ВОЛОЩУК Є. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ЯК МИСТЕЦТВО СУБВЕРСІЇ: НА ЗГАДКУ ПРО ДМИТРА ЗАТОНСЬКОГО

<< Вернуться к содержанию

Дмитро Володимирович Затонський (1922 – 2009) належав до тієї генерації української інтелігенції, яка, переживши масові репресії та Другу світову війну, вийшла на культурну авансцену за доби хрущовської «відлиги». То була особлива генерація: оздоблена й загартована досвідом існування за умов тривалих історичних ексцесів, а тому й здатна прийняти на себе місію проводиря процесів лібералізації духовного життя. І то була особлива доба: доба руйнації великого дротового кордону всередині країни, що багато років поділяв її на зони, відмінні лише за формами тоталітарного поневолення; час, коли через розчахнені двері в’язниць і ворота таборів додому поверталися жертви політичних репресій, від судів та архівів МВС надходили довідки про реабілітацію несправедливо засуджених, на шпальтах газет проривалася завіса замовчування злочинів сталінського режиму, а у задушливій духовній атмосфері майоріли міражі свободи. Цей період, що на жаргоні тодішньої інтелігенції напівіронічно-напівшанобливо йменувався «реабілітансом» (прозора контамінація слів «реабілітація» та «ренесанс»), в українській культурі ознаменувався розгортанням дисидентського руху та появою низки яскравих талантів у різних царинах культурного життя. Саме тоді на сторінках спеціалізованих видань замерехтіло свавільне й іронічне перо Дмитра Затонського, яке – коли зухвало, а коли й лукаво – кидало виклик ідеологічній цензурі.

Старт цього літературознавця був стрімким і гучним, проте по-своєму органічним для «реабілітансу». За лічені роки він, учорашній парія із типовим тавром «син ворога народу» і нетиповою історією переховування від сталінських репресій за принципом «якщо хочеш сховати річ, поклади її на найпомітніше місце», подолав шлях від автора перших публікацій до завідувача відділу критики у провідному українському літературному часописі «Всесвіт» (1959-1960 рр.) й завідувача новоствореного відділу світової літератури Інституту літератури (з 1961 р.). Призначення на ці стратегічні для українського літературознавства посади людини з вельми «сумнівною» біографією було «звичайним чудом» (Є. Шварц) «реабілітансу». Незвичайним було інше: дух внутрішньої свободи, котру випромінювали дослідження спонтанно піднесеного владою вченого і – як наслідок – розмах їхньої популярності у вузьких філологічних та широких читацьких колах. Це засвідчили дві невеликі, але вельми резонансні монографії Дмитра Затонського, що вийшли друком у першій половині 60-х рр.

В одній із них, «Століття ХХ. Нотатки про літературну форму на Заході» (1961), під прикриттям дослідження творчості культивованих радянською ідеологією і культових для радянської інтелігенції письменників – Е. М. Ремарка, Е. М. Гемінґвея та ін., – автор транспортував у читацький простір низку маловідомих або табуйованих досі імен західних літераторів. В іншій же книжці, «Франц Кафка та проблеми модернізму» (1965), учений здійснював подвійний прорив крізь цензурні бар’єри офіційного літературознавства. По-перше, він атакував ідеологічні заслони довкола модернізму, який радянські дослідники літератури мало знали й так само мало розуміли, проте широко та пристрасно шмагали як головного ідеологічного ворога «соціалістичного реалізму». Всупереч цій практиці, Дмитро Затонський по можливості переключав увагу з ідеологічної площини на площину поетологічної своєрідності модерністського письма, надаючи предметові розмови наукового змісту та професійної якості. По-друге, дослідник зробив вирішальний крок у напрямку популяризації на теренах колишнього СРСР творчості празького генія, чия постать тоді лише контурно, проте вже в негативному ореолі апостола декадентського розтління буржуазного суспільства вимальовувалася на обріях радянського читацького простору. (Принагідно нагадаю, що першою шпаринкою, через яку на теренах радянської імперії почали просочуватися відомості про Кафку, був київський часопис «Всесвіт». Саме там на початку 60-х рр. з’явилася розлога літературно-критична стаття Дмитра Затонського «Франц Кафка, яким він був у дійсності», що супроводжувала український переклад кількох кафківських творів, блискуче виконаний Є. Поповичем1. Вказую на цей факт не через надлишок національно-патріотичної гордості, а насамперед із огляду на те, що він вдало ілюструє історично зумовлену посередницьку функцію України у культурних зв’язках між Західною Європою та Росією, що її разом із багатьма іншими представниками української інтелігенції виконував і Дмитро Затонський.) Поетикальну своєрідність кафківських текстів учений аналізував на тлі загальних духовно-естетичних тенденцій європейської модерністської прози першої третини ХХ ст., представленої передусім постатями Джойса та Пруста. Його праця значною мірою сприяла формуванню традиційного для вітчизняного літературознавства погляду на Кафку, Джойса та Пруста як на «духовних батьків» європейської модерністської прози. Проте головним досягненням цієї книжки був революційний на той час пафос реабілітації і Кафки, й інших представників європейського модернізму, і, нарешті, самого модернізму. Як показовий приклад наведу лише одну цитату з монографії, про яку йдеться: «Це дуже велике мистецтво – показати світ через образну деталь, змусити його, немов у прозорій краплині, віддзеркалитися в якійсь глибоко вражаючій одиничній події. Втім, самого лиш великого мистецтва для цього теж замало. Адже така деталь має бути свідомо відібраною потенціальною моделлю світу, а не чимось, що випадково впало в око і згодом розрослося до меж універсального символу. (…) Модернізм – явище дуже складне, і це – явище мистецтва. Воно здатне створювати естетичні цінності»2 (тут і далі переклад з російської мій – Є.В.).

 Слід добре уявляти собі товщину крижаного панцира, який укрив культурну свідомість за тридцятирічне правління Сталіна і який щойно почав танути за доби «відлиги», слід добре уявляти масштаб і агресивність антимодерністської кампанії, розв’язаної офіційним радянським літературознавством,  аби по-справжньому оцінити і сміливість «кафківського проекту» Дмитра Затонського, і його загальнокультурне значення. Щодо останнього обмежуся лише одним коментарем: книжка «Франц Кафка і проблеми модернізму» народилася з репутацією літературознавчої сенсації й упродовж 40 років, тобто до середини 90-х рр., залишалася єдиним (!) монографічним дослідженням кафківської творчості у радянському та пострадянському просторах.

З огляду на ці здобутки стає зрозумілим, чому обидві названі книжки Дмитра Затонського здобули визнання в Москві й невдовзі були перекладені в найнеспокійніших країнах соціалістичного табору 60-х рр.: «Нотатки про літературну форму на Заході» – в охопленій дисидентськими настроями Чехословаччині, «Франц Кафка та проблеми модернізму» – у бунтівній Угорщині. Тріумфальний злет кар’єри вченого увінчався майже фантастичними за умов існування «залізної завіси» закордонними відрядженнями, під час яких він мав змогу ознайомитися з останніми набутками літератури не лише соціалістичних країн, а й держав ворожого  політичного табору. Відтак у перше ж десятиліття своєї наукової діяльності Дмитро Затонський зарекомендував себе як літературознавець, який підточує ідеологічні заслони, перетинає географічні кордони, долає мовні й культурні межі.

Утім, портрет Дмитра Затонського як постаті знакової для ліберального духовно-культурного руху доби «відлиги» залишиться схематичним, якщо ми не візьмемо до уваги приватний вимір життя вченого й, зокрема,  біографічну передісторію його появи в авангарді творчої інтелігенції 60-х рр. Адже потужний, хоча й відносно пізній старт наукової кар’єри дослідника, який прийшов у літературознавство вже зрілою 40-річною людиною, власне, унаочнював і реалізовував підсумок духовного досвіду, здобутого упродовж багаторічної боротьби за фізичне та моральне виживання в екстремальних історичних умовах. Цей досвід визначав і подальший професійний розвиток ученого, і змістове наповнення його наукових концепцій, і притаманний для його текстів дух вільнодумства, і подальший перебіг його людської долі.

* * *

Вихідний пункт цього досвіду визначити неважко. Дмитро Затонський чітко маркував його в автобіографічній повісті «Історія однієї долі», саме з нього розпочавши розповідь про власне життя. То був сонячний листопадовий ранок 1937 р., коли 15-річний Дмитро прокинувся від незвичного стуку й, увійшовши до вітальні, побачив там людей у формі НКВС, які проводили обшук. Несподівана поява службовців грізного відомства означала лише одне: арешт батька, колишнього професійного революціонера, відомого учасника громадянської війни та соратника Леніна, а на момент описуваної події – представника найвищого керівництва України, який обіймав в українському уряді ключову ідеологічну посаду наркома освіти та культури й належав до партійної еліти Радянського Союзу. Згаданий епізод, зумисне поданий у повісті як наочна історико-політична ілюстрація до першого розділу кафківського «Процесу», ознаменував для юного Дмитра початок нового життя, що його моторошними атрибутами невдовзі стали страта батька, десятирічне заслання матері до сибірських таборів та статус «сина ворога народу», котрий гарантував маргінальне становище в суспільстві й загрожував перспективою найсуворіших репресій – аж до фізичного знищення.

Затримаймося на цьому епізоді й спробуймо осягнути те, що залишилося за рамками розповіді, проте набуває ясності завдяки ретроспективному поглядові на життя і творчість її автора. День, коли розпочалося це нове життя, був днем докорінного перевороту його свідомості. То був день відомої з кафківського «Перевтілення» метаморфози, яка перетворила його, сина червоного вождя, на безпорадну комаху, викинуту на край суспільства життя. Віднині він завжди пам’ятатиме про підступну умовність і хисткість меж,  що визначають становище людини у соціумі. То був день блискавичної й незворотної втрати довіри до суспільного ладу, який уможливив нічим не вмотивовану і через це ще абсурднішу руйнацію засад буття, руйнацію родини та рідної оселі, руйнації життя близьких людей та власного майбутнього. Віднині він – той, кому за одну мить відкрилася злочинність сталінського режиму, – еволюціонуватиме до заперечення тотально-поліцейської держави, що породжувала екстремні форми на кшталт сталінізму, але й без них перетворювала своїх громадян на в’язнів кафкіанської «виправної колонії». То був день шокового й невитравного щеплення проти комуністичної ідеології, котра, подібно до міфічного Кроноса, пожирала власних дітей, а заразом – щеплення проти всіх ідеологій, що, мов ті міфічні сирени, заманювали своїх жертв у згубну пастку обіцянками райської насолоди. Віднині він десятиліттями перебуватиме у стані так званої «внутрішньої еміграції», відгороджуючись від агресивного соціуму ментальними кордонами, які боронитимуть його духовну свободу; віднині над ним не матиме влади політична сугестія, а будь-які ідеологічні постулати він сприйматиме з незмінним скепсисом, – підкреслю: саме скепсисом, а не цинізмом, – бо сповідуватиме віру в єдину, на його переконання, реальну й варту віри цінність: людяність. То був день, коли він вступив у потаємний двобій із Системою, – двобій, у якому відсутність  шансів на перемогу компенсувалася мізерним шансом на порятунок, оздоблений імперативом духовного самозбереження. Віднині він послідовно чинитиме посильний внутрішній спротив Системі, адаптуючи його під вимоги та можливості конкретних історичних умов, намагаючись усупереч усім тискам і утискам, трансформувати його у максимально повноцінне за умов «століття-вовкодава» (О.Мандельштам) життя, й при першій-ліпшій нагоді спрямовуючи його на розхитування тоталітарної ідеології.

Близько 15 років цього опору припало на часи сталінського режиму, котрий раз у раз вибухав новими хвилями терору та чисток, особливо небезпечних саме для таких політичних аутсайдерів, як Дмитро Затонський. Частину зазначеного періоду він навіть перебував у становищі подвійного аутсайдера, адже, намагаючись потрапити на фронт, приховав відомості про репресованих батьків і в такий спосіб прирік себе на нелегітимне становище в армії, де служив спочатку простим солдатом-зв’язківцем, потім – розвідником-перекладачем, а після перемоги 1945 р. – офіцером на окупованій території Німеччини. Щомиті він міг бути виказаним будь-яким затятим вірнопідданим сталінської імперії або пасти жертвою чергової перевірки всередині військового відомства. Цього, втім, не сталося, хоча поруч із ним постійно перебували люди, знайомі з його таємницею. Це зміцнило його віру в непереборну силу людяності, – віру, котра врівноважувала непевність його існування, «карнавальну відносність» меж його місця в суспільстві.

Через багато років після доленосного листопадового дня 1937 р. Дмитро Затонський прочитає твори Кафки і з усією гостротою відчує те, що Анна Ахматова влучно висловила в простому реченні, сказаному навздогін її враженням від знайомства з кафківськими текстами: «Він писав про мене й для мене». У світлі досвіду того доленосного дня набуває глибокої символічної  значущості той факт, що саме з гучної презентації кафківської теми вчений увійшов у літературознавство 60-х рр. Тоді це був його перший великий міст, перекинутий над ідеологічними кордонами, що зсередини охороняли «залізну завісу».  Проте й надалі Кафка залишався наскрізним «героєм» його досліджень, проникаючи в численні принагідні міркування, відступи та паралелі, наявні в присвячених іншим авторам розвідках 70-80-х рр., а у 90-і рр. знову виокремившись в об’єкт модернізованих інтерпретацій.

Заангажованість празьким письменником далася взнаки також в художній прозі Дмитра Затонського, що рясніє різноманітними кафківськими слідами.  Їх неважко помітити і в автобіографії «Історія однієї долі», побудованій – за всієї мемуарної достовірності – як своєрідний гібрид шахрайського роману та роману виховання, що відбиває авторську концепцію «долі», зіперту на характерне кафківське зрощення перверзійної логіки та абсурдності буття. І в його оповіданні «У дні війни», де розповідається гротескна історія про радянського розвідника Никишина, через якого криваві тирани та смертельні вороги Гітлер і Сталін передають один одному яскраві листівки, що їх кожен із них вирізає з ілюстрованих журналів і дбайливо зберігає ледь не в однакових альбомах. І в оповіданні «Особиста справа службовця особистої охорони», де через свідомість охоронця зображується споріднений кафківському голодомайстрові генсек Брежнєв, замкнений у клітці власного «ремесла» керування країною. І в оповіданні «Поїздка в СВ», де згідно з логікою кафківського «Вироку» побутова сутичка генералів стрімко розгортається у воєнний переворот. З акцентованою нав’язливістю кафківські мотиви лунають в оповіданні «Процес», де моделюється ситуація арешту й ув’язнення Сталіна в катівні НКВС, насичена численними явними та прихованими перегуками з кафківським «Процесом». За всіма цими сюжетами й персонажами, за всіма цими фантасмагоричними трансформаціями дійсності, актами демаскування верховної влади й вияскравлення абсурдності соціоісторичного буття, за всіма гротескно-сатиричними засобами художнього зображення, справді, як зауважила К.Шахова, стоїть кафківська школа. Щоправда, винесений із її стін досвід Затонський-письменник сполучає з конкретними політичними фігурами та реаліями радянського життя, тим самим свідомо спрямовуючи арсенал знаменитої кафківської іронії на дискредитацію Системи, якій він фізично належав, але духовно протидіяв.

Особисто вмотивованою вкоріненістю в кафківському художньому світі зумовлювалися і глибинні механізми дослідницької практики Дмитра Затонського. Скажімо, властива йому прихильність до творчості тих письменників ХХ ст., що тяжіли до гротескної образності, параболічних сюжетів, парадоксально-алогічного письма, трагіко-іронічних роздумів над недосконалістю людського буття. Таких письменників – а серед них були і Музіль, і Рот, і Ґрасс, і Йонеско, і Беккет, і Роб-Ґріє, і Саррот, і Борхес, і широкі лави постмодерністів, – Дмитро Затонський тонко відчував і глибоко розумів. Проте ще важливішим видається те, що кафківські концепти буттєвого абсурду, незбагнених метафізичних законів, тотальної присутності влади, примарності цілей людських екзистенційних проектів, приреченості боротьби особистості за власну життєву територію, трагічного відчуження «маленької людини» та ін. увійшли до самої серцевини його сприйняття світу й літератури. Така скептична оптика докорінно суперечила офіційному ентузіастичному пафосу комуністичного будівництва, а тому в текстах, написаних ученим за радянських часів, могла увиразнюватися лише в імпліцитних формах. Проте від початку 90-х рр. вона стала експліцитною детермінантою досліджень Дмитра Затонського, що на всю силу виявляє остання, найвільніша, а тому й найулюбленіша його книжка «Модернізм і постмодернізм. Роздуми про одвічну коловерть красних і не-красних мистецтв» (2000), де «кафкіанську» (у широкому сенсі) лінію було піднесено до статусу однієї із засадничих і наскрізних тенденцій культурного та літературного життя. У цій книжці на широкому літературному, культурологічному, історичному та соціополітичному матеріалі була продемонстрована оригінальна модель розвитку західної літератури від античної давнини до кінця ХХ ст. В її основу покладено концепцію постійного чергування модернізму та постмодернізму як двох протилежних станів культурної свідомості, перший із яких характеризується домінуванням утопічних енергій, а другий – пануванням скептичної, негативістської реакції на модерністські перетворювальні проекти. Симптоматично, що й тут, розмірковуючи над плюралістичною природою мистецтва, над його глибинною потребою розмивати межі усталених уявлень, над іманентним митцеві аутсайдерським баченням світу, яке й відкриває йому шлях до цих принад і привілеїв мистецтва, вчений продовжував демонтаж механізмів стандартизації колективної свідомості, націлених на продукування примітивізованих однозначностей, а в екстремі – й на створення монополії «єдиної» істини. Не лише навздогін колишньому диктату радянської ідеології, а й на противагу владі менш тиранічних і більш гнучких форм запліднення колективної свідомості «однозначними» цінностями, що накладають на неї свої обмеження й кордони, Дмитро Затонський писав: «Згадана „множинність“ істин (або, якщо завгодно, „невизначеність” буття) цілком об’єктивна. Проте так уже влаштований наш світ, що відчути її дано не масам, не колективам, а тільки окремим суб’єктам, та й ще таким, що перебувають, як правило, у стані відторгненості, аутсайдерства. Доля решти – ідеологія, котра породжує колективні міфи й паразитує на них. Такі сучасні міфи, на відміну від міфів доісторичних часів, уже аж ніяк не „реальність” (навіть у тому значенні, яке в це поняття вкладав О.Ф.Лосев) – нехай у них і продовжують беззастережно вірити мільйони. Передусім тому, що вони жорстко нав’язують один об’єкт поклоніння, один символ віри: Вождь, Нація, Партія, Держава, Футбол, Біла (або Чорна) Людина, Мас-медіа, Батьківщина, Телевізор, Секс, Великий Письменник, Великий Актор, Великий Художник. […] Мистецтво, навпаки, сповідує (зрозуміло, якщо воно – мистецтво) щонайприродніший плюралізм, тобто… сполучає несполучне, стикує те, що не стикується, перекидає, намагаючись заскочити буття зненацька, мости через провалля невідомого. І створює завдяки цьому образ світу довкола нас – єдиний (але не одиничний!) у своїй незвідності до будь-якого знаменника і тому осяжний у всій своїй необорній неосяжності. Один із таких образів – це Великий Інквізитор у Достоєвського, який відпустив Христа, і Христос у Достоєвського ж, котрий поцілував Великого Інквізитора… [курсив автора. – Є.В.]»3. За цими міркуваннями стоїть особисто вистражданий і зміцнений професійним знайомством із західною літературою досвід недовіри до «метанаративів». Отже, знайдена на початку наукової кар’єри «кафківська» нитка привела вченого на порозі його 80-річчя і нового століття до масиву досліджень Постмодерну, куди він увійшов у цілком органічний і самобутній спосіб –  тобто не запозичуючи, не наслідуючи й не накладаючи механічно на свій матеріал ідеї зарубіжних гуманітаріїв (хоча, звісно, широко послуговуючись їхнім досвідом), а виходячи із власної інтуїції та внутрішньої логіки власного наукового розвитку. Додам, що сьогодні в українському літературознавстві ця книжка є не просто класичним дослідженням постмодернізму, а, либонь, найповнішим зібранням спостережень над постмодерною естетикою, узагальнень щодо постмодерного стану культурної свідомості та яскравих інтерпретацій конкретних постмодерністських творів.

* * *

Я ще раз повертаюся до 60-х рр., коли Дмитро Затонський перетворився на своєрідного духовного посла, який, попри всі бар’єри й обмеження, вибудовував понад ідеологічними кордонами зв’язки з іншими культурами. Справді, він був «послом» західної літератури «тут», коли імпортував у вітчизняний читацький простір гучні за кордоном і затушовані чи вкриті білими плямами досягнення красного письменства ХХ ст. й у такий спосіб проривав інформаційний вакуум, в умовах якого імена Фріша чи Дюрренматта, Кьоппена чи Носсака, навіть Музіля чи Броха скидалися на екзотичних птахів, що їх бозна-яким вітром завіяло з чужих країв. І він був «послом» радянської гуманітаристики «там», коли його вільнодумні книжки, перекладені іноземними мовами, потрапляли до рук читачів із країн соціалістичного табору, а сам він під час закордонних відряджень встановлював особисті контакти з найвідомішими письменниками Заходу: Максом Фрішем, Фрідріхом Дюрренматтом, Жоржем Сименоном, Гайнріхом Бьоллем, Вольфґанґом Кьоппеном та ін.

Здійснювати таку місію за обставин «холодної війни» було не так просто й навіть не так почесно, як це видається на перший погляд. «Там», за кордоном, науковець потерпав і від постійного нагляду відповідних радянських служб, і від спонтанних вибухів праведного гніву з боку ненависників радянської «імперії зла». Одну з таких історій, на жаль, ніде не задокументовану, я знаю з його розповідей. У день, коли до Праги ввірвалися радянські танки, Дмитро Затонський був запрошений Фрідріхом Дюрренматтом на невеличку вечірку, яку той влаштував після прем’єрного показу своєї п’єси. Під час вечірки дружина драматурга у вкрай некоректній формі висловила протест проти подій у Чехословаччині, спрямувавши його особисто на Дмитра Затонського. Ситуацію врятувало лише втручання Дюрренматта, який, вибачившись за дружину, одразу посадив гостя поруч із собою й до кінця вечора його від себе не відпускав. Певно ж, реакція драматурга і його земляків, що наступного дня телефонували у готель до Дмитра Затонського з вибаченнями за слова своєї співгромадянки, дещо притлумили неприємні враження від інциденту, тим паче образливого для людини, яка багато що втратила у своєму житті через радянську владу. Однак гіркий присмак від тієї сутички надовго закарбувався в пам’яті вченого. Цей випадок демонструє, як нелегко інколи було долати ментальні кордони на «вільному» Заході.

 Проте ще важче це було робити «тут», на батьківщині. Аби обійти цензурні бар’єри, якими панівний режим уперто боронився від «отруйних впливів» капіталістичного Заходу, літературознавці мусили оснащувати  свої інтерпретації суворою критикою світоглядних вад непросвітлених комуністичними ідеалами письменників і вдаватися до «езопової мови», котра «поміж рядків» доносила до читача те, що вони насправді думали про аналізовані ними літературні явища (тодішня радянська інтелігенція володіла навичками розшифрування цієї мови). Як приклад можна навести випадок із директором Інституту світової літератури у Москві Борисом Сучковим (до речі, колишнім в’язнем сталінських таборів), котрий, використовуючи свій авторитет, удавався до всіляких хитрощів, аби «пробити» видання перекладів із Пруста, Кафки, Джойса та ін. Пригадую, як іще на початку свого спілкування з Дмитром Затонським я з юнацьким максималізмом розкритикувала «залізобетонно радянську» передмову Сучкова до першого російського видання кафківських творів (1965 р.), на що він із несподіваною різкістю відказав: «Написавши таку передмову, Сучков свідомо пожертвував своєю науковою репутацією задля того, аби Кафка потрапив до рук радянського читача». Проте сам Дмитро Затонський на такі жертви не йшов. У своїх дослідженнях він гранично редукував зовнішні поступки цензурі, щодалі помітніше мінімалізуючи їх до ритуальних посилань на праці класиків марксизму-ленінізму, натомість послідовно розхитував ідеологічні штампи й табу, оголюючи їхню догматичність, штучність і безсилля перед багатовекторною, багатоманітною й багатозначною стихією мистецької творчості. Субверсивний характер його праць підсилювався ще й за рахунок включення до них найзначніших надбань зарубіжної гуманітарної думки, котрі здебільшого залишалися недосяжними для радянської інтелігенції, відмежованої «залізною завісою» від закордонного культурного життя. Саме тому його монографії правили для радянських читачів ще й за компендіуми концепцій актуальних досліджень у різних царинах зарубіжної гуманітаристики. Та й у приватному спілкуванні із західними вченими й письменниками Дмитро Затонський поводився досить незалежно, відверто висловлюючи критичні міркування щодо реалій життя у СРСР. Не в останню чергу завдяки цій відвертості, помноженій на глибокий аналітизм і життєву мудрість, він спромігся встановити довірливі (як, приміром, у розмовах із Максом Фрішем) або навіть приятельські (як, скажімо, у спілкуванні з Гайнріхом Бьоллем) стосунки з представниками західної інтелігенції, – за що, однак, невдовзі поплатився переходом у категорію «неблагонадійних» осіб, яким було відрізано шлях на Захід.

У період брежнєвського «застою» творча інтелігенція, що вже відчула смак свіжого повітря, постала перед вибором способів існування за умов підсилення ідеологічного тиску й загрози політичних переслідувань. Більшість капітулювала, пристосувавшись до конформістського обслуговування панівної ідеології. Одиниці перейшли у відкриту опозицію до тоталітарного режиму, заплативши за свою безкомпромісність десятиліттями в‘язниць і таборів. Проте був іще третій шлях: залишаючись у легітимному просторі й не вступаючи у відверту конфронтацію з державним апаратом, використовувати всі доступні можливості для того, аби служити цінностям справжньої культури й потроху розхитувати ідеологічний фундамент, на котрому будувався комуністичний парадіз. Саме цим шляхом пішов Дмитро Затонський. Конформістів, а тим паче фанатичних охоронців режиму він зневажав; одинаків-борців шанував як героїв, але для себе їхньої долі не шукав: надто страшну школу виживання він пройшов за молодих років, аби у зрілому віці звалити собі на плечі хрест мученика за ідею, тим паче що до дисидентських «позитивних програм» учений ставився якщо не скептично, то принаймні із сумнівом. Відтак він знайшов своє місце серед тих гуманітаріїв, що грали проти Системи на полі самої Системи.

У 70-80-і рр. вийшла друком більшість монографій і статей Дмитра Затонського, які завдавали ще сильніших ударів по догмах і стереотипах офіційного радянського літературознавства. Обов’язкові цитати з класиків марксизму-ленінізму вчений зводив до демонстративно формального декору або ж узагалі ігнорував; законсервовані «ортодоксальні» літературознавчі концепції позбавляв статусу недоторканості й піддавав іронічному сумніву; жорсткі ідеологічні акценти розчиняв у системі загальнолюдських духовних цінностей; традицію квазіоб’єктивного безособового аналізу текстів заміняв практикою виразно суб’єктивного, особисто забарвленого їх потрактування. Все це до такої міри суперечило приписам офіційного літературознавства брежнєвських часів, що один американський рецензент, ошелешений екстраординарною свободою книжок Дмитра Затонського, навіть спробував обґрунтувати її, як про те розповідається у фіналі «Історії однієї долі», приналежністю вченого до «комуністичної аристократії», буцімто спроможної, подібно до будь-якої еліти, широко дивитися на речі й розкуто про них судити4. Полемізуючи з цією версією, український дослідник посилався на історію власного життя, котра  надавала чимало доказів як його аутсайдерської позиції щодо «комуністичної аристократії», так і його впертого протистояння виплеканій цією аристократією Системі. Мені ж здається, рецензент де в чому таки мав рацію. Дмитро Затонський справді належав до еліти, тільки не комуністичної, а інтелектуальної, тож широта та розкутість його мислення зумовлювалися не зверхньою впевненістю у більшій дозволеності, а масштабом його наукового таланту та мужністю вдачі. І він справді вирізнявся аристократизмом, який, можливо, почасти й був сформований обставинами його народження та виховання, але не мав нічого спільного з сановництвом партійних босів і, навпаки, проявлявся у впертому опорі їхньому диктату. Не помітити цих «дрібниць» і зарахувати до комуністичної верхівки людину, яка розхитувала її ідеологічні стовпи кожною своєю розвідкою, міг лише той, хто не був здатний переступити через ментальні кордони, встановлені іншою ідеологією…

* * *

Лише після історичного повороту, що ознаменувався розпадом СРСР і проголошенням незалежності України, Дмитро Затонський отримав можливість по-справжньому вільно писати й діяти. Окрилений свободою, про яку все життя мріяв і яку крок за кроком виборював у своїх книжках, він узявся за розробку нових досліджень – передусім тих, що стосувалися літератури Постмодерну, – а паралельно й за переробку низки своїх попередніх праць. Одним із перших він виступив із ініціативою модернізації засад вітчизняного літературознавства, що полягала не просто у звільненні від застарілих ідеологічних штампів чи механічній зміні «мінусів» на «плюси», а у виробленні нової парадигми наукового мислення, яка б уможливила продукування актуальних концепцій історії зарубіжних літератур, масштабне оновлення теоретико-літературного інструментарію, розширення діапазону інтерпретаційних стратегій. Водночас дослідник  розумів, що у часи світоглядного зламу існує ризик разом зі збанкрутілими старими ідолами викинути на смітник історії й цінні надбання, а тому обстоював необхідність збереження вартих уваги напрацювань попередніх поколінь учених. Своє бачення процесу оновлення українського літературознавства дослідник виклав у спеціальних публікаціях і проілюстрував низкою власних  розвідок 90-х рр.

Тоді ж Дмитро Затонський долучився до розбудови шкільного курсу зарубіжної літератури, що був уведений до української системи середньої освіти невдовзі після здобуття країною незалежності й потребував розробки фундаментальних засад.  Під керівництвом ученого було здійснено наукове редагування однієї з програм із зарубіжної літератури, підготовлено серію нових посібників, проведено низку науково-практичних заходів для вчителів.

Усвідомлюючи, що для радикальних зрушень необхідна консолідована участь усіх зацікавлених і спроможних мислити по-новому фахівців, а також налагодження зв’язків із зарубіжними вченими, Дмитро Затонський розгорнув широку інституційну діяльність. Початок їй поклала організована під його проводом міжнародна конференція «Наука і культура між словянським і німецькомовним світами як чинник оновлення Східної та Південно-Східної Європи (пам’яті Дмитра Чижевського)», що зібрала декілька сотень літературознавців, перекладачів, істориків, культурологів та філософів із різних країн світу й відкрила українським гуманітаріям можливості для встановлення широкої мережі міжнародних контактів і міждисциплінарних зв’язків. Наступними масштабними проектами вченого були створення при Інституті літератури Незалежного центру наукових досліджень зарубіжної літератури (1997) і заснування літературознавчого часопису «Вікно в світ» (1997), спеціалізованого на публікаціях досліджень зарубіжних літератур. Принагідно зауважу, що на момент старту обох проектів Дмитрові Затонському виповнилося 75 років і він, тоді вже визнаний патріарх і корифей вітчизняного літературознавства, узявся за них не з честолюбних амбіцій чи кар’єрних намірів, а з безкорисливої потреби підтримати колег по цеху, передусім покоління молодих дослідників. У перші роки трансформації пострадянського суспільства, коли через фінансово-економічну скруту українські літературознавці були вельми обмежені у своїх можливостях, Незалежний центр став для багатьох із них став базовим пунктом професійного розвитку. Проводячи десятки міжнародних конференцій, симпозіумів і семінарів, у яких брали участь авторитетні українські й зарубіжні вчені, ця структура виступала посередником і каталізатором процесу оновлення літературознавчої дослідницької практики, а часопис «Вікно в світ» – його транслятором. За умов перехідного періоду, коли старі заідеологізовані потрактування літературних явищ уже не спрацьовували, а нові підходи лише вироблялися, коли особливо гострою була потреба в подоланні наслідків тривалої культурної ізоляції і в наближенні українського літературознавства до досягнень світової науки, названий часопис, що представляв на своїх сторінках новітні розвідки вітчизняних і зарубіжних фахівців, здійснював функцію прориву крізь кордони. Не випадково він виходив за підтримки ЮНЕСКО, посольств Німеччини, Австрії, Швейцарії, Франції, Іспанії, США, Культурного центру «Ґете-Інститут у Києві», Німецької служби академічного обміну (DAAD), Австрійського культурного форуму, фонду «Про-Гельвеція» та інших інституцій і фондів.

Наступним кроком Дмитра Затонського стало відкриття в Інституті літератури Центру германістики (2005), який об’єднав германістів із провідних університетів України. Від самого початку вчений спрямував його діяльність на розвиток міжнародних контактів. Пріоритетним напрямком цього розвитку стала співпраця з Вільним університетом м. Берліна, котра від 2006 р. відбувається в рамках підтримуваних DAAD програм.

Звісно, це – далеко не повний перелік зробленого Дмитром Затонським за останні два десятиліття його життя. Втім, навіть такий стислий нарис дає підстави стверджувати, що організаційна діяльність дослідника за нових соціокультурних обставин на новому рівні втілювала знайдену ним на самому початку формулу «понад кордонами».

* * *

Дана формула, як на мене, відповідала глибинним духовним та психологічним властивостям його особистості. До цього припущення мене, зокрема, спонукає одне з його найулюбленіших дитячих переживань, коли, помітивши, як близько сходяться один із одним східний край Радянського Союзу та західний край Північної Америки на географічній мапі, він повірив в те, що зможе легко перестрибнути з одного континенту на інший. Певно ж, практика інтелектуального перетинання меж розвіяла оманливість дитячих уявлень про легкість таких стрибків. А все ж навряд чи у своїй багатогранній діяльності він витримав би всі випробування, якби не та далека мрія або, точніше, якби не закарбований у ній «авантюрно-хлоп’ячий  дух»5 (Т. Манн), що спонукав його за будь-якої політичної погоди вперто рухатися понад кордонами.

Понад мовними кордонами його праці, написані почасти українською, почасти російською мовами, поширювалися великою територією від Східної Німеччини до Китаю. Понад ідеологічними кордонами його дослідження впроваджували у читацький простір країни, що охоплювала 1/6 частину земної суші, здобутки західної літератури, а разом із ними – і дух свободи та смак інакше влаштованого життя. Понад географічними кордонами ініційовані ним заходи та видання об’єднували вчених із різних країн. Понад ментальними кордонами він своїми текстами і своєю особистістю сприяв зближенню вітчизняної та європейської культур. Та й у власній творчості Дмитро Затонський керувався принципом руху через кордони. Він перетинав кордони між науковою та художньою творчістю – і як людина, наділена талантами вченого та письменника, і як дослідник, котрий своїми розвідками доводив, що літературознавча інтерпретація може бути не лише науковим текстом, а й мистецьким витвором; кордони між різними літературознавчими галузями – адже, будучи германістом за фахом, він паралельно досліджував явища французької, англійської, американської, італійської та інших національних літератур, виходячи при цьому в координати компаративістики та теорії літератури; нарешті, кордони між різними літературними епохами – адже в рамках історії літератури його думка, попри пріоритетний для неї домен літератури ХХ ст., вільно рухалася по всій вертикалі історико-літературного процесу, від найдавніших епох до новонародженого ХХІ ст. За своєрідну емблему цього безпрецедентного у вітчизняному літературознавстві універсалізму мислення може слугувати підзаголовок до підсумкової праці вченого «Модернізм і постмодернізм…», у якому межі досліджуваного відрізка літературного життя позначено постатями, розділеними тисячами років і  кілометрів: «Від письменника Умберто Еко до пророка Екклезіаста».

Завдяки тому, що наукова й культурна діяльність Дмитра Затонського визначалася парадигмою подолання меж, кожна з його книжок ставала подією культурного життя. Кожна з них  резонувала з глибинними запитами часу, вияскравлювала найважливіші орієнтири актуального духовно-культурного буття і влучала в самісінький нерв авангардних суспільних настроїв. Кожна з них позначала собою певну віху в розвиткові вітчизняної літературознавчої думки й випереджала свій час, оскільки відкривала щоразу іншу золотоносну жилу, яку далі розробляли сотні досвідчених і молодих науковців. Саме тому його монографії у філологічному середовищі сприймалися водночас і як класичні, і як новаторські, а в широких колах інтелігенції (у тому числі й технічної) – як форпости внутрішньої свободи та взірці не заангажованої політичною кон’юнктурою гуманітарної думки.

Трюїзмом є думка про те, що мистецтво не має меж. Насправді ж у читацькому просторі кожного культурного ареалу існують межі, зумовлені естетичними вподобаннями, національними традиціями та соціоісторичними умовами. Подолати ці межі й відкрити читацькій свідомості нові явища до снаги не кожному літературознавцю. Дослідник літератури може пишатися своєю працею, якщо йому вдалося приростити до національної культурної свідомості бодай одне нове ім’я. У випадку Дмитра Затонського йдеться про десятки першорядних імен західної літератури ХХ ст., введених до читацького та професійного виднокола на території не лише України, а й усього колишнього Радянського Союзу. Сотні тисяч читачів, що вперше брали до рук переклади творів видатних зарубіжних письменників, завдячували його завжди яскравим і глибоким передмовам тим, що досі невідомі їм автори ставали зрозумілішими та ближчими. У цьому й полягає унікальне загальнокультурне значення Дмитра Затонського – вченого, котрий у вітчизняному літературознавстві представляв цілу епоху, позаяк сам був людиною-епохою.

Примітки

1 «Ця сенсаційна публікація у грудні 1963 р., – зазначав головний редактор «Всесвіту» О.Микитенко, – познайомила нарешті українських читачів із творчічтю цього видатного письменника і стала увертюрою для появи 1965 р. однотомника його творів російскою мовою у видавництві „Прогрес” у Москві» (цит. за: Журнал іноземної літератури «Всесвіт» у ХХ сторіччі (1925-2000). Бібліографічний показчик змісту / Уклад. О.Микитенко, Г.І.Гамалій. – Київ: Видавничий Дім «Всесвіт», 2004. – С. 642.

2 Затонский Д.В. Франц Кафка и проблемы модернизма / 2-е изд. – М.: Высшая школа, 1972. – С. 13-14.

3 Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. — Харьков: Фолио, 2000. — С. 117-118.

4 Детальніше див.: Затонский Д.В. История одной судьбы. – Указ. изд., с.202-203.

5 Mann Th. Versuch über Schiller. Seinem Andenken zum 150. Todestage in Liebe gewidmet // Mann Th. Gesammelte Werke in 12 Bde. – Bd. 10: Adel des Geistes. Zwanzig Versuche zum Problem der Humanität. – Berlin: Aufbau, 1956. – S. 762.

2018-04-04T15:34:33+00:00