ІНТЕРВ’Ю НАТАЛІЇ КОСТЕНКО З БОРИСОМ ОЛІЙНИКОМ. 20 КВІТНЯ 2015 Р.

Н.К. Я хочу почати з того, що Ви, мабуть, єдиний сьогодні із шістдесятників, який продовжує працювати, незважаючи ні на що, з повною потужністю і в поезії, і в мистецтві, і на державній роботі. Маю на увазі Фонд культури і Комітет шевченківський…

Б.О. На добровільних засадах! (усміхається)

Н.К. На добровільних громадських засадах. Це взагалі щось неймовірне для нашого часу!

Б.О. Ну, немає грошей у держави…

Н.К. І виникає питання, звідки у Вас така духовна і фізична міць? Мабуть, від діда-прадіда? Може, трошки розкажете про Ваш родовід по батьковій лінії, по материнській?

Б.О. Я народився і виріс у селі Зачепилівка. А батько мій був теж із Зачепилівки, як і мати. Моя мама – Марфа Никонівна Зубаха. Ілля Іванович Олійник –мій батько. Так що ми всі із Зачепилівки. Але батько рано писав до газети, і так він виріс аж до редактора новосанжарської газети. Нові Санжари – це від Зачепилівки три кілометри. Він біг швиденько підписувати номер у Нові Санжари і назад до Зачепилівки. Потім його перекинули у Тернопільську область, після 39-го. Там нас і застала війна. Звідти ми рушили обозами, поїздами, під бомбардуванням, під перехресним вогнем, до Зачепилівки. Батько на війні не з першого призову, у нього була контрактура правої руки ще із дитинства, тому редактор новосанжарської газети, який його заміняв, пішов на фронт, а він ще три-чотири місяці підписував газету. Потім склав шрифти, заховав їх у колодязь і пішов на фронт. Ми, як і всі, пережили окупацію…

Н.К. Там, в Зачепилівці?

Б.О. В Зачепилівці. Батько грамотний, з того роду були всі грамотні, а мати неграмотна – батько навчив її писати і читати, так що любов була (посміхається). Батько загинув під Харковом у 43-му. Потім школа, потім університет. Я рано почав писати і навіть рано друкуватись почав…

Н.К. Скажіть, у збірці «Заклинання вогню» є вражаючий цикл, ліричний реквієм, присвячений пам’яті матері. А коли мама померла, від чого?

Б.О. Мама померла вже десь у сімдесятих роках, десь так. На схилі сімдесятих.

Н.К. Скільки приблизно їй було?

Б.О. Вона 1914-го року народження. Десь шістдесят два чи шістдесят чотири. Це рано, рано. Ну, перенесла таке… І евакуацію, і…

Н.К. У школі Ви спочатку в Зачепилівці вчились?

Б.О. В Зачепилівці, а потім – у Санжарах. Три кілометри. Це таке, домашнє діло. У нас була семирічка у Зачепилівці, у Санжарах – десятилітка. Але у моєму класі не набралося на сьомий клас, то я вже із сьомого класу ходив у Санжари. Городськой парєнь.

Н.К. У 1953-му році Ви закінчили школу і в тому ж році вступили до університету?

Б.О. В університет на факультет журналістики, бо я вже друкувався і подав в університет свої роботи, відтак до мене поблажливо поставились.

Н.К. В новосанжарській газеті, коли Ваш перший вірш друкували, то Вам було тринадцять років? «Мій край», здається?

Б.О. Це було ще раніше. А потім я в «Зірці» друкувався. Отже, був на слуху.

Н.К. Щодо університету. Скажіть, будь ласка, я знаю, що Ви добрим словом згадуєте Аллу Петрівну Коваль. Ви можете сказати трохи про викладачів?

Б.О. Наш факультет журналістики то поновлювався, то знову переходив до філфаку. Перед нами, якраз при моєму вступі, це був відділ журналістики. А поки я складав іспити, він перетворився на факультет журналістики.

Н.К. Відділ при філологічному?

Б.О. При філологічному. Викладачі у нас були дуже цікаві. І Матвія Шестопала треба хоча б згадати, фігура відома. Ви знаєте, він був розкритикований за радянської влади. Його ледве не посадили і т. д. А так він сам фронтовий журналіст, майор, по-моєму, чи підполковник. Світла фігура. Потім він ніде не працював, його затисли за «-ізм очередной» тощо. У нього був підручник з журналістики, він був відомий навіть у Союзі, у військовій газеті працював.

Н.К. У цей час на філфаці і на факультеті журналістики з’явилася талановита творча молодь. Ви називаєте там низку імен, в першому томі шеститомника. Я Вам нагадаю, кого Ви називаєте, щоб запитати: хто був найближчим до Вас? Я так думаю, що Симоненко. Отже, Василь Симоненко, Тамара Коломієць, Микола Сом, Станіслав Тельнюк, Василь Діденко, Василь Захарченко, Борис Мар’ян, це з Молдови, так? І хто найближчим був?

Б.О. Найближче до мене був, можливо, поки не заарештували, Борис Мар’ян. І Вася Симоненко, він на курс старший, але ми разом робили радіо університетське. То я його дуже добре знав. Вася Діденко. Та всі… Там і Стас Тельнюк – це молодший.

Н.К. На літстудії зустрічалися?

Б.О. Так, була літстудія.

Н.К. А хто керував тоді?

Б.О. Керував Юрій Михайлович Мушкетик. Він запрошував на студію гостей, був тоді аспірантом. Дякуючи йому, ми з багатьма письменниками познайомилися. Він такий був чоловік. Так що росли там, на студії, сідали, читали, критикували один одного…

Н.К. Борисе Іллічу, у Вас є кілька віршів, присвячених саме Василеві Симоненку. І навіть є твір, поема, чи, як назвати, «Віч-на-віч», де мені здається, що саме він герой Ваших творів. І в поемі «Дорога»…

Б.О. Можна й так сказати.

Н.К. Ви з Полтавщини разом, багато спільного…

Б.О. Так, і Васю я ж знав, ми жили в одному гуртожитку, і ходили на одну студію. Потім він трошки раніше припинив навчання. З четвертого курсу він пішов уже працювать. По-моєму, у черкаську газету. І докінчував вже як заочник. А ми ще тягли лямку.

Н.К. Ви починали як журналіст, і можливо, це була Ваша перша любов…

Б.О. Та безперечно, я кар’єрний журналіст. Я пройшов усі щаблі від працівника «Молоді України». …Там я виріс до заввідділу «Література, мистецтво і хвейлєтон». А потім я пішов до «Зміни» як літпрацівник. Потім мене назад забрав (бо ми в одному коридорі були) Мушкетик у «Дніпро». Я там був заввідділом прози, «как ні странно». Це такі гори перечитував! А Володя Коломієць завпоезією.

Н.К. А збірка нарисів «За північним Дінцем» 1959 року – це було відрядження ще у «Молоді України»?

Б.О. Це ще було відрядження «Молоді України» на будівництво Сіверсько-Донецького хімкомбінату.

Н.К. Скажіть, можна говорити, що журналізм став навіть складовою Вашого стилю? Маю на увазі точність деталей, гостру актуальність…

Б.О. З боку видніше…(усміхається).

Н.К. Правдивість, прямодушність, сміливість в оцінках…

Б.О. Було, попадало, нормально. В «плотних слоях атмосфери» працював, де горять обшивки кораблів навіть…

Н.К. Захоплює те, що і в 90-ті, 2000-ні роки Ви залишились таким самим. Ви в таких «плотних слоях» виступаєте…

Б.О. Та вже пізно мінятись…

Н.К. Не боїтеся цензури, яка тоді була і тепер?

Б.О. Остерігаємося, намагаємося обійти її, але щоб боятись, то ні. Як був редактором півтора року журналу «Зміна», головним редактором, одержав вісім доган. Що не номер, то догана. Приходив до нас цензор і говорив: «Так, Борис Ілліч, єсть свіжий нєбольшой ограніченіц» (сміється). І читав нам. Ми, конєшно, каялися і клялись, шо нікогда не допустим і допускали.

Н.К. Журналізм – це добре, але ж поезія має свої переваги, саме тому, що це інакомовлення, багатозначність, це метафора, про все можна сказати значно глибше, тонше… Ви автор десь півсотні поетичних збірок…

Б.О. Та напевно так. Які вони, чорт його знає (сміється).

Н.К. І кожна з книжок – певний етап. Я взялася за вашу лірику і бачу, що кожна збірка – це рух, нова сходинка. Але й серед них є знакові. На мій погляд, «Відлуння» – надзвичайно цікава збірка.

Б.О. Так, вона викликала якийсь інтерес…

Н.К. Ну, потім «Гора», «Заклинання вогню», це сімдесяті роки, далі – «У дзеркалі слова», «Трубить Трубіж» – це вже вісімдесяті, дев’яності. «Таємна вечеря» потрясаюча, це якийсь шедевр, можна говорити – знак. Знакові це збірки і морально-етичною проблематикою, і естетичними якостями, що надзвичайно важливо. Все-таки це мистецтво слова – поетичне мистецтво. Щодо збірки «Відлуння», то вона знаменита такими віршами, як «Мій борг»: «Я тим уже боржник, що українець зроду». Це стало афоризмом!

Б.О. Так, підкидали там з приводу цього. Я говорю: «Та ні, я українець все-таки, «в чом дєло вопрос», як говорять в Одесі.

Н.К. «Стою на землі», потрясаючий вірш… Ця форма, таких летючих катренів, згодом зазвучала у Ліни Костенко… У Вас: «мама, егей, чуєш мене», такі рядки, які східцями розгортаються… Також «Біла мелодія» («Глянув: лелечко, лілії!») – розкішна; «Золоті ворота»… «Притча про ноги» – це вже почалась сатира, блискуча, глибока, смілива сатира. «Балада про середину», «Ніч масок» – цей унікальний твір…

Б.О. До нього чіплялися: «Кого і шо ви імєлі ввіду?»

Н.К. Запам’ятався вірш «Золоті ворота». Взагалі цей топос, місце, знайоме, близьке кожному киянину. Але мене вразив принцип поетичної будови – музичне котрапунктне розгортання двох протилежних мотивів. З одного боку, під Золотими воротами – сонячний день, з іншого – рота за ротою, тобто, одна з атак, битва за Київ. Це справляє велике враження, тому що якраз тут немає публіцистики, а є мистецтво. Як виник такий задум? Ви свідомо користуєтесь, скажімо, якимись засобами музичного мистецтва?

Б.О. Я дитя війни, то для мене це тема дорогá, по-суті, сама по собі. Ми потрапили з матір’ю… коли вже батько пішов туди, у райцентр, сказав, що повернусь. Це й досі повертається. Лежить під Харковом. А ми з матір’ю лишилися. Й остання автоколона військова їхала, і ми в неї впросилися з матір’ю. Мати каже: «Ну дурна, ну хай би я їхала, а чого ж тебе брати з собою?». Потім по цій колоні бомбардували, накривали перехресним вогнем.

В районі Чутово ми потрапили в оточення і, як зараз, пам’ятаю: ранок, танк німецький так аж присів, і офіцер білою хусточкою махає, каже: «Не нада стрєлять, капут рус! Ви оточені!» А з цієї автоколони прийшли, тройка збіглася, – командир, видно, комісар і ще хтось. Підняли руки, ну, і вони так пройшли. Гвинтівки, трьохлінійки, які ото були у деяких шохверів з примкнутим штиком, ногою так відкинули. А нас не помітили. Уже почали вести, й один останній німець, я б його й зараз впізнав, здоровий, в синьому комбінезоні і синій пілотці, показує командиру, що он там сидять. Попереду два німці і йде ззаду з пістолетом. І так рвонув, а мати була (ми ж із Тернопільщини) в так званому польському костюмі – темно-синій жакет і спідниця. І така ще… – «О, комісар! – «Та Боже…(хреститься, сміється)». А я був білявий, німецький тип, він мені зробив вихор такий, класно! – вверх показав і відпустив. І як вийшли ми з ліска цього, де нас взяли в полон в районі Чутово, побачили поле і вибиту кавалерію нашу. Наш лежить на коні, кінь на ньому… І ходе німець, показує: вперед, вперед, не треба зупиняться. І трохи далі вийшли – цвинтар німецький, як, видно, бій був. Акуратно хрестики і каски. Отак пройшли, заходимо до якоїсь баби. Баба білить хату. Ми вже побували в боях і в полоні, а німців там ще нема. Мати каже: «Ну що ж ви ото, тьотю, робите?» «Е, мій паразіт, цей безбожник пішов на війну, а я дістала ікони, бо німці люблять богів і чистоту!» «Ну, – каже мати, – вони вам дадуть чистоти, уже знаємо. То можна у вас залишитись?» – «А, лишайтесь». Увечері довга машина така підійшла, і німці сидять один до одного. Вискочили. Біле όколо, оце як зараз бачу. Один німець забиває крюк і свинячу тушу – так бабах! Кров! Мати каже: – «Ну шо?». – «О Боже!». Так що ми там посиділи з тиждень. Німці поставили гармату далекобійну. В матері до шістдесятих років дзвеніло у вухові. Оце постріляють, потім поїдять акуратно, по-німецьки (сміється). Поки не підпалили жито, і тоді вже… То ми пішли додому. Це більше ста кілометрів. Як ми живі дійшли – чорт його зна. Приходим – баба Химка: «Боже, а ми вас уже поховали!». – «Ну і шо тут?» – мати. – «Нічого. Комендант. Такий красівий. Весь у чорному. І Галька ота наша, зараза, вже з ним у бричці їздить». «Мамо, я знаю вашу язицюру, ми ледве вийшли з-під смерті… Шоб ви нікому нічого!» Та: «А шо я таке сказала?!». І тут на другий день – два німці – офіцер і денщик: «Млеко-яйка?». Баба широкий хрест: «Нема нічого, діти». А цей денщик уже натренований, у мисника отак уууть, і – яйце. «А це шо?», – каже. «Їй-бо не бачила. Та бери, шоб ти вдавився!» Той кладе яйце, потім бабу і стеком! А вона: «Ой Боже ж мій!». Мати сидить ні жива, ні мертва. Вийшла: «Мамо, ми йдемо од вас. Через ваш язик ми пройшли через пекло. Хто вас просив казати: «Шоб ти вдавився!». Ви шо не знаєте, шо воно по-нашому»… «Хіба ж я думала, шо вони по-нашому знають?!» Ох, а народ безсмертний у нас!

Н.К. Народ пережив страшну війну. Будь вона проклята!

Усе ж хочу повернутися до Вашої творчості. Наприклад, до жанрових, родових особливостей Вашої лірики. Дивовижне багатоманіття жанрів. Тут і пісня, і балада, і сатира, і навіть ода, ну звісно, поема, ліричний монолог і так далі. І притча. З приводу притчі дуже багато писали про те, що це вплив художньої прози. Але, здається, забувають про те, що притча – це один з найпоширеніших жанрів християнсько-біблійної літератури. І не тільки християнської. Можливо, Ви щось скажете про ці біблійні мотиви, надзвичайно глибокі. Це мова універсалій, мова символів…

Б.О. Цей верхній шар прикриває основний задум. Набір там мовний релігійний, а за ним ховається нормальний текст, який так не можна витягти напряму, бо зразу скажуть: «Куди він пішов? Не в той бік!»

Н.К. Щодо поеми «Трубить Трубіж», бо це сьогодні ключовий Ваш твір, хотілося б дещо попитать Вас. Я вважаю, що Ви знайшли надзвичайно глибокий, місткий образ. Це і метафора, і символ. Тут синтезувалися і літописні історичні якісь елементи, і біблійні також. 

Б.О. Це справді Трубіж. Ми там були. Там стояв фронт. Народу загинуло багато. Оце так якось навіяло, ну а то вже розробка…

Н.К. Розробка надзвичайно цікава…Я хочу запитать Вас: як все таки Ви вмієте передбачати події? Маєте такий якийсь дар… Михайлина Хомівна Коцюбинська писала про Шевченка, що це дар ясновидця, чи як?

Б.О. (сміється)

Н.К. Задовго до обох майданів – 2004-го і 2013-2014-го – Ви відчули, що насувається якась катастрофічна загроза, яка може призвести до руйнування держави…

Б.О. Абсолютно, так воно і замислювалось тими, хто це робив.

Н.К. Герої поеми – це ошуканий народ, а з іншого боку – провидці, як Ви їх називаєте – «Два гетьмани Єдиної Вкраїни» – Богдан Хмельницький і Тарас Шевченко, які готові піднести меч на захист людей. Тут є вражаючі слова, що саме в момент проголошення незалежності, в оту саму хвилину: «Новий хазяїн світового чину / Твій рід і люд наївний мов курей / Заманить вміло в імпортну торбину / і Україну нарече Юкрейн». Коли то писалось? Двадцять років тому, а наскільки це реалізувалося, знаєте, один до одного, що не можна не вражатись, наскільки Ви вмієте побачити, передбачити…

Б.О. Є формула: «Это будет, ибо это уже было».

Н.К. Можете розшифрувати?

Б.О. По циклу йде розвиток історії. Як і людина по циклу запрограмована. І нічого людина не навчиться. Не вчиться нічого.

Н.К. А як же спіраль? Коли розривається коло і йде далі новий цикл, не повторюється один і той самий?

Б.О. Але в основі спіралі лежить коло.

Н.К. Це я пам’ятаю по збірці «Коло». Там з цією філософською проблемою Ви дуже цікаво розбиралися…

Б.О. Людська природа, натура, її хапальний рефлекс, який лишився од звірячого того. Ми ж звірі, зверху прикриті, тонким, тонюсіньким шаром цивілізованості. І при першому зсуві тріскається, й інстинкти звірячого вискакують. Хто там може контролювать себе, то так, а людина є людина. Потім так само і на фронті або цих розгонах майданів – убивають, а потім – стоп, когось я вбив. Це страшне діло. Це братовбивча війна, провокована третіми.

Н.К. Борисе Іллічу, щодо Вашої громадської роботи, з 1987-го року, майже тридцять років, Ви голова правління Українського фонду культури…

Б.О. Так (посмішка).

Н.К. Боже, тут треба, мабуть, писати якийсь окремий труд, епохальний, щоб розкрити все, скільки Ви для людей на громадських засадах зробили!

Б.О. На громадських засадах, я не одержую грошей як нєкоториє. Багатенько ми зробили, скажем одверто. Це ціла епоха. Ми ж перші витягли ці концерти, витягли хор, церковний півчий.

Н.К. Це, слава Богу, що усі ці роки був Фонд культури, коли культура була загнана в болото, а Ви хоч трохи її підтримали, щоб вона не втопилась-таки. Борисе Іллічу, а щодо комітету по Шевченківських преміях, то не вдалося через усі ці події, через війну, відзначити двохсотліття поета?

Б.О. Не вдалося, по-суті. Ми щось там крутили. Оце мені нав’язали цей Комітет по преміях шевченківських. Всі хочуть премії, а Олійник їм не дає. А їх же двадцять п’ять гавриків. Ти проконтролюєш, як він голосує? Клянуться, що все прекрасно. Відкриваються бюлетені – двадцять три проти, два – за. Все. Але більш-менш ми тягли і гідно.

Н.К. Ну я ще хочу запитати: те, що мене вразило – бігборд, де Шевченка виставили у натівському камуфляжі. От кілька таких я побачила – мене це пронизало. Наскільки це не відповідає ні духу творчості поета, нічому.

Б.О. Це ж спекулянти.

Н.К. Спекулянти, спекулюють на іменах найдорожчих, сокровенних. Здається, що хтось спеціально розпалює ненависть.

Б.О. Це абсолютно. Ми ж однієї віри й кореня. Ми незалежні й так далі, але чого ж одне від одного тікати. Світ гуртується, а тут… У мене в дев’яностих роках була така брошура «Хто нами править?». Там я це все порозказував. Чого мене так і люблять (сміється).

Н.К. Ну, і нарешті кілька слів про публіцистику. Про цю потрясаючу Вашу книгу «Відступник, або два роки в Кремлі», чи в російському варіанті «И увидел я другого зверя». Як сьогодні Ви оцінюєте цю книгу? Вона не втратила актуальності?

Б.О. По-моєму, ні. Навпаки, утвердилась. Цей чоловік був підсунутий. Він амбітний був. Вони зіграли на його амбіціях. Раїса Максимівна – та хоч була більш спокійна, і вона через нього ото й згоріла. І вона переживала як жінка. А він так намагався послати мене в гарячі точки, щоб торохнули. Ну, я йому великодушно прощаю, тому що неважне в нього здоров’я. Ми як православні не можемо бажати зла. Хай йому дає Бог здоров’я. Але те, що вони підписали із Рейганом на кораблях, здачу, по-суті, підписали, і таке було море – розкидало ці кораблі… Природа була проти. А так він дядько недалекий, по суті. Кар’єрист просто такий. Кар’єру в основу поклав, а там плювать на всі ті народи ……

Н.К. В кінці цієї книги Ви висловлюєте оптимістичну таку впевненість, що ми здолаємо і цю руїну.

Б.О. Здолаємо і цю руїну, тому що так дуже пафосно звикли ми говорити про народ, а все-таки в людині живе надія на майбутнє. І вона хоче кращого.

Н.К. Дякую! Творчої Вам наснаги, добра і здоров’я!

 

(Записав Василь Соловій, аспірант)

2018-07-15T22:20:08+00:00