1

В истории городов бывают такие важные события, которые с благоговением
и искреннею любовью передаются из рода в род.
Киевские губернские ведомости, 1853, № 40, 3 октября

…..Не від хорошого життя українські теми стали модними в усьому світі. І коли сьогодні на якомусь інтелектуальному англомовному сайті обговорюється святе для нас питання нашої єдності, в жодному разі не минається без згадки концепції «двох Україн» та «кордону по Дніпру».
…..…some writers still emphasized the important role of the historical border between the Polish Commonwealth and the ‘Wild Field’of nomadic cultures…. Finally, Samuel Huntington’s fantasy of a ‘clash of civilizations’ gave support to the theory of ‘two Ukraines’ by drawing a civilizational boundary along the Dnipro River, which divides Ukraine into West and East. http://jordanrussiacenter.org/news/ukraines-far-east-effects-genealogy-ukrainian-galician-reductionism/
…..(«Деякі автори досі підкреслюють важливу роль історичного кордону між Річчю Посполитою і «Диким полем» кочових племен… Зрештою, фантазія Семюела Гантінгтона на тему «зіткнення цивілізацій» надала друге дихання теорії «двох Україн», окреслюючи міжцивілізаційні кордони уздовж Дніпра, що нібито ділить Україну на Захід та Схід»)
…..А я вчу дітей у популярній київській школі на правому березі Дніпра і, розповідаючи учням старших класів теорію Семюеля Гантінгтона, стільки ж нині поширену, скільки й анекдотичну, кажу тим з них, хто мешкає по той бік улюбленого Гідропарку: «Нащо приїхали? Для нас, європейців, ви є ментально безнадійні суб’єкти!»
…..Жарти жартами, але ж і Микола Гоголь, заставши місто ще без жодного мосту, сприймав «кордон по Дніпру» як замкнений на невидимий замок, позаяк «редкая птица долетит до середины Днепра». Себто до того ж Гідропарку… Але ж птахи перелітають і через моря! Долають у своїх сезонних мандрах «у вирій» цілі континенти! А тут, бач, замкнено…

…..Ілюстрація Нещодавно скульптор Олексій Владимиров реалізував ідею київського письменника Дмитра Бураго і таки поставив (на опорі зруйнованого мосту) Редкую Птицу посредине Днепра. Незважаючи на свої 400 кг ваги і 2,5 м росту, вона таки долетіла. А з 2018 р. зменшена модель скульптури Владимирова вручається лауреатам першої в Україні недержавної премії Rara Avis (лат. Рідкісний Птах), яка відтепер щорічно присуджується за вагомий внесок у розвиток науки і культури.

…..Микола Лєсков у чудовій повісті, розмову про яку ми невдовзі розпочнем, також, слідом за Гоголем, надав містичного значення метафізичному «кордону по Дніпру», а отже й будівництву першого постійного київського мосту. Буцімто, деяким янголом була ця будова освячена… Водночас Лєсков з точністю репортера віддзеркалив і стан суспільства (яке, попри свій одвічний розкол, таки наважилося наводити мости), і певні події, і навіть певні портрети – словом, усе те, на що завжди була багата творчість цього майстра, прикмітливого до деталей, і чого цього разу читачі, приголомшені «містицизмом» повісті, за майже півтора століття так і не помітили.
…..Не помітили і того, що «відчуженість» від Матері Міст задніпровських лісів, сел та містечок (тієї ж Дарниці) було закріплено навіть адміністративно, і що лівий берег Дніпра Лєсков цілком слушно іменує «чернігівським»: адже за Дніпром вже починалася Чернігівська губернія. Навіть зведення мостів нічого тут не змінило: Дарниця і весь лівий берег залишалися у складі Чернігівської, а не Київської губернії протягом усього часу існування цих губерній (тобто аж до радянських часів).
…..Однак спробуємо відповісти на таке запитання: а чому, власне, не було мосту? Краще б сказати – чому аж до середини ХІХ століття й не могло його бути?
…..Тут не завадить легка пробіжка попереднім півтисячоліттям.
…..У 1320-ті роки київський князь Станіслав – данник і союзник хана Узбека (того самого, який уводив іслам по всіх неосяжних теренах Золотої Орди) – зазнав поразки при Ірпені від литовського князя Гедіміна, котрий несподівано набрав силу. Деякі історики називають цю битву «кінцем київської імперії», а самого Станіслава – «останнім з київських Рюриковичів».
…..Про що, власне, йдеться? Саме про появу кордона по Дніпру. Київ стає частиною і східним форпостом Великого князівства Литовського, а після Люблинської унії (1569) – Речі Посполитої.
…..Відтоді московські князі і царі, сприймаючи Київ як Мати Міст саме не «руських», а російських, а самих себе – як «московських Рюриковичів», пролили чимало людської крові у змаганні за Київ, але жодного разу не досягли своєї мети. І тільки «тішайший» Олексій Михайлович без жодного кровопролиття, а зусиллями самої лише московської дипломатії, яка вміло, фахово зраджувала союзне українське козацтво, за Андрусівською (1667) угодою з поляками отримав Київ у «тимчасове» користування – та назад вже ані він, ані його нащадки Київ полякам не віддали. Так і майорив він «яко перст» російським форпостом на правому березі. Навести мости із лівим – означало б не тільки закріпити, а й оголосити приналежність міста до Російської імперії, яка допоки на це не наважувалася.
…..Непевність військово-політичного статусу міста була наявною аж до другої половини ХVІІІ ст., коли Річ Посполиту розшматували сусідні імперії, та й потім, коли польська державність на теренах України злітала з попілу крилатим феніксом – під час чи то невгамовних повстань шляхти, чи то бравої ходи Польського легіону у складі військ Наполеона на Москву… Але ж принаймні у ХVІІІ – ХІХ ст. Києву пощастило не опинятися на арені відкритих військових дій. Отже хоч і не йшлося про мости – та не йшлося й про воєнні понтонні переправи…
…..Натомість із православного сходу за будь-яких часів не вщухали мирні «армади» паломників до київських святинь, і це насамперед для них налагоджувалися тимчасові пловучі (так звані наплавні) мости – перший вже 1680 р. за наказом Федора Олексійовича (сина Олексія Михайловича).
…..З початком правління Миколи І російський уряд (з причин, про які скажу далі) звернув особливу увагу на розбудову міста Києва та поставив питання мосту. Розглядалися різні варіанти і зрештою був прийнятий проект ланцюгового мосту, розроблений видатним англійським інженером Чарльзом де Віньйолем.
…..Ілюстрація Срібна модель Миколаївського ланцюгового мосту у Києві була виставлена в Лондоні, у знаменитому Кришталевому палаці Джозефа Пекстона на Першій Всесвітній виставці 1851 р., і стала прообразом Бруклінського мосту, зведеного у Нью-Йорку через Іст-Рівер 1883 р. Сам же російський імператор, на честь якого було названо міст, отримав від Віньйоля точну копію моделі, яка донині зберігається в Ермітажі і за якою можна скласти точне враження про оригінал, який, на жаль, загинув під час пожежі у Кришталевому палаці.
…..Урочиста закладка Миколаївського ланцюгового мосту, споруджуваного за проектом і під безпосереднім керівництвом Чарльза де Віньйоля, відбулася 30 серпня 1848 року. З цього моменту й розпочинається наша
…..…..…..…..…..…..…..…..…..перша історія,
…..яку розповів Микола Лєсков – киянин з 18-річного віку, себто з 1849 року.
…..Будівництво першого мосту через Дніпро – це саме те, чим жило місто тоді, коли Микола став киянином. («Меня в литературе считают «орловцем», но в Орле я только родился и провел мои детские годы, а затем в 1849 г. переехал в Киев», – писав Лєсков у мемуарних нарисах 1883 р. «Печерські антики»).
…..Коли зрештою Лєсков перестав бути киянином, переїхавши до Петербурга, він дав напрочуд щиру й вдалу підсумкову характеристику міста контрастів:
…..“Чудный, странный, невероятный и во многих отношениях невозможный этот живописный златоверхий Киев — сия “мати городов русских”. Город непомернейшей дороговизны среди богатейшей природы и плодороднейшего края; город университетский, но содержащий такой низкий уровень общественного образования, что люди, очутившиеся там из Тулы, Орла, Курска или Воронежа, поражаются мудростью общественной жизни и многостороннею неразвитостью местного населения; город на судоходной реке, в центре свеклосахарного производства, но без сколько-нибудь значительного судоходства и почти без всякой торговли; город со стотысячным почти населением, разбросанным на тридцативерстном пространстве, но без всяких дешевых общественных средств сообщения и без воды, — таки буквально без воды над Днепром! Водопроводов, которыми обладает не только плохой из губернских городов Орел, но даже уездный город Муром, в Киеве нет… для Киева это еще “азиатская роскошь”, ему нужнее европейские монументы!” (Биржевые ведомости”, 1869, № 252).
…..Тут таки Лєсков, цей майстер ним же самим заснованого жанру «рассказов кстати», розповів, що коли приїхав до Києва (31 липня 1857 р.) Олександр II і запитав міського голову, чого місту не вистачає, той «сумно» відповів: “Триумфальних воріт!”
…..Цікаво, а що б відповів міський голова, коли б на той час у місті не було не лише водогону, а й мосту?.. Однак на той час міст уже майже чотири роки був. Зведений за 5 років, історично перший київський міст був освячений 28 вересня (10 жовтня) 1853 року.
…..Миколаївський, або Ланцюговий міст був спорудою справді європейського масштабу, та й вигляд мав суто сучасний, європейський. На п’яти облицьованих гранітом опорах-«биках» були встановлені портали у вигляді напівкруглих арок з баштами в стилі «англійська готика». По суті це була одна із перших архітектурних споруд Києва у стилі «модерн» другої половини ХІХ ст., що прагнув об’єднати естетичні мови різних стилів, різних епох європейської культури задля створення впорядкованого, зрозумілого, цікавого і, насамперед, комфортного міського середовища.
…..На опори помістили спеціальні короби, через які провели ланцюги з залізних ланок. Мостове полотно складалося з ґратчастих балок, які кріпилися до ланцюгів за допомогою залізних прутів. Фундаментом проміжних опор служив бетонний масив, закладений просто на ґрунті в огородженій перемичками улоговині.
…..Миколаївський міст довжиною 776 м і шириною 16 м став одним із найбільших архітектурних досягнень свого часу. Для пропуску суден міст мав розвідну частину біля правого берега, що приводилася в рух поворотним колом за допомогою всього чотирьох осіб. Вона діяла протягом не всієї навігації. Тодішні судна нормально проходили під мостом, і лише навесні, коли рівень води істотно піднімався, доводилося вдаватися до проходу під розвідною секцією.
…..З правого берега, біля початку мосту з боку Києва, було споруджено каплицю Святого Миколая. Для паломників, які йшли до міста з лівого берега, це був перший київський храм –
початок прощі.
…..Син Лєскова авторитетно стверджував, що саме в Києві молодий Лєсков зацікавився іконописом. Традиції цього та інших ремесел ретельно берегли віруючі за старим обрядом (старовіри), які наймалися до Києва для виконання будівельних робіт, у тому числі й на будівництво мосту. З розповіді про це й розпочинається знаменита повість Лєскова «Запечатаний янгол» (1872), дія якої розгортається саме в Києві під час будівництва мосту:
…..«Пришли мы для больших работ под большой город, на большой текучей воде, на Днепре-реке, чтобы тут большой и ныне весьма славный каменный мост строить. Город стоит на правом, крутом берегу, а мы стали на левом, на луговом, на отложистом, и объявился пред нами весь чудный пейзаж: древние храмы, монастыри святые со многими святых мощами; сады густые и дерева таковые, как по старым книгам в заставках пишутся, то есть островерхие тополи».
…..Як цілком фантастична історія зі «старих книг» сприймається і сам сюжет «Запечатаного янгола»: злі чиновники, яких покарав Сам Господь; добрі високодуховні англійці, що пройнялися духовністю «старовірів»… А втім, ця фантастична історія висвітлює типові ознаки київського мосто- і містобудування та яскраві інтернаціональні типажі середини позаминулого століття, без яких це місто- і мостобудівництво не могло б відбутися.
…..Про «рейку Віньйоля» (Vignole’s rail) чув кожен інженер-залізничник. Винаходець цієї рейки Чарльз Віньйоль (Charles Blacker Vignoles, 1793-1875) був справді людиною високого духу та походив з високодуховної інтелігентної англо-французької родини. Його предки, французькі протестанти, ще у ХVІІ ст. втекли з Франції через релігійні переслідування. Сімейне кредо Віньйолів – віра в Бога і вірність державі, на службі в якої перебували вони всі – переважно військові та інженери.
…..Влітку 1849 р. 56-річний Чарльз Віньйоль (уже 15 років удовець) отримав друге дихання: він вдруге одружився і з молодою дружиною Елізабет прибув до Києва, щоб особисто втілювати в життя свій сміливий проект. З Чарльзом також приїхали до Києва два його сини від першого шлюбу – Гуттон і Генріх, які, як і батько, були інженерами. Дружна, релігійна, працьовита, чесна англійська родина невдовзі заслужила щиру повагу всіх, хто працював на будівництві, та й у місті загалом, і це чимало сприяло швидкому і дружному розгортанню та якісному виконанню мостобудівних робіт. «Англичане, чести им приписать, сами люди обстоятельные и набожные, и они нас очень любили и за хороших людей почитали и хвалили», – так у повісті Лєскова каже оповідач від імені всієї артелі будівельників-старовірів.
…..Допоки київські будівельники зводили та облицьовували гранітом опори-«бики» з цегли місцевого виробництва, до Києва дійшли чутки, що в Бірмінгемі завершено виготовлення металевих конструкцій. Кострубатою мовою тодішніх газет ці чутки викладалися так:
…..«Говорят, что из Англии привезено всё железо для этого моста, которое отличается прочностію и красивою отделкою» (Киевские губернские ведомости, 1853, № 39).
…..Кожна ланка металевого ланцюга важила 12 пудів (192 кг). Ось вони, ці ланки, вирушили на шістнадцяти кораблях морем до Одеси. Ось їх завантажили на підводи, запряжені волами. І ось, нарешті, міст у розібраному вигляді прибув до Києва. Діло лишалось «за малим» – його зібрати.
…..Маленька позапланова затримка виникла на четвертому році будівництва. Ось як про це розповідає персонаж Лєскова:
…..– Мост, который мы строили на восьми (насправді – 5-ти. – В.З.) гранитных быках, уже высоко над водой возрос, и в лето четвертого года мы стали на те столбы железные цепи закладывать. Только тут было вышла маленькая задержка: стали мы разбирать эти звенья и пригонять по меркам к каждой лунке стальные заклепы, как оказалось, что многие болты длинны и отсекать их надо, а каждый тот болт, – по-аглицки штанга стальная, и деланы они все в Англии, – отлит из крепчайшей стали и толщины в руку рослого человека. Нагревать этих болтов было нельзя, потому что там сталь отпускается, а пилить ее никакой инструмент не брал: но на всё на это наш Марой, ковач, изымел вдруг такое средство, что облепит это место, где надо отсечь, густою колоникой из тележного колеса с песковым жвиром, да и сунет всю эту штуку в снег, и еще вокруг солью осыпет, и вертит и крутит; а потом оттуда ее сразу выхватит, да на горячее ковало, и как треснет балдой, так, как восковую свечу, будто ножницами и отстрижет. Англичане все и немцы приходили на это хитрое Мароево умудренье смотреть и глядят, глядят, да вдруг рассмеются и заговорят сначала промеж себя по-своему, а потом на нашем языке скажут: «Так, русс! Твой молодец; твой карош физик понимай!» А какой там «физик» мог понимать Марой: он о науке никакого и понятия не имел, а произвел просто как его Господь умудрил. А наш Пимен Иванов и пошел об этом бахвалить. Значит, и пошло в обе стороны худо: одни всё причитали к науке, о которой тот наш Марой и помыслу не знал, а другие заговорили, что над нами-де видимая Божія благодать творит дивеса, каких мы никогда и не зрели. И эта последняя вещь была для нас горше первыя.
…..І хоча «дивеса» на будівництві Ланцюгового мосту справді траплялися, і справді фахова обізнаність туземних майстрів не раз давала гідні відповіді на несподівані виклики і складності, на які наштовхувалися будівельники, і дивувала іноземних інженерів, однак не треба бачити у «Запечатаному янголі» точний опис реальних подій. І це недвозначно засвідчив сам Лєсков у своєму пізнішому творі про Київ «Печерські антики» (1883), який саме й закінчується такими словами: «… и вообще вся история «Запечатленного ангела», конечно, иная и она мною просто вымышлена».

_________________________________________________
….

….Врез:
…..Хоча відкриття (освячення) Миколаївського ланцюгового моста відбулося 28 вересня 1853 року, але введений в експлуатацію він був лише через рік, а постійний рух мостом транспорту було розпочато лише 1855 р. Загалом цей міст проіснував 65 років, і доля його була трагічною. Про те, як 1920 р.,залишаючи Київ під тиском більшовиків, обійшлася з мостом польська окупаційна влада (14-та за два роки – 1918 – 1920 – влада в місті), писав 1922 р.
киянин (з другої половини ХХ ст. всесвітньовідомий) Михайло Булгаков:
…..«Самыми последними, под занавес, приехали зачем-то польские паны (явление ХIV-ое) с французскими дальнобойными пушками.
Полтора месяца они гуляли по Киеву. Искушенные опытом киевляне, посмотрев на толстые пушки и малиновые выпушки, уверенно сказали:
…..– Большевики опять будут скоро.
…..И всё сбылось как по писаному. На переломе второго месяца среди совершенно безоблачного неба советская конница грубо и будённо заехала куда-то, куда не нужно, и паны в течение нескольких часов оставили заколдованный город. Но тут следует сделать маленькую оговорку. Все, кто раньше делали визит в Киев, уходили из него по-хорошему, ограничиваясь относительно безвредной шестидюймовой стрельбой по Киеву со святошинских позиций. Наши же европеизированные кузены вздумали щегольнуть своими подрывными средствами и разбили три моста через Днепр, причем Цепной – вдребезги.
…..И по сей час из воды вместо великолепного сооружения – гордости Киева – торчат только серые унылые быки».
…..Уже влітку 1920 року завідувач кафедри мостобудування Політехнічного інституту Є.О. Патон представив проект відновлення моста з використанням старих ланцюгів, які було піднято з-під води. Виявилось, однак, що металічні частини моста проіржавіли і їх вже не було можливості використати. Враховуючи це, професор Патон відмовився від цієї ідеї. Навесні 1924 р. був прийнятий новий проект Патона. За цим проектом новий міст було піднято на значно вищий рівень, ніж старий Ланцюговий. Муровані арки познімали і замінили вищими залізними. Систему ланцюгів зберегли, але повністю переустаткували, використавши старий матеріал. Міст було зведено за 85 днів та урочисто відкрито 10 травня 1925 р. з офіційною назвою «Міст імені першого голови Раднаркому УРСР Євгенії Бош». 1941 р. Червона армія, що відступала з Києва, підірвала і цей міст. Підпори старого Ланцюгового моста Віньоля ще у 60-х роках здіймалися над поверхнею води, коли поруч з ними будувався Міст Метро.

_________________________________________________

…..Отже, за свідченням самого автора «Запечатаного янгола», його «історія» (власне, його художній сюжет) є цілком вигаданою. Тобто такою є історія про те, як артіль старовірів у Києві деякі люди спочатку обожнювали, а потім звинуватили у шахрайстві. Як відібрали в них улюблену ікону янгола, поставили на ньому печатку та віддали до Печерської лаври. Як Чарльз Віньйоль (його оповідач називає «англійським інженером Яковом Яковичем») і його молода кохана дружина шукали і знайшли у руських людей щирої віри і Божої правди, як вони щиро вболівали за їхнього янгола і як допомагали повернути його («свои притоманные люди обессудили, а аглицкая национальность утешила и дала в душу рвение»)… Отже, художньо-історичний парадокс «Запечатаного янгола» полягає у тому, що хоча характери справжніх людей описані у Лєскова вірно, конкретно, яскраво, однак описуваних тут подій – у реальному житті ніколи не було:
…..«… такого происшествия, какое передано в рассказе, в Киеве никогда не происходило, то есть никакой иконы старовер не крал и по цепям через Днепр не переносил. А было действительно только следующее: однажды, когда цепи были уже натянуты, один калужский каменщик, по уполномочию от товарищей, сходил во время пасхальной заутрени с киевского берега на черниговский по цепям, но не за иконою, а за водкою, которая на той стороне Днепра продавалась тогда много дешевле. Налив бочонок водки, отважный ходок повесил его себе на шею и, имея в руках шест, который служил ему балансом, благополучно возвратился на киевский берег с своею корчемною ношею, которая и была здесь распита во славу св. Пасхи». (Лєсков, «Печерські антики»)
…..Проте не слід забувати, що Миколу Лєскова деякі ідеологи вважали і вважають ледве не «церковним» письменником. Звісно, повноважень представляти у літературі православну церкву ніхто Лєскову не давав, але правдою є й те, що він був не лише глибоким знавцем її історії та сучасних проблем, а й сердечно переживав усі її біди, негаразди, розколи. Ось і в цьому випадку відчайдушність будівельника, який таки довів, що «з київського берега на чернігівський» можна перейти по ланцюгах, письменник використав як сюжетний хід, але надав йому ідеологічного навантаження.
…..В оповіданні Лєскова викраденого з лаври янгола старовірського іконостасу було на лівий берег доставлено на човні. Проте з відправкою підробного янгола, якого старовіри навічно віддавали церкві, а отже називали «церковним», вийшла зупинка: ніхто з них не наважувався поставити печатку на святий лік, аж поки цього не зробила англійка, чоловіка якої могли б звинуватити у крадіжці ікони з лаврського олтаря, якби будівельники вчасно не зробили підміну. І поки вони зволікали, не наважуючись на святотатство, на Дніпрі зняйлася буря, що зламала кригу, а крига унесла з берега всі човни. Тоді один із старовірів з янголом в руках пішов по ланцюгу, але – увага! – це ж «церковний» янгол створив «дивеса»: не лише успішно «довів» старовіра з чернігівського берега на київський, а й під час їхньої ходи позбувся печатки! А старовір, побачивши таке диво, кинувся в ноги православному київському архієрею й повинився в покражі – архієрей же йому пробачив і звелів причаститися разом з усією православною церквою, що старовір (тепер уже колишній) і зробив, а за ним і всі колишні старовіри.
…..Отже, Лєсков розповів історію нереальну, ба більше, ніж реальну – історію символічну. І тут треба знов пригадати те, що, в такому разі, обов’язково пригадували й перші читачі «Запечатаного янгола»: новозбудований Ланцюговий міст і сам був лише ланкою в ланцюзі символічних подій, що радикально змінювали перспективу матеріального та духовного розвитку Києва у ХІХ столітті.

2

Спорожніє в дощах п’єдестальна плита,
мов легенда з профанної скради.
Станіслав Чернілевський

…..26 вересня 1853 р. у єдиній на той час київській газеті «Киевские губернские ведомости» повідомлялося:
…..«Наш знаменитый мост через Днепр, благодаря неутомимой деятельности англичанина Виньоли (так! – В.З.), уже кончен. Любопытные каждый день стекаются смотреть на изящное произведение инженерного искусства».
…..Великим поціновувачем інженерного мистецтва був третій син царя Микола Миколайович. Помітивши його хист, батько призначив його на посаду «генерал-инспектора по инженерной части». 28 вересня 1853 р. у «височайшій» присутності 22-річного генерал-інспектора нарешті міст Віньйоля було відкрито. 3 жовтня «Киевские губернские ведомости» повідомляли:
…..“27-го сентября соизволил осчастливить Своим посещением Киев Его Императорское Высочество, Благоверный Государь Великий Князь Николай Николаевич, а 28-го числа сентября Его Императорское Высочество изволил выехать из Киева“.
З цієї ж газети ми можемо дізнатися, що понеділок 28 вересня видався теплим і сонячним.
…..«В 12 часов, после обедни, духовная процессия начала шествие из Киево-Печерской лавры к новоустроенному цепному мосту. <…> Это один из тех киевских осенних дней, когда солнце не жжёт, но своими лучами ярко очерчивает живописные горы и деревья с бронзовыми листьями. <…> Процессия тихо спустилась с Панкратьевского спуска к мосту, где была встречена митрополитом Киевским и Галицким Филаретом. Затем совершено было молебствие с водоосвящением и возглашением многолетия Государю Императору и Августейшему Дому, после чего процессия двинулась по мосту, сопровождаемая тысячами народу. <…> У всех зрителей на лице выражалось одно чувство верноподданического благоговения к щедротам Всеавгустейшего монарха Николая Павловича, соизволившего украсить Киев нынешнего года знаменитым памятником Великому Князю Владимиру и прекрасным, цепным мостом. День этот останется навсегда неизгладимым в сердцах киевлян и увековечится в памяти народной».

___________________________

…..Врез
…..Панкратьєвський узвіз (нині Дніпровський) був перейменований 1848 р. (із Спаського) в пам’ять київського цивільного губернатора Петра Прокоповича Панкратьєва (1757 – 1810). Цей губернатор, людина не лише діяльна, а й чесна, лишив по собі справді добру пам’ять, і, на думку киян, його ім’я мало сприяти успішному ходу відповідальних робіт з будівництва першого київського моста, розпочатих саме 1848 р.

__________________________________

…..Гадаю, автор процитованої газетної статті недаремно наполягав на «чувстве верноподданического благоговения», добре знайомому всім (звісно, не насправді, а на словах), хто будь-коли жив у Російській імперії (у її радянському варіанті воно називалося «чувством глубокого удовлетворения»). Міст «прекрасний, ланцюговий» (саме так – байдуже, через кому), проте він не на першому, а на другому місці. На першому ж – уже «знаменитий» (щоб не сказати «сумнозвісний») пам’ятник Великому Князю Володимиру. Це його мав би в цей приснопам’ятний день найперше освятити митрополит Філарет. А вже після цього урочиста процесія, замість «тихо спускатися з Панкратьєвського узвозу», – гучно, святково пройшлася б уздовж берега Дніпра аж до нового моста…
…..Словом, анонімний автор «Міської хроніки» в офіційному губернському часописі прозоро натякав: пам’ятник – така сама царська милість, як і міст, а може й більша, бо несе чіткий ідейно-політичний зміст. І драматично помиляється той, хто, вдячно приймаючи першу царську милість, нехтує другою…
…..Так кому ж адресований цей прозорий натяк?
…..Аби це з’ясувати, послухаємо нашу
…..…..…..…..…..…..…..…..…..…..…..другу історію,
…..розказану письменником Володимиром Кігном у його книжці «Киевский Владимирский собор и его художественные творцы» (1901).
…..Кігну судилося бути не лише сучасником, а й одним із головних учасників пізніших мистецьких акцій, які безпосередньо випливали з описуваних тут подій початку 1850-х років. А тому він досконало знав не лише кінець, але й початок історії, що трапилася навколо відзначення пам’яті святого Володимира у Києві другої половини ХІХ ст.
…..1852 року православні кияни звернулися до свого митрополита з проханням освятити новозбудований пам’ятник Володимиру. Здавалось би, звичайне, формальне, до того ж приємне прохання: буде ще один святковий натовп, промови, потім для «вищих чинів» – бенкет.
…..Однак митрополит Філарет, подібно до лєсковського архієрея з нашої першої історії (є припущення, що саме Філарет і був його прототипом), виявився не просто «духовною особою», а й справді духовною людиною, яка не формально, а духовно ставилася до своїх обов’язків.
…..З погляду людини суто мирської, митрополит, який не хоче висвятити пам’ятник святому, – щось на кшталт доктора, який не хоче випити за здоров’я. Отже, й «благонаміренні» кияни спочатку дивувалися, а потім деякі з них, як от анонімний автор «Міської хроніки», перейшли до погрозливих натяків (це ж саме Філаретові, як вже здогадався читач, і був адресований газетний натяк) і звернень до самого імператора з проханням вгамувати «скаженого попа». Однак не на того натрапили, «піп» був невгамовний:
…..– Святой Владимир свергал идолов, а не воздвигал их, – от і вся його відповідь «благонаміренним».
…..Справді бо, на відміну від живопису й архітектури, скульптура ніколи не була мистецтвом Київської (так само як і Московської) Русі. Кияни ж XIX ст. у своєму прагненні оєвропеїтися якось забули про церковну заборону «воздвигать идолов»… Місто прекрасне, місто щасливе, місто європейське… І як належить європейському місту, святий патрон з високої гори благословляє його…
…..Однак 73-річний митрополит Філарет (в міру Федір Георгійович Амфітеатров, 1779 – 1858) тримався абсолютно протилежної думки щодо того, як має виглядати Мати Міст у XIX ст. Як на нього, краще б їй було виглядати як в ХІ ст., за часів святих Антонія та Феодосія – засновників Києво-Печерської лаври. Призначений митрополитом Київським і Галицьким ще 1837 р., він 1841 р. таємно прийняв схиму (себто приніс обіцянку повного відчуження від світу задля з’єднання з Богом), і у схимі таємно взяв нове ім’я – саме Феодосія, який і був для нього найвищим авторитетом, прикладом істинно православного керівника і наставника. Навіть серед церковників київський митрополит вважався крайнім консерватором-«візантійцем», зокрема через те, що здійснював активний спротив роботі над перекладом Біблії на сучасну російську мову – так званим Синодальним, тобто офіційно розпочатим Синодом – найвищим керівним органом російської православної церкви. Зрештою, й сам князь-первохреститель Володимир, з погляду митрополита Київського і Галицького, нічого такого особливого не зробив: адже сам Філарет, який до Києва служив митрополиттом у Казані, вихрестив більше п’яти тисяч іновірців…
…..От з яким супротивником довелося зіткнутися киянам у боротьбі за свого «святого патрона»! Зрештою все звелося до того, що вже сам митрополит звернувся до імператора з проханням дозволити йому всеросійську підписку на спорудження «істинного пам’ятника святому Володимиру – храма». У вигляді такої собі індульгенції за те, що «неістинний» пам’ятник, «той клятий ідол», стоятиме в спокої, який нарешті дасть йому церква, хоч і без освяти. Як набагато пізніше і з іншого приводу скаже один великий київський письменник, вихований біля Володимирської гірки і палко закоханий у цей «ідолічний» пам’ятник: «Він не заслужив світла – він заслужив спокою». (Хоча, сказати б у дужках, саме світло – перша київська велика електрична ілюмінація – було даровано як не самому Володимиру, то його хресту, який на початку ХХ ст. в ясні ночі бачили аж із Дарниці).
…..І в Петербурзі приймають «соломонове рішення»: пам’ятник має освятити священик однієї з розміщених у Києві військових частин (адже армійські священики були непідлеглі місцевим митрополитам), а київському митрополиту – дозволити всеросійську підписку на собор святого Володимира.
…..До речі, як показали новітні дослідження, те, що письменник Володимир Кігн – перший історик бурхливих подій навколо пам’ятника святому Володимиру – вважав початком історії, насправді було вже її другим актом. Перший акт відбувався дуже довго і цілком таємно від широкої публіки.
…..Як виявилося, пам’ятник святому Володимиру було вирішено поставити у Києві ще на честь відкриття Київського університету імені святого Володимира, і у 1833—1834 роках провідний офіційний скульптор Василь Іванович Демут-Малиновський (1779—1846), знаменитий своїми творами у стилі ампір, працював над проектом цього пам’ятника. 1835 р. проект було офіційно представлено президенту Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Поки йшов процес бюрократичних узгоджень, у тому числі і з церквою, до Києва був призначений новий митрополит Філарет (ровесник Демут-Малиновського). Погляди митрополита на встановлення пам’ятників святим – нам вже відомі. Отже, 1846 р. старий скульптор помирає, так і не дочекавшись утілення свого проекту в бронзу. А старий схимник-митрополит продовжує пильно стояти на сторожі Матері Міст.
…..Та у будь-якій бюрократичній системі будь-яка незакрита справа є приводом для отримання зарплатні. На вакантну посаду «керівника роботами із встановлення пам’ятника святому Володимиру» Микола І призначає одного зі своїх улюбленців братів Тонів.
…..Але якого з них? За поширеною в істориків архітектури версією, архітектором постаменту пам’ятника нібито був знаменитий Костянтин Тон — автор проектів Великого Кремлівського палаца та храма Христа Спасителя у Москві. Однак прискіпливі києвознавці докопалися в архівах до креслень пам’ятника, на яких побачили чіткий підпис старшого з братів Тонів — професора Академії мистецтв Олександра Андрійовича Тона (1790—1858).
…..Що ж до самого пам’ятника, то він принаймні із серпня 1852 вже мирно височив над колишньою Олександрівською горою, якій відтепер навік судилося стати Володимирською.
…..29 серпня «Киевские губернские ведомости» оприлюднили статтю «Нечто о памятнике», автор якої забажав сховатися за псевдонімом Маркуша. У ній зокрема повідомлялося:
…..«Статуя Великого Князя Владимира уже привезена из Петербурга. Киевляне толпами стекаются посмотреть на Великого Князя, они благоговейно останавливаются перед изображением исторического лица и удивляются произведению знаменитого художника барона фон Клодта».
…..Отже, ще одна петербурзька знаменитість (автор усім відомих коней на Анічковому мосту, яким Невський проспект перетинає річку Фонтанку) з’являється над обрієм Дніпра. Якщо Тон перекомпонував проект, узявши за основу ескіз моделі Демут-Малиновського, і спроектував постамент у вигляді високої вежеподібної каплиці у псевдовізантійському стилі (чи не через марні сподівання догодити «візантійцю» Філарету?) — то Петро Карлович Клодт (1805 – 1867) нібито «просто» відлив скульптуру у бронзі. Однак перед відливкою йому довелося відтворити маленьку фігурку князя, створену Демут-Малиновським, у гігантському масштабі пам’ятника, а при цьому неможливо уникнути суттєвих змін. Ескізна модель не збереглася, отож характер цих змін назавжди лишився таємницею.
…..Володимира добре видно з Дніпра та з Труханова острова. Вилита в Петербурзі бронзова фігура князя заввишки 4,5 метри стоїть на 16-метровому чавунному постаменті і квадратному стилобаті з чавунних плит. Весь п’єдестал має вид 8-гранної каплиці. З плеч князя спадає складчаста мантія. Обличчям, молитовно зверненим до неба, він скерований на схід. Правиця первохрестителя Русі підтримує величезний хрест, що спирається на п’єдестал, а в лівій руці князь тримає так звану «великокнязівську шапку».
…..Скульптурне оформлення постаменту (горельєф «Хрещення Русі», барельєфи з гербом Києва і зіркою ордена св. Володимира) виконав Василь Демут-Малиновський 1843 р.
Хрещення Русі й зображення архангела Михаїла ми бачимо з того боку постамента, який звернений до Дніпра. А на тому боці, який звернений до Михайлівського монастиря, відлито бронзовий напис про час спорудження монументу. Під арками п’єдестала-каплиці – барельєфні зображення зірок-орденів св. Володимира («володимирських хрестів»). Девіз у ядрі зірки навколо хреста – «користь, честь і слава», – був і девізом Київського університета св. Володимира, а в ширшім сенсі – девізом київської інтелігенції другої половини ХІХ століття.
…..Київська молодь полюбила цю гірку і цей пам’ятник. Дикуватого, мужикуватого святого князя, який жив десь за тисячу років, важкувато уявити покровителем університету; пам’ятник – інша річ:

А Владимир святой
С своей горки большой
Нам вдогонку глядит,
Улыбается.
Он и сам бы не прочь
Провести с нами ночь,
Да по старости лет
Не решается.
Через тумбу, тумбу раз,
Через тумбу, тумбу два,
Через тумбу три-четыре
Спотыкается.

…..Так співали й співають київські студенти.
…..Девізи й символи – улюблені діти пізнього класицизму. Саме з доби le style classique вони численними вкрапленнями входять до київських будівель й монументів, перекидаючи містки до «еклектики» київського модерну. Їх, наприклад, віртуозно використовував Олександр Вікентійович Беретті (1816 – 1895) – син видатного архітектора-класициста Вікентія Івановича Беретті (1781 – 1842), того самого, який, за часів губернатора Дмитра Гавриловича Бібікова (1792—1870), на честь його було названо центральний бульвар – нині бульвар Шевченка), надав захолусному Києву загальний вигляд і планування європейського міста і у 1837 – 1843 рр. побудував на Володимирській вулиці університет святого Володимира (нині Національний університет Тараса Шевченка – червоний корпус).
…..Продовжуючи справу батька, Беретті-син у 1850 – 1852 рр. на розі Володимирської та Бібіковського бульвару збудував Першу гімназію (тепер це жовтий корпус університету). Так, поряд з огрядною, у червоно-чорних тонах орденської стрічки св. Володимира будівлею університета Беретті-старшого з’являється сувора будівля Першої гімназії Беретті-молодшого, в ансамблі якої чавунна огорожа – чи не найбільш виразна і вже точно найбільш символічна деталь. Великі однакові панно огорожі закріплені між масивних чавунних стовпів на високому цегляному оштукатуреному цоколі. Фігурні стрижні розміщено в спокійному ритмі, у центрі панно – три переплетені стрічкою лаврові вінки: та ж сама емблематична мрія про користь, честь і славу.
…..Гімназія – ровесниця пам’ятника святому Володимиру. І ось уже з боку Старого Міста, уздовж Володимирської, тягнеться до неї зранку зграйка гімназистів – мабутніх «людей модерну». Нетерпляче заглядаючи крізь огорожу, власне – не бачачи її, бо найцікавіше відбувається на гімназичному подвір’ї, вони, проте, назавжди, у підсвідомості, фіксують зображену на ній мрію. А далі, «попереду» по Володимирській (цю символіку потім гостро відчує гімназист початку ХХ ст. М. Булгаков) – «вічний маяк-університет».