ЛАРИСА РАДЧЕНКО • ВЕНЕЦІЯ

вкриваються цвіллю зелені будинки Венеції
в шпаринах між вікнами й стінами селяться протяги
кімнати під дахом розпродують нині за безцінь
прокислі мов шафи наповнені вимоклим одягом

давай собі купимо затишне тепле горище
нехай підвіконнями плавають квіти і окуні
нехай сняться сни неправдиві і все-таки віщі
і очі солоними зранку стають і глибокими

ми нині так рідко виходимо з наших будинків
з холодних сліпих кам’яниць повних моху і сирості
губами ворушимо слів боїмося мов дикі
удень ми зникаємо за ніч встигаючи вирости

танцюємо реґґі навчилися плавати брасом
тамуємо спрагу розмовами ми та все мало нам
і всі наші спогади про підсвідоме прекрасне
на вилицях вулиць позначено шрамоканалами

усе що потрібно для щастя купуєм в аптеці
і серце покрите лускою ховаємо в пазуху
я житиму так доки в котрійсь із наших Венецій
навік не настане травнева омріяна засуха

ПОГЛЯДИ ТОРЕАДОРА

погляди тореадора і руки натхненного ритму
не озираючись, слухаєш місто, в якому уперше
тож говори обережно, мов в роті тримаючи бритву
риби-серця б’ються в наших гарячих тілах, наче в вершах

доторком, голосом, криком зі мною, думками деінде
іноді соромно, страшно, бо віриться: я тобі – якір
першопроходець жінок і ловець гвинтокрилів та мідій
з ран, в які пальці засмаглі вкладаєш, галузяться маки

жертви криваві приносимо ми неминучості колій
часу лишилося – ніч, тож торкайся до мене, торкайся
погляди тореадора, очей твій горіховий колір
стіни без вікон на нас наступають, ми завтра покаємось

тінь твою так непомітно й прозоро тримаю за руку
небо ще дасть нам свій простір для вражень, для віршів і звершень
дихає сонно метро під старечою шкірою бруку
не озираючись, слухаєш місто, в якому уперше

МІНОТАВРИ

замки язички проковтнули уперто мовчать
завмерли сузір’я на вістрях прозорих виделок
є схованка звір за спиною і оберт ключа
край скла біля ока тож кліпай повіка-метелик

бо ікла що пнуться з щелепи під гострим кутом
сверблять і вже знають твій лагідний ягідний присмак
іржавіють пальці старіє залізобетон
ховаються люди від ночі у засклені призми

по напнутих луках стікає гаряча смола
на нас – мінотаврів – у місті розставлено пастки
у лучників гострі зіниці і мідні тіла
біжи і молися не впасти не впасти не впасти

біжи місто-мушлю як равлик неси на собі
у всіх нас болять татуйовані крила на спинах
і кожен із нас – мінотаврів – народжує біль
за осінь свою не зачавши ні доньки ні сина

в просторих садах облітає останній горіх
цигарок палаючі пальці впиваються в ночі
терпіння й мовчання – це боги безжальні до всіх
мовчи недарма твої губи заклеєно скотчем

у роті росте виноградна плодюча лоза
висотує воду з легень що наповнені димом
остання дорога що зветься дорога назад
тікає з-під ніг і навряд чи прямує до Риму

тамуючи віддих насилу продовжуєш рух
ми ріки ми ріки ми маємо русло і виток
та нас – мінотаврів –  зима перетворить на брухт
сніги входять в місто своє вимагаючи мито

2018-04-26T15:36:07+03:00