ПРІЦАК Л. ГЕНЕЗА ФЕНОМЕНА УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

<< Вернуться к содержанию

§ 1. Історичні джерела тюркської етимології слова Qazaq ‘Козак’

Дотеперішні студії про походи українських козаків не можуть нас задовольнити, бо вони виходять з мильної концепції, загальною рисою якої було добичництво. Треба розстатися з романтичною інтерпретацією, базованою на фольклорі і розглядати явище виникнення козацтва з історичної точки зору. Козаки не є явище фольклорне, а явище культурно-політичне, яке виникло як українська відповідь, цебто народу православного, ще не задіяного, не доторканого Гуманізмом. При зустрічі із західною секулярною політичною світовою концепцією, не вживаючи терміна Арнольда Тойнбі – «це була специфічна реакція», можна сказати, що це був специфічний виклик. Таким чином досліджуємо козацтво з точки зору світової історії, бо це не є локальне явище, і розглядаємо як інституцію. Адже козаки були не тільки Запорозькі, Донські, Терські на Московії, в Західній Європі козаками було наймане військо з різних країн. Як кожне історичне явище і в різні періоди воно перебирає інші форми. Зокрема, Запорозькі козаки пройшли три основні періоди в процесі становлення козацького стану.

І період – XIV ст. (кінець) – XV ст. – козаки як явище побутове, різноманітне і ще без спільного знаменника. Це діяльність індивідуальних козаків.

ІІ період – XV ст. (друга половина) – XVI ст. (перша половина). Козаки спеціалізуються у військовій професії і городові на Січах, вони на державній «службі» для охорони кордонів з Річчю Посполитою, Московською державою, Кримським ханством, Османською Портою. Це професійні найманці, але служили, кому хотіли.

ІІІ період – XVI ст. (остання чверть) –XVIІ ст. (перша половина). Початок формування козацтва в окремий суспільний стан у започаткованому першому Реєстрі українських козаків, визнаний державою Військо Запорозьке. Пролити світло на проблему генези українського козацтва могли б східні джерела. Вимога мого Вчителя всесвітньовідомого сходознавця професора Омеляна Пріцака [Pritsak 1981, XV–XXI] – цілісний підхід до історичного дослідження, а спеціально, до джерелознавства, в його структурно-функціональній теорії, стала мені в нагоді. Коли я вперше взялася досліджувати цю тему, у мене виникло запитання щодо появи українського козацтва, а що ж означає слово ‘козак’? З цим запитанням я і звернулася до професора О. Пріцака, на яке вчений відповів мені: «Досі вчені колеги не спромоглися дати відповідь, а ти хочеш, щоб я за три хвилини відповів? Треба проаналізувати факти, всебічно дослідити цю проблему». За таких обставин була написана геніальна праця корифея тюркології Omeljan Pritsak [The Turkic Etymology of the Word Qazaq ‘Cossack’ в Harvard Ukrainian Studies 28, no. 1–4 (2006):237–43].

За доказами тюркської етимології слова – Qazaq – звернемося до наукової праці вченого.

Серед науковців не існує єдиної думки щодо тюркської етимології слова Qazaq. Історики [Грушевський 1999, 76]; [Stökl 1953, 31] та спеціалісти з етимології слов’янських мов [Berneker 1924, 496]; [Brückner 1957, 262]; [Vasmer та Трубачов 1967, 495; а також Мельничук 1985, 495–496] без будь-яких застережень – але також і без доказів – погоджуються із тюркським походженням слова, тоді як деякі провідні тюркологи мають щодо цього певні сумніви. [Räsänen 1969, 243], у своєму етимологічному словнику тюркських мов не наводить жодної етимології для терміну qazaq, а [Doerfer 1967, 462–468] просто зазначає: «не існує достовірної етимології для слова [qazaq]». Таку ж думку висловив [Menges 1979, 196, nos.11, 12].

З формальної точки зору слово козак легко пояснити. Це віддієслівний іменник /-АК/ від дієслова qaz-, так само як käsäk ‘шматок’ від käs- ‘відрізати’, jatak ‘ліжко’ від jat- ‘лягати’, qonaq ‘палац; гість від qon- ‘провести ніч’ та süräk ‘бігун’ від sür- ‘бігти’ [Sajączkowski 1932, 61–63].

Як бачимо за допомогою суфіксу /-АК/ створюються слова, що виражають результат дії, знаряддя та діючу особу. Проблема полягає в тому, що дієслово qaz-, що також підтверджується у стародавніх тюркських літературних мовах, має значення ‘копати, відкопувати’. Теоретично іменник qaz-aq повинен був би мати значення ‘копач’ ‘the digger’ [Clauson 1972, 680]. І дійсно, таке значення застосовувалося у 1395 році [Sreznevskij 1983, кол. 1173–74]; порівняй [Doerfer 1967, 468]. Це означає, що існували деякі тюркські мови, у яких наведене значення було основним. Зокрема це має місце у Східній Європі. Але я не буду детально зупинятися на цьому, оскільки Лариса Пріцак розглянула згадане питання у своїй статті [Пріцак Л., 2006. Український історик. 43, ч. 1–2, 147–162]. Професор О. Пріцак запропонував наступну гіпотезу стовно слова qazaq. Таке значення слова qazaq з’являлося у певній тюркській мові в той час, коли воно зазвичай застосовувалося у цьому конкретному значенні. Значення починало «існувати», коли включалося до словника літературної мови того часу.

Таким чином, одна з тюркських лінгвістичних груп зберегла слова qazaq та qaz- у значенні ‘the digger’ ‘копач, відкопувати’ і це значення дієслова qaz- представлено у більшості старих та нових тюркських літературних мов.

Німецький тюрколог Annemarie von Gabain [1960, 161–167] переконливо довела, що дієслово qaz- у давньотюркській писемності Орхонських написів VIII століття мало ідентичне значення, що й дієслово qazγan- ‘збирати, завойовувати’. Таке значення зберігалося в Євразійському Степу, але оскільки воно було пов’язане із номадами (кочівниками), яких у якості правителів змінили осілі династії Уйгурів (740–840), а після них – осілі Караханіди (840–1220), значення не було включено до тюркської літературної мови того часу. Існує чудовий компаративний (порівняльний) словник тюркських мов 1077 року, але в ньому не представлені мови кочівників. Словник склав видатний тюркський філолог і етнограф Караханідський князь [Mahmūd al-Kāšyari 1985, 135]. Отже, значення слів qaz- та qazaq періоду номадичної ери не ввійшли до цього словника (Dīvān luyāt at-Turk).

У мусульманському світі існувало два типи рабів. Перший тип називався ‘abd (множина – ‘ibâd), ’раби і сини рабів’, які зазвичай були темношкірими та традиційно використовувалися на важких роботах і як домашня прислуга. До другого типу належали мамлюки (mamlüks), ’куплені раби’, яких купували на невільничому ринку. Вони були дітьми вільних білих людей, які мали свої корені в середовищі половців (Qipčaq) Кипчаків Степу. Етнічно вони були половцями, черкесами, пращурами українців. Мамлюків купували у молодому віці і тримали у спеціальних бараках, де рабів навчали військовій справі. Мусульманські правителі із династій Фатимідів (Fátimids) (907–1171) та Айюбідів (Aγγübids) (1169–1250) брали найманців із мамлюків (mamlüks). Мамлюки в даному випадку діяли як козаки-завойовники.

У 1250 р. останню династію Айюбідів детронізували мамлюки династії Фатимідів, а їхній очільник присвоїв собі титул правителя ‘султан’ й правив Сирією і Єгиптом. Мамлюки діяли як козаки-переможці.

Правління мамлюків тривало до 1516 р., коли султан Османської імперії Селім І (1512–1520 рр.) здобув великі перемоги над Персією і мамлюцьким Єгиптом при Мардж-Дабіку (1516 р.), тоді в результаті, до Османської імперії були приєднані значні території Закавказзя, Північної Месопотамії та держава мамлюків – Сирія, Єгипет і Аравійський півострів зі священними містами ісламу Мекка і Медина (нині в Саудівській Аравії).

Щоб спілкуватися з мамлюками араби з Єгипту та Сирії створили декілька арабсько-половецьких Глоссарі. Тобто – це Списки слів внесених в працю із значенням, або чернетка словника. Йдеться про найдавніший Глоссарі – історичний документ, початковий варіант якого було написано з арабським датуванням року від Гіджри 643 (AH 643) мусульманської ери, яка почалася 16 липня 622 р. н. е. втечею Мугаммеда з Мекки у Медину. Таким чином, найдавніший історичний документ Глоссарі складений у 643 році від Гіджри мусульманської ери, відповідає у перекладі на християнську еру 1245 р.

Цей Глоссарі був опублікований як словник у 1894 році Мартином Хоутсма [Houtsma, 1894]. Він містить лексему qazaq, що перекладається з арабської як al-muĵarrad, тобто ’вільний’. Вчені, які вивчали етимологію слова qazaq Михайло Грушевський, G. Stöckl, на жаль, не знали про існування цього арабсько-половецького словника, виданого у 1894 році, навіть сучасні історики повторюють, що вперше лексема qazaq зустрічається у Codex Cumanicus 1303 року.

В Codex Cumanicus цю дату встановив угорський тюрколог Gγörgγ Gγörffγ (1942 р.), який спеціально досліджував його як історичний документ, що також залишається невідомим історикам.

G. Gγörffγ встановив, що Codex Cumanicus представляє собою Колекцію зібрану із різних текстів, тобто Списків різних документів, текстів з XIII–XIV ст.

Половці культивували релігійну толерантність, яка була типовою для Євразійського степу. Місіонери-францисканці вели активну діяльність в Криму, а саме, Азовське море в ранні монгольські часи II пол. XIII ст. і на почату XIV ст. Вершиною їх праці є представлений ними Codex Cumanicus [Gabain 1949]. Тут треба зауважити, що назва Кумани (Cuman) являється візантійською назвою для Половців [Пріцак 2008, 178–187]. Codex Cumanicus складається з двох частин: І частина – тюрксько-половецько-латинсько-перський розмовний словник, який був створений для того, щоб італійські купці могли спілкуватися. Друга частина – це матеріали до Християнських проповідей, які писали німецькі місіонери, щоб їх використовували половці. На жаль, половецьких (Кипчацьких) текстів домонгольського періоду не знайдено. З 1222–1240 рр. Монголи – претенденти на нову світову кочову імперію – завоювали Східну Європу і поклали кінець державі Київська Русь і Половецькій державі.

Перший текст із документів в Codex Cumanicus де з’являється слово ‘Козак’ (Cosak) було написано у 1294/95 рр. Це – середньовічний Глоссарі латинської, перської, половецької мов. Можливо, його було написано у Солчаті (Solchat) в Криму. У 1303 році було зроблено його копію, вірогідно у монастирі Святого Іоанна в Сараї, столиці Золотої Орди.

В міжчасі 1300 і 1340 рр. було виготовлено ще одну копію Глоссарі, що врешті-решт потрапила до авторів Codex Cumanicus, які включили її до Списку на початок Колекції документів.

Таким чином, протягом наступних 50 v. 1.5, середньовічна латиська глоса guanta ’вартовий, охоронець’ мала перський відповідник naobat ’вартовий, охоронець’ та відповідний термін у половецькій мові Ghasal Cosac. Перше слово (означення) ще не вдалось дешифрувати; друге ж означає ’Козак’ (Cossack).

У цій словниковій статті Глоссарі лексична одиниця Cosack – зі значенням ’охоронець’.

В новій перській літературі періоду Золотої Орди (прибл. 1240–1500 рр.) знаходимо слово qazaq, запозичене із тюркських мов.

Процитую тільки один випадок його застосування. Це – цитата з роботи перського автора Natanzï «The Anonymous of Iskander», створеної близько 1412 року. Автор пише: ‘dar ān navāhi dar şurāti qãzãqĩ me-gardad’, що в цьому регіоні є бродяча людина, він є козак ‘qãzãq’. Ці три приклади чітко доводять, що половці (Qipčaqs) мали і використовували слово ‘qãzãq’ як інституцію.

Оскільки половецька літературна мова ще не була розвинена, половецька лексема qāzāq не була включена до словника тюркських літературних мов і фактично не «існувала» до шістнадцятого сторіччя.

Але слово qazaq в його первісному значенні ‘вільний’ дійшло до нас у нотатках іноземців: арабів від 1245 р.; у латинських текстах генуезців від 1294–1295 рр.; та у новій перській літературній мові, яка на рівні з китайською була офіційною мовою Монгольської імперії (1206–1500 рр.).

Bābur (помер у 1526 р.), славетний Козак, видатний державний діяч, завойовник-переможець Індії, а також чудовий літератор, який записував свої спогади (Bābur-nāme) навіть під час бою, став провідним класиком тюркської літературної чагатайської мови.

У цій літературній мові часто вживається лексема qazaq у значенні ‘розбійник, той, хто привласнює’, або пірат і лише один раз у значенні власник. Наведу три пасуси із його Bābur-nāme: «Tulun xvāja moүōlni eki üč jüz qazaq jigitlär bilä ilүar ajirdük (Ми відправили монгола Тулуна з двома-трьома сотнями молодих козаків (qazaq) здійснити набіг)» [Bābur-nāme 1995. I, 59; II, 9–10]; «mäniη bilä qazaqliqlarda vä mihnätlärdä bolүan kišiler bilä jaman ma’äš qila kirišti (Ми проводили набіги козаків силами людей, що були зі мною, страждали та не мали достатньо їжі)» [I, 110; ІІ, 19–20]; «özüm bilä qazaqliqlarda bilä bolup kälgän bäglärgä vä jigitlärgä a’zisiүä kent vä jatal dēk bērildi (Тим князям та воїнам, хто був зі мною у козацьких рейдах, були віддані у власність міста та майно)» [І, 223; ІІ, 10–11].

У першій третині ХХ ст. у Берліні два німецьких тюркологи: професор Willi Bang та його студентка професор Annemarie v. Gabain розробили аналітичний метод етимологізації тюркських слів. Професор Gabain пізніше стала вчителем корифея тюркології світу професора Omeljan-a Pritsak-a.

У 1960 р. проф. Annemarie v. Gabain опублікувала дуже важливе дослідження, приcвячене темі козаків.

На думку професора Gabain слово qazaq вже існувало у мові давньотюркських написів восьмого століття. Але воно зазнало змін після додавання деномінаційного дієслівного суфіксу /а/, при цьому глухий звук q змінився на дзвінкий γ і, таким чином, слово перетворилося на qazaγa-. До цього було додано віддієслівний зворотний суфікс /n/ і форма перейшла у qazaγan. За рахунок тюркської редукції середнього складу слово перетворилося на qazaγan. У деяких тюркських мовах, наприклад у половецькій (кипчацькій та чагатайській) збереглася проста форма qaz, тоді як у інших, наприклад в орхонсько-тюркській, з’явилася зворотна форма qazγan-, очевидно через те, що вона видавалася більш виразною, експресивною.

Нова лексема стала атрактивною, більш привабливою і прийняла значення слова qaz. Тепер нове слово qazγan- набуло значення ’брати участь у рейді, захоплювати, перемагати’ у справі козаків.

Після цього слово qazγan- відіграє важливу роль в політичній структурі давньотюркського політичного життя. Це підтверджує фрагмент із короткого посвячення «Бісмарку Степу», міністру Bilgä Toñuquq, засвідчений 716 р. в рунічному написі:

Iltäriš qayan qazyanmasar, joq ärti ärsär, bän özüm, bilgä Toñuquq qazyanmasar, bän jog ärtim ärsar,

Qapaγan qaγan Türk sir budun jirintä bod jämä, budun jämä, kisi jämä idi joq ärtäči ärti.

Iltäriš qayan bilgä Toñuquq qayantuq üčün Qapaγan qaγan Türk sir budun joryduqy (bu…)

Türk bilgä qaγan, Türk sir budunuy Qyuz budunuy igidü olurur. [Malov 1951, 64].

№ 1. Коли б Il-teriš Qaγan [682–691] не переміг, або ніколи не існував та коли б я сам, Bilgä Toñuquq, не переміг, або ніколи не існував

№ 2 у політичній організації Qapaγan Qaγan [691–716] то на землях Türkic і Sir (Sogdian) не було б ніяких племен, ніякої політичної організації, або людей взагалі.

№ 3. Якби Il-teriš Qaγan та Bilgä Qaγan не захопили владу у політичній організації Türk і Sir Qapaγan Qaγan, то ніколи б на їх території не настав справжній розквіт.

№ 4. Тюркський правитель Bilgä Qaγan (716–734) править зараз та опікується політичними організаціями Türk, Sir, Oguz.

Лексема qaz–qazγan виникла на території давніх тюрків близько 550 року, на початку нової тюркської династії, яка оригінально була організована за формою типу організації Козаків. Після занепаду родового дерева давньотюркської номадичної (кочової) імперії, їхні спадкоємці династій: маніхейські Уйгури (740–840) та ісламські Караханіди (840–1220), перетворилися на країни з осілим населенням і тому значення слова qazaq більше не вживалося.

І тільки після того, як Bābur (помер у 1526 р.) заснував свою імперію Козацького типу (Qazaq), слово Qazaq повернулося до тюркських літературних мов, починаючи з його рідної чагатайської мови.

Історія тюркського слова qazaq представляє собою приклад включення конкретної лексеми у літературну мову, за умови, що дійсно існує потреба її включення у лексикон. У такому розумінні слово qazaq, починаючи з 740 року і аж до XVI ст., знаходилося поза межами тюркської літературної мови, тому навіть сучасні тюркологи висловлювали думку, що це слово не існувало в тюркській мові.

§ 2. Соціологічно-філологічна теорія про походження козацтва німецького тюрколога Annemarie v. Gabain

Визначний спеціаліст з історії Сходу Василь Володимирович Бартольд /W. Barthold (1869–1930) згадує в «Енциклопедії ісламу» поняття ключового слова qazaq як соціологічну інституцію. Проблему генези українського козацтва як явища культурно-політичного у всесвітній історії пропоную розв’язати соціологічно-філологічною теорію та покладеним в її основу способом мислення про походження козацтва, німецького тюрколога професора Гамбурзького університету Annemarie v. Gabain. Тому хочу глибше познайомити читача з соціологічно-філологічною теорією про походження козацтва професора Gabain [1960, 161–167]. Сходознавець Ахмед Закі Валіді Тоган (1890–1970) у своєму творі: «Bugünki Türkili (Türkistan) ve yakin tarihi» [Istanbul 1942, 47, 37] пояснює детально поняття qazaq. Донедавна це поняття надихало на епічне прославлення насильства: починаючи від XV ст. тюрки і монголи позначали словом qazaq правлячу особу, яка з політичною метою розлучалась зі своєю державністю чи державою і самостійно, або разом із своєю сім’єю, без звичного захисту свого роду-племені, блукала Степом і намагалась шукати завоювань. Також володарів, називали словом qazaq, які ще не могли вступити у своє правління і тому мусили мандрувати країною без певної мети. Цей термін пізніше було приписано цілим племенам, або конфедерації номадних племен, які поривали зі своєю племінною державністю, щоб пристати до козаків.

Існування козацтва як явища було підготовлено ще в давні часи шляхом відповідного способу мислення. Професор Gabain наводить як приклад у своєму дослідженні: «Kasakentum, eine soziologisch-philologische Studie» [Gabain 1960, 161–167] спостереження європейського мандрівника A. Vāmbéry про подію сто років тому, яка відбулася в тюрксько-іранській прикордонній області Південного Туркменістану, що на думку його супутників-співвітчизників мала звичку часто повторюватись. Дев’ять кінних і озброєних туркменів напали на обійстя одного таджика, захопили і зв’язали п’ятьох чоловіків; одна жінка і троє інших мешканців садиби залишились лежати мертвими, або тяжко пораненими; і після цього туркмени прив’язали полонених позад себе до коней, завантажили значну здобич й поспіхом знову поїхали геть. Полонені внаслідок такого жорстокого транспортування (перевезення), прибули до табору туркменів більше мертвими, ніж живими. Через пару днів один з туркменів наважився поїхати верхи у село й назвав суму очікуваного викупу. Оскільки сільська громада з попереднього подібного досвіду знала, якого брутального поводження зазнавали їх родичі, то вони поспішилися принести потрібну суму і тим самим викупити полонених. «Жадібні до грошей, розбійники! Безглузді звірства!» – таким був зрозумілий присуд з боку таджиків. Туркмени ж, навпаки, оцінювали подію зовсім інакше, вони визначали її більш за все, як «козацтво».

Зрештою у багатьох номадних (кочових) племен стало звичним посилати здатного володіти зброєю чоловіка у Степ, щоб він там загартовувався у труднощах життя. Він мусив сам-один харчуватися із полювання і вчитися протистояти природним катаклізмам і нападам ворогів. Протягом цього часу він знаходився поза межами прийнятого звичаєвого права (törä) й один ніс відповідальність за всі ризики. Таким «козацтвом» юний герой жив тільки протягом обмеженого часу. Якщо він при цьому не загинув, то нарешті він повертався до рідного дому і знову входив у рамки існуючого права і тим самим в обмежений порядок суспільства, який добре визначає батьківське прислів’я: «Хто занадто багато знає, той буде повішений; хто занадто м’який, по тому топтатимуться».

До славетних козаків минулого належать Timürbek, його нащадки Abū Sa’īd Mĩrzã, Musain Bayqara, Bäbur Mĩrzã та узбек Özbeken Saybaq-han разом з його сподвижниками. Їхньою політичною метою була зміна державного устрою, тобто вони не визнавали існуючі відносини як правопорядок. Це було, наприклад, тенденцією Ğãnĩ-beg та нащадків Girāy-Sultane, таких, наприклад, як Qäzim-han та його синa Haqq Nazar-han. (Rasid ed-din називає тих узбеків, які покинули свого володаря (Abu ‘l-Hair-han), Özbäk-qazaq. Політична мета, а саме покращення умов життя власного народу, чи це сталося б через зміну врядування, чи шляхом збагачення племен за кошти ворогів – все це було б приводом для тривалої слави, яка значно перевищувала б власні героїчні вчинки. Якщо в тяжкі злиденні часи до XVII сторіччя це виражалось у приватному добуванні здобичі (yaymacїlїq), то це вже було переродженням козацтва. Спочатку козак хотів бути корисним своєму роду або ж бажав довести свої здібності володаря, для чого він збагачував свій рід будь-яким чином і знаходив сприятливі рішення для свого народу. Народ захоплюється і схиляється перед козаками, їхньою відчайдушністю, зневагою до смертельної небезпеки у різноманітних ситуаціях, їх хитрим розумом, усім, чим вони жертвують заради свого успіху і удачі. Правда, багато хто з них оплачував свій вихід смертю або тяжкою хворобою. Тімур-бек (Timür-beg) сам наразився у часи свого козакування на поранення ноги, яке, незважаючи на його державний прояв, принесло йому прізвисько «lengi» (кульгавий). Містянам та селянам, як головним потерпілим від цього явища, так само, як і історикам середньовіччя, що завжди походили з міст, геройство та державницькі переконання козацтва не могли стати зрозумілими.

Навіть якщо не можна довести існування козацтва як явища в дуже давні часи, то все одно воно вже було підготовлене ще в давні часи шляхом відповідного способу мислення. В написі «Tonyuquq» з похвалою згадується, що тюркський народ (Türk) хотів би перебрати на себе ризики власного уряду і вже переситився зручним життям під китайським пануванням: türk budun qanin bulmayin, tabyacda adrїltї, qanlanti «тюркський (Türk) народ, оскільки він не здобув жодного (власного) короля, розлучився з Китаєм і дав собі короля». Здобуття основи для буття сприймається дуже важливим elteris qayan qazyanmasar, yoq ärti ärsär; bän özüm bilgä tonyuquq qazanmasar, bän yoq ärtim ärsär… «якби імператор El-teris не здобув собі власності, якби його не було…, якби я сам, мудрий Tonyuquq, не здобув собі власності, якби мене самого не було…», то існування цілого народу було б поставлене під сумнів. Подібний спосіб мислення засвідчують старотурецькі написи з Південного Сибіру, що ймовірно, походять від киргизів [Radloff 1985, 329]: eliηiz üčün qazyanu »здобуваючи майно в інтересах Вашого роду» [там само, 331], …kiši qazyandim «я здобув (так і так багато) людей (як слуг)» [там само, 339], eliηä qazyandim «для твого роду я здобув власність».

Отже, ми бачимо, те, що записується на могильних каменях, саме те, що вкладається в уста померлого героя, чим він може похвалитися, то це його дії на користь роду і володаря, а саме для їхнього збагачення майном та слугами.

Ми можемо ще виразніше довести козацтво як соціологічну інституцію та покладений в її основу спосіб мислення з новішої літератури, наприклад, з «Kitãb-i Dede Qorqut» (ред. Muharrem Ergin), Ankara, 1958, s. 155, 18; faks., s. 64, rechts 12):

Sayum ala baqduqumda

qartašum Qara Gönäyi gördüm.

Baš Käsübdür.

Qan döküpdür.

Čundi alubdur.

ad qazanubdur.

Şolum ala baqduyumda

ţayim Aruzi gördüm.

Baš käsüpdür.

Qan döküpdür.

čuldi alupdur.

ad qazanubdur.

Qaršum ala baqduyumda

säni gördüm.

On alti yaš yašladuŋ.

Bir gün ola düšäm öläm

sän qalasin(.)

Yay čäkmädüŋ.

Oh atmaduŋ.

Baš käsmädüŋ.

Qan dökmädüŋ.

Qanlu Qyuz ičindä.

čuldi almaduŋ.

Yarinki gün zaman dönüp bän ölüp sän qaličaq tağum tağum tahtum saŋa vermäyälär diyü soŋumi aŋdum ayladum oyul, dedi (поділ вірша у варіанті M. Ergin змінено, на підставі переважно наявної пунктуації; переклад E. Rossi, «Il Kitāb-i Dede Qorqut», Citta del Vaticano 1952, s. 147 і J. Hein, Das Buch des Dede Korkut. Zürich 1958, s. 135):

«коли я глянув праворуч, я побачив мого брата Kara Günä (або Gönä?). Він зітнув голови і пролив кров, здобув здобич і здобув собі ім’я (čundї, варіант для čuldї; ğuldi, ğulda. Rossi посилається нам на Z. V. Togan, Umumî türk tarihine giriş, Istanbul 1946, s. 279; ğüldük ‘Данина, що належить дому володаря’).

Коли я поглянув ліворуч, я побачив мого дядька Уруса (Uruz, Ergin віддає перевагу графічно можливому прочитанню «Aruz»); він зрубав голови і пролив кров, здобув здобич і здобув собі ім’я.

Коли я подивився вперед, я побачив тебе. Тобі шістнадцять років (варіант у Rossi). Прийде день, (коли) я впаду, я помру, ти залишишся. Ти ще жодного разу не напнув тятиви лука, не випустив жодної стріли, не стинав жодної голови, не пролив крові і не здобув жодної здобичі серед кривавих огузів (Ogusen).

Коли завтрашнього дня часи зміняться і я помру, а ти залишишся сам, тоді, можливо, тобі відмовлять у троні і короні. Оскільки я думав про цей кінець, тому я й плакав, мій сину».

(M. Ergin, s. 186, 11, faksimile s. 89, rechts 7):

Baba,

yälisi qara qażiliq atuma äyär şalayim.

Qanlu kãfir elinä aqin čapayim.

Baš käsäyim,

qan dökäyim

käfirä qan quşdurayim.

Qul qaravaš gätüräyim.

Hünär göstäräyim.

(відсутнє у Rossi, J. Hein, s. 187, трохи змінено:) «Батьку, я хочу осідлати мого чорногривого коня (Kasi-Roβ) (Rossi, посилання: порода коня, названа за назвою гори у Центральній Азії) і здійснити набіг у країну кривавих невірних.

Я хочу рубати голови, проливати кров і змушувати невірних плювати кров’ю.

Я хочу привести з собою прислугу і рабів і таким чином довести мою здатність».

(M. Ergin, s. 216, 16, faksimile s. 120, rechts 7):

Dädäm Qorqud

himmät qiliğin belinä bayladi.

Čomayi omuzina bгraqdi.

Yayi qarusina kičürdi.

Šahbãz ayγirli čäkdürdi

buda bindi.

Hişimini qavumini ayirdi.

Evini čözdi.

Oyuzdan köč äylädi.

Bärdäyä Gänğäyä varup vaịan tutdi

Toquz tümän Gürğistãn ayzina varup qondi.

Qaravulliq äylädi.

Yad kãfir gälsä.

Bašin Oγuza armayan göndärdi.

(відсутнє у Rossi, J. Hein, s. 254):

«Наш Дядя Коркут (Dädä Korkut) прийшов, опоясав йому стегна почесною шаблею (Rossi словник: himmet ‘заступництво, помилування’, арабською з містично-релігійним значенням), поклав йому булаву на плечі і повісив йому лука через його руку. (Після цього) звелів (Begil) вивести його коня ‘Сокола’ і осідлати.

Він розлучився зі своїми родичами і своїм народом, він розпустив свій дім і виїхав від огузів (Oguzen).

Він попрямував на Barda’a і на Gendschä (тут: = вірменське «Partav», незначне село на Terter-i недалеко від його впадіння в Куру, колись найзначніше місто на Кавказі; місто близько від Gandscha в Грузії, нинішній Єлизаветполь) і захистив батьківщину. Він попрямував далі, углиб дев’яти округів Грузії і облаштував тут свою залогу і взяв на себе «службу» охорони.

Коли прийшли чужі невірні, він послав їхні голови у подарунок огузам (Oguzen)».

Ми розмірковуємо, чи частина цих відверто кровожерливих виразів є чисто риторичними: голови рубати, тобто, вбивати чужинців тільки заради слави, здається варварством і несумісним з культивованою формою і лицарськими ідеями цього епосу. Ця пом’якшуюча теорія в кожному разі протистоїть тому фактові, що ще Тімур-бек (Timür-beg) велів спорудити піраміди з черепів загиблих воїнів ворожого війська, тобто, ще близько 1400 р. н.е. існував цей звичай. Він базується на архаїчних поглядах, що в черепах та кістяках померлих все ще ховаються сили колись живих. Той, хто підкорить їх собі, мусить сам змусити померлого, в загробному світі – наприклад, загиблого в бою, нести «службу» своєму роду. Однак, за цим зловісним явищем часів Timür beg-а вже не стояло жодної віри, бо ж він і величезна більшість його війська були мусульманами і це все ще був старий звичай, який, мабуть, мав діяти відлякуючи. Наведені приклади у книжці Dede Korkut дозволяють розпізнати середньовічний звичай, щоб ‘відтяти голову’, як стереотипну формулу, якій на часи створення цього твору, вже не відповідала дійсність. Як кожний народний епос, також і «Dede Korkut» було об’єднано шляхом мистецького сполучення багатьох окремих епізодів з давніх-давен, можна припустити: в 1400 р. н.е.

Цитовані приклади демонструють козацький дух: в очах народу героєм і вождем є той, хто тим самим приніс перевагу своєму народові.

Я припускаю, що окремі давніші епізоди, які лягли в основу існуючого сьогодні твору, пізніше були прикрашені проявами козацького способу мислення.

Нарешті, на інституцію козацтва спрямували свою увагу філологи.

Існує декілька груп кореневоспоріднених слів з певною незвичайною широтою значення, зокрема, з протилежним одне одному змістом. Ця обставина стає зрозумілою у тому випадку, якщо подумати, що вони мають відношення до козацтва і віддзеркалюють протилежні точки зору номад (кочівників) і осілих народів стосовно цієї інституції.

1) *ala+:ala+q bulaq (чаг.) = alaq ğulaq (krim.) ‘туди і сюди’; alaq malaq (чаг.) ‘безладний’; alaq (чаг.) ‘плюндрування’; alaq+q- (чаг.) ‘збивати з пантелику, …доставляти’; ala+:man (oтю.) ‘розбійник’? На противагу цим негативним значенням існують ще й наступні значення: те саме слово alaman означає також (кир.) ‘безладний наступ, юрба’ (туркм.) ‘військовий загін’, воно містить в собі розуміння способу боротьби з уявною втечею, яка часто давала перевагу номадним військовикам над осілими народами.

Ala+q+man (кир.) має також значення ‘озброєний загін’. Крім того, слово alaman є спотвореним стосовно поняття Eleman, Iläman (Epos ’Ertöštük’, ed. von S. Karalajev, Frunse 1956; також у W. Radloff, Proben, Band V. 526, I) імені батька героя. Ми бачимо: збивати з пантелику, безладний наступ (напад), розбійники, плюндрування – з одного боку, і: нормальне, кочівницьке (номадне) військо, з іншого боку, виводяться з однокорінних слів. Позитивне, або негативне значення розвивається в залежності від ґрунтовного знання номадного (кочівницького) способу життя, або від страху перед ним.

2) Keğir (кир.) ‘свавільний, насильницький’, але також ‘хоробрий, сміливий’. До того ж напис монгольською kečegü ‘тяжкий, сильний, хоробрий’, калмицьке: ketsü < *keče- = тюрк., keč- ‘бути надзвичайним, старанним’ – і, навпаки, у осілих чагатайців слово käğürlik: ‘горе, біда, неприємності’.

3) ten – (калм.) ‘йти без мети’, tenäg (калм.) ‘безглуздо, помилково, мандрівник, подорожуючий без певної мети’;

teni- = tenti- (кир.) ‘бродити, поневірятися відірваним від власного народу’. Словник Radloff-а, навпаки, дає для слова tent- (кир.) визначальним способом тільки ‘втікати’, тобто, інтерпретація з боку осілих народів, tän (aлт.) ‘блукати навколо’, täci- (татар.) також, tänäk (алт.) = tentek (чаг., oтю., кар.) ‘шалений’, (крим.) ‘Dieb’ – ‘злодій’, але також: хитрий, розумний, спритний (казах.); ‘навіжений, винний’; täntäklä – (чаг.) ‘викликати суперечку’, tentek (кир.) ‘химерний, підступний, екстравагантний’.

qaz- (каш.) ‘топтати землю (конем)’; qaz-a+la- (тел.) ‘швидко галопувати’, qaz- (чаг.) ‘блукати тут і там’, qaz–aq (кир., казах.) ‘вільна людина, хоробрий вершник, авантюрник’. Це слово зазнало також цікавого розвитку, його значення у осілих народів: (туркм.) ‘домашній тиран’, qazaq kiši (татар.) ‘холостяк’.

Qazaq+anä (чаг.) ‘як вільний житель Степів’ поруч зі значенням qazaq+čг (чаг.) ‘розбійник’. Позитивним є також знову: qazaq+lig (чаг.) ‘авантюрник, блукати туди і сюди’, і, навпаки, qazaq+lug (чаг.) ‘очільник банди (банд) розбійників’, qaz–aq- (чаг.) ‘бродити з розбійницькими намірами’ –*qazaq+a-n->qazyan (aтю.) ‘завойовувати’, (каш.), ‘здобувати’, qazyanč (aтю., каш.) ‘добування засобів до існування’, ‘власність, статок’, (чаг.) ‘здобування, прибуток’; qaz–u (чаг.) ‘здобування, зиск, інтерес’, qaza (чаг.) ‘склад, місце зберігання поруч з юртою’, qazyan- >> qazan- (осм., аз., крим.) ‘здобувати’, qazyanğ (осм.) ‘здобуття’, qazyančag (татар.) ‘виснажуватися працею, надриватися’.

І далі: qaz-in (кар. T.) ‘вламуватись в будинок’, qaz-it- (Qutadγu bilig), ‘cвідчити’, qaz-iq-či (осм.) ‘обманно, підступно’, qaz-r-a (тел.) ‘крадіжка коней, крадіжка худоби’, qazra+či (тел.) ‘злодій худоби’.

На прикладах від давніх часів до сьогодення ми розпізнаємо становлення інституції номадного (кочового) і напівномадного суспільства. Його володарем був, як відомо, не автократ, скоріше він обирався із харизматичного клану конфедерації номадних племен, в яких пастуралізм був основним джерелом до існування. Його рішення завжди залишаються залежними від ради чоловіків, які завдяки своєму походженню та своїм досягненням володіли довірою суспільства. В критичному положенні тягар відповідальності діяв, ймовірно, інколи стримуючи, на володарів і раду. Спонтанні починання, які інколи обіцяють тільки успіх, залишались би в такому випадку завжди поза увагою, якщо інколи не було б певного козака який діяв з обов’язку покірності і без одержання схвалення інших, під свою власну відповідальність. Але якщо його рішення виявилось виправданим, то тоді він ставав героєм дня для всього народу і набував найвищого авторитету у раді уряду. Так козацтво як явище індивідуальне служило регулюючим фактором у номадному соціумі, де панувала колективна свідомість і спільне управління.

§ 3. Аналіз джерел про історію козацтва XIV–XVII століть на території Східної Європи, сучасної України, Росії, Польщі, Литви

В українській, російській і польській історіографії існують розбіжності в оцінці феномена козацтва. На це звернув увагу в своїй фундаментальній праці при порівнянні виникнення і розвитку всіх регіональних груп козаків віденський вчений Günter Stökl [Stökl 1953]. Він вказав на те, як справу затемнює той факт, що історики всіх народів Східної Європи, які досліджували згадки про козаків, дають їм різний початок, залежно від їхньої політичної орієнтації. Тоді, коли в російській історіографії С. Соловйов, В. Ключевський, С. Платонов оцінюють козацтво як явище маргінальне, українська історіографія, починаючи з М. Грушевського [1909, т. 7], вважає козацтво центральним явищем в історії України. Михайло Грушевський виходить із ролі козацтва в Гетьманській державі XVII–XVIII століть, але шукає для них давню генеалогію, пов’язуючи козаків із Чорними Клобуками або Торками (търк). Давньоруський твердий знак вживався, щоб передати тюркську фонему /ü/ в назві Türk у період між X–XI ст. Тому назва Türk писалася в давньоруській мові як търк, але у XII ст. твердий знак почав передавати голосну – /о/. Так виникла назва Торк (Tork).

За князювання Володимира Святославича (бл. 980–1015 рр.) закінчилося тривале формування території Київської Русі. Це була найбільша держава Європи, площа якої сягала 1,5 млн. км2. Саме в цей час у 985 році Торки, або Uz-oi (<Oghuz), Східні Türküt-и почали кампанію завоювань Євразійського Степу. Вони в 1043 році отримали допомогу ісламського світу, прийняли іслам і рушили у Степ. Коли Qipčaqs (Кіпчаки) увійшли на територію Огузьких Туркменів Ябгу і перемогли їх, Огузи помандрували на схід Печенізького Степу [Пріцак 2008, 31–32. Розділ ІІ. Половці і Русь на тлі історії Євразійського Степу]. В 1054 році Огузи підійшли до кордонів Русі Переяславського князівства, ПВЛ називає їх Торками (Türk), але князь Русі Всеволод Ярославич одержав над ними перемогу під Воїнем. Влітку 1055 року вслід за Торками прийшли на Русь і самі Кипчаки, їх стали називати давньоруською мовою Половці. Тепер Всеволод Ярославич (1078–1093), рахуючись із ситуацією, «створи Всеволод миръ с ними, и возвратишася половци во свояси». У 1060 році Торки повернулися знову до кордонів Руських князів. В цей час три старших князі Ярославичі – Ізяслав, Святослав і Всеволод фактично спільно управляли Руссю. Тріумвірат тривав 15 років, упродовж яких князі в злагоді вирішували найважливіші справи, серед них на чільному місці були внутрішній мир і єдність, а також оборона Русі від половців. Разом руські тріумвіри, перш за все, перемогли Торків, розуміючи половецьку небезреку для Русі, тріумвіри «частину Торків найняли собі на службу. Їх називали Чорними Клобуками» [Pritsak 2008, 205–208. The Turkis Speaking Peoples. Розділ: The Torki, the Berendei and the Gernye Klobuci (Chernye Klobuki)].

Друга частина торків пішла на Дунай, де їх прийняла Візантія і поселила в Македонії для охорони кордонів. Після ліквідації Болгарського царства 1018 р. охорона прикордонної лінії по р. Дунай, зокрема, провінція Paristrion, була однією з життєвих проблем Візантійської імперії.

Половці були невдоволені тим, що Руські князі (тріумвіри) взяли на свою «службу» їх теоретичних підданих, торків. Адже назва Чорні Клобуки або Торки виникла на Русі для найманців в основному тюркського походження, які повинні були охороняти південно-руський кордон від половців.

Центром торків була твердиня Торчеськ, розташована в південній течії р. Рось, на південь від Києва. Тому українські історики, ідучи за М. Грушевським, вважають тюркомовних торків давніми предками козаків, хоч вони ніколи не ідентифікувалися із Руссю і зосталися етнічно тюрками. Також ми не маємо жодної інформації в джерелах про те, що місцеве слов’янське населення наслідувало цю організацію і творило руських Чорних Клобуків. Чорні Клобуки були пов’язані із державою Київська Русь лише політично, але не етнічно, і не мали жодної підстави сподіватися, щоб Русь вважати Чорними Клобуками, як це було із Руссю щодо козаків. Ця ідея Михайла Грушевського міцно закріпилася в українській історіографії, але вона, як видно з викладеного матеріалу вище, є помилковою. Треба нарешті залишити Чорних Клобуків при розгляді початків козацтва, оскільки вони були тільки найманцями до збройних загонів (почтів) у руських князів. У різні часи чужі фахові військові найманці були «на службі» у різних володарів світу, але з ними не ідентифікувалися етнічно, наприклад, як німецькі söldner чи італійські – кондотьєрі. Натомість постійна загроза Польсько-Литовській державі, в яку входили з XV ст. українські землі, з боку Кримського ханства (татарів) спричинила повстання непостійної і важко контрольованої верстви людей, які займалися степовим грабіжництвом (Steppengewerbe). Козаки мали приваблюючу силу (атракцію) не тільки для місцевого населення, вони були взірцем і для татарських степових завойовників, яких теж називали «козаками». Джерельні дані на території Східної Європи (сучасної Польщі, Литви, України, Росії) засвідчують появу козаків не раніше XV століття, тобто на території Золотої Орди після її падіння: Кримське, Астраханське, Казанське ханства.

В польській історіографії питання початку явища – українських козаків вкладається у рамки їхнього погляду на історію України взагалі. Після них це було політичне призначення поляків у ті часи, адже польська історіографія надто заідеалогізована. Поляки були в основному членами Західного християнства, як вірні виконавці змілітаризованої церкви і як успішні носії культури у Східній Європі. Тому для поляків історія південно-східного пограниччя Польсько-Ли-товської держави трактується за її потребами. Тобто у польській історіографії вважається боротьба з українським козацтвом місіонерською акцією: навернення на католицизм і до вищої польської культури. Це стосується не тільки козаків, а й історії всього народу в системі польського пограниччя.

Українські історики виступили проти польської концепції зі своїми аргументами про місцеве походження козаків.

Заслуговує на увагу той факт, що польський історик Władysław Tomkiewicz залишив екстремістські позиції традиційної польської історіографії. Проте вчений звернув увагу на першорядну роль державної польської шляхти в адаптації організації козаків. Багато шляхтичів у Польсько-Литовській державі ставали козаками і були першими військово-політичними організаторами українського козацтва. Як бачимо, на противагу Чорним Клобукам, які не були для Княжої Русі притягальними, козаки в Україні були привабливими для шляхтичів Польсько-Литовської держави, які ставали козаками, починаючи від Яреми Вишневецького. Władysław Tomkiewicz слушно вказує, що українська історіографія приймає для XVI ст. зуніфіковане козацтво, тобто стверджує, що це було суто українське явище. Підсумовуючи, можна сказати, що велику роль в історії має притягання (атракція). Німецький тюрколог Аннемарі фон Габен запропонувала розв’язати проблему походження козацтва з соціологічно-філологічної точки зору.

Аналізуючи джерела про історію козацтва XIV–XVII ст. на території України, Росії, Польші, Литви треба розрізняти два аспекти: козацтво як явище індивідуальне і козацтво як суспільне явище. Відносно індивідуального аспекту можна прийняти теорію професора Аннемарі фон Габен про те, що індивідуальне козацтво було своєрідним регулюючим фактором у номадному соціумі, де панувала колективна свідомість і спільне управління, не було місця для особистої ініціативи і для звитяжних подвигів, які захоплювали б велику частину населення. І таким чином із індивідуальних козаків утворювався суспільний стан – козацтво із своєю ідеологією. Якщо ця індивідуальна ініціатива мала невдачу у своїй акції, то ніхто із членів колективу не допомагав їй. Але якщо даний лідер, або група козаків були успішними, тоді вони вважалися героями дня і мали найвищу пошану у місцевій раді. Отже, козацтво було фактором, який регулював рівновагу у світі номадів (кочовиків), що мав колективну свідомість і спільне правління, але не мав елементів індивідуальності. Що керувало діями індивідуальних козаків чи групою? Очевидно, слава, тому що людина хоче стати героєм, але вабило їх і багатство.

Другий аспект характеризується тим, що індивідуальне козакування є притягальним для більшої групи козаків і вони вже намагалися творити суспільний стан, як це, наприклад, було із українськими козаками. Спочатку це були поодинокі козакуючі індивідууми, які з часом стали притягальними для більших груп, чи то як козаки-грабіжники, чи то як козаки – наймані вояки. Цей процес вимагав деякого часу, а з другого боку – потребу у найманому війську як у Польсько-Литовській, так і у Московській державах. Даний процес входження козаків у якусь державну структуру, як наприклад, у випадку українських козаків, привів їх до записування в Реєстр Війська Запорозького (1649 р.), який стає основою для визнання козаків як окремої суспільної верстви в даній державі (Польсько-Литовській чи Російській). Це знову призводило до наступного етапу – творення державності, як це було за Б. Хмельницького, коли гетьман за допомогою реєстрових козаків прагнув створити спочатку окрему автономну державу.

Слід підкреслити, що індивідуальне козацтво не має якогось однозначного характеру, це все залежить від обставин. В одному місці козаки, приклади яких наведено нижче, могли бути монастирськими найманцями, робітниками на землі або охоронцями кордонів та громадського порядку, як це засвідчено у «Codex Cumanicus» у 1303 р., найманими вояками.

На цьому закінчується перший, індивідуальний період формування козаччини. Тепер перейдемо до аналізу джерел, в яких засвідчено появу інформації про існування індивідуальних козаків, про їхні дії, а саме: у кримських генуезьких колоніях, рязанських і московських козаків, а також козаків у системі Польсько-Литовської держави.

Про дії індивідуальних козаків у кримських генуезьких колоніях. Найдавніша інформація про кримських козаків належить до XIV століття, вона зафіксована в джерелах кримських генуезьких колоній.

1. У приписках на грецькому синаксарі міста Сурожа (Судака) в Криму є запис:

«τή αΰτή ήμέρα έτελιωθό δουλ τού θύάλμαλτηού ύίòς τού σαμακά, φευ ό νέος ξίφη σφαγης υπο χαζακων. ίνδ ς τού ςώις έτ.» – «того ж дня (17 травня) помер раб божий Альмальчу син Самака, ой! – молодик, убитий мечем козаків», р. 6816 (1308).

Тут йдеться про окремих козаків-завойовників, які діяли в Судаку у 1308 році. На жаль, немає жодної інформації про те, чи були вони місцевими, чи звідкілясь прийшли.

2. Цього ж року (1308) 21 травня на грецькому синаксарі міста Кафи є такий запис:

«…ξίφη σφαγής Øπό καζακων» – «[Кафа] була вимордувана мечами козаків».

У цьому прикладі йдеться про дії індивідуальних козаків-завойовників, які брали участь у набігах.

3. В Уставі для генуезьких колоній на Чорному морі, виданому у 1449 році в Генуї, три рази трапляється термін «казак», яких закон ідентифікує із оргузіями (почесний військовий ескорт консула м. Кафи).

Перша згадка є у Кафі – «casachos orqusios».

«Si contiget fieri aliguam predam terrestrem per casachos orgusios seu homines Caphe tam de rebus bestiaminibus et bovis Tartarorum quam aliorum quorumcunque tales casachos orgusios et interseptores sustinere et eis dare omne auxilium et favorem, ab interceptoribus predictis».

У цьому випадку йдеться про дії індивідуальних козаків – військових найманців, бо їх джерело ідентифікує із оргузіями – військовим ескортом консула міста Кафи (Устав, с. 699–700).

«Устав забороняє кафинській адміністрації відбирати від козаків-оргузіїв здобич, і навпаки – консулам за відбирання здобичі у козаків-найманців встановлюється кара».

В Кафі вже була певна кількість козаків, які перебували на «службі» у консула м. Кафи і яким міська влада надавала статус оргузіїв. А оргузіям дозволялося Уставом відібрану ними здобич залишати собі. Це дозволялося і козакам.

Козаки були при консулі м. Кафи як найманці, які несли йому «службу», а також як оргузії. В XV столітті м. Кафа була столицею генуезької колонії в Криму і околиці. Згідно Уставу 1449 року, консулові належали «capitaneus horgusiorum», тобто начальник оргузіїв з 20 оргузіями кінної поліцейсько-військової сторожі при консулі. Взагалі, якщо йдеться про козаків-найманців у Кафі, то їх число могло бути невелике, бо всіх орґузіїв-найманців було від 100–250 чоловік, причому більшість з них були італійці із Генуї .

В Уставі для генуезьких колоній на Чорному морі 1449 року м. Судака і м. Чембало згадується вдруге і втретє термін «козак»: «…de quacunue preda fienda de quibus – cumque rebus inimicorum seu aliorum, qui quovismodo contrafecissent decretis Caphe, perveniat in consulem dicti loci quarta pars (et) religue tres quarte partes dividantur inter commune et dictos cazachos seu alios interceptores, videlicet quemlibet eorum per dimidia».

Устави м. Судака і м. Чембало (Балаклави) додають ще Постанови про поділ усієї козацької здобичі, з якої четверту частину одержує консул, а решта ділиться порівну між громадою і козаками.

Остання звістка про «козаків» у генуезьких колоніях на Чорному морі правдоподібно від 3 вересня 1468 року: «… que nobis illata fuerunt de MCCCC… compania per publicos latrones et cozachos illius domini de Mosco depredatores illius carauane nostre, que ex illius partibus huc veniebat».

Цю дату (1468 рік) встановив дослідник історії Кафи Мар’ян Маловіст. Звістка цікава тим, що в ній вказується звідки ті козаки прийшли: 10 городян м. Кафи і купці писали до банку Св. Георгія про те, що їхні торговельні каравани зазнавали нападів розбійників і козаків, які походили з території володаря Москви. Тобто ми маємо вже справу не з поодинокими козаками, а організованими, які були на «службі» московського володаря.

На цьому закінчуються джерельні дані про «козаків» у генуезьких колоніях в Криму.

Монастирські козаки. Хронологічною є й друга згадка про дії індивідуаль-них козаків у 1395 році, подана у І. І. Срезневського.

«А манастырськие люди были Иван Кощѣевъ да Илюша Филиповъ, да слуга манастырьскои казакъ» Грамота дѣловая о границахъ Кириловскаго монастыря 1395 г.

В цій грамоті Кирилівського монастиря 1395 року йдеться про одного найманця, окресленого джерелом як «слуга, монастирський козак».

В Уставній грамоті Соловецького монастиря 1548 року читаємо таку інформацію про монастирських козаків: «Каковъ казакъ придетъ вново жити, а похочетъ въ коеи нашеи волости жити и промышляти, и у кого станетъ жити, и какъ пріѣдетъ доводчикъ въ кою волость, и тому человѣку того казака доводчику явити… А прилучится изъ тѣхъ волостокъ коему чоловѣку быти въ Вирмѣ не того ради дѣла, у коего казаки вновѣ живутъ, и имъ являти приказщику самимъ да и пошлина ихъ дати… А которои казакъ соидетъ, не отъявясь, и тотъ человѣкъ, у кого онъ жилъ, не объявитъ же, и приказчику взяти на немъ пошлина монастырьская и своя… А каковъ казакъ у коего человѣка живъ, да сбѣжитъ безвѣстно, и приказщику того опросити по крестному цѣлованью того человѣка, у кого онъ жилъ…» .

Джерело свідчить про те, що наймані монастирські індивідуальні козаки повинні платити податки: на користь монастиря, де працюють як наймані робітники, адміністрації, зокрема прикажчикові, тій людині, в якої вони живуть, і врешті-решт козакам потрібно було з’явитися до «доводчика волості», тобто людини, що збирає податки на користь міста чи місцевості у волості, в яку вони приїжджали знову жити.

Ще раз хочу акцентувати увагу читача.

Гарвардська історична школа в особі визначного вченого гуманітарія світу професора Омеляна Пріцака, корифея тюркології, східними джерелами випромінює світло на тюркське походження слова Qazaq. Вчений аргументовано доказав, що східно-слов’янський етимон казак>козак (kazak>kozak) було запозичено від половецького слова qazaq (<qaz-) у період після XIV ст. Тобто, етимон kozak у Східній Європі має номадичні тюркські корені і пропонує розглядати його як інституцію. Про це свідчать джерела знайдені на території Золотої Орди після її падіння. Слово і інституція qazaq є типовим явищем, що зародилося у Євразійському Степу. Воно, очевидно, виникло серед половців Х–ХІІІ ст. і означало спочатку неосілого добувача, який міг теж бути найманцем, воїном, або робітником.

Про дії індивідуальних московських і рязанських козаків і почесної сторожі разом. … въ 1502 году Вел. К., отпустивъ назадъ Кафинскаго посла Алакоза съ своимъ чиновникомъ, Яков. Телешовымъ, черезъ Рязань велѣлъ поклониться Великой Княгинѣ Аграфени и сказать: «Отпустилъ есмъ судномъ посла Турецкого до Старой Рязани»; а от Ст. Рязани ѣхати ему Пронею вверхъ, а изъ Прони къ Пранову, а изъ Прановой Хуптою вверхъ до Переволоки до Рясского поля. И ти послала бъ 130 человѣкъ его проводити до Переволоки, да Переволокою Рясскимъ полемъ до рѣки до Ряси; а деверю твоему, К. Федору, велѣли если послати 70 человѣкъ… А сколько имъ будетъ надобъ коней и телегъ, и ты бъ имъ дала два жеребья; а Князю Федору велѣлъ есми дати треть…

«И ты бы у Алакоза десяти человѣкомъ ослободила (позволила) нанятисъ Козакомъ, а не лучшим людемъ… Занежь твоимъ «людемъ служилымъ, Бояромъ и Дѣтямъ Боярскимъ и сельскимъ, быти « всем на моей службѣ; а торговымъ людямъ лучшимъ и середнимъ и чернымъ быти у тобя въ городѣ… а ослушается и пойдетъ кто (на Донъ), ихъ бы велѣла казнити… а не учнешь казнити, ино ихъ мнѣ велѣти казнити и продавати» .

У Справах кримських із посольства князя Голохвастова з 1502 року вперше говориться ясно про етнічну приналежність козаків, що вони були в Рязані. Про зв’язок Кафи з рязанськими козаками-завойовниками, які були водночас найманцями на «службі» у московського володаря як охоронці. Аналізуючи документ, ми бачимо, що кафинського посла Алакоза супроводжувало 130 чоловік московського володаря, потім 70 чоловік з метою охорони від нападу розбійників на караван його посольства. Хто були ці московські люди, в документі не сказано. Можна одне стверджувати, що ці люди були на «службі» у московського володаря і що якась частина з них була рязанськими козаками. Оскільки московський володар Великій Княгині Агрофені, своїй невістці, пише листа у тій справі, щоб вона дозволила його 10 козакам найнятися до Алакоза на «службу» і щоб вони супроводили посла в Кафу з його караваном. З того видно, що московський володар рязанських козаків і водночас охоронців, які були у нього на «службі», сам дозволив дати послу на «службу» у супровід для його охорони і його каравану в Кафу (де був ринок невільників – Л. П.).

Ще один випадок цікавий для нашої теми в цьому документі. Московський володар наказує всім його підданим бути у нього на «службі», а хто буде тікати на Дон (щоб не стати козаками – Л. П.), то він стратить або продасть. Ось звідки в Кафі з’являються козаки, не тільки місцевого походження.

Під 1443 роком у Никонівському літописі згадуються рязанські козаки-воїни: «І пріидоша на нихъ (Татаръ) Мордва на ртахъ съ сулицами и съ рогатинами и съ саблями; а казаки Рязаньскія також на ртахъ съ сулицами и съ рогатинами и съ саблями з другіа стороны…» .

В цьому разі йдеться про найманих воїнів рязанських козаків тому, що вони були навчені ходити в бій на лещатах зі зброєю: метальним списом і рогачками для метання. Рязанські воїни-козаки разом з мордвинами боролися проти (казанських) татар у 1443 році.

У 1445 році в Єрмолинському літописі є згадка про дії українських найманих воїнів-козаків і їхній зв’язок із казанським царем.

«Тое же весны царь Махметь и сын его Мамутяк послали в Черкаси по люди и прииде к ним двѣ тысячи казаков и, шедше, взяша люди без слова царева, и приведоша полону много и багатства. Видев же царь множество корысти, и посла дѣтей своих, Мамутяка да Ягупа в отчины князя великого воевати» .

Тої самої весни 1445 року Казанський цар Махамет і його син Мамутяк послали в Черкаси по людей і прийшли до них дві тисячі козаків, які по дорозі без дозволу царя, привели багато полонених і багатства. Побачив цар у цьому багато користі і послав своїх дітей Мамутяка і Ягупа воювати у вотчину Великого князя (московського).

В цьому документі ми вперше зустрічаємо географічну назву Черкаси, звідки етнічно прийшли козаки, щоправда, без точних географічних координат. Правдоподібно, що тут йдеться про українські Черкаси з огляду на два моменти: по-перше, що в XV ст. Черкаси були одним із найважливіших центрів українських козаків, крім Києва і Канева, по-друге, в той час (XV ст.) і пізніше (XVII ст.) росіяни (московські люди) називали українців черкасами. Очевидно, тут немає ніякої причини брати до уваги черкасів кавказьких, про яких ми не маємо конкретної інформації. Тут йдеться про те, що Казанський цар Махамет як наступник царя Золотої Орди посилає за найманими українськими козаками. При чому цікаво, що Казанський цар вважає, що він у праві, як колись його предки, хани Золотої Орди, вербувати козаків з українських земель для своїх військових цілей. І дійсно, українські козаки з Черкас у кількості 2000 чоловік пішли до Казанського царя як найманці, а водночас, як говорить джерело, вони були завойовниками, бо без дозволу царя привели багато полонених і багатства із земель Московського Великого князя. В документі йдеться і про дії індивідуальних козаків, хоч кількість українських козаків становила дві тисячі, але Казанський цар кожного з них персонально вербував у своє наймане військо, інша справа, що цар з них зробив уже по тому організацію.

У Никонівському літописі під 7064=1556 роком є цікава інформація про дії рязанських і московських козаків Московського царя: «А Полемъ на ртахъ послалъ на Волгу для Исмаиля и Астороханького дѣла 500 человѣкъ казаковъ атамана Ляпунка Филимонова и инѣхъ атамановъ съ товарыщи».

Московський цар узимку 1556 року посилає рязанських козаків, які були в нього на «службі» у військовий похід проти Ізмаїла і Астрахані, суходолом на лещатах, «на ртахъ» і рікою Волгою. У цьому прикладі йдеться про те, що ми маємо справу не з діями індивідуальних козаків, а з суспільною організацією – рязанськими козаками з 500 чоловік на чолі з отаманом Ляпунком Филимоновим і іншими отаманами з товаришами. Ця інформація є дуже важливою, в ній вперше засвідчений начальник козаків із титулом «отаман». Дійшовши до періоду, коли у 1556 році йдеться вже не про діяльність індивідуальних козаків, а про суспільну організацію – 500 московсько-рязанських козаків на чолі з отаманами, зокрема, Ляпунком Филимоновим, які були спеціально вишколені взимку пересуватися на лещатах, ми з вами закінчимо огляд дій московсько-рязанських козаків. Тим більше, що Günter Stökl присвятив цьому питанню окремий розділ у своїй докторській дисертації.

Козаки в Україні. Говорячи про козаків в Україні XV–XVI ст., можна було б подати в скороченій формі Михайла Грушевського «Історію України-Руси», т. VII. Для потреб даної теми ми обмежимося лише трьома основними періодами в процесі становлення козацького стану. Перший період – кінець XIV–XV ст. – «козаки» у Рязані, Москві, татарські – в ханатах, українські – як явище побутове, різноманітне і ще без спільного знаменника.

Козаки в Україні вперше засвідчені під 1469 роком у польського історика Яна Длугоша, що писав латиною: «Ex fugitivis, praedonibus et exulibus, quos sua lingua kozakos appelant» .

У документі йдеться про те, що у 1469 році велике татарське військо, набране «із утікачів, розбійників і вигнанців, які своєю мовою називають себе «козаками», під проводом Казанського хана Маняка, трьома загонами напало на землі Польської корони. В джерелі зазначено, що українські індивідуальні козаки згадані тут як степові і неосілі елементи.

В польській люстрації населення у містах українських 1552 року, зокрема таких міст, як Черкаси, Київ, Канів, виступає як окрема категорія людей неосілих, що не належали ні до міщан, ні до селян, їх називали часом ludzie Lóźni, цебто люди, які не мали ніякої професії, які не мали свого сталого помешкання і постійного заробітку, «гультяї» польського права.

Ці неосілі козаки ходили на козацький промисел «у козацтво» в Степ й Низ, де займалися так званим степовим спортом, цебто грабіжництвом, виловлюванням риби, збиранням меду (бортництвом) або «служили» наймитами в місті чи в селі.

Євген Барвінський у статті «Набіг козаків на Очаків 1545 року» наводить приклад, у якому засвідчено, що індивідуальні козаки, які походили з України (Київ і Черкаси), пограбували татарський корабель. У 1492 році Кримський хан скаржився Великому князеві Олександру, що кияни і черкасці розбили під Тягинею татарський корабель а Великий князь, у своєму Листі до Хана повідомляє, що він поручив «трусити» козаків.

У польському брульйоні цього листа є цікавий варіант цього документа: «ci ludzie, ktorzi w Oczakowie skodi pocynieli, beli kozacy polni, a nie osiedli na iednem mieisczu».

«Ці люди, які вчинили шкоду в Очакові були козаки, які жили в Степу, а не осілі на одному місці». Значить, поляки в тому часі ділили козаків на дві групи: степові (polni) і осілі. Також цікаві співпадіння епізоду 1492 р. з 1545 р. В обох випадках йшлося про напад українських козаків на Очаків. Для нашої теми важливий поділ українських козаків на дві группи: степових і осілих у першому періоді діяльності індивідуальних козаків.

Другий період в генезі феномена українського козацтва – це друга половина XV – перша половина XVI ст. Українські козаки, як і інші козаки, спеціалізуються в військовій професії і городові – на Січах, коли є напружені взаємини між Річчю Посполитою і Московською державою, Кримським ханством і Туреччиною. Але вони не перебували на державній «службі», а є найманцями місцевої влади, зазвичай старост, які робили з козаків професійних вояків.

Перша інформація про організацію українських козаків для оборони пограниччя походить від кримських татар із 1520-х років. Це була ініціатива черкаського старости Остафія Дашковича († 1535 р.) – козака, що був київським паном – землянином, і традиційно став першим козацьким «гетьманом». Ця інформація має істотне значення. З неї видно, що організація козаків для оборони країни була ініційована старостою черкаським і канівським, тобто представником влади великих литовських князів. З одного боку, тут діють українські козаки, як ludzie Lóźni, гультяї польського права. З другого боку, в «козацтво» йдуть незалежно від свого суспільного становища – чи то буде чоловік неосілий, чи осілий міщанин, боярин, пан, вони промишляють в українських степах, займаються пограничним спортом і ведуть партизанську війну з татарами. Про це ширше, про черкаського старосту, пана за походженням, дивись походи «славного козака» Остафія Дашковича у М. Грушевського. Очевидно, це було причиною, чому москалі називали українських козаків, а пізніше усіх українців – «черкасами». У XVI ст. старости, завербувавши українських козаків, готували їх у польські військові загони, які називалися ротами. Невдовзі польський термін «rota», замінив термін «полк». Полк був типовим терміном для окреслення військового загону козаків, а пізніше як адміністративного державного поділу – інституції. Це слово німецького походження: «folk» – плем’я, народ – є давнє запозичення зі староруської мови «полкъ», де воно мало різні значення: «товпа», «озброєна частина народу», «військо», «битва». Як це, наприклад, є у староукраїнському епічному творі «Слово о полку Ігоревім», слово «полк» перекладають як «Полк Ігоря», «Похід Ігоря» або «Військо Ігоря».

Еріх Лясота пише, що на о. Хортиця військо ділилося у 1594 р. на полки, які налічували по 500 козаків, а на чолі полку полковник: Chłopicki „ein Polkownik, das ist ein bevehlshaber über fünf hundert Man». А вже з 1595–1600 рр. командувача кількох полків називали «гетьманом» – неофіційним титулом. Перші військові організації, які були в Козацьку добу на території України як адміністративні одиниці, називалися полками. Цікаво, що для своєї організації українські козаки не вжили польського терміна «rota», а вживали традиційну староукраїнську назву «полк». Спочатку «рота» була для усіх військових частин, а пізніше залишилася як польська одиниця загону піхоти, а для новоорганізованої кінноти вживали новий термін з часів Ягайлончика – chorągiew. Інституція «полку» доказує, що був зв’язок поміж українськими козаками і Київською Руссю, а не Чорними Клобуками, бо на українській території староукраїнська назва «полк» залишилася і після падіння Київської Русі і її перейняло українське козацтво.

Останнім представником козацтва другого періоду був князь Дмитро Вишневецький, якого сучасні історики хочуть зробити засновником українського козацтва, бо він збудував у 1556 році на о. Мала Хортиця фортецю, яка була потрібна для його партизанської війни з татарами. Що торкається князя Дмитра Вишневецького, то треба повернутися до оцінки Михайла Грушевського, який назвав його «великим авантюрником». Д. Вишневецький все ще представник індивідуального козацтва. Він не міг і не встановив епоху в історії українського козацтва. Як член бічної лінії литовської династії Ягайлонів, він мав право залишити свого начальника і служити іншому, що й зробив. Спочатку князь Д. Вишневецький служив турецькому султанові Сулейману І, потім московському цареві Івану Грозному, врешті-решт королю Речі Посполитої Сигізмунду ІІ Августу. При всіх тих змінах керівництва він як член династії тримав вільну руку. Турецький султан Сулейман І (1520–1566) не велів його арештовувати, коли Д. Вишневецький з’явився у Стамбулі [Östürk, Yücel 2005]. Але коли князь активно втрутився у справи Молдавського князівства, яке хотів здобути для себе, тоді його молдавські противники передали султанові. У 1563 році в Царгороді вже султан не частував його, а велів як злочинця повісити за ребро. На цьому із його молдавською авантюрою закінчилася роль Дмитра Вишневецького в історії українського козацтва. А його «козацька дружина» із Січі на о. Мала Хортиця порозбігалася хто куди і не залишилося сліду з козацької організації Дмитра Вишневецького, бо він не творив нічого сталого назавжди, а діяв прямо як авантюрник.

Козацька держава Богдана Хмельницького не мала своїм джерелом Дмитра Вишневецького, а якраз Реєстрове козацтво пов’язане з територією України (Трахтемирівський монастир) і яке мало королівський авторитет за собою. Реєстрові козаки були вже суспільним станом, а не творінням авантюрника. Так що нема чого із авантюрника робити українського героя, ліпше назвати провідників Реєстрового козацтва, як, наприклад, О. Дашковича, старосту черкаського. На мою думку, Михайло Грушевський має рацію, коли він подає таку оцінку двох різних представників індивідуального і Реєстрового козацтва: «І тому, коли Дашкович кінець кінцем скінчив ролею державного мужа, Staatsmann’a, Вишневецький скінчив авантюрником» .

Третій завершальний період генези феномена українського козацтва припадає на останню чверть XVI – першу половину XVII ст. Це є початком формування козацтва в окремий суспільний стан у започаткованому першому Реєстрі українських козаків. Перша спроба реєстрації українських козаків, яких найняли на «службу», належала королям Речі Посполитої Сигізмунду ІІ Августу у 1572 р. і Стефану Баторію у 1578 р.

У перших двох періодах початків феномена українського козацтва козаки служили кому хотіли, вони не були професійними вояками, в другому – професійними найманцями, в третьому – козаки ставали суспільним станом, визнаним державою. Коли Стефан Баторій прийняв на державну «службу» і вписав у Реєстр понад 500 козаків, вони стали репрезентантами влади короля і постійною інституцією. В зв’язку з організацією Реєстру Стефаном Баторієм першим центром королівського козацтва було м. Черкаси. Про існування там «полку» є точні відомості з 1625 року: Черкаський полк (Capitaneatus) .

«Полк» як інституція і їх дії. Після встановлення реформи Стефана Баторія, козаки вже існуючих полків могли перейти всім полком на постійну державну «службу», як це було з: Переяславським полком, сформованим у 1570 році; Чигиринським полком, заснованим у 1552 році.

Нові полки вже були створені за участю офіційної королівської інституції: Корсунський полк, організований у 1634 році; Біло-Церківський полк, сформований у 1620 році; Канівський полк, створений у 1637 році.

Таким чином, шість козацьких полків, які були засновані ще до революції 1648 р. Богдана Хмельницького на підставі реєстраційного акта, репрезентували владу короля Речі Посполитої. Крім того, реєстрація війська була задумана не як одноразовий акт, на якийсь означений термін, але на постійно. Реєстраційним актом король надав Реєстровим козакам осілість: їх офіційним володінням стає Трахтемирів зі своїм старовинним монастирем Зарубським, який в кінці XVI–XVII ст. був козацьким військовим центром і збірним пунктом арсеналу й офіційної осілості та шпиталем. У діях козацтва XVI ст. поділяю погляди Михайла Грушевського, а саме: реєстр Стефана Баторія вважаю початком формування козаків в осілий суспільний стан. Це був офіційний перехід на «службу» короля на базі Реєстру у системі Речі Посполитої і передання королем у власність корпорації козаків – Трахтемирова. Хоч спочатку число Реєстру козаків було обмежене, інституція стала постійною і мала змогу збільшуватися.

Надалі розвиток генези феномена українського козацтва як явища відбувався за трьома вищеподаними періодами, в процесі становлення козацького стану внаслідок чого за умовами Зборівського договору 1649 р. Реєстрових козаків налічувало 40.000, близько 60.000 офіційного війська козаків стало в Реєстрі держави Війська Запорозького, у т. зв. Переяславському договорі 1654 р. за гетьманування Богдана Хмельницького (1648–1657 рр.). Коли дана козацька група стає організацією чи то найманців господарських або військових, не як індивідуальне явище, а як суспільна верства, то вони вже не належать до початків повстання козаків як окремого стану у системі Речі Посполитої, а опісля – носіїв держави Богдана Хмельницького.

Висновки

Дозвольте підсумувати результати даного дослідження. У прототюркській мові номад (кочівників) існувало принаймні два дієслова із значенням ‘брати участь у набігах, завойовувати’: qaz та qazγan.

З появою Київської Русі в ІХ–Х ст. почалася історія Східної Європи. Номадична імперія Рах Половців (давньоруська назва) Кипчаків Степу (Qipčaqs) на 170 років стали сусідами держави Київська Русь (1054–1223 рр.).

Половці були конфедерацією номадичних племінних груп: Qipčaq, Qāy, Qün, Sārī, які складали Рах Qipčaqs і активно діяли в Євразії, починаючи з ХІІ ст. [Golden 1992, 216–283] використовували «просте» дієслово qaz- для означення явища козацтва. Також це стосується напів-номадичних племен чагатайців (Chaγataj), які з’явилися у п’ятнадцятому сторіччі та перейшли до осілого образу життя на протязі XVI–XVII віків [Gaben 1992, 309–317].

З іншої сторони в Орхонсько-тюркській імперії, а також у осілої першої ісламсько-кагансько-тюркської династії Караханідів в Центральній Азії, що в 840–1212 рр. володіла обома Туркестанами [Clauson 1972, 682–683] віддавали перевагу у використанні того ж дієслова, більш привабливому зворотному варіанту, -qazγan- у значенні ‘брати участь у набігах, завойовувати’. Отже, не може бути сумнівів у тому, що східнослов’янський етимон казак>козак (kazak>kozak), було запозичено від половецького слова qazaq (<qaz-) у період після чотирнадцятого сторіччя, яке половці використовували як інституцію козаків (qazaq). Таким чином, етимон казак>козак у Східній Європі має походження від тюркської лексеми номад (кочівників).

Під ключовим словом qazaq в «Енциклопедії ісламу» В. В. Бартольд згадує козаків як соціологічну інституцію. Z. V. Togan у книзі «Bugünki Türkili (Türkistan) ve yakin tarihi», більш детальніше пояснює поняття qazaq як історичне явище, яке означало шлях відповідного способу мислення. Німецький тюрколог Annemarie v. Gabain досліджує появу козацтва з соціологічно-філологічної точки зору. Професор довела своєю теорією, що козацтво є соціологічна інституція, в основу якої покладений відповідний спосіб мислення. Автор пише: «Навіть якщо не можна довести існування козацтва як явища в дуже давні часи, то все одно воно вже було підготовлене ще в давні часи шляхом відповідного способу мислення». Йдеться про дії індивідуальних козаків, які не досягли ще суспільного стану. На прикладах із всесвітньої історії у професора Gabain від давніх часів і до сьогодення ми розпізнаємо становлення інституції козацтва номадичного (кочового) або напівкочового суспільства. Його володарем був, як відомо, не автократ, скоріше він обирався як член сімейства володарів з певного племені або роду. Його рішення завжди залишались залежними від ради чоловіків, які завдяки своєму походженню та своїм досягненням володіли довірою суспільства. В критичному положенні тягар відповідальності діяв, інколи, стримуюче на володарів і раду. Спонтанні рішення, які інколи обіцяють успіх, залишались би в такому випадку завжди поза увагою, якщо інколи не було б певного козака, який діяв з обов’язку покірності і без одержання схвалення інших під свою власну відповідальність. Якщо його переслідувала невдача, то в такому випадку за ним не виступав ніхто. Але, якщо його рішення виявлялось виправданим, то тоді він ставав «героєм дня» для всього народу й набував найвищого авторитету у раді уряду. У такий спосіб соціологічне явище «Козацтво» служило як індивідуальний регулюючий фактор у світі з правлінням колективної свідомості і суспільним управлінням.

Усвідомлюючи, що українське козацтво не могло народитися зненацька, цю проблему не можна пояснювати якимось одним чинником. В «Історії України-Руси» Михайло Грушевський шукає для козаків давню генеалогію, пов’язуючи їх із «Чорними Клобуками», або Торками [Грушевський 1909, т. 7, 69]. Східні джерела свідчать нам про те, що процес зародження явища козацтва був тривалим і складним, як мінімум від VIII до XIII століть.

Джерел про VIII–Х ст. у Східній Європі є небагато, але ХІ, ХІІ, ХІІІ ст.ст. дають змогу простежити наслідки більш ранніх подій. За визначенням знаменитого історика і соціолога французької історичної школи «Анналів» Марка Блока (Marc Bloch 1886–1944 рр.) – це «свідомо ретрогресивний метод».

В результаті історично-соціологічного дослідження східних джерел і Східної Європи від давніх часів і до сьогодення про явище виникнення козацтва ми дійшли консенсусу: треба залишити мильну концепцію, загальною рисою якої було добичництво, й, розглядати козацтво з точки зору світової історії, як інституцію.

Наприклад, українське козацтво як інституція: оргузії, охоронці, завойовники, «отаман», монастирські, степові і осілі козаки, городові козаки на «службі», козацький «гетьман», полк Ігоря або «Похід Ігоря», «полк» в козацькому реєстрі, «козацька дружина», Реєстр козаків.

Про походження козацтва як соціологічного явища нам свідчать східні джерела, знайдені на території Золотої Орди після її падіння. Слово і інституція (qazaq < qaz) ‘козак’ є типовим явищем, що зародилося в Євразійському Степу, виникло серед половців Х–ХІІІ ст. й означало спочатку неосілого козака, який міг бути найманцем, воїном або робітником. Аналізуючи джерела про історію козацтва XIV–XVII ст. на території України, Росії, Польщі, Литви треба розрізняти два аспекти: козацтво як явище індивідуальне і козацтво як суспільне явище. Проблему походження українського козацтва пропоную розв’язати теорією німецького тюрколога Annemarie v. Gabain з соціологічно-філологічної точки зору.

Приймаючи цю теорію, українське козацтво як явище індивідуальних козаків, було регулюючим фактором у номадному соціумі, де панувала колективна свідомість і спільне управління, в якому не було місця для звитяжних подвигів.

Таким чином, із діяльності індивідуальних українських козаків утворився суспільний стан – козацтво із своєю ідеологією.

Джерела і література

Bābur-nāme. 1995. Ed. Eiji Mano. Kyoto. У цій праці цитується останнє і найповніше видання Bādur-nāme (1995 р.). Редактор видання професор Кіотського університету (Японія) Eiji Mano, колишній студент всесвітньовідомого сходознавця, засновника і професора Українського Наукового Інституту Гарвардського університету – О. Й. Пріцака. Bābur – славетний козак, видатний державний діяч, завойовник Індії, чудовий літератор, який записував свої спогади Bābur-nāme, навіть під час бою, й став провідним класиком тюркської літературної чагатайської мови (помер у 1526 р.). Видання складається із чотирьох частин у п’яти томах: частина 1, текст Bābur-nāme тюркською мовою; частина 2 (томи 2–3), покажчик усіх слів в усіх формах, що зустрічаються в тексті; частина 3 (том 4), переклад на японську мову; частина 4 (том 5), коментар на японській мові.

Gabain, Annemarie von. «Kasakentum, eine soziologisch-philologische Studie». Acta Orientalia. Academiae Scientiarum Hungaricae, v. 11. 1960. P. 161–167.

Gabain, Annemarie von. Die Sprache des Codex Cumanicus. Philologiae Turcicae Fundamenta 1. Wiesbaden, 1949. P 46–73.

Golden Peter B. «The Cerni Klobouci». Symbolae Turcologicae, v. 6. Uppsala, 1996. P. 97–107.

Грушевський Михайло. Історія України–Руси. Київ–Львів, 1909. Т. VII.

Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. М.–Л., 1950. С. 478. Козаки як історичне явище з’явилося після падіння Золотої Орди.

Drimba, Vladimir. Codex Cumanicus: Edition diplomatique avec facsimiles. Bucharest, 2000.

Györffy, György. Autor du Codex Cumanicus. Bibliotheca Orientalis Hungarica 5. Budapest, 1942.

Houtsma, Martin Theodor. Ein türkisch-arabisches Glossar. Leiden, 1894.

Nagrodzka-Majchrzyk, Teresa. Czarny Klobouci (Chernye Klobuki). Warsaw, 1985.

Gajecky, George. The Cossack Administration of the Hetmanate. Cambridge, 1978. T. 1–2.

Stökl, Günther. Die Entstehung des Kosakentums. Münich, 1953. Про українську, польську, російську історіографію у відношенні до козаків (докторська дисертація віденського вченого про походження козацтва).

Öztürk, Yücel. «Erdel-Efläk-Boğdan Olaylari ve Dimitriy Vişnevetski», Türklük Araştirmalari Dergisi, Sayi 17. Istanbul, 2005.

Pritsak, Omeljan. The Origin of Rus’. Harvard Ukrainian Research Institute. Preface. Cambridge, 1981.

Pritsak, Omeljan. «The Turkic Etymology of the Word Qazaq ‘Cossack’». Harvard Ukrainian Studies. V. XXVIII. No. 1–4. 2006. P. 237–243.

Pritsak, Omeljan. «An Elevents-Century Turkic Biligual (Turco-Slavic) Graffiti from the St. Sophia Cathedral in Kiev». Harvard Ukrainian Studies, 1982. V. 6. P 152–166.

Pritsak, Omeljan. The Turkic Nomads of Sauthern Europe. The Turkic Speaking Peoples. Münich–Berlin–london–New-York: Arestel Verlag, 2008. P. 197–213.

Пріцак Омелян. Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім». Київ, 2008. С. 28–49. Вступ ІІ. Половці і Русь на тлі Євразійського степу.

Винар Любомир. Козацька Україна. Київ–Львів–Нью-Йорк–Париж, 2003. 677 с. Періодизацією цього етапу розвитку Козаччини у цікавому вступі до книжки займається редактор тому В. Степанков (на сс. 11–14). Тому відсилаю своїх читачів до тої цінної праці.

Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке. Київ, 1999. С. 108–124. Розділ ІІ. Реконструкція потенційного бюджету держави Богдана Хмельницького.

Пріцак Лариса. Із досліджень про державу Богдана Хмельницького 1648–1657 рр. Статті і матеріали. Харків, 2003. 278 с.

Пріцак Лариса. Основні міжнародні договори Богдана Хмельницького 1648–1657 рр. Харків, 2003. С. 493. Про українське козацтво як явище культурно-політичне у всесвітній історії див. розділ ІІ, с. 157–198.

Пріцак Лариса. Генеза феномена українського козацтва // Український історик. Нью-Йорк–Київ–Львів–Торонто–Париж, 2006. № 43. Ч. 1–2. C. 147–162. Див. джерела й використану літературу до цієї статті. Ще раз я повертаюся до даної опублікованої статті, щоб комплексно дослідити всі, особливо східні джерела й інформації зібрані про походження козацтва з точки зору всесвітньої історії.

Radloff W. Die alttürkischen Inschriften der Mongolei. Petersburg, 1985. S. 329.

Togan Z. V Bugünki Türkili (Türkistan) ve yakin tarihi. Istanbul, 1942. S. 37, 47.

Пилипчук Я. В. Історична географія Дашт-і Кипчак (соціально-економічний аспект) // Схід і діалог цивілізацій. До ювілею Ю. М. Кочубея. К., 2012. С. 248–263. Про розташування резиденцій степових володарів, локалізація міст і локалізація Чорних Клобуків, торгових шляхів, кордонів.

2018-04-04T17:09:52+00:00