РОМАН СКИБА • ТИ ЗНОВ, ШЕВЧЕНКУ, ЗОСТАЄШСЯ САМ…

<< Вернуться к содержанию

* * *

Осінь – сутінки року, а сутінки – осінь дня…
Просто сталась накладка, і більше нема фонтанів.
Ми вже не поспішаєм, говоримо навмання.
В нас попереду вічність, та ми на землі останні.
Вся двоякість від листя – що вогке, проте сухе,
Урочисте, мов ода – і зустрічам, і розлукам.
То глухі ми до неба, то небо до нас глухе.
Коли з’явиться Ангел, то світлом прийде – не звуком…
Голосних надто мало, а інших він не вимовля.
Але й жесту достатньо, щоб статися нині чуду…
І фонтани розкинуть прозоре своє гілля,
І, замерзши під північ, як верби скрипіти будуть…

* * *

Віриш у Завтра,
Забивши на глузд і на досвід,
Перевіряєш на мудрість
Безрідні цитати…
Хоч би щодня ти
Проводив за дослідом дослід, –
Всім вже відомо,
Що Завтра не може настати…
Тим, хто удома,
І тим, хто завжди – подорожні…
Тим, хто з тобою,
І тим, хто з тобою незгодні…
Що їм сказати?..
Будильник стоїть на сторожі.
Спиш, прокидаєшся…
Бачиш: настало сьогодні…

Місце

Нині озеро знов безхмарне.
В ньому плавиться сонця мед.
Та намарно таки, намарно
Ви розставили свій намет…
На усяких я надивився:
Тих виводив, а інших – ні.
Дуже схожі вони були всі.
Безіменні і мовчазні…
Тут по ночах голосить слізно
Щось невидиме й неживе.
А вода ця густа й залізна,
І підкова по ній пливе…

* * *

Давно ягнятам світ народжено
І молоко небес густе,
А вівці щуляться стривожено,
Мов не для них трава росте.
Зле пастухові. Знає – винен їм,
Що після свят вже дев’ять днів
Літають понад полониною
Рогаті душі баранів.

Містерія з жуком

То святий Скарабей,
Чи Стоніг неземної породи…
Він, учувши тебе,
Заповзе до твоєї господи.
Термінатор Терміт.
Його очі – упевнені й ласі.
Він, химерний, мов міт,
Що мандрує по просторі й часі.
Богомол чи Тарган:
Він – із тих, хто крізь полум’я й воду…
В нього ріг-ятаган
І спина у яскравих розводах.
Ти смілива, та страх
Ланцюгами скує твої м’язи…
То – Володар комах,
То зараза, що в ложе залазить.
Він – лапатий, мов сніг,
Він нікому не був односельцем.
Він устромить свій ріг
У твоє розкуйовджене серце…
Вже разів із мільйон
Від племен він приймав тебе в жертву.
Цар пустель Скорпіон…
Він живу тебе знає і мертву…
Двері ділять світи
І прочиненість їхня зловісна.
Нерозважлива ти
Не замкнула їх нині зумисно…

Писемний раритет
Цей літопис, мала, про ЛІТО.
Мало ЛІТО чимало літ.
Жив чернець – не від цього світу –
І лишив нам на пам’ять світ.
Раз у раз обертав він стилос:
Все, що бачено на віку,
З часом стислося і вмістилось
На кленовому, на листку…
Відпалала війна у червні,
Спопеливши себе дотла.
Наш чернець в таїні печерній
Записав, що вона була.
А у липні зійшов Небесний,
І трава крізь золу зросла:
Вір ченцеві – він свідок чесний:
Він торкався його крила.
Три врожаї вродили в серпні –
Не натішився з них чернець,
Написав, що десниця терпне…
Закарлючка… І все – кінець…
Дорікнути тобі не смію
Глухотою до змісту рун.
Певно, й сам я не розумію
Тих нотаток, що вів цвіркун.
ЛІТО старше від літописця,
Вже й воно пішло з помела.
Не ставай на шляху у листя.
Листя в Лету летить, мала…

* * *

У пістолі відсирів порох.
Кінь замилений від погонь.
Ти при ватрі сідаєш поруч
З Тим, хто дивиться на вогонь.
Кажеш: «Треба поради, діду…»
Кажеш: «Діду, у світі тьма…
Я далеке і ближнє звідав –
Там погано, де Вас нема!..»
Ти не перший прибув, юначе,
По жарину з Його долонь.
Він тебе розуміє наче…
Але ж дивиться на вогонь…
Хто спізнав одкровення плазми,
Хто століття пустив на дим,
Той ні з ким не буває разом,
Навіть з тим, хто при ватрі з ним.
Так ведеться, і що вже вдієш –
Він безмовний, мов на посту.
Повертайся у безнадію.
Повертайся у суєту.
Будуть будні і ніч озима,
Напівістина снів тяжка…
Всі б ти відповіді отримав,
Якби їх у вогні шукав…

* * *

А ти все не з’являєшся, Маріє…
А тут ні верби не ростуть, ні злаки…
Коли пустеля осіда на вії,
Верблюди й люди знову бачать знаки:
То міражі – і траси, і готелі…
Єдине, не подібне на оману, –
Летючий кущ Перекотипустелі,
Що манить до Великого туману…
Де вже не вразять крики мандрагори,
Де не осліплять танці саламандри.
Там начебто народжуються гори…
Там начебто завершуються мандри…

* * *

В цих вікнах крига, а не скло…
Сюжет морозяного знімку:
Як світ народжувався взимку,
Коли із космосу мело…
Світлинка надто нечітка,
І знов хтось дивний, давній віком,
Стоїть весь вечір біля вікон
І, не постукавши, зника…
Диліжанс

Ми маєм час, коли немає часу.
Та на своїх дійде уже не всяк.
Ти візника гукнеш захриплим басом,
Аби по місту розвезти друзяк.
А п’яний завжди влізе у халепу…
Ось пам’ять заливає береги:
Глянь – ти не містом їдеш, а по степу,
І в почеті твоєму – вороги…
Повітря згусло – видихнути годі…
Б’є в мозок і зціляє, мов бальзам.
Минувся степ. І вороги відходять…
Ти знов, Шевченку, зостаєшся сам…

АПОКАЛІПСИС-2

Розходяться води колами –
Русалки виходять голими
У світ, де законам полум’я
Належить пріоритет.
Он поліс – в диму і містиці.
Я точно знаю, що місто це
Впаде, коли сонце з місяцем
Зустрінуться тет-а-тет.
Он древніх печер служителі –
Ступають полями житніми,
Вдають, що святі, а жити їм
Три рази по три рази…
Посвячені і причащені,
Утомлені і пропащі ви –
Розлито буття на чаші дві:
Гойдаються терези.
І коні летять без вершників.
Сюжети ще не завершені –
Усі, хто не вмерли першими,
Знайдуть собі ворогів…
А тіні йдуть пілігримами:
Зупиниш їх – стануть зримими…
«А звідки ви, браття?» – «З Риму ми…» –
«То з миром вам, дорогі…»

АНТИКА

Засмаглі ахейці ідуть на війну –
Ніколи не рано вмерти.
Волосся Сократа росте в глибину,
Та гірше, якщо Гомер ти…
Забродить в зіницях клінічна пітьма.
Молись на вулканні жерла.
Бо що, як прозрієш, а світу й нема? –
Увесь катаракта зжерла…

* * *

Дві зорі, пурпурові й пінні.
Зліва – захід, а справа – схід.
Достигає на віях іній, –
Значить, я вже напав на слід.
Та ревуть сопілки циклопів,
Шаленіє свята гроза…
Нереїда, душа потопів,
У кипучій воді щеза…
Надто пізно тебе шукати.
Надто пізно гукати всіх.
Спочивають на дні фрегати.
Вислизає земля з-під ніг.
Ще півмиті і – вітер Бора
Скрутить вир водяних пожеж…
Я останній. Все інше – море.
Зліва – захід. І справа – теж.

2018-04-02T12:00:36+00:00