Заславский С. • Про Гитовича, людину, поета і перекладача

Доньці Поліні.

1
Мабуть, то було щастя – у молоді мої роки (я тоді тільки-но закінчив школу) зустрітися з людиною, що подарувала мільйонам читачів, які володіють російською, всесвіт китайської поезії.
Вир ленінградської літературної богеми у першій половині шістдесятих.
Безперечно талановиті, яскраві Бродський, Горбовський, Соснора. Вони читають свої вірші самозакохано, з надривом, мало не співаючи…
На квартирі у Тетяни Родіної вперше чую рудого пророка Бродського. Вражає його мистецтво і водночас здається якимось штучним, дихає космічним холодом. Ось він закатує очі, вигукує істерично:

«Этот буфет извне,
Также, как изнутри
Напоминает мне
Нотр-Дам де Пари»

Всі тоді швидко знайомились один з одним, хтось пив каву чи горілку, але майже всі, і відомі і невідомі – словоблудили.
Правда, був тоді у тій компанії Гриша Аронзон, що через кілька років несподівано для всіх застрелився з мисливської рушниці у горах Тянь-Шаня. Він читав свої вірші ледь не пошепки, чимсь невловимо нагадував образ Хлєбникова. Його антиподом був Костянтин Кузьминський, брудний, п’яний, неввічливий з дамами. Масним бундючним голосом він читав, завиваючи: «Чует Кучум чум», і мені здавалося, що десь я вже таке чув, що цей рядок він вкрав у Вознесенського. Та Кузминський не тільки читав вірші, а з якоюсь онаністичною насолодою хаяв Вознесенського, Євтушенка, взагалі увесь, як він говорив, совдеп. Він стверджував, що всі члени спілки письменників СРСР – агенти КДБ, усі стукають і пишуть доноси саме на нього, Кузминського. «Заспокойся, Кока», – сказав йому тоді Давид Якович Дар. І додав: «Бачиш, ти сам себе налякав, аж зблід. Заспокойся, Кока, непотрібний ти КДБ з твоїми комплексами, випий вина, відпочинь».
Так казав Кузминському Давид Дар зі своєю незмінною люлькою, повною запахущого тютюну. Давид Дар, письменник, удовець знаменитої колись Віри Панової. Це про нього злий Костя (Кока) Кузминський склав таку епіграму:

«Я б хотел быть Даром,
Получая даром,
Каждый раз по-новой
Гонорар Пановой».

Сильно написав Кока, і не так про Дара, як про самого себе, про свою солодку мрію (що згодом здійснилася) прожити на халяву у Ленінграді, Парижі та Нью-Йорку.
І все ж таки я вдячний цьому нікчемному ленінградському літератору за те, що він мене познайомив з Даром.
Саме з добрим Давидом Яковичем я приїхав до Комарова, де були тоді розташовані дачі багатьох письменників Ленінграда.
Пам’ятаю, що цей день був у моєму житті справжнім. Справжніми були сніг і мороз, по-справжньому гули сосни і дихав північний вітер з морських берегів недалекої Фінляндії.
Коли ми відчинили калитку на подвір’я невеликого будиночка Олександра Гитовича, з радістю нам назустріч кинулися дві ласкаві дворняги. Аж ось з’явився хазяїн з ліхтарцем у руці, бо вже густа зимова темрява зійшла на землю, коли ми підходили до його хати.
Як добре все ж таки після сніжної заметільної дороги відчути щиру людяну радість знайомства з чудовою людиною і зразу ж зрозуміти, що вона чудова буквально після першого ж рукостискання.
Небагато, на жаль, серед людей мистецтва людей щирих, благородних, добрих. Страшний егоцентризм, навіть центропупізм властиві «творцям прекрасного». Ці творці і словечка не скажуть в простоті і, як правило, мало кого вони люблять і чують, крім самих себе. Але бувають і щасливі винятки. Раптом в середовищі так званих людей мистецтва можна інколи побачити людину, в якій талант художника чи письменника поєднується з природним даром доброти, душевної відкритості, поваги до ближнього. І серед перекладачів такі люди зустрічаються частіше – сам фах рятує від егоїзму, потребує подвигу перевтілення в образ іншої людини, іншої культури.
Рембрантовське світло (свічі чи то ліхтарика…) на мить вихоплює з темряви східне, навіть далекосхідне обличчя Олександра Ілліча Гитовича, його трохи втомлену, привітну посмішку, і ми втрьох заходимо до його хати. Дар знайомить мене з ним і ми сідаємо за стіл та вечеряємо не без горілки та міцного чаю…

2
Коли у моє життя увійшли схід та східна поезія? Чи не через Шевченкові псалми Давида? Але і в його оригінальній поезії присутні, на мій погляд, східні мотиви

Дивлюся – світає
Край неба палає.
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.

У одинадцятому сторіччі китайський художник Го Сі кращим пейзажем вважав той, «де хочеться поселитися». У кожного, хто знає українську мову, якось особливо тьохкає серце, коли він чує оці рядки Шевченка. Кожен пригадує свого соловейка і разом з ним зустрічає своє сонце і дивиться у край свого палаючого неба. І радість охоплює серце, що доти буде існувати земля, буде співати отой вічний соловейко Шевченка у часі – просторі, у вічності – миті і саме у цьому місці – в Україні.
І вдячна Шевченкові людина бажає не тільки поселитися там, де співає такий соловейко, а й не залишати вовік своєї оселі, кожен день дивитись, як «край неба палає».
Російський поет (родом з України) Дмитро Кедрін чи не шляхом Дао прямував, коли склав такий вірш

Ты говоришь, что наш огонь погас,
Твердишь, что мы состарились с тобою.
Взгляни ж, как блещет небо голубое –
А ведь оно куда старее нас!

Таке небо переживе не один «захід Європи», воно сяяло і буде сяяти над черговим розпадом чергового цезаріанського Риму чи Радянського Союзу…

3
Думаю, що Олександр Гитович передчував майбутню загибель своєї соціалістичної держави. Він написав вірша, що за формою нагадує його переклади з Лі Бо і Ду Фу. Але це не переклад, це його оригінальний твір під назвою «У великой стены»:

Есть предчувствие веры
С которой начнется

Закаленных дивизий
Развал и распад.

Это вера солдат
В своего полководца,

Что давно уже стар
И не верит в солдат.

А втім ці мужні афористичні рядки можна сприймати і як переклад, тільки в іншому, ніж філологічний, сенсі. Олександр Блок зізнавався колись, що всі свої вірші він нібито перекладає російською з якоїсь невідомої мови. «Багато ще недопереклав», – говорив він. А можливо, цей вірш Гитовича пов’язаний з його перекладом з Ду Фу. Китайський поет попереджав свого імператора у восьмому сторіччі:

Стон стоит
На просторах Китая,

А зачем императору надо
Жить, границы страны расширяя,

Мы и так
Не страна, а громада.

У своєму есеї «Про мистецтво поетичного перекладу» Гитович писав: «І якщо ми кажемо, що Ду Фу наш сучасник, можливо, він може попередити нас, сучасників, від великого лиха? Якою ж мовою, сучасною чи стилізованою, можна перекласти ці абсолютно сучасні і абсолютно геніальні вірші?».

4
Здається мені, що Олександр Ілліч перекладав не тільки з мови на мову, а ще й з долі на долю. Сувора служба у лавах Радянської Армії ще до Великої Вітчизняної війни загартувала характер Гитовича, його досвід бійця-прикордонника, мабуть, допоміг йому при створенні такого перекладу з Лі Бо:

Утром бьет барабан –
Значит, в бой пора.

Ночью спим,
На седла склоняясь.
Но не зря наш меч
Висит у бедра:

Будет мертв
Лоуланский князь.

Як і Лі Бо, Олександр Гитович воював, служив своїй державі пером і мечем. Про війну розповідати не любив,
Та спомини про неї, про галявини трупів, розкатані німецькими і радянськими танками на Волховському фронті, не давали йому спокою, ставали рядками віршів і перекладів… Жорстока реальність війни заговорила своєю мовою у книзі Гитовича «Фронтові вірші», що вийшла у блокованому Ленінграді в 1943-му році.

Не все, читающие сводку,
Представить могут хоть на миг,
Что значит бить прямой наводкой,
На доты выйдя напрямик.

Так починається вірш «Полкова артилерія». Наступного вірша я не хочу розривати на цитати, тому що він – кредо Гитовича:

Я пью за тех, кто честно воевал,
Кто говорил негромко и немного,
Кого вела бессмертная дорога,
Где пули убивают наповал.

Кто с автоматом полз на блиндажи,
А вся вокруг пристреляна равнина,
И для кого связались воедино
Честь Родины и честь его души.

Кто, не колеблясь, шел в ночною мглу,
Когда сгущался мрак на горизонте,
Кто тысячу друзей нашел на фронте
Взамен десятков недругов в тылу.

Велика Вітчизняна на якийсь час звільнила людей того легендарного покоління, до якого належав Гитович, від тяжкого мороку тридцятих років. Бо перед війною увесь радянський народ здавався Сталіну одним суцільним ворогом народу.
У далекому Китаї теж не раз повторювалися такі часи, був свій тридцять сьомий рік. Про це свідчить переклад Гитовичем такого вірша Лі Бо

Вечером, словно старец,
Вышедший на прогулку,

Спину я прислоняю
К стенам, нагретым за день.

Важно, чтоб в мире этом,
В крохотном переулке

Жители не узнали,
Что к новостям я жаден.
Иначе их узнаю
Я от властей деревни

Иначе я узнаю
То, что мне знать не надо.

Птицы давно вернулись
К добрым своим деревьям

Двери мои закрыты,
И зажжена лампада.

Так війна, саме війна не тільки ліквідувала ілюзії довоєнного часу, а й очистила душу Гитовича від химери сліпої віри, тому так правдиво і точно звучить і сьогодні його вірш «Чистилище»:

Стыжусь: как часто
Я бывал в восторге –

Меня бросало
В сладостную дрожь

От грома зборищ
И парадных оргий,

Речей победных
И хвастливых сплошь.

Лишь опыт войн,
Пронзительный и горький,

Который
На чистилище похож,

Открыл мне мудрость
Древней поговорки:

Глаз – видит правду,
Ухо – слышит ложь.

У післявоєнний час, який збігається з періодом найбільш інтенсивної роботи Гитовича над перекладами з китайського, його оригінальну поезію не полишає тема війни. Світло і темряву, життя і смерть, війну і мир, спокій і рух – на відміну від античних греків – китайський світогляд не протиставляє, а єднає ці одвічні пари. І тому пейзажна лірика Гитовича відображає таку всесвітню взаємопов’язаність всього зо всім.

Сосны у озера.
Вздохнула утомленная земля
Под ветерком в блаженный час заката.
И сосны отдыхают, как солдаты,
Могучими ветвями шевеля.

А в озере, где рябь смутила воды,
Там отраженья воинов дрожат, –
Как будто рабский страх объял солдат
В меняющемся зеркале природы.

5
Олександр Ілліч, як відомо, не знав китайської мови. Але його дружба з академіком Алексєєвим, зацікавленість китайською філософією, велика любов до історії та культури Китаю, глибока повага до звичаїв та особливостей китайського народу – дозволили йому зробити з підрядника шедеври, скажу без перебільшення, не тільки перекладної, а й оригінальної поезії. Оригінальна і перекладна поезія, як інь та янь, були взаємодоповнюючими світами його душі, взаємоудосконалювали один одного. Він усвідомлював це. Писав про це з доброю самоіронією та гумором:

Признание
В этом нет ни беды,
Ни секрета:

Прав мой критик,
Заметив опять,

Что восточные классики
Где-то

На меня
Продолжают влиять.

Дружба с ними
На общей дороге

Укрепляется
День ото дня.

Так, что даже
Отдельные строки

Занимают они
У меня.

6
Олександр Ілліч добре знав вчення Конфуція і Лао-Дзи, але його перекладна та оригінальна поезія відображає перш за все досвід мудрої та мужньої людини, що знайшла своїх великих братів по мистецтву, таких як Лі Бо, Ван Вей, Ду Фу, Цюй Юань, Цао Чжи, Тао Цянь. Тепер голоси цих поетів у ноосфері лунають російською, і слов’янська душа співчуває їх думкам та почуттям.
Спробую порівняти два тексти – один філософський, інший – поетичний. Філософський (Конфуція) звучить для мене дуже актуально, сучасність нашого пострадянського життя з його нуворишним презирством до бідної людини може відобразитися у цьому тексті, як в дзеркалі: «В любові до вчення будьте щирими, не відступайте від шляху навіть під загрозою смерті. Якщо Піднебесна йде шляхом Дао, будьте помітні, якщо ні, заховайтесь. Якщо держава йде шляхом справедливості (дао), соромно бути бідним і не в пошані. Якщо держава не йде шляхом справедливості, соромно бути заможним і у пошані».
Справедливі, правдиві (особливо для нас сьогоденних) слова. Та все ж таки вірш Лі Бо у перекладі Гитовича підіймається для мене над цим прекрасним текстом Конфуція, вірніше, поезія містить у собі і цю мудрість, але промовляє її мовою страждання і любові, мовою серця. А ця мова поєднує і Шекспіра (скажімо його 66 сонет), і великого китайського поета і його перекладача, і нас, читачів цього неперевершеного твору.

Без названия
И ясному солнцу
И светлой луне

В мире
Покоя нет.

И люди
Не могу жить в тишине,

А жить им –
Немного лет.

Гора Пенлай
Среди вод морских

Высится,
Говорят.

Там, в рощах нефритовых и золотых
Плоды, как огонь горят.

Съешь один –
И не будешь седым,

А молодым
Навек.

Хотел бы уйти я
В небесный дым,

Измученный
Человек.

7
Великі наші сучасники – майстри поетичного перекладу – Бажан, Рильський, Павличко, Кочур, Лукаш, Мисик. Їх творчість прекрасно знав Гитович, з глибокою пошаною він відносився до української культури на відміну від багатьох ленінградських та московських снобів. Його любов до України я (можливо суб’єктивно) з якоюсь особливою візуальною радістю відчуваю в такому перекладі з Ду Фу:

День холодной пищи.
В глухой деревне
В день «холодной пищи»

Опавшие
Кружатся лепестки.

Восходит солнце.
Осветив жилища,

И в легкой дымке
Отмель у реки.

Крестьяне пригласят –
Пойду к их дому,

Пришлют подарки –
Не отвергну их.

Здесь все друг с другом
Хорошо знакомы,

И даже куры
Спят в дворах чужих.

… Як не знищувала цивілізація у двадцятому столітті традиційну культуру (о, скільки загинуло сіл і містечок через дурість наших вождів!), а все ж і дотепер можна ще зустріти на нашій землі і прозору чисту річку, і селян, таких добрих і гостинних, як у вірші Ду Фу – Гитовича.

8
Китайська поезія і живопис – це, за висловом Пастернака, «простір, залюблений у простір». Нескінченний світ китайського сувою не поглинає людину, а охоплює її почуттям своєї нескінченності у природі, де за горами – гори, за пагорбами – пагорби, за долинами – долини… Європейський поет чи художник бажав злиття з природою у пантеїстичному трансі, а китайський митець просто не відокремлював себе від світа оточуючого, поважав його суверенне існування, співрозмовляв з ним на своїй тихій мові. Іноді наслідком такої співбесіди ставали картина чи вірш. Тоді наповненість дякувала пустоті, мова дякувала мовчанню, буття дякувало небуттю за велику гармонійну цілісність нашого всесвіту.

Одиноко сижу
в горах Цзинтинцань.
Плывут облака
Отдыхать после знойного дня.

Стремительных птиц
Улетела последняя стая.

Гляжу я на горы,
И горы глядят на меня,

И долго глядим мы,
Друг другу не надоедая.
Лі Бо (переклад Гитовича)

9
Олександр Ілліч Гитович зі всіма своїми сумнівами і стражданнями був людиною цілісною і цією основною рисою свого характеру нагадував китайських поетів, яких перекладав. Говорить древня мудрість: «людина занадто природня – дикун, людина занадто вчена – книжник».
Гитович не був ні книжником, ні дикуном, тому що поєднував в собі природу і культуру, не пишався своїм званням літератора, любив рибалити, поратися на своєму городі, цінував дружню бесіду з доброю чаркою горілки на столі. Говорив, що член товариства тверезості не повинен перекладати Лі Бо і Ду Фу, бо нічого доброго з такої справи не вийде. Він любив спілкуватися з людьми і водночас цінував хвилини і часи повноцінної самоті на природі. Думаю, що цей переклад з Ду Фу схож на портрет китайського поета і разом з тим на портрет Олександра Гитовича:

В одиночестве
Угощаюсь вином.
В туфлях по лесу
Я бреду лениво

И пью вино
Неспешными глотками.
К пчеле приклеился
Листочек ивы,

А дерево
Покрыто муравьями.

Я не подвижник –
Это вне сомненья, –

Но шляпы не хочу
И колесницы.

Приносит радость мне
Уединенье.

И незачем
Перед людьми хвалиться.
І – ще про все теж – вірш Ду Фу – Гитовича
Медленно шагаю.
Туфли надев, шагаю
В поле среди природы,

Скоро повечереет,
Ветер шумит листвою.

Ласточки улетают
С нашего огорода,

Усики пчел покрыты
Сладостною пыльцою.

Медленно пью вино я,
А заливаю платье,

И опершись на посох,
Тихо стихи читаю.

То, что велик талант мой –
Смею ли утверждать я? –

Просто я пьяный дурень –
Это я утверждаю.

10
На мій погляд, поетичний переклад – потяг до невідомих світів. Відкриття таких світів відбувається у душі перекладача і збігається з відкриттям самого себе, своїх можливостей людини і художника, а також і вселюдської потенційної можливості порозуміння народів і людей на планеті Земля. Про це зовсім без іронії писав у страшному 1933 році Осип Мандельштам:

Татары, узбеки и ненцы
И весь украинский народ,
И даже приволжские немцы
К себе переводчиков ждут.

И может быть, в эту минуту
Меня на турецкий язык
Японец какой переводит
И в самую душу проник.

Цей вірш Мандельштама, за висловом російського літературознавця В. Топорова, маніфестує вищу позамовну реальність поезії після тих часів,коли Господь зупинив будівництво Вавилонської башти, знищив її геть, і змішав мови. Багатомовним стало людство, і тепер кожному народу для того, щоб реалізувати себе в історії, треба самовиразитись на своїй мові, причому не втрачаючи пам’яті про єдиний корінь свого вселюдського походження.
А що, як не поетичний переклад, може допомогти у такій справі?!

11
Всі ми живемо під впливом тих чи інших стереотипів поведінки наших батьків, рідних, вчителів, друзів. І не дивно, що інколи поет чи читач знаходить собі друга і брата у древніх часах, в інших епохах, на інших континентах. А потім відчуває його глибокий вплив на своє життя і творчість. Гитович так про це писав у вже згаданому есеї: «Буває так, що перекладач припускає: те, що я не можу зробити у моєму часі і моїй державі – найдорожчий мені на білому світі – якщо я не зможу це зробити один, я зроблю це разом з тобою, великим поетом, котрого я перекладаю. Ми зробимо це разом. Не хвилюйся, Ду Фу: я знаю, наскільки ти вищий за мене, і це не заважає мені бути твоїм другом. Більш того – я раптом зрозумів, що я щасливий тому, що я російський, а не китайський поет. Бо інакше я не зміг би тебе перекладати, а просто сприймав би тебе хрестоматійно.
Істинний твій переклад – є відродженням могутнього мистецтва старого класичного поета – і тоді він стає самим сучасним поетом – а коли це не сталося, то винен перекладач. Звісно, я кажу про переклад геніальних поетів».
І сам Ду Фу писав про свою тугу за другом-поетом в іншому часі у вірші «Жаль».

Зачем так скоро
Лепестки опали

Хочу,
Чтобы помедлила весна.

Жаль радостей весенних
И печалей –
Увы, я прожил
Молодость сполна.

Мне выпить надо,
Чтоб забылась скука,

Чтоб чувства выразить –
Стихи нужны.

Меня бы понял Тао Цянь,
Как друга,

Но в разные века
Мы рождены.

12
Варлам Шаламов у листі до свого колимського друга писав про те, що на його думку, письменник не повинен добре знати матеріал, про який збирається писати. Парадокс? Ні, це – правда. Не тільки письменник оволодіває матеріалом, а і матеріал оволодіває письменником, йде процес самопізнання себе в матеріалі життя. В прикладі з художнім перекладом – мова йде про самопізнання себе в іншій людині, в іншому народі, в іншій культурі, правда, якщо це художній переклад такого рівня, як у Кочура, Гитовича, Лукаша, Тарковського, Павличка.
«Дух дихає, де хоче» і чи можна збагнути і передбачити його неісповедимі шляхи?

13
І мистецтво перекладу йде шляхом Дао. І перекладач відкриває себе, свою душу у творчості давно фізично померлих поетів древнього Єгипту, Китаю, Індії… І перекладач долає таким чином простір і час і обмеженість свого смертного існування. І краще за мене про це сказав Гитович у своєму вірші «Напис на книзі «Лірика китайських класиків»»:

Верю я, что оценят потомки
Строки ночью написанных книг.
Нет, чужая душа – не потемки,
Если светится мысли ночник.

И подвластные вечному чувству,
Донесутся из мрака времен –
Трепет совести, тщетность искусства
И подавленной гордости стон.

14
…Десь в кінці вісімдесятих я зустрівся з прекрасним українським поетом Іваном Сокульським, що повернувся до Дніпропетровська з мордовських концтаборів. Взяли ми у гастрономі пляшку, зайшли до мене додому. Багато про що ми говорили тоді, і чомусь я згадав далекий зимовий вечір у Комарові на дачі Гитовича, став читати Івану китайських класиків у перекладах Олександра Ілліча. А Іван несподівано заговорив про теорію пасіонарності Льва Гумільова. Іван сказав, що два народи – євреї та китайці аж ніяк не вписуються у цю теорію народження занепаду та загибелі етносів. Живуть, незважаючи на закон старіння і смерті, вже чотири тисячі років.
І сказав тоді мені Іван: «Нехай мій добрий, чесний, роботящий український народ, який так багато страждав, проживе такий термін, і навіть більше того, нехай він ніколи не щезне не асимілюється, не загине. Давай вип’ємо за це, Семен!».
За це ми й випили.

2019-01-03T21:26:56+00:00