Семен Глузман

вівторок, 9 жовтня 2012, 6:15

Від інтелігенції чекають здатності до аналізу. На жаль, голос української інтелігенції тихий і немогутній. З різних причин, як зовнішніх, так і внутрішніх. Іноді, в хвилини гіркого відчуття безперспективності моєї країни, я думаю, що немогутній розум української інтелігенції. Що досвід страждання не рівнозначний досвіду пізнання. Зовсім недавно, у вересні, мені пощастило невимовно: я був учасником дискусії, присвяченої інтелігенту, який покинув нас, — філософу Сергію Борисовичу Кримському. Учні, шанувальники, учні учнів, уся ця невелика, до 60—70 осіб, аудиторія представляла незвичну, дивну Україну. Чотири години дискусії — і жодного слова про політику. Теплі, щирі і часто гіркі слова про покійного мислителя, про його життя, про його праці. І, як приз усім, хто живе сьогодні, розшифровані монологи Сергія Борисовича, видані величезним тиражем у 300 примірників. Дякуємо і за це «Видавничому дому Бураго», на більше не вистачило грошей.

Виявляється, ми все ще є. Ми, інтелігенція, як і раніше, страшенно далека від народу, що живе виключно на одну лише скромну зарплату, яка не претендує на парламентські та інші владні крісла. І взагалі ні на що не претендує, навіть на право бути почутою співвітчизниками. Чи здатні ми до аналізу? Так, здатні. Але не потрібен, не затребуваний наш аналіз в країні, де основними, гучними аналітиками є політтехнологи, високооплачувані, безсоромні і завжди переконливі. Навіть тоді, коли різко, протягом однієї ночі змінюють свою політичну орієнтацію.

Багато і тепло говорили про Кримського. А я, уважно слухаючи цих вже зовсім немолодих людей, небагато одягнених, які важко жили і в роки СРСР, думав про своє, не дуже веселе, про незатребуваність в моїй країні мудрих вчителів. Про цілком звичайних особистостей, які раніше ревно служили комуністичному Молоху, а сьогодні, у вільні дні, чудово влаштувалися в директорські та ректорські крісла і виховують собі гідну зміну молодих циніків, погано навчених, мало читаючих, які імітують інтерес до наукової діяльності.

Їхній час. Але і вони підуть. І вони смертні. Прийдуть інші, кращі, чесніші, грамотніші. Чи вірю я в це? Ні, скоріше сподіваюся. Дуже сподіваюся.

А поки радію тому, що є поруч. Двотомнику Сергія Кримського, наприклад.