Дана Пинчевская Прогулянки і їх враження (фрагмент книги)

Липень

…а світ тим часом потребує захопленого погляду. Захопленого чи зацікавленого; закоханого; простіше – уважного, кожен предмет, на який ми не звернули увагу, – загублений, кожна річ, яка заслуговує на радість чи захват і не отримує радості чи захвату, – впадають комусь іншому в око набутою самотністю, випадково заподіяною сиротливістю.
Я не знаю, як пояснити це відчуття докладніше. Ймовірно, простіше звернуся, скажімо, до рослини: істоти м’якої, нерухомої, беззахисної, – взагалі беззахисної перед усіма нами, тому що позбавленої здатності рятувати своє життя втечею. їх реакція на увагу сонця і дощу неймовірна; їх вдячність людям, що доглядають їх самотність, неймовірна, і всі ці квіти і плоди, що буяють у доглянутих садах, говорять у весь голос про те ж, що і я нині: вдячність частки світу, на яку звернули пильну увагу доброзичливі істоти, несумісна з будь-яким сумнівом щодо наявності цієї вдячності.
Захоплення не обов’язкове, – та й мало хто з дорослих на нього здатний: з часом ми, – ну, більшість з нас, – втрачаємо цілісність почуттів, а природа захоплення потребує такої цілісності. А ось на увагу здатен будь-хто, з увагою можна знайти спільну мову у будь-якому, навіть у дуже дорослому віці; увага – це форма любові, форма захвату, захоплення дорослих, їх уже обтяжених усіма правилами почуття обов’язку і власне обов’язками, що на них – ними? З ними? завдяки їм? – тримається будь-яке, однаково, маленьке чи велике, людське суспільство.
Краса полягає в деталях, і їх чужий перебільшений рух, надмірний ентузіазм, завеликі вимоги: краса проступає у гладеньких плитках щойно зробленої доріжки не менш очевидно, ніж у павутинні тріщин старенького асфальту, і гра світлотіні, листя чи квіти, зоряні малюнки маленьких предметів, – скажімо, кольорових кришечок для пляшок, – виокремлюють її повсюдно, особливо уважно ставлячись до маршрутів, якими ми повертаємось додому або у місця, що їх трапилося любити, – чи часто навідувати (а це часто одне і те ж).
Пильна і доброзичлива увага наділяє високим світлом неповторності будь-яку, навіть не дуже гарну відносно інших, річ; вручає, ніби бентежний подарунок, власну гідність істоти, створеної тому, що без неї цей світ не міг би обійтися, будь-чому, будь-кому з тих, хто не вміє чи не має підстав думати про такі речі.
Закоханість – це увага; увага і закоханість – найближчі родичі, і мені лишається сподіватись, що хтось якщо не зрозуміє, то відчує їх спорідненість тепер, коли мені трапилось відкрити цю закономірність всесвіту. Чи можна закликати людей бути закоханими? Звісно, ні; такі речі погано регулюються навіть найбільш дисциплінованими з нас. А ось бути уважними – скільки завгодно, це нікому не зашкодить, це не завадить, – і на це гаряче, відчайдушно, з неймовірною внутрішньою напругою чекає весь білий світ, однаково, довколишній чи тільки домашній, і всі ці речі, я вже не кажу, – люди, повертатимуть її назад як уміють, цвістимуть кожен у свій спосіб, так, щоб не помітити це було просто неможливо, навіть істотам вщерть розгубленим чи легковажним.

Жовтень

Це взагалі гарне місто, але саме восени в нього можна закохатися, і закохатися до нестями. Саме в таку осінь, як ця, – повільну, вірну, з усіма академічними змінами спершу відтінків, згодом кольорів і температур, що поступово підпускають все ближче і ближче глибокі сутінки, вщерть забризкані повільними ж, обережними дощами.
Останні осінні квіти мружаться у міських клумбах, стискаючи в задерев’янілих, твердіших від літніх, стеблах кулачки суцвіть, що саме у сутінках пахнуть сильніше, ніж будь-коли, – і, здається, світяться своїм запахом, розганяючи м’яку жовтневу темряву ласкавим ствердженням знаку рівності між ніжністю і впертістю спротиву думці про те, що все, все минає.
Тримаючись парашутної ручки компактного равликового будиночка власної парасольки, вдивляєшся у жовтневі сутінки з виразом здивованим до розчуленості; до розгубленості. Жовто-зелене листя за два дні вкрило суцільним килимом всі бетонні плити і всі асфальти, і йти ним гарно і небезпечно, – рівно гарно і небезпечно, тому що прекрасно; тому, що слизько.
Оминаючи блискучі від води завали колишньої зелені, чи вправно, з дитячим задоволенням йдучи по коліно сухими заметами кленових витинанок, розумієш неповторність внутрішнього руху цього міста на мапі як можливість любити будь-яку істоту, будь-яку річ за химерну домішку печалі в усе, що вона робить; в усе, що її оточує; в те, чим є її сутність. Восени ця якість особливо прикметна, і її не оминути ані поглядом, ані почуттями, – так само, як не пояснити тим пластмасовим лялькам, які через надмірну активність, зокрема соціальну, та антропоморфні обриси чомусь також вважаються людьми, попри їх цілковиту нездатність переживати людяні, м’якші і спокійніші від суто кар’єрних, почуття.
Людина, її неповторність між інших людей — це, серед іншого, її слабкість; її здатність бути кимось іще, окрім додатків до власних механічних, електронних і суспільних речей і функцій. Восени відчуваєш, як це, – жити, очікуючи, сподіваючись і замислюючись, як це – переживати знахідки і втрати, не відриваючи закоханого погляду від неповторності освітлення, непоправно неповторного окресу краси світу, його внутрішнього світла, яке завжди, мов вправно написана акварель, розмите ледь відчутною нотою печалі. Освітлення, на відміну від нас, ніколи не повторюється і ніколи не виходить за межі правила не повторюватись; а що ми легше, ніж завжди, впадаємо в тугу саме восени, коли світло, лякаючись зими, меншає, то і кожна зустріч з ним приносить більше радості, ніж тоді, в залиті сонцем, тріскучі від власної щедрості, теплі пори року.
В такі дні простіше розібратись в собі, в своїх стосунках з людьми; все спрощується, тому що печаль розчиняє здатність як сердитись, так і захоплюватись всім тим, що не жовто-зелене листя на мокрому чорному асфальті чи срібних плитах бетонних доріжок. Все дійсно просто: негідникам потрібна жертва, щоб завдяки вияву насильства чи власній підлості ще раз переконати себе у власній силі; жалюгідним людям взагалі потрібно повсякчас переконуватись у своїй владі над кимось іншим, зокрема тому, що ефекту від кожного факту самоствердження вистачає зазвичай ненадовго. Людям, спраглим чогось більшого від соціальної суєти, наприклад, котрогось з мистецтв, навпаки, потрібні ідеали, і вони іноді роблять традиційну для цієї породи помилку, намагаючись побачити вищий образ в живій людині, з її обов’язковими слабкостями чи недоліками. Всі інші коливаються між першим і другим полюсом, балансуючи на нескінченній линві самовдосконалення, вигадуючи якості, які слід було б наслідувати, щоб не дратувати, не змушувати хворіти власні дух і душу, щоб не перетворитися на потвору або просто жити легше чи щасливіше.
І розуміння цього досить, щоб спокійно повернутись до своїх обов’язків, родинних чи суспільних, чи тих і інших – з тим виразом, що ти його набуваєш, довго дивлячись крізь залите дощем скло міського транспорту на жовто-зелений килим довгих парків, які поступово готуються до зими, випускаючи своє листя, ніби птахів, на волю, – туди, де всі, навіть наймолодші пасажири автівок великих міст зачаровано ловлять будь-які вияви світла, вбачаючи в ньому пережите літо, котре, дивись, саме зараз, коли маленькі щіточки двірників зупинились, більше за все нагадує салюти святкових днів.
Наразі більше нічого; нині цього досить.

Червень

Щоб краще зрозуміти природу людських стосунків, досить виїхати за місто. Краще потягом з чистими вікнами, — таким, що повільно тягнеться невідомими кутками країни, часто зупиняючись у маленьких селищах, щоб потім, густо зітхаючи, знову рушити вперед, у призначену йому керівництвом точку “Б”, яка, якщо вірити прадавнім підручникам, обов’язково слідує за точкою “А”.
Густі і не дуже ліси, галявини і озера, буреломи і ріки краще за все ілюструють істоту походження життя, його несамовиту таємницю на ім’я “нізвідки”. В певному кутку лісу дерева через один похилились і впали від потужного весняного вітру; поряд, за тридцять метрів, той же ліс з таких же порід дерев залишається собою, тим, яким був до чергового весняного урагану, — хіба дві-три дерев’яні істоти похилились і так і не змогли підвестись, щоб знову стояти рівно.
Чому пляма фіолетового цвітіння на одній галявині змінилась яскраво-жовтим на сусідній? Чому на третій, цілковито схожій на ці, не росте взагалі нічого, окрім трави? Звідки взялись ці квіти і що їх змушує розташовувати свої тендітні тіла на зеленавих мапах у саме такому порядку?
Людські стосунки, з усіма їх поворотами і знаками “стоп”, недвозначністю і зваженістю, ретроспективами і проекціями, ніби кролики, вийняті кимось з нас з капелюха колективного підсвідомого, піддаються усім можливим впливам лабораторії людського суспільства, і щастя тому, хто вміє зберегти своїх тваринок від передчасної загибелі внаслідок чергового невдалого експерименту.
Вміння поступово виходити за межі завеликого тиску — мистецтво лишатись собою, що йому простіше слідувати у тому випадку, коли ти вмієш розрізняти людей, які досі цьому не навчились. Пригнічені істоти говорять гучніше за інших; їх тексти, а частіше інтонації нагадують роботу відбійних молотків, що вриваються у нижній шар свідомості воєнізованим маршем агресії, спровокованої агресією, тим внутрішнім тиском, котрому безліч пояснень, але нема ради, доки людина не навчиться розрізняти власні наміри і бажання від нав’язаних іззовні.
Будь-хто, хто є твоїм “Ти”, – істота, людина чи тварина, місто чи предмет, чи вулиця, що ти їх любиш — вчать тебе вчасно зупинятись, щоб відійти на мить від заданого чужими керунку. Зупинитись і видихнути, зупинитись і повернутись до обраного шляху вільнішим, і, отже, здоровішим; кращим.
Хто б не керував твоїми помислами, зайві навантаження, на зразок страху, дадуть про себе знати некерованою експресією, що несе тебе на своїй хвилі туди, де ти уже не відповідаєш за свої слова, за свої дії.
Мистецтво, — і навіть література, — також вчать зупинятись, але їм потрібно насамперед спіймати коштовність твоєї уваги так, щоб бути почутими. І однаково, що початково тобі здавалось, скажімо, що всі письменники врешті-решт розповідають або про те, що вони люблять, або про тих, кого вони ненавидять, і третього їм не дано; що люди складніші, що їх можна назвати також мислителями, здатні виокремити з першого і другого те, що їм здається, по-перше, цікавим і закономірним, а по-друге, корисним. Усе байдуже: рано чи пізно образ чи інтонація торкнуться якогось глибшого шару твоєї душі, тих небес, що відповідають за ніжність і спокій, доброту і її слабкість, словом, до тих відчуттів і станів, переживання котрих єдино по-справжньому відрізняє нас одне від одного.
Нізвідки, з нікуди, невідому чому розташовані так, а не інакше, дерева, гілки дерев, квіти, ріки і озера винаймають твій погляд з полуди міського пороху, повертаючи тобі невимушеність, що про неї все відомо поетам, дітям і ось, тваринам, — так, щоб після глибоко сну, де твоя внутрішня музика потрапляла в такт химерним малюнкам природи з того боку скла, разом з тобою прокинулось внутрішнє розуміння відсутності логіки у подієвості, що її легко сплутати зі злісними чи навпаки, цілковито хорошими намірами. Настрої можуть видавати себе за думки, зокрема інтенсивно пережиті, але цілковито чужі настрої, і про це кожного разу думаєш зі здивуванням, гідним кращого призначення, спускаючись металевими східцями потяга на тверду землю іншого міста, за котрим, можливо, тобі вже випадало, наприклад, сумувати, котре дивиться тобі всіма своїми привокзальними вікнами з давно забутим виразом спокою або вмінням радіти, скажімо, незмінності існування.

Травень

В такі дні добре розумієш природу експресіонізму, — в тому розумінні, в якому йому приписують в якості початкової інтенції добре відчутий, тонко відрефлексований, такий людський, — чи, перепрошую, людяний за своєю природою — страх війни.
Час підганяє тебе вперед, не дає тобі зупинитись, змушуючи пришвидшувати темп сприйняття нової інформації, відповідей на нагальні питання зсудомленого близькою війною суспільства, і тобі нічого йому закинути, нічого протиставити, фактично нічого додати до його вимог: ти слухаєшся, тому що в такі періоди відчуття самотності і залежності від соціуму сплітаються в такий крутий вузол, що його не під силу розплутати жодному генератору сенсів.
Нічого так не втомлює, як ці постійні спроби втрапити в ритм тривожного і нервового періоду, від котрого місто лихоманить страшна узалежненість від новин з фронту, взагалі новин; коли кожен, — чи майже кожен, окрім хіба фронтовиків, — відкрито чи потай від себе тривожиться з приводу того, що можна вчинити тут і тепер для того, щоб змінити ситуацію на краще. Хоч в чомусь. Хоч як.
Напруга зростає, і вміння вчасно позбавитись від неї — частіше генетичний, аніж набутий дарунок долі. Я, здається, ніколи не вміла самостійно позбавлятись від неї, але світ відчуває її, як тварини чи діти відчувають правдиву щирість. Чи, наприклад, ницість. Наелектризовані думки створюють те поле напруги, що в ньому, ніби в акваріумі з кольоровими рибками, блискають твої спроби переосмислити цей жах, вийти за його межі.
Цікаво, — зазвичай саме тоді тобі назустріч кидаються птахи і тварини, намагаючись торкнутись руки чи зазирнути в очі, зачепити твій слух, силоміць повернути тебе назад, до простіших, цілковито земних в своїй конкретності переживань. Абстрактні поняття, — ось, наприклад, імпровізації з приводу природи експресіонізму, його густих чорних ліній, що обгортають тоненькі чи грубі фігури переобтяженою конкретністю відокремленості однієї істоти від іншої, її цілковиту, фатальну відокремленість від всіх на світі речей і явищ, — відволікають не гірш, але зовсім інакше, — зрештою, по суті, вкотре нагадуючи тобі про те, що на світі не існує таких страждань, які не були б описані і пережиті такими, як ти, а також зовсім, взагалі відмінними від тебе людьми, і немає нічого нового під сонцем.
В такі дні добре відвідати ті місця, де тобі траплялось переживати щастя, бувати в дитинстві, лишатись наодинці з світлом своєї долі.
Музика, що завжди супроводжує такі прогулянки, чи тиша, що в такі дні, — варто лише змусити себе прислухатись, — вміє звучати не менш виразно, — змивають зайві звуки зсудомлених днів, розгладжуючи мімічні викривлення стриманої тривоги, і повільні хвилі несуть тебе далі, — до поличок, заставлених різним дріб’язком, сонячного світла, просіяного крізь торшери каштанів, ласкавих чи просто звиклих батьківських реплік, що застигають в пам’яті бурштиновими коштовностями найменших і, певне, найрідніших з можливих спогадів.
Зупинившись десь в самому центрі цієї композиції, під стіною морського запаху лаванди, в зоні запаху квітучих яблунь, за дві хвилини ходу до виходу в повсякденність — вслухаєшся в розмірені звуки позачасового блюзу травня, його струнних і його саксофонів, і довго, цілих кілька хвилин взагалі ні про що не думаєш; відпочиваєш — попри те, що море далеко, попри те, що пірнути і вийти назовні кимось іншим тепер не можна, попри те, що навіть найменшої подорожі і тієї ще слід дочекатись, і нема ради тому, що допомогти всім, хто постраждав на війні, ти наразі не можеш.
Здається, що такі зупинки можуть тривати вічність, — і, в певному сенсі, так воно і є з огляду на те, що кожен наш вчинок і кожне важливе переживання записуються в простір і час неповторним малюнком, властивим лише нам, лише тобі, і більше нікому, і згодом повернуться чимось іншим, — запахом, звуком, настроєм, — до тих, хто буватиме тут пізніше, коли нас тут уже не буде.
Травневі блюзи, повільні речення тварин, дерев і речей, мистецтво жити в якості вміння не поспішати, не нервуватися, вправно переживати будь-які видані дійсністю події, — ось і все, що тобі треба, щоб призупинити несамовиту гонку внутрішніх озброєнь перед обличчям правдивої небезпеки.
Врешті, всі яскравіші подразники, — на зразок людяних фільмів чи дійсних книг — повертають тобі саме це: дитячу безпосередність сприйняття, в котрому доволі місця і травневим блюзам також, а можливо, насамперед саме їм, — так, щоб туга корона головного болю відпустила скроні, і можна було б, перебуваючи у натовпі, чиї настрої нагадують кольорові речі різних фактур, створені з дерева, з каменю, з більш чи менш коштовних металів, з ламкого пінопласту чи нетривалого пластика, чи паперу — перетворились на продовження почутої музики, повертаючи тобі світло неспішного повернення до себе, додому, до спокою, що з нього складається будь-яка, навіть жіноча, мужність.

* * *

Експресіонізм чітко викреслив все, що можна було сказати про страх живої людини перед обличчям невблаганної машини смерті, — тієї, що вивільняє інстинкти, перетворюючи нас на додатки до власних фізіологічних чи, в меншій мірі, соціальних функцій.
Мені було б простіше намалювати його, якби я це вміла, — але я не вмію, тож тримаю під рукою кількнадцять альбомів з репродукціями європейців 1930-х років, а також найсвітліші казки, створені приблизно тоді ж, під тиском того ж жаху, — і думаю — блюз змінила тиша, і я знову мушу думати, — що все мине, і немає нічого нового під сонцем, заради чого варто було б втрачати людське обличчя. Обличчя, що йому властиво бути схвильованим чи радісним, печальним чи зацікавленим, зосередженим абощо, вільним від кам’яної маски спокою, що нею прикрашає наші сни і ні, сни і дні цей неспокій, про котрий, дивись, виявляється, стільки знали ті, хто мешкав неподалік у першій чверті минулого, — і не тільки його, — століття.

Лютий

Скільки речей проходять повз твою увагу через непомітні форми страху, кожна з котрих претендує на твій подих і зір, на твою зосередженість, твою душу.
Зупиняючись серед маловідомої чи взагалі незнайомої вулиці міста, – а страх часто виганяє нас назовні, де інстинкт підказує триматись інших людей, байдуже яких (не зважаючи на те, що зустрічі, відбуті завдяки страху, радше посилюють, аніж вбивають його), – поступово відділяєш уявлення страху від власної уяви, – як завжди, перебільшеної; як завжди, схильної добре ставитись до людей та світу.
В такі дні добре нагадувати собі, де ти є. Що ти є — вдома, в розумінні: в своєму будинку, в своєму місті, в своїй країні. Тут страх обмежують нажиті колись давно виблиски довіри, підсвідома радість передбачуваності добре знайомої мапи, впевненість в тому, що ти зайдеш спільну мову з будь-ким, тому що ти є носієм мови цієї місцевості.
І тобі нескладно пояснити своєму страхові, що його присутність десь там, далеко, далі напевне була б значно більш відчутною, більш суттєвою; сильнішою.
Я ніколи не звикну до манери страху виганяти мене на прогулянки, в котрих немає жодного сенсу, з наміром заблукати, змерзнути, втомитись, промочити ноги у котрійсь калюжі тощо. Ніколи не звикну, але слухняно виходжу з дому, коли чую його присутність, і блукаю щоразу новим лабіринтом вулиць, що повторюють плутану геометрію думок нажаханої людини, – так, щоб потім, коли стемніє, повернутись додому, де чекає щось не те, – наприклад, чергова стрічка новин з холодним описом військових дій, що точаться зовсім неподалік, у місті, розташованому на відстані однієї ночі у звичайному потязі.
В такі дні добре нагадувати собі, ким ти є; що ти вмієш робити краще від інших; дійсно добре. Власна справа, на відміну від неймовірної кількості інших обставин так званого дорослого світу, ніколи не підводить, і вона непогано захищає дорослих людей від неймовірної кількості малих страхів і значної частини страхів великих.
В такі дні добре зайвий раз впевнюватись в тому, що розмаїтий, кольоровий світ не має жодних підстав для того, щоб ненавидіти тебе особисто, взагалі ненавидіти, і слухняно, – рано чи пізно слухняно, – змінюється згідно твоїм вчинкам, часто при тому ігноруючи наміри і декларації.
В такі дні, врешті-решт, добре втомитись від плутанини прогулянок і повернутись туди, де страх неохоче відпустить тебе, повертаючи тобі людську подобу, – тому, що на нього немає часу, бо домашні справи завжди вимагають зусиль і зосередженості, яких ніколи не вистачить на страх і водночас щось іще.
Врешті, у будь-які дні передчуття будь-якої події, – окрім смерті близьких істот, – значно страшніше від власне події, в котрих ми чомусь майже завжди відступаємо на крок від власної участі в тому, що відбувається, набуваючи внутрішньої відстороненості того, кому слід добре розуміти, як чинити далі, а отже, потрібно економити сили.
Живучи тут з дитинства, ми знаємо про страх більше, ніж могли б; більше, ніж відомо людям, які походять із більш захищених суспільств. Ми знаємо його в обличчя, нам відомі його симптоми і його звички, ми вміємо заговорювати його, примушуючи засинати чи розчинятись; ми надто довго жили з ним поряд.
Це не добре і не погано; так є – і ми мусимо з цим миритись, вчергове загортаючись з куртку, закриваючи шию шаликом, шукаючи в кишені цигарки і мобільний, щоб за кілька хвилин підставити обличчя дощу, чи вітру, чи сонцю, котрі за хвилю мусять перетворити страх на щось цілковито інше.
Я багато думаю про це останніми днями, блукаючи вулицями міста свого дитинства.
Про це, і ні про що більше.

2018-09-21T12:29:32+00:00