Доня у бабусі. Тож удома нас, живих, двоє: ялинка і я…

Останнього грудневого дня біжу по хліб. Біля доньчиної школи — безнадійний ялинковий розпродаж. Кілька лагідних сосен у ролі манекенів, прикопані. Решта — навалені жужмом, абияк.
Мене це не обходить. До новорічного перепочинку ледве дотягнула. Втома невідступна, тривога невичерпна. Та й що мені святкувати? Сама біда навкруги. Думка про ялинку здається блюзнірством. Біжу собі далі.
Раптом щось зупиняє, наче озвався хтось чи плачуть десь. Мозок ще мчитьпо хліб, а ноги розгортаються у зворотному напрямку. Так, після роботи добігаєш до метро, краєм ока зачепивши скоцюрблену постать при вході. Протискаєшся у засмальцьовані двері та від турнікетів, ніби наштовхнувшись на перешкоду, вертаєш на вулицю. Літня жінка притискає до грудей стаканчик з-під сметани, що взявся памороззю. Намацуєш у кишені пару гривень, стидаєшся, що мало, але тицяєш у стаканчик мізерну свою офіру. Відчуваєш хвилинне полегшення і, вже без остраху, пірнаєш у кротячу нору підземки.
Продавець ялинок упадає коло перспективної покупачки з дитиною у візку. Поки йому не до мене, розкидаю хвойні завали. Зойки в голові поволі притишуються. Ось вона, моя птаха-негаразда. Задублі гілки, як руки у труні, вчавлені в стовбур. Але жива. Насилу витягаю з-під звалища. Та ще красуня — обскубана, мов курча безневинне. Дивиться, мовчить, очікує на вирок. Сосна-ялинка. Це вона по батькові сосна. Усі призначені в жертву новорічному духові звуться однаково — ялинки.
«Зв’язати?» — «Ні». «Дякую» котиться горлянкою і застрягає у роті. Адміністратор невільницького ринку чого тільки набачився, а і його жаль узяв. Стоїмо перед ним удвохна морозі, обидві — оглашенні. Одна — у хустці набакир і без рукавичок, друга — гілками прикриває чи то сором, чи то душу свою зруділу.
«Газетку візьміть, а то руки замастите». Що тобі, чоловіче, делікатно відповісти? У нашому Гарлемі грязюка плаває у повітрі. Хоч як ухиляйся — все одно влучить. Не замастити б те, що всередині.
Доня відчиняє двері. Оченята — як два блакитні місяці. За життя не взнаєш, що на тому Місяці діється. Вдвох заносимо ялинку до кімнати.
Десь на антресолі була хрестовина. Лізу шукати. Першою знаходиться татова вушанка. Скільки повіддавали по людях, а шапка вціліла. Як нова. І що їй станеться? Речі безсмертні, бо в них душа не болить.
Улаштовую гостю і біжу все ж таки по хліб.
Повернувшись, чую, що доня з ялинкою вже запізналися. Цьвірінькають по-своєму, по-пташиному. Заходжу до кімнати, щебет умить уривається. Батечки мої, а ялинка, ялинка — відтанула трохи, призвичаїлася, — і розкрилася, мов квітка пухнаста. На зріст — із п’ятирічну дитину, але така охайна, чемна, ставна. Наче вона не з лісу, а з пансіону шляхетних дівчат.
І зовсім вона не руда, не суха. Ялинки, як жінки, — негарними не бувають. Є ті, кого більше не кохають. Ось вони і засихають од самотності.
До вечора вбрали ялинку, накрили стіл і відсвяткували утрьох.
Згодом Різдво оддзвеніло, Маланка одщедрувала. Після Водохреща міркуємо з ялинкою про майбутнє. «І що мені з тобою робити?..» Мовчить, дивиться. Копія — доня, коли кажу, що для цуценяти у нашій 13-метровій кімнаті немає місця. «Ну, добре, добре. Їсти не просиш, живи собі. Ми ж тепер начебто свої. А своїх на вулицю не викидають…»

Моя ялинка — мабуть, родичка того переселенця зі Сходу, який винаймає помешкання навпроти. В обох — відрубане коріння. Той чолов’яга спочатку все носився туди-сюди у справах, роботу шукав. Зараз удома сидить. Схоже, справи закінчилися. Бачу його у вікно. Наче він посивів? Ні, підняв комір, іній на волоссі виблискує. Віддаю йому татову вушанку. Зрадів. Двадцять років, як тата немає, а шапка, ти бач, таки стала у пригоді.