Прицак Л.Д. • Військо Запорозьке і проблема пояснення ґенези терміна рицар

100-літтю від дня народження
корифея світової науки Омеляна Пріцака присвячую

Центральною справою Війська Запорозького як військової автономної інституції і розумінням, що це за звір, є пояснення ґенези терміна рицар. Військо Запорозьке називали себе рицарями “як мовиться у гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного в різних зверненнях”1. У своїй особі гетьман українського Реєстрового козацтва Сагайдачний об’єднав тенденції двох найактивніших верств українського громадянства: козаччини і міщансько-духовної інтелігенції. Він увійшов до української історії як гетьман, котрий поєднав козацьку політику з прагненнями української інтелігенції.
Походив Сагайдачний із галицької шляхти з Гербом (Самбірщини), навчався в Остро­зькій академії, згодом став козаком на Запорозькій Січі і був обраний до козацької старшини. За свої полководські подвиги, зокрема у 1616 р., під керівництвом Сагайдачного, запорозькі козаки здобули Кафу (Феодосію) – тоді головний невільницький ринок Криму, спалили і потопили турецькі катóрги, знищили 14000 турків і визволили невільників. Козака Петра Конашевича-Сагайдачного обрали гетьманом Війська Запорозького, а він зробив з нього важливу військово-політичну силу. Цієї військової сили потребувала не тільки Річ Посполита, а й весь православний світ. В особі Петра Конашевича-Сагайдачного ми знаходимо унікальне поєднання військового аристократа з освіченим інтелігентом, гнучкого успішного політика із далекоглядним православним діячем.
Союз усіх верств населення у 1620 р. потрібен був не тільки ідеологічно, але із суто тактичних міркувань. Запорозькі козаки прагнули сісти “на волості”, опанувати Східну Україну і бути її господарем. Для цього надалася загородова шляхта із Галичини, з якої вийшов П. Конашевич-Сагайдачний, саме ця шляхта з козаками по суті зробила Київ східноукраїнським центром.
Як шляхтич Петро Конашевич-Сагайдачний співпрацював з королями Польщі і здобув їхню довіру, переконав, що він і його запорозькі козаки потрібні Речі Посполитій2, зокрема козаки взяли участь у поході польського королевича Владислава у 1618 р. на Москву3. Саме тоді 40000 козацьке військо відіграло вирішальну роль у розгромі 1621 р. під Хотином турецької армії, що загрожувала багатьом країнам Європи. Отже, гетьман П. Конашевич-Сагайдачний використав свої зв’язки з польськими правлячими колами, щоб збільшити права Війська Запорозького і поєднати козацьку політику із прагненнями української інтелігенції. У 1620 р. П. Конашевич-Сагайдачний з усім запорозьким військом, щоб піднести значення Київського братства, записався в його члени і взяв під свій протекторат. Із цією метою православні діячі запросили Єрусалимського патріарха Феофана висвятити нових ієрархів для Київської митрополії, він власне відновив у 1620–1621 рр. під захистом Війська Запорозького і гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного православну ієрархію в Південній Русі. Переломною подією в історії України стала активізація всіх верств українського населення під гаслом відкриття своєї історичної ідентичності. Головним діячем того періоду, а водночас епітомою всього руху був Петро Конашевич-Сагайдачний.
Православний шляхтич із Самбірщини, випускник Острозької академії, талановитий політик і військовий діяч, як гетьман Війська Запорозького став визначним культурним провідником. Ось два його епохальні досягнення: відновлення православної ієрархії під опікою Війська Запорозького і вписання у члени Київського Богоявленського братства гетьмана і всього Війська Запорозького, що забезпечило інтелектуальний рівень тогочасної України4. Зародки демократії в Україні вперше виникли у двох явищах: братствах і козацтві. Характерною прикметою братств стало те, що до них входили всі верстви населення України, якщо вони православні: духовенство, пани, міщани, селяни, козаки. Це було унікальне явище в Середній Європі, бо наприклад, у Польщі не можна собі навіть уявити, щоб пани і шляхта зустрічалися в товариській атмосфері разом із міщанами або селянами. Визначальною прикметою козацтва стало те, що ті, хто вступав до козацтва, залишав усе минуле, і тому усі вони були рівні.
“Все рицарство” називалось Військо Запорозьке за гетьманування (1616–1622) П. Конашевича-Сагайдачного.
Проблема у тому, який зміст вкладається у термін рицар? Рицар – це є прямий спадкоємець польського терміну “rycerz”.5
Але різний зміст українською і польською сторонами вкладається в термін рицар. Польська сторона вкладала значення в цей термін наступне: “rycerz” – є термін зв’язаний з землею – це типово західноєвропейський розвиток. І тому “rycerz” або латинською “baro”, або “barón”, означав зв’язаний з землею, є співвласник держави з даним королем. До XVI ст. Польща була становою монархією. У той час, середина XVII ст., Польща організувалася як держава шляхти.6 Як відомо, між XI–XIV ст. маємо на Заході створення нової концепції – громадянина, співвласника держави. Феодалізм, який базується на ідеї обопільного договору між сеньйором і васалом, створив стан світських дигнітарів, з якими король мусив ділити владу. Справа зайшла так далеко, що репрезентанти-можновладці творили тепер інституцію, яку почали називати парламентом. Наприклад, лорди в Англії домоглися від короля Івана Безземельного першої конституції “Magna Carta” (бл. 1214 р.), яка постановляє, що кожний може бути покараний тільки через суд собі рівних. Так виникла ідея того, що лорди (пани) вважали себе державою, а короля її виконавцем. Рицарі діставали різні привілеї як “Magna Carta” і перетворили ідею, що рицарі є державою, тобто вони є власниками землі, а король вибирається ними, щоб керувати державою, як службовець7. Це – перша стація до національної свідомості.
На Русі, як у всій Візантійській культурній сфері православної віри, імператор і патріарх були державою, а всі інші – найманцями. В тій системі не могла витворитися концепція громадянства, тобто національна свідомість. Населення було відчужене від влади і тому нею не цікавилося. Показовим є факт, коли турки-османи облягли Царгород у 1453 р., то не знайшлося ні одного візантійця, який би став в обороні своєї держави. Єдині, хто захищав місто – це імператор Візантії Константин ХІ і його наймане військо – генуезці, які хоч були католиками, але їм платили, і всі вони загинули при облозі Константинополя. Зі сторони візантійців не було ніякої спроби боронити імператора, який офіційно був їхнім володарем, але не мав до них жодного відношення. Це – типовий кінець самодержавства. 29 травня 1453 р. султан Османської держави Мегмед ІІ (1451–1481) штурмом здобув Константинополь, Візантійська імперія перестала існувати.8 Через те, занепад Візантії не залишив ніякого сліду у грецькій свідомості, і у ХІХ ст. вони поверталися до стародавньої історії Греції міст-держав, таких як Афіни, Спарта. Їхня столиця – новий Рим-Константинополь, тепер перейменованому на Стамбул, стала центром мусульманської імперії, володарем якої був султан. Османська держава у І пол. ХV ст. захопила майже всі візантійські території. Залишився тільки Константинопольський патріарх, котрий без православного володаря став лише тінню глави церкви. Ціла трагедія України полягала в тому, що Військо Запорозьке вживали термін рицар по відношенню до себе, але не знали, що це є – дійсний рицар, а поводилися як найманці (наприклад, на “службі” у короля Польщі).
Щоб стати рицарем треба було пройти довшу школу. Молодий кандидат на рицаря доручався на вишкіл до якогось відомого рицаря і практикувався в нього якусь кількість років, де навчався військовому мистецтву і обов’язкам рицаря як складової частини державних. І тільки, коли молодий кандидат при зустрічі з ворогом виявив, що він гiдно підготовлений, тоді відбувається passovanie на rycerz, складається Присяга на вірність королю чи князю. Цебто, король або визначний полководець вдаряв кандидата по плечу (Rossi словник: himmet ‘заступництво’ арабською з містично релігійним значенням), або поклав свою руку кандидату на плече, і, він складав при тому Присягу, що буде гідно нести свої обов’язки супроти свого зверхника-короля чи князя своєї країни. Новий рицар діставав свій земельний наділ у власність і йому давали герб9. Так було у Франції, Німеччині, Англії. Тому польські рицарі були власниками землі і співвласниками держави. Тоді, як запорозькі козаки кожен, хто міг перехреститися і пити оковиту, міг стати рицарем. Власне, тому така різниця поміж поляками і українцями у розумінні терміну рицар. На початку Козацької революції 1648 р. гетьман Богдан Хмельницький хотів творити державу із війська запорозького, які називали себе рицарями, але вони не пройшли військового вишколу. Хоч запорозькі козаки були на “службі” короля у системі держави Речі Посполитої, але тієї структури не розуміли, власне, це було королівське козацтво, українські рицарі, нова інституція – українська шляхта. У такий спосіб король боровся з співвласниками своєї держави – польською шляхтою. Пригадаємо, що Польща була в цей час державою шляхти. Усі державні справи в Польщі вирішував сойм, в якому засідала шляхта. В Польщі діяло “Jure militari” – військове право10. Шляхтич був вільною людиною справжнього чи фіктивного шляхетського походження, яке гарантувало герб. Він мав право на землю за військову службу, це, власне, і було “Jure militari”. Усі шляхтичі теоретично визнавалися рівними. Коли в кінці XVI ст. організувалося на кордоні зі Степом Військо Запорозьке, польський уряд, який не мав постійної армії, приймав їх радо на “службу” (польська формула “служби”), обіцяючи за те шляхетські права. Одначе, коли небезпека минала, польська шляхта боялася козацької сили і тому надавала шляхетські права лише нечисленній козацькій верхівці.
Історія козаків під Польщею до революції Богдана Хмельницького 1648 р. – це постійне повторення тієї самої парадигми. Коли наближалася небезпека, запорозькі козаки ставали важливим компонентом польської військової сили з усіма привілеями на підставі “Jure militari”, а коли небезпека минала, тільки невелику кількість козаків вписували до “Реєстру”, що забезпечувало їхнє шляхетське становище, а основну масу повертали на кріпаків. Козаки дуже цінували своє елітне становище в польській структурі, але були не задоволені, бо тільки деякій частині вдавалося осягнути такі права.
Козацька держава Богдана Хмельницького мала своїм джерелом якраз Реєстрове козацтво, пов’язане з територією України (Трахтемирівський монастир), яке мало королівський авторитет за собою.
Саме третій, завершальний період, ґенези феномена українського козацтва припадає на останню чверть XVI ст. – першу половину XVІI ст. Це є початком формування козацтва в окремий суспільний стан у започаткованому першому Реєстрі українських козаків. Перша спроба реєстрації українських козаків, яких найняли на “службу”, належала королям Речі Посполитої: Сигізмунду ІІ Августу у 1572 р. і Стефану Баторію у 1578 р.
Як відомо, козаки не цікавилися етнічним чи релігійним походженням кандидатів у козаки – основним критерієм була військова доблесть. Оця стихійна міліція Степу дістала перше юридичне оформлення у Стефана Баторія (1533–1586) семигородського князя (1571–1576), а з 1576 р. – короля Литви і Польщі. Сам він був видатним полководцем і належно оцінив військовий потенціал запорозьких козаків. Спочатку Стефан Баторій у 1578 р. прийняв на державну “службу” і вписав у Реєстр невелику групу запорозьких козаків близько 600 чол., вони стали репрезентантами влади короля і постійною інституцією. Це був початок так званої реєстрової козаччини. Реєстрові козаки визнавалися як військовий клас так званого “Jure militari”11 отримували права шляхти із правом на земельну власність і герб. У цей спосіб спочатку дуже невелика частина українського населення дістала юридичне оформлення як шляхта, і воно, очевидно, ідентифікувало себе із давньою загородовою шляхтою. В зв’язку з організацією Реєстру Стефаном Баторієм центром королівського козацтва було м. Черкаси.
У діях українських козаків XVI ст. поділяю погляди М. Грушевського, а саме: Реєстр Стефана Баторія вважаю початком формування козаків в осілий суспільний стан. Це був офіційний перехід на “службу” короля на базі Реєстру у системі Речі Посполитої і передання королем у власність корпорації козаків – Трахтемирова. Хоч спочатку (1578 р.) число Реєстру козаків було обмежене, інституція стала постійною і мала змогу збільшуватися. Ця нова інституція викликала підозру і незадоволення у великої шляхти. Король призначав для командування “старшого” серед запорозьких козаків (першим став Бадовський), який пізніше почав також називатися гетьманом. Великий коронний гетьман Польщі був головним начальником запорозьких козаків. Навіть Богдан Хмельницький в документах спочатку титулує себе як “старший із Військом Запорозьким”: “starszy z Wojskiem Zaporoskim”12.
Польська шляхта дивилась зверхньо на нову (українську) шляхту як на конкурента. Дивна виникала ситуація: коли з’являлася небезпека, то до Реєстру записували більшу кількість козаків, коли ж небезпека зникала, – Реєстр обмежували. Був ще один важливий момент, який треба брати до уваги. У XVII ст. більшість європейських держав мали абсолютних володарів, тоді як Польща була шляхетською демократією, котра постійно чинила спротив зміцненню королівської влади. Польські королі, а найбільше Володислав IV, старший брат Яна Казимира, хотіли використати козацьку силу для того, щоб зміцнити своє становище відносно шляхти – це створювало специфічну ситуацію. Коли, наприклад, Володислав IV запрошував Богдана Хмельницького і козацьких представників на відповідні наради, він, король Польщі, мусив діяти таємно, бо шляхта цього не хотіла, боячись, що дійде до обмеження їхньої “золотої свободи” (złota wolność). Отже, Запорозькі козаки часів Хмельниччини не були проти мати шляхетські права, але за обмеженого характеру влади короля, вони вважали, що ці права не гарантовані. Ця ситуація підтверджується у Листах Богдана Хмельницького до Яна Казимира13 де гетьман пише, що він не виступає проти короля, але тільки проти королев’ят, тобто польської шляхти. Тому ми маємо претензії до польської шляхти, але в дійсності рівності не було між рицарями польськими і українськими.
Як свого роду motto можна вжити цитату із “Повісті временних літ” під роком 6532, яка дуже важлива і не розпізнана: “Кто сему не радъ? Се лежить сƀверянинъ, а се варягъ, а дружина своя цƀла”14. Два брати Ярослав (з 2-ї пол. 19 ст. названий Мудрий) і Мстислав взяли участь у боротьбі нащадків великого князя київського Володимира Святославича за загальноруську владу в єдину державність.
Коли великий князь київський Ярослав був 1023 р. в Новгороді Великому, Мстислав з Тмуторокані (Керчі) рушив на Київ з дружиною найманців, яка складалася з касогів (черкесів) і хозарів. Мстислав запропонував себе в князі київському вічу, як повідомляє “Повість временних літ”, “не прияша его кияне” і не прийняли його кияни. Тоді вокняжився Мстислав в Чернігові, поширивши свою владу на Лівобережжя Дніпра.
Для кращого розуміння важливої і не розпізнаної цитати із “Повісті временних літ”, що засвідчена під роком 6532, подамо її й проаналізуємо в контексті Лиственської битви 1024 р.
Великий князь київський Ярослав 1024 р. повернувся з Новгорода і був із варязьким військом, загоном найманців на чолі з князем Якуном (імовірно, скандинавське ім’я Гакон), а Мстислав Володимирович – князь тмутороканський і чернігівський, із сіверянами (з Чернігова) і своєю дружиною найманців із Тмуторокані (Керчі). Під літописним містом Листвен відбулася нічна Лиственська битва 1024 р. поміж військами, очолюваними братами Ярославом Володимировичем і Мстиславом Володимировичем. У “Повісті временних літ” згадується під роком 6532 (1024): “І пішли Ярослав з варязьким Якуном на Мстислава. Мстислав, взнавши про це, виступив їм назустріч до Листвéни, ще над вечір вишикував дружину, при тому вшикованих як слід сіверян поставив в чолі проти варягів, а сам став з дружиною із наємників тмутороканських по обидва крила війська. На мить постала темна ніч, блиснула грімниця із чорної хмари з дощем. І промовив Мстислав до дружини своєї: “Йдемо на них!”. І рушили Мстислав назустріч Ярославові й схопилося чоло сіверян з варягами, рубаючи (бойовими сокирами) один одного. І потóму перейшов до наступу Мстислав (з тмутороканською дружиною найманців) і почав рубати варягів. І була битва сильна, блиснули воїни вночі зброєю при світлі блискавиці й під гуркотання грому відбулася страшенна велич січі (бойовими сокирами). Мстислав ранком побачив своїх вбитих сіверян і Ярославових варягів і каже: “Хто тим не вдоволений? Тут лежить сіверянин, а се – варяг, а дружина Мстиславова вся ціла”15.
Дана цитата свідчить нам про те, чому в Київській Русі не витворилося бази для національної свідомості?
Що діялося тоді в Київській Русі? Князь із найманою дружиною, яка не зв’язана з даною землею, не цікавиться місцевим населенням і радий, коли сіверян, якими він володіє, побили. Мстислава цікавить дружина, бо вони слухаються тільки його, хоч не зв’язані з тією землею, яку зайняв даний князь.
Аналізуючи пасус (цитату) із “Повісті временних літ” про Лиственську битву 1024 р.: “Кто сему не радъ? Се лежить сƀверянинъ, а се варягъ, а дружина своя цƀла” ми прийшли до висновку, що Мстислав Володимирович і сіверяни перемогли варягів, бо вони боронили свою землю, але для князя це не було важливо, важливо було те, що зосталася ціла його тмутороканська дружина (наймане військо). Саме тут починається занепад Русі. Тмутороканська дружина князя Мстислава не є рицарі, рицарями є сіверяни (з Чернігова), які, обороняючи свою землю, зосталися на всі вíки на полі Лиственської битви 1024 р. в пам’яті нащадків історії Русі-України.
«Повість временних літ» під роком 6532 свідчить нам про дуже важливе і нерозпізнане, зокрема пасуc: «Хто цьому не радий? Це лежить северянин, а це – варяг, а дружина своя ціла».
Справа у тому, що Ярослав Мудрий (1019-1054) запровадив сеньйорат, який в ті часи став засобом для збереження цілісності. Це була формула спадкоємності, в якій кожен князь, якщо він старший у роді, міг йти до Києва, що став центром усієї Русі, найбагатшим містом, і сісти на великокняжий стіл. У такий спосіб у сеньйораті кожен член династії мав можливість володіти Києвом. А вже його молодший син не отримував права відразу наслідувати, бо новий сеньйор походив тепер з іншої лінії династії. Отже, в його інтересах було не розривати зв’язків із Києвом. Тому в Києві не витворилося постійної династії, а тому – зв’язку території з правлінням, що є передумовою для виникнення активної національної свідомості. Наслідком прийняття сеньйорату як системи спадковості було те, що з кожним новим сеньйором, який прибував до Києва, прибувало коло його наближених із того князівства, де він досі правив, які виявлялися чужими в Києві. З їхнього кола новий князь призначав свого літописця. Тому Київський літопис XII століття дуже різнорідний, у ньому не можна достеменно виявити авторів та редакторів.
Такі літописці не завжди добре знали топографію і особливі проблеми Києва. Вони – носії традиції і свідомості іншої землі, залишилися чужими у чужому місті й тому не могли сприяти зв’язку князя з територією.
Таким чином у Києві, на противагу північним землям, не витворилося постійної династії, пов’язаної із землею, що з часом перетворилося на національну свідомість.
У 1620 році Військо Запорозьке під протекцією гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного відродило (повернуло) давній столиці України-Русі її давню національну і культурну роль і відродили традицію Княжої доби [Л. Пріцак, 2003, 162-163]. Запорозькі козаки прагнули сісти “на волості”, опанувати Східну Україну і бути її господарем. Для цього надалася загородова шляхта із Галичини.
Галицькі діячі православної церкви і культури із дрібної шляхти: Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, печерський архімандрит Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Касьян Сакович, Лаврентій і Стефан Зизаній принесли до Києва традиції Княжої доби.
Вони створили школи, організували Богоявленське братство, купили друкарню, розгорнули видавничу справу, і в короткий час із прикордонного містечка Київ виріс у культурний центр Східної Європи зі своєю Колегією, пізніше Києво-Могилянською академією.
Приблизно від 1050 року була створена митрополія Русі, митрополитом став Іларіон русин.
Літопис Руський за Іпатським списком розповідає про те, що у році 6559 (1051) «поставив Ярослав русина Іларіона митрополита Русі у Святій Софії, зібравши єпископів».

Джерела і література
Жерела до історії України-Руси. Львів, 1908. – Т. 8.
Pisma Stanisława Żólkiewskiego kanclerza Koronnego i hetmana. Lwów, 1861; Listy Stanisława Żólkiewskiego 1584–1620. Kraków, 1868.
Пріцак Омелян. Походження Русі. К., 2003. Передмова О. Пріцак. Методологія праці “Про цілісний підхід до історичного дослідження, джерелознавства”. – С. 33–35.
Пріцак Л. Основні міжнародні договори Богдана Хмельницького 1648–1657 рр. Харків, 2003. Див с. 182–185.
Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович (р.н. бл. 1582 – пом. 20(10) 04.1622). Православний шляхтич із Самбірщини, випускник Острозької академії, талановитий політик і військовий діяч, як гетьман Війська Запорозького він став визначним культурним провідником. Вперше в українській літературі XVII ст. з’явився тогочасний некролог – унікальна пам’ятка про військового державного діяча і коло інтелігенції. “Вірші на погреб Сагайдачного”: “Вƀршƀ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска єго королевской милости Запорозкого. Зложоныи през инока Касіана Саковича, ректора школ кіевских в брацтвƀ. Мовленые от єго студеов на погребƀ того зацного рыцера в Кіевƀ в недƀлю проводную року Божого тисяча шестьсот двадцять второго”. Див. Білецький О. І. Хрестоматія давньої української літератури. К., 1967. – С. 203–207.
Документи російських архівів з історії України: Документи до історії Запорозького козацтва 1613–1620 рр. /Ред. Л. В. Заборовський, Я. Д. Ісаєвич, Френк Сисин, Б. Н. Флоря. Львів, 1998. – Т. 1. Док. № 177: арк. 2, с. 246; арк. 14., с. 249. 1620 р. після 28 січня до 28 квітня. Док № 177 під назвою: “Документи про приїзд у Москву посольства від гетьмана П. Сагайдачного на чолі з осавулом П. Одинцем” (арк. 2, с. 246; арк. 14, c. 249).
Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI–XVIII ст. К., 1966. – С. 71–205.
Gloger Zygmunt. Encyklopedia stsropolska ilustrowana. Warszawa, 1958. – Т. 1–4 (репринт з видання 1900–1903 рр.)
Historia Polski /Red. Henryka Łowmiańskiego. Warszawa, 1958. – Т. 1–3 (cz. 3, t. 1).
Пріцак Л. Основні міжнародні договори Богдана Хмельницького 1648–1654 рр. Харків, 2003. – С. 170–171; (див. розділ ІІ, ч. 4 Формула “під високу руку”, див. також с. 155, 181).
The Oxford Dictionary of Byzantium. New York, Oxford, 1991. Т. 1–3. Shaw Stanford J. History of the Ottoman Empire and Modern Turkey. Cambridge, London, 1976. – V. 1.
Paprocki Bartosz. Herby rycerstwa Polskiego. Kraków, 1858. – Вид. 2.
Bardach Juliusz, Leśnodorski Bogusław, Pietrzak Hichał. Historia Państwa i prawa polskiego. Warszawa, 1976. – C. 232.
Historia Polski /Red. Henryka Łowmiańskiego, 1958. Див.: “Jure military”. – C. 293–297; Poczatki Polski. – Т. 1–IV:1–2. Warszawa, 1963–1978. Польський історик Генрік Ловмянський (1898–1984) створив капітальну працю “Poczatki Polski”. Дана фундаментальна праця вченого про дуже складний розвиток державності у Польщі.
Документи Богдана Хмельницького (ДБХ) (1648–1657). Упорядники Іван Крип’якевич та Іван Бутич. К., 1961.
Офіційним титулом (ce quasi) – “старшим” польські власті називають козацького начальника згідно з Конституцією 1601 р. ДБХ. Док. № 12 від 27 червня 1648 р. Чигирин. Лист Богдана Хмельницького до Адама Киселя.
ДБХ. Док. № 4. – С. 33–36; док. № 5. – С. 36–39; док. № 65. – С. 122–124; док. № 67. – С. 126–127. Лист № 4, червень 12(2) 1648 р. під Білою Церквою до короля Володислава IV (хоч гетьман знав, що король помер, а новий, Ян Казимир, тільки буде обраний) з проханням зберегти Війську Запорозькому давні вольності (с. 33–36). Лист № 5, червень 12(2) 1648 р. під Білою Церквою – інструкція послам від Війська Запорозького до Володислава IV (с. 36–39). Док. № 65, серпень 15(5) 1649 р. під Зборовом. Лист до Яна Казимира про ставлення до короля (с. 122–124). Док. № 67, серпень 17(7) 1649 р. табір під Зборовом. Лист до Яна Казимира щодо Вимог Війська Запорозького.
The Povĕst vremennykh lĕt: An Interlinear Collation and Paradosis. Ad. Donald Ostrowski. Harvard Library Ukrainian Literature, 2003. Texts: Vol. X, pt. 1 (Передмова проф. О. Пріцака. Вступ д-ра Д. Островського). Вперше в історії у Гарвардському університеті надруковано перше українське видання тексту “Повісті временних літ”, найдавнішого літопису Княжої доби. Важко повірити, що досі не існувало такого українського видання, і що століттями історики були змушені писати історію України і цитувати текст “Повісті” з російських видань. Так робив М. Грушевський у своїй монументальній “Історії України-Руси”. Нове гарвардське видання відкрило нову сторінку в науці як цілісний корпус під назвою “Гарвардська бібліотека Давнього Українського Письменства”. Найдавніший Княжий літопис був написаний недалеко від Києва близько 1116 р., але його оригінал не дійшов до наших днів. Тому видання реалізоване фотографічним способом з мікрофільмів пізніших літописів, які починаються текстом давньої “Повісті”. Гарвардський університет отримав ці дійсно рідкісні мікрофільми з Москви і Ленінграду ще у 1970-х рр. Як відомо, всі важливі для української історії літописи зберігаються в Росії. Видання “Повісті” було підготовлено на базі транскрипції літописів, тобто треба було переписати на комп’ютері кожне слово і букву з фільмів, а тоді доповнити і звірити виконану транскрипцію з оригіналами з Росії. Цей складний процес тривав понад двадцять років! Гарвардське видання подає дев’ять версій “Повісті”. Це відрядкове зіставлення текстів охоплює п’ять головних рукописних списків “Повісті” з XIV–XVI ст. і три опубліковані версії “Повісті” (російські з 1872, 1916 і 1950 рр.). Сюди також включено реконструкцію тексту, виконану в Гарварді, що ґрунтується на принципах критики тексту, вироблених у західній науці. Мало хто в світі може зложити таке видання. Воно дозволяє дослідникам відносно легко звіряти всі суттєві різночитання будь-якого уривка тексту, не вдаючись до порівняльного аналізу різних видань, літографічних і факсимільних репродукцій чи навіть самих рукописів, як це було дотепер.

Боротьба за правду
Гарвардський корпус ставив під сумнів традиційну схему російської історії, за якою, розпад Київської держави відбувається раніше, а центр влади і культурної традиції переміщується з Києва на північ до Володимира та Суздаля і звідти успадковується Москвою. Згідно з цією гіпотезою, північні літописи, цебто ті, що походять з Москви, передають текст давньої “Повісті” вірніше, ніж літописи, які походять з інших земель. Це нібито тому, що північні літописи мали б мати прямий зв’язок з давньою київською традицією. Не дивно, що російській імперській науці перешкоджає виникнення на Україні Галицько-Волинської держави, бо це означає, що центр влади й культури не конче переміщувався на північ. Тому в російській науці існує тенденція легковажити значенням південної лінії літописів, до якої належить Галицько-Волинський літопис. А ще гірша тенденція ігнорувати текст “Повісті”, записаний у південних (українських) літописах.
Російські вчені 200 років переконують світ у тому, що південні списки “Повісті” репрезентують (представляють) лише похідну редакцію, гіршу і пізнішу за ту, що записана у їхній традиції. Гарвардський редактор видання д-р Д. Островський проаналізувавши сотні тисяч рядків церковно-слов’янського тексту північних і південних літописів, знайшов консенсус: південну групу не можна ігнорувати.
Вона має незалежне значення у визначенні тексту “Повісті”, і саме її редактор включив до гарвардського видання. Том корпусу “Повісті временних літ” випущено у трьох книгах.
У т. І Книга перша – вступні матеріали англійською мовою: передмова проф. О. Пріцака, вступ д-ра Д. Островського, бібліографія (126 позицій), технічні коментарі про методологічні засади видання. Далі йдуть перші 690 сс. тексту “Повісті” в оригінальній церковно-слов’янській мові.
Т. І Книга друга – вищезгадані вступні матеріали українською мовою. Далі йдуть чергові 681 сс. тексту “Повісті”.
Т. І Книга третя має факсимільні зразки аркушів п’яти основних рукописних списків “Повісті”. Проілюстровано те саме місце у кожному списку. Таким чином читач зможе краще оцінити роботу, яку попередні дослідники змушені були виконати з метою порівняння уривків з різних літописів. Далі вміщено останні 793 сс. тексту “Повісті”. Український Науковий Інститут Гарвардського Університету. Обіжний листок фонду Катедр Українознавства. Кембрідж, 2003 р., № 172, с. 1–4.
Для порівняння. З метою аналізу цитати церковно-слов’янською мовою подаю й російську версію “Повісті” ПВЛ: т. 1–2 / Подгот. текста Д.С. Лихачев; пер. Д.С. Лихачев, Б.А. Романов. Под ред. В.П. Андриановой-Перетц. – М.-Л., 1950, т. 1, с. 100 під роком 6532 (1024) про Лиственську битву є важлива не розпізнана цитата: “Кто сему не радъ? Се лежить сƀверянинъ, а се варягъ, а дружина своя цƀла”.
Дана цитата свідчить нам, чому в Київській Русі не витворилося бази для національної свідомості?
Перевидання “Російсько-український словник” (РУС) за редакцією А.Ю. Кримського та С.О. Євремова – Київ, 2016. Т. 1–4. НАН України. Інститут мовознавства імені О.О. Потебні. Інститут української мови.
Головними редакторами словника були один із засновників Української академії наук, її неодмінний секретар, директор Інституту української ділової мови академік О.Ю. Кримський – учений-енциклопедист, поліглот, усесвітньовідомий сходознавець, письменник і перекладач, та академік С.О. Єфремов – віце-президент Академії, блискучий літературознавець, белетрист, знаний громадський діяч.
Свого часу І.І. Огієнко визначив РУС як “найцінніший словник, що має в нас епохове значення”, а Ю.В. Шевельов уважав його “одним з монументальних пам’ятників українського культурного відродження 20-х років”.
Огієнко І. Історія української літературної мови. – К., 2001. – С. 75.
Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців. – К., 2002. – С. 32.

2019-01-03T16:57:00+00:00