І
CONSEQUITUR

***                     Дмитрию Бураго

в ночи не только беззвёздной но и вообще без неба
где нет ни верхá ни ни́за ни притяженья земного
расформирóванное сознание взвéсью испепелённого хлеба
ищет куда осесть в уже готовое слово
а слово сопротивляется и малой тяжести взвеси
в не-материальности своей  всецело свободно
и отчáявшись ты злобно бормочешь о Его глухоте и спеси
о втýнепринéсенной жертве и доле безродной
но все ж деструктурированные до уровня пляшущего электрона
на грани исчезновения иль перехода в состояние поля
как бы истáивают тягостность телесного лона
и кажущаяся беспредельность  непрекращающейся боли

БЕССОННИЦА

Словно икона ки́новарью иль посланье любовное кровью,
подписывается день багрянцем заката.
Неволя ложа. Теснятся у изголовья
слова, просвéркивая ложью, внедрённой когда-то.

Раздрóбленное сознание в мороке ночи
взыскýеттвéрди, словно пловец утомленный.
А звон часов неумолимое солнце прóчит,
и бегут друг за другом незавершённые клоны.

ПРИЧАСТИЕ ДИОНИСУ

Облачась во рваную майку, словно в епитрахиль,
Приуготовив стаканчик и хлеба седую корку,
Семижды семь лет ожидает свою Рахиль
Он на пространствах от Кзыл-Орды до Нью-Йорка.

Тускл заплывший взор, движения неверны,
Сыплется прахом óземь иссохшая кожа…
В бегущем солнца луче, в неверном свете луны,
Смутно сквозит и зыблется Образ Божий.

АРИТМИЯ

Истáивает будущее: в мéрном звоне часов
Сужается его пространство.
Настáивает будущее: слушай зов,
Не забывай о статусе чужестранца.

Как на пуáнтах касанье твёрдой земли:
Танец воздушен, но кровью стопу багря́нит.
Так и Давид плясал, покуда ноги несли,
Перед Владыкой на зыбкой небесной грани.

***

крестом переплет оконный
отрезает купанье солнца в сугробах
где-то зáживо погребенный
стучится неистово в крышку гроба
свечи иссякает пламя
как любовь что ну никак не хочет кончиться
и темно-красные ламы
таятся на подоконнике
пока что пятнышком смутным
роговица мутится что ли
и неслышно гудят всей грудою
что мол воле конец и неволе

ГНОСТИЧЕСКОЕ ОТКРОВЕНИЕ

будто спелые яблоки
под тяжелой июльской грозой
осыпается времени
градостроительный купол
погребая в обломках
неоген плиоцен палеоцен кайнозой
и зиянье пылающей страсти
и черный монашеский куколь
и знакомые лица ну без которых никак
и кишащий чужими телами до горизонта
плоский ди́скос земной
погружáющийся во мрак
истáивающее творение
исступлённых архонтов

ИНИЦИАЦИЯ

Где воздух отрезан от тьмы сапфирною стратосферой
и звезды проблескивают, пульсируя мертвым светом,–
это первый подступ к Аргусу. Полною мерой
многотысячеглазие его открывается пред поэтом

лишь когда, исторгнут из эмпиреев Музы,
он пробивает слой синевы антигравитационно
и оставляет внизу хромую поступь Эмпусты
и дымящиеся бездны Геина лона.

Но, Аргус, ты все ж материален. Светила, парсеки, темное
вещество – существует ли оно взаправду?
Существует ли вообще она, материя томная,
И, вне ее фантомов, слепящая правда?

И, не зная зачем, как рыба в весеннем стремлении,
сбивая в кровь нежное брюхо на мелководье,
прет серебристым месивом к месту своего рождения,
рвешься сквозь тенета материи в божьи угодья.

ПСАЛЬМА ПОКАЯННА

Хіба ж мої очі – бездонне море?
Звідки узяти сліз?

Я, мов та кузька, що проміж зорі
Злітá, коли палять хмиз.

Немов той птах, що в бурю під браму.
Тріпочучи, мостить тлуб.

Немов відтворений малярами
Господнього Тіла труп.

Куди не глянь – самі лише трýни,
І не втечеш мерщій…

То ж втримай вогненне древо перуна
В могутній руці Своїй!

***

моя лютеціє
ти пошматована
мов жінки пікáссо
безсилою пам’яттю
і я нанизую спогади
мов на вервицю буси
про гордовиті палáци
про небо кольору перлів
про демонічну грацію стáтуй
про сміливі очі твоїх закоханих
але зотлілий червоний вогник бажання
похопився сірим попелом
нашої розлуки

ІІ
QUADRIGA

***
З БЛОКА

                    Надії Абрамович

Дівча співало в церковнім хорі
Про всіх нужденних в чужім краю,
Про всі кораблі, що вийшли у море,
Про всіх, хто втратив радість свою.

Дівочий голос лунав у склепінні,
Й сяяв промінь на білім плечі.
Дивилися й слухали з благоговінням,
Як біле платя співá в ночі.

І всім здавалось, що радість буде,
Що в тихій гавані всі кораблі,
І що нарешті стомлені люди
Знайшли розраду в чужій землі.

Був голос солодкий, був тонкий промінь.
Лише високо, між пишних оград,
Дитя тужило, тайни свідоме,
Про те, що ніхто не прийде назад.

МИСЛИВЕЦЬ

З БРЮСОВА

                         Пам’яті Марії Тіллó

Над маревом жагучим, в блиску,
Де завмирає денний жар,
Останній промінь креше іскру
В роздертім краї чорних хмар.

І в світлі вогненнім заграви,
У день блискучий з чорноти
Злітають пишним роєм пави,
В сто кольорів горять хвости.

А Ніч, мисливець з вірним луком,
Кладе на тятиву стрілу.
Вона знеслась з протяжним звуком –
І птах зривається в імлу.

Весь рій блискучий збили стріли,
Розлились темряви моря.
На захід, сліпо потемнілий,
Зі сходу дивиться Зоря.

БЕЗСЛОВЕСНІСТЬ

З БАЛЬМОНТА

                                 Марії Чикарьковій

В російській природі є стомлена ніжність,
Прихований біль потайної печалі,
Безвихідність горя, безмовність, безмежність,
Холодная вись і засмучені далі.

Прийди-но уранці на пагорбу схили, –
Над змерзлою річкою холод парує,
Ген ліс почорнілий, похмуро-немилий,
І серцю так боляче, й серце віщує.

Застиглий комиш. Не тріпоче осика.
Глибокая тиша. Безгласність і скрута.
А луки тікають за пагорби-ріки.
Глухая, німая утома – усюди.

Увечері кинься, мов в свіжії хвилі,
У сад-глушавиння, – й жагуче відчуєш:
Чудні дерева так похмуро-немилі,
І серцю так боляче, й серце віщує.

Немовби душа про завітне просила,
Та їй завдали несподівано болю.
І серце застигло, хоч серце й простило,
І плаче, і плаче воно мимоволі.

***
З ФЕТА
                         Олені Гончарук

Палахкотіла ніч. Сад, місяцем налитий,
В пітьмі вітальні промені́в до наших ніг.
Й тремтливо промені сприймав рояль розкритий
Дрижанням спраглих струн в передчутті утіх.

І до зорі твій спів лунав, мов лемент горя,
Що ти єдиная, невпізнана любов.
Що спів той – клич життя без меж, мов хвилі моря.
О, я б тебе обняв і плакав, що знайшов.

Йшла череда років, томливих і неплідних.
Та ось в нічній пітьмі твій голос чую знов.
І віє, мов тоді, в гучних зітханнях рідних,
Що ти одна – життя, що ти одна – любов.

Що долі кривд нема й примарні серця муки,
Й нема кінця життю, й нема мети ізнов,
Лиш вірувати в ті ридаючії звуки,
І я тебе обняв і плачу, що знайшов!