КАРАЦУБА М.Ю. • ПІВДЕННОСЛОВ’ЯНСЬКІ НАРОДНОПОЕТИЧНІ МОТИВИ У ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Одним із цікавих і малодосліджених питань є питання про ідейно-творчі зв’язки Лесі Українки з сербською літературою і сербським фольклором. В багатій спадщині письменниці є оригінальний твір із південнослов’янським мотивом – поема «Віла-посестра». Поема тематично написана на основі сербського героїчного епосу і сербської міфології. В основі поеми – поетичні перекази сербів про віл – міфологічних істот, близьких до українських русалок і німецьких валькірій. Звернення Лесі Українки до південнослов’янської міфології пояснюється, очевидно, знайомством з книгою перекладів М.Старицького «Сербські народні думи й пісні». Леся Українка використала в поемі, зокрема, народні сербські розповіді про віл-посестр. У сербів віли – це «войовничі дівчата», що стають помічниками – «посестрами» борців-юнаків, а не лише «проводжають» їх на небо, як німецькі валькірії – «діви смерті».

У поемі «Віла-посестра» Лесі Українки є чимало конкретних мотивів, присутніх і в сербських епічних піснях. Тут слід згадати, насамперед, такі мотиви, як визволення юнака з в’язниці – лейтмотив багатьох сербських епічних пісень, скажімо, «Марко в татарській темниці», «Андрій і Марко», «Розмова віли з конем» тощо.

Міфічна істота – віла під пером Лесі Українки, як завжди у її творах видозмінена, набуває земних героїчних рис, що були властиві цілому ряду жіночих образів з інших її художніх творів (Мавки з «Лісової пісні»; Ізольди Білорукої з однойменного твору; Долорес з п’єси «Камінний господар» тощо).

Перед написанням поеми «Віла-посестра» Леся Українка, безперечно, ознайомилася із фольклорними джерелами південнослов’янських народів, де оповідається про визволення юнака з в’язниці. Джерелами, якими вона користувалася, можна вважати й оригінали південнослов’янських народних пісень, і книгу Михайла Старицького «Сербські народні думи й пісні».

Пряме введення південнослов’янської тематики до своєї художньої творчості Лесею Українкою слід пояснювати в ідейній своїй основі, мабуть, певною спільністю історичної долі українського і південнослов’янських народів, позбавлених власної державності.

Поема «Віла-посестра», звичайно ж, привернула увагу дослідників, серед яких назвемо М.Драй-Хмару, згадаємо тут його працю «Поема Лесі Українки «Віла-посестра» на тлі сербського та українського епосу» (1929), і значно пізніше – статтю «Леся Українка і сербський фольклор» (1958 р.) Б. Галащука. М. Драй-Хмара розглядає поему на тлі українського і сербського фольклору у всіх її редакціях. В праці ж Б. Галащука поема порівнюється загалом тільки із сербською народною піснею. Автор твердить, що вся поетика твору «Віла-посестра» витримана в дусі сербської епічної пісні. Свою думку він аргументує, зокрема, тим, що письменниця вживає вирази, які постійно побутують у сербських епічних піснях: «згляньсь на бога і на святого Йвана»; «бійся бога, милий побратиме»; «скарай, боже, злого яничара» тощо [1].

Поема Лесі Українки «Віла-посестра» розглядається і у дуже цікавій розвідці сучасної української дослідниці І.Ю. Журавської «Творчість Лесі Українки в системі розвитку світової літератури» [3, с. 479]. Дослідниця у даному разі робить аналіз поеми «Віла-посестра» в розрізі проблеми: сербський фольклор – українська література кінця XIX – початку XX століття. Наведемо декілька тез, висунутих у цій розвідці, які видаються нам особливо плідними. Перше – «мотив братання юнака з дівчиною». Зустрічається він і в піснях, і в «думах» сербських, перекладених М. Старицьким – названа сестра допомагає побратимові у боротьбі і визволяє його, коли він потрапляє в біду. Друге: «обидва твори Лесі Українки: ”Віла-посестра” і ”Лісова пісня” незаперечно пов’язані з фольклором. Обидва вони вільні при цьому від надмірного етнографізму, від архаїки; функція фольклорного елементу в них – творча навіть у порівнянні із суто романтичними інтерпретаціями його у світовій літературі». Міфічна істота – персонаж багатьох народних дум і пісень перетворюється на живу жінку, що керується у своїх вчинках, перш за все, моральними критеріями. На наших очах відбувається процес створення нових міфів – міфотворчості, що притаманне і сучасній літературі у її ставленні до народних джерел. І третє – використання в самій образності, поетиці і мовному втіленні саме сербських фольклорних джерел (постійні епітети й звертання, заспіви й кінцівки): «Гей, на бога, що за дивне диво!»; «Скарай, боже, злого яничара!». Гора тут завжди зелена; обличчя у віли – біле; кінь – крилатий. Багато порівнянь у фольклорному дусі взято Лесею Українкою водночас і з сербського, і з українського фольклору. Оплакуючи юнака, «заридала, затужила віла, закувала, як зозуля сива». Юнака Леся Українка порівнює з орлом, із соколом, що теж є характерним саме для слов’янської народнопісенної творчості. Поема «Віла-посестра» носить «епічний характер» – це взагалі не є притаманним літературній діяльності Лесі Українки. Мабуть, у даному разі вона все-таки хотіла зберегти обов’язковий колорит народної думи. Але не викликає сумніву й інше, що самою своєю сутністю, філософським змістом, навіть тим, як саме розгортається сюжет, цей твір – по відношенню до сербської народної пісні – є цілком оригінальним. Зрозуміти його можна, скоріше за все, у загальному контексті всієї творчості Лесі Українки. І ще одне цікаве спостереження: «Загальна тенденція названих творів – не песимістична. Поема «Віла-посестра» закінчується радісним акордом майбутнього пробудження, вічного оновлення: «Люди кажуть: грім весняний чутно» [3, с. 479-480].

До цих загальних і конкретних міркувань української дослідниці додамо ще і деякі свої, вже по тексту «Віли-посестри» в розрізі тієї самої проблеми – «Сербський фольклор – українська література».

Поема «Віла-посестра» – один з найкращих алегоричних творів Лесі Українки, в самому стилі якого органічно використано сербський і болгарський «волелюбний» фольклор, близький за своїм духом до героїчних українських дум і до ідейно-естетичних смаків самої української поетеси. Правда, в українських думах немає фантастичного елементу, проте, гіперболізм виразно присутній. В центрі уваги даного твору – образ південнослов’янської чарівниці, сміливої й незалежної міфологічної істоти – віли, яка ширяє в небо й гори (Балкани) на своєму «волелюбному» крилатому коні. Віла – друг південнослов’янських борців-юнаків в їхній боротьбі проти поневолювачів-турків. У поемі «Віла-посестра», створеній повністю за власною, «масштабною» уявою Лесі Українки, конкретно використано характерні реалії південнослов’янського фольклору і його трагіко-психологічну глибину. Саме в цьому творі є те, що властиве лише деяким українським думам (скажімо, «Думі про Марусю Богуславку»), і що зрідка буває й у фольклорі південнослов’янському, зокрема, у центрі уваги твору знаходиться жіноча, а не чоловіча постать. У Лесі ж Українки Віла, хоча це й істота міфологічна, безсмертна, проте, наділена вона палкою людською душею, а доля її – драматична: вона не змогла підтримати у бою з турками, не змогла своєчасно звільнити з в’язниці свого юнака-побратима, ставши зрадницею в його очах, та й горе її – не зрозуміле для людей: вона скрізь мчить-літає на своєму крилатому коні, щоб визначити, у яку саме в’язницю кинуто її побратима або де його поховано, якщо він мертвий, а люди кажуть: «буря»; «погребовий зміст заводить Віла», – люди кажуть: «грім весняний чутно»; «сльози ронить Віла в лютім горі» – люди кажуть: «се весняний дощик»; «ходять в горах світляні веселки, по долинах оживають ріки, в полонинах трави ярі сходять, і велика понадхмарна туга нам на землю радістю спадає» [2, с. 399].

Дослідники цього твору української поетеси звертали, головним чином, увагу на «зовнішнє обрамлення» поеми. Воно, справді, дуже виразне й конкретне, як і в багатьох інших творах Лесі Українки, де дія відбувається в «іноземних шатах», скажімо, «Кассандра», «Ізольда Білорука», «У катакомбах», «Роберт Брюс – король шотландський» . У «Вілі-посестрі» теж маємо всі ознаки «південнослов’янського» фольклорного походження: «стиснув руку і назвав «посестро», а вона його – «мій побратиме»; «чи то галич налетіла чорна, чи то гору турки обступили»; «в тебе кінь крилатий, чарівницький, як майне, то не збіжать і турки на своїх арабських виноходцях»; «та навколо турки обступили, заячали, наче хижі круки, зайняли посестру й побратима, хочуть їм назад в’язати руки, та в ясир забрати молоденьких, але ті, немов орли завзяті, не даються ворогам в неволю, хоч і знають, що не вбороняться, не хотять зганьбити ясну зброю»; «добува блискучу шаблю Віла, обтинає білую намітку, наче сарна, кидається вгору до свого юнака-побратима»; «перебралась Віла за туркеню, в просту одіж, мов яка селянка, ходить скрізь по вулицях, майданах, де стоять невільники на продаж».

Використовує Леся Українка і багато «постійних виразів» та «постійних епітетів», типових для південнослов’янського фольклору, де все побудоване у першу чергу на контрастних протиставленнях: «Віло біла, любая посестро, чи ти бачиш, як чорніє долом»; «тільки турки гору облягають, хмарою поймають»; «у султана білії палати, а під ними чорнії темниці», «потьмарився віщий розум з туги, не пізнати, що то Віла біла», а також на постійних епітетах та порівняннях: «лиш коневі крила буйні в’яже»; «перервав і поводи шовковi»; «кинув геть юнак пірнач злотистий, зломив надвоє шаблю гостру»; «та на лихо не нагору впала, а в долину, на зелену сосну, зачепилась там завоєм білим, наче хмара, що сплива з верхів’я”; «добува блискучу шаблю Віла, обтинає білую намітку, наче сарна, кидається вгору, до свого юнака-побратима»; «прилетів з просторів невідомих, впав додолу, мов гаряча куля»; «закипіло серце Вілі білій, а на серці, мов гадюки в’ються». Є у поемі й характерні фольклорні трикратні повтори: «Так літали три дні і три ночi»; «Спалахнула ясна блискавиця, посліпила всю турецьку варту, пропалила всі темничні двері, просвітила Вілі шлях до брата». І трикратні повтори-заперечення: «Не юнак лежав там молоденький, тільки дід старий, як голуб сивий, … а крізь рани жовті кості світять. Він не встав назустріч Вілі білій, тільки стиха брязнув кайданами, обізвався бранець кайданами: «не добачу, потьмарились очі».

Дуже показовим для всього твору української поетеси (і це справді взято нею з південнослов’янського фольклору) є безперервна динаміка, безперервний рух вгору (до неба й гірського верховіття), а також персоніфікований образ коня, зокрема, постійні розмови з ним (згадаймо, наприклад, перекладений Пушкіним вірш «Кінь»: «Отвечает конь печальный…» тощо). Коник вороний теж фігурує в українському фольклорі поруч із постаттю козаченька, але не в такій все-таки «вирішальній» і активно-психологічній ролі.

У поемі є чимало поетичних афоризмів, стилізованих під фольклор показових для поетичного доробку Івана Франка (поема «Мойсей», поетичний цикл «Зів’яле листя») і Лесі Українки: «Не на те ж ти Вілою вдалася, щоб тебе в’язали людські руки»; «потім в’яже поводи докупи, аби коні врозтіч не розбіглись»; «Се ж я наші долі поєднала»; «гинь ти, зброє, коли гине щирість»; «бо живий живе гадати мусить»; «не журися, в тугу не вдавайся, ми знайдемо твого побратима, як живий він, ти його врятуєш, а як мертвий, – чесно поховаєш»; «вже мені сириця тіло з’їла, а залізо кості перегризло, а темниця очі помутила, горде серце висушив той сором, вже мені тепер життя немиле, чи в темниці, чи на вольній волі». Таких афоризмів можна навести ще чимало.

Але є й у південнослов’янському тексті Лесі Українки декілька типово українських фольклорних зворотів і образів-порівнянь, що тут цілком доречні. Вони переконують нас в тому, що ми маємо справу, перш за все, з українським художнім твором, лише тематично-образно під творчість південних слов’ян стилізованим. Скажімо, «заридала, затужила Віла, закувала, як зозуля сива“, «люди кажуть: се весняний дощик»; »в полонинах трави ярі сходять»; «став копати суходол копитом»; «леле, боже, та нема ні духа!“; «кида в кручі погляд соколиний, по долинах ластівкою в’ється, понад містом проліта совою», «обкипіло крів’ю серце Віли»; «десь про мене тут і смерть забула»; «аж гора до неба стала ближча»; «щоб не трісло серце з туги-жалю».

Як можна впевнитися навіть з цього текстуального аналізу, «Віла-посестра», безперечно, побудована в основному на синтетичному використанні Лесею Українкою південнослов’янського (в основному сербського) фольклору, проте саме синтетичного, подібно до «Подражанія сербському» Тараса Шевченка. Коли читаєш «Вілу-посестру», то переконуєшся в тому, що маєш справу із блискучою літературною варіацією численних південнослов’янських творів народнопісенного походження (тут і сербський «Чура-темничарин», тут і болгарські гайдуцькі пісні, покладені в основу знаменитої літературної балади Христо Ботева «Хаджі Димитр»), де присутніми є і «гірські діви», і персоніфіковані образи птахів та хижих звірів, таких прихильних до пораненого гайдука. Тут, однак, відчувається і безперечна натхненність фольклором українським з його щирістю, хоча українські народнопісенні джерела відіграють у даному разі лише допоміжну роль, бо скажімо, в ранній поемі тієї самої Лесі Українки «Русалка» (з підзаголовком «Поема в народному дусі») на дуже поширений в слов’янських літературах сюжет про зраджену парубком або паном селянську дів­чину, що кидається у воду, перетворюється потім на русалку і мститься своєму колишньому коханцеві (згадаймо баладу «Рибка» в польській літературі – у творчості Адама Міцкевича або незакінчену поему О. Пушкіна «Русалка») – тут фігурує зовсім інше коло уявлень і самий конфлікт, коли русалка сумно й тужно плаче над мертвим тілом свого коханця, і весь відповідний предметний та пейзажний антураж: річка; пісок на березі; човник і весельце; місяць і зорі у тихому нічному небі; таємничі постаті русалок, що чешуть коси або розшукують у прибережному піску дрібні перли та корали; весільні пісні; барвіночок, шлюбні обручки, дружки і все інше, – в суто етнографічному українському розрізі.

Настрій твору у «Русалці» Лесі Українки теж тужливий, проте, дещо статичний, холодний, похоронний, позбавлений зовсім героїчної наснаги, безупинного руху вперед і міфологічної піднесеності, притаманної її поемі «Віла-посестра».

Якщо в поемі «Віла-посестра» звернення до поетики сербського фольклору лежить, так би мовити, на поверхні (і в назві, і в самому тексті), то можна твердити, з нашої точки зору, звичайно ж, у вигляді припущень, що ця метафорика певною мірою вплинула і на поетику та настроєвість і деяких інших ліричних творів української поетеси. Маємо на увазі не весь твір в цілому, а окремі вирази, окремі образи, окремі інтонаційні фігури. Таких прикладів є порівняно небагато, тимчасом вони дуже промовисті, скажімо, вірш «Гей, піду я в ті зелені гори…» з циклу «Хвилини»: «Гей, піду я в ті зелені гори, де смереки гомонять високі, донесу я жалі одинокі та й пущу їх у гірські простори. Кину свої жалі на зелені галі, пущу бором свою тугу, чи не знайде другу?! [2, с. 201]. Цьому віршеві можна протиставити інший («вітчизняний»). Попередній вірш було написано в Кімполунгу, у другому теж говориться про гори, які, проте сприймаються авторкою поезії в лагідно-спокійному світлі: наявне протиставлення існує вже у самій назві: «В інші гори я полину». «В інші гори я полину, але спогад не покину по зеленій Буковині, по привітній господині!» [2, с. 203].

Отже, в першому випадку (в умовах незвичної, південної, дещо екзотичної природи) поетеса асоціативно лине думкою до південнослов‘янського фольклору, до образів сербських віл, яких вона тут нібито відверто не називає. Відгуки сербської фольклорної образності – бурхливої й трагічної – чути і в інших віршах цього ліричного циклу: «І серце, хоч і звикле до блукання, до чужини, до вічного змагання, чогось бувало плаче в тій порі, немов дитина в темряві забута, немов людина, у тюрму закута, аж поки очі не знайдуть зорі» [2, с. 218]; «Ой, рубила вінка буря, таки не втопила, а від нього синя хвиля геть почервоніла»; «як упаде з гори іскра, наче з неба зірка, та як влучить в саме серце, доле ж моя гірка!» [2, с. 309]. Особливо це відчувається у віршах, де йдеться про нищівну життєву поразку: «Ой, я пострелена, порубана словами, душа моя на рани знемагає, неначе стрілами і гострими мечами, мене його рука здалека досягає» [2, с. 319]; або, навпаки, у віршах про нездоланну наснагу: «Гострим полиском хвилі спалахують після бурі у місячну ніч, наче військо мечами двусічними хоче знять вражі голови з пліч. Зброї полиск і гомін розкотистий, наче повстання гуде, наче сила народна узброєна, без упину на приступ іде. Кожний меч – промінь світла небесного впав згори й знов угору зроста, кожний гук – відгук сили одвічної, що руйнує й будує свiта» [2, c. 14]. У даному разі важко щось довести переконливо напевне, але наснага відчутно південнослов’янська, фольклорна, народнопісенна з її палким трагізмом і таким же непримиренним протестом, з її «гірською», «збройною» образністю, що віє битвами, контрастом кольорів і постійним звертанням до небесної високості, за участю «хмар», «зоряного неба» і «блискавиць».

ЛІТЕРАТУРА
  1. Галащук Б.І. Леся Українка і сербський фольклор // Міжслов’янські літературні взаємини. – К.: Видавництво АН УРСР, 1958.
  2. Українка Леся. Твори: В п’яти томах, К.: ДВХЛ, 1951.
  3. Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: В 5 томах: т.1. – К.: Наукова думка, 1987.
2018-07-15T22:46:14+00:00