***

задовга ніч за довгим днем іде
іде іде іде і не минає
ці сходи не закінчаться ніде
цих сходів взагалі ніде немає

немає ніг що сходами ідуть
немає пліч і голови на плечах
є мертві мухи в чорному меду
і у саду забуті кимось речі

а ніч іде іде іде і де
її кінець не зна не зна не знати
і рідний хтось на твій язик кладе
гірке й безбарвне зернятко гранату

***

коли ти мене опускаєш повільно на ліжко
тримаючи тільки поглядом невідривно
я в темряву ковзаю радо як в тіло ніж
як самогубця в воду до мідних риб

як із долоні в долоню тече пісок
як крапля тане просочуючися в ґрунт
як гравець заточується на бігу
доки суддя не зупиняє гру
як чорно-білими сходами котиться дитячий візок

як той хто між дерев заблукавши в сутінках
виходить на узлісся за яким нічого немає
так вислизаю розчиняюся я відсутнішаю
і тільки погляд твій тримає тримає мене тримає

Пітере

1.
пітере що як це місто останнє наше
чаші небес перехнябились повні чаші
скоро уже спорожніють і буде ніц
просто нічого нема з чого обирати
пітере що якщо мали ми забагато
й те забагато втонуло на дні зіниць

пітере що якщо мова порожній камінь
голос у тверді і що якщо твердь між нами
не надається до сталості й опертя
що якщо наше місто таки останнє
не надається до пам’яті й забування
може і сам ти не зовсім уже дитя

що якщо пітере із простирадл вийшовши
ми себе раптом відчуємо зовсім іншими
що якщо іншість залишить на нас свій карб
де нам тоді подітись куди сховатися
пітере листя на нас пролива овації
в того хто глек тримає тремтить рука

пітере що як незмінне таки не зміниться
чи цілувати пальцями теплі стіни ці
чи зачіпати поглядом цей овал
лика напівчужого напівзабутого
непам’ятання стане протиотрутою
пам’ять в папір всотається як слова

2.
пітере літери ці не мої чужі
ліжко чуже і місто чуже як ліжко
дощ нескінченно тягнеться як пробіжка
вздовж неіснуючої межі

тої яку поглинули хміль і глід
тої де теплі нори й пташині гнізда
і посеред дороги лежить запізно
вистиглий і тому непотрібний плід

пітере наша сутність така м’яка
точиться з тіла краплями молока
соком тяжіння зрошує простирадла

ось до кори приростає моя рука
ось приростає інша і так зника
садом стає те що й мало би бути садом

3.
пітере звідки й куди ми хотіли вирости
хто нас тримав за ніжки дбайливо пітере
хто нас в утробі літа медовій виносив
і не наважився в вересень відпустити

діти чиї ми пітере як нам зватися
нині коли імен як між пальців бісеру
тільки б у світлі стоячи залишатися
світлими доки коси нам осінь висріблить

тільки б стояти землю тримати ступнями
вітрові бути плоттю і духом каменю
щоби коли надходить лілова сутінь
сови беззвучно ковзали понад нами

щоби здригався сад від падіння яблук
щоби тремтіли трави росу спізнавши
щоб захлинувшися зливою співу зяблик
пробелькотів нам справжні імення наші

***

сонце смола й пісок і вино і сіль
плечі ліниві лиману куди звідкіль
вітер ховає відповіді за пазуху
в теплу безмежну днину в руде рядно
де кораблі рядочком лягли на дно
там вже нікого спів наш і біль не вразять

струни луни ще довго тремтять в екстазі
ці голоси згасають але не зразу
груди пернаті ловлять залізний шип
пісня вертає в горло вперед і вглиб
жовтим жмутом осоки в гортань пролазить
кожен поріз пече як тоненький схлип
смажили рибу в багатті пили вино
з чаш проливали в глину останні краплі
довго сиділи стишені і закляклі
ніч обдавала потом і полином
ніч мала голову сома і тіло чаплі
і поіменно знала усіх давно

о голуба голодна діра простору
хто нас навчив згоряти так скоро скоро
хто відслонив нам безмір банькатих звізд

хто нам рукою вогню припечатав скроні
і через товщі смерті тремкі й солоні
у порожнечі навчив розрізняти міст

***

берег стоїть в тумані по кісточки
чорна осока пір’ям намоклим липне
жовтень свій зламаний палець у жовч умочив
і полічив нас одягнених ще по-літньому

визначив кожному довгий окремий шлях
в спільну затяту зиму в порожній простір
діти лічити вчаться по журавлях
що навесні принесуть їм чужу дорослість

ми стоїмо у центрі солодких втрат
нам ще смакує літа льодяник липовий
з тих що проходять знічено повз – котра
спиниться й через плече озирнеться сліпо

в тепле нікуди в яблучний м’ятний рай
той що в тумані тане втрачає обриси
жовтень це кислий жом – це така пора
де нам було – і більше не буде – добре

Venom

1.
камінь тримає туман за бороду
вілли відходять з узбіч – і тонуть
виплисти з грудня бракує зору
вріс в тебе вовняний запах дому

води ведуть у шовкові нутрощі
плющ під яким мармури трухнявіють
вілли й мадонни й непевна суша
сушу порушують хвилі мляві

ми ще невидимі (дім в тумані
дім у диму і вода над віллами)
сторожко тлін зачіпає вилами
листя яке прикриває камінь
камінь який під’їдають хвилі

2.
welcome венеція тепла венозна кров
гола холодна шкіра і ручки зморщені
зробиш в провулок необережний крок
і обіймуть за шию кохані мощі

слина солона. зелень і молоко
і половина лика часом від’їджена
нею порожньою стільки всього текло
морок і світло й світ крізь муранське скло
що і сама вона стала якась розріджена

ніц не тримається купи не має місць
не набуває форми не чинить опору
тоне-ніяк-не-втоне і їсть-не-з’їсть
місто води свою нетривку опору

veni в венецію vidi але не віч-
ні ці мадонни леви човни і патина
вулички переплетені наче вени

в місті де мешкають статуї без облич
вміють не бачити вміють не пробачати
welcome and rest – венеція значить venom

3.
мандарини не тонуть в каналє гранде
не сезон негода і брешуть мапи
і висока вода лиже місту гланди
залишається тільки лягти і спати

пошрамований мармур у мряку горнеться
наче місто потай себе соромиться
настовбурчили пір’я промоклі chiesе

на закинутих віллах ночують горлиці
під дашком у франциска зимує голуб
за лагуною голий голодний безмір

перехожі котяться горошинами
під мостами спіє солона піна
але хоч ти як дріботиш спішиш
будеш спинений

у каналах тремтить  зеленаве тісто
зранку зважившись в одяг вологий влізти
знов ідеш і не знаєш де завертати

так чума ходила прозорим містом
наступаючи човнярам на п’яти

***

кровотечу спускаю себе у стік
в стікс опускаюсь тихо сліпа по вуха
крові багато – та вистачить не на всіх
нитка її багряна пульсує глухо

тягне із мене інші життя крихкі
трепет прозорих пальчиків недосправжніх
кров у мені це змучений слід ріки
тої в яку заходиш і вже не страшно

кров це червона пряжа яка горить
з тіла мого висновуючись і танучи
кров умовляє вперто: оцю бери
я дотечу колись – і її не стане теж

так за собою ширячи темний шлейф
тілом суцільним змученістю звіриною
кровотечу і кровотектиму ще
напівлюдина – жінка наполовину

теплий свій сік солоний землі віддам
маковим хащам червоноротим тихим
гола глуха повільна густа вода
з тіла мого наосліп шукає вихід

***

тіло просить повернути кінцівку відсутню
«подивись – я скалічене перекошене кострубате
подивись – я себе до завтра не донесу
нащо ти мої межі без дозволу пересунула
як дозволила мене навпіл перерубати

подивись – я тепер як місяць росту навспак
порожнечу в собі годую нічною мрякою
нащо ти – хай би й досі він поруч спав»
я кажу я не винна кажу це буває так
але тіло не слухає тілу усе однаково

я кажу зажди вже недовго вже видно край
зуби стиснувши можна і дотерпіти нам

тіло коротко каже – «сама чекай,
я ж – болітиму»

***

ніжне молочне лице твоє сонне осінь
сутінь дерев твоїх трав голоногих осінь
білих туманів осінь печальні руки
той кого я проводжаю далеко осінь
пахне дощем і димом і ліжком осінь
йди під корою пустоти йому простукати

легкість прощань твоїх осінь плечима стенуто
бавились довго в золото стали порохом
осінь солодким болем в мені росте
голим галуззям в надра складних систем
осінь мені й самій так нестерпно голо
осінь твої летовища і плащі
і у волосі знайомий зникомий запах
осінь це флюгер крутиться і тріщить
осінь зростайтеся зважуйтеся спішіть
скоро вас знов розкидає вітер західний

як мені жити в тобі і з тобою осінь
дихати осінь чекати і дочекатися
не розколотися навпіл не розірватися
осінь усе що сталося мало статися

наші нитки лягли на один верстат
отже із нас щось має постати осінь

***

і ніде і ніколи – ніколи – ніхто не спить
молібденові ясна місяця місять вулицю
захлинаються пристрастю люди котрі цілуються
а котрі не цілуються просяться «відпусти»

із холодних у теплі ліжка зміяться сни
а розетки рожевих пальців не розпускаються
люди рухають стегнами скрикують задихаються
а отямившися відвертаються до стіни

люди хочуть до інших людей або хочуть геть
їм бракує або вони відчувають надмір
і у кожного муляє в тілі дошкульна смерть
і вони перед нею однаково безпорадні

і між них не спимо так безглуздо окремі ми
ти по той бік екрану говориш мені «зніми»
ті котрі не цілуються довго й жадібно дивляться

живемо як звірята за пазухою зими
я не знаю як крізь мертвотний заслін пітьми
прорости в те блаженство де губи твої і вилиці

і ніде і ніхто і ніколи не спить в той час
коли сон це єдине що може з’єднати нас

Наші дерева

1.
наші дерева темні стоять без нас
зелень повзе у сонне нутро кімнат
прийдеш – мене за голосом упізнай
доки за мене ще не говорить сад

я вже умію вгору рости і вниз
коренем і галуззям вгрузаю вглиб
глини й повітря – хай би ми ще збулись
так безпорадно й трепетно як могли б

інші сади чужіші за цей чужий
тож повертайся – бачиш дерева ждуть
тож повертайся – не зауваж межі
я з-під кори щось тихе тобі скажу

2.
ніжність – ось справжнє ім’я цього білого білого дерева
твій голос тривкіший за тебе – але не тривкіший  за нашу суть
те що без сну тримає тебе ночами – від чого нестерпно в горлі дере
або прийми або просто забудь

аби тільки ти щоразу з усіх птахів обирав мене
адже ти знаєш як неопалимим страшно танцювати в вогні
зрештою ми з тобою справжніші від наших імен
і тільки біле дерево – ні