Творчий внесок японських жінок до скарбниці національної літератури важко переоцінити. Саме жінками були створені такі літературні шедеври, як «Записки в узголів’ї» Сей Шьонаґон (яп.: «Макура-но соші», кін. X – поч. XI ст.), «Щоденник примарного життя» Мічіцуна-но хаха (яп.: «Каґеро ніккі», кін. X ст.), «Щоденник Ідзумі Шікібу» (яп.: «Ідзумі Шікібу ніккі», 1004 р.), перший в історії світової літератури художній роман «Повість про принца Ґенджі» (яп.: «Ґенджі-моноґатарі», 1008 р.) письменниці Мурасакі Шікібу, щоденник доньки Суґавари Такасуе «Щоденник із Сарашіни» (яп.: «Сарашіна ніккі», 1060 р.) і багато інших високохудожніх прозових творів.

Не менш вагомим був внесок японських жінок і до скарбниці японської національної поезії. Уже в перших історико-міфологічних літописах – «Записах давніх діянь» (яп.: «Коджікі», 712 р.), «Анналах Японії» (яп.: «Ніхон-шьокі» або ще «Ніхон-ґі», 720 р.) – трапляються надзвичайно чудові ліричні вірші давніх японських поетес. А перша японська поетична антологія «Збірка міріад листків» (яп.: «Ман-йо-шю», 753-759 рр.), що містила 4516 віршів 561 автора, створених протягом IV-VIII ст., зберегла до нашого часу імена понад 70 японських поетес, вірші яких увійшли до її складу. Ще майже 30 імен японських жінок-поетес нараховується серед 120 авторів наступної за часом укладання поетичної антології – «Збірки старих та нових японських пісень» (яп.: «Кокін-вака-шю», 905-913 рр.). Близько чверті імен авторів всесвітньовідомої збірки «По одному віршу ста поетів» (яп.: «Хякунін ішшю», 1235 р.) – також жіночі. Чимало яскравих імен поетес донесли до нас пізніші поетичні антології доби Камакура (1185-1333 рр.) і доби Муромачі (1336-1573 рр.), зокрема: «Нова збірка старих та нових японських пісень» (яп.: «Шінкокін-вака-шю», 1205 р.), «Цукубська збірка» (яп.: «Цукуба-шю», 1357), «Нове продовження збірки старих і нових японських пісень» (яп.: «Шіншьоку-кокін-вака-шю», 1438 р.) та інші. Наведемо лише найвідоміші з цих славетних імен: Івано-хіме-но Окісакі (/?/-347); Куро-хіме (або ще Масадзуко, сер. IV ст.); Сотоорі Ірацуме (або ще Сотохоші-но Ірацуме, перша пол. V ст.); Нукада (або ще Нукада-но Окімі, 630-690); Отомо-но Саканое (перша пол. VIII ст. ); Оно-но Комачі (834-900); Ісе (877-938); Укон (перша пол. X ст.); Накацукаса (912-991); Акадзоме Емон (976-1041); Мурасакі Шікібу (973-1019); Ідзумі Шікібу (978-1030); Ісе-но Тайфу (989/?/-1060/?/); Дайні-но Санмі (999-1082/?/); Саґамі (1020-1060); Ніджьо-ін-но Санукі (1141-1217); Шьокуші (Шікіші) Найшінно (1153-1201); Кенреймон-ін Укьо-но Дайбу (1155-1233); Тошінарі-но (Шюндзей-но) Мусуме (1170-1254); Ейфукумон-ін (1271-1342) та інші.

З-поміж славетних поетес Японії пізнього середньовіччя варто виділити таких як: Ден Суте-джьо (1633-1698); Каваі Чіґецу (1633-1718); Чійо-ні (1703-1775); Еномото Сейфу-джьо (1731-1814).

А серед численних імен талановитих японських поетес XX ст., а також наших сучасниць насамперед слід назвати такі імена, як: Йосано Акіко (1878-1942); Суґіта Хіса-джьо (1890-1946); Хашімото Такако (1899-1963); Кудзухара Таеко (1907-1985); Ішібаші Хідено (1909-1947); Коко Като (нар. 1931 р.); Тавара Мачі (нар. 1962 р.) та ін.

Головною тематикою переважної більшості віршів, складених жінками, було кохання у всіх його проявах та колізіях. Не цуралися японські поетеси і певної еротики у своїх поетичних творах. Як зазначає з цього приводу відомий російський перекладач О.А. Долін: «Розквіт поетичного еротизму за доби Хейан, очевидно, є об’єктивним віддзеркаленням тієї моралі, яка панувала в японському суспільстві: відносно привілейоване становище жінок із аристократичних кіл, відносна свобода кохання, відносно вільні прояви почуттів, щоправда, в умовних формах, передусім у жанрі танка» [див.: «Беседы с Александром Долиным» // http:// www.jp-club.ru/?p=3154].

Він же цілком аргументовано наголошує на тому, що майже «Вся любовна лірика використовувалася головним чином в прикладних цілях. Більшість віршів була засобом любовного листування, вони просто надсилалися на адресу певних кавалерів і лише після цього їх десь занотовували. Існувала досить раціональна система, коли випадкове поетичне послання не зникало – воно записувалось і продовжувало жити вже як літературний текст» [Там само].

А оскільки ми вже почали цитувати О.А. Доліна, то наведемо ще один важливий для нас висновок, який робить цей відомий російський японіст у своїх «Бесідах», а саме – щодо труднощів перекладу японської жіночої лірики будь-якою іноземною мовою: «Жіночу поезію – не тому, що вона жіноча, а тому що вона найбільш вішукана і витончена серед усієї поезії доби Хейан, – звичайно, можна і варто перекладати, але це дуже складна задача. Те ж саме можна сказати і про любовну лірику Йосано Акіко, яка відноситься вже до XX ст. Для такої справи необхідно знати класичну японську мову і правила середньовічної японської поетики, володіти високим рівнем поетичної майстерності, а також мати заряд поетичного натхнення. Інакше ця образність просто не працює – танка перетворюється на банальний незграбний підряник із претензією на вишуканість» [Там само].

Аж ніяк не є перебільшенням поширена серед японських і зарубіжних літературознавців думка про те, що саме жінки сприяли появі в Японії за доби Хейан так званої популярної художньої літератури – і як автори кращих зразків такої літератури, і як її активні розповсюджувачі. Сталося це практично відразу після запровадження до широкого обігу серед японців власне японської національної писемності – складового алфавіту, створеного на основі китайської ієрогліфіки, так званої, кани (хіраґани та катакани). Винахід цього алфавіту, оволодіти яким, безумовно, було значно легше, ніж китайською ієрогліфікою, легенда приписує Кукаю (Кобо Дайші, 774-835) – релігійному діячу і засновнику власної школи буддизму Шінґон-шю, відомому вченому, філософу, поету, а також неперевершеному майстру каліграфії.

У IX ст. в Японії спостерігається справжній сплеск грамотності, особливо помітний серед жінок. Лише за перші 100 років використання кани в країні було написано і розмножено в численних рукописних списках кілька сот моноґатарі та ніккі (щоденників), десятки тисяч віршів тощо. Таким чином, значною мірою завдяки талановитим жінкам-письменницям в Японії відбулося народження японської популярної художньої літератури, і розповсюджувалась вона на теренах країни також саме завдяки активної участі в цьому процесі жінок, які переписували кращі зразки цієї літератури як для себе, так і для багатьох своїх подруг, що мешкали у столиці, а одружившись, змушені були услід за своїми чоловіками їхати до провінції за місцем служби їхнього чоловіка-чиновника. Далеко від столиці досить часто читання та переписування літературних творів ставали єдиною втіхою для доволі освічених представниць жіночої статі аристократичних кіл тогочасної Японії.

До речі, більшість японських жінок тієї історичної доби, у тому числі й майбутні відомі письменниці, були змушені вчитися грамоті «назирцем». Тривалий час ієрогліфічне письмо взагалі було для них під забороною. А ті, хто його знав, ретельно приховували своє вміння читати і писати ієрогліфи. Навіть самі ієрогліфи тоді так і називали «отоко-моджі» (досл.: «чоловічі літери»), а новостворений складовий алфавіт кана, навпаки, на певний період фактично став виключно «жіночою абеткою». Ось що, наприклад, писала про власне навчання грамоті Мурасакі-шікібу у своєму щоденнику «Мурасакі-шікібу ніккі»: «Коли мій брат, діловод церемоніального відомства, ще був хлопчиком і навчався читанню, я пристосувалася слухати його. Місця́, на яких він спотикався чи забував, я пам’ятала напрочуд добре, і батько, який віддавав книгам усю свою душу, постійно досадував: “Як прикро! Була б ти хлопчиком!”» [Мурасаки Сикибу. Дневник / Пер. с яп. А.Н. Мещерякова. – СПб., 2000. – С. 126].

Однак попри всі офіційні і неофіційні заборони та обмеження, зумовлені національними традиціями і звичаями, японські жінки завжди залишалися активними учасниками суспільного життя. І особливо це стосується сфери духовної культури, передусім – літератури. До речі, ця унікальна активність японських жінок простежується навіть у японських народних казках, якщо порівнювати їх із казками інших народів світу. Так, на відміну від переважно чоловічої героїки більшості європейських казок, жінки в японських казках завжди активні, ініціативні і досить часто значно розумніші за чоловіків. Відомий японський літературознавець-фольклорист Х. Каваї з цього приводу зауважував: «У європейських казках герой зазвичай приборкує потвору і рятує захоплену нею дівчину – це головний їх зміст. У японських казках такого не трапляється. У Європі утвердження власної особистості чоловіка відбувається поза зв’язком з іншими особистостями (йдеться про жінок, у яких навіть не запитують, чи хочуть вони одружитися з переможцем чи ні. – І.Б.)… Проте у японців із самого початку наявний потяг до “жіночої свідомості”» [докл. про це див.: «25 кращих японських казок» // Уклад., пер. з япон. мови, передмова і прим. О. Бондаря, С. Уемури. – Одеса, 2003. – С. 6].

І досі саме японські жінки, зазвичай, стають переможцями унікальної в історії світової літератури поетичної гри «Ута-ґарута», для чого необхідно «назубок» знати всі 100 віршів-танка, що входять до складу відомої поетичної антології «Хякунін-ішшю” (百人一首 – «По одному віршу ста поетів»), яка була укладена 1235 р. поетом Фудзіварою Тейка (Фудзівара-но Садаіе) (1162-1241) з власної ініціативи, хоч і на прохання його родича Уцуномія Йоріцуна – відомого заможного самурая, який, побудувавши новий палац у місцевості Оґура, вирішив прикрасити розсувні паперові перебірки сьодзі між його численними кімнатами малюнками відомих художників того часу в супроводі текстів відповідних віршів кращих японських поетів минулих часів і сучасності. Фудзівара Тейка, який на той час уже встиг здобути гучну славу укладача поетичної антології «Шінкокін-вака-шю» (1205 р.), із задоволенням виконав прохання батька молодої дружини свого сина. А мистецтво укладання поетичних збірок цінувалося тоді не менше, ніж уміння писати самі вірші.

Цікаво, що до кінця XVI ст. поетична збірка «По одному віршу ста поетів» Фудзівари Тейка залишалась невідомою навіть найпалкішим шанувальникам японської класичної поезії. І раптом ця невеличка за обсягом антологія, яка в письмовому вигляді тривалий час припадала пилом на полицях родинної бібліотеки нащадків родини Тейка, почала розходитися по країні сотнями і тисячами списків, перетворившись на справжню народну книгу, своєрідний японський “Кобзар”, хіба що з тією різницею, що містив він вірші не одного поета, а кращі поезії ста відомих поетів, написаних у жанрі танка, починаючи з другої половини VII ст. до першої третини XIII ст. включно.

Цій винятковій популярності антології «Хякунін-ішшю», вірші якої знає сьогодні напам’ять чи не все доросле населення країни, сприяло знайомство японців зі грою в карти після появи в країні в 1543 році перших європейців – португальских місіонерів-єзуїтів, які прибули сюди з тодішньої Формози (нині о.Тайвань). Народилася нова захоплююча поетична гра, яка отримала назву «Ута-ґарута» (歌がルタ /заст.: 歌加留多/ – «Карти-пісні» або «Поетичні карти»). Її учасники повинні були якомога швидше з’єднати разом дві частини одного вірша. Ці частини (відповідно: 3 і 2 рядки) записувалися на різних картах, загальна кількість яких складала двісті штук. Половину перетасованої колоди карт із початковими рядками віршів (так звані йоміфуда 読札, досл.: «карти, що читаються») тримав у руках і читав уголос ведучий, а учасники гри мусили швидко знайти продовження вірша серед іншої половини карт, розкладених на підлозі (так званих торіфуда 取札 – досл.: «карти, що беруть»).

Особливо популярною ця поетична гра була і залишається донині в новорічну ніч. Практично всі загальнонаціональні канали телебачення Японії у своїх святкових новорічних програмах, а також у перші дні січня обов’язково транслюють фінальні змагання з цієї цікавої інтелектуальної гри, яка зазвичай проходить під егідою того чи іншого члена японської імператорської родини, а імена переможців, що отримують чималі грошові чи інші коштовні призи, стають відомими всій країні.

Висока майстерність японських жінок на літературній ниві виявилась майже у всіх популярних прозових (моноґатарі, ніккі, дзуйхіцу) та поетичних жанрах (танка, хайку), за винятком хіба що жанру ренґа – оригінального жанру колективних ліричних поем, які складалися не одним, а цілою групою поетів (від двох осіб до кількох десятків). І це, мабуть, лише тому, що збиратися на тривалий час заради навіть такого інтелектуального дозвілля, як складання колективних поем, жінкам через певні традиції і сімейні обов’язки було значно складніше, ніж чоловікам. А оскільки цей жанр стає провідним поетичним жанром японської поезії XIV-XVI ст. (доба Камакура і Муромачі), то саме цей історичний період виявився найбіднішим на гучні жіночі імена. Не сприяли активній участі жінок у літературному житті країни також численні і криваві міжусобні війни між феодальними кланами, які мали місце в цей час на теренах Японії, змушуючи жіночу стать більше дбати про збереження життя своїх дітей та близьких, ніж про любовні почуття, які були головною темою поетичних творів поетес доби Хейан (794-1185).

Лише в XVII-XVIII ст., тобто за доби Едо, в Японії знову починають з’являтися гучні жіночі імена – переважно поетес, які писали свої вірші в жанрі хайку, зокрема: Ден Суте-джьо (1633-1698); Каваі Чіґецу (1633-1718); Чійо-ні (1703-1775); Еномото Сейфу-джьо (1731-1814) та ін.

З поетичною спадщиною найвидатнішої серед них, а саме – Чійо-ні, ми хотіли б ознайомити шановних читачів.

Ця японська поетеса відома під багатьма іменами: Чійо-ні, Фукуда Чійо-ні, Фукумасуя Чійо, Каґа-но Чійо, Каґа-но Чійо-ні, Каґа-но Чійо-джьо (досл.: «черниця Чійо із Каґа»), Соен та ін. Проте найчастіше фахівці використовують лише два з них – Чійо-ні або Каґа-но Чійо. За високу майстерність у написанні віршів жанру хайку її часто називають також «кращим хайджіном (досл.: «поет хайку») серед жінок».

Народилась Чійо-ні 8 вересня 1703 року в селищі Мацуто провінції Каґа (нині преф. Ішікава) в досить заможній та інтелігентній родині, оскільки її батько мав крамницю з продажу різноманітного начиння для мистецтва каліграфії (сувоїв паперу, пензлів, туші тощо), яку відвідували відомі майстри шьодо, художники, поети.

Уже в 6 років талановита дівчинка намагається складати свої перші вірші-хайку. А починаючи з 12-ти років, вона навчається справі віршування і каліграфії в Канадзаві під керівництвом майстра Хансуя. Коли Чійо виповнилося 18 років, вона вступає до університету Канадзава, що для японських жінок тієї доби було радше винятком, ніж правилом.

Завдяки своєму таланту, як і своїй чарівній красі, Чійо незабаром стає досить відомою в Японії поетесою, вірші якої все частіше потрапляють до тогочасних поетичних збірок та антологій, що виходили друком у Канадзаві, Кіото і Едо.

Згодом її наставником в поезії стає Шіко Каґамі (1665-1731) – один із учнів Мацуо Башьо.

Здавалось, її чекає безхмарне і щасливе життя, якби не ціла низка сімейних трагедій. Одружившись у 18 років, Чійо через два роки втрачає свого чоловіка, а згодом і маленького сина, якого безмежно любила.

Коли їй виповнилося 30 років, помирають її батьки, і Чійо змушена взяти на себе всі клопоти, пов’язані з сімейним бізнесом: завозити до крамниці необхідні товари, наймати продавців, вести фінансовий облік тощо. Проте все частіше поетеса звертається до буддизму, шукаючи в ньому порятунку від життєвих негараздів і тяжких втрат.

Зрештою, в 1754 році вона приймає постриг і стає Чійо-ні – «черницею Чійо», обравши собі також буддійське ім’я Соен (яп.: 素園, досл.: «Оголений сад»). Однак поетеса продовжує жити світським життям: зустрічається з поетами, бере участь у поетичних конкурсах, пише вірші. Щоправда, надрукувати власні поетичні твори окремим виданням вона наважується лише наприкінці життя. У 1764 р. з’являється перша збірка її віршів під назвою «Чійо-ні ку-шю» (яп.: 「智代に句集」– «Збірка віршів Чійо-ні»), яка містила 564 хайку поетеси, а в 1771 р. – збірка «Хайкай мацу-но кое» (яп.: 「俳諧松の声」– «Поезія хайку: голоси сосен»), до складу якої увійшло 327 віршів.

Стиль віршів Чійо-ні нагадує стиль Мацуо Башьо, який вона вивчала з Шіко Каґамі і який все життя намагалась наслідувати: глибокий (досить часто сугестивний) зміст, стримана емоційність, проста і зрозуміла мова без зайвих риторичних прикрас, пишних епітетів та штучних метафор, яка органічно гармоніювала зі змістом її віршів.

Померла поетеса 2 жовтня 1775 р., коли їй виповнилося 72 роки.

Чійо-ні, вірші в перекладі з японської І.П. Бондаренко

***

Повійки квіт
Цеберко оповив –
Сходжу по воду до своїх сусідів.1

_______

1 Переклади віршів Чійо-ні українською мовою друкуються вперше.

***

Зазеленіли трави!
А квітки́
Повернення мого чекати будуть?

 

***

Пробач мені, джерельце,
Що від спраги
Забула про помаду на губах!

 

***

«Зозуленько!»
«Зозуленько!» – шептала,
Аж поки розсвітати почало…

 

***

Замилувавшись білою вербою,
Забула геть
Про листя у дворі.

На смерть маленького сина

***

Мисливчику мій любий,
Де тепер
Ти на своїх метеликів полюєш?

 

Згадую померлу дитину

***

Ніхто папір на вікнах не псує
Шкідливим пальчиком…
Як холодно в оселі!

 

***

Сором’язливо
Квітку нахилила
Самотня лілія!

 

 ***

Милуючись на місяць уночі,
Дівчатка чемно
В тінь ховають лиця.

 

***

Сіть від комах рукою відхиливши,
Милуюсь місяцем на небі
Крадькома.

 

***

Очима постать в полі проводжала,
Допоки та не зникла,
Врешті-решт.

 

***

Вмостившись на камінні,
Цвіркуни
Пісні заводять місячної ночі.

 

***

Вода то намалює, то зітре,
То знову вко́тре
І́риси малює.

 

 ***

Ворота – навстіж,
У дворі – нікого,
Лиш персиків напрочуд гарний цвіт!

 

***

Щораз сусіду заздрю,
Як крізь тин
В його саду півонії побачу.

 

***

Закинутої вудки волосінь
Яскравий місяць
Сріблом покриває.

 

***

Перед очима
Ввечері і вранці –
Лише розлога сітка від комах.

 

***

На недошитий одяг голка впала,
Зламавшись раптом…
Перепела крик!

 

***

Розквітли хризантеми!
Тож віднині
Всі клопоти в минуле відійшли.

 

***

Форель померлу
Річка зносить вниз…
Котри́й вже день вода людей жахає!

 

***

Навіть тому,
Хто нівечить його,
Сливо́вий квіт свій аромат дарує.

 

***

То спереду,
То ззаду підлетить
Метелик до красуні на стежині.

 

***

Навіть упавши,
Все одно сміються
На власнім святі чепурні ляльки́.

 

***

Як всі довкіл
В навчальній залі храму
Метелики тако́ж завжди́ мовчать.

 

***

Навіть в цупких тенетах павутиння,
Повійки квітка
Попри все цвіте!

 

***

Печаль розлуки –
Квіт пливун-трави, що течії покірна,
Маків квіти.

 

***

Розвагам журавлів
Радіє небо,
Залите сонцем в новорічний день.

 

***

Туман найперший в новорічний день
То оповиє гори,
То відкриє.

 

***

Ковток саке,
А потім ще ковток –
Нового року перша насолода!

 

***

Квітучих слив
Солодкий аромат –
Такий звабли́вий місячної ночі!

 

***

Весняний дощ,
Неначе чарівник,
Будь-яку річ прекраснішою робить.

Покидаючи Ґосен

***

Наповнить дощ сьогоднішній водою
Усі джере́льця
На моїм шляху.

 

Покидаючи Ґосен

***

Завмерла, попрощавшись,
Аж допоки
Бриль вдалині метеликом не став.

 

***

Весня́ні трави!
Поміж стебели́нок,
Мов дзеркало, полискує вода.

 

***

Насичуючись краплями роси,
Бруньки щодня
Поволі набухають.

 

***

То заплете,
То розплете вітрисько
Зелені коси білої верби.

 

***

Співати починає соловейко,
На мить замовкне –
Знову розпочне…

 

***

Цвітуть фіалки!
Після скачок кінь
Здивовано обнюхує копита.

 

***

Свої голівки чемно нахилили
В бік вівтаря
Фіалки запашні.

 

***

Тендітні стебла
Лісових фіалок
Чомусь завжди́ з корінням рвуть жінки.

 

***

Котячі любощі!
Ні звуку, ні півзвуку,
Розхо́дячись, не проронив ніхто.

 

***

Весня́ні о́лені!
Згадала раптом те,
Про що давним-давно уже забула.

 

***

Соромлячись,
У і́рисах сховався
Зако́пчений казанчик від людей.

 

***

Зозуля закувала! –
І з паперу, ще білого,
Повіяла печаль.

 

***

Вишневий першоцвіт!
Сліди від ніг…
Здається, чоловічі цього разу.

 

***

Квітує сакура!
Вечірніх дзвонів звук,
Мов зачарований, у небі завмирає.

 

***

Збиває з шля́ху,
Засліпивши очі,
Гірської вишні пишний білоцвіт.

 

***

Ще не засмагли лиця дітвори.
В селі гірському
Персики квітують.

 

***

Що мариться, метелику, тобі,
Коли тремтять зненацька
Твої крильця?

 

***

Погойдуючись,
Будить час від часу
Метелика кульбабка польова.

 

***

Немов сліди метеликових снів –
Ці запізнілі квіти
Серед поля.

 

***

Метелик теж,
Як виявилось, може
Розгніватися раптом не на жарт.

 

***

Навпочіпки присівши,
Пильно стежить
За хмарами у небі жабеня.

 

***

Зазивно роздуває свій живіт
Під дощовою хмарою
Ропуха.

 

***

Квітує чай! –
І сутінки вечірні
Тепер неначе довшими стають.

 

***

Сушу на сонці одяг і білизну.
Жіноче серце –
Давніх звичок страж!

 

***

Сріблить старанно
Час від часу місяць
Моєї вудки мокру волосінь.

 

***

Колише листям іноді бамбук,
Та все одно –
Яка жахлива спека!

 

***

Блаженна прохолода!
Вітерець
Навіть поділ вбрання мого здіймає.

 

***

Спокуса таємничої краси –
Повійки квітка
В сутінках вечірніх.

 

***

Повійки квіт –
Немов красуні тіло,
Оголене заледве лиш на мить

 

***

Спадаючи з рум’янки пелюстків,
Роса стає
Звичайною водою.

 

***

За тінню власною
Над лісовим струмком
Ганяється непогамовна бабка.

 

***

У темряві нічній
Понад рікою
Закохані кружляють світлячки.

 

***

Хмаринки світанкові!
Ніч минула,
І всі уже забули світлячків.

 

***

Рахую голки глиці
На сосні,
Допоки прохолоду не відчую.

 

***

Зриваю першу цьогоріч хурму
І ба́йдуже –
Терпка́ чи вже не дуже!

 

***

Води джерельної
Прозорість кришталева –
І на поверхні, і на глибині!

 

***

Свій пензлик
Для нотаток мандрівних
Тако́ж в джерельну воду окунаю.

 

***

Цикад дошкульний спів
На верхогір’ї
Гул водоспаду навіть приглушив.

 

***

Шумливий дощ умив і остудив
Цикад гарячкуватих
Серед сосен.

 

***

Опі́вночі,
Зібравшись на мосту,
Смакують прохолоду незнайомці.

 

***

За шторою з бамбука
На човні
Чиясь дружина холодку радіє.

 

***

Морський відплив!
Усе, що підбереш,
Продовжує в корзині ворушитись.

 

***

Бешкетник-вітер зграйку куликів
Розсіє раптом,
Знов збере докупи…

 

***

Кричать надсадно
Птиці перелітні,
В далекі вирушаючи краї.

 

***

У піднебессі –
Перші дикі гуси…
Потроху ночі довшими стають.

 

***

Навіть у клітці,
Продана… І все ж –
Про осінь не забула перепілка.

 

***

Тривалими осінніми ночами
Комахи плачуть –
Кожна на свій лад.

 

***

Здолавши гори
Із осіннім вітром,
Далеких дзвонів долинає звук.

 

***

Метелики тако́ж,
Як і належить,
Безмовно службу правлять храмову.

 

***

Густим хвощем у полі поросли
Зотлілі рештки стін
Старого храму.

 

***

Багряне листя
На осінніх кленах
Пізнішим робить сутінків прихід.

 

***

Сон перервавши,
Білі хризантеми
Розквітли на татамі у цю ніч.

 

***

В нічному небі
Місяць-молодик
Смиренністю переповняє душу.

 

***

Хоч що вдягни,
У місячному сяйві,
Розкішним буде будь-яке вбрання!

 

***

На небі повний місяць!
Втішу очі
Прогулянкою дальньою в цю ніч.

 

***

На небі повний місяць!
Повернувшись,
Відчула раптом, що бракує слів…

 

***

Дві-три доби
Не буде пасувати
Моєму тілу літнє кімоно.

 

***

Осіння перша мряка.
Лиш місцями
Світанок ледь пробився крізь бамбук.

 

***

Так чи не так,
Але довірив долю
Вітрам осіннім очерет сухий.

 

***

Осіння мряка.
Як і день вчорашній,
Сьогоднішній закінчився тако́ж.

 

***

Кружляє перший сніг.
Пишу, стираю…
І знов пишу, щоб вко́тре стерти знов.

 

***

Милуюсь снігом!
Ті, хто вже упав,
Сміються з тих, хто падає за ними.

 

***

Розсіює тугі пориви вітру,
Мов захищаючи мене,
Зимовий гай.

 

***

Ранковий сніг!
За голосом лише
Насилу розпізнала білу чаплю.

 

***

Він згодом стане краплями води,
А потім – білоцвітом…
Сніг ранковий!

 

***

Цеберка звук,
Що падає в колодязь,
Безмовність ночі сніжної розсік.

 

***

Засніжений світанок!
На полях і схилах гір
Усе довкіл завмерло.

 

***

Покірливо схилився до землі
У грішнім світі цім
Бамбук під снігом.

 

***

У дзеркалі проточної води
Себе прискіпливо
Під снігом розглядаю.

 

***

Зимова самота!
Лиш час від часу
Хіба що листоноша зазирне.

 

***

Грудневі ночі:
Вишивка, шитво́,
А та́кож мрій і сновидінь вервечка.

 

***

Тінь від птахі́в на лист опалий схожа…
Зимовий місяць.
Самоти печаль.

 

***

Від паморозі раптом прокидаюсь
Посеред ночі…
Просвітління мить!

 

Два останні вірші

***

Блиск світлячків,
Води прозора свіжість –
І більш нічого зайвого довкіл!

 

***

Намилувалась місяцем і я
На цьому світі вдосталь…
Час прощатись!