Анатолій Мойсієнко ТІНЬ

* * *

Тінь, що на сонці розплескано в пляму,
В пляму без жодних малих предтеч…
Давні предтечі її у плавнях
І в середмісті, де сонця картеч
Цілить з-за кожної очеретини,
З-за кожної вежі, хреста і шпиля.
Тінь, що тіка бігома від людини,
Тінь, що і тінню комусь дошкуля.
Тінь, що на сонці розплескано в пляму,
Знає стільки чеснот й нечестивих пригод,
Що по тілу аж дрож пронесе горами,
Що за голову вхопиться навіть Господь,
Зрікши лиш: – Амінь, і амінь, і амінь…
Тінь, що на сонці розплескано в пляму…

* * *

Ця рання паска – зовсім без тепла.
І без тепла моя німа зажура…
Мій давній вірш примерзлий до підмурку,
Мов до летовища аероплан.

І щиро в очі небу зазира,
І на мою німує безнадію…
Мовчить заобрій, і мовчить зоря,
І я мовчу… Й нічого вже не вдію.

Тут холодина… Споконвічний піст.
Спокутуй кожен гріх – за цілу вічність.
Хай інший паску запахущу їсть.
Хай інший келих підійма зазвично.

Ні відчаю в душі… Лише оскома.
І скуті кригою мої аеродроми.

* * *

І перший сніг – ні радощів, ні втіхи
На чорногруддя дум моїх і днів.
Нудні поради і слова нудні…
І лихом не розрадити вже лиха.

Ні крихти за душею в крамаря.
Розпродано товар увесь до крихти…
Спіткатися… і знов спіткатись… й бігти –
Допоки день, допоки ще зоря.

Світ за очі – за гори і моря.
Але не сніг, а біг, а чорногруддя…
Де по вдяганці зустрічають й судять,
Й поради тичуть, наче хабара.

А лихо поганя вже інше лихо…
І перший сніг – ні радощів, ні втіхи.

* * *

Опівночі зима до вуст лягає,
Не шелесне надії промінець,
І ти серед боргів, наче вдівець,
Покинутий всіма, усіх благаєш.

І знає тільки слово: тих благань
І тих боргів на світ на всенький стачить.
Серед боргів, де не ступи нога,–
Серед богів неумоленних наче.

Борги-боги, з шапками набакир,
Здається, вже й не збутись їх ніколи.
Вже й обступають із усіх боків,
Вже й замикають непроглядне коло.

Та зблиск зорі – і світанкове соло
На цілий світ, всьому наперекір.

* * *

Змішались люди й коні… Сором
За соломиночку вхопивсь.
Тверезий глузд й сумління хворе –
Змішалось все… І небовись

В дощах пекельних і єлейних,
І твердь земна, і моря гладь,
Хула й непотріб, й благодать,
Придворний тать, потворний геній,

Шалений гендер, модний бренд,
І секс, і секанс, й секонд хенд −

Змішалось все до тла, до змори
У морі втіх і морі сліз…
Змішались люди й коні… Сором
За соломиночку вхопивсь.

* * *

Отак і юна дума скощавíє,
І день скощáвіє і мертво хлюпне в ніч…
Мій Боженьку, чи зможу, чи зумію
Знести цей біль, цей дикий параліч?

Навстріч веснінню – снігопади й зими,
Назустіч дню – гундогий Дива клич…
Немовби із печерних потойбіч –
Новітніх діб Гомори-Хіросіми.

А ти один, як перст… А всі – Месії,
І Месінги усі із ніг до пліч,
Й до мізків хворих … І усі Осію
Співають хором під Врховний спіч.

Мій Боженьку, чи зможу, чи зумію
Знести цей біль, цей дикий параліч?

* * *

Із вродливого дерева, із вродливої крони
Та й напитися дзбаном у півнеба у березні,
Та й зніміти потому на тисячі літ…
Аби чутно було крізь німоту одвічну,
Як і очі, і душу чиюсь омиває березовий сік
Із вродливого дерева, із вродливої крони,
Як згусає вино, не розбавлене йотою заздри,
Як гірчить хлорофіл,
не розмитий кислотним дощем…
Але, друже, зажди. Бо спеклися вуста,
Бо зніміли вуста, не допивши набгом,
Провалились зіниці у ніч напролом,
Покотилася доля Чумацьким Шляхом,
Як війнуло над Прип’яттю, …
квіт-первоцвіт оббивши
Із вродливого дерева, із вродливої крони.

* * *

Аж гнуться хмар важезні мажі
Й за Перекоп уже риплять…
І серпень нам про осінь каже,
І наші думи нам болять.

Мов тать, принишк за дальнім кряжем
Вітрище й ніздрі роздува…
І серпень нам про осінь каже,
І наші нам болять дива.

Сова у ніч – самотнім стражем…
І сум туманом огорта.
І серпень нам про осінь каже,
І наші нам болять літа.

Болить крута нам доля наша…
І серпень нам про осінь каже.

* * *

За сотню кілометрів… й ні струмочка.
І мовчки, чую, лається водій.
Спекотний степ. І де тій буть воді.
Вбирає піт моя шорстка сорочка.
І мовчки вкотре лається водій…
І лише я ураз інтуїтивно
Відчув мов холодок, мов світлотінь,
Немов надії голубе світання…

І по хвилині, либонь, по хвилині
Моє томління вже спадало з уст.
Бриніла вдаль туга каналу лінія…
І пив шофер, і я пив Дніпрову,

Мов добрий трунок, мов терпкий бальзам,
Мов щедру радість й смуток пополам.

АРТЕК

Згадаю: море – як моріг
Від Аю-Дагу до Алупки…
І мов моріг, дитячий сміх,
Що огорта маленьку шлюпку.

Згадаю: хвиля шаленіла…
В облозі думного хмариння
Душа пеклась, німіло тіло…
Скрипіла вежа старовинна…
Об берег билась чайка біла,
І співчувало їй каміння.

Згадаю: урвище круте,
Тінь кипариса, чайки блискіт…
І «обчеруський» цей «Артек»
Під сивим сонцем українським.

ЮНУСОВІ

Пам’яті мого друга,
кримськотатарського поета
Юнуса Кандима

Відколи ми – пекельне це ускелля
Під стелею Аллаха і вітрів,
Де сонце – навіть в непроглядних келіях,
Стікає сонцем Кара-Даг згори.

Допоки дах дощів’я нас розчавить,
Ще стільки поту витече в огонь…
Усоте вмерти, втисячне здичавіть,
Та не зректися імені свого.

Чого ж вогнями і чого льодами
Обпалені-ошпарені стократ
На цій землі приходим знов до тями…
Тече Салгир поміж камінних лат.

І доля нам стезю сталену стеле
На цілу вічність – між цього ускелля.

* * *

Трави нескошені квартали
Стояли в небі голубім.
Та десь уже підспудно грім
Гострив косу на краснотали.

Мені убогі співчували,
У співчуття не гралась ти…
Душі нескошені квартали
Сягали сонцевисоти.

І ти мені тоді казала
Про душ зрідненність і мети.
Віковно зчовганий возами,
Чумацький Шлях удаль летить.

І ми летім! Щоб і в летінні
Земного не зректись тяжіння.

* * *

Трава траві легенько гладить гриву,
Громи далеко, аж ген-ген з узвиш,
Озвались буркітливо, ніби в вірш
Спроквола й довго добирають риму.

І знову на півсвіту стане тиш.
Й трава траві легенько гладить гриву…
Та раптом характерником грайливим
З розгону вітер полосне спориш.

І буде вись – від щастя чи розпуки –
Ламати блискавок тонюні-руки.

І грім ураз високий над лозою
І над стежками, що біжать за гать,
На цілий світ розродиться грозою,
Якої вже ні з чим не зримувать.

* * *

На вітах вітру – юна вітровінь…
Немов пагіння молодого саду.
Прийду до тебе й тихо поряд сяду,
Щоб не сполохать яблука в траві.

І твій тугий відчую поряд стан,
Де дрож солодка спрагло причаїться…
І юна вітровінь, як юна птиця,
Нам буде ніжно цілувать уста.

І станемо ми птахами в траві.
І цей достиглий сад, де гнуться віти,
Коханням нашим буде довго снити,

Аж поки серпень не обтрусить віти
І молоді, немов вино, громи
Не бризнуть соком у гаряче літо.

* * *

Ви мені наснилися в Варшаві.
Дві свічі, ще й лампа при вікні.
І пречисто-білий-білий сніг
Замітає путівець іржавий.
Ви до шибки носиком… І сніг
Вже фатою ніжно Вам на плечі.
Вже і всю Вас огорта до ніг
Та предивна сніжно-біла клечінь.
Аж мені, у мій короткий сон,
Ніжністю війнуло іздалека.
…Тут вітрів непогамовний клекіт
І набридлий сніг, немов шансон,
На вуста, на думи сніг іржавий…
…Ви мені наснилися в Варшаві.

ЖІНКА У ЧОРНОМУ

Жінка у чорному чари свої вечорові
Мовби боїться розхлюпати в морі облич…
Вечір сузір’ями жінку вчаровує,
Вечір зваблює жінку у ніч.

Жінка іде. Юна жінка у чорному,
Погляду навіть не зронить навбіч.
Вечір, сповнений буйства мажорного,
Срібно-вуально перетікає в ніч.

Жінка іде, вся у чорному-чорному.
Душу мов присок обпік.
Жінка печальним вінцем коронована…
Хто вона? Хто вона? Хто вона? Хто вона?
Вії опущені – мов заґратовано
Погляд навік.

СОНЕТ ПРОЩАЛЬНОЇ ВЕСНИ

Я заповів тобі, моя прощальна весно,
Свою любов і пісню по весні.
І, може, всоте вмру – утисячне воскресну
З сумлінням чесним і чолом ясним.

І крізь літа, крізь літавицю літа,
І крізь старечу кволість навісну
Барвінковим промінчиком світитись
Чийсь спомин буде у мою весну,

В ту голосну та нерозважну пісню,
Де стільки рим було не в унісон,
Стільком співзвуччям не стачало кисню…
І все ж, повік хай буде благовісна
Весна та, що торкнувши й сиву скронь,
Збурунить душу спалахом осонь.

2018-09-21T11:09:44+00:00