Він був довершений аристократ духу, естет, – людина, яка природою була наділена дивовижним інтелектом, вишуканістю і надзвичайною культурою.

Сергій Борисович завжди був настільки своєчасним, настільки бажаним, жаданим і необхідним, що навіть думка про його відхід могла здатися божевільною. Йому, людині рідкісної делікатності, витонченості і шляхетності, завжди вдавалося переконувати інших. Але, навіть по сей день, Сергій Бураго не зміг переконати нас, незлічених його однодумців, прихильників та шанувальників, у тому, що свята душа його відійшла назавжди у вічні світи.

Феномен і винятковість Сергія Борисовича важко збагнути і розумом, і свідомістю, ба, навіть душею! Бо він весь випромінював неосяжну ауру благородства, чуйності, великодушності.

До нього тягнулись, линули люди різноманітних верств, протилежних поглядів та переконань, релігійних конфесій, і навіть політичних орієнтацій. Проте все, чим ділились вони, опинившись в оточенні Сергія Борисовича Бураго, найскурпульознішим чином розглядалось, аналізувалось, отримувало розуміння і співчуття. Він умів толерантно, тактовно і коректно своїм ненав’язливим напуттям підвести будь-яку людину до розуміння того, що її життєве призначення не в буденній приземленій злиденній маячні, а у піднесеній меті, у прагненні до значущих звершень. І людина, пройнята та озброєна цим розумінням, міцніла духом, стаючи сміливішою та звитяжною.

Важко передати словами те горе, той біль, ту скорботу, які спричинив СЕРГІЙ БОРИСОВИЧ своїм відходом. Важко усвідомити, що віднині і назавжди належить говорити про нього у минулому часі.

В його присутності в людях здіймалось і висвічувалось все краще, що в них накопичувалось, і осідало все недобре і замулене. С. Бураго, як чаклунові, було під силу створити атмосферу доброти й сердечності, клімат спокою, розуміння, затишку і гармонії.

На його «Журнал на сцені «Соllеgium» люди, замучені повсякденним сум’яттям, поспішали, як на рятівну процедуру,  як на священнодійство. Тут, у Будинку актора завше було святково, цивілізовано та урочисто. Після кожного випуску журналу в людях ще довго нуртували хвилюючі враження від нього; потім їхні сірі будні прикрашались надіями та чеканнями останнього четверга кожного місяця, щоб знову всотати душею цілющу атмосферу «Соllеgium»’а.

Так тривало життя – між враженнями від минулого журналу та нестерпним чеканням його наступного номера. Так пульсувало це духовне сп’яніння, допоки був серед нас Сергій Борисович. Ще довго в стінах Будинку актора буде присутній його величний дух, ще довго зі сцени «Соllеgium» ‘а буде лунатиме його магічний голос.

Він, як ніхто, вмів залучити та згуртувати навколо журналу кращі художні, наукові та артистичні верстви, серед яких були і знані, й молоді, котрим ще розправляти крила… Кожний випуск він вів із самозабуттям та всепоглинаючою пристрастю.

Багато хто з учасників цих вечорів, не змовляючись, ділився зі мною своїми дивними відкриттями про те, що коли на сцені присутній Сергій Борисович, то виступається учасникові з рідкісним трепетом та хвилюванням, і душу охоплює особливе піднесення та натхнення.

Зі свого боку, я зустрівся з наступним цікавим явищем. Якось Сергій Борисович доручив мені зробити доповідь на тему «Пушкін і Шевченко», яка мені близька  і не раз висвітлювалась мною. Тому я, будучи заздалегідь упевнений в успіху, дістав свої колишні матеріли та записи. Але був  ошелешений тим, що відчув,  як від моїх нещодавніх матеріалів та записів повіяло якоюсь сухістю, казенщиною та застарілістю. Це відчуття посилилось, коли я уявив звичну присутність на сцені Сергія Борисовича та його серйозний, допитливий та прискіпливий погляд. Доповідь пройшла вдало, вона сподобалась присутнім, проте довелось мені ще ґрунтовно попрацювати над нею.

Всі ми, хто знав пана Бураго зблизька, до останніх своїх днів будемо дякувати долі, що подарувала нам щасливі години спілкування з мудрою, справді духовною людиною. І кожний свій крок, кожний вчинок будемо подумки корегувати з його (на жаль, вже уявним) схваленням чи осудом. Бо він був і буде втіленням нашої совісті. А поки що, знаходячись під гнітючим враженням від передчасної смерті Сергія Борисовича, зайвий раз прикро переконуєшся, що в цьому грішному, наскрізь оскверненому світі стає все менше місця світлому, доброму та піднесеному, – мабуть, там, у вічності, такі неординарні особи, такі осяйні постаті більш потрібні. А тут залишається про них наша вічна шана та доземне схиляння перед їхньою пам’яттю. І мабуть, саме тому знов і знов звучать у пам’яті гіркотні слова класиківучнів про впокоєних навічно класиків-вчителів минулих століть:

…Какой светильник разума угас!
Какое сердце биться перестало!

або:

Його ім’я я в пісні повторю,
А пісня буде святом у жнива,
Болять слова, коли я говорю,
Коли мовчу – однак болять слова.

16 лютого 2000р.