<< Вернуться к содержанию

* * *

снам надламує спини
світло тепле осине
і солодкі ожини
стережуть манівці
бо повітря надвечір
перетворює речі
і людські і лелечі
в золоті острівці
не лякайся віддавши
все стається назавше
все стається назавше
і назавше зника
гілка гілку хитає
щось тихенько питає
і ріка замовкає –
перетворень ріка

З циклу «Л ь в і в М і с т о К»

4. Проспект Свободи

Любові Якимчук

написи перед війною
проростають на стінах
як пліснява
стрит-арт це те що вціліє (мабуть)

уламком продряпано Люба Журба –
і пронизане серце

неначе у сні
коли все нерухоме
голі луганські будинки
здригаються кровоточать
вікна болять

мама мила раму
мама має рану

у Львові в мами
немає рани

у Львові інше червоно-чорне
evergreen

 

7. Проспект Червоної Калини

Сихів віддаляється від моря дедалі дужче
власні вітри власні крамниці
чайки на біг-бордах лелітки на вишиванках
водії маршруток узятих на абордаж

дивишся і не віриш що ці небеса
пожмакані або навпаки занадто лискучі
відкриваються заради віршів заради музики
заради всього що хтось називає повітрям
хтось інший любов’ю а ще хтось нічим – заради Бога і ближнього

але що далі? – запитуєш і дерева відповідають
що бурштин вже посіяно і смарагди пляшок з-під пива
проростають на звалищах голосами русалок і жебраків
що минуле стугонить у безтямних трубах новобудов
в кістяках китів гладіусах кальмарів у передчуттях і відсутностях

Сихів пересихає отже не буде вдосталь крові вина води
ні солоної ні сухої ні залізної ні живої ні мертвої
будуть тільки жінки і дівчата з обпаленими сонцем плечима
тільки тенти важкі і маркізи і каміння у головах нічийних собак

синьоокий Синдбад у кав’ярні пересипає кавові зерна обвуглені
згадує слово для кораблів для метеликів і для мух
що зринають із висхідними потоками і ніколи не повертаються
як чоловіки заколисані ув’язнені в вершах

9. Вулиця Сяйво

міст на якому можна чекати заходу сонця колії унизу
пахнуть пітьмою і кавою хоча тут все інакше аніж здається
пористий обрій край міста в якому ховаються дощі й пілігрими
обрій з іншого боку виблякла фреска сіро-молочна молокозавод
і ніяких готелів тільки бароко барако-гуртожитків
два хлопці далеко коло кіоска на рекламі дівчина і відро
пиво і пиво у гальбах із гіркотою горілка і пиво
Левандівка жорстока і добра ексклюзивна обачна зажерлива лагідна

ти людина ти з Сяйва ти завжди переїжджаєш цей міст
або переходиш його чи перебігаєш або вихоплюєшся
звучиш раптово і несподівано падаєш вниз проламуєш ніби дитяче місце
дах вагона і весь привокзальний штин переповнений штоф околиці
у мобілці пронизливо вибухає рингтон чоловік що йде озирається
катакомби привчили його що не можна посипати голову попелом
не можна нічого на самоті крім того що роблять усі завжди і щоразу
бо інакше птаство голодне вижне зерно і на денці подзьобає очі

подай мені руку на цьому мосту
але не подає

ні руки ані подаяння

15. Станіслав Лем. Парк Костюшка

гравій незрозумілий на смак собака їсть і стає невидимим
і хлопчика наздоганяє але той бачить чує і відчуває
тільки сонячних псів а не цього вщент прозорого і живого
який пахне травою і сховками у траві золотими деревами

хлопчику озирнися алея кричить парк Костюшка вдихає повітря
аж темніє в очах хлопчику озирнися зробись ліхтарем делікатний і слабосилий
озирнися застигни стань стовпом піддайся тому хто прагне назвати
хто волає причини немов імена а тоді імена як причини

стань віддаватимеш світло і лиш удень залишатимешся ні з чим
стовбури дерев потьмяніють синиці прокинуться проб’є годинник на Ратуші
матері приведуть дітей інакших ніж ти із надкрилами плащиків
із м’якенькими черевцями наче в комах – малих бездосвідних і самотніх
вони обсядуть доріжки затопчуть сліди і з вереском гратимуться в кузьмірки
хтось пожбурить каменем у невидимого собаку і тоді ти крізь вушко голки пройдеш
і ти хлопчику що був утікав прокинешся вже потойбіч в орбіту упійманий
прохромивши голим небесним тілом шкаралупу яйця дракона

З циклу «Листи з Литви»

Неділя, 1 листопада 2015

Вино в Паланзі – це таке вино,
Як ностальгія, золота й багряна,
Просякла в негулке подвійне дно.
Це – раптом голе дерево. Це – рана.
Це – тріщина на порцеляні. Чи –
Жест пам’яті, по вінця і сухої.
Дивлюся у вікно, вино п’ючи.
Назовні – запах солі, запах хвої.

В кав’ярні ж тихо. День усіх святих.
Я знов не вдома (хоч в молитві – разом).
Гортаю книжку, навіть кілька книг.
Вино і книги – з кавою і джазом.
Душа моя пуста, лиш аромат
Її повнить, запитуючи – звідки
Думки про літо, яблуневий сад,
Про наш квітник – троянди і нагідки.
Метелики – як листя, що паде
Тут, за вікном… Пригадую – і маю
Подобу світу, що не був ніде –
Ні перед раєм, ані після раю,
А є лиш тут, у цю хвилину, так,
Як мислиться, як відблиски і тіні –
В День пам’яті померлих. Креслю знак –
І самохіть вихоплюється з ліній
Маленька ружа, вся без колючок,
Candida Rosa, місце благодаті.
Горить свіча – і променів пучок
Вихоплює півспогад: мішкуваті
Ялини, переддосвіди Різдва –
У Львові (свіжозрубані, базарні)…
А тут – така Литва, така Литва…
Розсміяні, заходять до кав’ярні
Дві пари молоді. Розповісти б,
Як сяють щастям, дзвінко як говорять…

Відкрила Гая Плінія – листи,
Пишу листа – Тобі, і келих поряд.

…Є простір серця – кажуть, є завжди,
Не кажуть – є дощенту, до загину.
…Я потім ще до білої води
Піду навзрид: пелюстки в море кину.

Середа, 4 листопада 2015

Спала. Снилось – читаю листа.
Тиха ніжність у кожному слові.
А прокинулась – тінь золота
На стіні, і словами любові
Ніби списано аркуш шпалер
(Ще й чорнила не висхла волога).
Є такі закапелки в «тепер»,
Що існують, вміщаючи Бога.

Є такі перетворення скла,
Що усе за вікном оживає.
От і я: умирала була –
А тепер – і бринить, і співає
У мені кожна жилка мала,
А тоді від розчулення плаче.
Знов кажу: умирала була –
А тепер народилася наче.
Вітер шарпає крони, це знак.
Десь метелик осліпнув від крику.
Відчуваю і дихаю так,
Ніби враз осягнула велику
Іншу правду – завжди ту саму,
Ніби в спеку пройшлася по кризі.
Я учора ковтнула пітьму –
Аки лев на малюнку у книзі.
Еліксир, реактив, наратив –
Добрий сон. Я позбулась отрути.
Крик метелика – пранегатив:
Він ховається в вічність, щоб бути.
Знаєш, сни відкривають часи.
Я сьогодні відкрила дорогу
Перетворення краплі роси
У безмежне вмістилище того,
Що стається – із нами чи ні –
Як, наприклад, пейзаж у вікні.

Я жива, це, напевно, Литва
Означає щось більше для мене,
Аніж простір. Не слово, не два –-
А любов і її сокровенне.
Вітер з Балтики хмари жене.
Все, що суще, вміщає мене.

Обіймаю. З Литвою.
P.S. Мар’ясь,
Я сьогодні шалена якась)))…

Понеділок, 9 листопада 2015 року

Переклад – перетворення речей
В слова моєї мови досконалі.
Я потребую кави і ночей –
Тоді лягають вірші, як емалі.
Це завжди – мов побачення: така
Тривога огортає, так бентежно
Папір біліє… Ледь тремтить рука –
Й ледь мліє… Підбираю обережно,
Немов цілую трепетно в уста,
І образів, і звуків філіграні.
Так, в мене є в перекладі мета –
Це насолода. Майже як в коханні,
Знесилена, я падаю навзнак:
Віддавшись вся, не здатна говорити…

Всевідання всевіддавання – так!
А ще – екстаз від способу творити.

Чуттєвість – так!
Жадаю і люблю.
Приймаю в себе не слова, а тіло.
Тому – є досвід, майже без жалю.
Я переклала – бо мені кортіло
Сприйняти, доторкнутись, віднайти…
Відчути вірш на дотик і на запах.
Відкрити часом втрачені світи,
Яких нема ніде, на жодних мапах.
Великі привілеї відкриттів –
У спробах перекласти, передати
Звиск двигуна, лункий пташиний спів,
Кота – муркливе, песика – кудлате…

Буває – інтонація жива
Приходить зразу ж, гріє вірш, співає.
Та зазвичай – минає день чи два,
Чи навіть рік. По-різному буває.

Ось Венцлова. Це мій апофеоз.
Я з ним вже тиждень сплю, щодня – потрохи.
Вже переклала одинадцять роз-
буялих віршів: є вірші-епохи,
Вірші-моря, вірші-вершини-гір…
Вірші-як-дітваки – малі та любі.
А нині трапивсь вірш-як-хижий-звір:
Гарчить на мене, люто шкірить зуби.
Ну, та нічого. Якось раду дам.
Це ж Венцлова (до того був Кайокас).
Я називаю речі, як Адам.
Переклад віршів – це найкращий доказ,
Що Бог існує. А Литва – Едем.
(Паланга – також, ніде правди діти).
Купила нині трохи хризантем.
Вони мені, ще й тут, – не просто квіти;
Вони були вологі, як бузок;
У пуп’янках – минулого чарунки.

Купила гарний бурштину разок,
І ще куплю – своїм на подарунки.

Прощаюся. Це вийшов довгий лист.
Найдовший – із Литви – у місто Лева.

P.S. Міняю листопад на падолист:
Тут майже облетіли вже дерева…

Четвер, 26 листопада 2015 року

Пакувалася туго. І щоразу ж здається: узято
Тільки найнеобхідніше, найнеобхідніше, най…
А насправді багато всього, ох, занадто багато,
У валізі моїй – перебір, перехлюп через край.
Пакувалась, металась кімнатою – нетля достоту.
Напишу-но трактат «Про примноження слів і речей».
Лігвопалеонтолог – бо лігво. До сьомого поту
Ладувались валіза й наплічник (аж шкода плечей).
Наступила на ручку, яка закотилась під ноги,
Захотіла в Південну Дакоту (там Пірр) і в Париж.
І уже під кінець півгодини збирала з підлоги
Кольоровий, бурштиноподібний сирійський кишмиш.
Ліжко стало порожнім, усе позникало зі столу,
Навіть світло змінилося, стало якесь не таке.
Я лишаю кімнату – до того обжиту – як голу.
Біле крісло зробилося раптом важке й громіздке.
Тільки дзеркало ще реагує на мене, аж доки
Не зачиняться двері – поволі, тихенько, як схлип.
Проминуть безконечні сезони, минатимуть роки –
Але я пам’ятатиму дощок кректання і рип
У єдиному місці, під килимом, бамкання дзвонів
Із Assumptio Діви Марії, поверхні та сни
В цій кімнаті, де все не моє – окрім двійка вазонів:
Я лишаю фіалки, я їм зичу діждати весни –
І потрапити в руки хороші, щоб світло й до світла,
Бо – не світлом єдиним, потрібні ще ґрунт і вода.
Я в готелі «Дємедіс» хворіла, щоправда, та квітла,
І мене оминала – я дякую Богу – біда.
Телевізор я тут не вмикала, воліла у парку
Споглядати, сприймати – і носом, і шкірою теж,
Мов дитина, яка розглядає в малесеньку шпарку
Древній дім, сад старий, що здається – ну зовсім без меж.
Цей «Дємедіс» – як мед гіркуватий, зі смаком полину.
Написала тут книжку, могла би – і десять томів.
А тепер я, покинувши дюни, нарешті полину
Через Вільнюс і Люблін – до Львова, від моря – домів.
О, якби я могла, як дівчатко мереживно-юне,
Пережити цю подорож гарно, на крилах пісень.
В сорок два вона вмерла, а я? Я, покинувши дюни,
За три ночі читатиму «Проби», тому що Монтень
Означає для мене – мене у сукупностях й мірах,
Назбиралось питань непростих, золотих, як яйце.
І кортить же махнути хвостом – і пройтися по дірах
І по норах кротових (при зустрічі – більше про це).

Обіймаю тебе, меланхолію кинь, то ж не туга.
Ми з тобою із туги виносимо вірші живі.
Вдома, кажуть, зима. Кажуть теж, неабияка хуга.
І в Литві холоди. Біла ожеледь, лід на траві…