ВАСИЛЬ ГЕРАСИМ’ЮК • Я ЛИШ ПРИГУБИВ ХОЛОДНУ КОСМАЦЬКУ РОСУ…

* * *

Болиш?* – поет запитує. Боли ж!* –
Поет відповідає. Буде вірш.
Бо є вода. Але Дніпра немає.
Кого спитав? Кому відповідає?
Римуй чи не римуй – все `дно верлібр.
То його зброя. А її калібр
Залежить тільки від живої крові.
І тільки від живої крові в слові.
Поет не князь. Поет від різ і черт
Пантрує кров і смерть. Поет не смерд.
Не волхв. Не скоморох. Від черт і різ
Він в засідці. І при дорозі вниз,
Де та ж худоба і на тій же паші.
І той пейзаж. І він – у тім пейзажі.
Там вой Богун. Там Богочоловік.
І та, на кого Бог його покинув.

Болиш?
Боли ж!
Боли,
Бо лине крик…*

Розбудить, як завжди, не ту Вкраїну.
Що ж до поета при дорозі в глину,
То буде все, як завше. Є як є.
Когось поранить. А себе уб’є.
І відспіває триголова церква.
Та він уже вітатиме Довженка.
І всіх. Бо вже присяде між своїх
За золотим столом. Лиш коло їх
Поставить на сторожі слово вічне.
Вода, що цілувала ті обличчя,
Була Дніпром. Залишиться Дніпром,
Який тече під золотим столом,
І тим, що вже не буде золотим
Ніколи, бо Дніпро тече під ним
І понад! Наді мною і тобою –
Як Бог живий – поетовою кров’ю.

_______

* Із «Ночі Івана Богуна» Миколи Вінграновського.

* * *

Серпень за старим стилем. Зорепад
напередодні. Гори стискають горній
простір зі ста сторін. Дощ метеорний
креше о зшерхлі верхи і паде навгад.

Сіно аж синє. Кожна зоря – твоя.
Кожна – моя. Легко падає. Сіна
мало на всіх. Я цілую твої коліна.
Дихає сніг. Я шепочу твоє ім’я.

В цьому пейзажі лишаються шепоти й крики.
Тут навіть птах, майнувши, лишає слід.
Тут ніщо не завершується – навіки
прошва зорі, що за мить пірне поза світ.

Ти розгубилась: «Надто сумні зорепади –
ще ж літо». Губами знімаючи краплі з вій
твоїх,
я не можу
тут
так
прокидатись
у серпні за старим стилем, як олень земний.
Він тут. Завмер над потоком. Під ним – водоспад.
Над ним – зорепад. Колія в простір горній
не долетить. Не довівкне. Дощ метеорний
Креше о зшерхлі верхи і паде навгад.

Падають понад нами… А хто не впав?
Цю млость благодаті ти ховаєш на осінь,
як зв’язкова УПА отруту в волоссі –
для себе.
Від неба
тебе я не відривав.

Я лиш пригубив холодну космацьку росу,
яка обпікає, як та, що у тебе на вії,
що скло обмиває в автобусі до Коломиї,
що світ розмиває… Чути лише: «Слава Йсу!»

* * *

Дай, доле, нам високої води
Ігор Римарук

Нам було по 30–35,
коли
розвалилась імперія. Впала не від руки.
Ми тоді половину шляху земного пройшли.
Опинилися в лісі.
Точніше, серед ріки,

що була, як гірська,
або як в Батурині Сейм –
бистра – трупами дев’яностих збивала з ніг.
А на березі – менеджер, екстрасенс, діджей,
ну а той, що хотів високої,
плив, як міг,

і звертався до Того, Хто скрізь,
а значить, і тут,
але збірки тонкі не читає – це Немовля,
що губами припухлими ссе Маріїну грудь
і тримає Вселенну.
Все небо і вся земля

доти є, доки є ці губи й ці груди є.
Але знов зі скали зірвалась –
на весь екран,
бо як завше, габа її взєла
і знов уб’є,
але завше
Іван, Григір, Ігор – її Іван.

Буде інше кіно,
але про любов і смерть –
Про Космач і Батурин.
Може, про Київ-Львів.
Доки сходить,
Зійде благодать на воду й твердь.
Можна вбрід до Івана і Мотрі – Сейм обмілів.

ОЛЕНЬ ОНУФРІЯ

Не перетворюйте в глину
творящу глину –
то не для вас.

Після втілення Бога
в земну людину
скінчився біблійний час.

Можна вибрати друга й по духу брата,
можна – політкоректно –
вкупі добро і зло.

Син Онуфрія Іван Герасим’юк
знав, як Гектор,
що вибору нема і не буде.

І не було.

Далі відомо, панове, –
щокроку, щороку.
Далі не варто.
Але і завтра
олень питиме воду тільки з потоку.
знайте, курви, – і завтра.

ПАВУК

Мабуть, дано рівно стільки, щоб не зійти
з дому,
в якому
стіни, як пальці, вібрують,
а стеля (про стелю не будемо) –
з висоти
мого павука, який зброю і збрую
мої
поснував,
розумію – чому –
подібні питання між нами не зависали
ніколи –
я
тільки вдячний йому –
ця павутина –
єдина –
у досвітнім диму
тремтить не вона –
тремтять скелі і скали –
щопонайвищі,
щопонайнижчі –
що себе посплітали –
упродовж ста століть –
неквапом.

Пахне цапом.

* * *

А справу довершать ці дні – як морські піхотинці.
І все. І ніхто не питає: це, Господи, ми?
Лише в непробуднім ток-шоу банкіри і вбивці
міняють ведучих
й співучих за ворітьми.

Вже діти свободи розплющили широко очі.
І все. А собі на сітківці синівства сім’я
за тисячу літ християнства знайде вирок.
Отче,
це воля Твоя?

Це справді воля Твоя?..

* * *

Я знаю, що я – не ти.
Аби не бути тобою,
був круком, псом і совою.
І навіть гадом. Прости. 
Із вірша «Поетові у повітрі» 

У минулому тисячолітті я збагнув:
їх чотири. Крук і змія, пес і сова.
На чотири сторони світу. На злам. На зсув.
На чотири стихії. Чотири рядки. Одна строфа.

Про сову, яка там, де ні еллін, ні іудей.
І про крука, який не порветься на до і від.
Про змію, що скидає шкіру навіть з очей.
І про пса, що нині бере завтрашній слід.

2018-04-26T15:05:20+03:00