Наталя Пасічник світло у чашці гасне

ГІМН МОНАРХІЇ

в сутінках синіх провінція сонна
місяць лежить на дротах електричних
я перед люстром вдягаю корону –
личить вона мені а чи не личить

нікому тут дорікнути мені за
повну оцю узурпацію влади
тільки приймач із пластмаси й заліза
тихо віщує прихід снігопаду

справа буденна – усе зачинити
і збудувати окрему державу
поки вирішує хтось угорі там –
маю я право – не маю я права

поки душа наче скельце прозора
не піддається найбільшій спокусі –
зранку о шостій повіє із моря
випаде сніг і тоді я зречуся

ХУЛІГАНСЬКЕ

жовте віконце сніжка в долоні
білка гризе задубілу кору
довгих бурульок ряд на балконі
телефонують – я не беру

баба з мітлою – зла і холодна –
поглядом пильним сніг стереже
статися може все що завгодно –
сплутаю вікна – влучу в чуже

може й не варто наступом брати
мури високі горе-зими
що там за ними – пустка кімнати
хто там на думці – точно не ми

важко вгрузає слід в кучугури
глибшає в небі чорна діра
падає-падає температура
бачу – ти вдома – значить пора

* * *

тільки і звуку – вітер в кишенях свище –
тихо щоб не збудити нічну державу
та оживає – щойно підійду ближче –
мертва вода старого міського ставу

скинувши куртку зваживши на усе це –
хиткість мого становища і причалу
дам собі шанс таки остудити серце –
серце котрому завжди було замало

от і нехай валяється безпритульно
одяг який у вузлик лише зав’яжеш
поки фіксують виснажені патрульні
цей затяжний стрибок до самого дна аж

і повернувшись ніби із потойбіччя
врешті зроблю на пару з горнятком чаю
пізній дзвінок туди де давно не кличуть
але можливо слухавку піднімають

* * *

от і минув сезон і порожні парки
рештки тепла ховають за огорожу
і обпікає пальці чужа цигарка –
борг що його віддати уже не зможу

знов водостоки тихо гудуть на рідній
в небо пусте задерши іржаві шиї
і перелітний вітер – напевно з півдня –
кучері розворушить та не зігріє

не вистачає милі до перекуру
важчає щохвилини ручна поклажа
тільки туман пастиме мою фігуру
доки сачком не вихопить із пейзажу

* * *

сніг відступає ще так неохоче
б’ється у скло безіменна зоря
і замість білого стягу тріпоче
смужка ледь видима із димаря

ходить сорока порожнім городом
яблуко чорне понуро клює
лишусь тут жити – місцева природа
хай відшліфує обличчя моє

щоби ні риски ні зайвої цятки
і у наступні дві тисячі літ –
жодної спроби почати спочатку
жодного кроку по той бік воріт

кажуть тепло буде тільки уранці
ось і не тане – хоч грій хоч не грій –
мертва вода що замерзла у склянці
разом з моїм віддзеркаленням в ній

* * *

зупинка «сирець» чи де там
картата вервечка пальт
і звук із яким монета
вдаряється об асфальт

ходитиму довго колом
лічитиму кожен крок
аж поки собачий холод
пройме мене до кісток

немає кого чекати
зникає з-під ніг маршрут
смеркається – сніг лапатий
ще трохи і буде тут

* * *

світло у чашці гасне
стигне вода прозора
не добереться вчасно
той хто мав бути вчора

мабуть уже й не їде –
мовчки сховаю посуд
закам’яніє слідом
в чайнику білий осад

завтра мені о шостій
ночі лишилось мало
ні – таки будуть гості –
ложечка щойно впала

* * *

нема мені жодного діла
чи стихне тепер завірюха
лиш пара клубочиться біла
над теплим горнятком без вуха

покотиться блюдцем ренета
покаже що діється в світі –
понурі бетонові гетто
барвисті химерні графіті

а я і не хочу нічого –
холоне розстелене ліжко
і чорні сліди за порогом
мов букви що випали з книжки

* * *

спершу чашка потім пляшка
потім скляночки пусті
і рука що ляже важко
на липкий письмовий стіл

корінців книжкових зграя –
може – двісті може – сто
я нікого не читаю
і мене також ніхто

телефон мовчить від грудня
зайвих рухів – ані-ні
і всю ніч моє погруддя
бронзовіє у вікні

* * *

злива з учора не вщухла та це і на краще
ми у машині на розі пустого узвозу
довго не ловиться згублена в радіохащах
хвиля fm із єдино правдивим прогнозом

протяг загасить цигарку як тільки запалиш –
ось нам і знак що тепліше напевно не буде
нишкнуть у дзеркалі вилиті з гіпсу й металу
білі колони уже нежилої споруди

асталавіста – попереду ранок імлистий
не оживити завмерле «а може додому?»
лиш двірники обважнілі від мокрого листя
безперестанку метаються по лобовому

* * *

треба мені сьогодні буде зібратись духом
і обійти з поклоном наші святі місця –
он вона зимна хата двір у якім розруха
і зі старого даху крапає без кінця

знаю – сезон закрито і не знайти на цвяшку
ключик що відмикає двері оті й оці
лиш годівницю вітер перевертає важко –
ту що ми змайстрували разом для горобців

а в попільничці мідній сохне соснова голка
а від порога стежка прямо веде в садок
де на тоненькій шворці біла твоя футболка
з літа висить між вишень яблунь чи то грушок

вийду в жовтневе поле – хтозна уже для чого –
і мов міраж пустельний вирине вдалині
синій сільський автобус що загубив дорогу
і дотепер петляє по золотій стерні

* * *

пуста опівнічна церква слизька наче лід підлога
і паморозь що покрила обличчя німих святих –
тут завжди бувало людно а зараз нема нікого
і свічі горять – не гаснуть а з ними не гаснеш ти

це буде таке вінчання – без свідків і без обручок –
ти скажеш мені три слова і я прошепочу три
поранить христове серце тернова суха колючка
і тепла краплина крові між нас упаде згори

а схрещені досі руки здається вже сині-сині
година чи дві і дзвони розбудять довкола всіх
і тільки водій знадвору кунятиме у машині –
йому ще везти нас нині крізь перший ранковий сніг

* * *

тільки й зосталось – замкнути ці двері
дати розписку «не хочу нічого»
і підписатись на білім папері
з чорним відбитком свого вказівного

хай би хтось взяв заступився за мене
і не пустив би ніколи на волю
та розтікається світло зелене
та розривається стрічка контролю

і під ногами пресується щебінь
і зауважую крайчиком ока
як кружеляють у синьому небі
списані аркуші ніби сороки

а за плечима нечуваний досі
звук з частотою дві тисячі герців –
це хуртовина до каменя зносить
щойно покинуту мною фортецю

2018-09-21T11:10:24+00:00