***

Допливемо до осені – там – ні кінця ні
краю, і  все буде так, як було до того.
Тихо ступати мокрими камінцями,
підкрадатись до тебе, полохливого, золотого,
заснулого за своїм планшетом…
і спитати на вушко: ану, відгадай, кому ти
вчора так ясно шкірився із каюти,
і ні духом пройти, ані тілом не оминути
бірюзово-солоний шепіт…

Бачиш, такі ми, глибинні самки –
зводимо потай підводні замки,
міцно стягуйте ваші сіті –
будете ситі.

Допливемо до осені – в кожного свій місточок,
свій листочок на палубі та минуле.
Ти сказав «перетнемось», а замість точки
перетину – темний автограф кулі.
Замість жити – безвихідно заживати,
висипатись піском із волосся, а з ока – сіллю.
Це камінння зійшло, це – жнива, ти
не лякайся: я буду ніжно тебе зшивати,
час буде легко тебе зжирати –
бачили очі, що сіяли…

Бачиш, такі ми, сирітські стебла,
квітка вгорі запашна і тепла
довге коріння цупке й терпляче –
риба не плаче.

Допливемо до осені – осінь тебе забрала,
тут бо, на дні – ні календарика, ні дзвіночка,
тільки входи та виходи у коралах,
та загублений твій ланцюжок лоскоче
спину, коли повертаюся… душу, коли виходжу…
В тебе – мантри нові у плеєрі, маєчки на полицях,
губи твої у солоді й небилицях,
і навкруги – дурнувато-уважні лиця,
й захват – у кожнім…
Бачиш, такі ми, віримо в осінь,
тільки схопили – здається, ось він,
а між плавцями уже спокійно
дихає піна…

***

Іще їх нема… А вона стоїть, заворожена,
іній злизує,
іще їхня ніч не окреслена, не зароджена,
не зачата ще під білизною,
неозора і затяжна…
У нього – своя столиця, своя корона, своя війна –
а в неї демон у профілі пише стежку,
яку проходять лише удвох.
І струменить холодком по стегнах
все, що вночі посилає Бог.

Іще їх нема… Він сидить, очі в полум’ї
утопивши…
Перешіптує
рухи її, наче руни, перераховує
дні, відколи вона не пише.
І стоять снігопади між ним і Прагою.
Серце кривиться, бреше святою правдою
і засмоктує його, втягує
глибше… глибше…

Іще їх нема…

***

Коли вже немає чого сказати
і стіни товстішають, а простір
звужується і тисне,
спробуй закрити очі й побачити,
як прокидається світла вода
у темно-смарагдових заростях,
як час розповзається по ній колами,
і як стійко тримає ті кола зрубане дерево
лицем – до неба.
Так і живуть: час, вода та дерева…
А сказане – то відтінки,
постріли в небо, трісочки на воді.
Так і лежи – не розплющуй очі,
доки лоскітні стебла
глибинних рослин
не проб’ються крізь твою плоть
у царство жовтих маленьких рибок –
уламків місяця молодого…
Їм не болить мовчання.
А коли стіни потонуть
разом зі стелею,
ти побачиш, як вони всі заговорять:
стежини повільної гусені – по листках,
тоненькі пташині лапки – по блідому піску,
прохолодні лисячі нори – крізь соснові кореневища…
Відпустиш пам’ять – і попливеш,
наче новонароджений
у життя…

***

І ніяких тобі конвертів, перепусток, телеграм,
ані меду – в чай, ані кота – під бік.
Не сховаєшся – всі побачать, як ти програв.
Не зламаєшся – значить, здається, звик.

І тікати б – та незручні валізи, хоч і легкі
ніхто не зрушить із місця без чайових.
То ж сиди собі тихо. Навчися плести ляльки, –
вони, ти ж знаєш, живіші за всіх живих.

А одна – то нічого, у цьому ковчезі пар
не потрібно – тут кожен господар собі, лакей.
А ще звідси видно, як рідшає мокрий парк,
як він ховає в землю своїх дітей.

І ніяких тобі сніжинок, смайликів і сердець,
наче місто цвіло і… вицвіло. Загубивсь
шарф – і хрипко з гортані прорвався Вейс,
але глибоко в грудях надовго лишились Бітлз.

***

Ані згорнути, як полотно, пропахле нічними травами,
ані сховати, як молочного зуба в кишеню халатика,
ані вирвати, як набряклу маківку із чорнозему божевілля,
ані спалити, як батьківську хату, де давно ніхто не живе, лише тіні проклять.

А носити його в голові, наче найбезнадійніший задум,
жити з ним – ловлячи кінчиками волосся таку відчутну його відсутність
Позаду, попереду себе – як вітер, що підступно збиває з ніг –
та на людях – так соромно впасти…

Недоглянута батьківщина підіймається – не з колін –
а з прокуреного матрацу, – повертає патлату голову й каже:
«І не мрій, він ще ніколи не був так від тебе далеко –
все, що маєш – пачка снодійного – бо у снах його легше зловити,
хоч і важче утримати…
Бачиш – все, що лишилось тобі – крихти, піщинки у складках одягу,
мідна музика спільних ранків, лабіринти підземок, де ви губились,
а потім раптово знаходились – це і в ньому колись проросте,
просто він ще нічого не втратив».
Недоглянута батьківщина викидає ще теплі шприци своїм дітям під ноги,
відчуває, як тромби смутку мандрують голодними венами, як дорожчає хліб
і сміється вижовкле молоко у важких посудинах часу…

Ані вимкнути світло, коли ти пожадливо підступаєш,
ані прогнати тебе, ані стерпіти –
залишається тільки брати губами свіжість, переплетену з димом,
брати так ніжно, як тільки міг би ти мене брати
там, на краєчку свого безлюдного світу,
де нема ні прихильників, ні ворогів.
І тільки чути, як падають кедри у сніг.

У нас – одна на двох недозріла відвертість,
одна розгублена пісня, одна невідмолена батьківщина.

Ані згорнути, ані сховати, ані вирвати, ані спалити.
А кедри все падають…

Альбоми

А пам’ятаєш, як наша кімната наповнювалася сутінками
і починала гойдатися, наче яблуко перед падінням?
Вилазили сиві вужі зі схованок, з усіх шпарин і куточків,
і відбитки патлатих соняхів сходили зі шпалер,
а порцелянові слоники ворушилися на полицях,
як білі миші…
А хто накривався тоді з головою?
Напевно, ніхто.
Бо ми – сміливі, слухняні, хороші діти,
знали уже тоді, що таке темрява
й кого вона може забрати.
У кожному з нас жив свій потайний домовик,
якого весь час потрібно було годувати,
щоб не дай боже не втік,
бо в кого тоді б ми вірили?
У наших альбомах мирно собі поживали
ящірки, змії, жуки, кажани та нічні метелики –
з перебільшеними очима і людськими посмішками,
з ніжними ворсинками чи перламутровою шкірою,
такі близькі та знайомі,
аж допоки ніч не заповнить кімнату…
Кого ти тоді найбільше боявся?
Напевно, того, Невидимого,
що тільки приходить і забирає,
не лишаючи навіть слідів.
Кого найбільше боялась я?
Мабуть, нікого. Хіба того, що
слоники розіб’ються або
яблуко раптом не втримається і впаде…
У дні золотистих трав і блакитного молока
ми вперше побачили, як
під розкритим сонцем
підступно
людей забирає темрява:
спочатку – бабу Уляну, потім – сусідського Шурку,
сорокарічного алкаша,
далі – нашого братика нерожденного…
І вперше
ми не змогли накритися
з головою.
P.S. Дорогенька, коли мене душить скажене безсоння,
я дістаю альбоми, які ти прислала торік.
Вони пахнуть морем, аеропортом і… яблуками.