ЕЛІНА СВЕНЦИЦЬКА • З ЦИКЛУ «ВІРШІ НА МАЙДАНІ»

<< Вернуться к содержанию

* * *

Коли полум’я співало,
Кривдою повите,
Йшли ми, люди, в гайдамаки,
А тепер – в бандити.

Навкруги скорботні півні
Та смутні зозулі…
І чужого не навчились,
І своє забули,

Коли знову наступили
На ті ж самі граблі…
І взялися чорним пилом
Наші гострі шаблі.

Тишком продані, всі втрати
Віднайшлися знову,
Тільки слово вже не справа,
Ба навіть не слово.

Вкритий струпами, кремезний,
Лазар воскресає,
За нутро його роздерте
Б’ються кривди зграї.

Час приходить, час відходить
Пориванням щирим.
Поросла горожа кров’ю,
Воля стала звіром.

* * *

Щоб заснути хоч на хвилину,
Щоб забутися хоч на мить…
Чорний сон – там моя вітчизна
Безупинно болить, болить…

Подивіться, о подивіться,
В землю сходить зерном народ,
Тільки його відчаю Кітеж
Виростає з залізних вод.

Дзвони падають, дзвони линуть…
Подивіться, дивіться сюди:
Це не храми стоять – крижини,
Не будинки стоять – льоди.

Подивіться, о подивіться:
Висихає, мов кістка, час.
Цілували суче залізо,
Цим залізом різали нас.

Перекинулися на тумани,
Ми і хмарами стали теж…
Земле, земле, хіба ж ти не мати,
Нащо нас від себе женеш?

Що ми злого тобі зробили?
Глевтяком на дорозі – час.
Нам у відповідь буде вітер,
Вітер нас захистить від нас.

* * *

І всі напишуть вірші про майдан,
Постануть революції поети,
Неначе помаранчеві намети,
Яскраві і веселі в драбадан.
Все хочеться героїки й жалю,
І когось викривати до загину,
А потім напувати досхочу…
Циганський табір – ось моя країна.
Цей сум розхристаний і цей роздертий жаль,
Покірна і спустошувальна гідність
І безлад відчаю, журби розгардіяш,
Що від дідів і прадідів лишились
На смітнику. Ніхто не спить вночі –
Шлях горілчаний спереду й позаду.
Сміття танцює, музика гримить,
Всі зраджені – і зраджують за зраду.

* * *

Тіло кинути в повітря
Ваблять, зваблюють дахи…
Теренами України
Покотилися жахи.
Одягли всі шати білі,
Нижче поясу – блакить,
І де праві, і де ліві,
Вже не можу зрозуміть.
Грай же, грай, моя бандуро,
Коломийки вигравай,
Неозорий і байдужий
Шлях у рай через сарай.
Наша мова солов’їна,
Та померли солов’ї –
Їх на сало і на мило
Й на пісні перевели.
Скрипка, скрипка виграває,
Вихиляється місток,
Розляглися хворі трави…
Ось такий він, наш лубок.
Україно, в твої квіти,
В твої ріки і гаї
Вбивці, вбивці залюбились,
Закохались шахраї!
Грає, грає зла бандура,
Виграває зла сурма…
Україно, нене люба,
Хіба можеш ти сама?
І бажання це єдине
Знає кожний сучий син –
Притулитися і жити
Хоч з ким-небудь, бозна з ким.
Побратими – та не з тими,
Покупці – та знов не ті.
В небо дивлячися, мріють
Сурми, сурми золоті.
Від загибелі до згуби
Шляху торного нема.
Грай, бандуро жовтозуба!
Мрій, розчавлена сурма!

* * *

І як пес до своєї блювоти,
Як свиня до рідного бруду,
Повертаємося в покорі
До Твого нестрашного суду.

Під очима голої суті
Стоїмо самотні та голі…
Бо тепер вже не людським плугом
Переоране наше поле.

Тільки спільний над нами стид,
Тільки сором спільний над нами –
У раптових багатіів
Із раптовими злидарями.

А в обличчях великий спокій
Втрат полинних, образ полинних…
Ми пишаємося тобою,
Дивовижна наша країно!

* * *

Брати мої старші, все б вам пити.
Брати мої молодші, все б вам грати.
Вітер – наше життя. Україно полинна,
Чи не скажеш, куди мені серце сховати?

Хто це ходить надворі? І чому закриті
Білі двері останньої злої оселі?
Час іде – та до ночі ще треба дожити.
Час іде – гарби його скрегочуть в пустелі.

О брати мої бідні, розхристані, хижі,
О яка розриває легені тривога!
Ваші голови, наче розбиті валізи,
На жертовник поклали незнаного бога.

Тільки його немає… Він прийде, він прийде,
З неозорою ніжністю буде карати.
Щоб ніхто тебе більше не гнав і не кривдив,
Ти голубиш сокиру, закоханий кате.

2018-03-31T23:27:30+00:00