ЧІКАРЬКОВА М.Ю. ФОРМУВАННЯ САМОСВІДОМОСТІ «ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЛЮДИНИ»

(про інтелектуальний роман С.Абрамовича «Антіохійський триптих»

Про що йдеться у цьому романі, що ховається під елегантною обгорткою з лаконічною назвою «Антіохійський Триптих»? Чи можна сказати, що він – про кохання? Так, воно тут є – іноді пекуче (аби не сказати – пекельне). Чи можна сказати, що він – про пошуки сенсу життя? Так, кожна його сторінка волає про неможливість та небезпеку екзистенційного вакууму. Чи можна сказати, що він – про бажання знайти себе у непростому світі? І це також буде правдою. Можна було би назвати ще й численні інші теми, яких торкається автор даного роману. Як будь-який справжній митецький твір, він багатогранний та багатошаровий.

Мені насамперед хочеться акцентувати, що, попри усю увагу автора до кожної окремої людської долі, що їх змальовано у творі, попри феєрію людських почуттів, що вирує на сторінках роману, задум митця набагато масштабніший, і він точно не вичерпується простим наміром відчути «дух епохи» (а й самих епох тут декілька!). По суті, С. Абрамович досліджує начала формування європейської культури як такої. У центрі його уваги знаходиться християнський первінь, який став основою європейської культури, і без якого сьогоднішня Європа не мала б того обличчя, яке всім нам знайоме. Через рух доль, що постають на сторінках книги, читач може відчути, як непросто формувалося християнство та як непросто бути християнином. С. Абрамович обирає ключові, кульмінаційні моменти для формування християнства: елліністична епоха, коли поступово на зміну язичництву з його ідолами та жертвоприношеннями приходить ідея безтілесного Бога та безкровної жертви; Середньовіччя – період формування основних християнських догматів, палких суперечок на Вселенських соборах та численних єресей і т. д. Автор демонструє неабияку ерудицію у сферах богослов’я, риторики, культурології тощо. Реалії кожної епохи змальовано з повним ефектом занурення у неї – здається, що на власні очі бачиш в кутку саду статую Венери, сповнену таємничих чар, – цієї, за словом Д. Мережковського, «білої дияволиці»; ловиш поглядом поблискування пустих зіниць величезної мармурової голови нового імператора, яку насаджують на залізний стрижень, що стирчить з шиї стандартної велетенської фігури на площі; чуєш грюкотіння каміння, яке гамселить морська хвиля; відчуваєш п’янкий аромат ладану, тяжкий запах плоті, атмосферу середземноморського життя, яке в побутових основах своїх мало змінилося за два тисячоліття… С. Абрамович дбайливо реконструює світовідчуття та психологію персонажів з різною свідомістю – хлопчина-юдей, на все життя спантеличений тим ледь помітним сяйвом, яке він примудрився побачити навколо постатей апостолів у своїй синагозі; успішний молодий еллін-юрист, якого раптом приголомшила власна моральна ницість; елінізований теолог-сирієць, що прагне до Бога усією своєю душею, в той час, коли молоде тіло його сповнене нестерпної жаги земних насолод. Вони дуже різні, але водночас в них багато спільного, бо їх об’єднує бажання жити за правдою, за Божим законом, і сенс свого життя шукають вони не у плинній тимчасовості земного, тілесного буття, але у вічності Царства Небесного. Це епоха пробудження особистого сумління, втрати довіри до поетичного міфу, гострого відчуття екзистенціального жаху смерті – наївні надії на посмертну славу земну, на реінкарнацію чи на Єлисейські поля вже остаточно втрачено, страшить перспектива щезнути без сліду, розчинитися в небутті. Це епоха спалаху сотеріологічного поривання, яка жадібно й недовірливо вчитується в єврейське Святе Письмо та в писання християн: що ж таке ота незрозуміла Вічність, яка існує поза звичним і, здавалося б, єдиним можливим матеріальним світом? М. Еліаде влучно сказав, що християнство – це релігія людини сучасної та історичної, яка одночасно знайшла особисту свободу і лінійний час. І цю свободу власного короткого й нетривкого життя людина тої епохи готова віддати Христові, який в очах багатьох продемонстрував перемогу над смертю й законами матерії, став втіленням нового ідеалу свободи й перемоги.

Втім, персонажі роману не є маріонетками, що ілюструють певні християнські чесноти або втілюють моральні ідеали. Вони вийшли з-під пера автора живими людьми, зі своїми бажаннями, помилками, емоціями та прорахунками. Ми зустрінемо тут, по суті, усі види гріхів за Августином: гордості, плоті, очей. Спостерігаючи, як персонажі від гордовитості переходять до смирення, якою непростою є боротьба духовного з тілесним, читач може переконатися у змістовності Августиної концепції, згідно якої усі види «хтивості» виникають тоді, коли людина шукає в собі або в інших людях того, що можна знайти лише у Бога або через Нього.

Авторові майстерно вдалося уникнути того, чим дуже часто грішить література, у центрі уваги якої постають релігійні проблеми, – дидактичності та пласкої силуетності образів. Можливо, комусь може видатися, що роман, присвячений епосі становлення християнства, надто щедро насичений еротичним матеріалом. Може навіть виникнути враження, що це – дешевий трюк для приваблення уваги читачів. Але у творі немає жодної еротичної сцени чи натяку, які не просто не були би художньо виправданими, але й без яких неможливо було б повірити у реальність, життєвість зображеного характеру. Адже антична людина ще не пережила епохи середньовічного спіритуалізму, вона борсалася в ґрунті, щедро насиченому Еросом. Водночас маятник тут розгойдується й до іншого полюсу амплітуди: в романі широко розгорнуто інтелігібельний теологічний простір епохи, усі оті міркування про тілесну й Божественну природу в Ісусі з Назарету, суперечки про те, як іменувати діву Марію – Богородицею чи Христородицею, пафос зльоту до ангельського, безтілесного стану в ході молитви та літургії. Нашому сучасникові усе оте може видатися якимсь пустослів’ям; для людей, які ладні були зректися плоті й масово йшли на мучеництво та смерть, все це було вірою й надією, зрештою – любов’ю, більш сильною, ніж любов до людини, багатства чи навіть батьківщини – не земного граду шукаємо, але вищого прагнемо!

Не такий простий і задум автора у змалюванні «гріхів» своїх героїв. Спадає на думку відоме твердження Ф. Ніцше про аполонічне та діонісійське начала в культурі. Роман в цілому (як і кожний з персонажів зокрема) є ніби художньою ілюстрацією до концепції німецького філософа. І, як відомо, жодна людина не може безкінечно ширяти у височині духовних пошуків, жодного разу не зірвавшись у безодню тілесності.

Тут на першому плані суто «реалістична», ба, навіть натуралістична картинка: перед нами якби ото безхитрісно змальовано повсякденне життя пізньоантичної людини, яка вже втомилася кохатися у хтивості й потаканні своїм бажанням, але поки що не навчилася панувати над собою й не дуже чітко розуміє, задля чого це варто робити. Але ця барвиста й начебто без усякої рефлексії написана картинка містить в собі приховані обрії іншого порядку, які можна виявити лише завдяки певного роду рентгену. Автор натякає на них в епіграфах, які розташовано в «зворотній перспективі»: від цитат з Ортеги-і-Гассета та Фройда до фрагмента з Ісаї.

По-перше, можна чітко визначити, що сексуальність персонажів формувалася завдяки певній психологічній травмі, отриманій в ранньому дитинстві. За допомогою вдумливо підібраної цитати з Фройда, автор натякає на приховані корені того конфлікту, який приводить їх до спроби скинути владу Жінки. Власне, до цього прагнули аскети всіх часів і народів, у всіх стародавніх культурах це було певним над-завданням, яке в язичницьких середовищах часто набувало бузувірського характеру (доволі пригадати катуллового / катуллову Аттіс, чоловіка, що оскопив себе на честь Кібели). Характерно, що на першому плані тут постають юдей та еллін, ці дві культурні полярності античного світу, – гранична «спиритуальність» та гранична «тілесність», які взаємно виключають одна одну й, як кажуть, упритул не бачать одне одного (Ортега-і-Гассет пожартував щодо цієї ситуації – сліпий мажорно вітає каліку: Усе гаразд? Той відповідає: Як бачите).

Священик Ісагар, якого з дитинства лякливо заворожив незрячий погляд статуї Венери, обирає шлях дівоцтва. Теолог Григорій, що пережив у ранньому дитинстві момент фізичного – нехай і суто невинного – зближення з брудним і гарячим тілом свого викрадача, не розуміє, чому йому не по собі з молодою дружиною, чому його думка забігає в немислимі й страшні глибини – бачите, ось молодий Йоанн Богослов лежить на вечері при грудях свого Вчителя; чому він починає гуртувати навколо себе хлопців-підлітків – звичайно ж, з метою християнського виховання… Ченець Йоаким, на відміну від них, позбавлений нарцисично-гомосексуального комплексу, але він не в змозі довірити жінці своєї свободи, бо на все життя запам’ятав, як дівчинка-волоцюга вирвала з рученяток у нього, ще малого хлоп’яти, кусень хліба, – тим більш, що та волоцюга опинилася згодом його першим і болісним коханням. Цей третій персонаж – чоловік рішучий, який у своїх уподобаннях сягає краю: гріх – то нехай гріх, святість – то нехай святість. Водночас цей глибоко елінізований та органічно християнізований молодий сирієць вже сповнений рефлексії, яка в перших двох персонажів лише намітилася: він не затуляється від своїх почуттів, він може чинити як справжній «син натури», але вже відчуває своє природне тяжіння до жінки як полон і втрату власного Я; отож – свідомо обирає шлях чернецтва.

Це дуже точно: адже якраз саме християнство поставило конкретне завдання існування індивіда виключно в просторі спілкування з Богом як шляху свободи й повного та остаточного вивільнення з-під влади тілесного; адже «у воскресінні ні женяться, ані заміж виходять, але як Ангели ті на небі» (Мф.22:30).

Саме в оцей третій рівень змісту, в емпіреї позатілесного буття вводить читача епіграф з Ісаї про гріхи, червоні, мов крамазин, які можуть бути вбілені, як вовна. Бруд і гній, накопичені в підсвідомості персонажів, їхня «загубленість» (епіграф з Ортеги-і-Гассета), можуть бути очищені й подолані через щиру віддачу в волю Божу, про що свідчить цитата з Ісаї. Адже в християнстві вже й справді немає ані елліна, ані юдея: й дозрілий до зрозуміння біблійного погляду на тимчасовість матеріального світу язичник, і дозрілий до постановки питання про життя у Вічності юдей однаково охоплені прагненням жити у Вічності. Недарма персонажів так хвилює питання про тілесну природу Христа: в язичників на першому плані було життя тілесне, і саме воно в першу чергу регулювалося морально-юридично; те ж само спостерігалося й у старозавітних юдеїв – доволі пригадати розгорнуті приписи щодо «чистоти» й «нечистоти» у Старому Завіті. Практичний досвід відторгнення тіла тепер стає життєвою програмою, пошуком святості. При цьому характерно, що перші християни, оточені атмосферою чуттєвості й поклоніння тілу, сприймали пороки своєї епохи як певну даність. Тому уважного читача не мусить дивувати, чому цей твір так щедро насичений доволі-таки бурхливою еротикою. Це було повсякденністю. У «Дідахе» (апокрифічне «Повчання апостолів», І ст.) навіть ще не рекомендується аскетизм як спосіб життя, а просто міститься порада «утримуватися від розпусти». Але фінальна точка цього процесу – саме аскетизм. В. Лур’є, автор книги «Покликання Авраама», дуже точно зауважує: «Чому саме на початку IV ст. для такого великого числа свідомих християн знадобилися більш різкі форми розриву зі світським життям, ніж це було прийнято в перші три століття християнства? <…> Зрозуміло, на це питання відповідь є. Вона загальноприйнята і, ймовірно, справедлива. Її суть зводиться до того, що в часи гонінь усе християнське життя передбачало різке протистояння світові і постійну готовність до мучеництва. Та все змінилося, коли життя християн в світі стало занадто мирним і від цього занадто світським, і коли, через брак безпосередньої загрози мук, знадобилося добровільне мучеництво – чернецтво».

Можна було б, щоправда, закинути авторові, що він так і не вивів у своєму творі жіночої постаті, яка б дорівнювала за масштабом духовного дерзання цим трьом чоловічим персонажам. Адже навіть якщо брати тему тільки в такому, «аскетичному» аспекті, то серед перших християн була й сила потужних духом жінок, які не поступалися чоловікам у своєму подвижництві.

Відзначимо зате, що теологічна та історико-культурна ерудиція автора незвично ґрунтовна. Уважний читач побачить у творі відгомін багатьох богословських ідей та філософських концепцій. Автор впевнено орієнтується в розбіжностях між Антіохійською та Александрійською богословськими школами, вникає в історію літургіки та формування церковного мистецтва, висловлює нетривіальний погляд на суть та походження ікони, малює панорамне полотно зміни характеру шкільного навчання на рубежі ІІ та ІІІ ст. тощо. Та не в цьому міметичному відтворенні епохи полягає завдання автора.

Тут, попри драматизм і, якщо завгодно, поламаність людських доль, панує мажорний дух П’ятдесятниці – свята, з якого, власне, й розпочалася Церква: тоді апостоли заговорили різними мовами, що було знаком покликання йти до усіх народів світу. В романі активно звучать єврейські та арамейські слова, латина, грецька й сирійська мови, що створює враження справжнього дев’ятого валу зрушених зі свої споконвічних основ регіональних культур та формування нової єдності, християнського люду.

Саме цей колосальний духовно-інтелектуальний зсув пізньоантичного суспільства, а не окремішні долі «маленьких людей історії»,становить центр зору автора й визначає внутрішній сюжет твору, що й робить його справжнім інтелектуальним романом.

Окрім того, між рядками роману виразно прочитуються ключові положення томізму – адже кожний з персонажів, цілком у дусі цієї філософської системи, намагається розмежувати й примирити «істини розуму» та «істини одкровення», підкріпити віру розумом, а розумовий пошук надихнути вірою. Спостерігаються тут і численні алюзії на роман символістів – на стиль С. Абрамовича очевидно вплинули В. Брюсов та Д. Мережковський. Втім, все це не є бажанням продемонструвати ерудованість і тим більше – не є викладом тієї чи іншої теорії, але лише поштовхом для власних міркувань та роздумів над проблемами, що не втратили актуальності по сьогодні, а в ряді випадків – які так і не були вирішені інтелектуалами з часів Середньовіччя.

З бесід з автором я знаю, що спочатку у нього був задум довести дію роману до нашої сучасності, але, як це часто буває в процесі написання, поступово твір сам почав диктувати свої правила. Й поступово вималювалося, що триптих – три долі, три епохи, три типи поведінки – самодостатній формат.

Роман читається на одному диханні. На мій погляд, це твір, який буде цікавий і широкому (хоча й достатньо освіченому) загалу, і спеціалістам з релігієзнавства, богослов’я чи філософії; перші можуть побачити у ньому драматичні перипетії людських доль, другі зможуть оцінити панораму зображення боротьби старої й нової релігії, поле битви Добра та Зла у душі людини; обидві категорії читачів зможуть насолодитися неочікуваними колізіями, нетиповими персонажами, глибинними філософськими пластами, чудовими пейзажами, жагучими сценами кохання й, нарешті, вишуканою мовою. На мою думку, українська література вже давно чекала подібного твору.

2018-07-15T12:18:09+00:00