<< Вернуться к содержанию

Переклад з російської Лариси Андрієвської

* * *

Коли посуне музика по трупах,
дірявлячи виски, мов дробовик,
ми вийдем у фойє нічного клубу
й минуле враз мене повалить з ніг.

Це й є життя – воно зійшло з екрана
і нам права урізало тоді ж.
Жива вода в роти тече з-під крана
й холодних кахлів найбілішу з тиш

цілує в лоб мелодія усяка,
і знаючи, – не вшиється – кранти,
спливе, мов кровотеча, і просякне
пальта демісезонного борти.

Та в парку божім кожну хвіртку видко,
під каблуком земля співа з листа,
оскільки на живу – ще й досі! – нитку
намертво зшито вистиглі вуста

рядком, убивчим, наче п’ятитонка,
тому блідим фантомом, хіть-не-хіть,
розкисла від горілки оболонка
над прірвою ошатною стоїть,

і на наступний крок шукає звагу,
допоки денне світло плеще з ламп,
й мені над тім’ям ампулу, мов шпагу,
розламує сонливий ескулап.

ВІРШ ПРО МАЛЮКА ТА КАРЛСОНА

 …Карлсон харкнув мимо смітника 
й полетів геть.
Данила Давидов

задля застуджених голосів у нічних магазинах
задля гарячих сердець під капотами легковиків
опівніч у середмістя злітаються душі красивих
розумних і помірно вгодованих чоловіків

захоплюють кафе і бензоколонки
вояжери у найглухіші кути
пострах вітчизняної оборонки
один із них я а можливо й ти

на видиху із зірками діляться хмелем
у скверах розлякують зграї ворон
і від’їжджає твоя стокгольмська стеля
у загарбаний бур’янами мікрорайон

ти ждеш допоки фінгал під оком погасне
прокидаєшся мертвим і більше ніколи не спиш
і якось гарного дня читаєш на кухні гасло:
«ти не станеш дорослим Малюче надію облиш»

життя розправляється з нами одним ударом
коли осінь долає горлянки ламкий рубікон
а те що горить це просто місяць над баром
подібний до монети у п’ять шведських крон

і ми п’яніємо тільки нюхнувши корок
погибаємо з грацією підбитого корабля
але кнопку на пузі шукаємо до упору
якщо раптом з-під ніг утікає земля

ОСТАННЄ ТАНГО У ВАРШАВІ

нас обох розвозить від слів розлуки а ще тому
що збиває з ніг вогненна вода фрі-джазу
перепрошую паньство я футболку з тебе зніму
це усі проблеми знімає зразу

все що взято у музики повернемо їй сповна
і вона погодиться нам залишити
тільки нервові клітини де окублилася звірина
і самокрутку до смерті не добиту
чи то краплини дощу чи то лак у волоссі – дарма

так чи так на порядок поближчали хмар дивовижі
наші короткі життя вмить проковтне пітьма
наче відеомагнітофон – касету
з «Останнім танго в Парижі»

бог мого сновидіння він ні хіра не простий
там де кружляє нон-стоп і гаражі темнаві
у повен зріст виробляє він музику не для товстих
значить буде іще у нас бейбі
останнє танго в Варшаві

хай шастають за тобою невиспані вартові
кожен хто різною мірою взнав тебе зблизу
і прикордонник поляк перегортує паспорт твій
як донжуанський список

заіржавлена магнітола грає на дні ріки
в кінозалі вмикають світло й забутий голос
лоскоче нерви:
вставай тут Марлон Брандо поліг за твої гріхи
а ти спиш наче мертвий

ЛИСТІВКА ІЗ ВІЛЬНЮСА

картонний метелик випурхнув із руки
і розтавши в повітрі дверима хряснув
нержавіюча злива мовчки стоїть навкруги
й не жалкує часу

я ніколи не взнаю – бо почерк розмок укінець
де тепер тебе носить мовби у пляшці цидулу
і в якому кафе цепеліна гучний свинець
виделка з ножем розітнули

під якими сузір’ями затамувавши дух
за тобою пильнує уже пів-вокзалу
а з динаміків ллється почерез пруг
перший весняний грім зі смаком металу

я тебе пам’ятатиму навіть коли помру
отак вони і звучать на вулиці й у квартирі
слова що не перепали чайкам здмуханим за виднокруг
і не збагнеш що у запису а не в прямому ефірі

пісню про два світи на кордоні крутять котра
затикає пельки морю та антициклону
це віленський швидкий мчить на усіх парах
жемайтійського самогону

ДОННА АННА

Сніг у жовтні – те саме, що удар нижче пояса.
Підмосков’я хворіє світанком
і розріджується туман.
Усе, що тобі залишилося – вісім годин
до поїзда,
сюжет для повісті та пластиковий стакан.

У твому рідному місті півроку стояла жара,
на вокзалі квітла черемха і плакав акордеон,
але надходять приморозки, печалиться дітвора,
безнадійний окуповуючи стадіон.

Твої кавалери бритоголові місяться день за днем,
проклинають буржуїв і не жалують алкашів.
А розмова довкола політики та інших серйозних тем
пропахла смертю, як доза афганської анаші.

Анно, минуле не вернеш, мляво збігає ніч.
Ти прийдеш на працю, надягнеш білий халат
сестри милосердя, знов у твоєму вікні
просмерділий мікстурами листопад.

А все решта забуто – пережито, точніш.
Тільки згадуються часом померлі від ран
подільники чоловіка, що поліг у Чечні,
та застрелений бандитами Дон Жуан.

МОЄ ЧОРНЕ ЗНАМЕНО

Cтолиця лаштує довгі ножі,
сонце відчалює у офсайд.
Райдуга в люках калюж лежить,
начеб її закатали в асфальт.
І, мов обдовбашений санітар,
манячить у дверях нічний бульвар.

По горло вогнями він нас заллє
й потягне туди, де гримить Колтрейн,
де мама-анархія в дезабільє
мовчки зціджує свій портвейн.
Тут на гостині – котрий то вже рік? –
усі ночі поспіль я жду зорі.

Сірник, догорівши, летить із вікна.
В легенях солодкого диму сувій.
Примарний голос – портрет Махна,
що був чорно-білий, тепер живий.
Я сторожко відповідаю стіні:
«Здрастуйте, Несторе, ви це мені?»

Він мовить: «Амба, весни не чекай!
Ви просрали завіти батьків, як один.
На вбитій карті заліг твій край
суцільною пасткою зі свердловин.
А у віскі хитається, мов пароплав,
скривавлена крига кронштадтських розправ.

Вам, хлопці, з вождями не повезло.
Роздув силікон їхні м’язи круті.
Ось де всесвітнє чаїться зло
з газовим вентилем напоготів.
Ще й флот Чорноморський забімбав усіх –
сталевим коліном нас лупить під дих.

Де твої милі? І днем із вогнем.
Я всі усмішки їхні назавжди зітру
із газетних шпальт, що пропахли свинцем,
а відтак з «однокласників. крапка. ру».
Витопчи офісний свій планктон
і слідом за мною – с’mon!

Рви пельку системи, допоки життя.
За борт її шавок усяких мастей.
Хай совість спаковує коркотяг
у чвальні походи потьмяних смертей.
Спершу без крові беремо вокзал.
Словом, вирішуй. Я все сказав.

І під гуркіт епох він відходить ген,
Судьба учиняє похабний рух.
Штори шерегом чорних знамен
Шепіт нестямний сіють навкруг.
І врешті вир чорних постелей мене,
мовби у бочку з мазутом, макне.

Поміняло паролі все в світі всуціль,
ось тому й по-дорослому крутить нас
наш персональний підскроневий біль,
уже непохитний, немов спецназ.
І неждано доля, колись легка,
в кухлі пива втаїть удар клинка.

І об’явить нам обрій вогненну грозьбу.
Наші джунглі камінні понищив напалм.
І з бубновим тузом на кожнім горбу
Кінна армія суне назустріч нам.
Ось король, далі дам і валетів ряди.
А за ними на всьому скаку – кінь блідий.

І нам замінить повітря повіки-віків
позолочена музика їхніх підків.