Еліна Свенцицька Ми повірили в слово

* * *

Що там плаче, ридає, реве,
Шарудить, шурхотить до нестями?
Ми повірили в слово. І все
Почалося, що сталося з нами.
Перетворена кров на вино,
Закривавлена твердая криця.
Кажуть, слово спочатку було,
Та й початок нарешті скінчиться.
Ще не вмер автор — п’яний заснув,
Ось Пегас — і брудний, і шалений —
Нахиляється й п’є досхочу
Самогон з джерела Іпокрени.
І хитається п’яна сльоза…
Простір, сповнений смертного дзвону…
Тихі Музи в віночках лежать
У холодних хатинках з картону.
Це не стіни з каміння — слова,
Непохитні, байдужі, пихаті.
А навколо, як квіти, стоять,
Білі вогники. Треба звикати.

* * *

О мій даре даремний, твоя випадковість –
Це просте випадіння життя в глибину
Крові чорної та каламутної ночі,
Чи то входження в світ кольорового сну.

Над землею течуть темні води закуті,
Сонце світить в обличчя безруких богинь,
Сторінки пожовтілі книжок позабутих,
Мов обірвані крила, летять в височінь.

Ми – останні метелики. Вирвані крила,
Коливаються в небі – врочисті, малі,
І повзуть хробачки на тонюсіньких ніжках
До землі дорогої, до злої землі.
* * *

Я – війна.
Я прийшла до тебе.
Мої трави – руки померлих –
Хочуть до світла, до сонця.
До сонця течуть мої води –
Загуслі, теплі, червоні.

Я – твій брат.
Я прийшов до тебе,
Бо наша любов – до смерті.
Знаю – в кожного є вітчизна.
Хто мені ця розрубана туша?

Я – твій дім.
Я прийшов до тебе.
Та хіба ти мене впізнаєш?
Посивіла моя покрівля,
До кісток протерта дорога,
Переплутані пил і попіл
Від твого життя й чужого,
І вже час канаву копати,
Головою в землю лягати,
І, розкинувши руки, спати,
Землю-матінку обіймати,
Брата рідного обіймати…

* * *

У повітрі лихому святкове ганчір’я,
Серед вулиці кинутий, мотлох палає.
Там чекає на мене моя тінь божевільна,
Тільки мене немає.

Її руки розкинуті, жовте волосся,
ЇЇ очі в повітря розкриті –
Це ганчір’яна лялька, м’яка і безноса,
Йде шляхом, де розкидані квіти.

Скаженіє насіння і бігає лісом,
Там ножи гострозубі з землі виростають.
Козенятка біленькі схопили рушниці –
Собі вовка шукають.

Позалазило в нори життя волохате,
І солдати колишні
Матерів своїх попіл в циберця збирають –
Бо нема кому більше

А повітря наповнюють іграшки й тіні,
Ця – з ножем, інша – з бритвою, ще – просто п’яна.
Вурдалаки похнюплені сплять на калині,
Що робити їм з нами?

Чорний кінь на колесиках з’їхав із неба,
Кінь блідий на колесиках – там, на цімбоці.
І над часом новим, над новою землею
Наче жовтий ведмедик, покотилося сонце.

ПМК

Поети, наче кошенята,
з чужого голосу нявчать,
набігли лагідні, хвостаті –
малий покоцаний Торквато,
смаглявий вишуканий Дант –
і, врешті, в кожного талант.

Та все одно, хоч голос мій – чужий,
а далі кут і сором там кромішний,
там тільки квіти горілчані пишні
і світ хитучий і пустий.

І ніхто вже нам не допоможе,
бо крутий ми обрали маршрут –
хтось до Риму, до Криму, до Польщі,
а хтось має загнутися тут.

Талант народжує сміття,
з якого вірші виростають,
мов синій і масний бур’ян, –
і пам’ять.
А пам’ять народжує мишу,
а миша життя жере,
і нещастя сяє, мов зірка,
і відомо все наперед.

* * *

Через весняну пущу
Чорні летять чорти.
Мене знайшли в капусті,
А могли б не знайти.

А могла б заховатися
Й жити собі сама.
Тут розкриває пащу
Тепла моя земля.

Тільки пекельна спека,
Тільки запах біди…
Мене приніс лелека –
Нащо приніс сюди?

А я невідома комашка,
Літера без письма,
А ще я – сонячний зайчик,
Якого ніде нема.

* * *

Де ти, де ти, моє повітря?
Хвилями накрили хвилини,
І стоять, як сестри нерідні,
Вишні дві, посаджені батьком.
Стала ніч, немов полонянка.
Ти скажи, де моє повітря?
Шар вугілля в наших судинах
Залишився – чого ще треба?
Повернутися – а навіщо?
Залишатися – а як жити?
Коридор лікарні і світло –
Хробачок в кінці коридору.
Пам’ятаю, як пахне небо
І як пахне пил пам’ятаю,
І як пахла моя кімната –
Тінь моя там плаче за мною.
Де ти, де ти, моє повітря,
Рідна жужелка, зла й блискуча,
І яка нам велика воля,
І яка велика задуха.

* * *

Впала тиша залізна,
Впала тиша проклята.
Пам’яте моя бідна,
Де тебе заховати?
В снах – в них душі похилі
Вповзають, немов в печери,
Туди убігають криси –
Ті, з кораблів померлих,
Що простягнуті в чорних водах,
Скільки років вже не потопають –
Тільки тануть і тонуть,
Тільки тонуть і тануть.
А криси несуть валізи,
Рятують задрипані шати,
А криси в усьому винні,
А криси всім винуваті.
І море провини сповзає
На землю, тиху й безвидну.
Де тебе заховати,
Пам’яте моя бідна?
Чи між корявих будинків,
Що вибігли на узлісся?
Чи то на кладовищі,
Де мій батько лишився?
Там тільки дерева чорні,
Палають хижі заграви –
В серця, розчахнуті болем,
Впливають міста-пароплави.

* * *

І білуга реве над руїною світу мого,
І ридають шакали, і зашморгом воля на шиї.
Розкажіть мені, звіри, навіщо потрібно ніщо –
Те відро, що розчавлену землю накриє?

Обривається все. В один день обривається все.
Ми пакуємо речі, ми завжди пакуємо речі.
І наш човен дірявий не вітер у море несе,
Його кидає в небо якась божевільна малеча.

Приповзайте до мене, тваринки нечисті й хисткі,
Винуваті до неба, залиті сльозами і слизом,
Засинаймо разом – у землі, в кучерявій пітьмі,
Карколомні казки про війну не почуємо знизу.

Що робити нам з пам’яттю, звіри? З нічних баговінь
Вона сходить до нас замордованим левіафаном,
Хочеш плач, хочеш спи, хочеш криком кричи –
Весь просякнутий світ її подихом рваним.

А під сонцем чужим зграя душ у сирітство летить,
У часи золоті божевільних круків і пророків.
Нас ніхто не позбавить повітря – о ні!
Скільки років хитається вже, скільки років…

* * *

Ми з тобою з пітьми і води,
Неживі ми з тобою й маленькі,
Тільки сходинки в небо криві
І душа, що зіщулилась в жменьку.
Знаєш, все ж таки – всюди життя,
Все собі намалюємо знову,
Аби смуга червона пройшла,
Тільки б сходи скінчились на сході.
В тому дивному місті, де жах –
Чорним стовбуром в оці,
І висить по собачих кутах
Шмаття нашої плоті.
І відкриється звалище мрій,
І життя зашкарублі прикраси,
І земля, з якої колись
Наші душі вирвали з м’ясом.
Мертві бджоли над містом летять,
Відрізаючи землю від неба.
Ця розкрита і чорна земля –
Окрім нас їй нічого не треба.
Ось і нас, мов безкрилих комах,
Вже збирають до кучі…
І ніяк не приспати, ніяк
Цих мерців балакучих.

* * *

Пережити життя – наче плівка, що рветься
щохвилини – і все починається знову.
Ти зі мною назавжди, в пітьмі і тривозі,
моя пам’яте – дерево мертве!

Розкажи мені сон,
той, що там, на дні ока,
той, де мама цілує й співає жорстоких пісень,
це шершавий пісок проміж пальцями сиплеться, це –
світло берега твого.

Але всі наші рани – від раю.
Через сморід і гамір, і щем
твоя доля, немов божевільний з ножем,
білим світом блукає.

І не дзеркало б’ється – обличчя…
Тільки хвилі морські шурхотіли в судинах,
і уламки минулого твого летіли
в незнайомі зелені зіниці.

2018-09-21T11:05:19+00:00