстві з І. В. Грачовою дослідження «Різноманіття і своєрідність Юлія Кіма» [27], випустив монографію «Така доля: Єврейська тема в російській літературі» [25], а в одному лише 2017 р. з’явилися два видання «У колах літературознавців» [17; 18] і фундаментальна наукова російськомовна студія «Іван Франко: погляд на літературу» [19]. У нього були великі і важливі творчі плани, про які я вже згадав у преамбулі. Та об’єктивно (нехай навіть на неусвідомленому рівні невербалізованої пiдсвідомості) скорочення тексту передмови «Від автора» [18, c. 5] при збільшенні тексту основного корпусу у російському виданні мемуарів оприявнило тенденцію, яка виявилася врешті-решт небезпідставною.

7 Під академічністю я розумію не те, чого потрібно уникати, а те, що треба пильнувати і до чого треба прагнути [див. про це: 6, c. 31–37].

8 Див. судження про єдність думки і життя у зв’язку з питанням про переконання людини й інтеліґентність як психологічну властивість особистості: [9, c. 481–482].

9 Підтвердженням сказаного є випадок з реального життя, про який оповів Л. Г. Фрізман. Коли його батько, кандидат історичних наук, доцент Харьківського університету Г. В. Фрізман (1907–1993) у розмові з молодим Леонідом Баткіним «сказав, що тодішній декан історичного факультету <…> – людина порядна», той у відповідь «відгукнувся питанням: „А скільки євреїв він взяв на роботу?”» (нарис «Молодий Баткін» [17, c. 35; 18, c. 54]). Показова і така баткінська фраза: «Ця позиція надто зручна, щоби бути порядною» [17, c. 35; 18, c. 54].

10 Йдеться про книги: [26; 19].

11 Цитата з оди К. Ф. Рилєєва 1823 р. «Громадянська мужність».

12 Див. про це більш детально: [8]. На жаль, частина з вказаних С. І. Корміловим недоглядів перекочувала з першого видання мемуарів Л. Г. Фрізмана в друге.

2019-01-15T00:14:57+00:00