<< Вернуться к содержанию

Працюючи над перекладом віршів-танка однієї з найвідоміших японських поетичних антологій початку XIII ст. “Шінкокін-вака-шю” (“Нова збірка давніх та сучасних японських пісень”, 1205 р.), ми зробили деякі цікаві, як на нашу думку, спостереження, з якими нам хотілося б поділитися, а також навести певну кількість виконаних перекладів із метою почути з боку шановних читачів журналу «Collegium» їхню об’єктивну оцінку перед тим, як віддати рукопис до видавництва.

З плином часу в середньовічній Японії поступово вдосконалювалась поетика жанру танка, розширювалась ідейно-тематична палітра поетичних творів, змінювались художньо-естетичні принципи поезії тощо. Якщо головним естетичним принципом доби Хейан (794-1185), коли була створена антологія “Кокін-вака-шю” (905 р.), вважався принцип моно-ноаваре (досл.: “чарівний смуток речей”, “сумна чарівність речей”) чи просто аваре (“чарівний смуток”, “сумна чарівність”), то для авторів антології “Шінкокін-вака-шю” (1205 р.) такою естетичною домінантою стає стає принцип юґен (яп.: 幽玄 – “потаємне”, “приховане”, “загадкове”; “таємнича краса”, “незбагненна привабливість”, “загадкова чарівність”, “внутрішня глибинна суть”, “прихований зміст”) – філософський термін, який у буддизмі означав “потаємну (приховану) сутність явищ”.

Саме антологія “Шінкокін-вака-шю” (“Нова збірка давніх та сучасних японських пісень”) традиційно вважається найяскравішим прикладом втілення цього художньо-естетичного принципу в поезії. Про головну відмінність художньо-естетичних принципів “моно-но аваре” та “юґен”, як і відмінність між поезією, представленою у поетичних антологіях “Кокін-вака-шю” та “Шінкокін-вака-шю”, відомий японський поет доби Едо (1600-1868) Каґава Каґекі (1768-1843) образно писав: «Ніщо не зрівняється з “Кокін-шю”. Ута (яп.: «пісня», «вірш». – І.Б.) у “Кокін-шю” подібні до справжніх живих квітів. Ута в “Шінкокін-шю” схожі на квіти, що видніються крізь листя на переплетених гілках. Що ж до “Соан-шю”1 та інших зібрань такого роду, то вони нагадують штучні квіти» [1, 343]. А ось як характеризує цей термін відома російська японістка В.Н. Маркова у передмові до збірки перекладів віршів японського поета Сайґьо: «Юґен (дослівно: таємне і незрозуміле) був спочатку філософським терміном китайського походження й означав одвічне начало, приховане явищами буття. У японському мистецтві юґен – це таємнича краса, яка не до кінця відкрилася зору. До неї можна вказати шлях, як зламаною гілкою позначається гірська стежка. Для цього потрібно небагато: натяку, підказки, штриха. Юґен може приховуватися і в тому, що, на перший погляд, здається потворним, – як квіти, які ховаються у розколинах темної скелі. Така краса вимагає неквапливого уважного споглядання, відчуженості від суєтного світу, закликає до самотності та спокою. У людському серці, як цього навчає буддизм, є вище начало, саме тому юґен апелює відразу до серця. Це квінтесенція піднесеного й журливого поетичного почуття. Його важко виразити словами, а тому поет звертається до мови символів. Квіти та листя, що опадають, росинки, димок похоронного вогнища – символи нетривалості буття. Місяць, місячне сяйво – символи потойбічного світу й неземної краси. Символи старі, але почуття щоразу неначе народжується заново, пробудити його – завдання поета» [2, 22-23].

На нашу думку, і японець Каґава Каґекі, і росіянка В.Н. Маркова у своїх характеристиках поезії “Шінкокін-вака-шю”, яка ґрунтується на художньо-естетичному принципі юґен, хоча й різними способами та словами, але дуже влучно підкреслили головну її особливість, а саме: значно більшу в порівнянні з іншими антологіями загадковість поезії у складі “Шінкокін-вака-шю”, вишуканість художнього стилю, неочікуваний тонкий ліризм, стриманий сентименталізм, а також прихований психологізм і витонченість емоцій та почуттів героїв.

Поетична антологія “Шінкокін-шю” (повна назва: “Шінкокін-вака-шю” – “Нова збірка давніх та сучасних японських пісень”) [5] була укладена групою видатних японських поетів на чолі з Фуджіварою Тейка (Фуджівара-но Садаіе /1162-1241/)2 у 1205 р., тобто в рік 300-річного ювілею антології “Кокін-вака-шю”, за ініціативи екс-імператора Ґотоба (Дайджьо Тенно, 1180-1239 /роки правл.: 1183-1198/) і стала восьмою “імператорською” офіційною антологією. А першою була антологія “Кокін-вака-шю” (“Збірка старих і нових японських пісень”, 905 р.), яка відкрила низку так званих “імператорських”, тобто складених за наказом того чи іншого японського імператора, поетичних антологій IX-XV ст. (яп.: 勅撰集 – “чьокусен-шю”). Загалом японські літерату-рознавці налічують двадцять одну офіційну імператорську поетичну антологію, які об’єднують під загальною назвою “Ніджюічі дай-шю” (二十一代集 – “Зібрання двадцяти одного покоління”). Із них вісім:

“Кокін-вака-шю” (“Збірка старих і нових японських пісень”; укладачі: Кі-но Цураюкі, Кі-но Томонорі, Мібу-но Тадаміне, Ошікочі-но Міцуне); 3

“Шінсен вака-шю” (“Заново укладена збірка японських пісень”; укладач: Кі-но Цураюкі);

“Ґосен-вака-шю” (“Пізніше укладена збірка японських пісень”; укладачі: Кійохара-но Мотосуке, Кі-но Токіфумі, Мінамото-но Шітаґо, Онокатомі-но Йошінобу, Саканоуе-но Мотокі);

“Шюї-вака-шю” (“Збірка японських пісень, які не увійшли до складу попередніх антологій”; укладач: імператор Кадзан-ін /за іншою версією – Фуджівара-но Кінто/);

“Ґошюі-вака-шю” (“Пізніше укладена збірка японських пісень, які не увійшли до попередніх антологій”; укладач: Фуджівара-но Мічітоші);

“Кін’йо-вака-шю” (“Збірка золотих листків японських пісень”; укладач: Фуджівара-но Мототоші);

“Шіка-вака-шю” (“Збірка японських пісень «Квіти слів»”; укладач: Фуджівара-но Акісуке);

“Сендзай-вака-шю” (“Тисячолітня збірка японських пісень”; укладач: Фуджівара-но Шюндзей) – з’явилися за доби Хейан (794-1185).

Ще декілька поетичних антологій, включаючи відому збірку “Шьоку-ґосен-вака-шю” (“Продовження «Ґосен-вака-шю»; укладач Фуджівара-но Тамеіе), а також такий поетичний шедевр, як антологія “Шінкокін-вака-шю” (“Нова збірка давніх та сучасних японських пісень”; укладач Фуджівара-но Тейка /Фуджівара Садаіе/), були укладені за доби Камакура (1185-1333), інші – пізніше. Остання з “імператорських” антологій, а саме: “Шін-шьоку-кокін-вака-шю” (“Нове продовження «Кокін-вака-шю»”; укладач Асукаі-но Масайо), датується 1438 р. При цьому фахівцями не враховуються численні приватні антології, до яких належить, наприклад, така всесвітньовідома поетична збірка, як “Хяку-нін іш-шю” (“По одному віршу ста поетів”), що була, як і антологія “Шінкокін-вака-шю”, укладена Фуджіварою Тейка, але дещо пізніше – 1235 р., а також антології, що містили вірші, написані японськими поетами китайською мовою – так звані “канші” (漢詩 – досл.: “ханські вірші”).

Відомо, що активну участь у відборі поезій для антології “Шінкокін-вака-шю” брав сам імператор Ґотоба, за наказом якого вона створювалась і який теж був талановитим поетом, про що свідчать його власні вірші, що увійшли до складу “Шінкокін-вака-шю”. 4

Її поява ознаменувала новий етап розвитку поезії вака. Як свого часу “Кокін-вака-шю”, ця антологія також стала зразком для багатьох поколінь поетів, адже її головний укладач Фуджівара Тейка, як і його попередник Кі-но Цураюкі, теж був видатним ученим-літературознавцем, мав офіційний титул придворного поета і активно займався організацією поетичних турнірів при тогочасному імператорському дворі.

Більшість поетів, чиї вірші містяться в антології “Шінкокін-шю”, були переможцями саме цих дуже популярних серед столичної аристократії тієї історичної доби поетичних змагань, перемога в яких приносила авторові вірша не лише похвалу імператора та прихильність шляхетних дам, а й давала можливість швидкого просування по кар’єрних сходинках і, зрештою, прославляла його ім’я.

Ці турніри (яп.: 歌合せ – ута-авасе), що зародилися ще на початку доби Хейан, особливої популярності набули в XII-XIII ст. Учасники турніру ділилися на дві команди і складали вірші-експромти на заздалегідь визначену тему. За сигналом колегії суддів одна з команд оголошувала власний вірш-танка. Інша відповідала своїм експромтом, у якому часто обігрувалися тематика й образи, використані суперниками. Кількість віршів, складених на змаганні, коливалась від декількох десятків до тисячі.

 Найстарішою збіркою турнірних віршів, що дійшла до нашого часу, була збірка під назвою “Дзай мінбу-но кьоке ута-авасе” (“Поетичний турнір, що відбувся в оселі Міністра народних справ Арівари”), яка була укладена в межах 884-897 рр. Згодом за доби Камакура поетичні змагання почали організовувати не лише при дворі імператора чи в маєтках родовитих вельмож, а й у буддійських та синтоїстських храмах під час різних релігійних свят.

За своїм обсягом поетична антологія “Шінкокін-вака-шю”, яка, судячи з її назви (досл.: Нова “Кокін-шю”), мала стати на один рівень із надзвичайно популярною в ті часи “старою” “Кокін-шю”, була майже вдвічі більшою і містила 1979 віршів, написаних у жанрі танка. Її структурна композиція повністю повторювала “Кокін-шю” – 20 книг (сувоїв), кожна чи декілька з яких об’єднували поетичні твори однієї тематики: пори року, пісні-вітання, пісні скорботи, пісні розлуки, подорожні пісні, пісні кохання тощо. Відрізняли структуру “Шінкокін-шю” від її славетної попередниці лише дві заключні частини антології, що містили вірші лише релігійної тематики: книга № 19 “Синтоїстські обрядові пісні” та книга № 20 “Буддійські обрядові пісні”.

Наявність у складі “Шінкокін-вака-шю” спеціального розділу з віршами буддійської тематики свідчить про активізацію впливу буддизму на тогочасну поезію у цілому, що не тільки розширювало, а й значно поглиблювало її тематику. У поетичних творах голосніше починають лунати релігійно-філософські мотиви. Усе частіше життя та доля людини розглядаються япон-ськими поетами крізь призму буддійських уявлень і догм – як коротка мить ще одного перевтілення душі, як вимушена, необхідна зупинка на шляху самовдосконалення людини, її поступового наближення до Будди.

Ця тенденція відбилася навіть у псевдонімах, які обирали для себе окремі японські поети, як, наприклад, Сайґьо (Сато Норікійо, 1118-1190) – “Сайґьо” (西行 – досл.: “той, хто прямує на Захід”), або Іккю (Іккю Соджюн, 1394-1481) – “Іккю” (一休 – досл.: “мить відпочинку”, “короткий перепочи-нок”)6. Таким чином, вплив буддизму, зокрема одного з найвпливовіших його спрямувань – дзен-буддизму, засновниками якого в Японії були Ейсай (1141-1215) (секта Ріндзай) і Доґен (1200-1253) (секта Сото), не завадив, а навпаки, сприяв новому якісному піднесенню японської національної поезії, додавши їй філософічності, особливої буддійської естетики та ліризму. У того ж Іккю Соджюна, поета, художника, каліграфа, майстра чайної церемонії й одного з кращих режисерів театру Но, є надзвичайно ліричні неповторні рядки:

*** 

Душа людини!

Як опишеш душу?

Бракує слів… Вона – мов вітру шум

У кронах сосен

На малюнку тушшю. 

Саме під впливом буддизму головним естетичним принципом поетики для авторів віршів антології “Шінкокін-вака-шю” стає принцип “юґен“

Що ж стосується головних відмінностей між антологіями “Кокін-вака-шю” та “Шінкокін-вака-шю”, то, окрім різних естетичних принципів, на яких ґрунтувалась поезія у їх складі, певні розбіжності починаються уже з передмов до обох поетичних зібрань.

Так передмову до антології “Кокін-вака-шю” писав безпосередньо Кі-но Цураюкі, який був одним із укладачів і головним редактором цього поетичного зібрання, тоді як аналогічну передмову до “Шінкокін-вака-шю” на прохання екс-імператора Ґотоба написав Фуджівара-но Йошіцуне (1169-1206), який був талановитим поетом, але офіційно не входив до складу відповідної комісії, що укладала цю антологію, і, на відміну від Кі-но Цураюкі, не був ученим-літературознавцем. Саме тому зміст його передмови виявився лише блідим віддзеркаленням змісту передмови Кі-но Цураюкі до “Кокін-вака-шю” трьохсотлітньої давності.

Якщо Кі-но Цураюкі у своїй передмові, що стала своєрідним підручником із поетики та техніки віршування для багатьох поколінь японських поетів7, описав історію зародження і розвитку японської поезії, критично оцінив творчість відомих поетів тієї історичної доби, а також їх попередників, охарактеризував тематичну й жанрову палітру тогочасних поетичних творів і навіть окреслив можливі шляхи подальшого розвитку японської поезії, то передмова Фуджівари Йошіцуне нічого нового для тогочасних поетів-початківців практично не відкривала. Цю місію узяв на себе Фуджівара Тейка, написавши згодом декілька ґрунтовних трактатів із поетики, про які ми вже згадували (“Десять стилів Тейка”, “Щомісячні добірки”, “Загальні міркування щодо складання пісень”, “Прекрасні пісні нової доби”). Саме в останньому з перелічених трактатів Фуджівара Тейка характеризує особливості поетики “нової доби” і поезії у складі “Нової збірки давніх та сучасних японських пісень”, а також наводить імена найталановитіших, на його думку, поетів, ілюструючи їх майстерність відповідними поетичними прикладами. Зокрема, він пише:

«Більшість поетів, які прийшли після Цураюкі, почали наслідувати його стиль у своїй творчості. Однак час спливав, душі людей нікчемніли, а разом із ними занепадала й душа пісні. Тьмянішала краса її мелодії, грубішали слова. Особливо помітно стало це останнім часом. Поети стали думати лише про те, як у п’ять рядків втиснути першу-ліпшу думку, що раптом прийшла їм у голову, аж ніяк не піклуючись про слова та вигляд пісні. Саме тому пісні останніх часів уподібнилися і селянинові, що покинув «затінок квітучої вишні», і купцеві, який зняв із себе «розкішне заморське вбрання»8. Проте були й такі, як перший радник Цуненобу9, асон Шюнрай10, управитель правої частини столиці Акісуке-ґо11, Кійосуке-асон12, мій покійний батько Шюндзей13, а також Мототоші14, у якого він учився мистецтву складання пісень. Вони уникали грубого стилю нових пісень і з любов’ю ставилися до пісень давніх. У свої чудові пісні вони вклали всю душу, а тому й не поступаються їх вірші поетичним творінням майстрів далекого минулого. І в наші дні трапляються поети, які намагаються уникати низького стилю і в творчості яких відчувається тяжіння до давніх пісень. Отже настав нарешті той час, коли стиль таких поетів, як Кадзан Соджьо15, Арівара Чюджьо, Сосей-хоші16 й Оно-но Комачі, який ми надовго забули, поволі знову повертається, тішачи наш зір і слух. Хоч і є ще люди, серця яких позбавлені радості просвітління – вони вважають, що нинішні пісні мають бути цілком новими, що змінився шлях пісень Ямато. Ці нові поети щиро переконані, що лише їх пісні є справжніми піснями, але вони не розуміють, яким має бути істинний вигляд та образ пісні. Зміст їх пісень туманний, оскільки вони значно ускладнюють те, що має бути простим і зрозумілим. Напевно, не ті взірці були обрані ними для наслідування!

…Батько повчав мене, що не слід шукати пісню на дорозі, де далеко видно і звідусіль чутно, оскільки народитися вона повинна сама – із серця через просвітління. Які прості і які справедливі слова! Проте в той час я не усвідомлював достеменно всієї істинності цих слів. І ось тепер, стоячи на порозі старості, коли тіло починає страждати від численних недуг, я відчуваю, як серце моє переповнює печаль. Марніють барви слів у моїх очах і засихає в душі джерело натхнення. Уже майже не складаю я нових пісень і навіть не помишляю про це. Тож спробую хоча б дещо повідати про те, про що мене просили – образ і вигляд пісень, які є такими близькими моєму нерозумному серцю. Слово тяжіє до минулого, а серце прагне новизни, вимагає величних вишуканих форми. Пісні, що були складені за доби Канпьо17 і в попередні часи. Якщо не в них, то в кого ще вчитися складати гарні пісні? Тож звернімо свої погляди в минуле й запозичимо мудрість слів давніх пісень. Це означає “слідувати початковій пісні”18. Проте якщо автор візьме, наприклад, без змін другий і третій рядки початкової пісні й використає їх у перших трьох рядках свого вірша, а потім запозичить два останні рядки і вчинить так само, то навряд чи ця пісня здасться комусь новою. Перші два рядки давньої пісні краще взагалі не брати. Хоча, з іншого боку, неможливо скласти гарну пісню, якщо не взяти з давніх пісень такі початкові слова, як наприклад:

“В столиці давній, як Ісонокамі…”; 19

“В травневому садку зозуля закувала…”; 20

“В одвічних небесах вершина Каґуями…”; 21

“Неначе з яшми спис – мандрівника дорога…”22

Мене вчили також, що не слід запозичувати з давніх пісень такі відомі початкові рядки, як наприклад:

“Рік не закінчився, а вже прийшла весна…”;23

“Прийшла весна! Мабуть, сьогодні вітер…”;24

“І місяць не такий, і не така весна…”;25

“Осипався вишневий білоцвіт…”

Що ж до сучасних пісень чи пісень недалекого минулого, то навіть якщо їх автор уже й покинув цей світ, може здатися, що пісня складена лише вчора. Отже з таких пісень не слід запозичувати жодного рядка чи навіть його частини, оскільки їх відразу впізнають» [4, 84-88].

Попри заяву Фуджівари Йошіцуне в його передмові до “Шінкокін-вака-шю” про необхідність «зібрати давні і нові пісні, складені як вельможними, так і неродовитими поетами, не нехтуючи ніким через свою неприязнь до нього», понад 50 % усіх поетів, вірші яких увійшли до складу цієї антології, належать до роду Фуджівара. І, можливо, для того, щоб це не занадто впадало в очі, у багатьох списках цієї антології, замість прізвища автора вірша, зазначалася його посада при дворі чи наводилося лише ім’я поета.

Про прагнення членів комісії – безпосередніх укладачів антології, чотири з яких, до речі, також мали прізвище Фуджівара, «не образити» когось із своїх родичів, свідчить і той факт, що чимало поетів – вихідців із роду Фуджівара представлені в “Шінкокін-вака-шю” лише одним або двома (далеко не кращими в порівнянні з іншими) віршами. Не виключено, що саме це прагнення стало також причиною значного збільшення обсягу антології “Шінкокін-вака-шю” (1979 віршів) у порівнянні з “Кокін-вака-шю” (1111 віршів).

Окрім попередньої причини, на якість поезії у складі “Шінкокін-вака-шю” впливало також бажання укладачів помістити до цієї антології якомога більше віршів – переможців пісенних конкурсів (ута-авасе), яких за 300 років після появи “Кокін-шю”» відбулося чимало. Однак тематика цих конкурсів протягом тривалого часу не відрізнялась розмаїттям і часто повторювалась, будучи традиційно дуже тісно пов’язаною із порами року і відповідними природними явищами. А оскільки вірші на одну тему в антології зазвичай наводяться поруч, це не лише стомлює читача, а й значно нівелює рівень художнього сприйняття різних поетичних творів однієї тематики. Наведемо лише частково й лише один типовий приклад такого суцільного розміщення віршів у складі “Шінкокін-вака-шю”, які стали переможцями поетичних конкурсів на тему «Холодне сяйво зимового місяця»:

***

冬枯の

杜の朽葉の

霜のうへに

落ちたる月の

かげのさむけさ

***

Дерева голі

Замерзають в гаї.

На вкрите памороззю

Листя на землі

Холодне сяйво місяця лягає!

(Фуджівара-но Кійосуке, 1103-1177;

“Шінкокін-вака-шю”, № 607)

***

冴えわびて

さむる枕に

影見れば

霜ふかき夜の

ありあけの月

***

Від холоду і дум сумних не спиться!

Покрила паморозь за ніч

Усе довкіл,

А узголів’я

Опромі́нив місяць.

(Тошінарі-но мусуме, 1170-1254;

“Шінкокін-вака-шю”, № 608)

***

霜むすぶ

袖のかたしき

うちとけて

寝ぬ夜の月の

影ぞ寒けき

***

Рукав, який колись тобі стелив,

Покрився памороззю,

А байдужий місяць

Холодним сяйвом

Все довкіл залив.

(Мінамото-но Мічітомо, 1170-1227;

“Шінкокін-вака-шю”, № 609)

Кількість таких однотипних віршів – переможців відповідних пісенних конкурсів, розміщених в антології «Шінкокін-вака-шю» поруч, може сягати десяти й більше. Зауважимо принагідно, що це надзвичайно ускладнює працю перекладача, змушуючи його шукати відповідну синонімічну лексику, щоб уникнути у своїх перекладах повторюваності слів, ідентичності змісту різних віршів тощо.

 Ще одне спостереження, на яке варто звернути увагу, це те, що в антології “Шінкокін-вака-шю”, укладеній через чотириста п’ятдесят років після “Ман-йо-шю” і через триста років після “Кокін-шю”, типові образи героїв двох попередніх антологій практично не трапляються. Натомість, людські істоти в поетичних творах антології “Шінкокін-шю”, а також їхні почуття, емоції, переживання тощо набувають певної символіки і стійкого метафоричного означення, наприклад:

кохана – “вишня”, “слива”, “вишневий квіт”, “зозуля”, “хмаринка”, “весняний серпанок”;

коханий – “місяць (ясний, холодний, безсердечний, бездушний)”, “вітер (холодний, жорстокий, немилосердний)” і т. ін.

Цей та інші художньо-стилістичні засоби, як і оновлена поетична образність, вишукана гра слів тощо робили поезію антології “Шінкокін-шю”, з одного боку, більш завуальованою, сугестивною, а відповідно, і значно складнішою для сприйняття у порівнянні з поезією антологій “Ман-йо-шю” чи “Кокін-шю”, а з іншого – більш психологічною, витонченою, загадковою і, як результат, значно привабливішою для тогочасного освіченого й вимогливого читача.

Ще однією беззаперечною заслугою цієї антології є те що вона свого часу відкрила та донесла до широкого загалу шанувальників японської поезії не лише в самій Японії, а й в усьому світі імена таких славетних японських поетів і поетес, як Джіен-хоші (1154-1225), Сайґьо-хоші (Сато Норікійо, 1117-1190), Ое-но Масафуса (1030-1111), Фуджівара-но Йошіцуне (1169-1206), Ідзумі Шікібу (978-1030/?/), Ісе (877-938), Кунаікьо (1185/?/-1204/?/), Тошінарі-но мусуме (1170-1254) та багатьох інших.

Отже, попри всі наші об’єктивні чи суб’єктивні критичні зауваження, як своєрідний висновок до вступного слова перекладача, зазначимо, що протягом тривалого часу різні фахівці по-різному оцінювали майстерність японських поетів і якість їх поетичних творів у складі багатьох поетичних антологій, які збереглися і дійшли до нашого часу, однак поезія антології “Шінкокін-вака-шю” завжди отримувала високу і цілком заслужену оцінку, з чим ми повністю згодні.

Література

  1. Кин Д. Японская литература XVII-XIX столетий. – М.: Наука, 1978.
  2. Сайгё. Горная хижина / Перевод с яп., предисл. и коммент. В.Н. Марковой. – СПб.: Кристалл, 1999.
  3. Конрад H.И. Очерки японской литературы. Статьи и иссле­дования. – М.: Ху-дожественная литература, 1973.
  4. Фуджівара-но Тейка. Кіндай шюка («Прекрасні пісні нової доби» /уривки/) / Переклад з яп.: І. Бондаренка, М. Попович // Японська поетика. Хрестоматія / Упорядники: Бондаренко І.П., Осадча Ю.В. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2013.
  5. 新古今和歌集・新潮日本古典集成 [Шінкокін-вака-шю шінчьо ніхон котен шюсей]. – V. 1-2. – 東京・新潮社.– 1979. (Шінкокін-вака-шю // Зібрання давньої японської класики видавництва «Шінчьо».– Т. 1-2.– Токіо: Шінчьо-шя, 1979).

ВІРШІ З АНТОЛОГІЇ «ШІНКОКІН-ВАКА-ШЮ»

(“Нова збірка давніх та сучасних японських пісень”, 1205 р.)

У ПЕРЕКЛАДАХ І.П. БОНДАРЕНКА

*** 

Яка сумна,

Якби ви знали, сливи,

Без білоцвіту вашого весна!

Вдивляюсь в небо,

Сіре і журливе.

(Накацукаса, 912-991)

 

*** 

Весня́на ніч.

На небі місяць сяє.

Квітучих слив

Казковий аромат 

Зірок численних в небесах сягає.

 (Фуджівара-но Тейка /Садаіе/, 1162-1241)

 

*** 

Сльозами й сяйвом місяця политі,

Усе ще зберігають 

Рукави́

Казковий аромат

Сливо́вих квітів.

(Фуджівара-но Тейка /Садаіе/, 1162-1241)

Отримавши листа від коханої, склав і надіслав їй у відповідь.

*** 

Байдужа до госпо́дарів хатини,

Весна 

В розкішні шати одягла

Самотню вишню,

Що росте за тином.

(Фуджівара-но Ацуіе, 1032-1090)

 

*** 

Милуюсь першоцвітом – 

 Все мине…

Сьогоднішнє тако́ж минулим стане.

Сливо́вий квіте,

Пам’ятай мене́!

(Шьокуші /Шікіші/ Найшінно, 1153-1201)

 

*** 

Весня́на ніч!

Буває щось гарніше 

На цьому світі?

Місяць крізь туман

 На землю срібло ллє у повній тиші… 

(Ое-но Чісато, кін. IX – поч. X ст.)

 

*** 

У сутінках ми з друзями далеко

 У гори забрели…

Знайди нічліг 

Для нас під квітом вишень, 

Соловейко!

(Фуджівара-но Іетака, 1157-1237)

 

*** 

З весни приходом

Серце стільки літ

Чомусь завжди бентежить і тривожить

У горах Йошіно26 

Вишневий цвіт!

(Шюндзей, 1114-1204)

*** 

Ніколи досхочу намилуватись

Вишневим білоцвітом 

Я не міг.

Чому ж так сумно

 Нині з ним прощатись?

(Арівара-но Наріхіра, 825-880)

 

*** 

 Весня́ний дощ мрячи́ть, –

Неначе сльози

Невтішні проливають небеса,

Вишневий квіт 

Затримати не в змозі. 

(Мінамото-но Шіґеюкі, /?/-1000/?/)

 

*** 

Вишневий квіт опав,

І замість нього

Крізь листя 

Сяйво місячне ледь-ледь

Просочується у мій сад убогий.

 (Соне-но Йошітада, друга пол. X ст.)

 

*** 

Весні на зміну

Літо йде духмяне,

І білий шовк

Своїх небесних риз

Просушує на схилах Каґуяма.27

(Джіто Тенно, 645-703)

 

Склала під час прощі до храму Камо, 

коли на світанні почула раптом голос зозулі.

*** 

Гірська зозуле!

У чиє обістя 

Ти прилетиш?

Кому передусім

Свою журливу подаруєш пісню? 

 (Фуджівара Мейші, /?/-1076)

 

*** 

Під шум дощу

В старому курені

 Минуле згадую…

Не додавай печалі,

Гірська зозуле, скорбному мені!

(Шюндзей /Фуджівара-но Тошінарі/, 1114-1204)

 

*** 

З вершин далеких

На узгір’я ближнє

Зозуля прилетіла,

І тепер

Лунає поруч її голос ніжний!

 (Сайґьо-хоші /Сато Норікійо/, 1117-1190)

 

*** 

Зів’ялих півників

Казковий аромат,

Зозулі пісня в сутінках вечірніх

Під шум дощу,

 Що поливає сад!

(Фуджівара-но Йошіцуне, 1169-1206)

 

*** 

Не навтішавши очі досхочу, 

 Зів’яли квіти…

Тільки ті лиши́лись

Що прикрашають 

Рукаві́в парчу.

 (Мінамото-но Цуненобу, 1016-1097)

 

*** 

За гори заховався від дощу

І не виходить 

Безсердечний місяць,

Зозуленьку довівши

До плачу́.

(Фуджівара-но Тейка /Садаіе/, 1162-1241)

 

*** 

Хмаринки білі

 В сутінках тендітних –

Сліди від тих, кого уже нема?

Чи з помаранчів квіт

Здуває вітер?

(Фуджівара-но Тейка /Садаіе/, 1162-1241)

 

*** 

Страхає осінь навіть уві сні,

Коли у літню ніч

Зловісний шепіт

Бамбука з вітром 

Чується мені. 

 (Фуджівара-но Кінцуґу, 1174-1227)

*** 

Трава зачахла

 І дощами марить…

 Нарешті прохоло́дніше стає – 

Вечірнє небо 

Затягнули хмари.

(Сайґьо-хоші /Сато Норікійо/, 1117-1190)

 

*** 

Зали́шив прохолоду після се́бе

Вечірній дощ, 

Скінчи́вшись…

 Як завжди́

Згасає день у сутінковім небі.

(Фуджівара-но Кійосуке, 1103-1177)

 

*** 

Вже скоро осінь!

На деревах в лісі

Поблякло листя – від роси чи сліз 

Сумних цикад,

Що з їх очей лилися?

(Фуджівара-но Йошіцуне, 1169-1206)

 

*** 

Яка досада!

Знову мочать ро́си

 Щоранку рукави́ –

В сумні поля

Із вітром ра́зом завітала осінь.

 (Мінамото-но Мічітомо, 1170-1227)

 

*** 

Коли осінній вітер лист закру́жить,

Від дум сумних

Бентежаться серця́

Навіть у тих,

Хто до всього́ байдужий!

 (Сайґьо-хоші, 1117-1190)

 

*** 

Посутеніло.

Навіть в небесах 

 Помітно осінь…

А мої рука́ва 

 Усе рясніше змочує роса.

(Фуджівара-но Йошіцуне, 1169-1206)

 

*** 

Зима!

Роса, що на траві сріблиться,

Поволі крижаніє і стає,

Перлинами,

Що скочуються з листя. 

(Соне-но Йошітада, друга пол. X ст.)

 

*** 

Якби мені 

Відлюдника зустріти,

Я б по сусідству хижку спорудив, 

Щоб разом з ним

В зимових горах жити.

(Сайґьо-хоші, 1117-1190)

 

*** 

Від узбережжя в крижаних оковах

Поплив, гойдаючись на хвилях,

В далечінь

Затоки Шіґа 28

Місяць світанковий.

(Фуджівара-но Іетака, 1157-1237)

 

*** 

 Ще вдосвіта прокинувся – 

Долинув

 Тріскучий звук… 

Лапатий сніг зламав

Сухі гілки́ бамбукового тину.

(Фуджівара-но Норікане, 1106-1165/?/)

 

*** 

Не тільки сніг 

 На схилах гір сріблиться.

Я теж поси́вів, в горах живучи 

Вже стільки літ, 

Далеко від столиці.

(Кі-но Цураюкі, 866-945)

 

***

Минають місяці́,

Летять роки́,

А я, старіючи, ніяк не дочекаюсь 

Ні серця любої, 

Ані її руки.

(Мінамото-но Такаакіра, 913-982)

 

***

Сказати один одному, 

Що любим,

Нам не вдалось, на жаль,

Та ці слова

Тепер весь час мої шепочуть губи.

(Дайнаґон Тошіката-но хаха, друга пол. X ст.)

Вірш, уперше надісланий коханій.

*** 

Таю кохання в серці

Як потік,

Що поміж гір ховаючись,

Струмує, 

Щоб потім стати плином бурних рік. 

(Ое-но Масахіра, 951-1012)

 

*** 

Невже й мигцем 

Тебе я не побачу,

Як тих гусей,

Що десь у небесах 

Над горами захмареними плачуть?

(Ошікочі-но Міцуне, 859/?/ – 925/?/)

 

*** 

Немов весня́не сонце

В небі синім

Ти пропливаєш, озоривши світ,

Далека й безтурботна, 

Як Богиня.

(Тейджі-но ін , 867-931)

 

Склав на Новий рік, коли йшов дощ, 

дув вітер, і надіслав коханій.

*** 

Від вітру сльози

Застилають очі,

І як дощі весня́ні кришать лід,

Палке кохання

Душу мою точить.

(Кентокуко /Фуджівара-но Коремаса/, 923-972)

 

***

Як на гілка́х

Хаґі 29 осінніх тане

Роса ранкова,

Зникну я тако́ж,

Але кохати все ж не перестану!

(Отомо-но Якамочі, 716-785)

***

Як плач цикад

Турбує нас не дуже,

Ти теж до сліз моїх на рукава́х,

Що вже промокли на́скрізь,

Геть байдужа!

(Фуджівара-но Йошіцуне, 1169-1206)

 

***

Летять в минуле 

 Місяці́ і дні…

Всіма забута,

В сутінках вечірніх

Занурююсь у спогади сумні.

(Шьокуші Найшінно, /?/-1201)

***

В душі

До те́бе почуття таю,

Та як не намагаюсь приховати,

Моє кохання

Сльози видають.

 (Фуджівара-но Канедзане, 1148-1207)

 

***

Із року в рік 

Усе густіше крони

 В полях мисливських Оно 30

На дубах.

Так і моє кохання невгамовне!

(Какіномото-но Хітомаро, друга пол. VII – поч. VIII ст.)

 

***

Не хочу бути 

Схожою на хвилі,

Що котяться й відкочуються знов.

Мені б наза́вжди 

Залиши́тись з милим!

(Невідомий автор)

***

Хоч би прине́сла прибережна пташка

Від те́бе вістку,

Сівши на рукав,

Якщо зустрітися з тобою, любий,

Тяжко.

(Невідомий автор)

 

Не встиг повернутися від коханої,

як почався сильний снігопад.

 ***

В цю ніч зимову 

Сльози льодом стали 

На рукаві моїм.

Невже твоє

Холодне серце, люба, не розтане?

(Фуджівара-но Канесуке, 877-933)

 

***

Зимова ніч.

Ставок в оковах криги

На серце схожий крижане твоє.

І ка́чки-мандаринки31

Скорбні крики.

(Фуджівара-но Мотодзане, сер. X ст.)

 

***

Як хвилі,

Що накочують на сушу,

Зморили узбережжя Арісо,32

Мені кохання 

Виснажило душу.

(Ісе, 877/?/-938/?/)

 

***

Як та трава,

Що по узгір’ю в’ється

І влітку все густішою стає,

Думки́ про те́бе 

Полонили серце.

(Кі-но Цураюкі, 866-945)

***

Немов комар,

Що ніччю без вагання

Летить на вогнище,

Згораючи дотла,

Я теж згораю в полум’ї кохання.

(Соне-но Йошітада, друга пол. X ст.)

 

***

Будь ласка, вітре,

Шлях вкажи по морю!

Кохання човен 

Мчиться навмання,

І я його ніяк не упоко́рю.

(Шьокуші Найшінно, /?/-1201)

 

***

Безжалісна і непостійна мила,

Немов трава-плавушник33,

Що своє

Коріння до́нне

В річці загубила.

(Мінамото-но Моротоші, 1079-1141)

 

***

Душа змарніла, 

 Виснажилось тіло…

В затоці Наніва34

 Де я живу,

 Мабу́ть, в розлуці згинути судилось.

(Фуджівара-но Йошіцуне, 1169-1206)

 

***

Рибальський човне, 

Покажи, де рвати

Морську траву

І де зустріти ту,

Яку так палко встиг я покохати? 

(Арівара-но Наріхіра, 825-880)

Примітки

1  «Соан-шю» – збірка віршів поета Тон’а (XIV ст.), дуже популярна серед представників і послідовників поетичної школи відомого майстра жанру ренґа (яп.: 連歌 – «нанизані рядки», «зчеплені вірші») Ніджьо Йошімото (1320-1388).

2 Фуджівара Тейка (Фуджівара-но Садаіе, 1162-1241) – відомий поет, літературознавець кінця доби Хейан і початку доби Камакура, укладач відомих поетичних антологій “Шінкокін-вака-шю” (“Нова збірка давніх та сучасних японських пісень”, 1205 р.) і “Хяку-нін іш-шю” (“По одному віршу ста поетів”, 1235 р.), син відомого поета Шюндзея (Фуджівара-но Тошінарі). При дворі обіймав посаду ґон-чюнаґона – заступника середнього радника. Тейка – китайське читання імені поета. Отримавши звання чиновника другого рангу, Фуджівара Тейка в 1233 р. взяв постриг і цілком присвятив себе літературі. Його творчий спадок складається із понад 4 500 віршів, написаних у жанрі танка та ренґа, із яких 445 увійшли до складу різних антологій (у тому числі 46 танка – до антології “Шінкокін-вака-шю”), щоденника “Майґецу-кі” (“Щомісячні записки”), численних коментарів до творів японської класики та низки теоретичних трактатів із поетики: “Тейка джітей” (“Десять стилів Тейка”), “Майґецу-шьо” (“Щомісячні добірки”), “Ейґа тайґай” (“Загальні міркування щодо складання пісень”), а також оригінального трактату-антології “Кіндай шюка” (“Прекрасні пісні нової доби”). Слідом за своїм батьком Шюндзеєм та його вчителем Фуджіварою Мототоші (1060-1142) Фуджівара Тейка відстоював у поезії художньо-естетичний принцип юґен, а пізніше висунув і теоретично обґрунтував два нові стилі – йоен (“чарівнича краса”) та ушін (досл.: “мати душу”), значну увагу приділяв дослідженню традиційних художньо-стилістичних засобів, зокрема хонкадорі (“услід головній пісні”).

3  Традиційно укладання поетичної антології “Кокін-вака-шю” приписується одному Кі-но Цураюкі, так само як укладачем “Шінкокін-вака-шю” вважається Фуджівара Тейка. Проте в обох випадках над їх створенням працювали спеціальні комісії у складі кількох відомих поетів, учених, чиновників. Кі-но Цураюкі і Фуджівара Тейка лише очолювали ці комісії, доповнювали чи завершували антології у випадку завчасної смерті когось із її членів. Так над антологією “Кокін-вака-шю”, окрім Кі-но Цураюкі, працювали також поети Кі-но Томонорі, Мібу-но Тадаміне, Ошікочі-но Міцуне, а про склад комісії, що укладала антологію “Шінкокін-вака-шю”, у передмові до неї сказано: «Тож велено було голові Правої охорони палацевої брами асону Мінамото-но Мічітомо, головному архіваріусу асону Фуджівара-но Арііе, другому воєначальнику Лівої ближньої охорони государя асону Фуджівара-но Садаіе, колишньому помічникові губернатора провінції Кадзуса асону Фуджівара-но Іетака, молодшому воєначальнику Лівої ближньої охорони государя асону Фуджівара-но Масацуне та іншим зібрати давні і нові пісні, складені як вельможними, так і неродовитими поетами, не нехтуючи ніким через свою неприязнь до нього, а також включаючи листя-слова невидимих богів та будд, і навіть ті пісні, що народилися у сновидіннях темних, як ягоди шовковиці, ночей…» [5, 6].

4 Ґотоба (1180-1239, Дайджьо Тенно) – 82-й імператор Японії, який правив країною у 1183-1198 рр. У результаті заколоту в 19 років був змушений зректися престолу і взяти постриг. У 1221 р. організував власний заколот проти шьоґуна, проте зазнав поразки й був засланий на о. Окі, де й помер. Усе життя, особливо після відмови від трону, займався поезією і сам був талановитим поетом. Ініціював відновлення діяльності департаменту поезії – Пісенної палати (яп.: “Дайка-шьо” або “Вака-докоро”), створеної ще 951 р. імператором Муракамі (роки правл.: 946-967), організовував придворні поетичні турніри (ута-авасе), укладав поетичні антології. Саме за його наказом чиновники відновленої Пісенної палати Фуджівара Тейка та Фуджівара Іетака розпочали роботу над укладанням поетичної антології “Шінкокін-вака-шю”. Робота була завершена в 1205 р., тобто якраз до 300-річного ювілею антології “Кокін-вака-шю”. Будучи на засланні, Ґотоба-ін продовжував працювати над удосконаленням “Шінкокін-вака-шю”, яку вважав головною працею свого життя, створивши практично її новий варіант. Антологія містить 34 вірші-танка самого екс-імператора. А загалом до творчого спадку імператора-ченця, окрім поетичних творів, що увійли до складу приватної антології його віршів під назвою “Ґотоба-ін ґо-шю”, входять також трактат із теорії поезії “Ґотоба-ін ґокуден” (“Заповіти Ґотоба-ін”), трактат із детальним описом придворних традицій “Седзоку сеншінхішшьо” та щоденник “Ґотоба-ін шінкі”.

5 Західний напрямок у японському буддизмі має символічне значення, пов’язане з ідеєю шляху до Будди (Індія, Непал), а також зі смертю людини.

6  Зберігся вірш Іккю, який пояснює символічне значення обраного ним псевдоніма:

***

有漏路より

無漏路に帰る

一休み

雨降れば降れ

風吹かば吹け

***

Життя – лиш мить спочинку

В мандрах вічних

Із світу грішного у безгріховний світ.

Хай ллють дощі!

Хай дмуть вітри зустрічні!

7 Навіть через 900 років після появи передмови Кі-но Цураюкі відомий поет XVIII ст. Одзава Роан (1723-1801) писав: “У давнину не існувало книг, які вчили б складати вірші. Початок поклала передмова до “Кокін-вака-шю”. І попри те, що неможливо перелічити всі праці багатьох поколінь наставників у галузі поезії, які ґрунтуються на цій передмові, дехто все ще продовжує створювати подібні праці… Замість того, щоб студіювати всю їхню писанину, набагато важливіше докласти зусиль і засвоїти саму передмову до “Кокін-шю” [1, 342]. А ось як оцінював цю передмову акад. М.Й. Конрад: “Важко собі уявити більш вичерпне за змістом, стисле за формою і виразне за лексикою формулювання основ традиційної японської поетики. Положення Цураюкі – канон для всієї подальшої історії поглядів японців на свою поезію. Вони – альфа й омега естетики художнього слова в Японії. Наступні письменники могли їх розвивати і тлумачити, але не змінювати й не доповнювати” [3, 93].

8  Натяк на характеристики творчості поетів Отомо-но Куронуші та Фун’я-но Ясухіде, наведених Кі-но Цураюкі у його передмові до антології «Кокін-вака-шю».

9 Цуненобу (Мінамото-но Цуненобу, Дайнаґон Цуненобу, 1016-1097) – талановитий поет, музикант, учений, який однаково майстерно писав вірші як японською, так і китай-ською мовами. Чудовий майстер пейзажної лірики. Збереглося приватне зібрання його поетичних творів, а також окремі частини теоретичних трактатів із поетики. Будучи новатором у поезії танка, закликав сучасників виходити за межі застарілих канонів, поетичних образів і художньо-стилістичних засобів. Був засновником нового стилю у японській класичній поезії – “піднесеної лірики природи”. Займав високі чиновницькі посади при імператорському дворі, мав 2-й ранг, був “вищим радником” (яп.: “дай-наґон”), що й зазначено в одному з його поетичних імен. Поезії Мінамото-но Цуненобу входять до складу всіх відомих антологій другої половини доби Хейан. У поетичній антології “Шінкокін-вака-шю” міститься 19 його віршів-танка.

10 Шюнрай (Мінамото-но Тошійорі, 1055-1129) – талановитий поет, філолог, представник уславленої поетичної родини, батьком якого був відомий поет Мінамото-но Цуненобу, а діти – донька Тайкеммон-ін та син Шюн’е також стали відомими поетами. За наказом імператора Хорікави (роки правл.: 1086-1107) уклав поетичну антологію “Кінйо-вака-шю” (“Золоте листя японських пісень”, 1127 р.). Окрім зібрання власних поетичних та прозових творів у десяти сувоях, був також автором великого за обсягом трактату з японської поетики під назвою “Шюнрай-дзуйно” (1114 р.), у якому розвинув новаторські ідеї свого батька, доповнивши їх концепцією “медзурашікі фуші” (“новизна сюжету”, “свіжість мотиву”) і започаткувавши таким чином новий поетичний стиль у поезії доби Хейан. Він же, услід за батьком, став неперевершеним майстром, так званого, “урочисто піднесеного стилю” (яп.: “харе-но ута”). Поезію і поетику Шюнрая високо цінували такі відомі його послідовники, як Шюндзей (Фуджівара-но Тошінарі, 1114-1204), Сайґьо (Сато Норікійо, 1118-1190) та інші.

11 Акісуке-ґо (Фуджівара-но Акісуке або ще Сакьо-но дайбу Акісуке, 1090-1155) – відомий поет, чиновник 3-го рангу, який займав досить високі посади при імператорському дворі. Батько талановитого поета і вченого Фуджівара-но Кійосуке (1104-1177). Саме Фуджіварі Акісуке-ґо імператор Сутоку (роки правл.: 1123-1141) доручив укласти поетичну антологію “Шіка-вака-шю” (“Вірші-квіти – збірка японських пісень”, 1141-1151 рр.). В антології “Шінкокін-вака-шю” міститься шість його віршів-танка. Збереглася також приватна збірка поетичних творів цього поета під назвою “Сакьо дайбу Акісуке-шю”.

12 Кійосуке-асон (Фуджівара-но Кійосуке, 1103-1177) – талановитий поет, філолог, син поета Фуджівари Акісуке (1090-1155). Після смерті батька очолив засновану ним поетичну школу «Рокуджьо», хоча водночас прихильно ставився до творів поетів-новаторів. Був заклятим опонентом відомого поета Шюндзея (1114-1204) – представ-ника іншої поетичної школи кінця доби Хейан «Мікохідарі», постійно критикував його погляди на поезію в цілому й поетику вака, зокрема у дискусіях на поетичних змаганнях і в численних теоретичних трактатах, найвідоміший із яких “Вака шьоґаку-со” (“Вступ до науки про японські пісні”). Укладач антології “Шьоку-шіка-вака-шю”. У складі поетичної антології “Шінкокін-вака-шю” міститься дванадцять його віршів-танка.

13 Шюндзей (Фуджівара-но Тошінарі або ще Котайґоґу-но дайбу Тошінарі, 1114-1204) – видатний поет, який майстерно синтезував нові віяння із традиціями, теоретик поезії, укладач антології “Сендзай-вака-шю” (“Тисячолітня збірка японських пісень”, 1187), батько Фуджівари Тейка (Садаіе, 1162-1241). Протягом життя Тошінарі підтримував дружні стосунки з багатьма уславленими поетами XII-XIII ст., зокрема – Джякуреном, Джякудзеном, Джякуецу, Сайґьо та ін. Маючи звання чиновника 3-го рангу, був управителем провінцій Каґа, Мікава, Танґо. У збірці “По одному віршу ста поетів” зазначена остання його посада – “котайґоґу-но дайбу” (досл.: “управитель покоїв імператриці”). Поетичні твори Шюндзея пронизані буддійським відчуттям марноти людського життя, його нездоланної швидкоплинності, почуттям смутку. Він завершив теоретичне обґрунтування головного художньо-естетичного принципу японської класичної поезії XII-XVI ст. юґен (“таємнича краса”, “незбагненна привабливість”), розробляти який почав його вчитель, видатний поет Фуджівара-но Мототоші (1060-1142). У 1197 р. на прохання принцеси Шікіші, доньки імператора Ґо-Шіракави, Шюндзей написав теоретичний трактат із поетики під назвою “Корай футей-шьо” (“Стилі і форми, які прийшли з давнини”), де виклав основні засади своєї поетичної школи «Мікохідарі». Окрім згаданих праць, Шюндзей залишив нащадкам укладену за власної ініціативи поетичну антологію “Тешюей-шю” (“Пісні довгої осені”), збірку своїх поетичних творів “Шюндзей ка-шю”, а також декілька теоретичних трактатів.

14  Мототоші (Фуджівара-но Мототоші (1060-1142) – талановитий поет, учений, укла-дач антології “Шінсен роей-шю” (“Заново складена збірка віршів для декламування”). Учитель поета Шюндзея (Фуджівара-но Тошінарі, 1114-1204), прихильник традицій, закладених поетами антології “Кокін-вака-шю” (905 р.) і поетики, розробленої та викладеної в передмові до цієї антології її головним укладачем Кі-но Цураюкі. Саме це зробило його стійким противником поетичних новацій, які намагався запровадити його сучасник, відомий поет Шюнрай (Мінамото-но Тошійорі, 1055-1129). Японські фахівці вважають саме Фуджівару Мототоші головним розробником засад концепції юґен (“таємнича краса”, “незбагненна привабливість”), а його талановитий учень Шюндзей (Фуджівара-но Тошінарі, 1114-1204) лише завершив теоретичне обґрунту-вання цієї фундаментальної концепції національної поетики й основного художньо-естетичного принципу японської літератури XII-XVI ст. Фуджівара-но Мототоші зробив також значний несок у теорію художньо-стилістичного прийому хонкадорі (“услід головній пісні”).

15 Кадзан Соджьо (або ще Йошіміне-но Мунесада, Соджьо Хенджьо, 816-890), Арівара Чюджьо (Арівара-но Наріхіра, 825-880), Оно-но Комачі (834/?/-900/?/) – поети «Кокін-вака-шю», яких Кі-но Цураюкі зараховував до когорти «шести безсмертних поетів» Японії (яп.: 六歌仙 – роккасен).

16 Сосей-хоші (Йошіміне-но Харутоші, IX-909/?/) – син архієпископа і відомого поета Соджьо Хенджьо. Один із кращих поетів доби Хейан, який входив до числа “тридцяти шести безсмертних” поетів Японії. Лише у складі антології “Кокін-вака-шю” міститься 36 його віршів. Взявши постриг ще в юні роки, Сосей був настоятелем відомих храмів-монастирів: спочатку Урін-ін у м. Хейан (Кіото), а згодом Йошіарі в Ісонокамі, що поблизу м. Нара (звідси ще одне його ім’я – Йошіарі-но асон). У 996 р. за наказом імператора Уди (867-931, роки правл.: 887-897) був призначений на посаду “придвор-ного майстра витончених мистецтв” (яп.: “ґон-но рішші”). Чудово малював, був неперевершеним каліграфом, якого часто запрошували прикрасити малюнками з написами віршів міжкімнатні перебірки чи ширми в палацах і маєтках тогочасних аристократів. Збереглася окрема збірка його поетичних творів під назвою “Сосей-шю”.

17 Доба Канпьо – період правління імператора Уда (887-893) – відомого поета, шануваль-ника поезії і покровителя тогочасних поетів.

18  Іде мова про художньо-стилістичний прийом хонкадорі.

19 Початковий рядок вірша № 8 невідомого автора з антології “Шінкокін-вака-шю”.

20 Початковий рядок вірша невідомого автора з антології “Шюнґусо”.

21 Початковий рядок вірша № 266 Шюнрая з антології “Шінкокін-вака-шю”.

22 Початковий рядок вірша № 232 Фуджівари Садаіе з антології “Шінкокін-вака-шю”.

23 Початковий рядок вірша № 1 Арівари Мотокати з антології “Кокін-вака-шю”.

24 Початковий рядок вірша № 2 Кі-но Цураюкі з антології “Кокін-вака-шю”.

25 Початковий рядок вірша № 747 Арівари Наріхіри з антології “Кокін-вака-шю”.

26 Йошіно (яп.: 吉野 – досл.: «Гарне поле») – мальовничий гірський масив, порослий вічнозеленими деревами, з численними ущелинами, водоспадами і ріками у південній частині преф. Нара, який з давніх часів славився казковим квітом місцевих сакур. Протягом століть саме тут відпочивали японські імператори з родинами, рятуючись від літньої спеки тогочасної столиці Хейан (м. Кіото). Нині національний парк.

27 Каґуяма (яп.: 香具山) – одна з трьох найвідоміших мальовничих гір в іст. провінції Ямато (нині преф. Нара), яка, за легендою, спустилася на землю з небес.

28  Затока Шіґа (яп.: 志賀 – «Шіґа-ура») – мальовнича затока на озері Бівако.

29  Хаґі (яп.: 萩) – багаторічна кущоподібна рослина родини бобових з квітами рожевого чи білого кольору, яка цвіте восени (лат.: Lespedeza).

30 Оно (яп.: 小野) – поширена на теренах Японії назва місцевості (досл.: «Маленьке поле»).

31 Качка-мандаринка (або ще мандаринська качка; яп.: 鴛鴦 – ошідорі) – маленька дика качка з барвистим пір’ячком на голові (лат.: Aix galericulata). У країнах Далекого Сходу (Китай, Корея, Японія) вони вважаються символом подружньої вірності, оскільки утворюють пару на все життя і ніколи не розлучаються.

32 Арісо (яп.: 有磯) – давня назва затоки Тояма в Японському морі.

33 Трава-плавушник (яп.: 浮草 – «укі-ґуса») – річкові трав’янисті плавучі водорості (лат.: Hottonia).

34 Наніва (яп.: 難波) – давня назва Осаки, морської затоки та місцевості на узбережжі Внутрішнього Японського моря.