Поняття про великість і мализну відносні. Тож загальновживані й у багатьох випадках неминучі терміни «великий народ», «малий народ» відбивають лише об’єктивно наявну відмінність у кількісних параметрах етнічної маси та історичної дії і не зачіпають внутрішніх гідностей народів. Немає нічого образливого і в констатації факту, що в кожний період історії є народи, які випереджають інші в своєму розвитку, і є народи, які відстають від інших. Адже і випередження, і відставання коріняться не в природі народів, а в обставинах їхнього суспільно-історичного буття, і вони нерідко «міняються місцями» в естафеті прогресу.

Непорозуміння, одначе, починаються тоді, коли до світу і цінностей одного народу, етносу починають механічно застосовувати мірки іншого або коли висловлюють довільні претензії, породжені абсолютизацією власного, неминуче обмеженого, з погляду історії людського роду, досвіду.

Хто не пам’ятає печально хрестоматійних віршів Афанасія Фета:

В сыртах не встретишь Геликона,
На льдинах лавр не расцветет,
У чукчей нет Анакреона,
К зырянам Тютчев не придет.

Їм сповнилося сто літ (вірш «На книжке стихотворений Тютчева» датується 1883 роком), а вони ще довго згадуватимуться як зразок невдалого пророцтва. В одній строфі яскраво висловлено зразу дві несправедливі думки, з якими нелегко розлучалася ординарна свідомість цивілізованих суспільств: про фатальну нібито залежність духовного розвитку та почуття краси від комфортних природних умов та про інтелектуальну неповноцінність, безперспективність «окраїнних» народів, відсталих племен.

Звісно, це не найкращі з думок глибокоталановитого поета. І їх часто наводять для того, щоб підкреслити, як радянська дійсність, сама історія спростували такого роду передбачення. На землях, які здавалися безплідними й мертвими, вирує багатоманітне життя, звитяжить напружена творчість людини. Народи, які вважалися позбавленими духовної перспективи, не тільки прилучилися до культурних багатств світу, а й успішно розвивають власну культуру.

Отож у нас по справедливості узвичаєно тим фетівським словам протиставляти інші, славетні пушкінські:

Слух обо мне пройдет по всей Руси великой,
И назовет меня всяк сущий в ней язык,
И гордый внук славян, и финн, и ныне дикой
Тунгуз, и друг степей калмык.

Звернімо увагу на ось що принципове: для Пушкіна багатонаціональність та багатомовність Росії – не тільки її сучасне, але і її майбутнє. Мабуть, Пушкін виходив не так з якоїсь теоретичної позиції, як з органічного відчуття багатоманітності людства, зі своєї геніальної перейнятливості, з поваги до індивідуальності всякого народу і племені.

Усе це відомо і зрозуміло. Та хотілося б звернути увагу на інше. Якось не поставало питання: а справді, чи був «Анакреон» у тих народів, про які так зневажливо відгукнувся Фет, і коли «прийшов» до них Тютчев (якщо прийшов)?

Не всі ми знаємо і не всі задумуємося над тим, що Фетів присуд і тоді, в його час, був безпідставним і неслушним – і то не лише з морального, а й з фактичного погляду. Поет нічогісінько не знав про реальних чукчів і «зирян» (хоч володів маєтками не так уже й далеко від останніх) і всує вжив назви цих народів як символ дикості й приреченості, що, зрештою, відбивало погляд офіційної Росії та всеросійського обивателя на «інородців» взагалі, а на «окраїнних» особливо. Згадуються слова Володимира Ілліча Леніна про дореволюційну Росію: «…Величезній частині населення було зовсім байдуже, які там народи на окраїнах живуть, що там діється»1.

________

1 Ленін В.І. Повне зібр. творів, т. 36, с. 15.

А насправді вже в той час багато які з цих народів назбирували сили для національно-культурного відродження, а в деяких започатковувалися літератури, з’являлися талановиті й самовіддані діячі-просвітителі.

Цікаво, що сказав би Фет, коли б знав, що на той час у «зирян» (комі) вже існувала не тільки поезія, а й були написані перші філософські, історичні, лінгвістичні праці; що талановитий просвітитель народу комі Іван Куратов ще за двадцять років (!) до отого фетівського вироку «зирянам» перекладав мовою комі і Анакреона (наче вгадавши Фетів «рахунок»), і …самого Фета! Перекладав окремі твори Крилова, Пушкіна, Лермонтова, Кольцова, Огарьова, Жуковського; Котляревського і Шевченка; великого таджицького поета Рудакі і древньоримського – Горація, а крім того – Вальтера Скотта, Беранже, Гейне, Шіллера, Бернса, Гуда. Писав оригінальну поезію, збирав національний фольклор, розробляв наукову граматику рідної мови та вивчав мови споріднених народів – удмуртів, марі, мордви, естонців, угорців, досліджував їхню етнографію, працював над літературознавчими, історичними, природознавчими і філософськими питаннями. Був справжнім енциклопедистом і стільки встиг зробити, хоч помер усього тридцяти шести літ, задавлений злиднями і хворобою, зацькований колоніальною адміністрацією. Але справа його не залишиться марною, і незабаром уже розпочне навчання в Київському університеті майбутній «зирянський Фауст», творець оригінальних наукових і філософських ідей Калістрат Жаков, видатний філософ, педагог, літератор, дослідник історії і культури народів Півночі.

Ось яких людей породжував маленький «приречений» народ, показуючи своє право і здатність бути повноцінним співучасником загальнолюдської творчості й прогресу! І такі люди народжувалися – де раніше, де пізніше – в усіх народів, що їх колонізатори і великодержавники вже поквапилися списати в архів історії.

Можливо, якби Фет міг обізнатися з доробком Куратова, він змінив би свою думку про «зирян». Може, змінив би думку й про чукчів, якби почув їхні легенди й пісні, побачив різьблення й малюнки на моржовому клику, розписи посуду, орнаменти на одязі і взутті, неповторні мистецькі прикраси… В усякому разі, відомо, що коли Лев Толстой, який любив народну поезію кавказьких горців, ознайомив Фета з кількома творами, той захопився ними і переклав російською мовою. А в народів Поволжя, Півночі та Сибіру фольклор не бідніший і краси в ньому не менше.

Втім, древню культуру кавказьких народів важко було заперечувати. Хоч і їх царизм називав «дикими» та «розбійними» і саме на цій нібито підставі «цивілізував» вогнем і мечем, але була й інша традиція: дружніх контактів, зацікавленого спілкування і взаємопізнання, традиція, освячена іменами Грибоєдова, Пушкіна, Лермонтова, Бестужева-Марлінського, Полежаєва, Толстого…

А от народи Крайньої Півночі, Сибіру, Далекого Сходу культурний загал Росії знав менше або й зовсім не знав. Гірше уявляв або й зовсім не уявляв їхньої історичної спадщини та духовного потенціалу. Здебільше вони здавалися позбавленими будь-якого духовного життя, власної культури. Хоч уже розпочиналися поважні й об’єктивні наукові дослідження – етнографічні, археологічні, лінгвістичні (ініціаторами їх найчастіше ставали політичні засланці з Центральної Росії, Польщі, України). Хоч найпрозірливіші і наймудріші люди вже відкривали для себе глибокий і самобутній світ цих народів, їхньої наївної, але органічної і життєздатної культури. Той самий Лев Толстой, прочитавши оповідання самовидця про театр (драматизоване ритуальне дійство) у вогулів, був вражений: «…Я з самого опису відчув, що це був справжній твір мистецтва».

«На кризі лавр не розквітає»?.. Певно, не знали цього закону природи древні предки сучасних чукчів, які залишили чудові наскельні малюнки, виявлені вже в наші часи у притоці ріки Пегтимель, малюнки, що не поступаються найсенсаційнішим знахідкам такого роду. Не знав його і знаменитий художник-самоук із ненців Тико Вилко, народившись на Новій Землі і там же потягнувшись до олівця й пензля. Його дивний хист зворушив учасників наукової експедиції, а малюнки, привезені до Петербурга, дістали «височайше» визнання: цар Микола II подарував забавному «тубільцеві»… п’ятизарядний вінчестер з тисячею патронів. Син того племені, яке довільно назвали «самоїдами», перекрутивши незрозуміле лапландське слово «Самеядна» (Північний край) і яке для обивателя було символом дикості, потрапивши 1910 року до Москви, поводиться з такою гідністю, тактом і добродушним лукавством, що легко обеззброює тих, хто охочий був поглузувати з «дикуна». А самобутній талант його не змогли вбити навіть варварські щодо нього методи тодішнього академічного переучування. Його твори гідні стояти поряд із творами Піросманішвілі, Никифора, Анрі Руссо, Катерини Білокур, Марії Примаченко, Ганни Собачко.

Країною вічного мороку, нескінченною понурою пустелею, запереченням життя уявлялася Північ європейській поетичній традиції від Гомера до Буніна («Свой дикий чум среди снегов и льда воздвигла смерть…»). Погибельним царством морозів і криги малювали її спочатку Борисов і Писахов, поки відкрили й інше. Тико Вилко сприймав її і малював лише як сповнену життя і краси, глибоких барв і могутньої гармонії. Наче провістивши Реріхове: «Казка Півночі глибока й чарівна. Північні вітри бадьорі й веселі. Північні озера задумливі. Північні ріки сріблясті. Потемнілі ліси мудрі… Сірі камені… чудес сповнені». Правда, замість лісів та озер його надихали величні гори й казкові льодовики.

1911 року в Москві нарешті відбулася виставка робіт Тико Вилко і пройшла з великим успіхом. Газета «Новое время» з цього приводу писала: «Народитися на Новій Землі, коло якогось-то напівміфічного для нас Маточкіного Шара, і, з’явившись у Москву на вічний її ярмарок мистецтв, намагатися відтворити химерну чарівність тих далеких рідних місць – ось доля, яку не можна назвати звичайною! Лавр мистецтва, виявляється, витримує холоднечу в 50 градусів і може дати паростки за межею полярного кола».

Мабуть, автор статті не випадково вжив цей образ: «лавр мистецтва». Алюзія досить прозора…

А можна було б ще багато говорити про ненецьку скульптуру, і про чукотських художників-косторізів; і про ескімоські різьблення, живопис, графіку (в минулому – і кераміку), які, за свідченням польського дослідника Я. Маховського, здобули «світове визнання» і навіть викликали на Заході ажіотаж («Попит у всьому світі на твори ескімоського мистецтва… став… величезним…»)2; і про коряцьку шкіряну та хутрову мозаїку; і про нанайський орнамент та вироби з кори дерев; і про національний одяг десятків народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу3 – і все це засвідчує надзвичайний смак, художню вигадливість і доцільність.

_______

2 Маховський Я. Культура и искусство эскимосов. – В кн.: Огненный шар. Легенды, предания и сказки эскимосов. Магадан, 1981, с. 16, 17.

3 Див., наприклад: Каплан Н.И. Народное декоративно-прикладное искусство Крайнего Севера и Дальнего Востока. – М., 1980.

А от як же все-таки з «Анакреоном»? Тобто із здатністю до розвиненого почуття кохання, з його «виспеціалізуваністю» і витонченістю, радістю, розкошами, з можливістю зосереджуватися на ньому як часом головному в житті душі? І як з поезією такого кохання, його естетизацією?

Красу і силу цього почуття у чукчів, його своєрідний романтичний характер засвідчили оповідання й записи нашого земляка В. Тана-Богораза, а півстоліттям пізніше – твори чукчі Ю. Ритхеу. (Про обох далі буде мова окремо).

Тим часом пошлемося на спостереження Л.Я. Штернберга (теж, до речі, як і В.Г. Тан-Богораз, наш земляк і політичний засланець), згодом академіка, автора фундаментальних праць «Гіляки. Орочі. Гольди. Нєгідальці. Айни» та «Сім’я і рід у народів Північно-Східної Азії». У першій з них, між іншим, згадуються нанайські легенди про любов між духами (божествами) і людьми, що не таке вже й далеке від мотивів еллінської міфології та літератури, а також розповідається про любовні напої, до яких вдавалися жінки або жертвою яких вони ставали4. У другій, зокрема, знаходимо прецікаву характеристику нівха-велелюбця: «Для романтичних пригод гіляк не зупиняється ні перед тривалістю часу, ні перед розлеглістю відстаней, тільки б знайти побільше жіночого товариства…»5. У гіляцькій мові існує кілька термінів, що диференціюють різні ступені і «якості» кохання. Любовні пісні гіляків емоційно багаті й красиві; у багатьох із них син звертається до матері по розраду в муках кохання…

_______

4 Штернберг Л.Я. Гиляки. Орочи. Гольды. Негидальцы. Айны. – Хабаровск, 1933, с. 463, 464.

5 Штернберг Л.Я. Семья и род у народов Северо-Восточной Азии. – Л., 1933, с. 124.

«Змістом своїм любов у гіляків нічим не відрізняється від любові в цивілізованому суспільстві. Брутальна сексуальність у ній цілковито відсутня. В любові цього примітивного народу ми знаходимо всю гаму цього загальнолюдського почуття, від найніжніших тонів поетичної сентиментальності і тихої любовної журби до найбурхливіших поривань героїчної жаги, що не зупиняється перед жодними перешкодами, не відступає перед мужньою звагою піти з життя.

Дуже добре ця психіка гіляка відтворена в піснях кохання, особливо жіночих.

Природа обдарувала гіляцьку жінку глибиною і витонченістю почуття, яке вона вміє висловити у зворушливих образах і формах…»6 Навівши кілька чудових фрагментів з жіночих пісень, Л.Я. Штернберг продовжує: «Про роль любові в житті гіляків можна судити з рясноти пісенного матеріалу. Не кожний гіляк може розповісти яку-небудь казку чи поему, але любовні пісні кожний знає. У коханні гіляків пісні відіграють геть виняткову роль. Пісня – мова закоханих. Під час побачення закохані замість розмов співають одні одним імпровізовані пісні і, якщо не мають можливості зустрітися, посилають одні одним через третю особу ad hoc складені пісні. Виробилися навіть особливі терміни для такого роду пісень.

________

6 Там же, с. 127.

Про інтенсивність кохання у гіляків можна судити з того, як реагують закохані у випадках, коли кохання зустрічає непереборні перешкоди. У такому випадку кінчається самогубством»7.

_______

7 Там же.

Відомо, що розвиненість почуття любові є найправдивішим показником рівня людського в людині, людстві. І вже в усякому разі – є прямою мірою поетичності людини, народу, що якраз і важливо для предмета нашої розмови.

У цьому останньому зв’язку дозволимо собі ще одне посилання на авторитет. Знаменитий французький антрополог, літературознавець і соціолог XIX ст. Шарль Летурно у книзі «Літературний розвиток різних племен і народів» писав про ескімосів (по суті, маючи на увазі всі племена Крайньої Півночі): «Незважаючи на суворість і навіть на всі страхіття їхнього полярного клімату, ескімоси відзначаються жвавістю й веселістю характеру і залюбки віддаються втіхам кохання. Їхня літературна естетика порівняно досить сильно рушила вперед (…) Лірична поезія не чужа їм, і в них є любовні романси, які складають спеціально жінки. Чоловіки віддають перевагу легендам, історії, билинам. (…)

Поетичний талант дуже цінується в ескімосів; те ж саме слід сказати про добрих імпровізаторів та добрих оповідачів; слава про них виходить далеко за межі їхнього табору чи місць кочування. Протягом довгої зимової ночі часто трапляється, що поети різних племен вступають у змагання і організовують справжні поетичні турніри. Але що спеціально характеризує ескімосів, так це те, що ці літературні турніри часто служать для зведення рахунків, які не мають нічого спільного з мистецтвом. Це – справжні публічні сатиричні дуелі, де місце ударів займає гра розуму»8.

_______

8 Летурно Шарль. Литературное развитие различных племен и народов. – СПб., 1895, с. 122–123.

Спостереження об’єктивних, озброєних науковою методологією дослідників похитнули погляд, ніби насамперед природні умови визначають рівень душевного життя племен і народів. Але уявлення про нібито нижчу вартість менш розвинених та патріархальних народів і племен спиралося й на іншу «теорію», яка виявилася стійкішою, бо по-своєму інтерпретувала дані антропологічної науки. Маємо на увазі заперечення біологічної і психічної єдності людства або перебільшення біологічних і психічних відмінностей між народами, взагалі абсолютизацію біологічного чинника. По-різному розвивали такі погляди расизм (Ж.А. Гобіно, Л. Гумплович, Ж. Лaпуж), «антропосоціологія» (Л. Вольтман, О. Аммон, X. Чемберлен), соціальний дарвінізм (У. Беджгот, У.Г. Самнер, А.В. Смолл та ін.). У крайніх своїх виявах вони не знаходили великої підтримки серед громадськості. Але обережніші, науковоподібніші уявлення про начебто фізіологічний (а не чи не тільки суспільно-історичний) субстрат відставання одних народів від інших діставали поширення часом і в колах, далеких від шовінізму.

Так, відомий російський історик і етнограф (зокрема і дослідник Сибіру, де відбував заслання) Афанасій Щапов, людина загалом демократичних поглядів, у праці «Про розвиток вищих людських почуттів. Думки сибіряка при погляді на моральні почуття і прагнення сибірського суспільства», гостро критикуючи низький громадянський і моральний рівень колонізаторського «московсько-сибірського» контингенту – адміністрації, промисловців, купців, багатих селян тощо, причину виродження вбачав не так у їхньому колонізаторському становищі та колонізаторських функціях, як… у «несприятливому моральному впливі азіатського, інородчого елемента» на слов’янську, російську душу. Широко спираючись на Герберта Спенсера, по-своєму інтерпретуючи його тезу: «Вищі почуття, за рівності інших умов, співвідносні складнішому мозкові», він розвивав погляд про недостатню розвиненість головного мозку в «тубільців» як причину їхньої відсталості (хоч і ставився до них прихильно, співчутливо).

Ось один із характерних пасажів: «…Чому, наприклад, бурят, остяк, якут або чуваш, черемис і вотяк, при наверненні до християнства, не засвоюють глибоко, всім своїм розумом і почуттям, вищих ідей і почуттів євангельської правди та любові до ближніх? Чому місії наші сіють євангельське сім’я здебільше зовсім безуспішно або тільки, за виразом євангельської притчі, «на камені», тобто поверхово?» Тому, гадає автор, що тубільці не були здатні до належної асиміляції відповідних ідей і почуттів.

Так, «христианізація» «тубільців» не тільки не піднесла їхньої духовності, а обернулася глибокою деморалізацією. І це був не парадокс, а закономірність, і причина крилася не в «нервово-мозковій» непідготовленості тубільців, а в самій суті «навернення до християнства» та «місіонерства» як важливої складової частини системи колоніального гніту і розтління народів. За небагатьма винятками (бо таки траплялися серед православних місіонерів і справжні подвижники, які прислужилися освіті) це була брутальна наруга над совістю, гідністю і всіма поняттями «тубільців». Якщо урядовці, купці та промисловці дерли з них шкуру, то православні попи поганили душу, втім, ні перед ким не поступаючись і в здирстві. Історичні документи, твори дореволюційної та радянської літератури, російської та інших народів дають досить повне і яскраве уявлення про цю справу. Тут для прикладу наведемо тільки один уривок з повісті якутського письменника Миколи Золотарьова (М. Якутського) «Золотий ручай», присвяченої життю евенків.

«Священик хрестить усіх, не питає. Обряд чинено нашвидкуруч. Піп торохтів молитви нікому не зрозумілою церковнослов’янською мовою, вмочав віхоть кропильниці в купіль, нагинав голови хрещених і бризкав водою, стараючись якомога більше замочити водою обличчя і одяг новонавернених (…) Хутра в оплату за хрещення священик брав не дивлячись, спритно кидав на скриню. Давно відомо – жоден евенк ніколи не обдурить, тим більше російського шамана – попа». Одні «хрестилися» залюбки, другі – з запобігливості, треті – під тиском обставин і погроз, із сумної неминучості.

«Розглядаючи мідний хрестик, Уйбанча бурмотів упівголоса: «Хрестили, ім’я інше дали – Іван, а я такий же Уйбанча, як і був. Кому це треба?»

Згодом Уйбанча зрозуміє, кому і чому це треба було, – забравши все, забрати ще й ім’я, на довершення справи. Зрозуміють і тисячі таких, як він, на величезних просторах від Волги до Камчатки. Їхній «нервовомозковий» апарат виявився досить підготовленим до сприйняття ідей революції, а потім і будівництва соціалізму.

Відставання одних народів від інших криється в суспільно-історичних обставинах, а не в біологічній конституції чи антропологічних особливостях тощо. І це відставання в чомусь конкретно, а не відсталість взагалі. Немає народу, в якого не було б свого, у специфічних формах, розвиненого душевного життя, високих моральних уявлень, витонченого естетичного смаку, чуття соціальної справедливості. Немає народу, який нічим не міг би збагатити людство, в якому людство не досягло б свого максимуму у розвитку якоїсь загальнолюдської здібності і який не був би годен з цього погляду репрезентувати все людство. Це дуже легко побачити в сфері житейського укладу та ремісничих умінь, стосунку до природи (візьмімо хоча б міру «розуміння» гір, степу, тайги, тундри, океану тощо у відповідно гірських, степових, тайгових, тундрових, прибережних народів); важче, але можна побачити і в сфері духовного життя, етичних та естетичних уявлень і практики. Що ж до народів Арктики, то в них ще й особлива заслуга перед людством: вони довели надзвичайну витривалість і винахідливість, величезні потенційні можливості людської істоти, здатність успішно жити і розвиватися за екстремальних умов. (Цікаво, що ще учасник Великої Північної експедиції 1733–1743 років Харитон Лаптєв відзначав «мужество и человечество и смысл» тунгусів, додаючи, що «по тех тунгусов состоят якуты в мужестве и человечестве», а «по тех якутах состоят самоеды в мужестве и человечестве»9).

_______

9 Записки лейтенанта Харитона Лаптева. – В кн.: Троицкий В.А. Записки Харитона Лаптева. М., 1982, с. 132–133.

Здавалося б, на сьогодні це все загальновизнане, і ніякої проблеми тут немає. Та, на жаль, це далеко не так.

Ще понад сто років тому видатний німецький учений – етнолог, лікар і мандрівник Адольф Бастіан обґрунтовував учення про психічну єдність людства і активно спростовував расові та європоцентристські упередження. «Бундючна зарозумілість… довго спонукала європейців вважати себе ідеалом людини і згорда дивитися на всі інші часи і на всякий народ, який створив собі на основі свого суспільного досвіду інші погляди й розуміння. Вони не думають про ті величезні материки, які є ще на Землі, крім Європи, про ті незліченні народи, які розвинули тут свою самостійну культуру; не думають про ті блискучі історичні епохи, які виникали і зникали в той час, коли ще жоден промінь європейської цивілізації не проникав у ліси цих варварів»10.

________

 10 Ахелис Т. Современное народоведение. – СПб., 1900, с. 146–147.

Відтоді наука незмірно розширила знання і поглибила уявлення про багатоманітність народів і культур, їхній розвиток і взаємодію, їхню рівноцінність і взаємодоповнюваність для картини людства, про морфологічну і психічну близькість людських рас. (Принципову роль відіграли тут праці Ф. Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави», «Роль праці в процесі олюднення мавпи»).

Проте й сьогодні живуть ще упередженість і зарозумілість, обивательські національні стереотипи й «мудрість» шовіністичних анекдотів, «традиції» дрімучої некультурності в міжнаціональних відносинах. Більше того, буржуазне суспільствознавство «збагачується» новими й новими расистськими концепціями, «розвиває» далі соціал-дарвінізм, мальтузіанство, євгеніку. Психорасизм «обґрунтовує» поділ народів на народи з «поганою» і «доброю» психікою. А головне – імперіалістична буржуазія «великих» націй на практиці здійснювала і здійснює політику, що ставить інші народи в нерівноправне становище, третирує і грабує їх, підриває їхній соціальний і культурний розвиток, загрожує самому їхньому існуванню. Особливо страждають при цьому малі народи, надто аборигени Північної Америки, Австралії.

Справа, зрештою, не так у теоріях і доктринах, як у реальностях світового буття. Відомо, в наскільки об’єктивно нерівному становищі перебувають у світі і в історії так звані великі і так звані малі нації; як багато в долі народів важать їхнє географічне положення, природні умови й сировинні ресурси та інші «незалежні від них» фактори, які довічно «висять» над ними – виопуклені тією нерівномірністю розвитку націй, що є закономірністю капіталізму… В контрасті з принципово однаковими можливостями людського біологічного, психічного і морального єства, про що йшлося вище, – суспільно-економічні, державотворчі, господарські, технічні, соціально-культурні та інші можливості «великих», або «історичних», і «малих», або «неісторичних», народів були і залишаються в буржуазному світі далеко не однаковими, як неоднакові й життєві можливості, життєва арена людини, приналежної до «великої» нації, і людини, приналежної до «малої» нації, неоднакові «вготовані» їм світи, історичні й духовні горизонти, неоднаковий обсяг долі і душевний простір, культурне забезпечення особистості. Це породжувало або посилювало такі спотворливі явища, як конкурентність націй, як перехід діяльних і честолюбних елементів «малих» націй до складу «великих» (з метою знайти ширший життєвий простір для самовиявлення), національний провінціалізм, національна заздрість, егоїзм тощо. Сьогодні складні почуття глибокої національної нерівнозначності, пов’язані з корінною нерівністю національних можливостей у світі голої конкурентної сили, особливо загострюються під впливом нерівномірності науково-технічного прогресу, його непосильності – в багатьох аспектах, насамперед економічному, для «малих» націй.

Сюди ж долучається і питання про цінність у тому числі й світову, міжнародну цінність – культурної, художньої творчості кожної нації. Це питання має дві, далеко не завжди одна одній відповідні, сторони. Одна з них – об’єктивна міра здатності тієї чи іншої національної культури становити інтерес для ширшого людства, об’єктивна міра її відповідності ширшому світовому життю. Друга сторона – її репутація і популярність, ступінь її поширеності в світі, її реальної доступності людям інших націй. Обидві ці сторони проблеми досі перебували у фатальній залежності від величини та «історичності» нації, її місця на міжнародній політичній арені. Швидка і постійна популярність духовної творчості, художньої продукції «великих», гегемонічних націй спирається на весь політичний престиж, всю історичну репутацію цих націй, на постійний інтерес до них з боку інших, на їхні традиційні зв’язки й канали обміну з іншими тощо. «Мала», або непанівна, негегемонічна нація всього цього в буржуазному світі позбавлена або майже позбавлена (хіба що спирається на престиж свого минулого). З другого ж боку, певна об’єктивна історична обмеженість життя «малої» нації за умов буржуазно-національних антагонізмів ускладнює становище митця такої нації, його шлях до світових масштабів творчості, до ідейних, змістових і формальних осягнень загальнолюдської, всесвітньо-історичної значущості. Йдеться, звичайно ж, не про принципову неможливість для мистецтва, митця «малої» нації стати світовим, а про меншу можливість і утрудненість порівняно до мистецтва і митця «великої» нації.

Звичайно, не можна абсолютизувати тенденцію капіталізму виключати з світового розвитку «малі» народи та країни або обмежувати їхню участь у світовому прогресі, їхню причетність до історичного і духовного життя… Тим більше, що їй протистоїть соціально-політична і національна активність прогресивних сил, боротьба робітничого класу і передової інтелігенції «малих» націй і країн проти імперіалізму, за демократію і прогрес, за свою рівноправну і відповідальну участь у розв’язанні міжнародних проблем та всієї долі світу. (Можна послатися на феномен Ісландії, двохсоттисячний народ якої не тільки здобув національну незалежність, а й досяг високого ступеню розвитку в усіх сферах життя, дав світовій літературі одного з найбільших письменників XX століття – Халлдора Лакснесса. Причому прикметно, що Лакснесс став письменником світовим, пишучи про суто ісландські проблеми, відкриваючи народові його історію, – через багато століть після народження саг він знову підніс рідну мову і розповів про свій народ світові).

І одначе в цілому глибока фактична нерівність «великих» і «малих» націй у всіх сферах життя, тяжке буржуазне спотворення їхньої взаємодії є реальністю.

Справжнє розв’язання цієї проблеми визріває в надрах соціалістичної історії. Соціалістичний інтернаціоналізм висуває принцип рівноцінності націй та рівноправної участі кожної з них у світовому історичному процесі. Наше багатонаціональне соціалістичне суспільство поєднує творчі сили націй, зводить у сукупний результат їхній історично-діяльний внесок, і цей сукупний результат належить усім. Кожна соціалістична нація більшою чи меншою мірою відчуває себе суб’єктом цієї сукупної дії через свою приналежність до нової історичної спільності – радянського народу. Ця суб’єктність у Союзі РСР ніби розширює арену історичної дії кожної нації, навіть найменшої, її духовний простір і площину дотичності до світового життя, можливості розгортання її творчих сил.

Високохудожні твори митців усіх народів Союзу РСР, у тому числі й «малих» народів, набираючи загальнорадянської значущості, тим самим дедалі частіше здобуваються і на значущість світову. Це цілком зрозуміло: адже міжнародна вага соціального і духовного досвіду радянського суспільства незаперечна, інтерес до нього у всьому світі весь час глибшає – і все це тим більше поширюється на мистецьку інтерпретацію цього досвіду. Крім того, господарем національних культурних спадщин і сучасних здобутків стала велика радянська держава з її міжнародним авторитетом, культурними зв’язками і можливостями належно репрезентувати й популяризувати в світі свої мистецькі багатства, та й просто з усім своїм об’єктивним місцем у світовій історії та увазі сучасників.

Ще в знаменитій «Енциклопедії» Дідро й д’Аламбера були статті про Башкирію, Камчатку, татарів. 1840 року в Штутгарті вийшла праця професора Неймана «Росія і черкеси», де кілька сторінок було присвячено адизькому просвітителю Шорі Ногмову. Але тільки в наш час починають з’являтися на Заході наукові праці про башкирську, чуваську, якутську та інші літератури малих народів Поволжя, Уралу, Сибіру, Крайньої Півночі та Далекого Сходу, що є своєрідним визнанням їхніх здобутків та їхньої вже не лише регіональної значущості.

Твори Ю. Ритхеу, Г. Ходжера, П. Кіле, В. Сангі, В. Ледкова, С. Курилова та деяких інших письменників малих народностей Крайньої Півночі і Далекого Сходу знайшли визнання в усьому Союзі; стають вони відомі й за межами нашої країни. Не тільки їхня літературна зрілість, а й та картина життя співплемінників, яку вони малюють, справляють велике враження на людей, що на власні очі бачать трагедію аборигенів у капіталістичному світі. Так, після виходу першої ж книжки Ю. Ритхеу «Люди нашого берега» відомий прогресивний журналіст Ральф Паркер написав йому листа про долю іалміутів – одного з ескімоських племен у Північній Канаді, яке майже цілком вимерло: «Я пишу про мертвих. Коли б була змінилася течія історії для тих далеких місць, як змінилася вона для народів СРСР, Окхто разом зі своїми співплемінниками міг би зазнати радощів справжнього людського життя, як це сталося з чукчами Радянського Союзу. Та смертельний подих капіталізму зробив те, чого не може зробити крижаний холод Арктики: він убив цілий народ, чесний і працьовитий, із своєрідною національною культурою».

Триваючий процес вимирання цілих народностей та втрати їхньої культурної спадщини тривожить багатьох чесних громадських і культурних діячів на Заході, гуманістично налаштованих учених і приватних осіб, не кажучи вже про патріотів з числа самих аборигенів, про громадськість молодих багатоплемінних країн Африки та ін. «Нерідко на конференціях ЮНЕСКО можна почути висловлювання проникливих африканських мислителів, на думку яких іноді смерть одного старика якогось племені означає втрату всього шару древньої народної культури»11. Та коли в країнах, що здобули незалежність, нерідко робляться серйозні зусилля на державному рівні для збереження етнічно-культурної багатоманітності (і тут нерідко свідомо використовується досвід СРСР у національно-культурному будівництві), то порятунок культур малих народностей розвинених капіталістичних країн залишається переважно справою окремих ентузіастів.

_______

11 Горанов Крыстьо. Взаимодействие культур как объект науки. – В кн.: Современное искусство социалистических стран. М., 1981, с. 17.

Ось, наприклад, характерний документ – лист доктора Р. Ібарда з Австрії до «Кур’єра ЮНЕСКО» – «Зберегти мову і звичаї лапландців»: «Пане редакторе, цим листом я виконую свою обіцянку, яку дав одному лапландцеві – Перу Бальсу, в якого я побував минулого року у Вестерботтені (Швеція). За фахом я ассіролог, але мене дуже цікавлять і лапландці, їхні звичаї та мова.

Ці чудові люди нині якось наче забуті, і їм доводиться нелегко.

Я довго розмовляв з Пером Бальсом. Уже літній чоловік, він власними силами створив музей, у якому зібрав усе, що міг, про свій народ, його звичаї, знаряддя праці тощо. Тепер він закінчує роботу над повним словником лапландської мови, в якому зібрано слова і вирази, вказано вимову тощо… Чи можна зробити щось у міжнародному масштабі, щоб допомогти лапландцям? Як заохотити Пера Бальса в його роботі?»12.

_______

12 Курьер ЮНЕСКО, 1969, черв., с. 35.

За стриманим тоном і спокійною розважливістю цього листа неважко побачити драматичну ситуацію. І навряд чи можна зарадити становищу цілої народності, її мови й культури самодіяльними зусиллями окремих ентузіастів – хоч їхній патріотизм і самовідданість варті поваги. Тут потрібні зусилля всього суспільства, увага і допомога держави. Але повною мірою це можливе тільки тоді, коли в суспільстві панує ідеологія інтернаціоналізму, коли держава здатна проводити цілеспрямовану політику підтримки всіх національних культур як рівноправних і рівноцінних. А досі на це спромоглися тільки соціалістичні або соціалі­стичної орієнтації суспільства і країни.

І, як відомо, особливої історичної ваги набув досвід багатонаціонального Союзу РСР, ленінської КПРС.

Більшовики-ленінці від самого початку, принципово протистоячи як націоналізмові й шовінізмові, так і національному нігілізмові та космополітизмові, послідовно ставали на захист малих та пригнічених народів. У той час, як ревізіоніст К. Каутський пророкував: «Із 142 народностей, що населяють Росію», більшість, «як, наприклад, осетини, вогули, черемиси, калмики, самоїди та ін., підуть у своєму розвитку шляхом басків і бретонців»13, тобто зникнуть як національності, – більшовик-ленінець А. Луначарський писав зовсім інше: «Повільне вимирання безправних націй дехто з учених та публіцистів вихваляв як успіх космополітичної цивілізації. З легким серцем говорили про природну перемогу «найбільш пристосованих до життя» над «нижчими за типом» та про благо, яке начебто несе з собою для цих бідних «нижчих» прискорена асиміляція їх «вищими»… Так ні ж! Коли промені нової загальноєвропейської прогресивно-демократичної культури проникли в темну глибінь подвійно пригнічених мас, ці народи прокинулися і усвідомили самих себе – не тільки як людей і експлуатованих трудівників, але і як спадкоємців самобутньої культури, як охоронців невмирущої чарівності дорогої їм мови батьків і матерів»14.

_______

13 Каутский К. Освобождение наций. – Харьков, 1919, с. 33.

14 Луначарский А. Статьи о литературе. – М., 1957, с. 416–417.

Пробудження «приречених» націй стало важливим складником революційного піднесення в Російській імперії, а перемога революції забезпечила його дієвість і дала йому соціалістичний зміст. Розпочалося здійснення грандіозної, унікальної в історії програми національного відродження, розвитку культури «малих» і «немалих» націй колишньої царської Росії в процесі соціалістичного будівництва. На повсякденну практику перетворювалася ленінська вимога надзвичайної уваги до національних потреб – особливо «малих» національностей, безумовної допомоги їм. Суть цієї інтернаціоналістської практики добре роз’яснював М.І. Калінін: «Ми повинні поставити малу національність завжди трохи в кращі умови… для того, щоб зрушити її з місця, щоб зацькована довгим істеричним ходом подій, матеріально незабезпечена національність піднялася на більш високий рівень, щоб вона розігнула спину, свою національну спину. Ось, товариші, обов’язок комуністичної партії перед малими національностями»15. Ніколи ще історія не чула таких слів! А вони ж підкріплювалися ділами.

_______

15 Революция и национальности, 1935, № 11, с. 25.

За роки соціалістичного будівництва і особливо в останні десятиліття на землях малих народів, у їхньому житті відбулися грандіозні зміни. Водночас виникають нові проблеми, перспективи і труднощі. Тому пильна увага до їхніх потреб не сходить з порядку денного. У лютому 1980 року ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову «Про заходи по дальшому економічному і соціальному розвитку районів проживання народностей Півночі». А на засіданні Президії Верховної Ради СРСР 12 січня 1983 року підкреслювалося «завдання Рад при вирішенні ними питань державного і соціально-культурного будівництва конкретніше й глибше враховувати національну специфіку, виявляти більше турботи про всебічний розвиток усіх націй і народностей, особливо малих народів»16.

_______

16 Рад. Україна, 1983, 13 січ.

Дбайливе ставлення до малих народів є складовою частиною того інтернаціоналістського принципу максимальної уваги до національних потреб кожного народу, який заповідав В.І. Ленін.

 

* * *

У тих сферах діяльності, де мають вагу кількісні виміри, у масштабах матеріального продукування малі народи не можуть змагатися з великими. Проте їхні шанси вирівнюються там, де діють глибокі якісні критерії. У сфері моральних та емоційних цінностей, інтелектуальних ідей – у сфері духовної творчості. Із здобутками у цій сфері й пов’язане насамперед почуття національної гідності та гордості малих народів, таке необхідне не тільки для них самих, а й для духовного здоров’я багатонаціонального людства, для повноти його колективного самоусвідомлення.

«В галузі культури немає більш або менш здібних народів,– писав Георгій Димитров. – Немає повноцінних і неповноцінних народів. Кожен народ, хоч би який малий він був, здатен і може зробити свій цінний внесок у спільну скарбницю культури. Наш народ – малий народ, наша країна – маленька країна. Тим більше зацікавлені ми в тому, щоб підвищувати свою кваліфікацію, бо й через десять років ми не зможемо похвалитися такою величезною промисловістю, якою володіють великі країни, такими багатствами, які є в інших державах. Ми, проте, можемо і повинні мати можливість пишатися усвідомленням того, що ми володіємо внутрішньою культурою, створили високохудожні зразки в мистецтві і в галузі науки і тим, що наш народ може стати взірцем для багатьох інших народів»17.

_______

17 Димитров Г. Избр. произв.: В 2-х т. М., 1957, т. 2, с. 676–677.

У нашій багатонаціональній країні справа йде трохи інакше.

Адже всі досягнення Радянського Союзу – чи то в економіці й соціальному розвитку, чи то в промисловості, науці і техніці – є сплавом енергії, думки, праці всіх наших народів, великих і малих, а отже, і предметом їхньої спільної гордості, на яку вони мають однакове право.

Водночас кожен із них пишається своєю національною культурою, літературою. І малі народи досягли тут особливо разючих успіхів: адже більшість із них включилася в сучасний літературний розвиток із великим запізненням або мусила починати зі створення національної писемності. Дистанція між їхніми літературами і літературами розвиненими ще кілька десятиліть тому була величезною. Сьогодні ж вони істотно збагачують усю радянську літературу. Без перебільшення слід сказати: не можна сьогодні в Радянському Союзі вважати себе культурною людиною, не знаючи бодай найголовнішого з літератур малих народів, з молодописемних літератур або не відчуваючи до них інтересу.

 

Хочеться нагадати слова Георгія Маркова з промови на VIII з’їзді письменників України (1981): «В усіх 77 літературах країни є люди, яких ми справедливо називаємо класиками радянської епохи. Й ось цей досвід, цей неоціненний скарб лежить часом без руху. Необхідно привести його в рух. І це наша з вами спільна турбота»18.

_______

18 Літ. Україна, 1981, 24 квіт.

 

* * *

«Коли тебе питають, хто ти такий, можна подати документ, паспорт, у якому містяться всі основні відомості, – писав Расул Гамзатов.– Якщо ж у народу спитати, хто він такий, то народ як документ пред’являє свого вченого, письменника, художника, композитора, політичного діяча, полководця».

Аналогічним чином письменник – репрезентант своєї літератури, її «документ». Отож спробуємо подати кілька портретів сучасних письменників малих народів Союзу РСР, а в такий спосіб, якщо пощастить, – і дещо з обличчя їхніх літератур. Літератур, у яких живе велика душа цих народів.

Але спершу – деякі загальні міркування та спостереження.