ЮЛІЯ ЄМЕЦЬ-ДОБРОНОСОВА • ВЕРХНЯ ПОВІКА ВІЙНИ

<< Вернуться к содержанию

Червень 2014 року – серпень 2015 року,

Київ – Слов’янськ – Київ – Слов’янськ 

Пісок у серці

Пісок у серці перли не народить,
судоми неба,
у слідах вода.
Жовток страху
торкнеться піднебіння,
злетить до неба крихтами
твій голос –
пісок у серці не народить сонця.

Міст

Дотягнутися поглядом до мосту,
утворити міст погляду.
І мовчати – мости розкачати.
І вода стане навшпиньки,
перетворить міст на гойдалку.

Царі мовчання

Царі мовчання
відійшли у сни,
засипали криниці балачками.
Тендітних ранків голови
порожні.
Царів мовчання репані підошви,
думок гарячих ланцюжки міцні
по літа жовтих снах біжать, танцюють.

Золото бур’янів

Золото бур’янів
вітер збирає в сухі долоні,
і скляне повітря
обережно його тримає.
Видноколу сива волосина
лоскоче щоку степу.

Клаптики сонця,
сповнюють простір довкола,
клаптики сонця кружляють по колу.
Ковдри не буде до ночі ні для кого.
Хортицькі метелики
зшивають пісок і каміння,
зацукровані очі дітей
слідкують за ними.
Поклади солі у наших серцях
і золото бур’янів –
до видноколу.

Діаманти

Діамантові підбори,
діамантові копита –
підбери собі обличчя,
збережи на картах літо.
Діаманти ріжуть сонце,
діаманти ріжуть вітер,
витри сонце з видноколу,
витри серце з карти серця.
Діамантові подвір’я,
Діаманти – всім по вірі.
Діаманти, слина, вирва.
Діаманти, сонце, вирій.

Верхня повіка війни

Верхня повіка війни
зберігає слова і пісок,
слова і пісок,
пісок і повітря,
вітер і мовчання.
Кишеня порожня
тримає міцно
долоню.
Зростає небо у вухах,
зростає небо на губах,
кишеня зубаста
кусає за пальці.
Щока до скла –
і профіль вітру цілить в око.
Але верхня повіка війни сталева,
верхня повіка війни кришталева,
верхня повіка війни голомоза
міцно хапає все, що на шляху трапиться.
Вії сиплються до грудей кошиків,
і росте тростина жовта
під верхньою повікою війни.
Вікно обростає кроками,
кроків рветься намисто,
і міста місцями стають
опівночі.

Пустеля неба

Пустеля неба чи пустеля сну ?
Розкришиться сердечний ритм у грудях.
Чекання стигле гепнеться додолу,
І поле зору не відпустить обрій,
Відколи сипле снігом з полину.
Пустеля яблука, пустеля-пустоцвіт.
Розтринькаєш останній подих вранці,
збереш обійми – оберемок щастя,
гниле чекання горнеться до ніг.
Відколи сипле снігом з полину.

Плацкартний регіт

Плацкартний регіт,
срібні рейки,
мідна куля
замість серця.
Плацкартний регіт,
мідні пальці,
сиве пасмо
замість серця.
Плацкартний регіт,
білі рейки,
білі плями
замість серця.

Спогад. Веселка. Спогад.

Спогад. Веселка. Спогад.
Сонце. Обійми. Вітер.
Світло. Долоня. Води.
Букви. Цукерки. Цифри.
Пагорби. Дні. Хвилини.
Глина. Гора. Озера.
Спогад. Веселка. Спогад.
Листя. Мороз. Порожнеча.
Світло. Відсутність світла.
Лід. Забуття. Води.
Сходи. Веселка. Сходи.
Спека. Веселка. Спогад.
Люди. Тварини. Голос.
Люди. Рослини. Тиша.
Серце. Веселка. Вишні.
Крапля. Дощі. Колії.
Крапка. Ріка. Втома.
Вдома. Трава. Відстань.
Кров. Молоко. Срібло.
Спогад. Веселка. Спогад.
Спогад. Війна. Відстань.
Місто. Відсутність. Голос.
Сонце. Дерева. Вибух.
Спогад. Веселка. Тиша.

Подушка

Котилася подушка,
реп’яхами набита,
минала попіл у слідах,
сліди у попелі,
минала міст похмільні видноколи,
минала площі, фонтани, мости,
минала полинові стіни,
полинові сни і полинові ігри.
Котилася подушка,
реп’яхами набита,
сміялася подушка,
збирала цукор,
розсипаний по асфальту.
Котилася подушка,
реп’яхами набита,
стрибала подушка на денці літа,
вивчала подушка
полинову мову,
співала подушка
зимових пісень,
губила подушка
реп’яхи дорогою,
щоб повернулися
вони додому.
Стрибала подушка
з мосту у ріку,
плавала подушка собі на втіху,
котилася подушка,
реп’яхами набита.

Відлетять шовковиці у вирій

Відлетять шовковиці у вирій,
заберуть всі кольори, слова.
Повняться сліди вогнем шовковим.
Відлетять шовковиці у вирій,
крилами знесуть дахи будинків.
Повняться сліди смаком солодким.
Відлетять шовковиці у вирій,
кинуть тіні снів в води темні.
Повняться сліди пекучим медом.
Відлетять шовковиці у вирій,
Плямами на п’ятах відгукнуться.
Повняться сліди солоним прокиданням.

Чап-чап

Хтось із гармат гатить
по сонячних струнах –
чап-чап – без рути-м’яти.
Хтось кришталеві завіси
у грудях кришить –
чап-чап – без рути-м’яти.
Хтось сонце гаряче
перетворює на бубон –
чап-чап – без рути-м’яти.
Хтось бубон стискає,
слухає, губить –
чап-чап – без рути-м’яти.

* * *

Помальовано стежками піщану шкіру острова,
помережано стежками небо,
тільки глиняних сердець поверхня
стежки не втримає.
Вчися коників ліпити з повітря,
вчися думкам вкорочувати віку,
вивчай синтаксис рік складний.
Безсмертя

Коли садові равлики
зітруть лінії на твоїх долонях,
коли ластівки заберуть наші турботи
за африканський обрій,
залишиться тільки маленький цвіркун у серці
і пісок під п’ятами, од дороги п’яними.

28 ОБЛИЧ РІКИ

Листопад 2013 року – березень 2014 року,
Київ

1

Погляд ріки прозорий,
доки ріка переходить
убрід ріку.

2

Серце ріки –
кровообіг світанку.
Серце ріки –
кровообіг сутінків,
Тріщина вічности – берег.

3

Ріка вранці стукає у вікна –
тремтять літери її імени
на крилах птахів.

4

Смійся – ріка підхопить звуки,
оближе губи,
розтрощить паркани повітря.

5

Ріку на ймення вголос не клич,
вона не відгукнеться,
доки світло стрибає
по краю її уст.

6

Ріку у грудях
вітер підганяє,
і колесо сонне
кружляє,
танцює.

7

День народження ріки
проходить непомітно,
не чути галасу,
не побачиш феєрверків.
Ріка народжується
зненацька.

8

Ріка у профіль,
ріка навпроти,
ріка за руку веде дитину,
у спину лагідно
її штовхає погляд.

9

Торік ріка зривала
яблука з дерев,
зривала зорі з неба,
вкладала світло
всередину плодів
і повертала їх назад на гілки.

10

Мідний полумисок дня гарячий,
і дно віддаляється,
ріка віддаляється,
світ віддаляється.

11

Ріці під стелею
соромно,
соромно,
соромно,
тому і мовчить цілу ніч.
А ріка у годиннику
згорнулася в клубочок
під боком у міста.

12

Обручки мостів –
колекція заручин.
Ріка збирає
Наречених в одному місці,
але не обирає жоден з берегів.

13

Ріка дрімає у горішку волоському,
дно човна прозоре над нею.
Ріка позіхає солодко,
сом-сон її –
син ріки.

14

Ріка шукає скарби
у відбитках наших підошов,
і я вірю, що їй пощастить.
Ріка шукає скарби
у відбитках наших мрій,
і я гадаю, то даремна справа.

15

Вологе дихання ріки –
і слід стає кроком,
крок – кров’ю,
кров формує берег.
А ріка біжить далі.
вмикає літо на карті неба,
і квітне вода,
наповнює глечики світлом.

16

Ріка відкриває двері з ноги,
стоїть, усміхається.
Ріка прослизає у замкову шпарину,
тікає так,
ніби у неї не язик за зубами, а тиша.
Назбирай мені листя до столу,
Назбирай мені листя до танцю,
І ріка постукає у двері.

17

Ріка мовчатиме,
доки не надщербиться врода твоя,
коли ти усміхнешся.
Ріки моєї відстані шовкові
складають вікна до вікон,
двері до дверей.
Ріка мовчки руйнує замки.

18

А вже всі риби
сидять по хатах,
А вже всі риби
мовчать і дивляться,
як ріка стрибає над їхніми головами.

19

Ріка міркує про те,
що саме значить «їх немає»,
яке застрягло у думках людей,
А шлях зеро до зеро
короткий, мов пам’ять.

20

Велика ромська родина
живе у криниці,
в якій вмивається ріка.
І щоранку відра повняться водою,
що перетворюється на хустки,
тільки-но її торкнешся.

21

Пташині гнізда
у долонях ріки.
Сіль у серці ріка
вирощує,

тримає міцно сніг солоний,
сповнює собою простір.
І намір ріки
чіткий і прозорий.

22

Ріка ночує в колодязях,
гостює у зморшках,
відпочиває у роялі,
доки пальці не починають лоскотати її,
доки звуки не торкнулися її чутливих колін.

23

Ріка приміряє корону золотих островів
і дивиться на себе,
піднімає голову до неба.
Корона розчиняється в повітрі,
швидше, ніж цукор
у наших кишенях.

24

Ріка з’їдає зір,
ковтає слух,
пережовує дотик –
і повертає зір.
Ріка прикусила язика і чекає,
доки ми нарешті
на берег втоми
вийдемо.

25

У ріки два береги,
три береги,
п’ять берегів.
У берегів одна ріка.
У ріки сто два береги,
триста два береги,
п’ятсот берегів,
У берегів одна ріка.

26

Ріка долає обрію поріг –
зростає печія
у горлі міста.

27

Даоський місяць
у животі
смугастого кота
дозріває,
кишеня зіниці
повниться дріб’язком,
доки даоський кіт росте
у череві смугастого місяця.
Доки ріка кота не злякає.

28

Слова ріки обірвано.
летить мовчання хиже.
Легенький пил торкається волосся,
тобі здалося, чи мені здалося,
що руку в ріку запускає сором.
Ти застигаєш між губами сонця,
примружуєш повільно страх свій вкотре,
примружуєш думки – і тане міст.
Моя рука на дні тримає сором.
Ріку обірвано, обірвано і берег.
Бери в долоні знайдене раптово –
під шкірою ріки ріка струмує вдруге.

2018-04-02T15:17:30+00:00