ДЗЮБА І.М. КАБАРДИНСЬКА ЛІТЕРАТУРА. ХАЧІМ ТЕУНОВ

________

Українською мовою окремими виданнями вийшли такі твори кабардинських письменників: Шогенцуков Адам. Софіят. Повість. Авториз. пер. з каб. Д. Дереча. – К., 1976; Кешоков Алім. Вершини не сплять. Роман. У двох книгах. Кн. 1. – К., 1974. Кн. 2, – К., 1975. Пер. З. Біленка; Теунов Xачім. Рід Шогемокових. Роман і повість. Пер. О. Василенко та Д. Дереча. – К., 1980. Вийшла також збірка творів поетів і письменників Кабардино-Балкарії: Вершини. Оповідання, поезії. – Одеса, 1975.

Кабардинці разом з черкесами та адигейцями – у них близька мова, історія, культурна спадщина й одна самоназва: адиги – є аборигенами північно-західного Кавказу, їхні корені там сягають принаймні 2500-річної давнини. В античні часи адиги мали широкі зв’язки з еллінами і зазнали їхнього впливу; в свою чергу, елліни засвоїли немало елементів культури кавказьких племен. Фольклор адигів зберіг свідчення про їхні близькі контакти з предками східних слов’ян – антами (згадує про це і кабардинський просвітитель XIX ст. Шора Ногмов у своїй «Історії адигейського народу»). З іншого боку, руські літописи (Лаврентіївський та Іпатіївський) говорять про «касогів» (так давні руси називали адигів), починаючи з X ст., і в «Слові про Ігорів похід» фігурують «полки касозькі».

Суспільний та культурний розвиток адигів урвала навала Чингіс-хана. Потім тяжких ударів завдавали їм турецька і перська експансія, наскоки кримських орд, загарбницькі війни російського царизму, нарешті – виселення (по суті, примусове, внаслідок мовчазної змови турецького і царського урядів) значної частини людності в Туреччину. Якщо до цього додати ще духовний гніт мусульманства, який особливо посилився з XVI ст., майже не залишивши місця старим поганським віруванням народу, – то можна уявити, наскільки несприятливо, а точніше сказати – трагічно, склалися історичні обставини для самобутнього життя цього етносу.

Це можна бачити і на долі кабардинської (тобто взагалі адизької) писемності. Перші записи кабардинською мовою з використанням грецького алфавіту відносяться до XI ст.; вчені розглядають їх як свідчення спроб створити національний алфавіт на базі грецького; заново цю спробу зроблено і в XVI ст.; нарешті, в XIX ст. цілий ряд просвітителів незалежно один від одного висувають свої проекти національної писемності, пристосовуючи до неї то арабську, то російську абетку, – але ніякий ентузіазм одинаків не міг пробити муру байдужості й ворожості, що його звели колоніальна влада й місцева реакція, релігійний обскурантизм і шовінізм. Ось тільки один із багатьох драматичних епізодів цієї багатовікової боротьби за національну писемність. У 30-х роках XIX ст. вчений-арабіст абадзех Хаджі Натахук уклав алфавіт абадзехо-адигейського діалекту, але невдовзі сам же його спалив. Цей вчинок породив легенду: буцімто уві сні Натахукові явився божий посланець і роз’яснив, що той чинить неспокутуваний гріх, уярмлюючи вільну адизьку мову в якісь умовні знаки… Насправді ж, як установили дослідники, учений змушений був зректися своєї справи під тиском реакційного духовенства2.

_______

2 Див.: Керашев Т. Народ его не забудет. – В кн.: Ногмов Шора. Сборник документаций и статей к столетию со дня смерти. Нальчик, 1944, с. 75-76.

«…А шкода, що кабардинський народ не має письмен для відтворення своєї мови, – писав прихильний кореспондент «Вестника Европы», який знайомився з Кабардою наприкінці 70-х років. – Що за багата поезія з’явилася б на світ, яка колосальна фантазія, які описи природи, які величні типи!»3. А кількома десятиліттями раніше В. Бєлінський захоплювався піснями горян, що їх рясно наводив у романі «Аммалат-Бек» О. Марлінський: «…В них так багато почуття, так багато оригінальності, що й Пушкін не посоромився б назвати їх своїми»4. І кабардинський (адизький) просвітитель Султан Хан-Гірей запевняв російського читача в «Черкесских преданиях», що земля черкеського народу бідна залишками мистецтва (маються на увазі пам’ятники матеріальної культури. – І.Д.), але зате багата на усні твори поезії.

_______

3 Остряков П. Народная литература кабардинцев и ее образцы. – Вестник Европы, 1879, кн. 8, с. 700.

4 Бєлінський В.Г. Літ.-критич. статті. – К., 1953, с, 74.

Так, упродовж століть адиги витворили і розвивали багатющу усну літературу. Світове визнання здобув нартський епос – найдревніший масив адизького фольклору, архаїчне відбиття космогонічного світогляду, матріархального і патріархального укладів. Цей епос був не пасивною спадщиною, а живим і діючим культурним, ідеологічним явищем. Особливої популярності набуло сказання про нарта (богатиря) Сосруко, сина пастуха, оборонця знедолених і покривджених; у подвигах нарта Бадиноко втілено ідею патріотизму.

Епічні сказання та героїко-історичні пісні народжуються і пізніше. Вони відтворюють боротьбу проти нападів Кримського й Астраханського ханств, проти колоніального наступу царизму, антифеодальні повстання народу. Один з найбагатших фольклорних циклів виник навколо Андемиркана – історичної постатті XVI ст. Відомий дослідник кабардинського фольклору М. Талпа відзначав мистецьку досконалість і витонченість цього циклу, багатоманітність художніх форм: «Повість про Андемиркана являє собою розмаїття і з жанрового погляду. Тут і реалістична повість, і стилізація нарт-хабара, і вигадлива авантюрна повість зі складною інтригою, і повість «таємниці», і «героїчна легенда», і казка»5. Пізніше великі цикли сказань, гуморесок, анекдотів, прислів’їв були створені про двох незабутніх народних мудреців та правдолюбців – Ліуана й Казаноко Джабагі, громадських діячів Кабарди XVII –XVIII ст.

_______

5 Див.: Кабардинський фольклор. – М.; Л., 1936, с. 139.

Велике місце в адизькому фольклорі посідають сказання й пісні про «людей, загнаних у пекло Криму»: як відомо, кабардинські та черкеські юнаки й дівчата, поряд з українськими, були головним предметом работоргівлі в Криму, – і тут багато спільного з українськими думами та невільницькими плачами. Другий постійний мотив фольклору – засудження феодальних усобиць, заклик до єднання перед зовнішньою небезпекою. Зокрема, в багатьох піснях-плачах відбилися криваві чвари між двома найбільшими політичними угрупованнями феодальної знаті – «кашкатауським» (протурецьким) і «баксанським» (процарським). У пісні-плачі «Куди я тебе понесу?» кріпачка-годувальниця так оплакує єдине вціліле немовля з великого роду Джансохових:

Понесла б я на північ кровинку свою,

Так до шибениць ляже дорога,

Понесла б я на південь – в султанськім краю

Лихі люди забули вже й бога.

І на півночі, й півдні – холодна пітьма,

І нема нам шляху, порятунку нема.

У багатьох героїчних піснях та сказаннях оспівано Дамалея Широкоплечого – ватажка селянського антифеодального повстання 1769 року.

Водночас кабардинський фольклор надзвичайно багатий на ліричні, побутові, весільні, трудові, танцювальні, ритуально-обрядові та інші пісні, магічно-ритуальні хохи, сатиричні кебжеки, усні оповідки – хабари та інші жанри. Причому важливо відзначити, що все це жило в народі не лише як спадщина минулих поколінь, як пам’ять, а й як його активна громадянська й естетична свідомість. Народні поети усако та народні співаки гегуако, носії художнього начала та морального ідеалу, були реальністю кабардинського життя ще і в XX ст. М. Горький у статті «Руйнування особистості» писав: «На Кавказі, в Кабарді, ще недавно… існували гегуако, бездомні народні співці. Ось як один з них визначив свою мету і свою силу: «Я одним словом своїм, – сказав він, – роблю з боягуза хороброго, захисника свого народу, злодія обертаю на чесну людину, мені на очі не сміє показатися шахрай, я ворог усього безчесного, негарного» Той же М. Горький захоплювався і кабардинськими казками.

Коли ще взяти до уваги велику роль ігрового й театрального елементів у побуті й громадському житті, трансформації грецького міфа й драми в ритуальній поезії (наприклад, в популярному образі «ажегафа» – мужчини, перебраного козлом), діалогічний характер багатьох пісень, то побачимо, що у надрах фольклору були «підготовлені» всі жанри власне літератури, він перебував у стадії переростання в літературу. Але бракувало загальновизнаного національного письма, і це паралізувало процес утворення професійної національної літератури.

Власне, була і професійна література, але вона творилася арабською та російською мовами, отож була приступна лише дуже вузькому колові інтелігенції, насамперед духовенства (в першому випадку) та офіцерства (в другому), а ніяк не народові. Вищі класи («пші» – князі) та мулли культивували арабську писемність і мову, «штучно утримуючи маси в стані цілковитої неписьменності, знаходячи в цьому рішучу підтримку з боку колонізаторського російського чиновництва»6. Проте було б спрощенням уявляти роль арабської мови та писемності лише як негативну й реакційну. Хоч і малою мірою (через недоступність народові), вона все-таки сприяла й деякому поширенню знань та літературних традицій. Сучасні кабардинські дослідники зауважують, що через демократично настроєних діячів (М. Фанзієв, Н. Цагов, X. Ельбердов та ін.) у кабардинське середовище проникали твори арабської поезії, Фірдоусі, Джамі, Гафіза, Сааді, Нізамі… Втім, це питання, як і арабомовні твори адизьких авторів, ще недостатньо вивчене в радянському кабардинському літературознавстві.

_______

6 Див. у кн.: Писатели Кабардино-Балкарии. Лит. сб. (Сост. Дж. Галоев). М., 1935, с. 6.

Набагато ясніша справа з російськомовними публікаціями адизьких авторів. Вони досить численні, і це спонукало декого з дослідників вбачати в них початок адизької літератури. «На нашу думку, – писав X. Хапсіроков, – література адигів бере свій початок ще в 40-х роках XIX ст., коли з’явилися перші праці Шори Ногмова, Кази Атажукіна і Султана Хан-Гірея»7. Інші автори так категорично не твердять, зважаючи на те, що ці праці, як і арабомовні, не були доступні народові, а часто й просто адресувалися російському читачеві, ознайомлювали його з Кавказом. Але немає сумніву, що діяльність просвітителів (як першої хвилі – 40–60-х років, так і другої –70–90-х) була викликана усвідомленням потреби створення національної літератури, готувала її і вже виконувала деякі її функції – хоч і не всі. Особливо це стосується Шори Ногмова (1801, за іншими джерелами 1794–1844), який, власне, і присвятився укладанню кабардинського письма.

_______

7 Хапсироков X. Пути развития адыгских литератур. – Черкесск, 1968, с. 10.

Тут треба сказати, що майже всі просвітителі вийшли з кола офіцерів російської служби, чиновників колоніальної адміністрації або ж аманатів – дітей-заложників, які виховувалися в Росії. Пояснюється це просто. Ведучи колоніальні війни проти народів Північного Кавказу, царизм дуже швидко переконався, що самою лиш збройною силою остаточного успіху не досягти, що потрібні освічені люди з місцевих народностей, за допомогою яких можна було б щось протиставити впливові ідей Шаміля; та й до війська ширше залучати місцеву знать. Це останнє робилося послідовно (як відомо, в царському війську було немало офіцерів з кавказьких народностей; з них найбільше уславився своїми «подвигами» проти власного народу улюбленець Єрмолова князь Бекович-Черкаський, чия жорстокість навіть Миколі І одного разу здалася надмірною, і він відмовив йому в нагороді черговим орденом). Що ж до першого – заохочення освіти, – тут царизм виявляв цілком природний для нього страх, навіть коли йшлося про дуже обмежене коло потрібних йому людей. Але зовсім обійтися без них не можна було. І дехто з північнокавказців одержував освіту в Росії (діяли тут і традиції давніших зв’язків: віддавна ще окремі представники кавказької аристократії посилали дітей вчитися до Росії).

Підозріливість і побоювання царизму щодо можливих наслідків російської освіти для північнокавказців виявилися небезпідставними. Серед тих, хто прилучився до неї, до російської культури, знайшлося немало патріотів, які присвятилися справі порозуміння та взаємопізнання народів, розвіювали колонізаторське уявлення про «дикий» Кавказ, докладали сил до культурного розвитку свого краю і, зрештою, поповнили собою лави загальноросійської демократії. Як і на Поволжі та пізніше в Казахстані й Середній Азії, просвітительство на Північному Кавказі розвинулося під визначальним впливом просвітительства російського, а потім революційної демократії (хоч сприйняти її ідеологію в повному обсязі тоді мало ще хто спромігся). Зрозуміло також, що на піднесення його вплинула і надала йому певної специфіки визвольна боротьба кавказьких народів.

Перший з цих просвітителів і патріотів – згадуваний уже Шора Ногмов. Закінчивши медресе в дагестанському аулі Ендері, він дістав звання мулли, але невдовзі від нього відмовився. Був залучений як перекладач при командуванні Кавказькою лінією. Російський поет С.Д. Нечаєв, який познайомився з ним 1825 р., писав про вченого кабардинця, який вивчає граматику своєї мови, хоче видати абетку, збирає народні переказки та «пише невеликі поеми».8 Офіцером російської армії Шора Ногмов 1830–1835 pp. перебуває в Петербурзі, де знайомиться з багатьма діячами культури, а з 1835 р. служить у Тифлісі та Нальчику. Певна річ, усі його помисли пов’язані були не з військовою чи бюрократичною кар’єрою, а з науковою роботою, вивченням і популяризацією історії та культури свого народу. Є поважні свідчення про те, що саме він допомагав Пушкіну й Лермонтову запізнатися з поетичними переказами кавказьких народів, які вони щедро використали в своїй творчості. Праця самого Шори Ногмова була досить плідною – принаймні під оглядом науковим, коли не практичним. 1840 р. він закінчує «Начальные правила Адыхейской грамматики», 1843 – «Историю Адыхейского народа» та «Черкесские предания»; укладає два проекти кабардинського алфавіту – спершу на російській, а потім, не діставши йому підтримки, на арабській основі. Деякі чиновники царської адміністрації на Кавказі вважали за потрібне підтримати зусилля Шори Ногмова у створенні писемності, виданні книжок та організації першої кабардинської школи, хоч і з політично корисливою метою – протидіяти впливові Шаміля; у науковому плані його праці схвалював відомий вчений академік Шегрен; проте петербурзький уряд так і не зважився дати дозвіл на ці культурні акції. За самим же Шорою Ногмовим стежили уважно і на «найвищому рівні», про що свідчить хоча б те, що про його смерть генерал-ад’ютант граф Орлов «имел счастье» доповісти самому Миколі І.

_______

8 Нечаев С.Д. Отрывки из путевых записок о Юго-Восточной России. – Московский Телеграф, М., 1826, ч. 7, відділ I, с. 36.

Шора Ногмов не залишався кабінетним ученим, він був громадянином, уболівав за свій народ і, як істинний патріот і просвітитель, ставив собі високу мету сприяти його суспільному і культурному поступові. У передмові до «Истории Адыхейского народа» він писав: «Беручись за цю справу, я мав на меті, по-перше, заслужити увагу освіченої публіки Росії, а по-друге, приохотити і своїх співвітчизників до розумових занять, які вони занедбали, але які можуть з часом дати їм усі вигоди освіти і вченості»9. Ратуючи за вивчення російської мови, доводячи переваги її знання, він водночас палко обстоював і необхідність освіти рідною мовою, звертав увагу і росіян на її гідності: «Мета моя буде досягнута, – підкреслював у передмові до першого варіанта кабардинської граматики (1840), – якщо мої співвітчизники почнуть вивчати адигейську мову і російську… і якщо росіяни, такі здібні до вивчення мов, звернуть також увагу на нашу мову, багату, древню, європейцям невідому, здатну дати рясний ужинок для філолога й історика».10 А в передмові до граматики 1843 р. звучав справжній гімн рідному слову: «Мова адигейська, або, кажучи зрозуміліше, мова кабардинська, вважається щонайблагороднішою, щонайпершою багатством понять і форм серед різноголосих наріч кавказького народонаселення»11.

_______

9 Див.: Ногмов Шора (1844–1944): Сб. документаций и статей к столетию со дня смерти. – Нальчик, 1944, с. 18-19.

10 Там же, с. 18.

11 Там же, с. 18.

Проте у своїй різнобічній діяльності просвітитель скрізь натручувався на глухий мур. Втрачаючи віру в успіх своїх заходів, він усі надії покладає на краще майбутнє, на послідовників, які рано чи пізно підхоплять його справу: «Я зробив скільки міг і старався зробити якомога краще. Молю Провидіння і єдиного Бога, щоб явився мені послідовник у любові до рідної мови, але послідовник уміліший і обізнаніший…»12

_______

12 Там же, с. 43.

У тому ж самому Кавказько-горському (з синів переважно родовитих горців) півескадроні, що й Шора Ногмов, і в ті ж самі 30-ті роки служив і Султан Кази-Гірей, чий художній нарис «Долина Ажитукай» Пушкін надрукував 1836 р. у своєму «Современнике», супроводивши публікацію захопленою оцінкою. Активно виступали у російській періодиці 30–40-x pp. також Султан Хан-Гірей та Султан Адиль-Гірей. Це була перша хвиля адизького просвітительства, що сформувалася під впливом творчої діяльності Пушкіна, Лермонтова, Грибоєдова, О. Бестужева-Марлінського та інших російських літераторів і вчених, а почасти й ідей декабризму. Їхні послідовники – Кази Атажукін, Умар Берсей, Юрій Ахметуков (Кази-Бек), Каламбій (Адиль-Гірей Кешев), Лукман Кодзоков, а потім Паго Тамбієв, Таліб Кашежев – виступали в атмосфері піднесення російської революційної демократії та загальноросійського визвольного руху і почасти були причетні до нього – звісно, різною мірою. Взагалі в кабардинському просвітительстві наявний широкий спектр ідейних позицій – від дворянської поміркованості й консерватизму до різночинства й революційно-демократичного радикалізму. Так, Султан Хан-Гірей зробив типову для кавказького аристократа кар’єру, дослужився до чину генерал-майора і придворного звання флігель-ад’ютанта, неодноразово звертався до Миколи І з проектами впорядкування й умиротворення Кавказу (одна з його записок звалася: «Предложение о средствах приведения черкесов в гражданское состояние кроткими мерами, с возможным избежанием кровопролития»), заслужив його довіру, на його доручення написав документ «Адыги (черкесы) и все близкие к ним племена», що сподобався цареві, який подарував авторові перстень і напівжартома назвав його «черкеським Карамзіним»13. Інакше складалася доля Каламбія, який студентом Петербурзького університету брав участь в антиурядових виступах, був виключений і засланий на Кавказ, тут редагував газету «Терские ведомости», навколо якої групувалися північнокавказькі літератори просвітительського спрямування – кабардинці Кази Атажукін і Лукман Кодзоков, осетин Іналуко Тхостов, інгуші Адиль-Гірей Долгієв і Чах Ахрієв та інші. Пізніше, в передреволюційну та революційну пору, це розмежування стало глибшим і очевиднішим. І тоді, як, скажімо, представник аристократичної лінії кабардинської культури Магомет-Бек Хаджет-Лаше, редактор і видавець журналу «Мусульманин» (Париж, 1908–1911) та газети «В мире мусульманства» (Петербург, 1911–1912) після революції опинився в еміграції (його описано під іменем Хаджет-Лаше в повісті О.М. Толстого «Емігранти»), представники демократичної лінії Таліб Кашежев, Мажид Фанзієв стали сподвижниками Кірова, стояли коло витоків радянської літератури Кабарди, як і видатний діяч кабардинської культури Нурі Цагов.

_______

13 Див.: Косвен М.О. Этнография и история Кавказа. – М., 1961, с. 189.

Друге і третє покоління кабардинських просвітителів значно розширили жанри і тематику російськомовних публікацій – на доповнення до етнографічних нарисів та дорожніх нотаток прийшли художні повісті й публіцистика; головне ж – вони розгорнули критику стану свого суспільства, висвітлювали життєві інтереси свого народу, порушували питання про політичне, економічне і культурне впорядкування його буття, хоч якоїсь послідовної програми і не мали.

Ще активніше, ніж їхні попередники, прагнули вони створити і впровадити національну писемність. 1862 р. адиг Умар Берсей та петербурзький учений Петро Услар запропонували свій варіант кабардинського алфавіту на російській основі. 1864 р. в Тифлісі вийшла перша книжка кабардинською мовою – «Уривки з поеми про Сосруко та кілька оповідань, що їх переклав кабардинською мовою Кази Атажукін». 1864 р. там же вийшов «Гюлістан» Сааді в тому ж перекладі. Але ці починання не знайшли продовження. Атмосфера, що склалася після остаточного «умиротворення» Кавказу, не була для них сприятливою. І далі кожен діяч кабардинської культури починає все спочатку. 1906 р. пропонує свій буквар Паго Тамбієв. Датування цього факту, звісно, не випадкове: словами Хачіма Теунова, «буржуазно-демократична революція 1905 року, пробудивши глуху, придушену гнітом окраїну царської імперії, посилила і потяг кабардинського народу до культури», потроїла «героїчні зусилля жменьки демократично, настроєної кабардинської інтелігенції створити національну писемність, літературу, створити перші букварі та перші школи для свого темного, закабаленого народу»; одним із наслідків цього було те, що «в період з 1905-го по 1920 рік п’ять кабардинців, незалежно один від одного, кожен по-своєму, зробили спроби створити національний алфавіт».14

_______

14 Теунов Хачим. Литература и писатели Кабарды. – М., 1958, с. 279.

Особливо різнобічну діяльність розгорнув Нурі Цагов (1893–1936), син кабардинця, який свого часу переселився до Стамбула. Повернувшись 1913 р. на батьківщину, Нурі Цагов уклав алфавіт, видав буквар і читанку, підручники з арифметики та інших предметів, з історії Кабарди – сучасні дослідники називають Баксанську духовну семінарію, де він викладав, «цаговським університетом»15. 1917 р. він почав видавати першу кабардинську газету «Адыгэ макъ» («Голос адига»). Але реакціонери добилися того, що Цагова усунено з викладання в семінарії, недовго проіснувала і газета.

_______

15 Очерки истории кабардинской литературы. – Нальчик, 1968, с. 77.

Північний Кавказ, як і Закавказзя, належав до тих регіонів колишньої Російської імперії, де революційні події та громадянська війна набрали особливо запеклого характеру і тривали особливо довго. Радянська влада в Кабарді встановилася лише 1921 р. Це насамперед тому, що тут скупчилися контрреволюційні сили з усієї Росії. Самі ж трудові маси кабардинського, як і інших горських народів, від самого початку підтримали революцію, більшовиків. Вони дали революції одного з її легендарних героїв – Бетала Калмикова, гідного сподвижника Кірова й Орджонікідзе. А сам Орджонікідзе свої враження від одного з горських з’їздів, у якому брав участь за складних політичних обставин, висловив так: «Коли я почув промови цих сивобородих кабардинських стариків, побачив ту резолюцію, яка ухвалена зараз про контрреволюціонерів, я сказав собі, що піти я не можу, бо тут сидять революціонери, бо серед горських мас сталася Жовтнева революція»16. І ще: «Інгуський народ пішов за нами не оглядаючись».17

_______

16 Орджонікідзе Г.К. Статті і промови: В 2-х т. – К., 1957, т. 1, с. 58.

17 Там же, с. 54.

1921 р. було створено Кабардинську автономну область у складі РРФСР, 1922-го – об’єднану Кабардино-Балкарську а. о. (з 1936-го – Кабардино-Балкарську АРСР). Однією з перших турбот Радянської влади стали впровадження національної писемності, розвиток освіти і культури. В 1923–1924 рр. розроблено і впроваджено новий алфавіт на латинській основі (1936 р. переведено на російську графічну основу). Починають виходити газети кабардино-черкеською та карачаївсько-балкарською мовами. 1925 р. утворено Нацвидав, який уже за перші десять років своєї роботи видав мільйони примірників книжок (підручників, політичної літератури, дитячої, художньої). 1931 р. КБАО нагороджено перехідним Червоним прапором за цілковиту ліквідацію неписьменності.

Становлення і розвиток кабардинської літератури відбувалися у тісному зв’язку з аналогічними процесами у літературі балкарській (оскільки обидва народи об’єднані в одному державному утворенні), а також у літературах черкеській та адигейській. Вже згадувалося вище про етнічну та мовну спорідненість (точніше: однорідність) кабардинців, черкесів і адигейців, Багато хто з дослідників вважає не лише фольклорну спадщину та доробок просвітителів, а й сучасну літературу цих народів спільною для них усіх. Так, X. Хапсіроков пише: «На наш погляд, правомірно називати кабардинську, адигейську і черкеську літератури збірним терміном «адизська література»18. Водночас усі три існують і як окремі явища, отож предметом нашої розмови є насамперед кабардинська радянська література.

_______

18 Хапсироков X. Пути развития адыгских литератур. – Черкесск, 1968, с. 5.

Народження її було пов’язане з характерним для ряду народів переходом від «літератури, що говорить», до писемної. Вирішальну роль у цьому процесі відіграли поезія та газетні жанри – публіцистична стаття, нарис, згодом газетне оповідання. Найактивніше розвивалася поезія. Народні співці Бекмурза Пачев, Амірхан Хавпачев, Пшикан Шекіхачев, Тута Борукаєв ще до революції створили лірику і сатиру демократичного, соціально-критичного, антиклерикального і селянсько-революційного змісту, яка своїм характером наближалася вже до професійної літератури. (Особливо треба відзначити Бекмурзу Пачева, класика кабардинської поезії, який ще у 80-ті роки уклав власний алфавіт і користувався ним: «…У скромній землянці Бекмурзи у 80-ті роки ХІХ ст. сталася знаменна подія: поєдналися обидва початки кабардинської літератури – писемної мови й усного слова. Мозолисті руки простого селянина вписали на папір палкі викривальні рядки літерами того самого алфавіту, який народився разом з його поезією»19). Усі вони стали і першими творцями кабардинської радянської поезії, авторами перших віршів про революцію та її героїв, про Леніна.

_______

19 Теунов Хачим. Литература и писатели Кабарды. – М., 1958, с. 245.

У 20-ті роки розквітає творчість найвидатнішого кабардинського поета, активного борця за Радянську владу Алі Шогенцукова, учня просвітителя Нурі Цагова. Писати він почав ще до революції, друкував свої вірші в черкеській газеті, що виходила в Туреччині, але сповна розкрився його талант уже за Радянської влади. Почавши з лірики, він виявив себе і в поезії громадянсько-публіцистичного гатунку, активно виступав у 20-ті роки з політично гострими, оперативними і темпераментними віршами, що нагадували надзвичайно популярного тоді Дем’яна Бєдного. Опановує він і епічні форми. Принципове значення мала його поема «Вчорашні дні Тембота» (1933), що вперше дала узагальнене художнє осмислення долі кабардинського селянства. Алі Шогенцуков, а за ним Алім Кешоков, Адам Шогенцуков і Бетал Куашев реформували кабардинське віршування, творчо використавши принципи російського, що зробило їхній вірш гнучкішим і ритмічно багатшим порівняно з традиційним, розширило можливості освоєння нових тем і матеріалу, вираження нових життєвих явищ, понять і почуттів. Завдяки насамперед плідній праці цих першокласних майстрів кабардинська поезія швидко досягла ідейно-художньої зрілості. Найпереконливішим доказом цього став роман у віршах Алі Шогенцукова «Камбот і Ляца» (1934–1936) – твір епічного розмаху, в якому національна історія постає в долях яскравих героїв – селянина і селянки, що, боронячи свою любов, виростають на справжніх борців за власне і народне визволення. У романі неповторно поєдналися пафос краси людського почуття, мотив соціальної активності, оптимістичний трагізм і дух народності. Як зауважує сучасна дослідниця, Алі Шопенцугов у своєму романі наче реалізував власний заклик до колег – «живим серцем припасти до серця народу», «притулитися чуйним вухом до курганів і пам’ятників країни»20.

_______

20 Машитлова Е.М. Становление и развитие социалистического реализма в кабардинской прозе. – Нальчик, 1977, с. 54.

Тим часом освоєння прозових жанрів давалося кабардинським літераторам важче. Протягом 20-х років вони обмежувалися газетним нарисом, тільки в 30-ті роки з’являється оповідання. Для кабардинської прози взагалі характерно, що вона виростала, сказати б, з газетних пелюшок, більшість її перших творців починала з бойової журналістики і публіцистики, з репортажів і нарисів.

Через газету пролягав і шлях у літературу Хачіма Теунова – одного з основоположників кабардинської радянської прози та літературознавства. Народився Хачім Ісхакович Теунов 1912 р. в селі Арик Терського району. Отроцтво його припало на роки утвердження Радянської влади в Кабарді. Здібний підліток навчався у Мало-Кабардинській сільськогосподарській школі – одному з перших навчальних закладів автономної області. Там став і юнкором. Тодішній редактор газети «Красная Кабарда» згадує: «Великою подією в редакції було одержання першого юнкорівського допису. Написав його школяр-кабардинець Хачім Теунов… Юнкор писав про початок навчального року і про те, як хлопці цікавляться газетою «Красная Кабарда»21. Потім Теунов навчався в Москві на курсах при Інституті журналістики, закінчив літературний робітфак ім. М. Горького (1932) і майже десять років працював у кабардинській пресі. Ця робота стала для нього доброю школою і з погляду знання життя, і з погляду розширення громадянських обріїв, і з погляду володіння словом. Водночас він брав активну участь і в літературному житті, виступаючи спершу як один з його організаторів, як публіцист, нарисовець, літературний критик, а потім і як прозаїк.

_______

21 Петров Г.И. Красная Кабарда: Сб. статей по истории Кабарды и Балкарии. В. 8. – Нальчик, 1959, с. 43.

Ще з молодого віку виявилася надзвичайно симпатична риса Теунова як консолідатора літературних сил; глибоко вболіваючи за розвиток рідної літератури, він завжди дбав не про свої успіхи, а про успіхи своїх товаришів, підтримував їх, писав про них, обстоював, часом відкладаючи власні задуми на потім. Дев’ятнадцятирічним юнаком виступив він із статтею, що поклала початок його понад піввіковій плідній діяльності літературного критика і літературознавця. У ній він гостро і принципово ставив питання про перешкоди на шляху розвитку молодої літератури свого народу: «Відсутність художньої літератури ні в якому разі не можна пояснити відсутністю в нас письменників або поетів – кабардинців. Вони у нас є, але свої праці не видавали через відсутність попиту на художні твори кабардинською мовою, через недооцінку ролі художніх творів нац. видавництвами»22.

_______

22 Теунов Х. Больше внимания кабардинской литературе. – Революция и горец, 1931, № 8, с. 73.

Певно, вже сама поява такої статті була симптоматичною, свідчила про визрівання літературних сил та їхню рішучість добитися докорінних зрушень. Восени 1931 р. відбулися перші збори поетів і письменників республіки в Нальчику. Ось як описував їх Джансог Налоєв – один із перших кабардинських прозаїків, видатний літературний і громадський діяч того часу: «…Цей вечір, як перший літературний вечір, посяде своє місце в літературній історіографії області… Все було позначене печаттю радості та веселощів. Усі відчували, сподівалися, що вечір цей розпочне славну сторінку колективного і творчого будівництва області»23.

_______

23 Налоев Дж. Поэты Кабарды и Балкарии. – Революция и горец, 1933, № 5, с. 48.

Вже 1932 р. в Кабардино-Балкарії діяло 35 літературних гуртків, налічувалося 120 літературно-творчих працівників. Це піднесення не в останню чергу було пов’язане і з підготовкою до І Всесоюзного з’їзду радянських письменників. 1933 р. було створено оргкомітет Спілки радянських письменників КБАО. Того ж року починає виходити альманах «Перший крок».

Кабардинські літератори діставали допомогу з боку всесоюзних літературних організацій, встановлювали контакти з письменниками російськими та інших республік. Так, 1932 р. до Кабарди у складі делегації «Правды» приїздили М. Кольцов, Ю. Зозуля, С. Третьяков. Уважно стежив за розвитком культур кавказьких народів М. Горький. У листі до Р. Роллана у березні 1928 р. він писав: «…Племена Кавказу і Сибіру… висувають із кола свого прозаїків і поетів»24. А на зустрічі з Кабардино-Балкарським ансамблем пісні й танцю в 1934 р. говорив: «Звичайно, народ був історично відсталим, але в цьому не його вина, а його біда. Зараз треба тільки радіти з кабардинського народу, який швидко опановує культуру»25. І ще: «Вчіться, вчіться і вчіться, і я не маю сумніву, що Кабардино-Балкарія скоро наздожене в культурі Грузію та Україну»26.

_______

24 Горький М. Собр. соч.: В 30-ти томах, том 30, с. 87.

25 Див.: Теунов X. Литература и писатели Кабарды, с. 117.

26 Див.: Курашинов Б.М. В кругу друзей. – Нальчик, 1973, с. 16.

Великою школою було художнє перекладання з розвиненіших літератур, найбільше з російської. 1933 р. вийшли кабардинською мовою «Хаджи-Мурат» Л. Толстого, «Мати» М. Горького, «Піднята цілина» М. Шолохова, «Розбіг» В. Ставського. Активно працювали як перекладачі перші прозаїки – С. Кожаєв, Дж. Налоєв, З. Максидов, X. Теунов. Популярністю користувалися в Кабардино-Балкарії твори черкеських та адигейських письменників, які успішно опановували прозові жанри.

Усе це сприяло і розвиткові кабардинської прози. З’являються оповідання Залімхана Максидова (1909–1937) «Цього не можна забути», «Удар адату» й інші, що показували недавнє минуле, страждання кабардинського народу. 1934 року опубліковано дві повісті – «Початок» Джансоха Налоєва (1906–1937) та «Новина» Сосруко Хожаєва (1901–1937). У першій з них змальовано прозріння молодого солдата царської армії Боба, який, повернувшись з України, з фронтів імперіалістичної війни, поступово втягується в революційні події на Кавказі і стає бійцем партизанського загону Бетала Калмикова. У другій мовилося про будівництво нового життя на селі, будні сільської молоді.

Обидва твори були принциповими віхами в становленні прози. Адже до того часу в ній переважали малі жанри, художньою платформою для формування яких стали прийоми фольклорної прози (таких її форм, як хабар, тхиде, таурих тощо). Механічне перенесення фольклорних способів оповіді призводило до шаблонності думки, невмілого нагромадження подій та фактів. (Хоч водночас були зразки і плідного використання традицій народного сказання: можна, наприклад, послатися на специфічну роль оповідача у З. Максидова, чиї по-фольклорному безпосередні й наївно-довірливі інтонації допомагали створити враження достеменності, наочної переконливості). Гостро стояло завдання добору матеріалу, опанування мистецтва перетворення життєвого факту в художнє узагальнення, типізації, будування сюжету, осягнення стилю. Під цим оглядом повість Дж. Налоєва – автора добре освіченого, знавця російської літератури – могла бути зразком продуманої композиції, динамічного розвитку сюжету, вмілої розробки образу героя, нарешті, стислого і виразного викладу. А повість С. Кожаєва була першим і небезуспішним звертанням до актуальної проблематики соціалістичного перетворення життя, вводила новий матеріал і зміст.

Великою підтримкою і прикладом стали здобутки прози інших адизьких та сусідніх літератур, де вона розвинулася швидше і де вже з’явилися в 30-ті роки такі помітні твори, як романи і повісті М. Дишекова «Заграва», X. Абукова «На берегах Зеленчука» – в черкеській; X. Аппаєва «Чорна скриня» – в карачаївській, Т. Керашева «Шамбуль» – в адигейській.

Перед молодими літераторами гостро стояло питання ідейно-методологічного та естетичного навчання. Воно виразно усвідомлювалося, і той же Дж. Налоєв, по суті, й сам молодий автор, підкреслював: «Письменницький молодняк Кабарди і Балкарії… з одного боку, повинен зростати формально як художник, з другого – йому слід якнайсерйознішим чином озброюватися марксизмом-ленінізмом, тобто оформлюватися методологічно і, якщо можна так висловлюватися, – світоглядно»27.

_______

27 Налоев Дж. От мертвого к живому: Лит.-худ. альманах «Кабардино-Балкария». В. 1. – Нальчик, 1933, с. 84.

Точилися літературні дискусії, в яких, наприклад, висловлювалися протилежні погляди на роль фольклорних традицій у формуванні літератури. Якщо Дж. Налоєв заперечував їх, то Т. Борукаєв, навпаки, визнавав тільки їх придатними для кабардинської поезії і дорікав Алі Шогенцукову наслідуванням російського віршування; Б. Пачев, чия творчість була явищем перехідним від фольклору до індивідуальної поезії, шукав поєднання обох начал; але найперспективнішою виявилася позиція Алі Шогенцукова, який, творчо використовуючи не так окремі прийоми фольклору, як самий його дух, моральні критерії та спосіб мислення, водночас активно засвоював досвід російської та європейської літератури. І якщо той же Дж. Налоєв не без підстав відзначав, що кабардинська поезія переживає період, який можна порівняти – «з погляду формального розвитку» – «з допушкінською епохою російської поезії, коли найвидатніші її представники (наприклад, Жуковський) запозичували свою форму у західних майстрів…»28, – то про Шогенцукова цього не скажеш, він уже випереджував цей етап.

_______

28 Налоев Дж. От мертвого к живому, с. 85.

Однією з найважливіших була проблема літературної мови. При всьому багатстві народної мови, в ній бракувало багатьох нових понять для відтворення сучасної політичної, соціальної реальності. І тут найбільшим був внесок Алі Шогенцукова, який активно використовував російські та інтернаціональні слова, відроджував архаїзми, конструював нові слова за існуючими моделями тощо – взагалі виявив недогматичний підхід, ішов багатьма шляхами. Питання літературного мовотворення ставив він і в теоретичному плані – у статтях «Неважко відродити нашу мову», «Як розвивати нашу мову».

Масштабним художником, сміливим новатором показав себе Алі ІІІогенцуков і в прозі. Його оповідання «Пуд борошна», «Під старою грушею», написані на початку 30-х років, бувши в числі перших творів кабардинської прози, дали їй відчутний імпульс, спрямовуючи в бік характерології та психологізму при змалюванні соціальних конфліктів.

На такому тлі й відбувався перехід X. Теунова від журналістської та громадської діяльності до професійної літературної праці. Як бачимо, його літературна доля складалася досить своєрідно. Бувши одним з перших літераторів Радянської Кабарди, організаторів її літературного життя, активно виступаючи в пресі, у журналі «Курууша» («Нова сила») – першому кабардинському громадсько-політичному та літературно-художньому періодичному виданні – з нарисами, статтями та оповіданнями, він лише 1941 р. видав збірку оповідань та повістей. Мабуть, це пояснюється як вимогливістю автора до себе, так і тим, що він багато енергії та часу віддавав літературно-організаційній роботі. І часом молодші його «випереджали», але він не заздрив, а радів. І підтримував їх добрим словом, своїм авторитетом. А тим часом і сам уперто, наполегливо працював, неквапливо доходячи «свого зросту і сили».

Визначним здобутком кабардинської прози стала його повість «Аслан», що з’явилася напередодні війни. Вона знаменувала перехід від нарисових та лірико-романтичних шкіців до зрілого об’єктивного письма, до характерологічного дослідження й психологізму; починалося вироблення епічної манери, нагромадження елементів епіки.

Повість розробляла знані вже в кабардинській прозі матеріал і тему, але на принципово вищому ідейно-художньому рівні. «Творці молодої літератури, – пише сучасна дослідниця, – не уявляли собі процесу становлення нової суспільної свідомості без нищівної критики всього старого у всіх його виявах»29. Звідси – панування прийому протиставлення старого і нового, таврування старого авторитетом нових понять. Пафос цей, властивий усім національним літературам, а надто молодим, був і неминучий, і зрозумілий, і плідний. Проте нерідко таке протиставлення залишалося схематичним, набирало прикмет напередзаданості, а інколи й переростало в заперечення національної характерності, традицій, спадщини. Наприкінці 30-х років у кабардинській літературі відбувається поворот до глибшого, діалектичнішого осмислення минулого, до активнішого використання національних художніх традицій та джерел тощо. Привело це і до вдумливішого, об’ємнішого художнього трактування дореволюційного життя народу, його боротьби проти соціального та національного гніту, уважнішого відтворення народних характерів, а не соціологічних схем.

_______

29 Мусукаева А.X. Поиски и свершения. – Нальчик, 1978, с. 11.

Це і бачимо в повісті Теунова. Його герой – наймит, «набридлий аллахові», як його називали, або «Мишаж» – великий незграбний медвідь. Людина надмірної фізичної сили й терплячості – і такої ж довірливості, доброти, наївності. Такі селянські типи відомі майже в усіх літературах. Водночас автор зумів подати цей загальнолюдський – чи загальноселянський – тип у всій конкретності національного буття й національної психіки. І дуже тактовно показав здатність такого характеру до розвитку в соціальному досвіді, до політичного прозріння. Знов-таки: саме собою і це було вже не нове для кабардинської літератури, більше того, зображення шляху від покірливості до бунтарства ставало вже збитим штампом, але Теунов знайшов тут нові ідейно-художні можливості, сягнув глибшого рівня історичної правди, показавши отой процес пробудження як явище органічне для особистості, в усій конкретності її емоційної та душевної сфери. Як відзначав відомий російський критик В. Гоффеншефер, «переконливість образу Аслана зумовлена тим, що становлення класової свідомості героя починається з суто особистого конфлікту, який лише поступово усвідомлюється героям як конфлікт класовий»30. Аслан зворушує, викликає співчуття й довіру і тоді, коли бачимо його стійкість у поневіряннях, і коли в нього зароджується «невміле», але ж яке щире почуття до бідної вдови, а з ним надії на щастя, про яке ніколи й не мріяв, і коли він стає жертвою панської жорстокості, і коли збіг обставин приводить його до абреків, і коли він починає усвідомлювати своє і таких, як сам, становище…

_______

30 Гоффеншефер В. Кабардинская художественная проза. – В кн.: Заря над Эльбрусом. – М., 1956, с. 8.

У повісті є виразний романтичний елемент (підкреслена соціальна контрастність, протиставлення мрії та дійсності, природи і людини), але він підпорядкований об’єктивному авторському зображенню, дисципліні сюжету і стилю; драматизм подій поєднується з природністю внутрішніх психологічних монологів, фабульна та емоційна насиченість – з лаконізмом письма.

Одне слово, перша повість Теунова виявилася зрілим мистецьким витвором. Недарма це був перший твір кабардинської прози, що вийшов за межі республіки та країни: «Аслана» перекладено і видано російською, англійською, французькою, іспанською, німецькою, польською, а нещодавно й українською мовою.

Під час Великої Вітчизняної війни Теунов активно виступає як публіцист, пише драму «Випробування» – про боротьбу кабардинського народу проти окупантів.

Після війни письменник знову багато сил віддає літературно-організаторській роботі, тривалий час очолює Спілку письменників Кабардино-Балкарії, активно бореться за піднесення рідної літератури як критик і літературознавець. Водночас плідно працює і в прозі. Виходять його повісті «Новий потік» та «Золотий ранок» (обидві – 1949). Тема першої – будівництво гідроелектростанції в горах та соціалістичні перетворення в аулах. Образ молодого інженера Аслануко був першим образом кабардинця-інтелігента в національній прозі, і це – ще один доказ того, як Теунов відчуває потребу часу, «замовлення» самого життя свого народу. А «Золотий ранок» давав свого роду передісторію Аслануко – його піонерські роки, навчання. Один із мотивів обох повістей – показ щасливого життя нового покоління кабардинців, дітей колишніх наймитів і борців за Радянську владу. Проте, при всій щирості оповіді, не можна не погодитися з Нафі Джусойти, що в обох повістях «авторська захопленість заступає реалістичне дослідження складного процесу»31.

_______

31 Джусойти Нафи. Главная песнь – песнь о жизни. – В кн.: Теунов Хачим. Избранное. – М., 1976, с. 7.

Найбільшим творчим досягненням Теунова, найвагомішим його твором, що по праву ввійшов до активу, кращого фонду всієї радянської літератури, – є роман «Рід Шогемокових» (1963–1967), зразок зрілого епічного письма. В ньому змальовано долю різних прошарків кабардинського селянства в історично зламний період 1914–1917 pp. І тематично, і за своєю ідейно-художньою концепцією він примикає до низки творів усіх національних літератур народів СРСР про шлях своїх народів у революцію, в соціалістичне перетворення світу. Це твори, які, вливаючись у раніше намічене вже загальне річище художньо-образного відтворення ідеалів та досвіду Великої Революції, її людської, соціально-психологічної картини, роблять цю картину революції та соціалістичного перетворення дедалі більш «багатоголосою», багатомовною, проведеною крізь різну національну пережитість, різні національні аспекти бачення, неповторну локально-буттєву визначеність, – тим самим збагачуючи сукупний історичний досвід усього радянського суспільства (як він відбився в художній літературі), поглиблюючи і убагатогранюючи наше бачення історичних процесів.

На цей час кабардинська проза (слідом за поезією, де працювали такі визначні майстри, як Бетал Куашев, Адам Шогенцуков, Алім Кешоков) досягла вже значних успіхів. Вона долала натуралістичну описовість і публіцистичну декларативність, йшла до поглибленої художньої інтерпретації дійсності, шукала нові форми. Пряме або приховане ілюстрування політичної схеми відступало перед діалектичною картиною життя, контрастно-романтичне втілення людських характерів – перед об’ємнішою типізацією, уважним психологічним аналізом. Певна річ, ця тенденція і раніше відчувалася в кращих творах кабардинської прози; тепер вона дається взнаки виразніше.

Провідним жанром у 50-ті та на початку 60-х років стає повість. У ньому активно працюють А. Шомахов, X. Каширгов, Т. Шаков, А. Налоєв, X. Кочесоков та ін. С. Кушхов у повісті «Рідня» (1961) зумів відтворити складну психологію сучасника та національний характер у рухливій взаємодії багатьох як позитивних, так і негативних рис. До прози переходять, не залишаючи поезії, і А. Кешоков, X. Хавпачев, Адам Шогенцуков. Повість останнього «Весна Софіят» (1954) завоювала всесоюзне визнання. Поетичність мислення поєднувалася в ній з психологічною змістовністю і точністю в зображенні морально складних людських взаємин, що дозволило авторові створити повнокровний образ сучасної кабардинської дівчини-колгоспниці, показати її духовну еволюцію, громадянське зростання в праці.

Першим кабардинським романом стали «Горці» (1954) Аскербі Шортанова. В ньому намальовано широку картину історичних подій на Кавказі першої половини XIX ст., життя і побуту кабардинських і дагестанських селян та князів, патріархально-феодальних стосунків, боротьби Росії, Туреччини, Персії, Англії за Кавказ, початку руху Шаміля… Життя і характери горців описані правдиво і колоритно. Але у сферах політично-дипломатичних, військових тощо автор почувається далеко не так упевнено, збивається на ілюстративність, пасивне використання мемуарних та інших джерел. Кабардинська критика відзначає також недостатньо об’єктивне зображення в романі тих історичних осіб, які були провідниками колоніальної політики царизму на Кавказі, зокрема – помітне «прикрашування» Єрмолова. «Автор ідеалізує діяльність царської військової верхівки на Кавказі, особливо генерала Єрмолова»32.

_______

32 Кауфов X. В зеркале социальной жизни. – Нальчик, 1980, с. 62.

1960 р. з’являється і перший кабардинський історико-революційний роман – «Чудова мить» А. Кешокова, що разом з пізнішим «Зеленим півмісяцем» складе дилогію «Вершини не сплять». Фактично і А. Кешоков, і X. Теунов одночасно працювали над епічними творами про революційну добу і обидва збагатили літературу визначними епічними полотнами. Але кожен із них ішов своїм шляхом. А. Кешоков дав рухливу панораму подій і доль того грозового часу, широку галерею постатей; його твір фабульно насичений, оповідь динамічна; особливу цінність становить відтворення в дилогії спектра ідеологічних позицій, картини політичної боротьби, соціальної психології представників різних класових сил. Трохи інакше розумів своє завдання і розв’язував його X. Теунов.

Роман X. Теунова – типова родинна хроніка. А водночас – і хроніка революції. Однак цей добре відомий у літературі жанр набув тут дуже своєрідного забарвлення – не в останню чергу у зв’язку з тим особливим місцем, яке посідав рід та родові стосунки й традиції в соціальному й побутовому укладі кавказьких горських народів. Тому життєпис роду Шогемокових є воднораз і драмою колоритних людських характерів, розгортанням їхніх суверенних доль, і аналізом агонії традиційних сил родового співжиття, його застиглих форм під тиском класового розшарування, соціальних перемін, і картиною зародження нової соціально-політичної дійсності, революційного пробудження екзотично-патріархального закутка. І в самому стилі роману «східна» притчова філософічність та екзотична барвистість досить несподівано, але органічно поєднується з епічним розмахом відтворення містких людських доль, грунтовністю прискіпливого соціально-психологічного аналізу та неутруднено-глибоким ідейним диханням, ідейною масштабністю й чутливістю, «незамкненістю» – відкритістю у великий, всезагальний світ революції, що далеко не завжди вдається у творах на «провінційному» матеріалі.

…На наших очах убожіє і вигибає давній і за інші незгірший рід Шогемокових. Троє синів було в старого Дамжуко Шогемоко, троє соколів гірських Беслан, Пшикан, Ісмел. Радів ними старий, пишався, та недовго. Беслан гине на рубці лісу, Пшикана заарештовують і засуджують до заслання за участь у повстанні аюбейців (історично – одне з найбільших повстань кабардинських селян проти царської влади – Зольське) проти сваволі властей, що відібрали в них землі й випаси; зрештою, і третій з братів, Ісмел, «найспокійніший» і душевно зрівноважений якоюсь глибокою внутрішньою терпимістю, чимсь «загальнолюдським», рятуючи життя останнього пагону роду Шогемокових, свого сина Зрамука, стає добровільною жертвою звичаю кровної помсти (за яким мала пролитися кров когось із чоловіків його роду) та ворожнечі зі старшиною селища Туганом Бороковим, натурою жорстокою і зловісно-сильною… Втягненість у кровну помсту стає формою розгортання інтриги і способом зацікавлення читача, – водночас навколо цієї інтриги нарощуються ширші картини життя і людських взаємин, вона вводить у глибші шари соціального побуту, набирає соціально-аналітичного навантаження. Так само і мотив протистояння Борокову багато важить у романі. За звичаєм і традицією старшина має бути заступником і оборонцем свого села. Такого він і намагається вдавати. Проте класові, майнові інтереси беруть гору над національним звичаєм і традицією. Цей історичний розкол постає в першій частині роману на рівні села, у зародку; в третій частині його побачимо на вищому, національно-політичному рівні – вже як соціальну реальність.

Дуже зворушливо виписаний старий Домжуко Шогемоко в його безпомічній батьківській любові до своїх бездольних синів, в його зусиллях якось урятувати заарештованого сина Пшикана – і нерозумінні тієї колоніальної бюрократичної машини, що, сліпа й глуха до його горя, дурить і відштовхує його. Привабливий і колоритний Ісмел, палкий, чесний і людяний; жорстоке життя розбиває одну за одною всі його мрії й надії, не щастить йому в особистому житті – кохану дівчину обманом здобуває багатій Туган Бороков (використавши звичай умикання). Ісмел одружується з іншою, яка не дуже йому до серця і в якої тяжкий норов, але він знаходить у собі досить душевної сили й доброти, якоїсь підсвідомої саможертовності повсякденної, щоб бути до неї дбайливим і ніжним (що виглядає справжнім подвигом людяності, якимсь «непередбаченим» проростанням її невикорінимих пагонів – на тлі тих стосунків чоловіка й жінки, що їх узвичаював іслам); не вдається Ісмелові й здобутися, як він мріяв, на міцне господарство, стати врівень із «шановними людьми», але він, зрештою, мириться з цим, бо пересвідчується, що шлях до багатства й «незалежності» (а саме останнє найбільше йому болить) лежить через підлоту, обман і злочини. А він не може не залишатися людиною, людяність і честь йому дорожчі навіть за житейську незалежність (таку важливу для горця!), їх він заповідає своєму сину Зрамуку, якого рятує своїм життям, залишаючи його продовжувати в майбуття свій чесний і роботящий рід.

Але особливо симпатичний і зворушливий, чимось ніби особисто близький, покревний кожному, хто здатен відгукуватися на світле й вічно людяне, – образ Зрамука, наївного, запального і органічно чесного, до трагікомічного «дивацтва» правдивого хлопчика, з його фанатичним і непереборним потягом до знань, до навчання, заради якого він ладен терпіти будь-які злигодні, наражатися на глум і очевидне здирство (досить згадати його поневіряння по наймах у багатих козаків «за грамоту»: «наша працюй безплатне, ваша учить безплатне»); з його гарячою прямодушністю і ревною, нетерпимою чесністю, спраглістю за останньою істиною («Наша правда хочим. Не треба брешить»; «Правда хочим. Зовсім правда»), що завдає йому стільки прикрощів і клопотів, але часом і геть обеззброює його закоснілих у фальшу й крутійствах сановних супротивників (сутички з високими чиновниками у Владикавказі, з окружним прокурором «лібералом» Нестеровим). Образ Зрамука Шогемокова привабливий і значущий ще й тим, що в ньому в особливій національній колоритності промовляє одвічне загальнолюдське – невгасимий, то там, то тут протягом усієї історії людства спалахуючий, потяг «дитини народу», юної трудящої душі, до знань, до світла, до правди, до соціальної справедливості, – потяг, що відбився в стількох історичних долях, що відомий нам зі стількох літературних творів.

Взагалі густий і запашний національний колорит, при соціальній глибині та ідейній масштабності, надає роману X. Теунова особливої життєвої достеменності, психологічної змістовності й душевної принадності. Але той національний колорит завжди в його творах присутній не задля себе і не з причини самого себе, а як правда, достеменність життя і народного характеру та як засіб художньої інтерпретації. Сувора велич гірської природи, мудрий і красивий навіть при всій злиденності побут, безжалісна вимогливість особливо, по-гірському тяжкої, виснажливої праці, часто-густо марної і безплідної, особливе гірське затяте змагання зі скупою землею та примхливими стихіями; неповторний уклад життя, в якому старозавітна правда й заповіти предків стикаються з напором нових потреб і змін; химерне поєднання ісламського фанатизму, забобонності й жорстоких традицій, диких узвичаєнь (як-от кровна помста або каменування «незаконного» – нествердженого слугами аллаха – супружжя) – і традицій та звичаїв народних, мудрих, гуманних, сповнених краси і душевності (як-от стосунки усиновлення, що на все життя пов’язують аталика – названого батька – з каном – названим сином, або «нибжегу блага» – рідня по дружбі, або новий на той час звичай кабардинців та інших північнокавказьких народів, до речі, відображений у багатьох творах їхніх літератур, – відсилати своїх дітей наймитувати до козаків даром, за саме лиш навчання російської мови й грамоти; звичай, у якому відбилося і безправне становище народу, муки «без’язикості» в тодішньому офіційному світі, і його потяг до грамоти, до письменності, його незлобивість і «злагідливість») – усе це створює історично, соціально й емоційно багату картину неповторного, своєрідного буття маленького народу, живучої гілочки людства, що по-своєму переходить спільний шлях людства, його страждання, шукання, прагнення справедливості й боротьбу за неї. І, читаючи роман, хочеш, щоб цей самобутній світ не зник під тиском новацій історичного процесу, буржуазного розвитку, нових соціально-економічних форм і стосунків, що насуваються на найглухіші закутки, щоб утвердив себе серед них, відродився в них до нового життя, виборов себе.

Тому радісно бачити цю надію в молодому поколінні кабардинців – чудовому юнакові Зрамуку Шогемокову, який здружується з передовим російським інтелігентом Кулібіним, знаходить у нього розуміння і підтримку, відчуває правду більшовиків і йде до неї; у його товаришах, таких, як відважний і прямодушний Мурат Кабардов, як смілива дівчина Зейнаб Сохова, як поетична й самовіддана Жанет, дочка старшини й дуки Тугана Борокова, що, вірна своєму коханню до Зрамука, пішла супроти батька й брата і разом зі Зрамуком кинула виклик звичаю кровної помсти, разом з ним стала на шлях нового життя. Цей шлях Зрамука до більшовиків цілком закономірний, він логічно завершує і його власне правдошукання, і всю боротьбу, надії, помилки, розчарування, тяжко здобуваний політичний досвід горців. Особисті долі в романі, при всій своїй саморушійності, засвідчують, «репрезентують», конкретно реалізують у собі великі соціально-історичні процеси, що перетворювали обличчя Російської імперії і вибухнули соціалістичною революцією.

Теунов зримо і мальовничо показав у неповторній життєвій реальності кабардинського села розстановку класових і національних сил, соціально-політичну ситуацію напередодні революції та в революційний 1917 рік. Наочним і відчутним постає той потрійний гніт – соціальний, релігійний, національний, – від якого стогнали горці. До визиску власних багатіїв і місцевої влади, що облудно зловживали єдиновірністю та єдинокровністю, до мракобісної влади мусульманської релігії долучається бюрократичний деспотизм російської колоніальної адміністрації з її байдужістю та зневагою до «інородців», з її нерозумінням елементарних національних і побутових потреб та укладу життя «підвладних» народів; долучається і глухий мовний бар’єр. Все це «взаємонакладається», утворюючи заплутаний клубок суперечностей: між гірськими князями, уорками, караузденями – і селянством, біднотою, карахалком; між колоніальною адміністрацією, російським дворянством, багатими козаками – і місцевим людом; між російською та місцевою верхівкою, дворянством, буржуазією; між різними горськими національними групами, які царизм намагався нацькувати одна на одну…

З болем змальовує письменник і моральні страждання свого народу, який на кожному кроці зазнавав принижень, кривд, образ, на які «невичерпні» були колонізатори та обивателі, – і його тяжке соціально-економічне становище, особливо ж лихо безземелля, зумовлене насильною експропріацією земель на користь багатих козаків та місцевого офіцерства й дворянства.

Не змінила становища і Лютнева революція. Горець не одержав ні миру, ні землі, ні рівності, ні свободи. Його довготерпінню приходив край. Горська біднота, оповідається в романі, почала захоплювати землі тих, хто самозванно, від його імені виголошував красиві слова про свободу й рівність, на ділі виявляючи цинічну байдужість до народних потреб та сподівань.

Це налякало не лише козачу верхівку, а й місцеву знать. Горські поміщики, торгівці, промисловці, різношерстні елементи національної буржуазії активізувалися, намагаючись переорієнтувати революційну енергію мас у релігійно-націоналістичне річище, підкидаючи їм ідейки «мусульманської єдності» та «газавату» проти «нашестя з півночі». Кавказькі верховоди й політики спішно провели т. зв. «підготовчу нараду», а потім – з’їзд горських племен, який мав об’єднати «всіх мусульман Кавказу, від Каспію до Чорного моря». На перших порах релігійно-націоналістична демагогія мала певний успіх, і чеченський нафтопромисловець Тапа Чермоєв, обраний головою ЦК об’єднаних горців, самовпевнено говорив своїм однодумцям: «…Ми з вами непогано знаємо душі кавказьких народів і стежки, якими треба проникати до їхніх сердець. Очевидно, наші серця б’ються в унісон із серцями наших народів». Марне самовихваляння, марні ілюзії, що їх дуже швидко розвіяв суворий вихор історії.

В романі Теунова грунтовно, скрупульозно-документовано (відчувається, що автор спирався на величезний архівно-документальний матеріал) проаналізовано політичні маневри мусульманських та буржуазно-націоналістичних верховодів, показано протилежність їхніх інтересів та задумів корінним життєвим потребам трудящого люду, викрито непривабливий класовий зміст їхніх високолетних «незалежницьких» гасел про «консолідацію національних сил» тощо. І той сарказм, з яким їх спростовано у романі, – це сарказм самого життя, сарказм історії…

І так само невідпорна логіка життя, логіка класової боротьби – в тому, що трудові верстви горських народів дедалі більше згуртовуються навколо більшовиків, ідуть за ленінськими ідеями. Більшовики завоювали цілковиту довіру мас послідовним і безстрашним захистом їхніх життєвих інтересів. У романі ми побачимо величезну організаційну, пропагандистську, виховну роботу більшовиків-ленінців у складних і дуже своєрідних умовах Північного Кавказу, побачимо, якої великої уваги керівники Владикавказької більшовицької організації С.М. Кіров, Ной Буачідзе, Заурбек Калоєв та ін. надавали національним сподіванням і потребам горських народів, правильному поєднанню їх з вирішенням соціальних потреб; як самовіддано протиставлялися вони міжнаціональним чварам, погромам, різні, як багато робили для виховання інтернаціоналістських традицій, для інтернаціональної співдружності та співдії народів Кавказу.

Роман закінчується промовистою символічною (при всій її життєвій природності та сюжетній органічності) сценою революційної демонстрації трудящих Владикавказа, на якій «збільшовичений» Ісмел Шогемоков зустрічає свого дядю Пшикана, котрий щойно повернувся з сибірського заслання. Обидва вони ідуть поруч, упевнені, що «очисна гроза революції принесе відродження їхньому старому селянському родові». І це відродження сприймається як відродження самого кабардинського народу…

Вся творчість Хачіма Теунова – це пристрасне і умудрене слово про красу свого народу, про його страждання й поневіряння, про відродження в революції та розквіт у соціалістичному перетворенні життя. І, головне, – слугування цьому відродженню й розквіту, праця задля нього. Горда синівська закоханість у свій невеличкий, але самобутній і сповнений достоїнства народ промовляє і в романі «Подаруй красу душі» (1965).

Здається, цей роман постав з дослідницьких занять автора, але пережитих, як особиста доля. Побудований він досить оригінально і – по-доброму! – літературно «хитро». Тема наче вузька, надто специфічна: шкільні й студентські історико-літературознавчі захоплення Ахмета Наурзокова, юнака, який заглибився у вивчення кабардинських джерел поеми Лермонтова «Ізмаїл-бей». «Я прочитав і продивився багато книг, – каже він, – і дуже здивований, навіть сприкрений тим, що не зустрів жодної роботи по «Ізмаїл-бею», яка б вийшла з-під пера адигів – кабардинця, черкеса, адигейця… Я вибухнув гнівною тирадою про те, які ми, адиги, недопитливі, неприпустимо байдужі до власної історії… Проспали минулі віки й далі спимо за інерцією і в двадцятому! Чи не час нам прокинутися!.. Ми все ждемо, щоб інші відновили і розробили нашу історію…»

Ахмет Наурзоков знаходить матеріали, що вимальовують надзвичайно цікаву постать високоосвіченого князя Ізмаїла Атажукіна, який присвятився кабардино-російському примиренню та порозумінню і став прототипом героя лермонтовської поеми. Ця тема поступово захоплює і оповідача, і читача – за нею вимальовуються малознані сторінки історії Кабарди.

Таку форму подання матеріалу автор використовує і для популяризації знань про минуле свого народу, про його визначних синів, і для полеміки з тенденційними або поверховими уявленнями (так, стереотипові колонізаторів XIX ст. про «дикість» кавказьких народів він протиставляє і факти, і оцінки Грибоєдова, Пушкіна, Лермонтова; спроби апологетизації царських генералів – «покорителів Кавказу» – резонно заперечує і послідовно підкреслює: «Не Котляревський, не Єрмолов, не Булгаков (царські генерали. – І.Д.) і не династія Романових репрезентували російський народ. Російський народ – це трудівник серпа і молота, це вчений і письменник. Ось до них і йшов зі щирим серцем різноплемінний Кавказ»). Тут він і літератор-романіст, і вчений-дослідник. Змушений (через нерозвиненість на той час історичної науки в Кабарді, недостатню популяризацію рідної минувшини) взятися за цю специфічну патріотично-просвітницьку роботу, він прийшов до створення оригінальної оповідної структури, в якій самопізнання героя стає самопізнанням народу; становлення і розвиток особистості героя йде паралельно з розкриттям національної історії, включає її в себе; дошукування істини в науці стає елементом морального самоутвердження героя. І герой цей – наскрізь сучасний, з усією повнотою комуністичного світогляду, з органічним інтернаціоналістським світопочуванням: вийшовши з глибин кабардинського народу, він жадібно засвоює багатства російської та світової культури і з цим, засвоєним, знову повертається працювати на рідній ниві, розвивати культуру свого народу…

Історична доля кабардинця – так можна було б визначити головну тему Хачіма Теунова, головний ракурс, під яким він бачить свого героя. В усіх його творах присутнє щось «автобіографічне», – може, не особисто авторове, але автором за свій народ пережите, переболіле. Це особливо відчувається в його улюблених героях. Аслан з однойменної повісті, Аслануко з «Нового потоку», Зрамук з «Роду Шогемокових», Ахмед Наурзоков з роману «Подаруй красу душі» – при всій своїй відмінності в історично-ідеологічному та соціально-психологічному змісті, в чомусь є і варіаціями одного образу. Точніше, це образи на одну тему: поривання кабардинця до ширшого, «світового» життя, до самоусвідомлення і самоствердження, подолання рутини і провінційності, включення в загальний поступ людства. У всіх них – потяг до соціальної, громадянської дії, жадоба знань, потреба справедливості й загострене відчуття її; отже – немертва душа з живчиком внутрішнього розвитку й націленість уперед…

Однією з особливостей усієї творчості Теунова є своєрідне поєднання об’єктивності, тверезого реалізму, критичності в зображенні національної історії – з романтичною, часом навіть екзальтовано-визивною (як у образі Ахмеда Наурзокова) закоханістю в свій народ, ствердженням і уславленням його. Але ця любов нічого спільного не має з самозамилуванням, чванством чи національною обмеженістю. Це любов відповідальності.

Нею перейнята і чудова нарисово-публіцистична книга Теунова «Шлях на Ельбрус» (1974), своєрідне, за визначенням автора, «сказання про Кабардино-Балкарію». Це розповідь про свою республіку, адресована читачам усього Союзу. Автор знайомить їх з життям кабардинського і балкарського народів, з їхнім минулим, з соціалістичними перетвореннями, успіхами в розвитку економіки, науки, культури. Проте він не просто викладає – хай поетично і пристрасно – більш-менш відоме, а й, провівши дослідницьку роботу, знаходить нові факти, звертає увагу на малознані явища та постаті з історії, вносить свіжі акценти у висвітлення сучасності, одне слово, прагне збагатити – і збагачує! – образ Кабардино-Балкарії. Це дає йому моральне і громадянське право на суворий докір землякам: «Які часом ми буваємо недбалі, недопитливі, байдужі до свого минулого». Докір, який зривався з вуст багатьох письменників чи не всіх народів. Бо хто ж, як не письменник, відповідальний за історичну пам’ять свого народу! Тобто – і за його майбуття.

Саме так розуміє своє покликання Хачім Теунов. Протягом усього свого творчого життя він досліджує культуру народу, знаходить і повертає загалові загублені золоті зерна національної словесності, популяризує її кращі зразки серед ширшого світу. Його змістовні, насичені документальним матеріалом, професійно і жваво написані літературознавчі нариси «Світло з Півночі» (про Шору Ногмова), «Чудовий самородок» (про Бекмурзу Пачева), «Шлях поета» (про Алі Шогенцукова) та праця «Література і письменники Кабарди» (1955) заклали основи кабардинського літературознавства, яке сьогодні переживає справжнє піднесення (праці Е. Налоєва, А. Хакуашева, Л. Кашежевої, Є. Машитлової, Є. Губашієвої, Б. Курашинова, М. Сокурова, оригінальні мемуарно-літературознавчі публікації А. Кешокова, яскраві критичні виступи молодого поета і прозаїка X. Кауфова та ін.). Якщо згадати ще «поточну» літературно-критичну та літературно-організаторську діяльність X. Теунова, його зусилля і заслуги у виданні творів перших радянських кабардинських письменників (Дж. Налоєва, С. Кожаєва, З. Максидова), його доробок як перекладача (завдяки йому кабардинський народ одержав рідною мовою «Капітанську дочку» Пушкіна, «Одруження» Гоголя, байки Крилова, романи «Як гартувалася сталь» М. Островського, «Молода гвардія» О. Фадєєва та інші твори радянської літератури), то можна уявити, як багато його праці вкладено в розвиток рідної культури.

Нині кабардинська література виступає на всесоюзній арені як література, що дала Бекмурзу Пачева й Алі Шогенцукова, Бетала Куашева й Адама Шогенцукова, Аскербі Шортанова, Аліма Кешокова, Хачіма Теунова. Плідно працюють у ній поети Азрет Будаєв, Зубар Тхагазитов, Фоусат Балкарова, Інна Кашежева, Анатолій Біцуєв; прозаїки Тенгіз Адигов, Хапача Каширгов, Ахмедхан Налоєв, Олексій Кушхаунов, Борис Мазіхов, Кашиф Ельгар, поет і прозаїк Петро Мисаков; ряд драматургів; численний загін літературознавців та критиків; приходять і молоді таланти.

2018-08-21T16:44:18+00:00