РОМАН СКИБА • СУТІНКИ БОГІВ

<< Вернуться к содержанию

* * *

Все, як хотіли. Це я, а це ти
Більше нікого.
Краще стояти, щоб не перейти
Зливі дорогу.
В нашого скверу густого, як ліс,
Дибки волосся…
Хмар ешелони летять під укіс –
Ми сміємося…

* * *

Голос надривний.
Чи вітер надсадний…
Дерево-привид-
Ось там, серед саду.
Зруба не вчора,
Найтонше, найвище.
Хоч і прозоре,
А має цвісти ще…
Дивляться менші.
І дивляться старші-
З дива завмерши,
Навколішки ставши…
Дерево-спалах,
Чи дерево-вибух.
З тих, що рубали,
Один лише вибіг…
– – Знаєте, мамо,
Вмовляє Всевишній
Бути над нами
Княгинею вишню…
Райдужн ісмуги
Означили обрій-
Все буде вдруге,
І всім буде добре…

Натура

Сірим таким котярою
Прикинувшись для приколу,
Cквером, порослим тарою,
Никає бог Подолу…
А лавки обсіли п’яниці,
Просвітлені і понурі,
І незужитої п’ятниці –
Два вагони в натурі…

Навігатор

Якщо дуже швидко жити,
То час потече назад…
Лиш не засинай, пілоте…
Лише не втрачай свідомості…
Ось бачиш: туман минається.
Радарний контакт відновлено.
І рація-чуєш-кашляє,
І матом ефіри повняться…
Ну що тобі-як заціпило?!.
Скажи їм як є! Скажи їм:
Що всі їхні карти-брешуть.
Що там, унизу,-не місто!..
А дикий скелястий берег,
Де мамонти лижуть сіль…

Сутінки богів

Нишкнуть патриції.
Виє на Рим вовчиця.
Шкіра нам – криця.
Нас легіон і в тридцять.
Маршем, рядами,
При калашах, базуках,
Дробом там-таму
Кроки ввіряєм бруку.
Згідно з кометами
Вістим добу Вендетти –
П’яних з багнетами
Ви нас без слів збагнете.
Дикі й запеклі,
Нині ми всюди сущі!

Наші у пеклі,
Наші у Райській пущі.
Спалимо жертви –
Слава старим звичАям! –
Враже наш мертвий,
Ось ми й тебе прощаєм!..
Рушим по скелях,
До висоти голодні,
Виплеснем келих
В пащу святій безодні…
Вічності Страже,
Правда ж, – Ти нам не ворог?
Вийде і скаже:
«Не вас виглядав я в горах…»
Та, що поруч

Коли ми улягаємось удвох,
Дрімоту роздираючи на клаптики, –
Всміхаючись, цигарку гасить Бог
І кидає бичок на дно галактики.
Ми дихаємо з нею в унісон,
Та тхне мій подих тютюном і брагою:
Тому вона вовтузиться і сон
На себе, наче ковдру, перетягує…

ДВОЄ

Йшов по воді, не тонув, тільки човгав підошвами.
Він би поплив, та не вмів, і тому ішов.
Спека була, і човни розсихались дошками.
Риби хвостами торкались його підошов.
Спека була. Там буває вона і в березні.
Важко за сонцем хвилинам тримати лік.
І вурдалак, задихаючись, біг по березі.
Біг і кричав, абиТи озирнувся вбік.
Тільки слідів на текучій воді не лишається.
П’яні рибалки човнами загрузли в брід.
Був там сліпий. Він казав, що йому ввижається
Постать прозора, що йде по ріці на схід.
Той, що не Ти, очманілий від криків півнячих,
Бився на хвилях, та тіло не йшло під них.
Жовк і хрипів, і вони угинались, пінячись.
Він би догнав, але Ти вже за обрій зник.
“Зле мені, Господи. Зле мені, зле мені, зле мені…
Шерсть вигасає, і сльози мої руді.
Я ж той останній із мудрогоТвого племені,
Хто, як і ти, не уміє тонути в воді…”

 

ЯБЛУНЕВИЙ АПОКАЛІПСИС

Небесні ґрунти неорані,
А блискавок білі корені
Просвічують крізь пласти.
Не всі ще гріхи відпущено,
Дерева з’юрмились пущами –
Тепер не пора цвісти.
Що цвітом було – розметано,
Безодня кишить кометами…
Устояти б на краю…
Гра гуркоту і пересвіту
Стрясає основи Всесвіту:
Вирує гроза в раю.
О ви, позахмарні яблуні,
У квітні Ярилом зваблені,
Вертайте в земні сади.
І тому, кому ви жони ще,
У муках, волоссям жовкнучи,
Родіть золоті плоди…

ЦЕРЕМОНІЯ ОЧІКУВАННЯ

Вже сьома за десять.
А рівно на сьому
До мене на чай хтось
Повинен прийти.
Когось я запрошував
Сім років тому –
Чи в тисячній справі,
Чи так, без мети.
А чи не тебе? –
Що ночами і досі
Пульсує у скронях
Імення твоє…
Вже сьома за п’ять –
Он і чайник голосить,
Плюється окропом
І парою б’є.
Секунди цокочуть –
Я певен у тому,
Що мій візитер
Не запізниться – ні:
Уже на підході…
Уже біля дому…
Чи той, кому винен,
Чи той, хто мені…
Хтось мусить прийти,
Та дістала загадка:
Надій нетривких
На поталу не дам.
Тарельцями вкрию
Обидва горнятка.
Чай – древній і мудрий –
Хай думає сам…

ПЕРЕДЧУТТЯ ІТАКИ

Спішать квартали – і нема кінця їм.
Це шлях від пункту А до пункту Б,
Де гейші з непокритими серцями
В очах твоїх знаходять не себе.
Бо глибшають і піняться зіниці –
В них кануть стрибуни з мостів і веж…
Ти, мов павук, з усіх світів по нитці
Сотаєш душу і стіжком плетеш.
Грипозний смерч в повітрі й Інтернеті.
Хто на твої послання відповість?
Ще сто віків кружляти цій планеті
Довкіл кілочка, що зоветься вісь.
Ще сто віків в чеканні чи на чатах
Тінь Пенелопи не опустить вій.
А Прорізна впадатиме в Хрещатик
В стрімкій несудноплавності своїй.
Ростуть із ребер риби, звірі, люди.
Ще не зачаті тільки кораблі.
Як є Суддя, то суду нам не буде,
До поки сонце висне на стеблі.
На падолист вчинятиме атаки
Старий двірник, світанку аватар…
А ти ітимеш, і така Ітака
Тобі світити буде з-поза хмар…

2018-04-02T15:37:05+00:00