Видавничий дім Дмитра Бураго розпочав у 2016 році перевидання видатної пам’ятки української лексикографії «Російсько-українського словника» в 4-х томах, який, за словами Ю. Шевельова, став монументом українського культурного відродження 20-х років ХХ століття в царині мовознавства. Цей словник відтворює масштабну діяльність відомих мовознавців з нормалізації української мови і утвердження її в суспільному житті України. Він містить надзвичайно широкий мовний матеріал, оригінальні і плідні рішення в доборі українських відповідників іншомовній лексиці, цікаві знахідки формальної і смислової адаптації запозичень. Ця праця в повній мірі відтворила сумну долю своїх укладачів, яких або репресували, або ж штучно вилучили з контексту українського гуманітарного розвитку. Тому майже століття вона не тільки не перевидавалася, але фактично перебувала під забороною.

Цього року вийшов репринт видання 1924 року Російсько-український словник: у 4-х т. – Т. 1. А – Ж / Редактори: В. Ганцов, Г. Голоскевич, М. Грінченкова. Головний редактор: акад. А. Кримський. – ХІУ, 290.

Роботу з перевидання першого тому «Російсько-українського словника» здійснили науковці Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України та Інституту української мови НАН України П.Ю. Гриценко, В.М. Бріцин, Н.Г. Горголюк, І.А. Казимирова, Т.Я. Марченко, Л.М. Стоян.

Повернення широким колам українських читачів визначного твору вітчизняної лексикографії здійснено за сприяння Л.О. Богуславської і фінансової підтримки очолюваного нею «Ротарі клубу Київ-сіті», який об’єднав навколо цієї благородної справи спонсорів-патріотів, любителів і шанувальників українського слова.

Значення словника для мовної практики суспільства, розвитку мови зберігається тривалий час після його створення: зібраний і впорядкований лексикон як сукупність позначень-символів про пізнаний і освоєний соціумом усесвіт несе інформацію і про всеословлене довкілля, і про час його створення, і про своїх творців. Такою змістовою багатоплановістю словник актуалізує пізнавальний процес сьогодні – у часах і обставинах, віддалених від моменту його створення. Доля лексикографічної праці не завжди визначається зовнішніми впливами, піднесеними позитивними оцінками чи огудою, заборонами. У словникарстві як сфері діяльності мовознавців-учених і формі упорядкованого існування свідчень про мову діє своє силове поле, виявляються свої особливі потреби й закони, які й через значний проміжок часу підтримують увагу до словника, по-новому висвітлюючи кожне його слово. Словник завжди здатен піднятися над часом, стати містком міжчасового єднання, збагачуючи нове життя в нових обставинах досвідом світосприймання й оцінок часу, що відбіг назавжди.

«Російсько-український словник» за редакцією А.Ю. Кримського та С.О. Єфремова (далі – РУС) посідає особливе місце в українській лексикографії. Це перша ґрунтовна академічна лексикографічна праця, автори якої намагалися розв’язати кілька проблем: дати надійний інструмент для масового переходу з домінувальної російської мови на українську, заступивши давніші й новіші словники, зокрема й «Московсько-український словник» В.Г. Дубровського (1918 р.); увести в активний обіг нову лексику української мови, не подану в попередніх словниках. Реалізація цих завдань виділяла працю на тлі попередників, насамперед «Словаря української мови» за ред. Б.Д. Грінченка. РУС залишається актуальним і сьогодні, коли опубліковано низку багатотомних академічних словників української мови, найбільшим і найповнішим із яких досі залишається «Словник української мови» (т. І – ХI, K., 1970 – 1980). Свого часу І.І. Огієнко визначив РУС як «найцінніший словник, що має в нас епохове значення»[1], а Ю.В. Шевельов уважав його «одним з монументальних пам’ятників українського культурного відродження 20-х років»[2], який із політичних мотивів тривалий час залишався маловідомим для українського користувача.

РУС почав виходити друком 1924 р., проте його видання обірвалося на 3-му томі (гасла на літери О – П); четвертий том, імовірно, був знищений.

РУС зберігає привабливість до сьогодні як цінне джерело власне мовної інформації епохи активної трансформації української літературної мови в умовах відсутності офіційних заборон, ба більше, – офіційного сприяння її розвиткові як мови державної в тогочасній Україні.

Очолили роботу над словником один із засновників Української академії наук, її неодмінний секретар, директор Інституту української ділової мови академік А.Ю. Кримський – учений-енциклопедист, поліглот, усесвітньо відомий сходознавець, письменник і перекладач, та академік С.О. Єфремов – віце-президент Академії, блискучий літературознавець, белетрист, знаний громадський діяч. Разом із ними РУС редагували видатний український мовознавець, член Української правописної комісії В.М. Ганцов, визначний український мовознавець, укладач популярного орфографічного словника української мови Г.К. Голоскевич, українська письменниця, перекладач, педагог М.М. Грінченко, літературознавець і мовознавець А.В. Ніковський. Пізніше до упорядкування словника приєдналися мовознавці В.Г. Ярошенко та М.Я. Калинович.

Ю.В. Шевельов згадував: «Офіційними головними редакторами Академічного словника були А. Кримський і С. Єфремов. Нема потреби применшувати їх заслуги. Але в колективних працях часто буває так, що якась одна особа стає душею підприємства, вибивається на фактичного керівника. Техніка праці в Академічному словнику була така, що головний редактор діставав на перевірку, виправлення і апробацію вже готові аркуші; ці аркуші складалися колективом співробітників Комісії складання словника живої української мови, а керівником цієї Комісії скоро зробився Всеволод Михайлович Ганцов. Він був запрошений до цієї комісії ухвалою засідання Історично-філологічного відділу Академії наук з 20 лютого 1919 року одночасно з Г. Голоскевичем і слідом за А. Ніковським і М. Грінченко. В комісії він був наймолодший. Ніковському було 33 роки, Грінченко – 55, Голоскевичеві – 34. Ганцову було в той час всього 26 років (він народився 25 листопада 1892 року). Незважаючи на це, він незабаром – з 26 травня 1920 року, після виїзду Ніковського за кордон, – став Керівником комісії. Позначилося тут, очевидно, не тільки те, що він був дуже енергійним, а і те, що він був єдиним у комісії, хто мав досконалу закінчену освіту й кваліфікацію з слов’янської філології і систематично працював на цьому полі.

Від цього часу до самого його усунення від наукової і громадської праці в зв’язку з його арештом у справі Союзу Визволення України в кінці двадцятих років Ганцов був формальним керівником і фактичним spiritus movens Академічного словника. <…> він віддав десяток років свого життя праці над Академічним словником і надав цьому досі не перевершеному виданню свого духа печать, досить для того, щоб записати ім’я Ганцова золотими літерами на таблиці визначних діячів української культури»[3].

Спрямованість авторів словника на відбиття багатства української мови зумовила застосування принципу широкого добору мовного матеріалу, опрацьовуваного в словнику. Картотеку РУС, яка охоплювала майже 400 тис. карток з контекстами українського слововживання і вчетверо перевищувала картотеку «Словаря української мови» за ред. Б.Д. Грінченка, було сформовано не тільки на основі текстів книжних стилів, а й з урахуванням усного літературного мовлення. Цю особливість бази словника підкреслено в передмові: «Головна вага нашого нового «Російсько-українського словника» полягає, на думку Комісії, в тому, що він використовує більш-менш повно: а) лексику художньої літератури української за останні 50-55 років) (в «Словнику» Грінченка вона використана тільки до 1870 року); б) етнографічні видання; в) твори наукові, критичні та публіцистичні переважно найближчих двох десятиліттів; з останніх найбільше матеріялу дали публіцистичні та критично-літературні твори акад. С. Єфремова. Чимало матеріялу дали й записи нових слів з народніх уст (понад 12.000 карток), із сучасної преси, художньої літератури та живої мови української інтелігенції. З народніх записів на першому місці треба згадати збірку Голови Комісії акад. А.Е. Кримського з словами, протягом багатьох років записуваними в Шевченківському повіті, на Звиногородщині. Чимало таких записів, пороблених в різних місцях України, подали до Комісії її співробітники-кореспонденти, а також самі члени і постійні співробітники Комісії, що робили їх під час своїх літніх командируваннів»[4].

Джерельне багатство фактичного матеріалу, використаного під час укладання РУС, зумовило принципи побудови перекладної частини: у словнику російське слово здебільшого перекладено не одним українським словом, а низкою відповідників, синонімічним рядом. Ю.В. Шевельов зазначив: «Автори надали словникові характеру синонімічного словника. Проти російського слова вони подавали спершу український відповідник, а далі більш-менш повно українську синоніміку цього відповідника. Фактично вони дали, особливо в другому і третьому томі, український синонімічний словник, тільки що впровідне слово було російське»[5]. Особливістю словника було й те, що в ньому «проявлялися, часом змагавшися, дві тенденції – одна народницька, наставлена на ідеалізацію всього етнографічно-селянського, друга – більш інтелігентська, почасти европеїзаторська»[6]. Тому одиниці, які складали синонімічний ряд, часто належали до різних функційних сфер української мови. Окрім усталених у літературній мові одиниць, віднаходимо в словнику слова та їхні форми, притаманні діалектному, розмовно-побутовому мовленню: бвгуст – бвгуст, сйрпень; апре́ль – кві́тень, цві́тень; аврура – аврура, світовб зоря́, рбнішня зоря́, зірни́ця; аксесубр – аксесубр, причендбл; астроля́бия – астроля́бія, верцбдло; афи́ша – афі́ша, опо́вістка; аеронбвтика – аеронбвтика, повітроплавбб; брия – брія, спі́ванка тощо. Укладачі словника не ставили за мету здійснити стильове маркування одиниць синонімічних рядів, залишаючи користувачеві пошук найбільш точного відповідника, який відтворив би ситуацію спілкування.

Зазначений принцип, який полягав у залученні для перекладу розлогих синонімічних рядів, торкнувся не тільки загальновживаних слів, а позначився й на перекладі термінологічної лексики, засигналізувавши про можливі напрями формування української наукової термінології. Зокрема, у словнику представлено офіційні та народні назви рослин і тварин. Запозичені з італійської мови музичні терміни перекладено не лише найближчим відповідником, а й призабутими одиницями, утвореними на українському ґрунті, напр.: андбнте – андбнте, по́вагом, пово́лі.

Про синонімічне багатство перекладної частини РУС свідчить його порівняння зі словниками, укладеними пізніше. Так, за спостереженнями дослідників цієї лексикографічної праці, у словах на літеру “В” РУС до одного слова російського реєстру синонімічний ряд подає у 3591 випадку, тоді як одне слово – у 615 випадках. Для порівняння: у «Російсько-українському словнику» (К., 1948 р.) ситуація протилежна: до 3131 російського слова подано по одному українському відповідникові, а синонімічні ряди наведено тільки для 820 слів. «Крім того, в Академічному словникові жодного разу не використано калькування як способу перекладу російського слова, тоді як у словникові 1948 року в українській частині скальковано 497 слів»[7].

Аналіз словників засвідчує, що склад синонімічних рядів у РУС та в сучасних словниках часто не збігається, наприклад, слово абсолю́тный у РУС перекладено як абсолю́тний; безумо́вний, беззгля́дний, а в пізніших працях – абсолю́тний, цілкови́тий, по́вний[8]. Такі відмінності є не лише ілюстрацією розвитку лексикону української літературної мови, а слугують сьогодні джерелом нових знань про її виражальні можливості.

Особливий інтерес для сучасного лінгвіста, користувача РУС становлять відповідники до іншомовних запозичень, утворені на питомому українськомовному ґрунті, які відсутні в сучасних словниках: абстрбктний – одволнклий, авія́тор – літу́н, автобіогрбфія – саможиттє́пис, авто́граф – власно́пис, акліматизувбти – принатурювбти. Часто питомі елементи вирізняє прозорість внутрішньої форми, яскрава образність, як, наприклад, це ілюструє переклад термінологічного словосполучення агглютинативные языки – для української мови в РУС запропоновано два позначення: аглютинативні мови й наліпні мови, де друга назва передає спосіб творення слів.

Цінним є те, що РУС містить значну кількість стійких словосполучень, які для сучасного користувача розкриють нові можливості сполучуваності слів, їхні виражальні можливості. Тому гнучкість, своєрідна мовленнєва пластика українського літературного мовлення удоступнюється в усій її багатоманітності, наприклад: у словнику до рос. даровбть амни́стию подано можливі укр. відповідники взя́ти чи́їсь прови́ни в непбм’ять; відповідно: рос. тут тебе́ и ами́нь – у??. кр. тут тобі́ й гак (край, капу́т); рос. приводи́ть аргуме́нты – у??.кр. подавбти, аргуме́нти, стбвити резо́ни; рос. аттестбт зре́лости – у??. кр. атестбт дости́глости, мату́ра тощо.

РУС відтворює етап нормування української літературної мови у 20-х роках ХХ ст., пошуки насамперед національного мовного ресурсу для заступлення іншомовних запозичень, їх адаптації до українського лексикону, граматичної й фонетичної підсистем. Так, показовим є написання запозичень із німецької мови, зокрема позначення осіб, які здобувають певну кваліфікацію чи набувають відповідного стану: Diplomand, Examinand, Habilitand, Kurand, Konfirmand – їх відтворено з суфіксом -анд (докторанд з нім. Doktorand), хоча пізніше в українській мові це слово закріпилося із суфіксом -ант, що передає вимову запозичуваного слова.

Засвоєння іншомовної лексики проступає і в акцентуації слів, на яку вплинули мова-джерело і мова-посередниця, наприклад, наголошування алге́бра у РУС фіксує посередництво польської, а форма блгебра – посередництво німецької та російської мов. У багатьох випадках відбито первинний наголос у мові-джерелі, наприклад: архієпіско́пія, архімбндрія тощо.

Висока філологічна освіченість укладачів словника виявилася й у написанні запозичень. У словнику спостерігаємо тенденцію до точного відтворення на письмі вихідної форми запозиченого слова або ж поширеної слов’янської традиції його передавання. Так, слово азбрт перекладено як газбрд, що відбиває поширену слов’янську традицію відтворення запозичення з німецької мови Hasбrd, похідного від французького hazard (пор.: польське hazard, чеське, словацьке, верхньолужицьке hazard, болгарське хазбрт, азбрт, македонське хазбрд, сербське хбзард, словенське hazбrd, старе російське газард).
Імовірно, подібні настанови зумовили переклад слова брфа як гбрфа (пор. німецьке Hбrfe, польське, чеське, словацьке, верхньолужицьке, словенське harfa, македонське, сербське харфа), а акваре́ль як акваре́ля (пор. італійське acquarelle,польське akwarela, чеське akvarel, akvarela), алеббрда як галяббрда (пор. французьке hallebarde, яке стало джерелом запозичення через польську і російську мови), алфавът як альфабе́т (пор. грецьке ЬлцЬвзфп), амво́н як амбо́на (пор. грецьке Ьмвпн, поява форми жіночого роду зумовлена, очевидно, впливом питомого синоніма каза́льниця); анблиз як аналі́за (пор. польське, верхньолужицьке analiza, чеське, словацьке analэza, болгарське анблъза, македонське, сербське аналъза, словенське аnalнza, французьке analyze) тощо.

Подаючи варіантні форми запозичених слів, наприклад, акте́р і акто́р, акте́[о́]рський, акте[о]рува́ти, укладачі РУС намагалися відбити різні шляхи входження слова в українську мову. Адже це могли бути безпосередні засвоєння з мови-джерела, або за посередництва інших мов, найчастіше – польської, російської, німецької, старослов’янської тощо.

Ця ж настанова – увага до мови-джерела з урахуванням тривалої в часі традиції адаптації запозиченої лексеми – зумовила відтворення запозичень із грецької з літерою и як словоформ з т чи з хв, хтака́тист (з гр. ЬкЬийуфпт), ана́тема (гр. ЬнЬфемб), ана́хтема, ана́хтемський, апотео́за, аритме́тика, мітоло́гія, Етіопія. У деяких випадках перемагала тенденція збереження відповідності фонетичним законам української мови, наприклад, акропіль замість закономірного акрополь.

Незвичними й новими для сучасників є не лише слова, а й їхня словотворча структура, фонетика. Так, у РУС ширше використано префіксальні утворення із за- дієслів доконаного виду і похідних від них форм: заабонувбти, заабонуваний, заапелювбти, заасингувбти, заатако́ваний, заатесто́ваний; у творенні прикметників активно використано суфікс -о́в(ий), -ов(ий) (авангардувий, азбукувий, азутовий, анаграмо́вий, помаранчо́вий, атмосферо́вий); спостережено уникання суфікса -ік в іменниках чоловічого роду на тлі послідовного творення похідних із суфіксом -ик (акаде́мик, алхі́мик тощо).

Зауважимо, що РУС – це віддалена в часі сторінка в пошуках правописної гармонії української літературної мови, звідси – закономірні незбіжності із сьогоденним правописом. Це ж стосується й наголошування та формотворення, унормування яких за майже століття мало свої особливості. Усе це має слугувати застереженням, аби не сприйняти РУС як взірець для суцільних змін норм сучасної української літературної мови.

* * *

Готуючи до перевидання РУС, редакційна колегія усвідомлювала подвійне значення цієї праці: як важливої пам’ятки історії лінгвістичної думки, лексикографічної практики і водночас – як сучасного джерела інформації, що може прислужитися не одному поколінню шанувальників українського слова. Тому ухвалено відтворити в репринті РУС без втручання в первісну структуру, зміст та стиль презентації матеріалів в оригіналі. Виняток полягав у фіксації за допомогою зірочки (*) окремих помічених описок, друкарських недоглядів.

Перевидання «Російсько-український словник» за редакцією А.Ю. Кримського та С.О. Єфремова міститиме три томи:

Перший том – відтворює видання:

Російсько-український словник. – Т. І: А – Ж / Ред.: В.М. Ганцов, Г.К. Голоскевич, М.М. Грінченкова; голов. ред.: акад. А.Е. Кримський. – К.: Червоний шлях, 1924. – 290 с.

Другий том об’єднуватиме в собі три випуски:

Російсько-український словник. – Т. ІІ: З – Н, вип. 1. З – К / Р, 1933. ? ?. 729 ? 1056.ед.: В. Ганцов, Г. Голоскевич, М. Грінченкова, М. Калинович, А. Ніковський, В. Ярошенко; голов. ред.: акад. А. Кримський. – К.: Державне видавництво України, 1929. – 392 с.

Російсько-український словник. – Т. ІІ: З – Н, вип. 2. Л – Наплеснелый / Упоряд.-ред.: М. Калинович і В. Ярошенко; голов. ред.: акад. А. Кримський. – Харків: Українська радянська енциклопедія, 1932. – С. 393 – 744.

Російсько-український словник. – Т. ІІ: З – Н, вип. 3: Намыл – Нять / Упоряд.-ред.: М. Калинович і В. Ярошенко; голов. ред.: акад. А. Кримський. – Харків: Українська радянська енциклопедія, 1933. – С. 729 – 1056.

Третій том об’єднає два випуски:

Російсько-український словник. – Т. ІІІ: О – П, вип. 1: О – Поле / Ред.: В. Ганцов, Г. Голоскевич, М. Грінченкова, А. Ніковський; голов. ред.: акад. С. Єфремов. – К.: Державне видавництво України, 1927. – 336 с.

Російсько-український словник. – Т. ІІІ: О – П, вип. 2: Поле – Пячение / Ред.: В. Ганцов, Г. Голоскевич, М. Грінченкова, А. Ніковський; голов. ред.: акад. С. Єфремов. – К.: Державне видавництво України, 1928. – С. 337 – 654.

Четвертий том міститиме індекси лексики, дослідження Словника.

[1]      Огієнко І. Історія української літературної мови. ‒ К., 2001. ‒ С. 75.

[2]      Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців. ‒ К., 2002. ‒ С. 32.

[3]    Шевельов Ю. Всеволод Ганцов // Портрети українських мовознавців. – К., 2002. – С. 33 – 34.

[4]    Російсько-український словник. Т. І, А – Ж. Ред.: В.М. Ганцов, Г.К. Голоскевич, М.М. Грінченкова. Гол. ред. акад. А.Е. Кримський. ‒ К. Видавництво «Червоний шлях», 1924. – С. VІІ.

[5]    Шевельов Ю. Всеволод Ганцов. – С. 33.

[6]    Там само.

[7]    Див.: Масенко Л. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір. – К., 2004. – С. 41.

[8]    Російсько-український словник. Т. I. А – М. – К.: Наукова думка, 1968. – С. 2.