…..Олександр Яровий (24.08.1970 – 24.09.2018) – поет милістю Божою, прозаїк, літературний критик і публіцист, науковець-літературознавець і педагог – постать, можна сказати, трагічна і героїчна в українській поезії останніх десятиліть. Він розпочав свою активну творчу діяльність на помежів’ї 1980-х–1990-х рр., коли навчався в Київському університеті, на філологічному факультеті, успішно студіюючи українську філологію. В історичному вимірі це був період руйнування устоїв і «переоцінки всіх цінностей». Як відомо, українська студентська молодь відігравала в цьому процесі не останню роль. Переважна її більшість, безоглядно повіривши проголошуваним гаслам свободи, демократії, суверенності держави, стала на сторону нових – своїх і заїжджих – пророків і нової влади. І тільки невелика, мабуть, найбільш мисляча її частка почала відчувати фальш у цих гучних, велемовних словах, нічим, крім руйнації, не підтверджених, і пішла супроти течії. Суспільство, в тому числі й студентство, розкололось на «своїх» і «чужих». Молодий студент О. Яровий дуже гостро переживав цю драму розколу, що відбилося і на його поезії.
…..Добре пам’ятаю (як викладач і керівник університетської літературної студії ім. Максима Рильського я спілкувалася з Олександром; з 1996 р. ми керували студією разом), яке сильне враження справив на мене один з його віршів 1991 р.: «Часе, посмішку хитру, / Хтиву посмішку зрад і облуд прикуси…» Я була вражена тим, як ще зовсім юний поет-студент зумів так точно і глибоко поставити діагноз своєму часові, вказати на облудність його солодких обіцянок, за якими насправді ховається не свобода і не відродження, а нищення народу України і його культури.
…..Він відчув, що процес тільки почався і що «хтива посмішка зрад і облуд», мабуть, чим далі, ставитиме все більш глумливою і цинічною.
…..Між тим і процес опору, прозріння людей ставав все більш усвідомленим і міцним, чому в долі поета сприяло його родинне й літературне оточення. Він народився 1970 р. в с. Капустинці Яготинського р-ну Київської області. Батько його – військовий, змушений був по службі виїхати з дружиною за межі України, і малий Олександр виховувався у родині дідуся й бабусі – обидва вчителювали, до того ж дідусь був директором місцевої школи, ще й засновником сільського краєзнавчого музею. Від діда у внука – патріотична козацька тематика у віршах, навіть у найраніших, дитячих і юнацьких, 1980-1989 рр. Після повернення батька, сім’я переїжджає до Чернігова, де майбутній поет продовжує і завершує в 1987 р. розпочате в с. Капустинцях шкільне навчання. Тоді ж відвідує заняття Чернігівського літературного об’єднання при місцевому відділі Спілки письменників України, де на нього звернув увагу керівник літоб’єднання відомий український поет Дмитро Іванов, що став його першим літературним учителем і постійно опікувався ним. Саме в Чернігові було надруковано його перші поезії. Згодом, уже в Києві молодий поет учився у таких видатних, близьких йому по духу українських письменників, як Борис Олійник і Олександр Сизоненко.
…..Вищу освіту Олександр Яровий здобув, як уже йшлося, на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчив з відзнакою.
Потім навчався в аспірантурі по кафедрі теорії літератури і літературної критики. Я пишаюсь тим, що в 1994-1995 рр. була науковим керівником Олександра (в 1992-1993 рр. ним керував проф. М.І. Дубина).
…..У ці студентсько-аспірантські роки були створені такі непересічні ліричні твори Олександра Ярового (крім згаданого «Часе, посмішку хитру…»), як «Ще поживем на вкраденій Вітчизні…» (1990), «Останнє покоління диваків» (1991), «Сяють сліпучо… хрести…» (1991), «Отруйно-синє піниться вино» (1991), «Тичина» (1991), «Люблю вас, друзі…» (1992), «Ви всі покинули мене…» (1992), «Станція Новоцвіт» (1993), «В царстві бундючному Хама й Іуди…» (1993), «В кінці століття живуть страхіття…» (1994), «Авжеж, ми поети без книг…» (1994), «Я стомлений, немов осінній дощ» (1995), та ін. Стильовій манері його лірики властиве лексичне багатство поетичної мови, афористичність вислову, різноманіття ритміки, щирість, неповторність інтонації. Так, у вірші «Тичина» в іронічному коментарі до певних хрестоматійних Тичининих мотивів немає тієї однозначної негації чи пародіювання, що стало надзвичайно популярним у т. зв. постмодерністській критиці, яка огульно перекреслювала всю українську літературу радянського періоду. Тичину Олександр Яровий не віддав на глум і понищення, як це робили і роблять багато хто із сучасних літераторів, тому що Тичина жив у його душі. У 1995 р. він блискуче захистив кандидатську дисертацію про ліро-епічні твори Павла Тичини, який був і залишається в історії української літератури великим поетом. Того ж, 1995, року вийшла в світ перша поетична збірка Олександра Ярового «Небо в нетрях». Книжка – цікава і пошукова – на рівні і форми, і духу. «Та покажіть хоч двері, Боже мій! / Провітрю тільки… Де вже там про втечу!» – писав молодий поет у вірші «Отруйно-синє піниться вино» ще в 1991 році. Цей мотив нагадав мені «Сліпців» (1929) Миколи Бажана, історичної поеми, у якій відбилося сум’яття в свідомості автора, його невдоволеність собою і світом: «Ведіть до дверей мене! Двері! Де двері?!» Де вихід? – питання сьогодні актуальне для кожного з нас.
…..Цією гострою проблематикою наснажувалась і проза молодого письменника. У 1990-і роки вийшли з друку дві його прозові книжки – «Рік Чорного півня» (1996) і «Чекання несподіванки» (1999). У 1996 р. він став членом Національної Спілки письменників України. Успішно розпочалась його викладацька, педагогічна діяльність в Київському університеті – спочатку в Інституті українознавства, потім на рідній кафедрі. Водночас зазначені успіхи не послабили драматичної напруги його внутрішнього життя.
…..Про те, що духовно-творчі шукання Олександра Ярового були тривалими, болючими і складними, свідчить той промовистий факт, що наступна книжка його поезій «Небесна твердь» вийшла аж через 17 років! – у 2012 році. Якщо порівняти першу і другу збірки поета, то неважко помітити суттєву відмінність між ними навіть на рівні символічних назв: обидві збірки «небесні», пов’язані з символом неба як вищої сфери духу, але в першій – «Небо в нетрях» – перед нами своєрідний оксюморон, сполучення несумісного, де йдеться, на мій погляд, про затьмарення високої духовної небесної чистоти нетрями людського хаосу, розгубленої людської душі, що збилась зі шляху, заблукала в хащах спокус і сумнівів. Назва другої збірки «Небесна твердь» різко протиставлена першій своєю ідейною визначеністю. Небесна твердь – біблійний образ, що символізує твердість людського духу, до якої поет прийшов у своїх невтомних шуканнях в останнє десятиліття. Про що свідчать такі помітні твори другої збірки, як «Хода апокаліпсису» (1998), «Переяслав» (2002), «Запитай мене, сину…» (2005), «Перо» (2006), «9 травня 2007 року. Молитва за Перемогу» (2007) та ін. Тема Великої Вітчизняної війни й перемоги братніх народів колишньої союзної держави у битві з фашизмом є наскрізним лейтмотивом всієї творчості поета, з перших чернігівських віршів 1983-1984-1985 і аж до творів 2010-х рр. Перемога над фашизмом була і от уже
75 років залишається однією з головних моральних та ідеологічних опор нашого народу, джерелом його непохитного історичного оптимізму, про що йдеться в проникливій «Молитві за Перемогу»:

О, Перемого, знов переможи!
Земні й небесні, на молитву станьте,
Святий народе, меч відпережи
Під стягами державної Оранти,

при лику Спаса, при стеблі Христа,
Під небограєм святоруських дзвонів,
Лжу сокруши – облудних нью-тевтонів…
Із нами – Перемога.

Та,

свята.

А по війні – доріг на сотні гонів!

…..У 1990-х рр. хід самих історичних подій – в першу чергу, війна на Балканах, югославсько-сербська трагедія, – оголив руйнівну, колонізаторську сутність нав’язуваного Заходом «нового світового порядку», агресивних дій карального органу США – НАТО, внаслідок яких держави, жертви агресії, перетворювались в території, приречені на вимирання. Тепер уже лінія цивілізаційного протистояння проходила не за ідеологічними або політичними ознаками, а значно глибше – по душі, по вірі предків, по релігії; свідомо розпалювались давні конфлікти між ісламом і християнством, і в межах християнства – між католицизмом і православ’ям. Одним із перших, хто висвітлив злочинну й підступну природу конфлікту, був Борис Олійник, який брав активну участь у зовнішньополітичній діяльності як депутат, Голова постійної делегації Верховної Ради України у ПАРЄ, віце-президент ПАРЄ (1996-2003) та ін. У своїй публіцистиці, яскравих виступах на засіданнях ПАРЄ він прямо називає головну причину «сатанізації сербів»: «Сербія – аванпост православ’я, котрий споконвіків стояв на шляху як німецьким замірам на лебенсраум (Lebensraum) та світове панування, так і на шляху агресивної католизації чи османізації Європи. Нині ж вона заважає єдиній на сьогодні наддержаві поставити остаточну крапку в новому світопорядку, де Америка мислить себе необмеженим хазяїном».
…..У ці роки Олександр Яровий мав найтісніше зв’язки з Борисом Олійником, який, звісно, справив величезний вплив на молодого поета. Завдяки підтримці Бориса Олійника він остаточно визначає своє місце і свою позицію як активного захисника православ’я, утвердженого на нашій землі ще з часів Київської Русі. Звідси в його поезії біблійні образи, східно-християнська символіка і мотиви. Звідси і його публіцистика духовного спрямування.
…..Збірка «Небесна твердь» мала позитивний резонанс у суспільстві і була удостоєна літературної премії імені Михайла Коцюбинського. Раніше його поетична творчість відзначалась іншими Літературними преміями, серед них – премією Василя Симоненка.
…..Пригадую, як 23 вересня 2013 р. ми, тобто учасники університетської літстудії ім. Максима Рильського, члени нашої кафедри, дехто з письменників та ін., зібрались у приміщенні Національної Спілки письменників України для того, щоб привітати Олександра Ярового з присудженням йому високої премії ім. Михайла Коцюбинського. Всі щиро, радо поздоровляли його. Як керівник літстудії я сказала кілька добрих слів про лауреата, назвавши його відважним, мужнім поетом, який «средь ликующих, праздно болтающих», що вже понад двадцять років не можуть вийти зі стану ейфорії, не боїться говорити правду про те, що бачать його власні очі і розуміє власний розум, не боїться йти супроти течії – так, як це робить Борис Олійник, автор чудової передмови до збірки «Небесна твердь», один з найдорожчих його учителів. Виступало чимало й інших людей. Поет схвильовано дякував і читав вірші. Він був натхненний і щасливий.
…..А рівно через два місяці вибухнув Майдан і в лютому 2014 р. – державний переворот, який докорінно змінив ситуацію в країні. Смисл того, що відбулося, не важко було зрозуміти у перші ж дні – Україна втрачала останні залишки національної незалежності. Так, як передрікав у своїй статті «Хто наступний?» Борис Олійник – наступною після Сербії стане Україна. Найбільш чесні і сміливі люди, серед них Олександр Яровий, виступили з різкою критикою Майдану, звісно, користуючись електронними засобами інформації. І одразу почались погрози, обструкція, репресії. Весною 2014 р. Олександра Ярового і ще кількох професорів Інституту філології КНУ звільнили з роботи.
…..У цій тяжкій ситуації знову ж таки допоміг Борис Олійник. Через Спілку російських письменників вдалося «перевести» вигнанця на викладацьку роботу в Московський державний університет ім. М. Ломоносова. У травні 2014 р. разом зі старшим сином Сергієм Олександр Яровий змушений був залишити своїх дітей і дружину, батьків і друзів. У Москві він продовжував свою літературну творчість – писав вірші (про що свідчить наша публікація), статті, відгуки, рецензії. Але ностальгія, туга за батьківщиною підривала його здоров’я. До того ж – з України доходили сумні звістки. 30 квітня 2017 р. після тяжкої хвороби пішов із життя Борис Олійник – великий український поет, совість нашого народу, учитель для багатьох поколінь творчої молоді. А через рік помер видатний український письменник-прозаїк Олександр Сизоненко, який любив Сашка як рідного, був йому другом і наставником. Остання несподівана звістка глибоко потрясла Олександра Ярового. Світ захитався. Він раптово помер від інсульту в Москві 24 вересня 2018 р.

* * *

…..У пропонованій підбірці подаються твори з другої книжки поезій Олександра Ярового «Небесна твердь» (К., 2012), а також його неопубліковані останні вірші московського періоду.