* * *
… Часе, посмішку хитру,
Хтиву посмішку зрад і облуд прикуси –
Ми боліли епосі, неначе списи,
Що застрягли в ребро її вітру.
Нащо рвались із себе, нащо йшли напролом
В темінь сонця, у небо безнебе?
Поталанило з вас тільки небагатьом,
Що себе вивільняли від себе…
Хто горів і шукав поміж слав і неслав
Свою волю сполохану, дику –
На вершині сльози і на вістрі грози,
На межі божевільного крику;
Хто ішов – не дійшов, і сконав – не доснив,
Впав, забитий пробудженням тихо…
І куди ти нас, часе, завів-заманив –
Чи на сміх, чи на гріх, чи на лихо?
А піти – то куди? Замість віри в мости –
Єресь прірви, страшна і глибока.
Коли здатен ще ти через прірву нести
Хоч півсерця свого, хоч півока –
Так шукай, як шукав, між попалених трав
Муку-волю негнуздану, дику –
Й на вершині сльози, і на вістрі грози,
Й на межі божевільного крику.

6.01.91
Київ

* * *
Мій більний біль. Мій щемний щем.
Усе не так. Усе. Чи майже.
Пролийся золотим дощем
І дай мені надію, дай же,
Моя душе неговірлива!
Хоч словеняточко промов,
Щоб не терзався знов і знов
Огнем невідання. Щасливий,
Хто певен в інших і в собі,
Кому прийдешній день – не тайна,
Хто схований в своїй судьбі,
Як у шкарлущі.

І негайно

Не струсить мряку сонноти,
Не заспіва од хмелю волі,
Коли вода порве мости!
А ми… беззахисні і кволі
На всевідкритості сльоти:
Ніхто дороги не розкаже,
Душа німа стіка плачем,
Що все – не так! Усе! Чи майже!..
Мій більний біль… Мій щемний щем.

9.12.89
Київ

* * *
…Ще поживем у вкраденій Вітчизні.
Цей край – чи наш? І гріх на нім – чи наш?
Ще посмакуєм на безумній тризні
Вино безвір’я із байдужих чаш.
Ще поживем… Ще трохи повмираєм.
І так минем.

Чи тіні наших лиць

Помітить хто над зубожілим краєм?
Ні зги в імлі. І покуви зигзиць –
Не нам, не нам.

Та болем непідкупним

Ми вмерзнемо у згарище рябе,
Щоб дав Господь не нам –

то хоч наступним

Знайти в собі украдених себе.
Ми посковзнулись на крутім карнизі –
Не довершивши дім…Урвавши спів.
Цей час – не наш.

Тому на власній тризні

І п’єм вино із власних черепів…

8.12.90
Чернігів

* * *
Сяють сліпучо… сяють сліпучо хрести.
Київське небо. І древня Господня обитель.
Як же нестерпно зневіру-зажуру нести
В лагідний день…
І стоїть Володимир Хреститель –
Благословляє безпутних нащадків своїх
предок великий. (Які не вродились, а –

діти…)

Істина й пам’ять заснули в хрестах золотих –
Нікому розбудити.
Дивно – ні буднів, ні свят, ані зла, ні добра,
Віри й безвір’я – нічого. В нічогості гинем…
Хмарно бредемо, покарані хлібом єдиним,
Та озираємось – може, і той
Хтось відбира?
… В протинах вулиць –

як мухи в подвійнім вікні –

Люди – по вектору бід – у безвимірний

вимір.

Юрми пливуть – посірілі, глухі, навісні.
… Поглядом журним,

завмерши в чеканні-жаданні,

Очі людські

в них шукає святий Володимир.

15.01.91
Київ

* * *
Отруйно-синє піниться вино,
Це з нього – флегетони, стікси, лети.
Торохкає кістками доміно,
На дам грудастих падають валети.
І тьмаво гаснуть трасери надій,
Засмоктані в холодну порожнечу.
Та покажіть хоч двері, Боже мій, –
Провітрю тільки… Де вже там про втечу!
Все блуд, і бруд, і страм, і марнота,
І марна чорнота в отверстих пащах –
У колі, що само себе з’їда,
А ще з’їда стоящих в нім пропащих.
Кульгавий світ помститься все одно
За твій безсилий пародійний замах.
Що ти змінив?

У хатці з доміно

Валети хтиві корчаться на дамах.
І весь твій смисл – безпліден і нежив.
То в черепі

регоче віщий Йорик?

Світ сам на себе впав – і задушив.
Безглуздя – nihil – прямовисний морок!

14.11.91
Київ

* * *

Люблю вас, друзі. Певно, що люблю.
І дивно, що люблю: за що любити?
Ми ще далеко не у всьому квити –
Ні в помсті, ані в дяці, ні в жалю.

Ви всі потроху зрадили мене.
Простити мушу і забути мушу.
Чи ви одні перекували душу,
Звідколи воцарилось навісне?

Та ви прийшли. Я пригощаю вас.
… Співа електроголос шепеляво,
Й свіча себе скатовує – за нас,
Остання свічка, як останнє право.

Останнє право – полюбити вас,
І право перше – вірити Христові.
Чи ж варті самоспальної любові
І ви, і я, і цей осліплий час?

Простіть мені,

коли, дурний, дарма

Люблю міраж у вашій оболонці.
Ви – тіні. Вас немає тут. Нема.
Ви мною розквіткована зима,
Ви – шрами на давно забутім сонці…

17.09.92
Київ

* * *

Ви всі покинули мене.
Втонули, втанули, як тіні.
Та правосудний промінь жне:
Він вицінить, і дожене,
І просвітлить або зітне
В цій іспитній лихій годині.
Всього ж було – на цілий світ
Пустих обітниць, клятвоблуддя…
А де ж ви нині, серед бід,
Коли вселенський недорід
Збира страховисне полюддя?..

Я не побрижу ваших цнот.
Ви живете. Є хліб. І хата.
Який це раб яких чеснот
Живе за себе – і за брата?
А я дивуюся, дурний…
Так не дивуй хоч ти, дорого,
Що не знайду тебе як стій,
Що я сліпий…

що досвіт мій

Світається з плачу німого,
Що втрат свинцева оболонь
Мене накрила в середвесні,
Що перехресний б’є вогонь
Мої дороги перехресні…

14.04.92
Київ

* * *

Біло світиться лаврська осіння дзвіниця
У бездонності ночі над безсонним Дніпром.
Перестукали міст. І регоче столиця
У мільйони вогнів, на усенький огром.

О, яким ти байдужим стало, київське небо!
Ми по сходах залізних в зимну безвість ідем.
Я ж любив тебе, місто, – молитовно, молебно!..
Та дивлюся: даремно. Ти вчорашній едем.

Хвацько – хижо – недремно – осоружно – вертепно
Колінкує базар’я при підніжжях мамон.
Я любив тебе, місто –

дивно… втомно!.. молебно!..

Та шкода, що даремно. Ти сьогодні – ярмо.

Ти не будеш колишнім. Я тебе розумію.
То вже лихо моє, коли жаль полосне.
Продали мою волю, продали мою мрію…
Піддурили мене!..

6.10.93
Київ

СТАНЦІЯ НОВОЦВІТ

Дай-но, кохана, руку – сосни до нас гукнули!
Дай-но, кохана, руку – їхати годі, квит.
Брязнули й потонули поїзда брязки-гули.
Світ наш під Божим небом –
Станція Новоцвіт.

Срібно у нашім світі, німфо місячнокоса!
Свято у нашім світі – як я цього хотів!
Ніч нами владно править – гейша хтива й розкоса.
… Хай там гризуться люті в гіршому зі світів,

хай наїдяться!.. Годі. Ворога-світу слалом
Як же втомив, зіржавив, як зашморгнув політ!
…Мала примчати чвалом, стати між бур причалом,
Мала обдати шалом
Станція Новоцвіт…

Тільки ж багаття згасне… Вічну надію маю:
Що крізь тунелі часу, на перегонах літ
Кликне нас, погукає, кине у нетрі раю
Тиха столиця щастя –
Станція Новоцвіт.

17.10.93
Київ

* * *
В кінці століття живуть страхіття,
Як у хвості коридору – тіні.
Вас палить магма, вас палить хіть
Себе убити, себе, розтлінні!

Сто лжепророків по ста лжекнигах
Провадять месу, від брехонь мертву.
Надія й жертва – як вдих і видих,
Чекає янгол останню жертву.

Втома металу глядить з розколин,
Звитяжних конструкцій розколює форму.
Молись, моряче, у день Миколин,
Щоб чудотворець упас від шторму.

Бо кров – на кригу, бо крик – на плаху,
Чи встане з праху велична брама?
І наливаються соком жаху
Готичні візії Нострадама.

30.09.94
Київ

* * *

Авжеж, ми поети без книг.
Авжеж, ми писаки без долі.
Лягли бур’яном на прополі,
Здалися ошуканій волі
На протягах днів навісних.

І що то за воля – з юрбáми
Покійних,

колишніх людей,

В яких навсевік мідяками
(Та чесними срібняками)
Затулені цятки очей?

До кого – пиши і кричи?
Валуй, мов прибита собака.
Та пильно пантруй уночі:
Бо з’явиться в небі ознака.

Бо з’явиться місяць товстий
І, плюнувши в очі безсонні,
Спитає примирливо: – Де ж твої коні?
Скажи традиційно: – Стоять на припоні…
– Пиши! – зарегоче. – Поет…

Зачим мені бути поетом?
На час, що просяк бардаком і клозетом,
Віднайдеться інший естет…

Чи де там?

25.03.94
Київ

* * *

Я стомлений, немов осінній дощ,
Примушений

віками тяжко лити,

Ще в неоліти чи палеоліти
Породжений з небесних світлих товщ.

Я тяжко йду, я проростаю в град,
Я завмираю снігом на півслові,
Та взнавши хміль відваг, відрад і втрат,
Я вас люблю, веселки ясноброві.

Ні, я не дощ.. А може, і ніхто.
Я відпаду колись від днів туманних
І від оцих поетів напівп’яних,
Верзякать звиклих про Рембо й Кокто.

Й ви – не веселки. Та й не ви, а ти.
Така… одна, що заздро найсамішим.
Не віриш рифам рим, не віриш віршам.
Та й вірно чиниш –
Ми дурниці пишем
Про вічний шлях краси до самоти…

8.06.95
Київ

ХОДА  АПОКАЛІПСИСУ

Сторінки ненаписані сняться
Межи снами про тлінні борги,
Світ сказився – і зна його трясця,
Де вже друзі і ті вороги.

Бог очікує. Бог пересіє.
Мало вибраних для Вороття.
Хай печалиться мрець. Хай радіє,
Хто записаний в книгу життя.

Ходять звірі у людській подобі,
А в зіницях – закони зими.
І горять на лобах твердолобих
Тавра лютого князя пітьми.

Як чимало сліпих спокусилось,
Як чимало німих промовчать…
Буде важко впросити про милість,
Коли зірветься сьома печать!

Битва йде – легіонів

із тьмами,

Хрест як меч, вічний меч – ніби хрест…
Перемога за вами. За вами,
Діти дня, діти світла й небес.

3.08.98
Київ

МЕТЕЛИК

Синові Сергію

Під веселим небом золотого дня
Доганя метелика раде хлопченя.

Прудко мчить по полю, по зеленім сну:
«Я тебе, метелику, та й наздожену!»

І накрив долоньками двоє криленят:
«Похвалюсь метеликом я поміж хлоп’ят!

Ой, такий гарнюсінький, ой, такий чудний!»
І подав метелик голосочок свій:

«Добрий мій кумеднику, дороге хлоп’я!
Ходиш ти травичкою, і літаю
Я.

Бо у світі Божому так віддавна є:
Кожен хоче волечки, кожному своє.

Відпусти, малесенький, крилечка мої:
Без небес не зможу я жити на землі.

Будем разом гратися в затінку калин,
Будемо ми бігати з вітром навздогін;

Будемо веселими разом – я і ти,
Будемо дружити ми – тільки відпусти!

Я не можу, любий, жить без висоти…»
Посміхнувся хлопчик і зітхнув: «Лети!»

1.11.98
Київ

* * *

Самотні поети відходять до Лети,
Потрібні поети беруть еполети,
Нездари городять книжки-туалети –

І все!

(… Кого неочікуваного

несе?)

Та прийде поет – як осколок від грому,
Очистить з очей ошуканську оскому,
Дістане з непам’яті ліру знайому –

Як лук!

(… І духом Дніпровим покотиться гук).

Поета воскреслого з диво-країни
Послухають західні темні руїни
Востаннє – бо все безсловесне загине

Колись…

(… Поете від зерна і грому,

явись).

18.12.01
Київ

ПЕРО

Я в юності писав, немов молився.
Тепер молюся так, немов пишу –
Поранений стрілою чорнобривця,
Укутаний у шати споришу…

Зима жахає – а мені не жаско.
І щасливіший я від багатьох!
Поезіє, свята моя ромашко,
Від тебе вище – тільки вічний Бог.

Не хочу ні пророчить, ні урочить –
У всякім “завтра” лишиться краса!
Об камені шляхів земних наточене,
Перо верстає путь у небеса…

15.12.06
Київ

 

9 ТРАВНЯ 2007 РОКУ.
МОЛИТВА ЗА ПЕРЕМОГУ

Тебе не переможуть, Перемого,
І не загатять пам’яті джерел,
Хоч знов ширя нахабно і розлого
Стерв’ятник світу – західний орел,

хоч пруть на площу,

шпальту,

на плакат

Нечисті, що Вітчизну погубили;
Хоч я – німий,

мов кам’яний солдат,

Над німотою братської могили.

О, Перемого, знов переможи!
Земні й небесні, на молитву станьте,
Святий народе, меч відпережи
Під стягами державної Оранти,

при лику Спаса, при стеблі Хреста,
Під небограєм святоруських дзвонів,
Лжу сокруши – облудних нью-тевтонів…
І з нами – Перемога.

Та,

свята.

А по війні – доріг на сотні гонів!

Дай, Боже, пережити ці бої,
Які нам розпалили сили аду,
Щоб кроки переможного параду
Переросли у день новий Землі!

22.06.07
Київ

СТУДЕНТСЬКЕ

Були розетки іще не «євро».
Були партійними професори.
Були поети

й стукацьке стерво.

Була це юність.
І ми були.

Стікались пари

із пар до парку –

В «зелений корпус», весняний знов…
Ми, знать, одуримо Парку-прялку,
Якщо згадаєм
Свою любов.

… А де поділось?..
І де те бралось?
Тарас насупивсь, та –

оптиміст.

Душа – хоч не
Наукова галузь,
Але – у ній, переважно, –
Зміст.

Тіла ж – любили поцілуватись,
Любили пиво – як і тепер…
А як ми вміли натхненно рватись
В неперевершений
Універ!

… Тоді не марив ніхто фен-шуєм.
В общагах – Спарта… І рай – в серцях!
… Якщо на парах ми ще віршуєм,
То видно, все –
На своїх місцях.

Студенти любі, студентки милі –
Мені ось – ваше, а вам – моє!
Цвітуть каштанові свічі білі.
Ми з вами в спільному завтра
Є.

16.11.10
Київ

 

З неопублікованих віршів останніх років
(2013 – 2018)

* * *

Я… написав тебе, щоб жити.
Тебе, твій сміх, твої слова…
В якісь негадані орбіти
Влітає днина громова;

метал історії вмирає,
Та ми – тривкіші за метал.
Де райдуга при небокраї –
Там ти, – видінь моїх кристал.

Земля розтріскана під нами…
Її покриє світлий сніг.
Молюсь безсилими вустами:
Та чує Бог… Прощають храми.
Бо я – любив. Я переміг…

28.12.13
Київ

* * *

Дівчинко, душé, зимова квітко!
Що робить, навчи мене, коли –
Дні повзуть, роки несуться швидко,
І громи травневі відгули?!

Можна буть чужим у велелюдді,
А самотнім… – то і Бог велить!..
Щедрувальці розігнали будні,
Та мигнуло свято, ніби мить.

Знай, Дитя, найбільш подібні – різні.
…Так шкода – нічого вже не жаль!
У своїм щасливім егоїзмі
Не згадаєш ти мою печаль.

Тільки… може…
На прим’яті вруна
Ще пісенні роси опадуть?..
Дівчино, грозо нестерпно юна!
Будь щаслива. Будь! У добру путь!..

14.01.14 року
Київ

ДОЛЯ

Застрелений, упав я із коня.
Був степ. І небо. І лиха година…
І де ті братця?
Де та знахурня,
Щоб наконечник витягти з грудини?..

Між двох ребéр затислася стріла,
І серце впало до колін Христових.
І слухав тишу, згризши вудила,
Мій білий кінь із кров’ю на підковах.

Де чорнобриві?.. Де – ота, одна?
Один був я…
І був, чи був, – не знаю.
Потвори лізли з адового дна,
Аби вже проревіти: забираю!

Й коли вже рану чахлив суховій,
Коли вже звало
лунами могили,
Господь озвався:
«Сину, ти живий:
Воскресни, встань. МЕНІ підвладні стріли».

І я, повставши, звівсь на стремена,
Рисак зрадів, шугнувши на роздолля!
Був Бог. Була печаль. Була війна.
І знову – бій. За всіх за вас.
Це доля…

9.02.14 року
Київ

 

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ. 2014

В людських очах – придушеність і жах.
Ні переможців, ані перемоги.
Блукає біль по спалених містах.
Доріг нема. Щасливої дороги.

28.02.14
Київ

КСЕНІЇ

Як мала подивиться дитинно –
Йду і я в луги дитячих мрій…
Затісне життя твоє, людино,
Щоби днешній увібрати біль.
…Розступися ж геть, лиха годино,
Розточися, туго-заметіль!…

На розпуттях, спалених до тріски,
Я ридав і жити не хотів.
Та рука, твої згадавши кіски,
Повертала до нових життів.

Стільки бив по серцю лютий молот,
Стільки вже стелилося т у д и!..
Та не маю права. Доця молить:
– Тату, любий!.. Будь!
Живи завжди…

8.03.14
Київ

* * *

Минули магадани і майдани.
А ми – коли ж запишемся… в життя?
Невже земля – це тільки рани, рани,
Болюче до судом серцебиття?..

Як тяжко все забути
І – здобути
Єдину волю:
Стати вище мук?…
О підлі люди, бідні, люті люди –
Невже нам совість –
Лиш безтілий звук?

Та тільки з нею – щастя перемог.
Вона – болюча.
В ній – приходить
Бог.

25.02.15
Москва.

* * *

Мене убили на Майдані.
А я ж ішов лише в зеніт!..
Вже українській чорній рані
Втомився співчувати світ.

Та як тут, братці, співчувати, –
Дурне, бо бідне. Бідне – бо…
А брат на брата – не солдати,
Не те, що – ти його. Або…

Убив – і вже обидва мертві.
Встають химери із золи…
Якій же то примарній жертві
Убиті душі принесли?!..

У безталанній Україні,
Що винувата тим, що – є,
Де захлинаються у піні
Старе й мале,
чуже й своє,

де мародери бродять п’яні,
А люд – скосили, як траву…
Мене убили на Майдані.
І я ніяк
Не оживу.

24.07.15

* * *

Допоможіть, соборні куполи!
І душі золоті – злетіть собором!
…Борис і Гліб на човні із імли
Пливуть до вбитих братовбивчим горем –
Аби засліплі душі ожили,
Одурені – для вічності на сором…

Жива земля живого Неба прагне!
Хоч ти вбивай, пали її, стріляй –
Бо це не ґрунт: це люди. Марно тягне
Їх змій із Заходу у пекло з «брендом»
«рай».

Європам – ніч, безплідним і безгрудим, –
Які повзуть до нас вогнем і блудом
Століттями із присмерку боліт; –
А ми були, і є, і вічно будем,
Слов’янський православний світ і цвіт!

21.08.15

МАЙСЬКА НІЧ

Вночі прокидаюся, прислухаюся.
Це дихаю я… чи він?
Син.
Вітер чужий за вікном, та на зливі чужій оженився…
Темно.
Славно, що я не один!
В реві ранніх трамваїв, нахабному гулі машин,
В кубі казенних стін – я не один.
Син…
Двадцять років – а мені воно все, мов дитя,
Що на плечах моїх сонячно так агукало,
Смішних пісеньок мугикало –
Наче це вчора було.

Діти, діти мої!
Всі, з покоління світу цього страшного,
Де вже правди й добра
Вважай, ані продать, ні купити,
Ані під тином випросити,
Ані із казки виписати, –
(Не стало в казки ходаків…),
Небо
До
Вас
Прихилив би!
…Але мовив Господь:
– Не заслужив. Не спіши.
Ти не святий, щоб це небо чіпати – де й ангели роззуваються!..
На ось хреста шорсткого, –
Він очистить усе.
А тоді вже – про небо…
Спочатку – тягну і стогну,
Падаю з ним і плачу…
Далі – гвіздки в суглоби,
Та обгризений гріш Батьківщини на здачу.
Обгризли його іуди, діловито сказали:
– Нічого не вартий.
…Там десь, далеко –
Древній біль материнський.
Мамо, вже й плакать не треба!
Ти за мене радій!
Колись вона птахою
– плакала чорної ночі, як тата її забирали.
Вже старіша Землі –
Так сина з Вітчизни прогнали.
(Зрештою, що нового?
Бенкетують біси й вурдалаки
Їхня година. Тьми)
Земле моя! Землетрусом же їх струси!
Де ж ти, земле моя свята?
Хто ж тебе визволить може?!
Встаньте усі, хто ЖИВИЙ!
…Я не шедевра мережив, а сльозами безсоння
Аркуша підпалив,
Аби вічним вогнем написати:
Істина вкрай проста.
Винятків не буває.
Воскресіння – лиш після Хреста.

7.05.17
Москва

ИИСУСЕ, СЫНЕ БОЖИЙ, ПОМЯНИ НАС,
ЕГДА ПРИИДЕШИ ВО ЦАРСТВИИ ТВОЕМ!
Подай мне руку помощи, Христé.
И в час беды, и в миг, когда беспечен, –
Чтобы в земной гремящей пустоте
Всегда я помнил: целый мир не вечен,
Душа – с Тобой бессмертна, мой Христе.

17.01.17
Москва